міністерство освіти та науки україни

харьковский национальный университет ім. Каразіна

Кафедра права

Реферат

на тему: “Правове регулювання прав власності”

зміст

• Зміст
• 1. власність і право власності
• 2. право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні
• 3. суб'єкти права власності
• 4. об'єкти права власності
• 5. зміст права власності
• Список використаної літератури

1. власність і право власності

Власність традиційно розуміється регулятором економічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з одного боку, як економічної категорії, а, з іншого, - як центрального утворення у праві, а й взаємопов'язаність та навіть ототожненість таких її проявів. Звичайно власність пов'язується з такими категоріями, як “майно” та “право”. Багато уваги приділяється стану привласненості, якій, за загальним розумінням, є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких парних понять, як “статика” - “динаміка” та “речове” -“зобов'язальне”.

Останнім часом поширене уявлення про власність як природне право людини. Взагалі закріплення певних явищ у праві можливе лише з розумінням природи людини у всіх її виявах, з проникненням у потреби людини, її здібності і прагнення. Саме тому для вираження закріплення і реалізації прав і свобод людини виступає приватна власність, визначення особи як власника, бо тільки це і є підставою для її визнання приватною особою.

Беззастережною характеристикою власності, без якої не обійдеться жодне її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежовується “моє” та “чуже” і, як наслідок - засіб з'ясування стану присвоєнності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можливістю здійснення власником певних можливостей щодо свого майна, які іменують повноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь у обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливо лише за наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнення - володіння нею.

Стосовно володіння, слід зазначити, що воно не тотожне присвоєнню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результатом. Справді, перше ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тобто мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що присвоєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Відомо, що про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв'язок володіння та присвоєності, а також про широку сферу існування присвоєності, слід дійти висновку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інституціями в економіці і праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає як економіко-правове явище, у якому правова форма нерозривно злита і економічним змістом.

Оскільки власність фігурує як в правовому, так і в економічному полі, то й її функції є пов'язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприємницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утворюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через відчуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли власник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами.

Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відносин, часто цій функції не надається вагомого значення.

Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі стосовно власності. Оскільки наголоси економічної функції власності суттєвим чином зміщені до процесу обігу, то вже це й обумовлює існуючі паралельно соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцінки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо. Отже власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без соціального наповнення. Це, в свою чергу, є підгрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто того, між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демонструє статичність, а зобов'язання - динамічність. Такий погляд безпосередньо пов'язаний з попереднім розсудом про власність і обіг. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у “спокійному” стані статики виявити неможна. По-друге, статичність власності призводить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення наповнення її цією можливістю і набуття такої лише з втягненням її в обіг через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, “замороженою” до виникнення інших відносин, де вона й реалізується. В такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна полягати саме у розпорядженні, а відсіль -нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обґрунтування й діаметрально іншої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом (з укладанням договорів), та через мінімізацію зв'язків приводила до зведення понять власності і договору. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до універсації договору, яким фактично поглинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як і інші правові категорії, демонструє зіткнення двох боків - статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від другого.

Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане і з іншою проблемою й інших цивільних прав - їх поділом на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною посилкою про непохитне уявлення про суворе їх розмежування з віднесенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно тим і іншим. Проте, все більше є підстав для пом'якшення такого “водорозділу”, стосовно чого ще здавна висловлювалося припущення про те, речові права можуть з часом змінюватися на права дії. У подальшому ще знайшло свій прояв у конструюванні правового режиму так званих безтілесних речей, відомих ще давньоримському праву, виникнення “прав на права”. У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від речового до зобов'язального права.

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав виключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які не можна безумовно віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права. Прикладом можуть слугувати й речові договори, що не укладаються у межі зобов'язальних правовідносин і розглядаються як один з випадків проникання речових елементів у зобов'язальні правовідносини. У зв'язку з цим було визначення процес зближення речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. При чому елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин включаються у речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові.

2. право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюється порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, а також по припиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують наступні точки зору: право власності є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механізми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, яким вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому останнім часом вважається, що право власності в об'єктивному розумінні є комплексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. Їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиво захисту будь-якого суб'єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкретних правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумінні), для яких адресована кредитором вимога здійснення відповідних дій, або утримання від них є визначальною.

Отже значущим для власника є право на власні дії, яке характеризується як:

Пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

Виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання від здійснення подібних дій;

Абсолютність влади надається власнику покладанням обов'язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання цього обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:

Право власності легко пристосовується. Так обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставинами - зі встановленням певних обмежень законодавчими актами, або за домовленістю між власником та суб'єктом зобов'язальних відносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

Панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром.

Право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (наймач - володіти, користуватися, зберігач - володіти, заставодержатель - розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широкий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпорядженню.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно майна з додержанням певних меж, встановлених законом.

Існують багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

З прав самого власника, коли наголос перед усім робиться на правах, що надаються власнику майна - пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

З обов'язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводиться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов'язку - стримуватись віз зазіхань на чужу річ;

З поєднання прав і обов'язків власника щодо свого майна;

З характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння, як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного, і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпорядженні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі ставленням до таких благ як до своїх. Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими. (“Право інтелектуальної власності”, яке термінологічно схоже з правом власності та широко застосовується у законодавстві, є іншою правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєво відрізняють його від права власності).

Форми та види права власності. В ЦК не врегульовуються так звані форми власності, які є економічної, а не правовою категорією, внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та комунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб'єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб'єктами права власності на те чи інше майно.

При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та наукових конструкціях терміна “форми права власності”, окремого наголосу потребує спростування доцільності збереження права колективної власності як невизначеного та суперечливого поняття, яке не містить властивого суб'єктивному цивільному праву суб'єктного складу, бо до суб'єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не одну особу).

Нормативно-правове регулювання права власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутності та відсутності її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власності є особливим видм права власності, без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для законодавства України, запозиченою з англо-американського права, в якому воно досконало розроблене і є визначальним для численних правових конструкцій - патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя, тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщепленої власності. Згідно з останньою на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (застосовника довірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського законодавства конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові відносини. Проте є прибічники довірчої власності, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності, і є її противники.

3. суб'єкти права власності

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права власності називаються Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які узвичаєно поділяються на публічно-правові утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи). Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приватних осіб - як фізичних так і юридичних. Якщо стосовно фізичних осіб як власника свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно врахувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колективної власності.

Суб'єкти публічного права як власники. Український народ є поняттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угрупувань. Для нього характерна висока міра узагальнення.

Суб'єктом публічного права власності є держава Україна, яку не слід змішувати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

Суперечливою визнана в ЦК участь у відносинах власності Автономної Республіки рим. З одного боку, відсилочна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, внаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції ані логіці самого законодавця, яким у главі 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, прав приватної, державної та комунальної власності (ст. 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте якщо АРК була б суб'єктом прав власності, то слід було позначити на відмінності її правового становища як власника в порівнянні з правом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, яким згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає в якості суб'єктів права власності населення районів і областей, яке в будь-якому разі складається з зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнати власниками на закріплене за ними майно. З цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

4. об'єкти права власності

У порівнянні з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК), об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюється дії, результати послуг тощо. Об'єктом прав власності є майно, склад якого главою 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно-правовими актами.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичних та юридичних осіб.

Поняття майна не ототожнюються з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торговельних угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів.

З цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром - наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. З іншого боку, товаром може стати те, що сумнівно відносити до прав власності - людський організм, який буває об'єктом донорства та трансплантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більш, мертве тіло, а також предмети недосяжні.

Взагалі майно розглядається як ширше за речі поняття, до складу якого входять як речі, так і права, а також акції й інші цінні папери. З іншого боку, розширюються рамки поняття самої речі включенням до нього безтілесних речей (а законодавець України прямо закріпив, що цінні папери є речами).

Проте майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а його активами (правами вимоги) і пасивами (борги). Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є багато боргів, то справа лише у час, коли кредитори звернуть стягнення на це майно, і він не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності тотожна характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут лише буде наведена специфіка регулювання окремих об'єктів права власності.

Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами “Про охорону навколишнього середовища”, “Про тваринний світ” та ін. складовими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

В ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими природними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (гл. 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розумінні - це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні - це земельні ділянки, право власності на які може належати усім суб'єктам цивільного права ( юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, державами і міжнародними організаціями (чч. 2, 3 ст. 347). Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневій (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що знаходяться на ній, а також на простір. Що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний в глибину та висоту, а лише в межах, необхідних для забудови (ч. 3 ст. 373 ЦК).

В ЦК окремо не встановлюються підстави для виникнення права власності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави припинення прав на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення прав власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житловий будинок, квартири та інше. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше будівля капітального (а не тимчасового, скажімо сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тобто законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для постійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий будинок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними та підземними комунікаціями, багаторічним насадженням. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про відчуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. При цьому слід розрізняти право власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що у багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення - дахи, під'їзди, східці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб всіх власників квартир. Крім того будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та ін.) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Всі означені об'єкти складають єдине невід'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони належать на праві спільної власності власникам квартир.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об'єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб'єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК.. так, об'єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом із квартирами, та іншими приміщеннями - дахом, під'їздами, східцями, коридорами тощо). Поступово відбувається зміна наповненості цього об'єкта, оскільки з викупом квартир членом ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залишатися власником будинку.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке використовується як для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність ВР України та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих органів які виконують роботу (у тому числі з виготовленою продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечують економічну стабільність та розвиток країни.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обумовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності.

Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а саме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке розподілене державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідносинах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою суверенітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що у державній власності сьогодні знаходяться також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господарських товариств.

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступовому переході об'єктів права державної власності до недержавних власників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного прав, а й мають свою специфіку. Одним з них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду.

Об'єкти права комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Конституції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції, є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування. Це обумовлене насамперед тим, що ефективне функціонування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні громади і створювані ними органи, скільки від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного права. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єктами комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №311 “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю, і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю), на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно переходить відповідно до Закону України “Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності”.

Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.

5. зміст права власності

З'ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов'язків, що надаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивно цивільного права. Цими правомочностями звичайно називаються володіння, користування та розпорядження.

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність суб'єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов'язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов'язальних правовідносин, є передача власником належного йому майна наймачеві (ст. 795 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст.936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається договором з власником (або надається законом, заповітом, рішенням суду) набувачеві інших речових прав (гл. 30 ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та ін.). проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитися на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування - це право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З передачею правомочностей користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана особі і без права користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та ін.). здійснення власником своєї правомочності користування з допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб. Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її використання, належить власникові речі, якщо інше не встановлене договором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так власнику належить право на плоди та доходи, що приносяться річчю, що знаходиться у зберігача, а згідно з Законом “Про оренду державного і комунального майна”, власником продукції, що виробляється на орендованому майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпорядження - право власника визначити юридичну долю майна - встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпорядженню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задоволення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпорядження невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке надається в силу закону чи самим власником.

Правомочності користування та розпоряджання майном тісно пов'язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.

Спірним є питання про знищення майна власником: це правомочність користування чи розпорядження? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна призводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, при закінченні терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використання, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв'язку з тим, що відсутній об'єкт.

Таким чином, суб'єктивне право власності характеризується за допомогою відомої “тріади” правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню, які становлять його зміст. При цьому слід прислуховуватися до висловлювань римських юристів про те, що у зв'язку з широтою права власності, правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонене. Так в англо-саксонському праві нараховується 10-12 повноважень власника.

У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться й про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Взагалі управління розуміється досить широко і насамперед його пов'язують з виробничими або суто організаційними відносинами. Розуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління).

Проте тенденції у зміні правового регулювання права власності призвели до стверджень про право управління як складової права власника розпоряджатися майном або окремої його правомочності, яка не збігається ані з повноваженням розпоряджання ані з іншими його повноваженнями як порізнь, так і у сукупності, хоч би й як спосіб їх реалізації.

Обов'язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).

Обмеження права власності. За своєю суттю право власності безмежне, воно поширюється на річ у всіх напрямах, реалізується у різних відносинах та надає необмеженість правового панування над річчю. Таких підхід до розуміння сутності права власності є виправданим і має практичне значення, оскільки хоча у дійсності неминучі численні його обмеження, проте основна ідея, покладена в підґрунтя цього права, диктує виключення будь-яких обмежень, окрім встановлених законом. Ступінь, форми та порядок обмежень при цьому не однакові у різних правових системах, вони можуть змінюватися за наявності різних обставин та зводитися до вказівки на додержання власником закон та прав третіх осіб.

Не слід плутати тимчасове обмеження власника у правомочностях, а також загальні заборони та межі з позбавленням права власності, яке тягне його припинення як суб'єктивного права.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку - воно надає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства.

Враховуючи висловлене вище про обов'язки власника і про широту права власності, слід визначитись з його межами при здійсненні носієм цього права своїх повноважень. Потреба в них є очевидною, оскільки безмежна воля однієї особи була б не тільки запереченням права, а й прямою протилежністю добра. Зовнішня воля особи завжди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні:

Встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу;

На підставі й у межах закону;

Виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання;

Можливості судового заперечування вилучення державою майна;

Справедливою компенсації державою власнику майнових витрат.

Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і еластичність, при обмеженні права власності його обсяг значно зменшується. При припиненні ж обмежень право власності самовідновлюється, тобто приймає вид свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Тому вони є іманентною внутрішньою властивою характеристикою права власності, для якої ґрунтовним є:

Наголос на те, що власність зобов'язує (ч. 4 ст. 319 ЦК);

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК);

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК);

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7 ст. 319 ЦК).

Обмеження права власності стосуються можливості мати певні об'єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об'єктів права власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. “Про право власності на окремі види майна”. Якою встановлено, по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України. До такого майна належить бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя тощо; по-друге, зазначеною постановою запроваджується спеціальний порядок набуття права власності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогнепальна гладкоствольна зброя, може бути придбане за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна зброя - особами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету по ядерній та радіоактивній безпеці і т. ін.

Частина 2 ст. 374 ЦК припускає можливість встановлення для іноземців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних ділянок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділянка у власність. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. 3 ст. 374 ЦК).

Для суб'єктів публічного права закон також передбачає певні обмеження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об'єктів, лиш на які він має право як суб'єкт права власності. Як вже зазначалося, згідно зі ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК, такими об'єктами є земля, її надра, атмосферне повітря , водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК не встановлено. Іноземні держави згідно зі ст. 85 Земельного Кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організації відповідно до міжнародних договорів.

Обмеження можуть стосуватися і особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це стосується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Так ст. 383 ЦК передбачається, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осі і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій для використання як єдиного цілого. Та за умови. Що ці зміни на призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоповерховому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК).

Підстави виникнення і види обмежень. Найбільш значущим й об'ємним є поділ обмежень права власності за підставами їх виникнення. Так, варто виділити такі види обмежень: обмеження, що випливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обмеження, встановлені судовим рішенням.

Перший вид обмежень є загальнообов'язковими для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне за собою правову відповідальність. Їх прикладом може слу3гувати ст. 402 ЦК, якою передбачається право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб'єкта права власності.

Другий вид обмежень у сучасній науці права одержав назву самообмеження. Це пояснюється тим, що власник, укладаючи різного роду правові правочини, сам, із власної волі обмежує себе у своїх правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню належним йому майном. Дане обмеження ніким не нав'язане, а встановлюється за бажанням власника. Наприклад зі встановленням емфітевзісу (ст. 407 ЦК) власник земельної ділянки обмежується в користуванні нею.

Третій вид обмежень права власності також є обов'язковим для власника, стосовно якого вони встановлені незалежно від його волі. Так, ч. 3 ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленостей з цього приводу між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.

Список використаної літератури

Азімов Ч.К. Цивільне право України. - Харків: Право, 2000 р.

Борисова В.І., Спасбо-Фатєєва І.В, Яроцький В.Л. Цивільне право України. Том 1 - Київ, 2004 р.

Закон України “Про власність”

Гражданское право: т. 1 2-е изд. Суханов, 2000 г.

Дзера О.В., Кузнєцова К.С. Право власності в Україні, 2000 р.

Камышанский В.П. Право собственности пределы и ограничения - Москва, 2000 г.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве, 1999 г.

Шевченко Я.М. Цивільний Кодекс України. Науково-практичний коментар. Том 1 - Київ, 2004 р.