1

2

міністерство освіти та науки україни

харьковский национальный университет ім. Каразіна

Кафедра права

Реферат

на тему: “Правова характеристика речових прав та відносин”

зміст

• 1. Право власності
• 1.1 Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні
• 1.2 Зміст права власності
• 2. Набуття права власності
• 2.1 Поняття і види підстав набуття права власності
• 2.2 Момент набуття права власності
• 3. Захист права власності
• 4. Речові права та чуже майно
• 4.1 Загальна характеристика речових прав на чуже майно
• 4.2 Право володіння чужим майном
• 4.3 Право обмеженого користування чужим майном
• 4.4 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
• Список використаної літератури

1. право власності

2.1 Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюється порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, а також по припиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують наступні точки зору: право власності є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механізми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, яким вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому останнім часом вважається, що право власності в об'єктивному розумінні є комплексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. Їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиво захисту будь-якого суб'єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкретних правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумінні), для яких адресована кредитором вимога здійснення відповідних дій, або утримання від них є визначальною.

Отже значущим для власника є право на власні дії, яке характеризується як:

Пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

Виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання від здійснення подібних дій;

Абсолютність влади надається власнику покладанням обов'язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання цього обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:

Право власності легко пристосовується. Так обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставинами - зі встановленням певних обмежень законодавчими актами, або за домовленістю між власником та суб'єктом зобов'язальних відносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

Панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром.

Право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (наймач - володіти, користуватися, зберігач - володіти, заставодержатель - розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широкий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпорядженню.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно майна з додержанням певних меж, встановлених законом.

Існують багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

З прав самого власника, коли наголос перед усім робиться на правах, що надаються власнику майна - пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

З обов'язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводиться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов'язку - стримуватись віз зазіхань на чужу річ;

З поєднання прав і обов'язків власника щодо свого майна;

З характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння, як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного, і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпорядженні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі ставленням до таких благ як до своїх. Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими. (“Право інтелектуальної власності”, яке термінологічно схоже з правом власності та широко застосовується у законодавстві, є іншою правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєво відрізняють його від права власності).

Форми та види права власності. В ЦК не врегульовуються так звані форми власності, які є економічної, а не правовою категорією, внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та комунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб'єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб'єктами права власності на те чи інше майно.

При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та наукових конструкціях терміна “форми права власності”, окремого наголосу потребує спростування доцільності збереження права колективної власності як невизначеного та суперечливого поняття, яке не містить властивого суб'єктивному цивільному праву суб'єктного складу, бо до суб'єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не одну особу).

Нормативно-правове регулювання права власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутності та відсутності її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власності є особливим видм права власності, без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для законодавства України, запозиченою з англо-американського права, в якому воно досконало розроблене і є визначальним для численних правових конструкцій - патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя, тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщепленої власності. Згідно з останньою на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (застосовника довірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського законодавства конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові відносини. Проте є прибічники довірчої власності, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності, і є її противники.

Зміст права власності

З'ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов'язків, що надаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивно цивільного права. Цими правомочностями звичайно називаються володіння, користування та розпорядження.

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність суб'єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов'язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов'язальних правовідносин, є передача власником належного йому майна наймачеві (ст. 795 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст.936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається договором з власником (або надається законом, заповітом, рішенням суду) набувачеві інших речових прав (гл. 30 ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та ін.). проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитися на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування - це право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З передачею правомочностей користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана особі і без права користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та ін.). здійснення власником своєї правомочності користування з допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб. Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її використання, належить власникові речі, якщо інше не встановлене договором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так власнику належить право на плоди та доходи, що приносяться річчю, що знаходиться у зберігача, а згідно з Законом “Про оренду державного і комунального майна”, власником продукції, що виробляється на орендованому майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпорядження - право власника визначити юридичну долю майна - встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпорядженню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задоволення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпорядження невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке надається в силу закону чи самим власником.

Правомочності користування та розпоряджання майном тісно пов'язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.

Спірним є питання про знищення майна власником: це правомочність користування чи розпорядження? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна призводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, при закінченні терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використання, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв'язку з тим, що відсутній об'єкт.

Таким чином, суб'єктивне право власності характеризується за допомогою відомої “тріади” правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню, які становлять його зміст. При цьому слід прислуховуватися до висловлювань римських юристів про те, що у зв'язку з широтою права власності, правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонене. Так в англо-саксонському праві нараховується 10-12 повноважень власника.

2. набуття права власності

2.1 Поняття і види підстав набуття права власності

Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі визначених юридичних фактів. Звичайною є також ідентичність підстав виникнення та припинення права власності у суб'єктів на одну і ту ж саму річ. Так, при виникненні права власності у однієї особи на певне майно, одночасно припиняється право власності на те саме майно у іншої особи.

Підстави набуття права власності іменуються титулами власності, і являють собою юридичні факти, на підставі яких виникає право власності у конкретних осіб. Наприклад, підставами виникнення права власності можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дарування, довірчого утримання, заповіти, рішення суду.

Статтею 328 ЦК встановлюються наступні принципові засади набуття права власності. По-перше, перелік підстав його виникнення є відкритим (невичерпним). Це означає, що право власності може набуватися у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Зокрема найбільш поширеною підставою набуття права власності, як і набуття цивільних прав взагалі, є правочин. Інші перелічені у главі 24 ЦК підстави набуття права власності деталізують вказане загальне правило. По-друге, має місце презумпція законності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду.

Можна визначити наступні різновиди підстав набуття права власності.

По-перше, підстави, передбачені ЦК (або іншими актами цивільного законодавства). Зокрема положення статей 329-345 ЦК встановлюють можливість набуття права власності залежно від певних, визначених ними обставин, що мають юридичне значення. При цьому врахуванню підлягають особливості майна, що набувається у власність (на новостворене майно, перероблену річ, загальнодоступні дари природи, безхазяйну річ, рухому річ, від якої власник відмовився, знахідку, бездоглядну домашню тварину, скарб тощо). Правове значення має також суб'єкт, який стає власником (набуття права власності добросовісним набувачем, а також, визначення суб'єктів, які можуть стати власниками скарбів, бездоглядної домашньої тварини тощо). Враховуватись може також механізм, за допомогою якого майно потрапляє у власність (за набувальною давністю, при приватизації державного майна та майна, що є комунальною власністю, відповідно до умов правочинів, а також інших механізмів, передбачених для набуття права власності на зазначені вище види майна - безхазяйне майно, новостворене тощо). Набуття права власності відбувається і на інших підставах, визначених законодавством, наприклад, стягнення податків, мита та внесків до державних цільових фондів (для державної і комунальної власності).

По-друге, до підстав набуття права власності, які звичайно вважаються такими, хоча й не передбачені ЦК, відносяться: відділення плодів, прирощення рухомих речей до нерухомих, змішання.

По-третє, способами набуття права власності є способи припинення цього права у іншої особи, наприклад, реквізиція та конфіскація.

Існують класифікації способів набуття права власності на первісні та похідні, загальні та спеціальні. До первісних належать способи, за допомогою яких право власності на річ виникає вперше чи незалежно від права попереднього власника на цю річ, чи незалежно від його волі. Похідні способи мають місце тоді, коли право власності одного суб'єкта встановлюється на підставі права попереднього власника.

Залежно від того, чи відносяться способи набуття права власності до всіх власників, існує їх класифікація на загальні (загальноцивільні), та спеціальні. Так, наприклад, результати використання майна (виготовлення продукції, одержання доходів) і правочини є загальними способами для всіх власників. Спеціальними ж способами буде виникнення права власності держави на скарб, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК) або комунальної власності на безхазяйне майно (ст. 335 ЦК) тощо.

Момент набуття права власності

Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчить про розмежування зобов'язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов'язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на річ на іншу особу - набувача. Вони виникають не одномоментно, за консенсуальними правочинами. Проте ст. 334 ЦК містить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні реальних правочинів).

Передачі потребують як рухомі так і нерухомі речі.

Зайвою є передача коли:

Набувач вже володіє річчю (наприклад, набуття права власності орендарем, який вже і так тримає цей об'єкт, і тому його передача не потрібна. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого, майно що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство);

Річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передачі є:

Вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами;

Надходження речі у розпорядження набувача іншим способом - яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми - вручення складського свідоцтва, коносамента;

Здавання речей на пошту, організації зв'язку перевізникові для відправлення, пересилання, набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки (ст. 334 ЦК).

Виникнення права власності пов'язується не тільки з переданням майна, а й з іншими фактами. Так право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (ч. 3 ст. 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає в момент такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК).

Момент виникнення права власності традиційно розглядається стосовно подібних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:

За набувальною давністю: зі спливом встановленого строку; або з моменту державної реєстрації нерухомого майна (абз. 3 ч. 1 ст. 334 ЦК);

При створенні нової речі - у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об'єкта права власності до його створення;

На новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) - з моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації;

На самочинне будівництво - з моменту набрання законної сили рішення суду (ст. 376 ЦК).

Набуття права власності пов'язане з його державною реєстрацією. Це стосується передусім прав на нерухоме майно. Згідно зі ст. 19 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових право на нерухоме майно, є:

Державний акт про право власності на земельну ділянку;

Нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна;

Договір про приватизацію майна державних підприємств;

Договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку;

Нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об'єднання нерухомого майна;

Свідоцтво про право на спадщину;

Свідоцтво про право на частку в спільному майні подружжя;

Свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів;

Свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду;

Рішення суду про право власності на об'єкт незавершеного будівництва;

Акти прийому нерухомого майна до експлуатації тощо.

Ці документи мають суттєве значення, оскільки при невідповідності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нормативно-правовими актами, в державний реєстрації права власності може бути відмовлено.

Наслідком державної реєстрації права власності на нерухомість є видача свідоцтва. Всі дії по державній реєстрації здійснюються органами державної реєстрації, передбаченими розділом ІІ вказаного Закону.

Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не підтверджено, або існує сумнів щодо наявності у особи права власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії які залежать від неї, з виникнення у неї права власності.

Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстановлюючих документів мають місце, коли право власності виникає із закону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт оплати повної оплати членом кооперативу вартості квартири. Квитанція про сплату не є правовстановлюючим документом. Члену кооперативу слід звернутися до місцевих органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права.

Підлягає окремій державній реєстрації право на об'єкт нерухомості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплексу як іншого об'єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.

3. захист права власності

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави 3 ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб'єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника передбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.

Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду лише виникне право власності. Прикладом може бути позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так само повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна у зобов'язальних правовідносинах. Це орендарі, зберігачі, заставодержателі тощо. Крім цього, стаття 395 ЦК передбачає можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть встановлюватися іншими законами. Положення ст. 396 визначають для особи. Яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відповідачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власникові.

Захист може мати превентивний характер. Власник може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили але можуть порушити його право, або за вимогою про запобігання такого порушення.

Власник може пред'явити позов проти незаконного володільця (добросовісного чи недобросовісного) про: віндикацію, визнання правочину недійсним, застосування наслідків недійсності правочину, відшкодування збитків, сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред'явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду внаслідок загибелі такої речі.

Законний володілець вправі пред'явити позов до власника про захист від незаконних дій останнього, що не пов'язані з умовами відповідного договору. Так, при порушенні власником прав орендаря на користування приміщенням, переданим йому за договором, внаслідок спорудження власником прибудови до нього, яка затемнює приміщення, орендар може вчинити речовий позов про усунення перешкод у користуванні ним. У такому разі орендар буде діяти як і будь-яка інша особа, не пов'язана з власником договірними відносинами. Навпаки, захистом прав орендаря, обумовлених договором, буде вимога передачі йому предмета оренди, щодо якого вчиняється зобов'язальний позов. Законний володілець речі може також пред'явити позов до будь-якої особи, яка порушує його право на майно. У такому разі до законного володільця застосовуються норми, передбачені для захисту прав власника.

Добросовісний набувач може пред'явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те що його володіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід'ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час володіння цим майном у сумі, на яку збільшилась його вартість. В останньому випадку володілець цього майна до відшкодування цих витрат власником має право його притримання, яке реалізується ним як міра самозахисту (ст. 19 ЦК).

Добросовісний володілець може також звернутися з позовом про відшкодування збитків до відчужувача речі, яку було витребувано власником за віндикаційним позовом.

Володілець має право по суду вимагати визнання за ним права власності:

Якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має правовстановлюючих документів;

Якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добросовісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце тоді, коли власник, який був неправомірно позбавлений свого майна, отримав за нього страхові суми і стан майна його не задовольняє;

За набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

4. речові права та чуже майно

4.1 Загальна характеристика речових прав на чуже майно

Під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену договором з власником або законом міру можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (у порівнянні з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належить.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс), право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. До речі положення Господарського Кодексу України визначають можливість встановлення права господарського відання, оперативного управління і оперативного використання майна.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК).

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом) (ч. 1 ст. 137 ГК).

Право оперативного використання майна полягає у здійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому нею майна і визначених нею межах (ст. 138 ГК). Слід зазначити, що визначений ГК підхід до розгляду відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації у якості суб'єкта господарювання суперечить ч. 3 ст. 95 ЦК, згідно з якою статус юридичної особи відокремленим підрозділам юридичної особи (філіям і представництвам) не надається.

До речових прав на чуже майно відносяться також застава та притримання як речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань, які підлягають детальному розгляду в подальших главах.

Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес управомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором з власником або законом межах, можливість безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і визначені актами цивільного законодавства підстави виникнення (договір, закон, заповіт тощо).

На відміну від права власності, зміст якого завжди складають такі правомочності як право володіння, користування та розпоряджання у своїй сукупності, зміст обмежених речових прав можуть складати як всі три вказані правомочності, так і окремі з них, але завжди у обмеженому обсязі. Їх обмежений характер визначає неможливість повної збіжності обсягу правомочностей суб'єкта обмежених речових прав і правових можливостей, які має сам власник стосовно однієї і тієї ж речі.

Існування інституту обмежених речових прав надає управомоченим особам, які не є власниками, юридичну можливість здійснення комплексу правомочностей, що мають речовий характер. Таким чином обсяг правових можливостей суб'єктів речових прав стосовно чужого майна завжди менший, ніж обсяг правомочностей, що складають зміст права власності, що обумовлює їх термінологічне визначення як обмежених прав на чужі речі.

Можливість здійснювати право володіння і користування майном, яке належить іншій особі, його фактичний володілець може як шляхом встановлення зобов'язальних відносин, які виникають на підставі відповідного договору про передачу майна у користування, такі як суб'єкт обмежених речових прав. Встановлення іншого речового права у порівнянні з укладанням договору, предметом якого є право користування майном, належним відповідному власнику, характеризується більшою стабільністю і, як правило, не обмежується у часі. Це зауваження можна обґрунтувати наступним. Строк дії договорів. Предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначений, крім того не виключена можливість розірвання договору власником речі у односторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажані перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на договірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечується зобов'язально-правовими засобами, а можливість застосування речово-правових виключається.

Окремі види обмежених речових прав на чуже майно виникають відповідно до визначених законом підстав, полягають у безпосередньому пануванні над річчю і не мають обмеження у часі (за винятком застави та деяких інших її видів). При порушенні прав та законних інтересів суб'єктів обмежених речових прав, їх поновлення забезпечується речово-правовими засобами захисту. Цей захист носить абсолютний характер і визначається формулою - захист стосовно “всякого і кожного”, оскільки поширюється на необмежене коло осіб, включаючи і самого власника майна.

Основні види прав на чуже майно відомі ще з часів римського права і навіть термінологічно з ним пов'язані. Зокрема сервітут, емфітевзіс, суперфіцій термінологічно та нормативно оформилися у римському приватному праві і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін при закріпленні положеннями сучасного цивільного законодавства України не зазнали. Враховуючи рецепцію римського права більшістю економічно розвинутих країн світу, ці детально розроблені римськими юристами інститути з урахуванням деяких змін та доповнень, які обумовлені сучасним високим рівнем законодавства, що регулює відносини у всіх найбільш важливих сферах суспільного буття, використовуються їх правовими системами і в сучасних умовах. Потреби цивільного обороту та досвід застосування інституту обмежених речових прав на чуже майно у інших розвинених країнах світу обумовили законодавче закріплення у ЦК право особи здійснювати певний комплекс юридичних можливостей стосовно чужого майна, які полягають у безпосередньому пануванні над річчю і використанні у тому чи іншому відношенні її корисних властивостей.

Особливості обмежених речових прав на чуже майно полягають у наступному: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосуються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб. Включаючи власника; по-друге, як суб'єктивне право власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають абсолютний характер. Це означає, що володільцю прав на чуже майно у цих правовідносинах протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб. Обов'язок цих осіб, виключаючи власника майна, має пасивний характер, і полягає в утриманні від дій, які б перешкоджали володільцю обмежених речових прав на чуже майно здійснювати належні йому правомочності; по-третє, відповідне речове право на чуже майно є обмеженим за змістом правом, тому і обсяг правомочностей, які має управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди значно вужчий і визначається або власником майна або законом; по-четверте, обмежені речові права на чуже майно мають похідний від права власності характер. Тому вони можуть встановлюватись тільки щодо речей, що перебувають у власності інших осіб; по-п'яте, для обмежених речових прав на чуже майно характерним є право слідування, яке полягає в тому, що обмежене речове право на чуже майно слідує за річчю, стосовно якої воно встановлене. Це означає, що перехід до іншої особи права власності на річ, щодо якої встановлене обмежено речове право на чуже майно, не може визнаватися підставою припинення останнього для особи, що є управомоченою у цих відносинах.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмежених речових прав на чуже майно виникає у випадках, коли суб'єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необхідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном повинно бути виправданим можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного законодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника речі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, романістів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права. Однак єдності поглядів з цього питання ні римські юристи, ні сучасні правники й дотепер не досягли. Зазначене обумовлює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важливої проблеми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних речових прав є недостатньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб'єктивним цивільним правом повинні ґрунтуватись на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно виникає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб'єктивні цивільні права та обов'язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватись тільки фактом, який задля забезпечення правопорядку та стабільності майнових відносин у суспільстві набуває правової охорони.

По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення правової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав власності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб'єктивних цивільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб'єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випадках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома категоріями суб'єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомочностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об'єктом правовідносин, зміст яких визначає відповідне інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випадків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за змістом і важливому за значущістю не тільки у цивільному обороті, а й у суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього питання конкуренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають вирішенню на користі останнього. Таким чином, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав.

Речові прав слід розглядати як різновиди цивільних прав. Аргументи на користь такої точки зору можуть полягати у наступному:

По-перше, сам факт можливості виникнення суб'єктивного цивільного права і основний його зміст визначається положеннями об'єктивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто закріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, передбаченими Розділом ІІ Книги третьої ЦК;

По-друге, будь-яке суб'єктивне цивільне право має забезпечуватися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб'єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові прав на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захисту права власності;

По-третє, суб'єктивним цивільним правам управомоченого суб'єкта завжди кореспондують відповідні обов'язки зобов'язаної особи. Ця характерна для суб'єктивних цивільних прав ознака теж є наявною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні обмежених речових прав на чуже майно;

По-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки самостійних категорій речових прав як право слідування і абсолютний захист, включаючи і захист від порушень з боку власника.

4.2 Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном - це право особи фактично утримувати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимчасового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе - управомоченою особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правомочності власника. Наявність права володіння визначається об'єктивними та суб'єктивними критеріями. Об'єктивний критерій визначається фактичним володінням річчю. Суб'єктивний критерій полягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, у переконанні у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних відносин.

З урахуванням положень ст. 397 ЦК володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Володіння може бути законним і незаконним. Володіння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрунтується на підставах набуття цивільних прав та обов'язків, визначених законодавством, а й суперечить йому. Але існує ще й безтитульне володіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного законодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безтитульне ж володіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не ґрунтується на відповідному правовому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має визначену законодавством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене відповідною передбаченою законодавством підставою (правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір з власником), визнається одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове підґрунтя, відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недобросовісного володіння здійснюється за суб'єктивним критерієм. Добросовісним володіння визнається тоді, коли володілець не знав і не міг знати проте, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні володілець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої від придбав річ не мала права на її відчуження. Наприклад, незаконним є володіння, коли річ була викрадена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрайства, привласнена як знахідка без комплексу дії по розшуку її власника тощо. Між тим, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володільцем, але може визнаватися як добросовісний або недобросовісний володілець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе що він не знав і не міг знати, що набуває прав власності на річ, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно недобросовісним володілець буде визнаний, коли йому в момент набуття прав власності на річ було достеменно відомо, що річ не належить її продавцю, або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчуження. Правове значення визначення особи добросовісним або недобросовісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добросовісного володільця і власника при віндикації, тобто витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до ст. 400 ЦК на недобросовісного володільця покладається обов'язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов'язку управомочена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб'єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не суперечать. Стаття 398 ЦК у якості підстав виникнення права володіння визначає договір з власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не суперечать. Зокрема, на практиці можуть виникати ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбутньому не висувати до фактичного володільця ніяких майнових вимог та претензій, залишаючи право власності все ж за собою. Така ситуація, зокрема, може виникнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті батьків успадкували за законом будинок у рівних частинах. Молодший з братів проживав з батьками і весь час утримував будинок у належному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат проживав далеко від батьківського дому і не претендував на фактичне проживання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні молодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення договірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задовольняються.

Інститут володіння тісно пов'язаний з інститутом набувальної давності. Добросовісне володіння є передумовою набуття права власності на річ за набувальною давністю. Зокрема, добросовісний володілець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набувальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомого майна і значну його вартість, строк набувальної давності для нерухомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п'яти років.

4.3 Право обмеженого користування чужим майном (сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном - сервітут (від лат. servitutis - підпорядкований) відомий ще з часів стародавнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правових відносинах більшості країн світу. Виходячи із термінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, - “сервітутне право” означає підпорядкованість однієї речі кільком особам - її власнику і, одночасно, іншому суб'єкту цивільних правовідносин, який теж використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку виникнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за рахунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

Суб'єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні. Так і юридичні особи. Суб'єктом прав на нерухоме майно, який зобов'язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного прав обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюється сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб'єктом права постійного користування нею.