Становлення і розбудова Української держави

ПЛАН

1. Декларація про державний суверенітет України. Розрив із Союзом і проголошення повної незалежності

2. Початок підготовки до прийняття нової Конституції України

3. «Закон про владу» і політична боротьба навколо нього

4. Конституція України про основні засади суспільно - політичного устрою

1. Декларація про державний суверенітет України. Розрив із Союзом і проголошення повної незалежності

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР приймає Декларацію про державний суверенітет України, в якій "проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах" та визначає:

Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР.

Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території.

Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.

Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.

Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Українська РСР має право на власні Збройні Сили.

Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод.

Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору.

Із 385 депутатів, присутніх на засіданні Верховної Ради, за Декларацію проголосували - 355, проти - чотири, не взяли участі у голосуванні - 26 (18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів "за").

Також у цей день приймається постанова Верховної Ради Української РСР Про День проголошення незалежності України.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет та оголошення Дня незалежності, Україна продовжує залишатися у складі Союзу РСР, але з цього часу починає діяти більш незалежніше та на підкріплення суверенітету Верховною Радою Української РСР приймається ряд Постанов:

29 листопада Про захист суверенних прав власності Української РСР.

25 грудня Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зноси.

8 лютого 1991 року Про деякі заходи по захисту державного суверенітету Української РСР.

З початком путчу, Державним комітетом по надзвичайному стану в СРСР Президія Верховною Радою Української РСР 20 серпня 1991 року приймає постанову Про Заяву Президії Верховної Ради Української РСР в якій не визнає Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР, а 22 серпня Указом Президії Верховної Ради Української РСР Про скликання позачергової сесії Верховної Ради Української РСР скликається позачергова сесія.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня розглянула надзвичайно важливі для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити. Сесія приймає Постанови:

Про політичну обстановку в Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту

Про департизацію державних органів, установ та організацій.

Про військові формування в Україні

Та приймає історичний документ - Акт проголошення незалежності України, яким "постановляє:

Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.

26 серпня Президія Верховної Ради Української РСР приймає Постанову Про Звернення Президії Верховної Ради України до громадян України всіх національностей.

В грудні 1990 року відбувся з'їзд народних депутатів СРСР, він схвалив проведення референдуму з питання збереження єдності радянської федерації в запропонованому «союзниками» формулюванні.

Положення врятував голова Верховної Ради України Л.Кравчук. Український парламент синхронно із загальносоюзним референдумом здійснював своєю владою республіканське опитування. З'явившись на виборчі дільниці, щоб відповісти на хитро поставлене питання, громадяни діставали можливість відповісти і на інше питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на підставі Декларації про державний суверенітет України?»

Відповіді на референдумі і опитуванні виявилися в однаковій мірі позитивними, хоча питання були протилежні за значенням. Українські парламентарії заручилися народною підтримкою, прийнятої ними 16 липня 1990 року, Декларації про державний суверенітет.

Далі путч, Акт про незалежність і підтвердження його на грудневому референдумі. Через тиждень після українського референдуму Президент РРФСР Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич під Мінськом, у Біловезькій Пущі, заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права припиняє існування.

2. Початок підготовки до прийняття нової Конституції України

Конституційний процес у нашій державі складається з декількох визначальних етапів:

- Прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.

- Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

- Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, що підтвердив Акт про державну незалежність.

- Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою та Президентом України 8 червня 1995 року.

- Прийняття Конституції України 28 червня 1996 року. З прийняттям нового Основного Закону України було завершено перехідний етап державного самовизначення України і створення цілісного державного механізму. Сьогодні є всі підстави стверджувати, що прийнята 28 червня 1996 року Конституція України заклала повноцінну правову основу Української державності.

Своїм вибором 1 грудня 1991 року український народ підтвердив відданість ідеалам демократії, свободи, побудови власної держави. Результати всеукраїнського референдуму засвідчили, що комуністична доба закінчилася, і не було вже такої сили, яка могла б повернути колесо історії назад.

Перед керівництвом України постало стратегічне завдання - відновлення державності, закладення і зміцнення її основ. Суверенітет України передбачав створення власної системи органів державної влади, визначення концептуальних підходів до питань організації державної влади та конституційного статусу вищих ланок державного управління, влади, формування правових засад державного механізму.

Чинна на той час Конституція та законодавство, що будувалося на її основі, увійшли у протиріччя з існуючими реаліями життя суспільства, потребами його демократичного розвитку.

За таких умов гостро постала потреба активізувати процес конституційного реформування. Набуття реального державного суверенітету, його законодавче закріплення, курс на радикальні перетворення у політичній, соціально-економічній, духовній сферах обумовили глибоке і достатньо інтенсивне оновлення конституційного законодавства в Україні, головним чином шляхом внесення змін і доповнень до Конституції 1978 року. Такі зміни і доповнення були передусім пов'язані із становленням державного суверенітету України; визнанням її міжнародним співтовариством; реформою політичної системи в цілому, визнанням багатопартійної системи, обранням курсу на побудову демократичної, правової держави; здійсненням економічної реформи шляхом уведення різноманітних форм власності, забезпечення їх рівного правового захисту, запровадженням нових економічних структур, форм і методів господарювання тощо.

Важливими факторами внесення змін до Конституції стали також потреби запровадження механізмів поділу влади, вдосконалення системи і структури законодавчої і виконавчої влади, механізму розподілу повноважень між ними, вдосконалення основ правового статусу громадян, створення органів, що забезпечували б функцію конституційного нагляду, реформування системи місцевих органів влади, управління і самоврядування. Суттєві зміни були внесені до Конституції України у зв'язку із введенням у 1991 році поста Президента України.

Разом з тим, хоча ці та інші зміни до Основного Закону держави спрямовувалися на розвиток в Україні демократичних процесів, формування громадянського суспільства і правової держави, проте вони не вирішували багатьох проблем формування правових засад органів влади, що утворювались під час суперечливих, часом колізійних, процесів трансформації державних інституцій.

Саме цим значною мірою пояснюється непослідовність і суперечливість процесів реформування економічної та політичної системи у нашій державі. Суперечливість таких процесів головним чином була викликана відсутністю конституційне закріплених концептуальних підходів до питань організації державної влади і, зокрема, визначення конституційного статусу вищих ланок державного управління.

Така невизначеність системи влади стримувала розробку, прийняття та реалізацію принципових рішень по реформуванню суспільства, виведенню його з кризового стану. Подальше загострення соціально-економічної кризи, в свою чергу, негативно позначалося на владних відносинах, які тривалий час характеризувалися неузгодженістю дій різних гілок влади, відсутністю ефективної вертикалі виконавчої влади, протистоянням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Результатом усього цього стало падіння авторитету органів влади серед громадян, слабкий вплив їх на економічну та соціальну ситуацію. Як наслідок, проблеми загострювались, залишаючись нерозв'язаними, що призводило до зростання соціальної напруженості.

За цих умов необхідно було насамперед вирішити проблеми розмежування владних повноважень між парламентом і Президентом України, виконавчою владою, визначитися із статусом місцевих рад, структурою виконавчої влади на місцях, створенням Конституційного Суду. Пошуки компромісів на цьому нелегкому шляху знайшли своє втілення у проекті Затону України “Про застосування Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” та зміни Конституції України (Основного Закону) України у зв'язку з його прийняттям”. Проте відхилення Верховною Радою цього законопроекту унеможливили удосконалення функціонування органів влади та всього державного механізму, що призвело до загострення політичного протистояння у суспільстві.

З метою створення умов для розвитку конституційного процесу, забезпечення громадянського миру і спокою, реформування державної влади на засадах чіткого розподілу функцій між її гілками як необхідної передумови подолання системної кризи Верховна Рада України і Президент України дійшли згоди, що оформилася 8 червня 1995 року Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”.

Цей важливий крок дав змогу уникнути серйозних конфліктів між законодавчою і виконавчою владою, які могли перерости у непереборну кризу усієї державної влади в Україні з непередбачуваними наслідками.

Конституційний договір дав можливість Президентові України сформувати Уряд і закласти перші основи розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади, а також місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Всі ці заходи, спрямовані на створення ефективних владних структур, дали змогу запобігти різкому поглибленню кризи, розв'язати ряд найгостріших соціально-економічних проблем. Вони засвідчили також необхідність подальшого впровадження в процесі державотворення демократичного принципу розподілу влад як одного з фундаментальних принципів вітчизняної політичної практики.

Конституційний Договір закріпив положення про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій діє принцип верховенства права. Ним було встановлено, що вся повнота влади належить народові, який є єдиним джерелом влади. Визначено, що державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини. Забезпечення цих прав і свобод, охорона життя, честі і гідності людини визнане обов'язком держави. У Конституційному Договорі наголошено також, що суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Усі ці концептуальні ідеї конституціоналізму знайшли згодом своє втілення в новій Конституції України.

Концепція нової Конституції України спиралася на ґрунтовні наукові розробки і визначала принципово нові для українського соціуму філософію і концептуальні засади державотворення. Зокрема, вона передбачала гарантії нових для суспільства того періоду демократичних цінностей - природних прав людини, конституційного ладу, поділу влади, політичного, ідеологічного та економічного плюралізму, механізму обмеження правом свавілля державної влади тощо.

Однак розвиток конституційного процесу був достатньо непростим. На нього впливали притаманні перехідному періоду розвитку суспільства протиріччя між високою динамічністю політичних процесів і необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку. Необхідно було також визначитися з головними напрямами стратегії і тактики державотворення в Україні, що, у свою чергу, потребувало врахування реальної політичної ситуації у державі, позицій найвпливовіших сил у Верховній Раді. В результаті Основний Закон набув компромісного характеру, що сприяло суспільній злагоді і стабільності.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 року - визначальна подія новітньої української історії. Нова Конституція є актом вияву єдиної установчої волі українського народу, його непереборного прагнення жити в суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі. Конституція України - багатоаспектний політико-правовий документ, що визначає пріоритетність громадянського суспільства, прав та свобод людини і громадянина, відображає високий рівень політико-правової культури суспільства і законодавця.

Сьогодні звучить чимало критичних зауважень до нашого Основного Закону. А дехто навіть пробує нав'язати спрощену до примітивізму думку, що Конституція України - справа однієї безсонної ночі. Насправді ж важка й копітка робота над останнім проектом Конституції, який дістав перепустку в життя, тривала майже два роки. Для цього потрібні були справді титанічні зусилля, безмежне терпіння і, головне, здатність до компромісу з метою знайдення конституційної більшості у законодавців.

Прийнятий з дотриманням усіх процедурних правил і за умов, коли депутати кваліфіковано і відповідально голосували за кожну статтю, зважуючи кожне слово і навіть букву, Основний Закон України поєднав інтереси всього українського суспільства, став надійним гарантом верховенства права і принципів демократа.

У світі віддали належне не лише змісту Основного Закону України, який повністю відповідає стандартам сучасної європейської демократії, а й характеру самого конституційного процесу. У ньому відбилися усі головні особливості політичного та суспільного життя України. Події, які супроводжували розробку і прийняття Конституції, засвідчили, що українські політики можуть працювати в режимі пошуку політичного компромісу і приймати раціональні рішення, що вони здатні переступати через власні політичні та ідеологічні упередження і знаходити взаєморозуміння. Прийняття Основного Закону започаткувало становлення нового, морального виміру політичної діяльності, який був досі невідомий в українському суспільстві.

Наша Конституція була прийнята після всебічного та тривалого опрацювання абсолютно легітимне. Її дух і буква спрямовані на єднання українського суспільства, на засадах демократії, яких так бракувало і які так необхідні в непрості часи переходу від тоталітаризму до демократії, від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин.

Можна з упевненістю стверджувати, що саме прийняття Конституції дало змогу Україні здійснити прорив у вирішенні майже всіх гострих зовнішньополітичних проблем, що стояли перед нашою країною з часу проголошення її незалежності.

Основний Закон інтенсифікував нормотворчу діяльність в Україні на якісно новій базі, посиливши тим самим правовий вплив на соціально-економічні і політичні процеси в суспільстві.

Конституція України стала основою дальших демократичних перетворень в державі, орієнтованих на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, міцним фундаментом розбудови на демократичних засадах такого державного і суспільного устрою, який дасть змогу нашій державі посісти гідне місце серед розвинутих європейських демократій.

3. «Закон про владу» і політична боротьба навколо нього

2 грудня 1994 року Президент України вніс на розгляд українського парламенту проект Конституційного закону "Про державну владу i місцеве самоврядування", який отримав назву "Закон про владу". Ще до офiцiйного внесення проекту на розгляд парламенту навколо цього закону розгорілась досить жорстка дискусія як в парламенті, так i в засобах масової iнформацiї. I це не дивно. Адже в парламентi був прийнятий у першому читаннi проект закону "Про мiсцевi ради народних депутатiв", концепцiя якого повнiстю суперечить концепцiї мiсцевої влади за проектом Президента. Нiхто не чекав, що проект Президента буде прийнятий українським парламентом, але Верховна Рада налякана можливiстю свого розпуску в разi вiдхилення даного проекту, з великими труднощами, але все-таки змогла прийняти проект в першому читаннi. В черговий раз всi органи влади в Українi, особливо мiсцевої, напружились в чеканнi. Якої реорганiзацiї чекати цей раз? Щоб вiдповiсти на це питання необхiдно подивитись, як в iсторичному аспектi змiнювалась структура влади в Українi за останнiй перiод.

Пiсля обрання Першого Президента України, Верховна Рада України 12-го скликання в лютому 1992 року провела реформування органiв влади на мiсцях, шляхом введення iнституту Представникiв Президента на рiвнi областей та районiв i створення на базi виконавчих органiв обласних та районних рад мiсцевої державної адмiнiстрацiї. Був прийнятий Закон "Про Представника Президента України" та внесенi вiдповiднi змiни доЗакону "Про мiсцевi Ради та мiсцеве самоврядування". Як наслiдок в Українi з 1992 до 26 червня 1994 року дiяла така структура влади, яка передбачала iснування:

1. НА РIВНI ДЕРЖАВИ Президент Глава Держави i Глава виконавчої влади. Президент одноособово призначає Вiце-Прем'єрiв та бiльшiсть мiнiстрiв, вносить до Верховної Ради на затвердження кандидатури Прем'єра та 7 ключових фiгур Кабiнету Мiнiстрiв. Верховна Рада - вищий законодавчий орган влади в Українi з широкими контрольними повноваженнями. Кабiнет Мiнiстрiв - вищий орган виконавчої влади, пiдпорядкований Президенту та пiдзвiтний Верховнiй Радi.

2.НА РIВНI ОБЛАСТI Представницьким органом влади є Обласна Рада народних депутатiв. Керує радою її Голова, який обирається депутатами iз свого складу. Виконавчого органу рада немає. Для забезпечення роботи ради є невеликий секретарiат. Основнi повноваження ради - бюджет, вiдведення земель, визначення нормативiв вiдрахувань вiд податкiв до бюджетiв районiв i мiст, вирiшення питань пов'язаних з обласною власнiстю (затвердження програм приватизацiї). Органом державної виконавчої влади в областi є Обласна державна адмiнiстрацiя яку очолює Представник Президента, котрий призначається i звiльняється з посади безпосередньо Президентом, що забезпечує здiйснення в областi єдиної державної полiтики та вплив Президента на обласне керiвництво.

3. НА РIВНI РАЙОНУ Структура влади на районному рiвнi аналогiчна структурi влади в областi. Представник Президента в районi призначається Президентом за поданням Представника Президента в областi i є йому пiдпорядкований.

4. НА РIВНI МIСТА На рiвнi мiста дiє класичне самоврядування. Мiська рада є представницьким органом самоврядування мiста. Рада обирає iз свого складу Голову ради, який одночасно є Головою виконавчого комiтету -виконавчого органу ради.

Наведена вище структура забезпечувала досить широке самоврядування для населенних пунктiв, лiквiдовувала принцип централiзму системи рад (ради не пiдпорядковувались одна однiй), повноваження рад кожного рiвня визначались законом i в межах цих повноважень ради були самостiйнi. Наявнiсть мiсцевої державної адмiнiстрацiї в областях i районах мало стати вертикаллю сильної державної виконавчої влади. Чому не спрацювала ця система i чому вона була зруйнована?

По - перше. Президентська влада i система розподiлу влад є не сприйнятною для комунiстiв-соцiалiстiв. Верховна Рада 12-го скликання так і не змогла закрiпити цi положення в Конституцiї.

По - друге. Кадрова полiтика Кравчука щодо Представникiв Президента призвела до того, що в багатьох районах були призначенi люди досить слабкi в порiвняннi з головами вiдповiдних рад. В багатьох мiсцях це привело до протистояння мiж радами i адмiнiстрацiями.

По - третє. Iснування Президента i Прем'єра не як одного механiзму, а як зовсiм окремих iнституцiй вiдривало Представникiв Президента вiд Кабiнету Мiнiстрiв i не дозволило побудувати дiєву вертикаль виконавчої влади.

По четверте. Посилення суперечностей мiж Кравчуком i Плющем стало надто потужним фактором для лiквiдацiї державної влади в областях i районах.

12 лютого 1994 року Верховна Рада Законом "Про формування мiсцевих органiв влади в Українi" заклала мiну пiд майбутнього Президента та пiд основи державної влади взагалi, адже саме цим законом визначалась нова структура влади на мiсцях i скасовувався iнститут Представникiв Президента в Українi. Пiдписавши цей Закон, Л.Кравчук пiдписав вирок своїй кар'єрi як Президента, адже вiдмовившись вiд Представникiв Президента вiн втратив ту опору на яку можна було спертись на виборах. Л.Кравчук вибори програв, але й I.Плющ їх не виграв, хоча доклав немало зусиль для лiквiдацiї президентських структур на мiсцях i посиленню ролi Рад. Найкраще цiєю ситуацiєю скористались комунiсти-соцiалiсти, якi виборовши бiльшiсть в парламентi, використовуючи основи, закладенi I.Плющем та Л.Кравчуком пiшли внаступ на президентську форму правлiння i зайнялись повним вiдновленням "радянської влади" в найгiрш можливому варiантi.

Структура влади в Українi, яка має бути створена, якщо парламент таки прийме Закон " Про мiсцевi Ради народних депутатiв ", який уже схвалений в першому читаннi передбачала б, що в Українi президентська влада має обмежитись лише Києвом. З лiквiдацiєю президентських структур в областях i районах втрачається можливiсть реального впливу Президента на дiяльнiсть мiсцевої влади в областях i районах, що в кризовiй ситуацiї вкрай необхiдно. Натомiсть, замiсть чiткої вертикалi iпiдпорядкованостi виконавчої влади, вводиться пiдпорядкованiсть представницьких органiв влади, тобто районна рада та її виконком мають право скасовувати рiшення вiдповiдно мiської ради та мiськвиконкому, обласна рада та облвиконком мають таке ж право вiдносно райради та райвиконкому. Згаданий вище проект закону перетворює ради в органи державної влади, при цьому називаючи їх "представницькими органами державної влади i самоврядування на вiдповiднiй територiї". Розподiл повноважень по рiвнях рад не проводиться, функцiї рад як органiв самоврядування та державних органiв не визначаються. Все це потенцiально може привести або до повного домiнування вищестоящих рад над нижчестоящими, або до конфлiкту мiж цими радами (найшвидше мiж головами цих рад). Приклад Одеси, Вiнницi i Хмельницького наглядне тому пiдтвердження. Єдина система рад передбачає найвищою ланкою Верховну Раду. Але оскiльки виконавча влада вiд областi i нижче знаходиться в структурi рад, то фактично нi Кабiнет Мiнiстрiв, нi Президент не матимуть своїх владних структур на мiсцях, а виконавча влада вiд областей до сiл буде знаходитись пiд представницькою (законодавчою) владою. Великою небезпекою такої структури влади є i загроза сепаратизму. Оскiльки Голова областi обраний виборцями, має достатню легiтимнiсть та великi повноваження, йому фактично належить вся влада в областi, а зв'язок та пiдпорядкованiсть Києву мiнiмальнi - все це стимулюватиме все бiльшi вiдцентровi тенденцiї в областях. Адже за цим проектом розпустити раду чи звiльнити її Голову може лише Верховна Рада, але ж реально, та й оперативно зробити це буде неможливо (яскравий приклад цьому ситуацiя навколо Криму). Як видно з проведеного аналiзу, iдея лiвої бiльшостi щодо вiдновлення радянської форми правлiння, реалiзована в проектi Закону "Про мiсцевi Ради народних депутатiв" має дуже мало спiльго з мiсцевим самоврядуванням, зате має чiтку антипрезидентську направленнiсть, послаблює державну виконавчу владу i закладає умови для посилення сепаратизму. Президент України, зрозумiвши небезпеку для президентської влади, котра виходить з цього проекту закону, зразу пiсля прийняття згаданого вище закону в першому читаннi, звернувся доВерховної Ради з пропозицiєю не приймати цей закон доти, доки вiн не внесе своїх пропозицiй. Верховна Рада тодi погодилась з цiєю пропозицiєю, але згодом лiва частина парламенту "кусала собi руки", що не схвалили "радянський" закон тодi в липнi, коли лiвi мали у Верховнiй Радi стiйку бiльшiсть. Адже потім Президент запропонував фактично лiквiдувати всевладдя рад i посилити свою владу, в тому числi i за рахунок парламенту.

Але що чекає українську мiсцеву владу, якщо допустити, що буде прийнято варiант Президента? По-перше, мiсцеве самоврядування залишеться лише на рiвнi населенних пунктiв, а на рiвнi областей i районiв органи влади лiквiдовуються взагалi. По-друге, на районному та обласному рiвнi створюються державнi адмiнiстрацiї, якi в своїй дiяльностi мають вертикальну пiдпорядкованiсть. Фактично Президент намагається повернутись до iнституту Представникiв Президента, як уже було в Українi в перiод 1992-1994 рокiв, але щоб не допустити конкуренцiї мiж Головами Рад та Главами адмiнiстрацiй, що мало мiсце в згаданий перiод, Л. Кучма вирiшив взагалi позбутись обласних i районних рад. Але, враховуючи факт недавнього обрання голiв рад всiм населенням вiдповiдно району чи областi, Президент був змушений зафiксувати цей принцип в проектi Закону i для Глав адмiнiстрацiй, iнакше на їх пiдтримку йому розраховувати не довелось. Але чи будуть "всенародно обранi" Глави адмiнiстрацiй пiдкорятись Президенту чи Прем'єру?

Як бачимо проблема органiзацiї мiсцевої влади в Українi зараз стоїть дуже гостро, та й не тiльки мiсцевої.

На фонi складних економiчних проблем держави та спроб реформування структури влади в Українi, питання органiзацiї мiсцевої влади та мiсцевого самоврядування ще не знайшло достатнього теоретичного обгрунтування, а в державi до цих пiр не вiдпрацьована справжня державна полiтика щодо мiсцевого самоврядування. В умовах перехiдного перiоду i за вiдносної слабкостi державної влади чiтка саморганiзацiя громадян в регiонах в особi мiсцевого самоврядування може бути важливим елементом стабiльностi держави та ефективностi влади.

З 1990 року в Українi вже тричi реформовано ситему мiсцевої влади. Ради з державних органiв влади, органiзованих за принципом демократичного централiзму, стали органами мiсцевого самоврядування з розподiлом компетенцiї i визначенням базового рiвня самоврядування. Тепер знову планується їх одержавлення. Тут варто згадати, що Україна була однiєю з перших республiк колишнього СРСР, яка ще в 1990 роцi, схваливши Закон "Про мiсцевi Ради народних депутатiв Української РСР та мiсцеве самоврядування", поклала край радянсько-партiйнiй вертикалi i спробувала побудувати нову демократичну модель влади в адмiнiстративно-територiальних одиницях.

Пiсля введення в Українi посади Президента систему влади було суттєво змiнено. Класичне самоврядування залишилось лише на рiвнi населенних пунктiв. На рiвнi районiв та областей було запроваджено iнститут Представника Президента, ради було позбавлено виконкомiв, при Представниках Президента створено органи державної виконавчої влади - мiсцевi державнi адмiнiстрацiї. Така реорганiзацiя покликана була замiнити партiйну вертикаль президентською, а Президент одержав можливiсть вести активну державну полiтику в територiях.

Здавалось, знайдено iдеальну модель органiзацiї державної влади на перiод переходу вiд монопартiйної радянської влади до такої, яка б поєднувала автономнiсть самоврядування населених пунктiв iз вертикаллю державної виконавчої влади вiд Києва до сiльського району.

Проте суперечлива кадрова полiтика тодiшнього Президента України та його жорстка конкуренцiя з Головою Верховної Ради, особливо в останнiй рiк перед виборами, половинчатiсть у реформуваннi органiв влади - всi цi фактори призвели до чергової новацiї.

3 лютого 1994 року ухваленням Закону "Про формування мiсцевих органiв влади i самоврядування" Верховна Рада України 12-го скликання в черговий раз змiнила систему влади. Було скасовано iнститут Представникiв Президента та закладено основи для вiдбудови, чи, радше, спроби вiдбудови старої радянської системи влади.

Зараз у Верховнiй Радi лежать два проекти, якi схвалено у першому читаннi i якi є прямо протилежними один одному за iдеологiєю щодо мiсцевої влади: "Про мiсцевi ради народних депутатiв та мiсцеве самоврядування" та "Про державну владу i мiсцеве самоврядування в Українi". Невiдомо, яку модель буде схвалено, але органи мiсцевого самоврядування знову напружились у чеканнi чергової реорганiзацiї.

Аналiз проектiв цих законiв не тiльки з точки зору юридичної, але й з огляду на реальну суспiльно-полiтичну ситуацiю в Українi, а також беручи до уваги аналогiчнi процеси у країнах Центральної та Схiдної Європи, показує, що в будь-якому випадку - чи то в разi ухвалення парламентського, чи президентського проекту - проблема створення ефективної державної мiсцевої адмiнiстрацiї та мiсцевого самоврядування лишиться знову не вирiшеною, оскiльки до неї немає системного пiдходу.

1. Вертикаль мiсцевих рад, яку пропонує проект Верховної Ради, так само, як i вертикаль голiв адмiнiстрацiй (обираються безпосередньо населенням) за проектом Президента, в умовах плюралiзму i багатопартiйностi в принципi неможливi, адже ситуацiя, коли на рiзних рiвнях при владi будуть рiзнi полiтичнi сили - це реалiї сьогодення, а не фантастика.

2. Останнi конфлiкти мiж мiськими i обласними радами (чи їх головами?) з питань розподiлу бюджетних ресурсiв дуже яскраво висвiтили проблему законодавчої неврегульованостi розподiлу власних фiнансових ресурсiв органiв мiсцевого самоврядування. Проте анi попереднi закони, нi теперiшнi проекти так i не вирiшують цiєї проблеми.

3. Пiд час обговорення i затвердження державного бюджету в стiнах парламенту, на радiо i по телебаченню не раз можна було чути розмови про несправедливий розподiл фiнансових ресурсiв мiж областями-донорами i областями дотацiйними.

Як показує практика iнших пост-тоталiтарних країн, пiдготувати комплексне реформування влади лише силами парламенту чи уряду навряд чи можливо. Це має бути великою спiльною роботою.

Здається, в Українi давно визрiло питання створення при парламентi спецiального Комiтету з питань реформи мiсцевої влади в Українi, до складу якого увiйшли б депутати, науковцi, фахiвцi з питань мiсцевого самоврядування, а також представники асоцiацiй органiв мiсцевого самоврядування та державної виконавчої влади.

Завданням цього Комiтету має стати напрацювання проекту концепцiї органiзацiї мiсцевого самоврядування в адмiнiстративно-територiальних одиницях України та розробки пакету законопроектiв, узгоджених iз цiєю концепцiєю: 1. Про мiсцеве самоврядування в Українi. 2. Про вибори до органiв мiсцевого самоврядування. 3. Про мiсцевi податки i збори. 4. Про вирiвнювання фiнансових ресурсiв органiв мiсцевого самоврядування. Дiяльнiсть таких комiтетiв має позитивнi наслiдки i в Австрiї, i в Чехiї, i в Латвiї. У складi Кабiнету Мiнiстрiв було б доцiльно (можливо, за рахунок скорочення кiлькостi вiце-прем'єрiв) запровадити структру, яка б опiкувалась проблемами самоврядування, наприклад - мiнiстра у справах мiсцевого самоврядування.

У цьому процесi можуть брати активну участь i асоцiацiї мiсцевого самоврядування, уже створенi в Українi.

Програма сприяння парламентовi України вже пiдготувала ряд iнформацiйних та аналiтичних матерiалiв з питань реформи та фiнансового забезпечення дiяльностi органiв мiсцевого самоврядування.

4. Конституція України про основні засади суспільно - політичного устрою

Вирішальним кроком в конституційній реформі на Україні стало прийняття 26 червня 1996 року Верховною радою України Конституції України.

Важливим було питання територіального устрою України. На етапі підготовки проекту Конституції пропонувався федеративний варіант державного устрою. Німецькі фахівці вважали такий варіант універсальним та ідеальним для демократичної держави.

Проте загроза сепаратизму, характерна для постсоціалістичних країн зробила більш реальною концепцію унітарної держави. Стаття 2 Конституції говорить, що Україна є унітарною державою.

Стаття 75 Конституції визначає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Таким чином, полеміка з приводу можливого створення двопалатного парламенту завершилася рішенням на користь однопалатного парламенту. Аргументами, що доводили необхідність створення двопалатного парламенту було важливість забезпечення урахування і узгодження загальнодержавних інтересів з регіональними через розляд законів в верхній палаті парламенту, яка складалася б з представників регіонів. Ще одною позитивною якістю двопалатного парламенту є забезпечення механізмів стримування і противаг всередині парламенту, професіоналізація розробки, обговорення та прийняття законів.

Аргументи противників двопалатного парламенту полягали в тому, що створення верхньої палати, яка складалася з представників регіонів, привело б до лобіювання в парламенті інтересів окремих регіонів і поширення сепаратиських тенденцій. Також свідчило на користь однопалатного парламенту те, що на період рішучого єкономічного та політичного реформування необхідно створити умови для швидкого і своєчасного прийняття законів, а двопалатний парламент збільшує час прийняття закону.

Розділ Конституції, який визначає права, свободи та обов`язки людини та громадянина, має багато запозичень з міжнародних пактів ООН про права людини. Це є природнім, тому що стаття 9 говорить, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Проте, визначення в Конституції крім норм громадянсько-політичних прав, які повинні виконуватися державою за будь-яки умов, також соціально-економічних прав, реалізація яких залежить від економічного стану держави, і які можуть бути нормами прямої дії лише для країн з розвиненою економікою, надає цим правовим нормам декларативний характер. Реалізація в період економічної кризи деяких таких норм є проблематичним, наприклад прав декларованих в статті 48: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло."

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. У ст. 2, 4, 10 - 12 вона прямо чи опосередковано характеризується також як унітарна. Тим самим пріоритетними принципами державного ладу України є принципи суверенності, незалежності, демократизму, соціального і правового характеру держави.

Принцип суверенності і незалежності. Суверенність і незалежність є близькими поняттями, оскільки незалежність є елементом суверенітету, його складовою частиною. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначається, що державний суверенітет - це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет у зовнішніх стосунках, до того ж у всіх основних сферах - політичній, економічній, культурній тощо.

Принцип демократизму. Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади й місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, у демократичному порядку формування органів державної влади й місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади й місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності.

Демократизм опосередковує насамперед і головним чином взаємовідносини держави та народу, держави й соціальних груп, держави й особи.

Принцип соціального характеру держави полягає перш за все у захисті державою інтересів кожної особи, всіх класів та інших соціальних груп і суспільства в цілому; у соціальній спрямованості діяльності держави, її економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. За Конституцією Україна не лише проголошується соціальною державою, але й визначається її ставленням до життя й здоров'я, честі та гідності, недоторканності й безпеки людини як найвищої соціальної цінності.

Конституцією закріплюється та гарантується система соціальних та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачається забезпечення соціальної спрямованості економіки, прийняття та втілення на практиці соціальних програм.

Принцип правового характеру нашої держави виявляється у передбаченому Конституцією верховенстві права, тобто його пріоритеті щодо держави та інших інститутів держави і суспільства, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, у взаємній відповідальності держави та особи, неприпустимості порушення її прав і свобод тощо.

Україна є національною за своїм походженням державою, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), інших атрибутах держави, її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традиціям та культурі, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

У цілому тип і форма нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової мають поки що перехідний характер, оскільки фактично такою вона стане лише з часом, визначившись більш повно у соціальному та інших відношеннях. Нині ж проголошення нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової є певною мірою програмою її розвитку, програмою українського державотворення.

За формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Ознаками цього є таке:

Уряд в Україні формується Верховною Радою і підзвітний їй, однак призначення Прем'єр-міністра і окремих міністрів відбувається за погодженням із Президентом (у парламентській формі уряд формується незалежно від Президента);

Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де президент обирається парламентом);

Президент України має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадян, має право розпустити парламент, призначати і звільняти ряд посадових осіб).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям. Хоча в той же час у складі України є автономне утворення - Автономна Республіка Крим. Автономія передбачає право самостійного управління, вирішення фінансових, адміністративних, економічних та інших державних справ певною частиною держави, яке закріплене у загальнодержавній конституції та нормативно-правових актах автономії. Існування в Україні Автономної Республіки Крим зумовлено передусім історичними та етнічними особливостями даного регіону.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини й громадянина. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Важлива роль у системі конституційного ладу належить суспільному ладові. За своїм змістом він становить собою систему організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни. Предметом безпосереднього конституційного регулювання є, як правило, не всі аспекти суспільного ладу, а його основи (засади). Вони являють собою систему принципів організації та діяльності суспільства. У Конституції України закріплено переважно основні принципи нашого суспільства, його організації та функціонування.

Суспільний лад - це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни.

Пріоритетними принципами суспільного ладу України є: суверенність, демократизм, гуманізм, правовий і національний характер суспільства, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, рівність громадян, соціальна спрямованість функціонування та розвитку суспільства тощо.

Принцип суверенності суспільства й відповідно суспільного ладу означає суверенність волі й інтересів народу.

Принцип демократизму суспільства полягає насамперед у належності влади всьому народові, а не якійсь його частині. Демократизм суспільства, суспільного ладу чітко визначений в участі народу у здійсненні влади. У ст. 5 Конституції України передбачено, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати й змінювати форми та зміст свого державного життя. Про це в Конституції сказано так: «Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами». Отже, повновладдя народу реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) і представницької (виборної) демократії.

Від імені народу може виступати тільки Верховна Рада. Народ має виключне право власності на землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси.

Одним з найважливіших принципів суспільства та суспільного ладу є плюралізм, багатоманітність, зокрема, політична, економічна, ідеологічна (стаття 15 Конституції). Це означає, що Українська держава визнає право її громадян на різноманітні політичні погляди та гарантує свободу політичної діяльності за умови, що така діяльність не суперечить Конституції й законам України. Держава стоїть на позиції однакового ставлення до різних форм власності як у їх створенні, так і в забезпеченні з боку держави захисту від протиправних посягань. Жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов'язкова: Українська держава створює рівні умови для розвитку різних ідеологій, крім, звичайно, ідеологій, які за своїм змістом і сутністю є антидержавними або пропагують расову, національну, релігійну ворожнечу.

Реальне втілення в життя конституційного положення про те, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності, виступає надійним гарантом побудови в Україні громадянського суспільства.

Принцип рівності полягає у закріпленні в Конституції рівності всіх людей у своїй гідності та правах, рівності конституційних прав та свобод громадян та їх рівності перед законом.

Отже, Конституцією передбачається та закріплюється розвиток нашого суспільства й суспільного ладу як суверенного, демократичного, гуманного тощо. Нині наш суспільний лад поєднує засади різних типів суспільства, тобто є змішаним, перехіднім, що зумовлює відповідний характер держави та інших політичних, економічних, соціальних і культурних явищ.

Список використаної літератури

1. Конституція України

2. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року

3. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року

4. Постанова Верховної Ради Української РСР Про Концепцію нової Конституції України від 19 червня 1991 року

5. Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом України 8 червня 1995 року.

6. Проект Конституційного закону "Про державну владу i місцеве самоврядування" від 2грудня 1994 року

7. Кісь Роман . Аспекти національної ідеї - К.,1997.

8. Тацій В. Й., Грошевий Ю. М. Правові заходи охорони Конституції // Вісн. Академії правових наук України. - 1995. - № 3. - С. 41- 43.

9. Терен В., Чмир Ю., Україна сьогодні і завтра // Розбудова держави.,1994-№1

10. Шемшученко Ю. Сила демократії - у силі влади ! // Віче. - 1995. - № 6. - С. 9.

11. Ющик О. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи // Віче, - 1995. - № 2 - С. 15.

12. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче.,1997-№1,С.21-31.

13. Конституція України - основа розвитку законодавства // П.У.1997-№8., С.18-36.

14. Нова Конституція України - втілення національної ідеології державотворення //П.У. - 97. - №1, С. 46-49.

15. Правові проблеми суверенітету і незалежності України // П.У.,-1992-№10,С. 10-22.

16. Сучасна історія України // Культурол. Студія.,1996. Вип.1,С.9-13.

17. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії./ К.,1996.,С.110-126.