Завдання прокурора у судовому розгляді кримінальної справи

Реферат:

Завдання прокурора у судовому розгляді кримінальної справи

План

Вступ

Завдання прокурора у судовому розгляді кримінальної справи

Висновок

Література

Вступ

Необхідність реформування кримінального, кримінально-процесуального законодавства та структури правозастосовчих органів викликана кардинальними змінами в Україні. З отриманням Україною незалежності обрані нові орієнтири у суспільно-політичному, економічному розвитку нашої країни, відбувається інтеграція нашого законодавства у міжнародне правове поле.

Суди набули статусу третьої гілки влади з проголошенням у Конституції їх незалежності та підкорення тільки закону при здійсненні правосуддя. Чи можна в цих умовах розглядати участь прокурора у судовому розгляді кримінальної справи, як форму прокурорського нагляду за законністю дій суду? Вважається, що ні. Вперше відповідь на це питання прозвучала у Законі України “Про прокуратуру”, прийнятому 5 листопада 1992. У статті 34 цього Закону завданням прокурора у судовому процесі визначено не прокурорський нагляд, а сприяння “виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що грунтуються на законі”³.

З цього часу поступово у законодавчому порядку юрисдикція судів стала поширюватися на інші правовідносини, в тому числі у стадії досудового слідства, яке до того часу було тільки під прокурорським наглядом. Конституція України 1996 року заклала нові напрями реформування прав і повноважень органів, які їх застосовують. Основні конституційні засади: незалежність суддів при здійсненні правосуддя, змагальність сторін та розмежування обов'язків суду, державного обвинувачення та захисту, що зобов'язали прокурора брати участь у всіх кримінальних справах з обвинувальним висновком. Рівність процесуальних прав і можливостей всіх учасників процесу перед законом потребує нового визначення прав і обов'язків державного обвинувача у судовому процесі.

З введенням у Кримінально-процесуальний кодекс (Закон України від 21.06.2001) норми про змагальність та диспозитивність судового процесу (ст. 16¹ КПК), доповнення до ст. 261 КПК про рівність процесуальних прав сторін у суді, в тому числі й на оскарження судових рішень (рівні можливості) та виключення провадження у порядку нагляду, коли прокурор (його заступники) не нижче обласного рівня мали право опротестувати будь-яке рішення суду по справі, суттєво змінило процесуальне становище прокурора.

Участь прокурора в усіх кримінальних справах та при будь-якому розгляді їх у суді (за винятком справ приватного обвинувачення, які порушуються судом за заявою потерпілого, або у випадках відмови прокурора від обвинувачення та підтримання останнього потерпілим) завдяки змагальності процесу стало обов'язковим. Майже на всі судові рішення, винесенні при розгляді справи за участю прокурора, останній має право на внесення апеляції. Тобто функція підтримання державного обвинувачення значно розширилася.

Обов'язок всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи усунутий від суду та залишений за прокурором, слідчим та дізнавачем (ст. 22 КПК) з огляду на конституційний принцип диспозитивності судочинства, що сформульований у ст. 129 Конституції як свобода сторін у наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Тобто диспозитивність - це надання можливості стороні обвинувачення і стороні захисту вільно розпоряджатися своїми матеріальними, процесуальними правами й обов'язками та обов'язок суду активно сприяти їм у цьому.

Суд, керуючись законом, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ч. 3 ст. 323 КПК). Апеляційний суд під час розгляду апеляції учасника процесу може скасувати судове рішення у зв'язку з однобічністю і неповнотою судового слідства в суді першої інстанції, якщо залишаються недослідженими такі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи (ст. 368 КПК). Тобто, обов'язок повного, всебічного і об'єктивного дослідження матеріалів справи, в першу чергу, покладається на прокурора: по-перше, як на сторону обвинувачення, з ініціативи якого справа розглядається в суді; по-друге, як на представника держави, що змушує його бути об'єктивним, послідовним та діяти відповідно до закону.

1. Завдання прокурора у судовому розгляді кримінальної справи

Упродовж довгого часу немало прокурорів у практичній діяльності зберігали хибне уявлення, що, навіть якщо він, прокурор, не справиться зі своїм завданням з державного обвинувачення, то його все одно підтримає суд, який разом з прокуратурою і слідством, “в єдиній упряжці” бореться зі злочинністю. Ці помилкові уявлення розхолоджували, знижували відповідальність прокурорів за доведення обвинувачення, не стимулювали прагнення до підвищення своєї фахової майстерності як державного обвинувача. Сьогодні закон чітко визначає, що суд не є органом державного переслідування, не виступає на стороні обвинувачення чи захисту. На нього покладена лише функція розгляду справи, де він, “зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих прав” (ч. 6 ст. 16¹ КПК). Йдеться вже не тільки про сприяння суду у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи та постановленні судових рішень, а у безпосередньому виконанні прокурором цих вимог ст. 22 КПК під час дослідження доказів.

Принцип змагальності, втілений у процесуальне законодавство, звільнення суду від обвинувальних функцій, покладають на прокурора всю відповідальність за доказування обвинувачення. Саме тому наказ Генерального прокурора України від 19.03.2005 № 5 гн “Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення” спрямовує роботу прокурорів у цій галузі на “ефективну реалізацію повноважень щодо всебічного, повного, об'єктивного та неупередженого дослідження обставин кожної справи” (ст. 1).

Таким чином, виконання прокурором завдання, як сторони обвинувачення, - в цьому головний сенс його участі у судовому розгляді кримінальної справи.

Разом з виконанням правоохоронної функції, що реалізується у його обвинувальній діяльності, прокурор виконує в суді й правозахисну функцію, яку не можна розглядати як наглядову.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 КПК, яка по суті після 28.06.2001 залишилася без змін, він “зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили”.

У зв'язку з цим постає два питання:

1. Чи суперечать надані цією нормою закону повноваження прокурора про захист прав учасників процесу в суді конституційному положенню, що гарантією захисту прав і свобод людини є суд?

2. Чи може прокурор здійснювати вказані повноваження в умовах повного зрівняння його процесуальних прав у суді з іншими учасниками процесу?

Дійсно, за українською Конституцією гарантією захисту прав і свобод людини є суд (ст. 55), юрисдикція якого поширена на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). До того ж, у подальших рішеннях Конституційного Суду України про неконституційність деяких законів юрисдикція судів значно поширена на правовідносини у досудовому слідстві, учасником яких є прокурор. Так, рішенням від 23.05.2001 №6-рн/2001⁴ визнана підвідомчість судам скарг на акти та дії службових осіб органів дізнання, досудового слідства і прокуратури, навіть якщо законодавством встановлений виключно позасудовий порядок оскарження. Можливість оскарження їх дій у суді передбачені ст.ст. 110, 234, 236 КПК, але з розглядом, в основному, під час попереднього або судового розгляду справи, за винятком випадків, прямо передбачених КПК, коли скарги розглядаються негайно під час досудового слідства. Але навіть такий порядок розгляду скарг на дії прокурора (дізнавача або слідчого) Конституційний Суд визнав частково неконституційним (рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003)⁵, оскільки він унеможливлює розгляд судом скарг на постанови цих службових осіб “стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи”.

Таким чином законом суд поставлений в такі умови, коли не тільки при розгляді кримінальної справи, а взагалі у кримінальному судочинстві він сам повною мірою відповідає за додержання закону.

І все ж прокурор не приватна особа, а, як і суд, є представником держави, спрямованість діяльності якої - захист прав і свобод людини та забезпечення їх гарантій (ст.3 Конституції). Тому він повинен здійснювати процесуальну функцію обвинувачення так, щоб вона сприяла утвердженню закону, охороні прав всіх учасників процесу. Справа не тільки в тому, щоб прокурор здійснював заходи для попередження порушень закону з боку суду, їх своєчасного запобігання та усунення. Необхідно, щоб він виконував свої обов'язки державного обвинувача: застосовував усі заходи для всебічного дослідження обставин справи, правильного її рішення. При цьому діяв би у суворій відповідності із законом та виступав проти порушень з будь-якої сторони. І не тому, що він здійснює нагляд за виконанням закону судом, а у зв'язку з тим, що підтримання державного обвинувачення в умовах порушення закону, обмеження прав будь-якого з учасників процесу протирічило б ідеї безумовної законності діяльності державного обвинувача.⁶

Наприклад, адвокат може не звернути увагу на допущене судом порушення закону, яке є законною підставою скасування майбутнього вироку, часто навіть з метою використати цей привід у апеляції при постановленні несприятливого для підзахисного вироку. Прокурор зобов'язаний звернути увагу суду на порушення будь-якого закону навіть при умові ускладнення обвинувальної діяльності при його усуненні. Зазначене завдання прокурор в суді виконує реагуванням у межах наданих йому повноважень у формі заперечень, наприклад, щодо некоректних або навідних питань захисника або порушень з боку судді. Закон у ч.2 ст.260 КПК надає таке право щодо дій головуючого всім учасникам процесу, якщо обмежуються або порушуються їхні власні права. На відміну від них прокурор зобов'язаний заперечувати проти порушень головуючого і щодо інших осіб.

З іншого боку, рівноправність сторін не означає фактичного та однакового обсягу процесуальних прав. Фактичної рівності сторін існувати не може, як не можна визнати рівними державний орган та приватну особу. Сутність рівноправності - у рівних процесуальних юридичних засобах для обвинувачення і захисту (формальна юридична рівність). З цього приводу можна погодитися з А.Д.Бойковим, який зазначив: “Лозунг рівних прав і можливостей одвічно брехливий. Справедливий закон - це не рівний для всіх закон, а закон, що надає додаткові гарантії слабшому”⁷.

З огляду на те, що далеко не кожний в нашій країні може дозволити найняти професійного адвоката для захисту своїх прав у суді, а незавершеність становлення судової системи робить її уразливою, надійна охорона конституційних прав учасників кримінального судочинства є одним з основних завдань прокурора у судовому процесі (п.5.3 наказу Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 гн “Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення”). Виконання цього завдання позбавляє його можливих помилок, “тунельного” бачення доказів, прагнення будь-якою ціною досягати винесення обвинувального вироку. Уникнення прокурором такої згубної позиції не тільки в усвідомленні ним своєї ролі у суді, але й у зовнішніх умовах оцінки його роботи.

У боротьбі за “благополучні” статистичні дані деякі прокурори намагаються уникнути можливого розходження із судом будь-якими засобами, що робить їхню позицію несамостійною і безпринципною та знеособлює взагалі фігуру державного обвинувача у суді.

Причини розходжень позиції із судом можуть бути різні. З точки зору оцінки діяльності прокурора зовсім не байдуже, чи пояснюються ці розходження складністю питання, відсутністю єдиної судової практики, чи обвинувач просто не розібрався в обставинах, погано орієнтується у законі та роз'ясненнях Верховного Суду України.

Якщо позиція прокурора обгрунтовувалася конкретними доказами, які досліджені у судовому засіданні, якщо він враховував не тільки дані, що підтверджують вину підсудного, а й ті, що його виправдовують, переконливо довів, чому він опирається на одні докази і спростовує інші, то обвинувача нема в чому докоряти, навіть якщо суд прийняв інше рішення. Судове слідство - це самостійне, творче дослідження доказів у нових процесуальних умовах, що може привести до висновків, відмінних від висновків досудового слідства, тому не можна вимагати, щоб висновки прокурора в усіх без винятку випадках співпадали з рішенням, яке виносить суд, що керується власною оцінкою доказів.

Можна зробити єдиний висновок: суд і прокуратура не можуть знаходитися у відношеннях підлеглості або піднаглядності. Їх відношення скоріше можна характеризувати як систему взаємодії, стримань і противаг, які у сукупності забезпечують законність, охорону прав фізичних юридичних осіб.

У згаданих рекомендаціях КМ РЄ стосунки між державними прокурорами та суддями регламентовані наступним чином: “Державні прокурори повинні суворо шанувати незалежність і безсторонність суддів. Вони, зокрема, не повинні ставити під сумнів судові рішення, ані чинити перешкод їх виконанню, за винятком тих випадків, коли вони здійснюють своє право на оскарження або вдаються до якоїсь іншої декларативної процедури”. У міжнародному документі зазначено, що прокурори “повинні подбати про те, аби в розпорядження суду були надані всі важливі факти та юридичні доводи, необхідні для справедливого відправлення правосуддя” (с.7-8).

Делікатність проблеми процесуальних взаємовідносин судді та прокурора при тому, що вони обоє представляють державу, потребує внесення уточнень у ст. 25 КПК щодо ролі прокурора у кримінальному судочинстві.

Оскільки законодавством України на прокуратуру покладений обов'язок здійснювати національну політику щодо злочинності (діяльність органів прокуратури з координації таких зусиль правоохоронних органів) завданням прокурора у суді є усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, на що звертає увагу і Генеральний прокурор України в п.п. 5.5 наказу від 19.09.2005 № 5 гн.

Завданням державного обвинувача відповідно до ст. 34 Закону України “Про прокуратуру” вважається сприяння у постановленні судових рішень, що ґрунтуються на законі, шляхом:

пред'явлення суду доказів, що підтверджують винуватість особи, їх систематизація та аналіз;

спростування доказів сторони захисту, усунення протиріч у доказовому матеріалі;

об'єктивної та неупередженої оцінки кожного доказу та їх сукупності;

правильної юридичної кваліфікації дій підсудного, об'єктивної й обгрунтованої думки щодо виду і міри покарання;

аргументованих пропозицій щодо вирішення цивільного позову, інших питань, які буде вирішувати суд;

здійснення права на внесення апеляції, касаційного подання чи ініціювання перегляду справи у виключному провадженні;

участі прокурора у роботі апеляційної, касаційної інстанції та при розгляді справи судом у виключному провадженні та в порядку виконання вироку.

Конституцією та внесеними до КПК змінами чітко визначено, яку роль виконує прокурор у суді з огляду на ту функцію, яку він при цьому здійснює.

У зв'язку з цим функцію підтримання державного обвинувачення можна розглядати у вузькому і широкому розумінні.

У вузькому розумінні підтриманням державного обвинувачення можна вважати лише реалізацію прокурором обвинувальної діяльності в суді першої інстанції, а також при відновленні судового слідства апеляційною інстанцією (ст. 363 КПК) та при скасуванні апеляційною інстанцією вироку місцевого суду та постановленні свого вироку, якщо саме з цього приводу внесена апеляція прокурором (ст. 378 КПК).

В інших випадках перегляду судових рішень, постановлених судами першої інстанції, прокурор висловлюється щодо їх законності, безпосередньо не підтримує обвинувачення, хоча в широкому розумінні відстоює позицію державного обвинувача або змінює її у касаційному розгляді чи виключному провадженні.

Під час розслідування справи розгляд судами скарг на дії прокурора, дізнавача чи слідчого у випадках, передбачених ч. 5 ст. 97, 165², 165³, 177, 178, 190, 205, 236⁵ КПК, а також в інших випадках судового розгляду передбачених законом питань на цій стадії кримінального судочинства, проводиться за участю прокурорів, які дали згоду на внесення чи самі внесли подання або здійснюють нагляд за досудовим слідством. До судового розгляду таких скарг у справах, які розслідуються прокуратурами обласного рівня та Генеральною прокуратурою України залучаються також працівники підрозділів, на які покладено обов'язок щодо підтримання державного обвинувачення.

Саме таке визначення цієї роботи надане в наказі Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 гн “Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення” (п. 1.2 ст. 2).

Цим наказом участь у розгляді справ, направлених до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності та її закриття з нереабілітуючих підстав, а також у розгляді справ в апеляційному, касаційному порядках беруть працівники прокуратури, на яких покладено обов'язок щодо підтримання державного обвинувачення в суді (ч. 3 ст. 2).

Так само необхідно розцінювати статус прокурора у судових розглядах кримінальних справ у порядку виконання судових рішень. На цій стадії прокурор виконує свою конституційну функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Галузевим наказом (ст. 10) участь у розгляді судом справ про застосування, скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру та застосування примусових заходів виховного характеру, вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у кримінальних справах, про застосування амністії доручено забезпечувати прокурорам усіх рівнів.

Внесені у кримінально-процесуальний закон зміни та доповнення обмежили суд розглядом справ тільки обсягом пред'явленого обвинувачення (ст. 275 КПК) і надали більш широких повноважень державному обвинувачеві в процесі, чим значно обтяжили наслідки його помилки у судовому засіданні.

Вказані зміни закону щодо розмежування функцій прокурора і суду на практиці вбачаються у наступному.

1. Суд, розглядаючи справу, при виявленні даних про скоєння підсудним ще й іншого злочину або необхідності притягнення інших осіб до відповідальності за вчинений злочин, за клопотанням учасників процесу направляє постанову (ухвалу) прокурору для вирішення питання про порушення кримінальної справи. Самому суду порушити кримінальну справу процесуальним законодавством дозволяється лише при одержанні заяви, що подається у порядку приватного обвинувачення;

2. Як правило, на додаткове розслідування справа може бути повернута судом лише за клопотанням сторін. Виключення складають випадки, коли під час порушення справи, провадження дізнання та досудового слідства були допущені порушення вимог Кримінально-процесуального кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду (ст. 246 КПК). Такі порушення надають право суду під час попереднього розгляду справи за власною ініціативою повернути справу прокуророві. Які саме “такі порушення” - закон не визначає. Судова практика користується поняттям “істотні порушення вимог КПК” (ст. 370), що є підставою для скасування вироку.

Спірним є питання повернення справи на додаткове розслідування у стадії судового розгляду за ініціативою суду з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства, які не можуть бути усунені у судовому засіданні. Стаття 281 КПК, що передбачає цю підставу, не регламентує, з чиєї ініціативи може бути повернута прокурору така справа. Однак постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 № 2 „Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування” зміст ст. 281 КПК України щодо суб?єктів ініціативи цієї процесуальної процедури ототожнює зі ст.. 246 КПК України. Тому судам надане роз?яснення, що повернення справи на додаткове розслідування у стадії судового розгляду здійснюється як за клопотанням учасників процесу, так і з ініціативи суду. З власної ініціативи суд не може повернути справу на додаткове розслідування:

якщо неповнота або неправильність досудового слідства може бути усунута в судовому засіданні;

коли під час судового розгляду справи встановлено підстави для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб;

при наявності підстав, встановлених у судовому засіданні, для притягнення підсудного за інший злочин;

для збільшення обсягу обвинувачення.

На відміну від суду державному обвинувачеві у судовому засіданні надане право змінювати обвинувачення за певних обставин у бік пом'якшення або погіршення його становища, а також заявляти клопотання про повернення справи на додаткове розслідування з метою пред'явлення більш тяжких обвинувачень.

Тобто закон чітко розмежовує функції суду та прокурора у змагальному процесі: завдання суду - виносити рішення за зібраними досудовим слідством і представленими доказами обвинувачення особи, яке остаточно формулює державний обвинувач у судовому засіданні.

Підготовка прокурора до участі у судовому розгляді кримінальних справ

1. Особливості підготовки прокурора до участі у судовому розгляді кримінальних справ в прокуратурі районного рівня

На сучасному етапі прокуратура знаходиться на шляху становлення відповідно до конституційної моделі.

Сьогодні виконується у повному обсязі перша конституційна функція підтримання державного обвинувачення у суді фактично у всіх кримінальних справах, що збільшило навантаження у декілька разів. В умовах реформування судової та прокурорської систем, значного збільшення навантаженості, неможливості іноді ефективно забезпечити судові процеси наявною кількістю прокурорських працівників страждає якість виконання прокурором функції кримінального переслідування винних осіб у суді. І все ж не треба поспішати пояснювати неякісність виконання цих обов'язків тільки вказаними проблемами. Необхідно і в таких умовах, у межах своїх повноважень обрати правильні пріоритети, мобілізувати потенційні резерви.

Перш за все, це стосується організації підготовки до участі у судовому розгляді кримінальної справи, що складає основне підгрунтя ефективного підтримання державного обвинувачення у суді.

Стадія підготовки - це не просто ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, вона складається з наступних частин:

а) забезпечення ефективності підтримання державного обвинувачення ще під час досудового слідства;

б) врахування низки критеріїв при призначенні державного обвинувача у конкретній справі;

в) застосування ефективної методики підготовки прокурора до участі у судовому засіданні.

Конституція, зміни, внесені у кримінально-процесуальний закон, повністю звільнили суд від обвинувальної функції, а всю відповідальність за доказування обвинувачення переклали на прокурора. Визначені Конституцією пріоритети змінили погляд на всі стадії кримінального судочинства. Сьогодні вони мають одну мету: повноий всебічний і об'єктивний розгляд справи у суді. У цих умовах життя диктує суттєву істину: дізнання та досудове слідство - не самоціль, а лише допоміжна стадія. Діяльність органів, що виконують оперативно-розшукові дії, дізнання та досудове слідство, не закінчується встановленням винної у злочині особи, зібранням доказів і їх фіксуванням, пред'явленням обвинувачення та складенням обвинувального висновку. Головний їх обов'язок - забезпечити прокурору можливість представити ці докази суду у повному обсязі.

По-перше, слідчі органи повинні не тільки встановити, допитати свідків, потерпілих, але й здійснити всі можливі заходи до забезпечення їх явки до суду. Саме з метою досягнення такого результату в сучасних умовах специфічності злочинів та можливостей злочинців протидіяти розслідуванню вводяться і діють в багатьох демократичних країнах програми захисту свідків. На жаль, в нашій країні ця робота лише на початковому етапі.

По-друге, забезпечити майбутнього державного обвинувача найбільш важливими матеріалами, які той з певних причин не зможе детально законспектувати.

У багатьох розвинутих країнах світу із змагальним принципом судочинства справа під час судового процесу знаходиться у прокурора, і обвинувальний вирок виноситься, якщо прокурор професійно й повно представить існуючі в ній докази суду або присяжним. На відміну від такого порядку наше кримінально-процесуальне законодавство передбачає направлення всієї справи до суду задовго до процесу, у зв'язку з чим оперувати оригіналами доказів державний обвинувач у суді не може, а користується лише записами і конспектами, що ускладнює його можливості у змагальному процесі. Тому дуже важливо, щоб у наглядове провадження у справі слідчий для державного обвинувача поклав найбільш важливий доказовий матеріал.

За ст. 6 галузевого наказу Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 гн під час досудового слідства у наглядовому провадженні слід накопичувати:

- копії опису матеріалів кримінальної справи;

- процесуальні рішення, прийняті під час дізнання і досудового слідства;

- копії та виписки з документів, що містять основні докази, на яких грунтується обвинувачення.

З огляду на важливість виконання цих вимог для належної підготовки державних обвинувачів до судового розгляду справи прокурорам доручено перевіряти наявність вказаних матеріалів перед затвердженням обвинувального висновку.

Наприклад, у Борщівському районі Тернопільської області справу з обвинуваченню О. за ст. 115 ч. 1 КК України розслідував прокурор району, який до наглядового провадження, окрім копій процесуальних документів, приєднав фототаблиці з місця події та копію протоколу допита основного свідка К - родички обвинуваченого. У судовому засіданні захисник зробив спробу поставити під сумнів факт, що потерпілого вбито у кухні будинку, а свідок К. спробувала змінити свої показання на користь підсудного. Завдяки зваженому підходу до формування наглядового провадження у справі з боку прокурора, державному обвинувачеві вдалося впевнено спростувати доводи захисника, вміло допитати у суді свідка К. та повернути її до показань, які вона давала на досудовому слідстві.

По-третє, на стадіях затвердження обвинувального висновку, судових розглядів справи необхідно забезпечити тісну взаємодію слідчого з державним обвинувачем. Необхідність такої співпраці особливо важлива по актуальних справах, розслідування у яких постійно стикається з труднощами, пов'язаними з протидіями слідству, і свого апогея досягає у судовому слідстві.

Прокурор у процесі нагляду за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, має можливість та повинен переорієнтувати роботу зазначених органів саме у такому напрямі, підвищити відповідальність слідчого не тільки за якість розслідування справи, а й за кінцевий результат, а державного обвинувача - за використання всіх можливостей у здійсненні обвинувальної діяльності в суді.

Не менш важливе значення в сучасних умовах значного підвищення ціни помилки державного обвинувача, яку не завжди можна виправити у подальших розглядах справи, має підбір прокурора для слухання конкретних, принаймні складних та специфічних справ. Тому у наказі Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 гн наголошується про необхідність доручати державним обвинувачам вивчення кримінальної справи, перед затвердженням обвинувального висновку. Що стосується справ, розслідуваних органами прокуратури, призначати державних обвинувачів „з моменту пред?явлення обвинувачення, а в разі оскарження постанов чи дій слідчого або прокурора на стадії досудового слідства - перед розглядом скарг судом”.

Бажано, щоб у супроводжувальному листі про направлення справи до суду повідомлялося персонально, який прокурор буде підтримувати державне обвинувачення. Це надасть можливості:

підвищити відповідальність державного обвинувача щодо вивчення матеріалів справи та встановити взаємодію із слідчим;

внести порядок і дисципліну в організацію прокурором цієї роботи з тим, щоб суди поважніше відносилися до державного обвинувача та збулися ще пануючої з їх боку звички вимагати негайно направити будь-якого прокурора для слухання справи;

більш ефективно організувати розгляд кримінальної справи.

Наказом Генерального прокурора України передбачено, що за необхідністю у складних, багатоепізодних справах та стосовно кількох обвинувачених доручати підтримання державного обвинувачення групі прокурорів з визначенням керівника у відповідному розпорядження; допускати заміну державного обвинувача тільки у виняткових випадках. Дійсно, своєчасне призначення державного обвинувача по справі допоможе врахувати при його призначенні:

специфічність кримінальної справи;

досвід участі у судових розглядах, професійну майстерність, вміння зорієнтуватися у специфічних особливостях справи;

принциповість, уміння переконати, здібності промовця.

Відповідно до п. 9 ст. 32 КПК України державним обвинувачем може бути лише прокурор, яким згідно із ст. 56 Закону України “Про прокуратуру” є будь-який прокурорський працівник у будь-якому структурному підрозділі прокуратури. Отже не можуть бути державними обвинувачами у суді стажисти, за винятком тих, які призначені на посаду помічника прокурора, та слідчі за винятком випадків, коли вони тимчасово виконують обов'язки прокурора (прокурорського працівника).

Висновок

Генеральним прокурором України у ст.. 1.1 галузевого наказу 19.09.2005 №5 гн від керівників прокуратур усіх рівнів та галузевих підрозділів вимагається забезпечити обов'язкову участь прокурора у судовому розгляді усіх кримінальних справ, за винятком справ приватного обвинувачення. У судах першої інстанції державне обвинувачення, як правило, підтримують працівники прокуратур відповідного судам рівня (ст. 3 наказу).

Перелічені і виключення з цього правила:

а) у справах з обвинувальним висновком, затвердженим Генеральним прокурором України або його заступниками, державні обвинувачі призначаються за дорученням Генеральної прокуратури України (ст. 3.6 наказу);

б) у випадках, коли змінилася підсудність справи, або обвинувальний висновок у справі затвердив вищестоящий чи інший територіальний прокурор, державне обвинувачення підтримується прокурором за місцем розгляду кримінальної справи, якщо прокурором вищого рівня не буде прийнято інше рішення (ст. 3.5 наказу). При цьому доручення про підтримання державного обвинувачення підлеглим прокурорам дається письмово;

в) кримінальні справи, направлені до суду військовими прокурорами, розглядаються за їх участю ( ст. 3.4. наказу від 19.09.05 № 5 гн). Якщо справа розглянута територіальним судом, відповідний прокурор повинен інформувати військового прокурора регіону про засудження військовослужбовця;

г) у справах про злочини, вчинені на об?єктах оборонно-промислової галузі, підтримання державного обвинувачення забезпечується другим відділом Генеральної прокуратури України та відповідними підрозділами на місцях (п. 3.2 наказу);

д) обов'язок підтримання державного обвинувачення у справах про злочини, вчинені організованими групами та злочинними організаціями, покладені на відділи нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами та іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, прокуратур обласного рівня або на інших прокурорів за вказівкою керівників цих прокуратур (ст. 3.3 наказу);

є) транспортним, природоохоронним прокурорам та прокурорам з
нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах наказано підтримувати державне обвинувачення чи брати участь у передбачених законом випадках:

- у всіх справах, направлених ними до суду в населеному пункті за місцем розташування прокуратури;

- у справах своєї спеціалізації, визначеної відповідним галузевим
наказом, направлених до суду в інші населені пункти.

У справах інших категорій направляти наглядове провадження відповідному територіальному прокурору для забезпечення участі в їх судовому розгляді та подальшого повідомлення про результати судового розгляду справ прокурорів, які направили їх до суду.

Попередній досвід роботи, нові вимоги щодо практичної прокурорської діяльності націлюють на комплексне вирішення взаємопов'язаних питань у стадіях завершення нагляду за законністю досудового слідства та початком обвинувальної діяльності прокурора в суді, тобто при виконанні ст.ст. 228-232 КПК. Саме тут закінчується наглядова функція і формується державне обвинувачення. З цього часу починається функція державного обвинувачення, а прокурор, якому доручено здійснювати його в суді, розпочинає підготовку до участі у судовому засіданні.

Своєчасне та виважене рішення про персональну участь того чи іншого прокурора у суді у конкретній кримінальній справі можливе лише в прокуратурах, де належним чином організована робота на цьому напряму.

Давно назріла необхідність збільшення цільових посад помічників прокурора району (міста) - державних обвинувачів у міськрайрокуратурах держави, кількісним і фінансовим обґрунтуванням якого в даний час займається Генеральна прокуратура України. Розглядається доцільність формування у складі міськрайпрокуратур спеціалізованих груп державних обвинувачів, очолюваних прокурором. Для особового складу цих груп основним завданням планується визначити повне та якісне забезпечення підтримання державного обвинувачення та сприяння здійсненню правосуддя в інших передбачених законом випадках. Залучення особового складу цих груп до виконання будь-якої іншої роботи передбачається допускати виключно на підставі письмової мотивованої вказівки прокурора району (міста). Підтримання державного обвинувачення іншими оперативними працівниками допускати в порядку стажування, а також у нескладних кримінальних справах та не частіше одного разу на місяць. Це дозволить у перспективі забезпечити належний рівень професійної майстерності державних обвинувачів, налагодити постійне особисте ділове співробітництво державних обвинувачів з судами.

Згідно з новими вимогами в деяких прокуратурах склалася позитивна практика, коли для вирішення питання про можливість затвердження обвинувального висновку та направлення справи до суду її вивчає не тільки прокурор, якій здійснював нагляд за досудовим слідством, а й майбутній державний обвинувач. Така практика сприйнята і галузевим наказом Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 (ст.. 1.3.), в якому державному обвинувачеві доручається вивчення кримінальної справи перед затвердженням обвинувального висновку. Бачення перспективи вирішення справи з двох протилежних боків (минулої наглядової діяльності та майбутньої перспективи її судового розгляду) дозволяє об'єктивно оцінити можливість затвердження обвинувального висновку та направлення справи до суду.

Зазначений порядок допомагає:

а) докладно перевірити обгрунтованість і допустимість доказів, що зібрані у справі;

б) своєчасно виявити помилки, порушення закону з боку слідчого, з'ясувати, чи можна виправити ці помилки у суді;

в) разом із слідчим вивчити питання про залучення нових свідків, додаткових доказів; спрогнозувати деякі моменти ходу судового засідання (змін показів, явки свідків, потерпілих у суд, можливих клопотань з боку захисту тощо);

г) законспектувати матеріали справи, з'ясувати психологічні характеристики осіб, які будуть допитуватися, приховані, ненаявні обставини, що можуть вплинути на хід судового розгляду.

Галузевим наказом Генерального прокурора України підтримання державного обвинувачення в суді вважається службовим обов'язком кожного керівника прокуратури та його заступника. Але критерієм вибору справи, у якій він буде брати участь, повинно бути не нарощування високих показників з цього приводу у статистичному звіті, а складність та актуальність кримінальної справи.

Окремо необхідно зупинитися на методиці вивчення справи та конспектування її матеріалів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України.

2. Закон України “ Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993 р.

3. Закон України «Про правові засади цивільного захисту» від24.06.04

4. Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. - Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999.

5. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы. Учебник для юридических вузов и факультетов. Издание 5-е, переработанное и дополненное/ Под ред. К.Ф. Гуценко. - М.: Издательство «Зерцало», 2000.

6. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.- Київ.

7. Юрінком Інтер .- 2004.- с.7 - 69.

8. Мельнік М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Друге видання, виправлене і доповнене. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2001.

9. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002.

10. Молдован В.В. Правоохоронні органи: опорні конспекти. - К., 1998.

11. Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти/ І.Є Марочкін, В.В.Афанасьєв, В.С.Бабкова та ін., За ред. І.Є Марочкіна, Н.В.Сібільової, О.М.Толочка. - Харків: Право, 2000.

12. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С. Ковальський, В.Т.Білоус, С.Е.Демський та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2002.