Інструменти державного регулювання економіки

Тема

Інструменти державного регулювання економіки

Зміст

Вступ

1. Закони та законодавчі акти, як правові інструменти ДРЕ

2. Адміністративні інструменти державного регулювання економіки

3.Економічні інструменти державного регулювання

3.1. Прогнозування та планування в забезпеченні державного регулювання економіки

3.2. Податкова система в структурі інструментів державного регулювання

3.3.Бюджет як основний інструмент державного регулювання соціально-економічних процесів

3.4. Грошово-кредитна політика, як один з основних економічних інструментів ДРЕ

Висновки

Список літератури

Вступ

На сучасному етапі розвитку, в епоху бурхливих змін на світовій арені, особливої важливості набули питання, пов'язані з системами державного регулювання. Вважаю, що не треба доводити того, що від методів та інструментів державного регулювання залежить демократичний устрій в суспільстві.

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку.

Об'єктивна можливість ДРЕ з'являється з досягненням визначеного рівня економічного розвитку, концентрації виробництва і капіталу. У сучасних умовах ДРЕ є складовою частиною процесу відтворення. Воно вирішує різноманітні задачі, наприклад: стимулювання економічного зростання, регулювання зайнятості, заохочення прогресивних зсувів у галузевій і регіональній структурі, підтримка експорту. Конкретні напрямки, форми, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою економічних і соціальних проблем у тій або іншій країні в конкретний період.

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. Переважають економічні, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрями й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки з цих умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську і страхову справу, податки й ціни про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Адміністративні інструменти -- це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Воно принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не є обов'язковими для окремих господарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. - Тернопіль: Астон, 2001.с.35

1. Закони та законодавчі акти, як правові інструменти ДРЕ

Одна з найважливіших функцій держави в умовах ринкової економіки -- створення і регулювання правової основи її функціонування. Це передбачає передусім прийняття законів і правил, що регулюють економічну діяльність, а також контроль за їх виконанням.

Створюючи законодавчу базу, держава встановлює “правила гри” або юридичні принципи економічних відносин, виконувати які зобов'язані всі контрагенти економічної діяльності -- виробники, споживачі, держава. До таких правил належать закони, законодавчі та нормативні акти, що захищають права власності, визначають форми підприємства, умови функціонування підприємств, їх зв'язки між собою та з державою. Правові норми поширюються на проблеми якості продукції та безпеку праці, на питання взаємовідносин профспілок та адміністрації і т. ін.

Правове регулювання розвитку економіки України здійснюється через прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання Указів Президента, нормативних актів Національного банку України, а також вироблення механізму їх реалізації та контролю. Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх невиконання.

Пакет законів, що регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Сьогодні основними чинними законами України є такі: “Про власність”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції”, “Про оподаткування прибутку підприємств і організацій”, “Про податок на додану вартість”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”, “Про форми власності на землю”, “Про освіту”, “Основи законодавства України про культуру”, “Про зайнятість населення”, “Про оплату праці”, “Про державне мито”, “Про єдиний митний тариф”, “Про мінімальний споживчий бюджет”, “Про демонополізацію економіки” та ін. Стеченко Д.М.Державне регулювання економіки: Навч.посібник - К.: МАУП, 2000.

Зміни та доповнення до законів передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами Верховної Ради України, постановами і декретами Кабінету Міністрів України.

Важливими законодавчими актами, що регулюють економічну діяльність у перехідний до ринку період і виконують функцію захисту конкуренції, є акти з антимонопольного законодавства, яке має вікову історію. Його було запропоновано законом Шермана (США) у 1830 р.

Щоб запобігти наслідкам, пов'язаним з недосконалістю конкуренції, держава на основі антимонопольного законодавства застосовує засоби державного регулювання, встановлює контроль над цінами.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначено в законах України “Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності”, “Про демонополізацію та конкуренцію”. Згідно з цими законами протидія монополізму виробників досягається шляхом заборони, обмеження або припинення виробництва товарів, потрібних для ринку; нав'язування контрагентові невигідних для нього умов угоди або інших умов, що ним не передбачені; відмови від збуту або закупівлі, що дискримінує учасників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання чи збуту; нав'язування громадянам примусових заходів щодо продажу товару; порушення порядку використання вільних цін або знищення державних і верхньої межі регульованих цін; порушення обсягу збуту або закупівлі, що дискримінує учасників господарського процесу за відсутності альтернативних джерел постачання чи збуту. Стеченко Д.М.Державне регулювання економіки: Навч.посібник - К.: МАУП, 2000.

Державний контроль за розвитком конкуренції та обмеження монопольної діяльності в Україні покладено на Антимонопольний комітет.

Важливою умовою створення конкурентного середовища є наявність і доступність достовірної інформації про кон'юнктуру ринку та економічну ситуацію загалом.

2. Адміністративні інструменти державного регулювання економіки

Адміністративні інструменти не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулювання або небезпекою фінансового збитку. Вони базуються на силі державної влади і містять у собі міри заборони, дозволу і примусу. Адміністративні засоби регулювання в країнах з ринковою економікою використовуються в незначних масштабах. Їхня сфера діяльності обмежується в основному на охороні навколишнього середовища, створення умов для соціально слабко захищених прошарків населення.

Адміністративні інструменти -- це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Тепер звернемось до адміністративних інструментів регулювання економіки, а це означає прямий державний контроль над монопольними ринками. Там, де державна монополія визнана природною, виправдане повномасштабне адміністрування. Під ним розуміється директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю і властивостями товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання (оборона, енергетика, залізні дороги і т.д.).

Адміністративне регулювання необхідне при розробці жорстких стандартів, які гарантують населенню життя в умовах економічної безпеки, при встановленні гарантованого мінімуму заробітної плати і допомог по безробіттю, при підготовці нормативних актів, спрямованих на захист національних інтересів у системі світогосподарських зв'язків.

Так, наприклад, ступінь і методи втручання держави у процеси ціноутворення в різних країнах є різноманітними залежно від рівня зрілості ринку і прийнятої моделі державного регулювання. При розв'язанні цих питань враховується динаміка інфляції, рівень конкуренції і монополізації виробництва, соціальна політика. Держава може втручатися у ціноутворення у формі прямого регулювання: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари, граничного їх рівня або граничного коефіцієнта їх підвищення, заміна режиму вільного ціноутворення на деякі товари державним регулюванням, заморожування цін на певний строк. Пряме їх регулювання, звичайно, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулююча здатність ще недостатньо розвинута: у кризовій ситуації; при високих рівнях інфляції.

Державне регулювання економіки за допомогою механізму заробітної плати тією чи іншою мірою практикується у багатьох країнах. У його основі лежить закон про працю, який регламентує певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір пенсії і трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.

Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.

Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями монополістичних утворень тощо.

3.Економічні інструменти державного регулювання

3.1 Прогнозування та планування в забезпеченні державного регулювання економіки

Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування. Індикативне планування принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов'язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої сили для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані.

Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням. Кількість і характер економічних програм залежить від конкретних цілей та умов розвитку національної економіки. Так, у повоєнний період у багатьох країнах до таких завдань належали: модернізація виробництва, зміна структури економіки, скорочення безробіття, стримання інфляції, соціальний захист населення, конверсія військової промисловості. Т.Г Морозова А.В. Пикулькин «Государственное регулированиеэкономики и социальный комплекс» М: 2001 .

В Україні у 90-ті роки XX ст. практика розробки планів економічного та соціального розвитку дедалі більше трансформується в бік пристосування до нових умов. Звичайно, при цьому виникають дискусії щодо змісту плану, його функцій у перехідний до ринку період, методів і засобів впливу на розвиток економіки.

Орієнтація на ринкові умови господарювання зумовлює необхідність перебудови системи планування відповідно до вимог перехідного періоду. Однак поспішні дії вищих органів у цьому напрямку не завжди були успішними.

Сподіваючись на ринкове саморегулювання (як показує світовий досвід, майже всі країни віддали перевагу державному регулюванню), Україна почала поступово відмовлятись від важелів планового впливу на економіку. Спроби перейти до індикативного планування у 1992-1993 рр. так само не були вдалими, адже задля цього ще не набуто досвіду і не створено належних умов. У наступні роки система планування розвивалась в умовах, коли спочатку розроблявся бюджет, а потім план. Держава практично втратила важелі для управління економікою, а плани і програми, що складалися в цей період, були далекі від реальності. Стеченко Д.М.Державне регулювання економіки: Навч.посібник - К.: МАУП, 2000.

Водночас план -- це вічна категорія, яка допомагає людині, колективу, державі цілеспрямовано діяти в умовах, що постійно змінюються.

Перед суспільством в усі часи виникала проблема ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або проблема такого управління ними, яке давало б змогу максимально задовольнити матеріальні й духовні потреби людини. До того ж дії держави та її владних структур мають бути передбачувані і цілеспрямовані.

В основі економічної політики держави об'єктивно лежить план дій, послідовність певних заходів. Проте має існувати інструмент реалізації такої політики, у противному разі прийняті закони, законодавчі акти та інструктивні матеріали не діятимуть. Таким інструментом може і має стати план економічного та соціального розвитку.

Світовий досвід підтверджує, що жодна держава не могла подолати кризу, не маючи сильної влади і не застосовуючи елементи планування. Програма реформ, виходу з кризи фактично є планом дій держави.

В умовах системної трансформації на всіх рівнях управління -- держава загалом, міністерство чи регіон -- не можна обійтись без плану.

Не варто орієнтуватись на заклики псевдоринковиків про шкідливість плану. Найрозвиненіші країни світу (зокрема, Франція, Японія, США) з ринковою економікою не відмовились від плану, у багатьох з них є спеціальні державні органи, які систематично і досить детально розроблюють прогнози, плани, програми.

В умовах, коли підприємствам надано якнайширші свободи у використанні фондів, виборі номенклатури продукції, що випускається, пошуку партнерів у збуті продукції, поставках сировини і матеріалів, ціноутворенні та в інших питаннях господарської діяльності, немає потреби у важелях саме директивного управління.

План, з одного боку, не може бути директивним, з іншого -- суто індикативним (рекомендованим), адже у багатьох підприємств майно є державною власністю; ще не сформована необхідна для ринкових відносин інфраструктура, відбувається процес реформування економіки.

Економічна практика також доводить, що в цей час не можна обмежитись планом, бо він дає лише уявлення про передбачувану в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів і важелів впливу з метою зміни ситуації.

Програма є планом досягнення певної мети. Якщо мета охоплює економіку загалом, таку програму можна назвати планом.

В умовах становлення ринкових відносин інструментом реалізації економічної політики в Україні має бути система прогнозування, планування та розробки програм, що містить прогнози, плани і програми.

З теоретичної та практичної точки зору очевидно, що лише план не може охопити все коло проблем, які розв'язуються в межах економічної політики держави. Досвід недавнього минулого переконує, що з одного центру неможливо управляти всіма (чи багатьма) суб'єктами економіки.

У багатогранній економіці України в перехідний період залишається ще чимало органів управління, між якими розподілено функції регулювання економіки. Отже, вони повинні мати відповідні інструменти реалізації цих функцій, щоб досягти поставлених державою цілей. Тому крім загальнодержавного потрібні плани (програми) розвитку окремих галузей, господарських комплексів і регіонів. План дій -- бізнес-план, програма чи інший документ -- повинно мати кожне підприємство.

Проте не можна обмежуватись планами лише на короткостроковий період. Без бачення перспективи неможливо здійснювати інвестиційну, зовнішньоекономічну діяльність, реалізовувати ефективну структурну політику. Тому держава, галузі і регіони повинні мати середньо- та довгострокові прогнози як складові системи планів розвитку відповідних комплексів чи регіонів.

Україні в перехідний період потрібна система прогнозів, планів і програм, розрахованих на різні за тривалістю періоди та різні рівні управління. Спрощено таку систему в подальшому викладі називатимемо “план”.

Зменшення у плані частки директивних важелів впливу на суб'єкти економіки супроводжується збільшенням частки економічних, за допомогою яких створюються такі умови функціонування, коли суб'єкт економіки має обирати стратегію розвитку в напрямку окреслених державою цілей. Загалом управління завжди поєднує директивні й економічні методи.

Нині в переліку директивних (обов'язкових) мають залишатись загальнодержавні норми і нормативи, держконтракт і держзамовлення, державні інвестиції, регульовані ціни на деякі види продукції. Це робить план менш жорстким і надає суб'єктам господарювання певну свободу дій.

Ще зовсім недавно один з недоліків плану полягав у тому, що план часто сприймався як догма у статиці. Доречно зауважити, що показники плану розраховуються виходячи із ситуації на початок планового періоду і прогнозу щодо наступної кон'юнктури ринку. Остання досить важко прогнозується через постійні зміни під впливом найрізноманітніших чинників, особливо в перехідні періоди, коли економіка досить нестабільна. Тому вже на початку планового року доводиться перераховувати показники плану виходячи з наявної ситуації. Відхилення від запланованих показників можливі і в подальшому. Тому економічну ситуацію важливо аналізувати в розрізі кварталів і уточнювати план на наступні періоди. Лише за такої умови план можна зробити гнучким інструментом регулювання економіки. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. -- К.:МАУП, 2000.

3.2 Податкова система в структурі інструментів державного регулювання

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди" в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави. Виконуючи роль державної казни, бюджет акумулює і перерозподіляє значну частку національного доходу (від 1/3 до 1/2 ).

Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівня оподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикатори економіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політика може бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджету з надлишком для перешкоди так званому "перегріванню"економіки, з іншого - на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.

На частку соціально-економічних витрат припадає у середньому близько 50% витратної частини бюджету. До них належать, насамперед, соціальні витрати (затрати на виплату пенсій, допомоги, утримання сфер охорони здоров'я, освіти, підготовку кадрів тощо), а також витрати, спрямовані на фінансування деяких сфер економіки (енергетика, житлове будівництво і комунальне господарство, регіональний розвиток, зв'язок, транспорт, охорона навколишнього середовища). Істотну частину витрат бюджету складають прямі і непрямі воєнні витрати, затрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). За останні десятиріччя значно зросла роль бюджетного механізму в інвестуванні довгострокової структурної політики і насамперед - розвитку наукомістких виробництв.

Ефективність бюджетної політики в регулюванні ринкової економіки багато в чому залежить від податкової політики. При її формуванні враховується здатність податків виконувати дві взаємозв'язані функції: фіскальну і стимулюючу. Держава через рівень оподаткування, порядок обчислення податкової бази і системи податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину доходів державного бюджету, з іншого - спрямовує ділову активність господарюючих суб'єктів і окремих громадян у відповідність з встановленими цілями і пріоритетами соціально-економічного розвитку країни. За багато років у країнах з ринковою економікою склалася досить раціональна структура податків, яка включає в себе три основних види: прямі (прибутковий податок з населення, податок з корпорацій), непрямі (акцизи, податок на додану вартість, митні збори тощо) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю та ін.).

Провідну роль у системі оподаткування виконує прибутковий податок з населення, ставки якого коливаються в окремих країнах від 10% до 50%. Значно менше фіскальне навантаження виконує податок на прибуток корпорацій, проте він є найбільш сильним інструментом держави у регулюванні ділової активності господарських суб'єктів. Нині коливання його ставок в окремих країнах таке: у США - 34%, в Англії -35%, в Японії - 37,5%, у Франції - 45%, у Німеччині - 56%. У відповідності з діючим законодавством деякі види господарської діяльності повністю або частково звільняються від податку на прибуток (наприклад, благодійна діяльність). У більшості країн діють понижені ставки для малих підприємств.

Значну фіскальну функцію виконують непрямі податки, які стягуються у вигляді надбавки до ціни товару або послуги і сплачуються споживачами. Поряд з цим вони є ефективним інструментом державного регулювання інфляції, розв'язання деяких завдань соціального характеру.

Важливим елементом податкової політики є механізм розподілу податків між центральним і місцевими бюджетами. При його визначенні враховується роль окремих податків у підтриманні макроекономічної стабільності, регулюванні інфляційних процесів, фінансовому забезпеченні державних функцій. Так, прибутковий податок з населення і податок на корпорації звичайно стягуються для формування центрального бюджету. Податок на додану вартість і податок з продажів у певній пропорції направляються як до центрального, так і до місцевого бюджетів. Повністю надходять до місцевого бюджету податки на землю, спадщину, різні штрафи і збори.

Місце і роль податкової системи в структурі інструментів державного регулювання детермінується станом економічної системи та формами державного устрою. Теорія суспільного відтворення, що ґрунтувалася на доктрині К. Маркса, розглядала податки винятково як частку вартості товарів, яку необхідно анексіювати з метою відтворення суспільства. Історія довела, що приниження іманентно притаманного податкам регулятивного потенціалу було однією з серйозних помилок соціалістичних економік, саме тому в умовах перехідного процесу і постало завдання створити нову податкову систему. Разом з тим, зміна принципових підходів до оподаткування потребує відносно тривалого часу, і тому новітня історія розвитку податкової системи України не вільна від помилок і присутності елементів, що є наслідками минулої системи.

Процес перерозподілу національного багатства визначається об'єктивними економічними законами, які не змогла ефективно використати адміністративно-командна система. Остання практично за всіма основними характеристиками програє податковій системі як регулятору процесу перерозподілу національного багатства.

Чітке визначення місця і ролі податкової системи є складною економічною проблемою навіть у розвинених у ринковому плані країнах. Саме тому питанню податкової політики і системи, що її реалізує, в економічній науці приділяється багато уваги, однак залишається і багато неоднозначних проблем. Не можна не відзначити і наявність досягнень у теоретичному обґрунтуванні використання для потреб регулювання економіки потенціалу окремих податків, а особливо їх системи. 

В окремих роботах стверджується, що проблематично вести мову про стимулюючу роль податків. Так, С. Терьохін прямо вказує, що податки не можуть бути стимулюючим інструментом: “Будь-який податок є інструментом обмеження свободи його платника, тому говорити про стимулюючу роль оподаткування є беззмістовним. Мова може йти лише про прийняття політичного рішення про менший ступінь фіскального пригнічення окремої сфери діяльності або форми споживання стосовно інших сфер або форм” Терьохін С. Доповідь першого заступника голови Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України, голови Підкомітету з питань податків та митної справи. - Київ, 17 березня 2000 р.. Погодитися з таким твердженням - фактично стати на позицію, яка взагалі має призвести до виникнення сумніву щодо існування інституту держави як такого. А оскільки його виникнення і розвиток пов'язані не тільки з необхідністю існування політичного інституту, але і з тим, що державні витрати набагато менші й ефективніші порівняно з такими, які необхідні були б окремому суб'єкту для виконання загальновизнаних функцій, створення і реалізації житєєзабезпечуючого простору, то дія системи оподаткування однозначно має і стимулюючий ефект.

Саме тому теоретичне осмислення проблеми місця і ролі податкової системи в структурі інструментів державного регулювання економіки має велике значення для усвідомлення економічної сутності податків, а звідси - їх регулятивного потенціалу.

Разом з тим, причини недостатнього використання регулюючого потенціалу податків є об'єктивними, оскільки податкові системи далеко не повною мірою відповідають на запити життя. Як справедливо відзначає В. Андрущенко, сьогодні настав час активно переносити на ґрунт вітчизняної фінансової науки нові, зокрема, соціологічно-антропні методи досліджень Андрущенко В.Л. Фіскально-бюджетний інституціоналізм: копроміс етатизму та антиетатизму // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки. - 2005. - № 3. - С. 16-20.. За його словами, у західній економічній теорії для дослідження проблеми податків як частини загальної проблематики економічної науки використовуються етичні поняття свідомості й волі, елементи соціології, психології тощо.

Далі відзначимо, що застосування нових інструментів аналізу податкової системи у вітчизняній науці поки що розвинене недостатньо. Більше того, знання про податки та їх специфіку в перехідних економіках й досі залишаються вибірковими, уривчастими, тому не дивно, що ефективність їх використання на практиці дуже низька.

Лише в останні декілька років з'являються аналітичні розробки, підкріплені не лише логікою та знанням основних законів економіки, а й багатим статистичним матеріалом, які дають підстави для суджень про місце і роль податків у системі важелів економічної політики уряду.

Такий емпіричний аналіз є дуже корисним, оскільки дозволяє виявити несподівані закономірності та властивості податків.

Таким чином, необхідно зазначити, що податкова система - це важливий фінансовий інструмент мобілізації доходів для виконання загальнодержавних функцій та здійснення макроекономічного регулювання економіки, що є важливою складовою забезпечення її розвитку. Незважаючи на це, сьогодні потенціал такого інструменту використовується вкрай обмежено. Удосконалення оподаткування, а саме: встановлення видів податків, їх ставок та податкових пільг має бути визначальним не просто для забезпечення потреб бюджету, а й для розв'язання нагальних економічних і соціальних проблем. Правильне використання податкових пільг та знижок може забезпечити не лише збереження отриманих фінансових надходжень, а й можливості фінансувати розширення прогресивних напрямів діяльності, нові інвестиції за рахунок повернення податкових платежів.

Посилення регулюючої функції податкової системи можливе лише тоді, коли переважним платником податків буде населення, що, в свою чергу, передбачає значне підвищення частки оплати праці в складі ВВП, підвищуватиме соціальні мотиви до забезпечення його зростання, що, власне, є основою соціальноорієнтованої моделі економіки і нової моделі її зростання. Зниження оподатковуваного прибутку сприятиме зменшенню відтягнення обігових коштів підприємства. Використання податку на прибуток як інструменту регулювання потребує розв'язання проблеми подвійного оподаткування прибутку, що розподіляється підприємством.

3.3 Бюджет як основний інструмент державного регулювання соціально-економічних процесів

В забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи важлива роль належить державі. В сучасних економічних умовах державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворювання і вирішує різні задачі: стимулювання економічного зростання; регулювання зайнятості; заохочення прогресивних зрушень в галузевій і регіональній структурі; підтримка експорту.

У системі державного регулювання економікою чи не найважливіше місце належить фінансово-кредитному регулюванню. На перше місце у системі фінансово-кредитного регулювання треба поставити державний бюджет саме тому, що через бюджет реалізуеться найбільша частина національного доходу та ВВП.

Науковці визнають бюджет найдієвішим інструментом впливу держави (уряду) на економічні процеси у країні. У наукових дискусіях XX ст. саме бюджету віддавалася перевага у досягненні повної зайнятості, цінової стабільності, економічного розвитку та інших макроекономічних цілей.

Як свідчить досвід країн з ринковою економікою, бюджет як основний інструмент державного регулювання соціально-економічних процесів має великі можливості.

Використовуючи фінансове програмування, розвинені держави через бюджет впливають на структурну перебудову економіки, науково-технічну політику, норму нагромадження, самозабезпечення енергетичними ресурсами, ефективність зовнішньоекономічних зв'язків, обсяг валового національного продукту.

Бюджет є основним засобом впливу на стан економіки. Розміри бюджету (а особливо його дефіциту), характер податкової політики і структура видатків допомагають визначити темпи економічного розвитку, тенденції зміни зайнятості, процентні ставки та цінові зміни. Концептуальні підходи до регулювання соціально-економічних процесів у країнах з ринковою економікою побудовані відповідно до теорії циклічності економічного розвитку.

Регулярність повторення економічних циклів, їх дестабілізуючий вплив на економіку загалом і визначають необхідність державного антициклічного регулювання. Використання бюджету як інструменту державного регулювання економіки базується на принципі акселерації. Західні економісти давно звернули увагу на це явище і почали використовувати його на практиці. Воно полягає в тому, що відносно невеликі інвестиції сприяють значному приросту національного доходу.

Феномену акселерації присвячені дослідження західних економістів А. Афтальона, Дж. Кларка і П. Самуельсона. Їхні погляди зводяться до того, що підвищення попиту на предмети споживання приводить до підвищення попиту на засоби виробництва і відповідно на інвестиції. Тітова С.П. Бюджет як основний інструмент державного регулювання соціально-економічних процесів. Дніпродзержинський державний технічний університет//Матеріали науково-практичної конференції. Том 4. - 2004. - 245с.

Принцип акселерації має і зворотну дію, оскільки спричинює нестабільність в економіці. Відповідно до фази циклу акселерація має певну спрямованість: у фазах пожвавлення і підйому вона сприяє збільшенню інвестицій, отже, прискорює цикл; у фазі кризи і депресії акселерація посилює спад економіки, оскільки інвестиції скорочуються швидше, ніж виробництво.

Наукові дослідження у сфері використання бюджету як інструменту державного регулювання економіки, як правило, визначаються двома стратегічними напрямами: зміною державних витрат (державних закупівель) і зміною податкових ставок.

Ці апробовані практикою ринкового господарювання напрями широко використовуються. Їх вплив виявляється в таких загальних тенденціях:

* збільшення державних витрат підвищує сукупний попит і відповідно приводить до збільшення обсягу випуску продукції та підвищення рівня зайнятості;

* збільшення податків зменшує особисті доходи домогосподарств і відповідно призводить до зменшення витрат, обсягів випуску продукції і зниження рівня зайнятості.

Пріоритетним у цих напрямках є використання системи державних замовлень у період подолання економічного спаду, що передбачає позитивну дію акселерації або ефекту мультиплікатора.

Ефект мультиплікатора -- це тенденція, відповідно до якої певні зміни обсягу планових інвестицій чи будь-якого іншого компонента сукупного попиту зумовлюють значно більше підвищення останнього.

Ефект мультиплікатора дослідив Дж. Кейнс, який заперечував не тільки ефективне функціонування економіки на основі ринкових механізмів, а й саме їх існування. Він наполягав на розширенні участі уряду у стабілізації економіки. Не всі положення кейнсіанської теорії витримали перевірку часом, але загалом підходи Дж. Кейнса до державного регулювання економічних процесів становлять інтерес і нині.

Ефект мультиплікатора має безліч можливостей застосування у практичній економіці та економічній політиці. Так, навіть незначні за абсолютною величиною зміни обсягів планових інвестицій (або будь-якої іншої складової планових витрат) посилюватимуться дією ефекту мультиплікатора і впливатимуть на сукупний попит. Останній, за визначенням більшості сучасних економістів, стимулюватиме розвиток економіки саме в напрямах його дії. У реальній економіці можлива і зворотна дія ефекту мультиплікатора.

Ігнорування механізмів регулювання державного впливу на економічні процеси може призвести до тривалого затягування депресії. Таке явище спостерігалось у США і існує нині в Україні. Тітова С.П. Бюджет як основний інструмент державного регулювання соціально-економічних процесів. Дніпродзержинський державний технічний університет//Матеріали науково-практичної конференції. Том 4. - 2004. - 245с.

Але, як свідчить досвід високорозвинених країн, уряд завжди має достатній набір інструментів, за допомогою яких можна вивести економіку із ситуації нестабільності. Основним таким інструментом і є державний бюджет та його складові: державні закупівлі, податки тощо.

3.4 Грошово-кредитна політика, як один з основних економічних інструментів ДРЕ

Значна роль у ринковій економіці відводиться грошово-кредитній політиці держави. Під грошово-кредитним регулюванням розуміють заходи Національного банку, спрямовані на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредиту, рівня процентних ставок та інших показників, за допомогою яких держава набуває здатності впливати на економічну кон'юнктуру. Зазначений вплив звичайно здійснюється у двох формах: кредитної експансії або кредитних обмежень. Необхідність застосування кредитної експансії виникає в період значного економічного спаду. Вона реалізується за допомогою кредитних ін'єкцій у національне господарство, що досягається зниженням процентних ставок (здешевленням кредитних грошей). Метою такої політики є "підбадьорювання" економіки, посилення інвестиційної активності господарських суб'єктів, збільшення виробництва та зменшення на цій основі рівня інфляції та безробіття. Доцільність кредитних обмежень виникає при "перегріванні" економіки в умовах перевиробництва. Держава, щоб стримати ділову активність, йде на подорожчання кредитних грошей, наслідком чого є скорочення інвестицій, зростання безробіття, дефляція та зниження життєвого рівня деяких верств населення.

До основних інструментів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу. Змінюючи норми обов'язкових резервів, центральний банк може стимулювати операції комерційних банків по наданню кредитів і позик або, навпаки, стримувати ці операції.

Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання є купівля і продаж державних цінних паперів на відкритому ринку. За допомогою цих операцій центральний банк регулює кредитні можливості депозитних установ. Так, при купівлі комерційними банками державних цінних паперів на відповідну величину збільшуються їх депозити, при їх продажу - вони зменшуються. Купівля-продаж цінних паперів впливає не тільки на величину кредитних ресурсів комерційних банків, а й на розмір процентних ставок на ринку банківських резервів.

Не менш ефективним засобом грошово-кредитного впливу на економічну кон'юнктуру є зміна дисконтної ставки при наданні позички комерційним банкам. Знижуючи або підвищуючи процентну ставку, центральний банк обмежує або розширює доступ комерційних банків до кредитів. За допомогою такої політики він впливає на рівень процентних ставок по кредитах комерційних банків, що відповідно викликає скорочення або збільшення попиту на комерційний кредит з боку їх клієнтів.

Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої представницькі органи - Центральний банк і відповідні урядові структури - міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Створення ринкової економіки вимагає переходу до економічних методів управління. Їх важливою складовою є фінансово-кредитні важелі. Ринкова модель економіки передбачає створення розвинутих фінансових ринків. Значно посилюється роль банків, що потребує зміцнення банківської системи та створення ефективного механізму грошово-кредитного регулювання. Узгоджене проведення грошово-кредитної та податкової політик робить ще більш ефективним їх використання як регуляторів у реалізації економічної політики.

В умовах ринкової економіки грошово-кредитна політика постає важливим чинником досягнення економічної стабільності. Регулюючу функцію грошово-кредитна політика виконує шляхом зміни грошової пропорції та використання різних монетарних інструментів.

Розмаїття інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення системності в застосуванні різних важелів монетарного регулювання, їх спрямування на досягнення взаємопов'язаних завдань грошової стабілізації. Не можна, скажімо, водночас обмежувати пропозицію грошей і стримувати ріст норми відсотка. Це альтернативні важелі монетарного регулювання, застосування яких дає взаємовиключпий ефект. Нараз необхідно взяти до уваги кілька загальних правил, визначених теорією грошей і напрацьованих багаторічною практикою. Їхній зміст такий:

1. Застосування тих чи тих засобів монетарної політики не терпить закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід узгоджувати її з загальними механізмами макроекономічного регулювання, відо-бражати розвиток економічного циклу ринкової кон'юнктури.

2. Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні ринкової інфраструктури. дієвості економічних саморегуляторів. Коли в управлінні економікою переважають методи жорсткого адміністративного макроекономічного регулювання (контроль над цінами й доходами, валютними й торговельними операціями), коли існує монополізм і відсутня конструктивна конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому випадку виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

3. Щоб монетарна політика була результативною, і треба тісно узгоджувати як із фіскальною, так зовнішньоекономічною. в т.ч. валютною, політикою. Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні оптимально припустимого (більше 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

4. При здійсненні заходів із регулювання варто враховувати неоднозначне реагування грошового обігу на різні інструменти грошової політики та консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну реакцію. Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості обігу грошей. Тому політика урівноваження грошових агрегатів має зважити на цю обставину. Вона повинна бути скоригованою на швидкість обігу грошової одиниці. Схожа ситуація може скластись і при застосуванні інших інструментів грошової політики.

5. Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх звичайно не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Ба більше -- перегодом можлива протилежна реакція з іще глибшою дестабілізацією грошового обігу.

6. При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні її дієвості необхідно враховувати ефект запізнення -- наявність розриву в часовому вимірі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в цілому. Існують, дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом у 3--12 місяців. Це значить, що проведення стабілізаційних заходів має спи-ратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасним, а й з відповідним упередженням.

Висновки

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. Переважають економічні, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Опрацювавши набірку матеріалів з різноманітних джерел стосовно теми нашої контрольної роботи, можна зробити наступні висновки.

1.Правове регулювання розвитку економіки України здійснюється через прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання Указів Президента, нормативних актів Національного банку України, а також вироблення механізму їх реалізації та контролю. Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх невиконання.

2.Адміністративні інструменти -- це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

3.В основі економічної політики держави об'єктивно лежить план дій, послідовність певних заходів. Проте має існувати інструмент реалізації такої політики, у противному разі прийняті закони, законодавчі акти та інструктивні матеріали не діятимуть. Таким інструментом може і має стати план економічного та соціального розвитку.

В умовах становлення ринкових відносин інструментом реалізації економічної політики в Україні має бути система прогнозування, планування та розробки програм, що містить прогнози, плани і програми.

Показники плану розраховуються виходячи із ситуації на початок планового періоду і прогнозу щодо наступної кон'юнктури ринку. Остання досить важко прогнозується через постійні зміни під впливом найрізноманітніших чинників, особливо в перехідні періоди, коли економіка досить нестабільна. Тому вже на початку планового року доводиться перераховувати показники плану виходячи з наявної ситуації. Відхилення від запланованих показників можливі і в подальшому. Тому економічну ситуацію важливо аналізувати в розрізі кварталів і уточнювати план на наступні періоди. Лише за такої умови план можна зробити гнучким інструментом регулювання економіки.

4.Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави.

Місце і роль податкової системи в структурі інструментів державного регулювання детермінується станом економічної системи та формами державного устрою.

Теоретичне осмислення проблеми місця і ролі податкової системи в структурі інструментів державного регулювання економіки має велике значення для усвідомлення економічної сутності податків, а звідси - їх регулятивного потенціалу.

Таким чином, необхідно зазначити, що податкова система - це важливий фінансовий інструмент мобілізації доходів для виконання загальнодержавних функцій та здійснення макроекономічного регулювання економіки, що є важливою складовою забезпечення її розвитку.

5.У системі державного регулювання економікою чи не найважливіше місце належить фінансово-кредитному регулюванню. На перше місце у системі фінансово-кредитного регулювання треба поставити державний бюджет саме тому, що через бюджет реалізуеться найбільша частина національного доходу та ВВП.

5.Значна роль у ринковій економіці відводиться грошово-кредитній політиці держави. До основних інструментів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу.

Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання є купівля і продаж державних цінних паперів на відкритому ринку. За допомогою цих операцій центральний банк регулює кредитні можливості депозитних установ.

Не менш ефективним засобом грошово-кредитного впливу на економічну кон'юнктуру є зміна дисконтної ставки при наданні позички комерційним банкам.

В умовах ринкової економіки грошово-кредитна політика постає важливим чинником досягнення економічної стабільності. Регулюючу функцію грошово-кредитна політика виконує шляхом зміни грошової пропорції та використання різних монетарних інструментів.

Список літератури

1. Андрущенко В.Л. Фіскально-бюджетний інституціоналізм: копроміс етатизму та антиетатизму // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки. - 2005. - № 3. - С. 16-20.

2. Вишневский В.П. К вопросу о налоговой и бюджетной политике Украины: Макроэкономический аспект. - Донецк, 2001. - 63 с. (Препр. / АН Украины. Ин-т экономики промышленности).

3. Воротин Ю. Ориентиры выхода из экономического кризиса // Экономист. - 2004. - № 5. - С. 11-21.

4. Єрофєєва Т.А. Особливості реалізації цілей монетарної політики в Україні в умовах перехідного періоду // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки.- 2005. - № 3. - С. 62-64.

5. Кац И. Роль и задачи государственного регулирования экономики // Экономист. --1996. -- № 99. -- С. 74-77.

6. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. -- Тернопіль, 1995.

7. Мельник П. Вплив податків на перерозподіл народногосподарських ресурсів у ринковій економіці (теоретичний аспект) // Науковий вісник. - 2000. - № 4 (10). - С. 64-72.

8. Панасюк Б.Я. Державне регулювання економікою. - К.: Інститут аграної економіки, 2000. - 58 с.

9. Сало І. Методи формування і регулювання бюджету і позабюджетних фондів // Економіка України. -- 1995. -- № 10. -- С. 24-32.

10. Система регуляторів перехідної економіки України: Монографія / Ред. кол.: В.І. Кононенко (відп. ред.) та ін. - К.: НАН України, Інститут економіки, 2004. - 333 с.

11. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. -- К.: МАУП, 2000. -- 176 с.: іл. -- Бібліогр.: с. 166-169

12. Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора: Пер. з англ.
А. Олійник, Р. Скільський. - К.: Основи, 1998. - 854 с.

13. Терьохін С. Доповідь першого заступника голови Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України, голови Підкомітету з питань податків та митної справи. - Київ, 17 березня 2000 р.

14. Шабліста Л.М. Податки як засіб структурної перебудови економіки: Монографія. - К.: Інститут економіки НАН України, 2005. - 217 с. 

15. Щукин Б. Н. Индикативный план как организационный механизм реализации экономической политики государства // Государственное регулирование рыночной экономики: Сб. науч. тр. -- К., 1999. -- C. 2-20.

16. Юхименко П.І. Проблеми практичної реалізації монетаризму в Україні // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки. - 2004. - № 3. - С. 13-16.