Адвокатська діяльність

1

ПЛАН

ВСТУП

1. Функції адвокатів України

2. Юридичний механізм забезпечення прав людини

3. Юридичні засоби реалізації прав людини

4. Юридичні засоби захисту прав людини

5. Вибір справи. Правова позиція по справі

6. Адвокат і істина. Оцінка фактів та доказів. Сприяння дотримання всіх процесуальних гарантій

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

1. Функції адвокатів України

Адвокатів, переважно, люди уявляють у ролі захисника обвинувачених у вчиненні злочину. У дійсності ж функція адвоката і адвокатури як суспільного інституту значно ширше.

Задачею адвокатури України, згідно Конституції та Закону “Про адвокатуру”, є сприяння в захисті прав, свобод та законних інтересів громадян, а також їх колективних формувань.

У ст. 59 Конституції України вказується, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокати сприяють всім, хто звертається до них за юридичною допомогою, у захисті прав, представляють законні інтереси людей і організацій (юридичних осіб) у всіх державних органах, у правових взаємовідносинах громадян між собою і не лише в Україні, але і за її межами. Вони надають кожному, хто звертається до них, іншу необхідну юридичну допомогу (поради, консультації, складають скарги та інші документи).

Свою діяльність адвокатура здійснює на принципах законності, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності (збереження в таємниці довіреної інформації).

Надаючи різноманітну правову допомогу громадянам та організаціям, адвокати сприяють цим захисту їх прав та утвердженню законності в державі і суспільстві.

Однією із найбільш важливих завдань, що стоять перед адвокатурою, є здійснення захисту обвинуваченого - центрального учасника кримінального судочинства. Кримінально - процесуальним кодексом передбачено, що захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення особі у вчиненні злочином. Але якщо особа була затримана (арештована) до пред'явлення обвинувачення - то з моменту її арешту. Обвинувачений може і не запрошувати захисника або відмовитися від запрошеного. Це - його право. Проте, якщо обвинувачений неповнолітній, не володіє мовою судочинства, має фізичні або психічні вади, що перешкоджають або ускладнюють його захист, а також в ряді інших випадків, участь захисника у кримінальній справі обов'язкова.

Адвокат - захисник у кримінальній справі наділений широкими правами. Зокрема, він має право на зустріч з обвинуваченим без обмеження кількості; знайомитися з матеріалами справи; надавати докази невинуватості або меншої вини обвинуваченого; заявляти різні клопотання; оскаржувати дії слідчого, прокурора або суду тощо. В суді захисник промовляє після обвинувальної промови прокурора захисну промову. В ній він має можливість на підставі досліджених у судовому засіданні доказів спростовувати обвинувачення як необґрунтоване або доводити меншу винуватість його підзахисного.

Важливим обов'язком адвоката є збереження адвокатської таємниці. Цю таємницю складають питання, з яким громадянин або організація звернулися до адвоката; сутність та зміст його порад та консультацій; відомості інтимного характеру, повідомлені адвокату його клієнтом, та інша інформація, отримана адвокатом у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків. З метою збереження професійної таємниці адвоката закон забороняє його допит про обставини і відомості, що стали йому відомі в результаті виконання обов'язків захисника.

Проте, виконуючи з високою відповідальністю свої професійні обов'язки, адвокат має захищати не будь - який інтерес свого підзахисного або клієнта, а лише законні інтереси. І не будь - якими засобами, а виключно законними та моральними. Бути завжди справедливим та принциповим, чесним та уважним до людей, завжди і всюди берегти честь адвоката - це слова з присяги адвоката.

2. Юридичний механізм забезпечення прав людини

Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.

Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.

Він складається з таких елементів:

1) Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України і допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.

2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.

3) Юридичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини.

4) До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.

5) Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою вона має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації, відновлюються порушені права.

Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли відображення в новій Конституції, яка була прийнята у 1996 році.

У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:

1. Особисті (громадянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25-35).

2. Політичні - що забезпечують можливість безпосередього впливу особи на діяльність держави ( статті 36-40).

3. Економічні - покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41-44).

4. Соціальні - що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46-50).

5. Культурні - покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст. 53-54).

6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких - запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов'язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характеризується можливістю діяти на свій розсуд.

Інша справа - свобода, як суб'єктивна можливість здійснювати або не здійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично тотожний терміну “суб'єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично.

Стан свободи реалізується через суб'єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід'ємні і невідчужувані. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

3. Юридичні засоби реалізації прав людини

Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В таких випадках відсутність належної юридичної процедури перетворює приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноваженого і зобов'язального суб'єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури для реалізації прав людини є тип юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дій зобов'язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов'язок). Отже, встановлення юридичних процедур потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов'язань - обов'язку вчиняти активні дії - іншими суб'єктами. І навпаки, там, де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в наведеному прикладі - не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.

Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані з правозастосуванням (наприклад, порядок правозастосування (наприклад, порядок реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не пов'язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретним змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов'язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

4. Юридичні засоби захисту прав людини

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують превентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

За наявності різноманітних правоохоронних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.

За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види.

По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини); 2) завдання і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходи запобігання порушення прав людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, визначення компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, що має на меті запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Така його діяльність є заходом превентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо стосуються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби.

Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припинення робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторного позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно - правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз гарантій реалізації прав людини дозволить більш чітко передбачити їх у законодавстві. Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

5. Вибір справи. Правова позиція по справі

Приймаючи доручення на надання правової допомоги, адвокат повинен зважити свої можливості по його виконанню і зобов'язаний відмовитись від прийняття доручення, якщо є розумно достатні підстави вважати, що стосовно даного доручення норми чинного законодавства щодо компетентності адвокатом не можуть бути виконані.

У випадку, коли для досягнення рівня компетентності, необхідного для належного виконання доручення, адвокату потрібна спеціальна підготовка, що виходить за межі звичайної підготовки до справи і вимагає значного часу через відсутність у адвоката спеціальних знань законодавства, що підлягає застосуванню в даному випадку, або досвіду ведення відповідної категорії справ, адвокат зобов'язаний до укладення угоди з клієнтом попередити його про необхідність такої підготовки.

Адвокат не повинен приймати доручення на надання правової допомоги, якщо він через обсяг зайнятості не зможе забезпечити розумно необхідну сумлінність виконання доручення, досконалість, ретельність підготовки, оперативність при виконанні доручення, окрім випадків, коли відмова від прийняття доручення в конкретній ситуації може призвести до суттєвого порушення прав та законних інтересів клієнта, або коли клієнт дає згоду на запропоновані йому строки виконання доручення, якщо відстрочка об'єктивно не повинна суттєво позначитись на можливості належного виконання доручення. В будь-якому випадку до укладення угоди з клієнтом адвокат зобов'язаний попередити клієнта про складнощі і можливі негативні наслідки для результату виконання доручення, пов'язані з обсягом зайнятості цього адвоката.

Адвокату забороняється приймати доручення, якщо результат, якого бажає клієнт, або засоби його досягнення, на яких клієнт наполягає, є протиправними.

Адвокат не має права прийняти доручення, якщо інтереси клієнта об'єктивно суперечать інтересам іншого клієнта, з яким адвокат (адвокатське об'єднання) зв'язаний угодою про надання правової допомоги, або якщо є розумні підстави вважати, що передбачуваний розвиток інтересів нового і попереднього клієнта призведе до виникнення суперечності інтересів.

Адвокат не може прийняти доручення, знаючи, що його виконання може суперечити його власним інтересам, інтересам його родичів чи адвокатського об'єднання, членом котрого він є, або суперечитиме його професійним та іншим обов'язкам, партійним чи релігійним переконанням.

В будь-якому випадку адвокат не може прийняти доручення, в предметі якого безпосередньо зацікавлений він особисто або його близький родич (або партнер, помічник, член технічного персоналу, член адвокатського об'єднання, до якого належить адвокат), від клієнта, інтереси котрого суперечать інтересам вказаних осіб.

Адвокат, який перебуває в родинних стосунках з іншим адвокатом (батько, мати, син, дочка, рідний брат або сестра, подружжя), не повинен приймати доручення клієнта, знаючи, що його інтереси суперечать інтересам клієнта, якого представляє цей інший адвокат, за винятком випадків, коли обидва клієнти дають на це свою згоду після роз'яснення кожному з них його адвокатом ситуації, що склалася.

Адвокат не повинен приймати доручення, виконання якого може потягнути розголошення відомостей, конфіденційність котрих охороняється, крім випадків, коли на це буде отримано письмову згоду особи, зацікавленої в збереженні конфіденційності, за умови, що її інтересам при цьому об'єктивно не буде завдано шкоди.

До укладення угоди з клієнтом адвокат повинен з'ясувати у нього, чи він не зв'язаний нерозірваною угодою з іншим адвокатом (адвокатським об'єднанням) на виконання тотожного, або такого, що частково збігається за обсягом, доручення, а також з'ясувати, з яких причин клієнт бажає відмовитись від подальшого надання йому правової допомоги іншим адвокатом (адвокатським об'єднанням).

Адвокат не підмінює підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ними. Водночас він є самостійним учасником процесу, має свої процесуальні права і обов'язки і, як правило, не залежить від підзахисного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі.

«Адвокати не повинні ідентифікуватися з їх клієнтами і справами клієнтів у зв'язку з виконанням їх професійних обов'язків», -- вказується в документі ООН «Основні положення про роль адвокатів» (п. 18). Навіть якщо підзахисний визнає себе винним у вчиненні інкримінованого злочину, адвокат вправі за наявністю для цього підстав відстоювати перед слідчим і судом його невинність чи меншу винність. Коли ж він заперечує свою вину, а адвокат переконаний у його винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного і захисника в даному питанні недопустима. У цьому випадку адвокат не вправі діяти за своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стане своєрідним обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. Така позиція адвоката, яка призведе або може призвести до погіршення процесуального стану підзахисного, не може бути висловлена.

Адвокат повинен побудувати захист, визначити його засоби і способи, ґрунтуючись на показаннях підзахисного, який заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі. «Адвокат завжди повинен бути лояльним до інтересів свого клієнта», -- в «Основних положеннях про роль адвокатів» (п. 15). Закон про адвокатуру встановлює, що при здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення (ч. 2 ст. 7).

Деякі вчені та адвокати допускають можливість альтернативної позиції, яка полягає в тому, що захисник підтримує позицію підсудного, який заперечує свою вину у вчиненні злочину, ставлячи питання про його виправдання, але одночасно дає інше тлумачення обставин справи, яке виходить з можливого визнання його винним, і висловлює міркування про міру покарання на той випадок, якщо суд не прийме пропозицію про виправдання.

Проте, на мою думку, альтернативна позиція адвоката є неприйнятною, бо свідчить про його невпевненість у невинності підсудного, послаблює позицію захисту. Судові має бути висловлений тільки один кінцевий висновок. Якщо встановлені факти дозволяють зробити не один, а кілька висновків, що випливають з них, необхідно зупинитися на тому, що є найбільш сприятливим для підзахисного. Однак при цьому адвокат повинен так побудувати свої доводи, щоб вони охоплювали всі можливі судження про винність, кваліфікацію злочину, наявність обставин, що пом'якшують відповідальність підсудного. На все, що має хоч найменше значення для захисту, повинно бути звернуто увагу суду.

Визначаючи свою правову позицію, адвокат не вправі ігнорувати думку підзахисного, його показання, ставлення до пред'явленого обвинувачення. Адвокат не є вільним у визначенні позиції (крім випадків, коли підзахисний обмовляє себе), але у вирішенні питань правового характеру, виборі тактики і методики захисту є незалежним.

Процесуальна самостійність адвоката не виключає необхідності узгодження з підзахисним лінії захисту в цілому і позиції в окремих процесуальних питаннях, зокрема при заявленні клопотань. Підзахисному не байдуже, якими способами буде обстоюватися правова позиція. Адвокат повинен інформувати його про тактичні прийоми, які має намір застосувати, роз'яснити їх суть, щоб їх застосування не було несподіванкою для обвинуваченого і не викликало з його боку небажаної реакції.

6. Адвокат і істина. Оцінка фактів і доказів. Сприяння дотримання всіх процесуальних гарантій

Правильна постановка задачі переконати суддів у своїй правоті за допомогою наявних доказів і інших доводів має величезне значення. У практиці зустрічаються випадки, коли адвокат "переконує" суд у своїй мнимій правоті, і навпроти, бувають випадки, коли щира думка адвоката не приймається судом до уваги. Адже, у кінцевому рахунку, для переконання суду і проводиться все доказування. Здійснюючи доказування в ході розгляду справи, адвокат повинний ставити своєю задачею сприяння судові в досягненні істини по справі. Така допомога - не право, а обов'язок адвоката.

Беручи участь у пошуку істини, адвокат не вправі забувати, що головною його задачею залишається надання правової допомоги своєму клієнту, і він не може діяти на шкоду йому. Разом з тим ця однобічність не повинна заважати об'єктивності. Тому адвокат повинний постійно направляти дії свого довірителя шляхом рад, консультацій, допомагати у зборі доказів, давати їм попередню оцінку.

Доказування містить у собі дії по представленню, збиранню і дослідженню доказів, а також їхню оцінку. У логічному плані доказуванню передує формулювання предмета доказування. Перш ніж зібрати докази, їх треба знайти, попередньо систематизувати і визначитися, у яких напрямках вони можуть бути використані. Так, зокрема, адвокат має вирішити - яким способом можна одержати докази, якими він має намір оперувати, які ще додаткові матеріали можна використовувати для підтвердження своєї позиції і т. ін. Отже, збиранню доказів повинен передувати цілий етап попередньої роботи, що має свої особливості стосовно до діяльності адвоката. Якщо ж можливості по збиранню доказів немає, він повинний клопотатися перед судом про їхнє витребування.

Слід також зазначити, що перш ніж докази будуть зібрані, вони повинні бути знайдені й отримані. Таким чином, система доказування як діяльність адвоката повинна розглядатися як сукупність, що складається з двох груп елементів, перша з яких складає підготовчу стадію доказування, а друга - його здійснення. На першому етапі формулюється предмет доказування і визначаються його межі, здійснюються пошук і систематизація доказів. На другому етапі відбувається саме доказування адвокатом, що складається з ряду процесуальних дій: це збирання доказів, участь у дослідженні й оцінці доказів.

Після дослідження всіх доказів у справі, особи, що беруть участь у справі, вправі доповнити матеріали справи. У адвоката до цього моменту повинне скластися досить ясне представлення про достовірність доказів, що обґрунтовують заявлену вимогу. Виниклі в процесі розгляду справи сумніви варто обговорити з клієнтом, з'ясувати можливість представлення додаткових доказів, а потім заявити клопотання про виклик і допит додаткових свідків, витребування документів, призначення експертиз. Адвокатом також можуть бути повторно заявлені клопотання, у задоволенні яких раніше судом було відмовлено.

Захисник є самостійним учасником процесу, хоч його самостійність має свої межі, що виходять зі специфіки його процесуальних відносин з клієнтом. У своїй діяльності він не завжди залежить від вимог та бажань останнього. Він вільний у виборі засобів захисту. Головне - щоб ці засоби були законними та цілком відповідали характеру тієї функції, що її захисник повинен виконувати. Тому, виконуючи захист, він повинен керуватися законом, виходи з чітко встановлених фактів та захищати тільки законні інтереси клієнта, задовольняти тільки ті його вимоги, що не суперечать закону.

На відміну від органів, що ведуть процес, - органів дізнання, слідчого, прокурора та суду - закон не поширює на захисника вимог ст.22 КПК про з'ясування всіх обставин справи, в тому числі що викривають обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) та обтяжуючих його відповідальність. Через характер процесуальної функції, що він виконує, діяльність захисника має певною мірою однобічний характер, бо він має захищати й тільки захищати свого клієнта. Все, що не відповідає такій діяльності - не відповідає закону. Однак у межах цієї діяльності він повинен повно, всебічно та об'єктивно розглядати все, що сприяє підзахисному, виправдовує його чи пом'якшує відповідальність. З цим пов'язана й вимога закону про те, що одна та сама особа не може бути захисником двох чи декількох підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних, якщо інтереси одного з них не відповідають інтересам захисту іншого (ч.2 ст.47 КПК).

ВИСНОВКИ

У відповідності до статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Статтею 55 Конституції України закріплено право кожного на захист, а у відповідності до статті 59, для забезпечення права на захист в Україні діє адвокатура. Таким чином, основний закон нашої держави закріпив, що основною соціальною місією адвокатури, головним її завданням, є захист прав та свобод найвищої цінності у державі - кожної людини.

Безперечно, інститут адвокатури не просто важливий для демократичної держави, якою бажає бачити себе Україна, він необхідний та має особливе значення, оскільки наявність ефективного захисту прав людини визначає статус держави у мировому співтоваристві.

Список використаної літератури:

1. Конституція України

2. Закон України «Про адвокатуру»

3. Кримінально - процесуальний кодекс України.

4. Цивільно - процесуальний кодекс України.

5. Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист N 10 від 07.07.95

7. Д.П. Фіолевський. Адвокатура: Підручник. К.: Алерта; Прецедент, - 2007

8. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. - К.: Ін Юре. - 1997.

9. Історія адвокатури України/За ред. Т.В.Варфоломеєвої, О.Д.Святоцького. К.: Либідь, 1992

10. Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. - К.: Ін Юре. - 1997