Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 року

1 грудня 1991 р. -- знаменита дата у багатостраждальній історії українського народу, впродовж століть позбавленого своєї державності. Того дня відбулися референдум і вибори Президента України. До списків було внесено 37 886 тис. громадян. У бюлетені з референдуму було вміщено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 р. і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості внесених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую» -- 28 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, які проживають на території України.

Головними причинами такої високої політичної активності та одностайності волевиявлення були споконвічне прагнення народу України до життя в незалежній державі, фактичний розлад Радянського Союзу, віра більшості населення в можливість самозабезпечення країною енергетичними та товарними ресурсами, прагнення певних сил забезпечити свої позиції в Україні в умовах трансформації суспільства.

Кандидатами на виборах у Президенти були: Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, голова Львівської обласної Ради В.Чорновіл, голова Української республіканської партії Л.Лук'яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І.Юхновський, голова Української народної партії Л.Табурянський, міністр сільського господарства України О.Ткаченко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л.Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України.

Голоси виборців розподілилися так: В.Гриньов -- «за» 4,17%, Л.Кравчук -- 61,56%, Л.Лук'яненко -- 4,49%, Л.Табурянський -- 0,57%, В.Чорновіл -23,27%, І.Юхновський -- 1,74%. За Л.Кравчука висловилося 19 643,6 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців. Його передвиборчою програмою була програма з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, -- підкреслив він, -- отримавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права та свободи кожної людини».

1.1. Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 -- у 90-х р

Багатопартійність є однією з суттєвих ознак розвиненої політичної системи суспільства та існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціального і політичного життя та з наявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типи багатопартійної системи: біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідні партії, які, перемагаючи на виборах, почережно перебувають при владі); система «двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформування уряду одна з двох політичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм (наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовиками у 20-х рр. усіх політичних партій існувала лише Комуністична партія України -- республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи в Україні сягає корінням горбачовської «перебудови» і «гласності» (1985-1991 рр.) і відбувалося на зламі 90-х рр. Питання про етапи становлення багатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликає сумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80 -- початок 90-х рр.

У 1988 р. питання про заснування альтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, але навіть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спілкою (УГС) спільної «Декларації принципів» виводило УГС із розряду традиційних правозахисних у політичну організацію. Восени 1988 р. у Спілці письменників України було висунуто ідею створення Народного руху України за перебудову.

У 1989 -- на початку 1990 р. відбувалося становлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Україна» було видруковано проект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з`їзд НРУ. Попервах Рух об'єднав представників різних поглядів: від комуністів-реформаторів до антикомуністів з УГС. Значну роль у популяризації ідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів із секретарем ЦК КПУ Л.Кравчуком.

У березні-квітні 1990 р. після виборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну роль відігравав Рух, створив у ній парламентську опозицію -- Народну Раду. У квітні 1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії (УРП), Української християнсько-демократичної партії (УХДП); восени того ж року відбулися установчі з'їзди соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів, Народної партії, Партії зелених, Партії демократичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів та інших демократичних сил Верховна Рада УРСР зняла статтю 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. З КПУ, в якій утворилося реформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшло 220 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України й заборони компартії за сприяння державному перевороту більшість членів КПУ вступила до Соціалістичної партії України (СПУ), зареєстрованої у листопаді 1991 р., Селянської партії (СелПУ), що юридично оформилась у березні 1992 р., та до новоутвореної у жовтні 1993 р. КПУ. Зараз в Україні офіційно зареєстровано понад 100 політичних партій, проте вони об'єднують у своїх лавах лише близько 3% населення держави.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України в 1996 р. та її історичне значення.

Конституція (від лат. constitutio -- устрій) -- Основний закон держави, який регулює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання головних засад організації суспільства і держави.

Україна має певні конституційні традиції. У квітні 1710 р. козаками-емігрантами була прийнята перша в Європі Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, розроблена Пилипом Орликом. В період української революції 1917-1920 рр. теж приймалися важливі законодавчі акти, спрямовані на створення незалежної держави, затвердження національного суверенітету. За радянської доби діяла попервах конституція УРСР 1938 р., а потім конституція 1977 р. І з перших років незалежності України виникла потреба в конституції самостійної держави.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. постало питання про конституційні засади нової держави. До старої конституції було внесено сотні доповнень і поправок, дію окремих її розділів було зупинено, з'явилися нові розділи і положення -- про Президента, Автономну Республіку Крим, Конституційний Суд тощо. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». Постало нагальне питання про розроблення і прийняття нової конституції нашої держави.

У 1992 р. було сформовано перший склад Конституційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І.Плющ і Президент України Л.Кравчук. У розробленні проекту Конституції активну участь брали учені-правники, практичні працівники правоохоронних органів, суду, народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, але подальший процес її прийняття загальмувався внаслідок політичних суперечок і боротьби за владу. Лише після обрання нового складу Верховної Ради і Президента України в 1994 р. конституційний процес поновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівники держави -- О.Мороз і Л.Кучма.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила проект Конституції та передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла поданий проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою вельми складну роботу -- адже до проекту було подано 5000 (!) змін і доповнень -- і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка робота з обговорення найважливішого нормативно-правового акта держави. Але політичні суперечки заважали плідній роботі -- до 26 червня Верховна Рада не прийняла жодного розділу Конституції.

27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Конституції, змінивши технологію цього процесу. Було створено робочі групи з найболючіших питань -- власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.

Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Прийняття Конституції було важливим кроком уперед у забезпеченні прав людини і громадянина в нашій країні, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Вона складається з Преамбули і 15 розділів: Загальні засади; Права, свободи і обов'язки людини і громадянина; Вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; Прокуратура; Правосуддя; Територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; Місцеве самоврядування; Конституційний суд України; Внесення змін до Конституції України; Прикінцеві положення; Перехідні положення. У Конституції Україну визначено як незалежну, суверенну, демократичну, соціальну і правову державу.

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX-XXI ст.

Для відповіді на це питання необхідно згадати, що зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такими документами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України та рішення Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цих документах сформовано основні принципи й напрямки зовнішньополітичної стратегії нашої Батьківщини.

Основні принципи зовнішньої політики України:

Послідовність, виваженість, передбачуваність.

Взаємоповага, рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав.

Виключення територіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе:

Визнання пріоритету міжнародного права.

Відмова від участі у військових блоках.

Основні напрямки зовнішньої політики України:

Участь у загальноєвропейському процесі.

Співробітництво у рамках СНД.

Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО.

Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

Розглянемо перший напрямок зовнішньої політики України.

Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст -- недопущення локальних воєн, подолання економічного западу в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких він базується:

Підсумковий документ Гельсінської наради 1975 р.

Паризька хартія для нової Європи 1990 р.

Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992 р.

Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995 р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації. Це означає:

Визнання авторитету України.

Право входження в усі європейські структури.

Поглиблення демократичних перетворень.

Участь у виробленні спільної політики.

У 1996 р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організацій -- Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичній арені можна вважати участь у роботі такої організації як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998 р. воно набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України взяла участь у роботі п'ятої сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на XXI ст. Україна виступила з ініціативою створення без'ядерної зони в Центральній і Східній Європі.

А втім співпраця України з різними міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, в якому наша держава прагнула стати асоційованим членом, складалась не досить успішно. У грудні 1999 р. Європейський Союз прийняв декларацію про майбутні стосунки з Україною. Документ витримано в доброзичливому тоні, але мова про прийняття України до цієї організації не йде. Причина цього -- надто повільне проведення Україною економічних реформ.

У другому напрямку зовнішньої політики України -- співробітництві у рамках СНД, українська дипломатія теж мала як успіхи, так і прорахунки. Успіхи були в основному пов'язані з підписанням двосторонніх угод із членами СНД. Зокрема, гарна співпраця налагодилась з Азербайджаном, Україна розраховує на участь у транспортуванні каспійської нафти через свою територію до Європи та в інших престижних проектах, розрахованих на десятиріччя. Успіхом слід уважати підписання у травні 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво з Росією. Цей договір, нарешті, було ратифіковано Державною Думою Росії 25 грудня 1998 р. Досить продуктивно розвиваються стосунки України з Молдовою, зокрема щодо створення міждержавної вільної економічної зони в районі Джурджулешти (Молдова) -- Рені (Україна). З Туркменистаном також налагоджується двостороннє співробітництво, в якому зацікавлені обидві сторони: Україна отримує туркменський газ, а Туркменистан -- кваліфікованих спеціалістів і устаткування для розроблення десятків великих об'єктів.

Негативним моментом у відносинах з СНД є прагнення Росії та деяких інших країн до створення наддержавних органів політичного і військового призначення, що, на думку керівництва України, недоцільно.

У третьому напрямку -- співробітництві з європейськими державами і НАТО, Україна має суттєві здобутки. У липні 1997 р. під час Мадридського саміту країн -- членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину, з Україною було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998 р. було відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві.

Четвертий напрямок зовнішньої політики -- теж досить важливий і пріоритетний. Активну участь України в діяльності ООН, однієї зі співзасновниць цієї організації, світовий загал пошанував тим, що нашого тодішнього міністра закордонних справ Г.Удовенка обрали в 1997 р. головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, а з 1 січня 2000 р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Світова громадськість поважає Україну за те, що вона є першою у світі державою, яка добровільно відмовилася від свого ядерного статусу. Україна бере участь і в інших міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Міжнародному суді та ін.

Україну визнало більш як 140 держав світу; із 110 державами встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі, у 23 -- відкрито посольства, у Києві працюють 43 закордонні представництва. Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., його результати. Вибори Президента в 1999 р. відбулися в Україні втретє за роки незалежності. Підготовка до виборів розпочалася заздалегідь. Бажаючих зайняти найвищу посаду в державі було досить багато. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України», щоб стати кандидатом у президенти і потрапити до виборчого бюлетеня, претендентам необхідно було зібрати 1 млн. підписів громадян України на свою підтримку. Після ретельної перевірки поданих підписних листів Центральна виборча комісія зареєструвала кандидатами на посаду Президента України 15 осіб. Серед них були: діючий президент Л.Кучма, Голова Верховної Ради України О.Ткаченко, лідер комуністичної партії П.Симоненко, колишній Голова Верховної Ради України О.Мороз, екс-прем'єр-міністр Є.Марчук, лідер прогресивної соціалістичної партії Н.Вітренко (єдина жінка серед кандидатів) та інші. Народний Рух України, який розколовся на дві частини, запрезентували Г.Удовенко та Ю.Костенко.

В усіх областях України було створено передвиборчі штаби кандидатів. Вони вели агітацію за претендентів на найвищу державну посаду, намагаючись заручитися підтримкою різних верств населення. Для цього використовувались різні гасла, в тому числі популістські, наголошувалося на труднощах і складнощах економічного життя держави.

Під час президентської гонки деякі кандидати вступали в коаліції, створювали союзи. Зокрема, 24 серпня 1999 р. було створено «Канівську четвірку». До її складу увійшли О.Мороз, Є.Марчук, О.Ткаченко та В.Олійник -- мер Черкас. Це об'єднання дістало таку назву, оскільки було утворене в Каневі на Чернечій горі біля пам'ятника Т.Г.Шевченку. «Канівці» перебрали зобов'язання висунути єдиного кандидата і закликати своїх виборців голосувати за нього. Це зобов'язання викликало здивування у багатьох політологів, оскільки кожен кандидат мав свій електорат, який не сприймав передвиборчу програму іншого. Насамперед це стосувалося найбільш реальних претендентів Є.Марчука, якого підтримували праві сили, та О.Мороза, за яким стояли лівоцентристи.

Не обійшлася передвиборча компанія й без прикрих випадків застосування сили. Так, проти кандидата в президенти Н.Вітренко було здійснено терористичний акт, у наслідок чого постраждали 33 особи, а сама Н.Вітренко дістала поранення. Велику увагу президентським виборам надавали засоби масової інформації, які, на жаль, виливали бруд на окремих кандидатів, особливо на діючого Президента. Втім, під час голосування 31 жовтня ніяких порушень виборчого законодавства численними спостерігачами помічено не було. Вибори пройшли цілком організовано. У першому турі найбільшу кількість голосів -- 36,4% здобув Л.Кучма, другим був П.Симоненко -- 22,5%, на третє місце вийшов О.Мороз -- 11,2%. Н.Вітренко посіла четверту сходинку -- 10,9%. Є.Марчук був п'ятим -- 8%, шосте й сьоме місця відповідно зайняли Ю.Костенко -- 2,2% і Г.Удовенко -- 1,2% голосів.

За законом про вибори, якщо ніхто з кандидатів не набере 50% плюс 1 голос, призначається другий тур голосування. У другий тур, який проводився 14 листопада, вийшли Л.Кучма і П.Симоненко; перемогу здобув діючий президент, який набрав більше 56% або 15 млн. голосів. За П.Симоненка проголосували 38%, чи близько 10 млн. виборців. Отож, Президента України Л.Кучму було переобрано на другий термін.

Велику роль у перемозі Л.Кучми зіграла молодь, яка проголосувала за нього. Інаугурація Президента відбулася 30 листопада. У своїй інаугураційній промові Л.Кучма пообіцяв проведення зваженої внутрішньої та зовнішньої політики, прискорене здійснення економічних реформ, рішучу боротьбу проти корупції, зменшення податкового тиску, підтримку дрібного й середнього виробника. Серйозність намірів Президента підтверджує запропонована ним кандидатура прем'єр-міністра В.Ющенка, відомого реформатора. Парламент більшістю голосів (296) підтримав кандидатуру колишнього голови Нацбанку В.Ющенка, який напередодні нового 2000 р. почав формування уряду.

1. Чергові вибори Президента України 1999 р. відбулися в умовах чинності нової Конституції України і нового Закону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р. Закон про вибори Президента України передбачав, зокрема, реєстрацію претендентів після пред'явлення мільйона підписів громадян України на їхню підтримку. Аргументувалося це потребою обмежити кількість претендентів на найвищу посаду. Однак центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 15 претендентів. В останній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури й у бюлетенях залишилося 13 прізвищ кандидатів.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. П'ятеро претендентів набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кучма -- 36,49%, П.Симоненко -- 22,24%, О.Мороз -- 11,29%, Н.Вітренко -- 10,97% та Є.Марчук -- 8,13%. Відповідно до Конституції, Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р. В ньому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідки голосування 14 листопада були такими: Л.Кучма -- 56,25%, П.Симоненко -- 37,80%. Решта -- близько мільйона громадян України -- викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях, вважаючи, що жоден із них не повинен бути президентом.

Перемога Л.Кучми на президентських виборах 1999 р. й «оксамитова революція» (формування конструктивної більшості) у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробили можливими погоджені дії державної влади в соціально-економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.

Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови для входження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першому десятиріччя нового століття --тисячоліття.

Після десятирічної кризи, впродовж якої було втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж удвічі, ставилося завдання домогтися щорічних темпів зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6 -- 7%. Наявність відносної економічної й політичної стабілізації, здається, забезпечують імовірність його виконання. Лише такі темпи економічного зростання можна вважати достатніми для розв'язання невідкладних завдань у соціальній сфері, забезпечення гідного рівня життя населення. Саме такій меті повинна підпорядковуватися промислова, аграрна й фінансова політика держави.

2. Після перемоги на президентських виборах діючого президента України Л.Кучма в Україні склалася традиційна за останні 10 років ситуація. Державу очолив Президент-реформатор, а більшість у Верховній Ради складалася з представників лівих сил, що виступали проти проведення ринкових реформ. Велику кількість новообраних депутатів Верховної Ради України склали представники лівих партій: комуністів (понад 100 депутатів), соціалістів, аграріїв та інших. Ліві парламентської більшості сформувати не змогли, проте й не давали змогу Президенту України та уряду йти шляхом реформ.

Дуже довго тривала чергова «спікеріада» -- новообраний парламент ніяк не міг обрати свого голову. Врешті-решт ним став висуванець лівих О.Ткаченко. Метою своєї діяльності він бачив підтримку лівих депутатів парламенту, спрямовував діяльність ВРУ в необхідне лівим русло. Фактично робота парламенту була паралізована.

Проте у січні 2000 р. в парламенті відбулися кардинальні зміни -представники правих та центристських партій змогли домовитися між собою і сформували парламентську більшість, яка підтримала заходи Президента та уряду України («оксамитова революція»).

З народної ініціативи розпочалася робота щодо проведення Всеукраїнського референдуму, головною метою якого було сформувати дієздатну владу та забезпечити мирне розв'язання питань державного будівництва. Пропонувалося винести на всенародне голосування шість питань, проте Конституційний Суд України визнав два з них такими, що не відповідають Конституції України.

Таким чином, на референдум було винесено чотири питання. В референдумі взяло участь 81,15% громадян України, внесених до списків. Більшість громадян України, які взяли участь у голосуванні, підтримали питання, що виносилися:

1. «Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: «Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідно доповнити 8 частину першої статті 106 Конституції України словами «та в інших випадках, передбачених Конституцією України?» 84,69% громадян України, які взяли участь у референдуми підтвердили це положення;

2. «Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилучення в зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?» 89% відповіли позитивно;

3. «Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов'язаними з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів «чотириста п'ятдесят» наслова «триста», а також внесенням відповідних змін до діючого законодавства?» 89,91% також відповіли позитивно.

4. «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, де друга з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?» 81,68% громадян України підтримали це питання.

Головний результат референдуму -- підтримка громадянами України питань, що виносилися на всенародне голосування. Вони підтвердили своє бажання жити у стабільній державі, яка б за формою була президентсько-парламентською республікою.

Верховна Рада України повинна були імплементувати (узаконити) результати референдуму, проте на кінець січня 2001 р., коли закінчилася чергова сесія, цього зроблено не було.

Протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, що було характерним для всіх років незалежності України мало вирішитися навесні 2000 року. Події останніх років продемонстрували неефективність парламентсько-президентської республіки в Україні та необхідність посилення виконавчої влади, переходу до президентсько-парламентськоі форми влади. Більшість громадян України, що взяли участь у голосуванні, підтримали ідею реформування влади. Тепер відповідь за Верховною Радою України, яка повинна надати волі більшості українського народу статус Закону та внести відповідні зміни до Конституції України.