Принципи правосуддя

3

План

Вступ

1. Поняття демократичних принципів правосуддя

2. Класифікація принципів правосуддя

3. Зміст основних принципів правосуддя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету -- народу -- на право як соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.

Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України повинні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній побудові і правоохоронній діяльності.

Усі принципи тісно взаємопов'язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принципів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

1. Поняття демократичних принципів правосуддя

Принципи (лат. першооснова) - основні ідеї, базові положення, керівні засади, що вказують на шляхи, способи регулювання суспільних відносин державою. На підставі принципів права приймаються норми, які їх конкретизують і за допомогою цих норм вони опосередковано стають регуляторами суспільних відносин. Тому принципи можна ще й окреслити як норми права найбільш загального характеру, які визначають способи і форми регулювання тієї чи іншої галузі права. Хронологічно принципи виникають швидше ніж сама галузь права, вони вказують на призначення певної галузі права як такої. Зокрема в кримінально-процесуальному праві вони визначають процесуальну форму діяльності суду, тобто такий хід судового процесу, при якому максимально ефективно забезпечуються права сторони захисту і сторони обвинувачення, право особи на судовий захист, і як результат - законне і обгрунтоване рішення суду. Засади судочинства визначають діяльність інших учасників процесу, для досягнення того ж таки результату - законного і обґрунтованого рішення суду. Тобто якщо простіше принципи вказують яким повинен бути суд і правосуддя, які його мета і завдання. Закріплені у нормах права, вони об'єднують їх в органічну цілісність. Оскільки принципи судочинства визначають його загальний характер та вказують на перспективи його розвитку, тому вони є явищем стабільнішим ніж норми права і менш схильним до змін.

Демократичні основи (принципи) правосуддя - це закріплені в Конституції та інших законах України ідейно-політичні, керівні, правові положення, які визначають природу, демократичну суть правосуддя, структуру основних інститутів, спрямованих на досягнення мети, що стоїть перед ним.

З розвитком держави система принципів правосуддя може змінюватися. Деякі з них набувають нового змісту, з'являються нові.

Чітке дотримання принципів правосуддя забезпечує повний, об'єктивний, всебічний розгляд справ судами.

Принципи правосуддя становлять єдину, цілісну, взаємопов'язану і взаємозалежну систему. Тому порушення будь-якого одного принципу тягне за собою порушення інших.

До складу діючої системи принципів правосуддя входять такі принципи:

· законності;

· здійснення правосуддя лише судом;

· незалежності суддів і підкорення лише закону;

· здійснення правосуддя на рівних правах громадян перед законом і судом;

· змагальності та рівноправності сторін;

· відкритого розгляду справ в усіх судах, гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами;

· забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист;

· презумпції невинності;

· державної мови судочинства;

· підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

· забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім випадків, встановлених законом;

· обов'язковості рішень суду.

2. Класифікація принципів правосуддя

За існуючою класифікацією у принципах судочинства втілюються засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці принципи відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і принципів цієї галузі1.

Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в науці визначається по-різному.

Класифікація засад (принципів) судочинства:

1. За джерелом закріплення:

- конституційні

- закріплені у базовому Законі України “ Про судоустрій “

- закріплені у галузевих законах.

2.За предметом регулювання:

- засади організації правосуддя;

- засади здійснення правосуддя;

3. За їх функціональною роллю:

- організаційні;

- організаційно-функціональні;

- функціональні.

4. За змістом та сферою поширення:

- загально- правові;

- міжгалузеві;

- галузеві;

- принципи окремих правових інститутів.

3. Зміст основних принципів правосуддя

Здійснення правосуддя лише судом. Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яка здійснюється виключно судами шляхом розгляду і вирішення в судових засідання цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Цей принцип закріплений у ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій України" і відтворений у ЦПК України і ст. 16 КПК України. Захист цивільних прав може відбуватися також в адміністративній і громадській формах, але вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами не є здійсненням правосуддя.

В ч. 1 ст. 124 Конституції також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів (ч. 5 ст. 125 Кон-ституції).

Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. 3 Закону України "Про статус суддів", ст. 14 Закону України "Про судоустрій України" судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.

Незалежність суддів при здійсненні правосуддя обов'язково передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно призведе до сваволі й беззаконня. Тому чим повніше й точніше у законі регламентовано діяльність суддів з розгляду і вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.

Так, Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості. Суддя, підкоряючись лише законові при здійсненні правосуддя та приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, виходити з власного його розуміння та переконання, які грунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").

Принцип незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування і прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за неповагу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; створення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне і соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їх правового захисту (ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").

Цей принцип проголошений у Конституції та законах України. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3 ст. 126 Конституції). Судді обираються на посаду Верховною Радою України безстроково, але перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції). На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).

Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Закон України "Про судоустрій України" (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Пленум Верховного Суду у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9 вніс роз'яснення, що судочинство має проводитися українською мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. 3 ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим кодексом порядку вручаються обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє.

Серйозною проблемою є спілкування у процесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їх права чути про те, що відбувається в процесі, й бути почутими. Відповідно до ст. 144 КПК України пред'явлення обвинувачення глухим і німим та їх допит проводяться за правилами статей 140--143 КПК у присутності захисника, а також особи, яка розуміє їх знаки. Статтею 169 КПК передбачено, що допит німого або глухого свідка проводиться за правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.

У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами гарантує оплату послуг перекладача (п. З ст. 10 Закону України "Про судоустрій України").

Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України "Про мови", всі судді, секретарі судових засідань і адвокати повинні володіти українською і російською мовами, а в разі потреби -- іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання їх професійних обов'язків.

Принцип законності. У Конституції України послідовно обґрунтовується принцип законності (ст. 129 Конституції) як невід'ємний елемент демократичної правової держави.

Суть цього принципу полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано у національному законодавстві, то застосовуються правила міжнародного договору.

Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відносини, суд застосовує норми права, якими вирішуються такі відносини, якщо немає останніх, спір вирішується виходячи з загальних принципів права.

Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями: 1) можливістю перегляду судових постанов (в апеляційному, касаційному та виключному провадженні); 2) дією санкцій захисту і відповідальності за неповагу до суду.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України "Про судоустрій України" серед засад судочинства проголошується гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, а також таємниці усиновлення. У господарських судах -- коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обгрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Рішення і вирок судів у всіх випадках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлення, їх зміст може бути доведений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухалися у закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України "Про судоустрій України").

Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями чи судом присяжних.

Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядаються у суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Так, зокрема кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку проводиться тільки колегіально у складі трьох суддів.

Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноособово. Але залежно від складності справи будь-яку справу може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядаються колегіально у складі трьох суддів і більше.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції, а також відображений у ст. 7 Закону України "Про судоустрій України".

Усім суб'єктам правовідносин гарантується доступність судового захисту їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є недійсною.

Правова рівність полягає у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Декларація про державний суверенітет України проголошує також забезпечення рівності перед законом і судом усіх громадян держави незалежно від їх політичних поглядів. Рівноправність громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цьому принципу, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли справа розглядається у першій інстанції обласним, а не районним судом).

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом як і громадяни України та користуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України "Про судоустрій України").

Забезпечення доведеності вини. Цей принцип закріплений у ст. 129 Конституції України і означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).

Конкретним формулювання цього принципу є норма кримінально-процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК України).

Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б) обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. 3 ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може грунтуватися на припущеннях; д) з обвинуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України).

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві -- сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві -- позивач і відповідач.

Цей принцип є багатоплановим і має кілька складових, а саме: а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) надання сторонами у судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом звернення за допомогою у державні органи; в) сторони самостійно доводять судові переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження; д) сторони відповідають перед судом за порушення у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо.

Кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна із сторін повинна доказати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У кримінальному судочинстві суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.

Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законного, обгрунтованого і справедливого рішення.

У процесі реалізації принципу змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. Велика кількість справ та складність процедури впливають на тривалість їх розгляду. Крім того, існуюча процедура звернення до суду і розгляду справи у фінансовому відношенні є досить обтяжливою: за загальним правилом, необхідно попередньо сплатити державне мито, оплачувати проведення експертизи, виклик свідків. Труднощі, які виникають під час проведення судово-правової реформи, свідчать, що є нагальна потреба у вдосконаленні існуючих процедур, спрямованих на більш ефективне відправлення правосуддя і реальне забезпечення права кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі й безплатну.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку, утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку демократії. Вона має здійснюватися при суворому виконанні норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному порядку.

Перевіряючи справу апеляційна та касаційна інстанції у кожному випадку повинні з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені у рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство.

Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.

Обов'язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими на всій території України. Рішення -- найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встановлює, що вирок, рішення, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (п. З ст. 11 Закону України "Про судоустрій України").

Участь народу у здійсненні правосуддя. Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65--72 Закону України "Про судоустрій України" правосуддя відправляють професійні судді та у визначених законом випадках -- народні засідателі і присяжні.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Вони обираються з числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України "Про судоустрій України" встановлено обмеження щодо осіб, які не можуть бути включені до списків народних засідателів або присяжних, а саме:

-- визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

-- які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;

-- щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

-- депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст. 66).

Строк, на який народні засідателі закликаються до виконання обов'язків у суді, визначається Законом України "Про судоустрій України" і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлюється необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону).

На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів.

Суд присяжних -- це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому у кримінальній справі право вибору -- вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджуватися під час проведення попереднього засідання суду.

Коли справа слухається судом за участю народних засідателів, тоді суддя і народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання і до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд.

Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначений.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Прокурор зобов'язаний, підтримувати обвинувачення, керуватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на розгляді всіх обставин справи.

Забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безплатно. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції). Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмова від захисника не може бути прийнята:

-- у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років;

-- у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;

-- у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

-- при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру;

-- коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення.

Суд, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Обвинуваченому гарантується право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства з усіма матеріалами справи.

Висновки

Конституція України, прийнята 28 червня 1996р., закріпила визнаний світом демократичний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Всі три гілки влади є самостійними, кожна діє лише в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією та законами.

Особливо важливим є це положення для судової системи. Конституція надає всі можливості для створення дійсно демократичної та незалежної судової системи, яка, в свою чергу забезпечує захист прав людини на державному рівні, тобто забезпечує головний принцип любої правової держави - принцип верховенства права. Cудова система є “лакмусовим папірцем” при вирішенні питання, чи є держава правовою.

Перетворення суспільно-політичного ладу України, які розпочались наприкінці 80-их років, були спрямовані на створення правової держави, в якій оптимально повинна вирішуватись проблема співвідношення інтересів особистості й держави. Побудова демократичної, соціальної та правової держави нерозривно пов'язана з формуванням нового типу правової системи. Правотворча діяльність має бути зорієнтована на основні конституційні засади, зокрема такі, як верховенство права, ефективне правове регулювання, реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Ці перетворення повинні відобразитися у реформуванні правової сфери, і суттю їх є самообмеження держави і розширення прав і свобод особистості, що досягається за допомогою формування такого методу правового регулювання кожної з галузей права, який забезпечував би охорону інтересів особистості й обмежував можливості держави щодо порушення цих прав.

Список використаної літератури

1. Конституція України

2. Кримінально-процесуальний кодекс України

3. Цивільно-процесуальний кодекс України

4. Господарсько-процесуальний кодекс України

5. Закон України “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р.

6. Закон України “Про статус суддів” від 15.12.1992 р.

7. Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р.

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”// Постанови Пленуму Верховного суду України (1995-1998). - К., 1998

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 р. № 4 (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 03.12.1997р. № 12)” Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” // Там само

10. Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. - Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999

11. Витрук Н.В. Конституционное правосудие. - М., 1998

12. Григор'єва Л.І. Принцип незалежності судової влади та гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина // Вісник Верховного Суду України. - 1999. - № 4

13. Гротграйн Э. Статья 6 Европейской конвенции по правам человека: Право на справедливое судебное разбирательство. - Страсбург, 1994

14. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.- Київ,-Юрінком Інтер.- 2004.- с. 69 -95

15. Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти / І.Є. Марочкін, В.В. Афанасьєв, В.С. Бабкова та ін., За ред. І.Є Марочкіна, Н.В.Сібільової, О.М. Толочка. - Харків: Право, 2000.

16. Стефанюк В.С., Лукашова Н.П. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами// Вісник Верховного Суду України. - 2001. - № 2. - С. 36-38.

17. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С. Ковальський, В.Т. Білоус, С.Е.Демський та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2002.

18. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. - К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. - 288 с.

19. Тертышник В.М. Конституционные принципы правосудия правового государства// Концепция развития законодательства Украины. - Киев, 1996. - С. 105-106.

20. Шишкін В.І. Змагальність - принцип судочинства в демократичному суспільстві// Право України. - 1999. - № 12.

21. Шишкін В.І. Диспозитивність - принцип судочинства.// Право України. - 1999. - № 16.