Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника. Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручи-телем суми (ч. 2 ст. 193 ЦК УРСР, ст. 556 ЦК України).

Норми ЦК про поруку - диспозитивні, тому договір, також, як спеціальні правові акти, може передбачати інший розподіл прав і обов'язків сторін по договору поруки.

Хоч у цілому регулювання відносин поруки в новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положення дістали детальнішу регламентацію.

Так, ст. 555 ЦК України регулює права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимоги.

По-перше, поручитель у цьому випадку зобов'язаний до задоволення вимоги кредитора попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено позов -- залучити боржника до участі у справі. Інакше боржник має право висунути проти зворотної вимоги поручителя заперечення, які він мав проти кредитора.

По-друге, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би надати боржник, якщо інше не випливає з договору поруки. Поручитель зберігає права на ці заперечення навіть у тому разі, якщо від них відмовився або визнав свій борг.

Отже, поручитель у разі пред'явлення до нього вимоги з боку кредитора, хоч і пов'язаний певними процесуальними обов'язками з боржником (попередити про заявлення вимог з боку кредитора, залучити до участі у справі в разі вчинення позову), зберігає своє автономне становище насамперед у зв'язку з оцінкою заперечень, які має проти кредитора основний боржник.

Якщо ж боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання, то відповідно до ст. 557 ЦК України він повинен негайно повідомити про це поручителя. Інакше поручитель, який у свою чергу виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або висунути регресну вимогу боржникові. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Правила, які містяться у статтях 555 -- 557 ЦК України спрямовані на чіткіше впорядкування відносин між основним боржником, кредитором та поручителем. Вони мають зняти ті спірні питання, які не були розв'язані в ЦК УРСР, а відтак -- створюють ускладнення у судово-арбітражній практиці.

Законодавець встановив спеціальні підстави припинення поруки. Крім того, що порука припиняється у зв'язку з акцесорним характером припинення основного зобов'язання, вона також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позов до поручителя. У тих випадках, коли строк виконання зобов'язання не зазначений або визначений моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки.

За таких умов припинення договору поруки, безумовно, не виключає можливості безпосереднього звернення кредитора до основного боржника. Але з припиненням поруки кредитор втрачає додаткові гарантії щодо забезпеченості зобов'язань. Оскільки на відносини поруки важливий вплив має фігура боржника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості), переведення боргу, тобто заміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо поручитель не виявив згоди відповідати за нового боржника (ст. 201 ЦК УРСР, ст. 559 ЦК України).

У ЦК УРСР питання про характер послуг поручителя залишено поза увагою. Як правило, у відносинах між громадянами послуги поручителями надавалися безоплатно. У ст. 558 ЦК України прямо передбачається, що поручитель має право на винагороду за послуги, які він надав боржникові.

У відносинах між організаціями застосовується особливий вид поруки - так звана гарантія.

2.4. Гарантія

У ЦК УРСР гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурогатом" поруки, яка була адаптована до умов планової централізованої економіки. За договором гарантії вищестояча організація ( гарант ) зобов'язується відповідати перед кредитором підлеглої організації по взятих останньою на себе обов'язках.

За своєю суттю гарантія є порукою, але з рядом специфічних особливостей:

1. Гарантія застосовується лише у відносинах між організаціями, тоді як порука може мати місце у відносинах з участю громадян. Гарантом, як правило, є вищестояча організація по відношенню до боржника, яка зобов'язана впливати на підприємство, вживати заходів до усунення недоліків у господарській та фінансовій діяльності, сприяти виконанню зобов'язань перед кредитором.

2. Гарантійне зобов'язання надається вищестоячою організацією тільки у межах коштів, що їх бракує у боржника для того, щоб самостійно виконати зобов'язання, у той час як за договором поруки поручитель може взяти на себе відповідальність за виконання боржником зобов'язань у повному обсязі.

3.Гарант завжди несе перед кредитором додаткову, субсидіарну (щодо відповідальності боржника) відповідальність .

4.Гарант, який виконав за боржника зобов'язання, не має права зворотної вимоги до останнього.

І хоч формально, виходячи із статей 178 і 196 ЦК УРСР, гарантія зберігала статус самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим застосування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку (статті 191 і 194 ЦК УРСР).

Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб'єктний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант мав нести відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.

У ЦК України (ст. 560--569), як і в інших сучасних цивільних кодифікаціях країн СНД, гарантії як способу забезпечення виконання зобов'язання надано но-вий зміст. ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, по різному визначає юридичну природу поруки і гарантії. Ці правові інститути виписані за різними схемами, що ще раз підтверджує їх самостійність як способів забезпечення зобов'язань. З цього випливають такі ознаки гарантії, як її безвідкличність, непередаваність прав за гарантією, особливі підстави для її припинення.

Гарантія, як спосіб забезпечення виконання зобов'язання, юридично не пов'язана з основним зобов'язанням, і гарант відповідає перед особою, якій видано гарантію, незалежно від відповідальності основного боржника.

Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації тощо (гаранта), яке видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гарантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

У такому вигляді гарантія має багато спільного із тими засадами, які закріплені в рекомендаціях Міжнародної торговельної палати (ІСС). Уніфіковані правила для гарантій на вимогу (1992 р.), затверджені ІСС, активно використовуються практично у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою.

Гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від основного зобов'язання зобов'язанням (ст. 565 ЦК України).

Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено інше (ст. 561 ЦК України).

Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

Таким чином, гарантію в контексті ЦК України (ст. 560) слід розглядати як одностороннє зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язаний сплатити бенефіціарові - кредитору за забезпеченим гарантією зобов'язанням відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути реалізоване шляхом подання позовної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у самій гарантії.

Одержавши вимогу бенефіціара, гарант повинен без зволікань повідомити про це принципала і передати копії вимоги з усіма документами, що стосуються вимоги. Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з доданими до неї документами в зазначений у гарантії строк, а в разі відсутності його -- у розумний строк і виявити розумну дбайливість, щоб установити, чи відповідає ця вимога та до-дані до неї документи умовам гарантії.

Відмовитися від задоволення вимог бенефіціара гарант має право у разі, якщо вимога чи додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення визначеного в гарантії строку.

У такому випадку гарант повинен негайно повідомити бенефіціара про відмову задовольнити його вимогу.

Якщо гарантові до задоволення вимоги бенефіціара стало відомо, що основне зобов'язання, забезпечене гарантією, повністю чи у відповідній частині вже виконано або припинилося з інших підстав, або є недійсним, він повинен повідомити про це бенефіціара і принципала.

Однак одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога бенефіціара підлягає задоволенню гарантом.

Що стосується обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зобов'язання обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

У разі виплати бенефіціарові відповідної суми, зазначеної у гарантії, гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених за гарантією, якщо інше не передбачено угодою гаранта з принципалом.

Гарант не має права вимагати від принципала відшкодування сум, сплачених бенефіціарові не відповідно до умов гарантії або за порушення зобов'язання гаранта перед бенефіціаром, якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено інше.

Підставами для припинення гарантії визнаються:

сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

закінчення строку дії гарантії;

відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення гаранта від його зобов'язань.

Такими є основні положення ЦК України про гарантію як самостійний спосіб забезпечення зобов'язання.

Гарантія широко застосовується для забезпечення позичок, які видаються організаціям банками. Так, кредитування по всіх видах позичок підприємств, що погано працюють, банки здійснюють, як правило лише за умови надання вищестоящими організаціями гарантійних зобов'язань про погашення позичок у встановлені строки.

В літературі зазначається, що оновлена гарантія може розглядатися як один з надійніших способів, які гарантують права кредиторові. Саме це може зробити гарантію чи не найбільш привабливим для кредиторів способів забезпечення виконання зобов'язань і стати підставою для широкого застосування її в майбутньому, в тому числі в комерційному обороті.

Практика застосування гарантійних зобов'язань є поширеною і ефективною у всьому світі. Вбачається, що оновлена гарантія стане надійним забезпечувальним засобом і набуде поширення і в Україні.

Висновок

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Їх фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб'єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форми власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації господарської діяльності суб'єктів товарно-грошових відносин як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає його місце в системі правових галузей.

Актуальність даної роботи зумовлена тим, що в сучасних умовах переходу до ринкової економіки відчувається підвищений інтерес суспільства до вивчення цивільного права і цивільного законодавства, а особливо договорів як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. Це пояснюється насамперед тим, що всі суспільні відносини пов'язані з володінням і розпорядженням майном, ґрунтуються на цивільно-правових засадах.

В нинішніх умовах докорінної перебудови економіки учасники цивільного і торгового обігу зацікавлені в застосуванні різного роду гарантій виконання зобов'язань, значення яких непомірно зростає. Для чого в практиці сучасного обігу розроблено складну і багатоманітну систему забезпечення виконання зобов'язань. Виконання цивільно-правових обов'язків - це та договірна дисципліна, яка необхідна не лише для економіки, а й для суспільства в цілому. Власне за допомогою їх виконання створюються атмосфера поваги до вимог законодавства, прав та інтересів громадян, організацій.

З огляду на тему даної роботи особливу увагу слід приділити тому, що перехід до ринкової економіки супроводжується звуженням впливу держави на майнові відносини і, отже, розширенням свободи вибору партнерів у господарських зв'язках, а також визначенням умов договору за погодженням сторін.

Список використаної літератури:

Нормативна література:

1. Конституція України від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР // ВВР, 1996 р., № 30, ст.141.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003., №435-IV.

3. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 року//Українське право. -- 1999.

4. Гражданский кодекс Российской Федерации. Научно-практический комментарий / Отв. ред. Т. Е. Абова, А. Ю. Кабалкин, В. П. Мозолин. -- М., 1996. -- Ч. І. -- С. 523.

Навчальна література:

5. Азімов Г.Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навч. посібник. -- Харків, 1995.

6. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. -- М.: Статут, 2000.

7. Гражданское право: Учебник. В 2 т. / Под ред. Е.А. Суханова -- М.: Бек, 2000. -- Т. 2, полутом І. -- С. 53--55.

8. Иоффе О.С. Обязательственное право. -- М.: Юрид. лит. 1976. -- С. 156--157.

9. Константинова В.С. Правовое обеспечение хозяйственных обязательств / Под ред. В.А. Тархова. -- Саратов, 1987. -- С. 33.

10. Майданик Р. Забезпечувальне право власності // Підприємство, господарство і право. -- 2002. -- №1. --С. 29--32.

11. Мацепура І. Способи забезпечення виконання зобов'язань // Українське право.--1997.--№3. -- С. 19.

12. Мейер Д.И. Русское гражданское право -- М.: Статут, 1997. -- Ч. 2. -- С. 198--203.

13. Самойленко В.М., Пушкін А.А., Гражданское право Украины, Київ,1994.

14. Скловська К.О. Возможности ограничения права собственности договором / / Хозяйство и право. -- 1999. -- № 5. -- С. 109--113.

15. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. пособие. -- К.: А. С. К, 2001. -- С. 349--350.

16. Цивільне право України: Підручник: У 2 книгах / О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

17. Шершеневич Г.Ф., Учебник русского гражданского права, Москва,1995.