Придбання, отримання, зберігання та збут майна, отриманого злочинним шляхом

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦИІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

РЕФЕРАТ

На ТЕМУ: Придбання, отримання, зберігання та збут майна, отриманого злочинним шляхом

Запоріжжя 2008

Основним завданням сучасного українського законодавства є зміцнення законності у всіх сферах суспільної діяльності, і в першу чергу економічної. Економічна система є основою всього суспільного механізму, тому що цією системою визначається виробництво і розподіл матеріальних благ. Тому правильне функціонування економіки України є головним чинником стабільності суспільства. У зв'язку з цим у державно-правовій системі підвищена увага приділяється регулюванню цієї сфери суспільної діяльності, а кримінально-правові норми є одним з важелів такого регулювання.

Після розпаду радянської системи господарювання, економічна система має яскраво виражений злочинний характер, активно розширюється сфера тіньової економіки. Через її структури збагачуються суб'єкти кримінального бізнесу. У системі нелегальної економічної діяльності можна виділити кілька напрямів. Одним з таких є придбання, одержання, зберігання і збут майна, здобутого злочинним шляхом. Небезпека цього виду злочинної діяльності полягає в тому, що створюється зручне середовище для збуту майна, здобутого злочинним шляхом, що стимулює розвиток злочинності.

Метою цієї роботи є вивчення соціальної обумовленості наявності кримінально-правової норми в українському законодавстві і серед інших міжнародних кримінально-правових норм, що передбачає відповідальність за придбання, одержання, зберігання і збут майна, здобутого злочинним шляхом.

Стаття 198 Кримінального кодексу України, який набрав чинності 1 вересня 2001 р., міститься у розділі «Злочини проти власності» КК України і встановлює кримінальну відповідальність за придбання, одержання, зберігання або збут майна, здобутого злочинним шляхом (із змінами від 16 січня 2003 р., внесеними Законом України № 430-ІV). Раніше ця стаття передбачала відповідальність тільки за придбання, збут або зберігання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом [1].

Відповідальність за зазначений злочин уперше була встановлена на початку ХІІ сторіччя в «Русской правде». У розділі «О воровстве» в «Пространной Правде» Ярослава Мудрого відповідальність встановлювалася тільки в тому випадку, якщо особа знала, що майно викрадене, а сумлінний покупець не притягувався до відповідальності (понесені ним збитки відшкодовував той, хто продав таке майно). Відповідальність за торгівлю майном, здобутим злочинним шляхом, наставала при завідомому знанні того, що майно здобуте саме злочинним шляхом. Покарання передбачало обов'язкове відшкодування збитків власникові майна та іншим особам, що постраждали від дій збувальника викраденого, а також накладався штраф на користь князя [2].

Судебник 1497 р. проголошував, що за прийом викраденого, його зберігання і продаж стягувалися збитки на користь власника майна і призначалася в'язниця [3].

У Кримінальному кодексі 1903 р. царської Росії було загальновизнано, що «скупщики вещей, добытых преступным путем, являются как бы банкирами преступников, предлагающими капитал, без которого значительное количество преступлений не могло бы совершиться», ст. 279 містилася у главі про злочини проти суспільного порядку [4].

Злочини корисливого та корисливо-насильницького характеру продовжують стійко займати вагому частку в структурі загальнокараної злочинності. На сьогодні велика кількість юридичної літератури присвячена розгляду нових видів злочинів у сфері економічної діяльності.

У зв'язку із переходом до ринкової економіки істотно змінився рівень суспільної безпеки цього виду злочину. Даним видом злочинної діяльності реалізуються матеріальні блага, вилучення яких з цивільного обігу призводить до збитків у економіці України. Прийняття нового Кримінального кодексу вимагає перегляду науково-правової методики щодо розглянутого виду злочинної діяльності, що свідчить про наукову актуальність цієї проблеми.

Суспільна небезпека придбання, одержання, зберігання або збуту майна, здобутого злочинним шляхом, є своєрідним стимулом до вчинення нових злочинів; ефективною системою для швидкої реалізації злочинно здобутого майна, що сприяє вилученню з легального товарообігу матеріальних цінностей та руйнуванню економічної системи України і перешкоджає пошуку злочинців і розкриттю злочинів; набувачі - збувальники пропагують злочинний спосіб життя, втягують нових людей у злочинну діяльність, все більше людей стають на злочинний шлях. Необхідно відзначити, що найчастіше, це особи, що відносяться до групи заможних та благополучних, які не проти заробити на операціях з майном, здобутим злочинним шляхом.

Незаконним шляхом найчастіше здобуваються: аудіо- та відеоапаратура, побутова техніка, хутряні вироби, одяг, комплектуючі частини до комп'ютерів, будматеріали, автомобілі та запчастини до них тощо.

У різних державах по-різному розуміють небезпеку розглянутого злочину.

КК РСФСР 1922 р. передбачав кримінальну відповідальність за такий злочин у ст. 181, а саме: «Придбання завідомо викраденого, - карається примусовими роботами або позбавленням волі на строк до 1 року». Частина 2 - той самий злочин, вчинений у виді промислу і з метою збуту - карається позбавленням волі на строк не менше одного року з конфіскацією майна. Цією нормою кримінально караним було тільки придбання майна і тільки здобутого шляхом крадіжки, а інші способи придбання майна, здобутого шляхом вчинення інших злочинів у цілому було відсутнє у кримінальному законі. І тільки ст. 208 КК РСФСР 1960 р. передбачила відповідальність за «придбання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом».

Кримінальне законодавство країн колишнього СРСР по-різному визначає суспільну небезпеку розглянутого злочину. Відповідно до модельного Кримінального кодексу для держав - учасників Співдружності Незалежних Держав, що має рекомендаційний характер, цей вид злочинів відноситься до злочинів проти власності, як і в українському законодавстві.

У КК Республіки Бєларусь злочинне придбання або збут майна - ст. 236 - віднесено до злочинів проти здійснення економічної діяльності, тобто спрямоване на захист економічної системи Бєларусі. У ст. 236 КК Республіки Бєларусь міститься схожий момент із диспозицією ст. 198 КК України - не тільки придбання і збут, але і зберігання майна, здобутого злочинним шляхом; а ст. 236 КК Республіки Бєларусь, так само як і ст. 198 КК України, містить позитивний момент: вказівку на відсутність ознак легалізації. [6].

У ст. 175 КК РФ відсутні склади одержання і зберігання майна, здобутого злочинним шляхом, і передбачається кримінальна відповідальність лише за «придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом».

Кримінальне законодавство Іспанії (1997 р.), так само як і українське законодавство, визначає настання кримінальної відповідальності тільки при наявності завідомого знання про те, що воно здобуте злочинним шляхом (ст. 301 Розділу «Злочини проти власності і соціально-економічного порядку», Глава ХІV «Про зберігання викраденого та аналогічні злочини») [7].

Кримінальне законодавство ФРН 1871 р. (із змінами на 15 грудня 1994 р.) відносить злочинне придбання або збут майна до приховування - приховування майна, здобутого злочинним шляхом. На думку німецького законодавця, даний злочин посягає на інтереси правосуддя. У §259 КК ФРН до розглянутого виду злочинної діяльності відносяться придбання, збут і сприяння збуту. Відмінною рисою є те, що майно має бути здобуте протиправно - не обов'язково злочинно. Виходячи з цього, для кваліфікації розглянутого злочину не має значення, у результаті порушення якого нормативного акту здобуте дане майно [8].

Кримінальний кодекс Франції від 22 липня 1992 р. відносить поняття «злочинне придбання або збут майна» до Розділу «Про посягання на власність». У главі 1 цього розділу міститься перелік діянь, що складають об'єктивну сторону даного складу злочину: приховування, зберігання, передача, а також будь-яке використання майна, здобутого злочинним шляхом, або виконання ролі посередника для її передачі, якщо відомо, що ця річ отримана в результаті злочину або вини. До придбання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, відноситься також будь-яке використання продукту злочину або вини, якщо відомо його походження [9].

Таким чином, злочинними вважаються будь-які дії особи з майном, здобутим злочинним шляхом, після його одержання від добувача. Момент закінчення придбання або збуту майна, здобутого злочинним шляхом, настає на етап пізніше, ніж в українському аналогу - з моменту одержання, зазначеного у ст. 198 КК України, майна у володіння або для зберігання, а також з моменту збуту.

Російське законодавство відносить цей злочин до Розділу „Злочини в сфері економічної діяльності” (ст. 175 КК РФ «Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом»), а ст. 208 КК РРФСР 1960 р. була віднесена до злочинів проти суспільної безпеки і суспільного порядку. Небезпека полягала у тому, що така злочинна діяльність була стимулом до вчинення нових злочинів і для економіки країни загрози не представляла. Нове законодавство РФ придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, визначає як склад злочину з подвійним об'єктом: належне функціонування економічної системи країни та суспільний порядок. Спеціальна мета - збут зазначеного майна [10].

Українське законодавство, а саме ст. 198 КК «Придбання, одержання, зберігання або збут майна, здобутого злочинним шляхом», відносить даний склад до злочинів проти власності, що, на наш погляд, не зовсім вдало. Сьогодні правові норми, що регулюють кримінальну відповідальність за придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, відносяться до кримінально-правових норм у сфері боротьби з економічною злочинністю.

Придбання, одержання, зберігання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, підлягає кваліфікації за ст. 198 за визначених обставин: тобто, у випадку, якщо такі дії не містять ознаки легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом. Ознаки такої легалізації передбачені ст. 209. Останнім часом просліджується негативна тенденція щодо легалізації узаконення здобутого злочинним шляхом майна. Ст. 198 та Ст. 209 знаходяться у різних розділах Кримінального кодексу, але вони мають тісний зв'язок, адже останнім часом все більше доходів, здобутих злочинним шляхом легалізуються, тим самим ускладнюючи розкриття злочинів. Докладніше про це викладено нижче.

Об'єктом злочину є встановлений законом порядок придбання і відчуження майна, що забезпечує право власності.

Предметом злочину є майно, завідомо здобуте злочинним шляхом.

З об'єктивної сторони злочин характеризується заздалегідь не обіцяним придбанням, одержанням, зберіганням або збутом майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, і виражається у формі: а) придбання; б) одержання; в) зберігання; г) збуту.

У цивільному праві під придбанням майна необхідно розуміти укладання цивільно-правової угоди майнового характеру: договору купівлі-продажу, дарування, обміну тощо. У таких випадках право власності на майно переходить від відчужувателя до набувача.

Інший зміст вкладається в поняття «придбання» у кримінальному праві. Ці два поняття мають лише зовнішню подібність і жодним чином між собою не співвідносяться. Відчужуватель, що добув відчужуване майно шляхом вчинення злочину, є неправомірним власником відчужуваного майна і тому він передає набувачеві лише фактичну можливість розпоряджатися і володіти майном, що було здобуте, при цьому юридичних прав на дане майно набувач не одержує.

Поняття придбання та одержання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом близькі за своїм змістом. Як придбання, так і одержання забезпечують можливість розпоряджатися зазначеним майном як своїм власним. Відрізняються ці поняття способом придбання такої можливості. Під одержанням майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, варто розуміти безкоштовну або оплатну передачу такого майна одною особою іншій з наступним використанням на свій розсуд. Під зберіганням майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, варто розуміти володіння майном на короткий або тривалий час, у процесі якого винний зберігає контроль (без ознак співучасті) над ним. Воно може знаходитися у його приміщенні, в особистому транспорті або в якому-небудь іншому місці відомому тільки хоронителю.

Збут майна, завідомо отриманого злочинним шляхом, означає дії, спрямовані на передачу майна третій особі, у результаті здійснення яких дана особа може розпоряджатися цим майном на свій розсуд. Збут такого майна може здійснюватися в різних формах, а за своєю юридичною природою всі форми злочинного збуту майна рівнозначні і законодавець не вказує конкретну форму збуту.

Суб'єктом заздалегідь не обіцяного придбання, одержання, зберігання або збуту майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, є осудна фізична особа, яка досягла шістнадцятирічного віку.

Заздалегідь не обіцяне придбання, одержання, зберігання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, вчинене службовою особою з використанням свого службового становища (за умови заподіяння значної шкоди або тяжких наслідків), вимагає кваліфікації за сукупністю злочинів - за статтями 198 і 364 (Зловживання владою або службовим становищем) [11].

Однак варто підкреслити, що суб'єктом цього злочину не можуть бути: особи, що здобули майно злочинним шляхом і самі його збули; особи, що підбурювали до вчинення або сприяли вчиненню злочину, в результаті якого було здобуте майно, з метою наступного придбання або збуту цього майна. Правильно відзначає В.О. Кузнєцов, що в цих випадках «…особа є суб'єктом того злочину, за допомогою якого було здобуте майно» [5].

Суб'єктом розглянутого злочину може бути тільки особа, яка заздалегідь не обіцяла придбати, одержати, зберегти або збути майно, що здобуте злочинним шляхом. Виходячи з викладеного зрозуміло, що дії такої особи (набувача або збувальника) не знаходяться у причинному зв'язку з діями особи, у результаті яких незаконно здобуте майно. Таким чином, особа є суб'єктом того злочину, в результаті якого здобуте майно.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Особа усвідомлює, що здобуває, одержує, зберігає та збуває майно, здобуте злочинним шляхом, і бажає вчинити такі дії. Усвідомлення того, що майно здобуте злочинним шляхом, є обов'язковою ознакою інтелектуального моменту умислу винної особи. При цьому не обов'язково знати характер і обставини вчиненого злочину.

Зміст суб'єктивної сторони злочинного діяння розкривається через поняття вини, мотиву і мети [10].

Стаття 23 Кримінального кодексу України (2001 р.) визначає, що виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії або бездіяльності, передбаченої Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Поняття вини складається з чотирьох важливих елементів: змісту вини, сутності вини, форми вини і ступеня вини.

Зміст вини - це відображення у психіці особи об'єктивних ознак вчиненого діяння, тобто фактичних ознак, що характеризують об'єкт і об'єктивну сторону, а в ряді випадків і ознак спеціального суб'єкта. Таким чином, зміст вини визначається змістом об'єктивних ознак конкретного складу у зв'язку із тим, що немає злочинів однакових за змістом вини. Зміст вини є перша найбільш важлива складова в понятті вини.

Сутність вини визначає соціальну природу вини, оскільки вина виявляється у злочинному діянні. Отже, соціальна сутність вини складається в негативному відношенні особи до тих цінностей, благ, що охороняються нормами права (до об'єктів кримінально-правової охорони). При необережності сутність вини - це недбале або самовпевнене відношення до цих благ. Тому вина карається правом. Вина - категорія не тільки психологічна, але і соціальна через те, що вказує на негативне відношення особи до тих благ і цінностей, що охороняються правом.

Як вже зазначалось вище, останнім часом існує проблема, пов'язана з легалізацією доходів, добутих злочинним шляхом.

Аналіз показує практики розслідування економічних злочинів, слідчі нерідко стикаються з труднощами застосування ст.209 КК України при виявленні передбачених нею ознак. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним шляхом, відіграє важливу роль у технологіях організованої економічної злочинності. Тому для ефективної боротьби з цим кримінальним явищем останнім часом створено низку державних контролюючих і спеціальних підрозділів, а також порушено кілька сотень кримінальних справ, по яких провадиться досудове слідство.

Узагальнення наявного практичного досвіду виявлення і розслідування фактів легалізації злочинно отриманого майна показує, що труднощі пов'язані, насамперед, із розумінням сутності цього злочину, його суб'єкта, способів вчинення і джерел доказів. Нерідко під цим злочином працівники правоохоронних органів розуміють будь-яке використання особою злочинно одержаних нею коштів на особисті потреби (внесення плати за комунальні послуги, придбання побутових речей тощо). У національному ж законодавстві відсутні чіткі положення з цього приводу, що не забезпечує умов для притягнення до відповідальності осіб, причетних до “відмивання” величезних сум злочинних доходів.

Важливо звернути увагу, що відповідно до ратифікованої Україною Страсбурзької конвенції 1990 р., суспільна небезпечність цього явища убачається, насамперед, у створенні ним сприятливих умов для тяжких корисливих злочинів, що вчинюються організованими злочинними групами. Його суттєвість полягає у тому, що злочинці отримують небезкорисливу “допомогу” від представників певних державних і суспільних інституцій (банків, підприємств, правоохоронних органів) щодо маскування злочинного походження майна. Це ріднить легалізацію майна з добре відомим у кримінальному праві заздалегідь не обіцяним приховуванням злочину (ст.396 КК України). Тобто, мова йде про визнання суспільно небезпечною певної поведінки осіб “навколо” злочинця з його зовнішнього оточення. Таким чином, суб'єктом легалізації злочинно отриманих коштів повинен визнаватися не той, хто вчинив предикатний злочин (для його покарання достатньо санкції відповідної статті), а ті особи, які допомагали приховати викрадені кошти, свідомо порушуючи встановлені правила проведення фінансових та інших операцій з майном.

Боротьба з легалізацією “брудних” коштів - це усунення сприятливих економічних умов існування організованої злочинності. Саме організовані злочинні угрупування прагнуть вкласти злочинні кошти у високоприбуткові легальні підприємства, маючи на меті поступово поставити під свій контроль цілі галузі чи види підприємницької діяльності, засоби масової інформації, політичні інститути, органи влади. Власне, у зв'язку з організованою злочинністю і посиленням її впливу полягає головна небезпека такого явища, яке визначається зазначеним поняттям. Боротьба з легалізацією злочинно отриманого майна має на меті, перш за все, позбавлення економічного сенсу організованої злочинності - неможливості відкритого і безперешкодного використання такого майна. Для цього повинно бути створене виважене законодавство і чітко визначене коло осіб, які несуть відповідальність за його порушення [13].

Дії з легалізації злочинно отриманих коштів набули в Україні такого поширення, що можна констатувати появу нових видів “підприємницької” діяльності. Зокрема, таким є надання послуг по “відмиванню” коштів через так називані “конвертаційні центри”. Конвертаційний центр являє собою своєрідну протиправну фінансову систему, яка включає в себе кілька елементів: а) обмінні пункти валют; б) комерційні банки; в) мережу фіктивних підприємств (зареєстрованих, як правило, на підставних осіб). Такі офіційно зареєстровані комерційні структури, об'єднані єдиним замислом, здійснюють тіньові фінансово-господарські операції за певною злочинною технологією. Зокрема, вони надають платні “послуги” керівникам підприємств різноманітних форм власності по ухиленню від сплати податків, незаконному зняттю з рахунків готівкової гривні, конвертації гривні у іноземну валюту із наступним перерахуванням останньої на рахунки в закордонних банках.

Слід зазначити, що предметом легалізації можуть бути не тільки грошові кошти (у готівковій чи безготівковій формі) але й матеріальні цінності, одержані злочинним шляхом. Наприклад, в Україні набув поширення кримінальний бізнес, що базується на легалізації контрабандного товару, до якої залучаються співробітники контролюючих і правоохоронних органів [12].

Аналіз практики розслідування злочинів, передбачених ст.209 КК України свідчить, що під час досудового слідства виникає низка труднощів, які роблять проблематичним надходження таких кримінальних справ до суду. Опитування слідчих свідчить про те, що при розслідуванні ухилень від сплати податків і повернення виручки в іноземній валюті, шахрайств та інших економічних злочинів постійно виявляються ознаки легалізації майна, здобутого злочинним шляхом. Але далеко не завжди вдається зібрати достатньо доказів для притягнення винних до кримінальної відповідальності. Це пов'язано з наступними факторами, які мають законодавчий характер:

- ознаки складу злочину, передбаченого ст.209 КК України, встановлюються у діях осіб, які не мають ніякого відношення до злочину по заволодінню майном (працівники банків, підприємств, органів державного управління);

- редакція ст.209 КК України містить формулу “вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, здобутих завідомо злочинним шляхом...”, що довести стосовно вищеназваних осіб практично неможливо, якщо вони самі не визнають цього;

- редакція ст.205 КК України (“Фіктивне підприємництво”) містить формулу “створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності...”, що довести також практично неможливо, оскільки фіктивні підприємства засновуються одними особами (як правило, це підставні особи), а використовують їх для легалізації злочинно отриманих коштів інші;

- банками не виконуються вимоги щодо запобіганню легалізації грошей, набутих злочинним шляхом, які передбачені ст.63, 64 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, оскільки будь-яка відповідальність за це не встановлена - вони не тільки не повідомляють правоохоронні органи про сумнівні операції своїх клієнтів але й не надають відповідної інформації на запити правоохоронних органів, навіть в рамках проведення досудового слідства, без чого неможливо оперативно відстежувати рух грошових коштів, що перекладаються злочинцями з одного банківського рахунку на інший [14].

Таким чином, правоохоронні органи сьогодні позбавлені можливості ефективно розслідувати злочини, передбачені ст.209 КК України, перш за все, із-за суттєвих прогалин і протиріч у чинному законодавстві. Наявною є необхідність наданню вітчизняному законодавству щодо протидії легалізації злочинних доходів системного характеру.

Наприкінці можна зробити такі висновки і пропозиції.

Інститут кримінальної відповідальності за придбання, одержання, зберігання або збут майна, здобутого злочинним шляхом, існував ще у законодавстві дореволюційної Росії. Уперше він законодавчо був сформульований у «Великій Російській Правді» Ярослава Мудрого, далі в законодавчих актах дореволюційної Росії (наприклад, Судебник 1497 р. і Кримінальний кодекс 1903 р.).

Сучасне українське законодавство не відмовилося від цього інституту та містить цю норму у розділі про злочини проти власності.

Термін «злочинний шлях» має досить широке тлумачення, і придбання, одержання, зберігання або збут майна, одержаного злочинним шляхом, підпадає під дію ст. 198 КК України. Отже, за ст. 198 КК України варто кваліфікувати і дії з приводу майна, «виготовленого злочинним шляхом».

Придбання, одержання, зберігання або збут майна, одержаного в результаті вчинення адміністративного або цивільного правопорушення є не менш небезпечним, ніж злочинним шляхом (у результаті вчинення злочину). Тому необхідно змінити редакцію ст. 198 КК України, замінивши термін «злочинним шляхом» на термін «незаконним шляхом». Таким чином, дією статті 198 КК України будуть охоплені суспільно небезпечні діяння, передбачені даною нормою, вчинені щодо майна, одержаного в результаті вчинення адміністративного або цивільного правопорушення.

Необхідно також доповнити ст. 198 КК України, передбачивши придбання, одержання, зберігання або збут майна з непрямим умислом, тобто особа, при визначених обставинах, має передбачати, що таке майно здобуте злочинним шляхом.

Спеціальний закон щодо протидії легалізації злочинних доходів повинен носити системний характер і визначати:

- поняття легалізації злочинних доходів;

- категорії злочинів, скоєння яких пов'язане з отриманням таких доходів і необхідністю їх легалізації (предикатних злочинів);

- осіб, які є суб'єктами легалізації “брудних” коштів;

- обов'язки банківських, фінансових та інших установ щодо фіксації, зберігання та надання компетентним органам інформації про проведення сумнівних операцій з чітким визначенням їх переліку;

- права правоохоронних органів щодо отримання необхідної інформації.

Закон повинен передбачати юридичну відповідальність осіб, причетних до легалізації, за трьома напрямками: а) кримінально-правовим, б) адміністративно-правовим, в) цивільно-правовим.

Кримінальна відповідальність повинна бути встановлена як за конкретні дії щодо легалізації злочинно одержаного майна, так і за найбільш небезпечні порушення правил, що встановлені з метою боротьби з легалізацією.

Адміністративна відповідальність повинна бути встановлена тільки за порушення певних правил, що встановлені з метою боротьби з легалізацією.

Цивільно-правова (матеріальна) відповідальність повинна бути встановлена щодо юридичних осіб (банків, підприємств), які використовувались злочинцями в механізмі легалізації “брудних” коштів.

В законі передбачити заохочувальну норму про те, що у випадку добровільної передачі особою у власність держави майна, одержаного злочинним шляхом, ця особа звільняється від кримінальної відповідальності за дії з його легалізації.

Наведені міркування звичайно не вичерпують всієї проблематики боротьби з таким складним соціальним явищем як придбання, отримання, зберігання, збут, а також легалізація злочинно отриманого майна. Але наведені положення можуть бути корисними у створенні виваженого законодавства і його ефективному застосуванні при розслідуванні злочинів проти власності та пов'язаних з ними економічними злочинами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий // Отв. ред. С.С. Яценко. - К.: А.С.К., 2003. - С. 452.

2. Хрестоматия по истории государства и права СРСР. Дооктябрьский период. М., 1990. - С. 12-25.

3. Наша служба - уголовный розыск: 80 лет уголовному розыску России. М., 1998. - С. 9.

4. Российское законодательство Х-ХХ веков, Т.9. Законодательство эпохи буржуазно-демократических революций. М., 1994. - С. 313.

5. Кузнецов В.А. Борьба с преступным приобретением и сбытом имущества. Киев, 1970. - С. 57.

6. Уголовный кодекс Республики Беларусь. Минск, 1999. - С. 70.

7. Уголовный кодекс Испании (глава 14 статьи 298-304). М., 1998. - С. 94-97.

8. Уголовный кодекс ФРГ (§ 258). М., 1996. - С. 129.

9. Уголовный кодекс Франции (2 раздел). М., 1993. - С. 101.

10. А.В. Наумов Комментарий к Уголовному Кодексу РФ. М.: Юрист. 2007. - С. 447-449.

11. Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины // М.И. Мельник, М.И. Хавронюк. - К.: Атика, 2007. - С. 458.

12. Чечелюк П. Граница - «золотая жила» оргпреступности // Зеркало недели. -№ 38(413). -5 октября 2002 г.

13. «Проблеми при розслідуванні економічних злочинів» А.Ф. Волобуєв, докт. юрид. наук, проф.: «Право і безпека». - 2003. - т.2. - №1. - с. 67 - 70.

14. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III