Посвідчення заповітів

Реферат:

Посвідчення заповітів

План

Вступ

1. Посвідчення заповітів

Висновок

Література

Вступ

Серед переліку нотаріальних дій, що їх учиняє нотаріус, особливе місце посідає вчинення такої нотаріальної дії, як посвідчення заповітів. Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його, в тому числі предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, одній або кільком особам -- тим, які входять, і тим які не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст. 534 ЦК УРСР). Чинне законодавство не містить визначення заповіту, але, детально регламентуючи як пріоритетний напрямок спадкування за заповітом, дозволяє визначити основні моменти, що характеризують це поняття.

Заповіт -- одностороння угода, в якій викладено особисте розпорядження громадянина щодо переходу на випадок його смерті права власності на належне йому майно до інших осіб. Ця угода укладається лише від імені фізичної особи, в письмовій формі із зазначенням місця і часу її укладення, підписується особисто заповідачем і нотаріально посвідчується.

Заповіт як нотаріальна дія не має чітко визначеного місця його вчинення. Він може бути посвідчений як державним нотаріусом, так і приватним, органами та посадовими особами, які входять до складу системи нотаріату, а також посадовими особами, яким чинне законодавство надає право посвідчувати заповіти; останні за своїм значенням прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Перед посвідченням заповіту необхідно уважно вислухати особу, яка звернулася за вчиненням цієї нотаріальної дії, для виявлення її дійсних намірів, та роз'яснити цій особі її права та обов'язки.

З огляду на те, що заповіт є угодою, необхідно насамперед установити ті факти, що є передумовою і для вчинення будь-якої нотаріальної дії взагалі, і для посвідчення угоди зокрема. Насамперед, необхідно встановити особу громадянина, який звернувся до нотаріуса за посвідченням заповіту, і перевірити його дієздатність. Особа громадянина встановлюється за паспортом або іншими документами, які виключають будь-які сумніви щодо особи цього громадянина. Дієздатність перевіряється в усній бесіді з громадянином та визначається встановленням його віку. Заповіт посвідчується лише від імені дієздатних громадян. Цивільна дієздатність виникає у громадян у повному обсязі з настанням повноліття, тобто з досягненням 18-річного віку. У тих випадках, коли законодавство дозволяє одружуватися до досягнення цього віку, неповнолітній громадянин набуває дієздатності в повному обсязі від моменту одруження. Рівночасно законодавство містить норми, які регулюють підстави визнання громадянина недієздатним чи обмежено дієздатним. Отже, особи, які вже досягли повноліття, також можуть бути недієздатними чи обмежено дієздатними. Ось чому, коли у нотаріуса виникають під час бесіди з громадянином, який звернувся за посвідченням заповіту, сумніви щодо його дієздатності, нотаріус має право відкласти посвідчення заповіту з метою вияснення, чи не виносилося судом рішення про визнання його недієздатним. Якщо таке рішення не ухвалювалося, нотаріус повинен про свої сумніви щодо дієздатності громадянина повідомити органам чи установам, які можуть ставити питання перед судом про визнання особи недієздатною. І залежно від ухваленого рішення нотаріус або посвідчує заповіт, або зупиняє провадження з посвідчення заповіту до вирішення справи в суді. Якщо з проханням про посвідчення заповіту звернулась особа, яка хоч і є дієздатною, але знаходиться в такому стані, що не розуміє значення своїх дій чи нездатна керувати ними, нотаріус має повноваження відмовити в посвідченні заповіту, роз'яснивши, що ця особа знову зможе звернутися за посвідченням заповіту тоді, коли відпадуть обставини, які послужили підставою для такої відмови.

1. Посвідчення заповітів

Особливостями заповіту є те, що він являє собою особисте волевиявлення громадянина. Про таке волевиявлення може йти мова лише щодо громадянина, який досяг повного обсягу дієздатності. Оскільки до досягнення громадянином 15-річного віку в посвідченні угод, що виходять за межі побутових, від його імені діють батьки (усиновителі) та опікун, а у віці від 15 до 18 років він діє хоч і самостійно, але зі згоди батьків (усиновителів) і піклувальника, його рішення зазнають суттєвого впливу. За таких обставин про особисте волевиявлення цих осіб годі й казати. Від їхнього імені посвідчити заповіт неможливо. З тих же причин не може бути посвідчений заповіт від імені осіб, які в установленому законом порядку визнані недієздатними чи обмежено дієздатними.

Про особисте волевиявлення особи може йтися лише тоді, коли ця особа сама звернулася до нотаріуса за посвідченням заповіту. Не допускається посвідчення заповіту через представника; не можна посвідчувати один заповіт від імені кількох осіб.

Нотаріус перед посвідченням заповіту зобов'язаний роз'яснити заповідачеві його права.

Заповідач має право:

* залишити за заповітом усе своє майно або частку його, в тому числі предмети домашньої обстановки та вжитку;

* заповісти майно одній або кільком особам -- тим, які входять, і тим, які не входять до кола спадкоємців за законом, юридичним особам, а також державі;

* у разі складення заповіту на користь кількох осіб зазначити в ньому, в яких частинах заповідається майно кожному зі спадкоємців;

* позбавити в заповіті права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом;

* будь-коли змінити чи скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.

У заповіті громадянин викладає розпорядження майнового характеру. Нотаріус перед посвідченням заповіту не вимагає від заповідача доказів, що підтверджували б його право на заповідане майно -- адже сам заповіт набере сили тільки зі смертю заповідача, і спадкова маса визначатиметься на день його смерті. Тим паче, що заповіт може бути складений як щодо визначення спадкоємців на майно, яке громадянинові вже належить, так і на те, яке стане його власністю в майбутньому та на яке він матиме право на день смерті. На практиці дуже часто зустрічаються заповіти такого змісту: "Все моє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, а також усе те, що належатиме мені на день моєї смерті й на що за законом я матиму право, заповідаю...". Таке формулювання якнайповніше охоплює визначення поняття "всього майна".

Нотаріус зобов'язаний приділити увагу викладенню волевиявлення заповідача так, щоб заповіт не містив виразів, які несуть у собі протиріччя. Наприклад, не можна посвідчити такий заповіт: "Належний мені жилий будинок, а саме половину його...". У такому разі необхідно уточнити у заповідача належить йому цілий жилий будинок чи лише його частина. І якщо заповідач не впевнений в арифметичному визначенні належної йому частини будинку, варто запропонувати йому формулювання: "Всю належну мені частину жилого будинку...".

Заповіт реалізується лише після смерті заповідача тоді, коли уточнити чи вияснити в нього певні положення вже неможливо. Тому, складаючи документ, необхідно завжди пам'ятати, що жодної неточності він містити не може, бо це потягне за собою різночитання, ускладнивши чи унеможлививши виконання його положень. Заповіт повинен містити такі формулювання, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.

Якщо заповідається належне громадянинові майно, що його можна ідентифікувати, то в тексті заповіту наводяться ознаки, які визначають саме цей об'єкт. Наприклад, якщо заповідається належна громадянинові квартира, то можна вказати її номер, номер будинку, у якому вона знаходиться, назву вулиці, на якій розташований будинок, і назву населеного пункту. Якщо в заповіті мова йде про будинковолодіння, до складу якого входить жилий будинок із надвірними будівлями, то слід мати на увазі, що жилий будинок -- це головна річ, а надвірні будівлі є належністю до головної речі. Тому предметом заповіту не може бути окремо гараж чи сарай, які входять до складу домоволодіння.

До заповіту може бути включено розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення захоронення заповідача, встановлення надгробка, бажання призначити опіку над неповнолітніми тощо). Але слід зазначити, що ці розпорядження немайнового характеру не впливають на виникнення права власності у спадкоємців на заповідане майно у разі, коли вони не виконуються. Тому їх краще викласти як побажання заповідача, роз'яснивши йому статус цих побажань.

Виконавцями заповіту за загальним правилом є самі спадкоємці. Але заповідач може у своєму заповіті призначити окремого виконавця заповіту, який слідкуватиме за додержанням усіх викладених у документі положень. Якщо призначається виконавець заповіту, то нотаріус зобов'язаний витребувати від нього згоду бути цим виконавцем. Така згода може бути оформлена як самостійна заява, що прикладається до заповіту, або ж свою згоду бути виконавцем заповіту громадянин може викласти на самому заповіті. Тоді нотаріус зазначає про встановлення особи виконавця заповіту в посвідчувальному написі на самому заповіті. Дані щодо документа, на підставі якого було встановлено особу виконавця заповіту заносяться до реєстру нотаріальних дій. Питання про виконавця заповіту може виникнути тоді, коли предметом заповіту стають речі, які не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Так, може бути складено заповіт на бібліотеку, картини, предмети антикваріату, ювелірні вироби тощо, майно, яке не підлягає державній реєстрації. Але видача свідоцтва про право на спадщину на осіб, указаних як спадкоємці в заповіті, можлива лише тоді, коли державний нотаріус проведе опис спадкового майна та буде вжито заходів з охорони такого майна. Для вчинення державним нотаріусом такої нотаріальної дії, як ужиття заходів з охорони спадкового майна, є необхідним звернення заінтересованих осіб, на підставі заяви яких і вчиняється ця нотаріальна дія. За таких обставин важливу роль відіграє якраз виконавець заповіту. Він є тією особою, якій заповідач довірив виконання положень заповіту; він контролює це виконання, виступає своєрідним гарантом здійснення волі заповідача.

Заповіт не може містити розпоряджень, які суперечать чинному законодавству. Наприклад, не можна посвідчувати заповіт, за яким майно передається в користування спадкоємцеві, оскільки майно заповідають лише у власність. Не можуть бути висунуті умови щодо подальшого розпорядження успадкованим майном, як-от: продаж майна та передача виручених сум іншим особам, заборона відчуження успадкованого майна протягом певного строку тощо, оскільки це обмежує право власності спадкоємця на успадковане майно.

А втім, заповідач може покласти на спадкоємця обов'язок виконати дії для загальнокорисної мети (ст. 540 ЦК) чи спадкоємця, до якого переходить, зокрема, жилий будинок, зобов'язати надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною (ст. 539 ЦК).

Основне призначення заповіту -- визначити спадкоємців на майно. Заповідач може обирати спадкоємців самостійно. У своєму виборі він нічим не зв'язаний. Такими спадкоємцями можуть бути одна або кілька фізичних осіб -- і тих, які входять до кола спадкоємців за законом, і тих, які не входять до цього кола, юридичні особи та держава. Якщо заповідач виявляє бажання залишити конкретне майно конкретним особам, він повинен чітко зазначити, яке саме майно кому конкретно він заповів. Коли заповідач вказує своїми спадкоємцями кількох осіб щодо всього майна чи якоїсь конкретної речі, їхні частки повинні бути чітко визначені у тексті документа в ідеальному виразі "у рівних частках кожному" чи "2/3 частини заповідаю (прізвище, ім'я та по батькові одного спадкоємця), а 1/3 частину заповідаю (прізвище, ім'я та по батькові іншого спадкоємця)". Прізвища, ім'я та по батькові спадкоємців повинні бути вказані чітко. Ніяких відсильних положень при цьому не допускається. Наприклад, не можна посвідчити заповіт такого змісту: "Із належного мені жилого будинку, що знаходиться в місті "назва" по вулиці "назва" 1/3 частину заповідаю (прізвище, ім'я та по батькові спадкоємця), 1/3 частину заповідаю (прізвище, ім'я та по батькові іншого спадкоємця), а ще 1/3 частину заповідаю тій особі, яка доглядатиме мене до смерті". У цьому випадку абсолютно незрозуміло, хто ж буде спадкоємцем на останню третину жилого будинку, і таке формулювання, безперечно, породить нерозв'язний спір за майно.

Заповідач може зазначити в заповіті свої родинні відносини зі спадкоємцем. Це сприятиме точнішому визначенню спадкоємців.

Стаття 534 ЦК передбачає, що заповідач у своєму заповіті може позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. Є правом заповідача заявити в заповіті, що він ні за яких умов не бажає, щоб його майно перейшло до конкретної особи, яка може бути його спадкоємцем за законом чи то першої або другої черги, чи то за правом спадкової трансмісії, чи то за правом подання тощо. Але така воля заповідача теж не безмежна. Якщо небажаний спадкоємець входитиме до складу спадкоємців на обов'язкову частку в майні, то воля спадкодавця буде переможена положенням закону: не можна позбавити спадщини спадкоємців на обов'язкову частку. Згідно зі ст. 535 ЦК неповнолітні чи непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) та утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менш як 2/3 частки, яка належала б кожному з них у разі спадкоємства за законом (обов'язкова частка).

Про роз'яснення заповідачеві положень ст. 535 необхідно зробити відмітку в тексті заповіту.

Заповідач може на випадок, коли зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її, зазначити іншого спадкоємця.

Коли всі питання щодо формулювання положень заповіту визначено, нотаріус готує проект заповіту. Раніше заповідач міг подати нотаріусові самостійно виготовлений проект заповіту. І якщо його було складено згідно з вимогами чинного законодавства, нотаріус міг його посвідчити. Із введенням у нотаріальне провадження обов'язкового використання бланків суворої звітності з 1 жовтня 1996 р. нотаріус особисто складає проект заповіту та виготовляє його на цих бланках. Використання інших бланків або стандартних білих аркушів паперу для посвідчення заповіту забороняється. Заповіти, посвідчені після 1 жовтня 1996 р. не на спеціальному бланку, є нечинними. Заповіти, посвідчені на чистих аркушах паперу до 1 жовтня 1996 p., є чинними і ніякому "перепосвідченню" чи "уточненню їхньої дійсності" не підлягають. Проект заповіту виготовляється у двох примірниках, із яких один, викладений на бланку суворої звітності, буде видано на руки заповідачеві, а другий, викладений на білому аркуші паперу, зберігатиметься в справах нотаріуса. Для примірника, що залишається у справах державної нотаріальної контори (державного нотаріального архіву) чи у приватного нотаріуса, зроблено виняток: він викладається не на бланку суворої звітності, а готується на звичайному аркуші паперу. На ньому лише зазначаються серія та номер використаного на цю нотаріальну дію бланка.

У заповіті прізвище, ім'я та по батькові заповідача вказується відповідно до написання у паспорті цих відомостей, без скорочень, вказується його адреса. Дата складання заповіту вказується прописом, всі можливі виправлення повинні бути застережені. Всі вимоги законодавства до оформлення нотаріальних документів чинні й для заповіту.

Виготовлений проект заповіту подається на підпис заповідачеві.

Заповіт мусить бути особисто підписаний заповідачем. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби чи якихось інших причин не може власноручно підписати заповіт, на його прохання у присутності його та нотаріуса цей заповіт може бути підписаний іншим громадянином. Громадянин, на користь якого заповідається майно, не має права підписувати його за заповідача.

У разі підписання заповіту іншою особою нотаріус установлює особу цього громадянина. Причини підписання заповіту іншою особою та відомості про встановлення цієї особи зазначаються в посвідчувальному написі. Відомості про документи, за якими встановлюється особа цього громадянина, вносяться до реєстру.

Після підписання заповіту нотаріус зобов'язаний його посвідчити. Посвідчення провадиться вчиненням посвідчувального напису на всіх примірниках заповіту -- як на тому, що видається заповідачеві, так і на тому, що залишається на зберіганні в нотаріуса.

Якщо заповіт підписується заповідачем особисто, то на заповіті проставляється посвідчувальний напис за формою 35 Форм реєстрів нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів, написів на угодах і засвідчуваних документах. Якщо підпис на заповіті заповідач не зміг проставити власноручно внаслідок фізичної вади, хвороби чи з якихось інших причин, посвідчувальний напис вчиняється за формою 36 Форм реєстрів нотаріальних дій.

Посвідчувальний напис містить відомості про посаду особи, яка посвідчує заповіт, її прізвище та ініціали, якщо це приватний нотаріус -- назву нотаріального округу, якщо державний -- найменування державної нотаріальної контори, про те, ким підписаний заповіт, про встановлення особи заповідача та перевірку його дієздатності.

У необхідних випадках вказується про встановлення особи виконавця заповіту, особи громадянина, який підписав заповіт за заповідача, та причини, з яких заповідач не зміг поставити підпис власноручно, місце вчинення нотаріальної дії, якщо це відбувалося не в приміщенні державної нотаріальної контори чи робочого місця нотаріуса.

Як нотаріальна дія посвідчений заповіт вноситься до реєстру нотаріальних дій та алфавітної книги обліку заповітів.

Заповідач може будь-коли змінити чи скасувати зроблений ним заповіт. Заповіт змінюється чи скасовується заявою або іншим пізніше складеним заповітом, причому в частині, в якій він суперечить попередньому. Наприклад, заповідач оформив заповіт у 1997 p., яким заповів належну йому квартиру на ім'я дружини, 1998 р. заповів належний йому автомобіль синові, 1999 р. заповів належні йому акції дочці. Всі ці заповіти можуть існувати, і жоден з них не може скасувати попереднього, бо вони стосуються різного майна. Якщо ж 1997 р. заповідач склав заповіт, яким заповів належну йому квартиру дружині, а 1998 р. склав заповіт на все майно на ім'я сина, то останній заповіт скасовує попередній, оскільки в поняття "все майно" входить і квартира також.

Заповіт, посвідчений нотаріально чи у формі, що прирівняна до нотаріальної, може бути скасований заповітом, також посвідченим у нотаріальній формі чи у формі, прирівняній до нотаріальної. Скажімо, заповіт, посвідчений нотаріусом, може бути скасований заповітом, що його посвідчує посадова особа виконавчого комітету сільської ради. Заповіт, посвідчений головним лікарем лікарні від імені громадянина, який знаходився там на лікуванні, може бути скасований заповітом, що його посвідчує нотаріус, і навпаки.

Якщо заповіт скасовується чи змінюється заявою громадянина, то справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту повинна бути нотаріально засвідчена.

Нотаріус і завідуючий державного нотаріального архіву, одержавши заяву про скасування чи зміну заповіту, а також за наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірникові заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса, в державному нотаріальному архіві, а також запису у реєстрі нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.

Якщо заповідач подасть примірник заповіту, що є в нього, то напис про зміну чи скасування заповіту робиться й на цьому примірнику, після чого він разом із заявою (коли заповіт скасовано заявою) додається до примірника, що зберігається в державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса, в державному нотаріальному архіві.

Нотаріус, якому під час посвідчення заповіту стало відомо про наявність раніше складеного заповіту, повідомляє про вчинену нотаріальну дію державному нотаріальному архіву чи нотаріусові, виконавчому комітету сільської, селищної, міської ради, де зберігається примірник раніше посвідченого заповіту.

Так само вчиняє й державний нотаріус, який одержує на зберігання для передачі заповіт, посвідчений однією з посадових осіб, перелічених у ст. 40 Закону України "Про нотаріат".

Обов'язковою умовою дійсності заповіту є викладення його в установленій законом формі. Не може бути визнане заповітом усне розпорядження майном на випадок смерті.

Ми Зазначали, що заповіти посвідчуються органами та посадовими особами, які входять до системи нотаріату. Але разом з тим, згадана ст. 40 містить перелік осіб, які мають право за певних умов посвідчити заповіти, що за статусом прирівнюються до нотаріально посвідчених, а саме:

* заповіти громадян, які знаходяться на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами й головними лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів;

* заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

* заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних арктичних та інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

* заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їхніми заступниками з медичної частини, старшими й черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

* заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів вчиняються нотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

* заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Порядок посвідчення та реєстрації заповітів цими посадовими особами викладено в постанові Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419, якою затверджено Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріального посвідчення.

Посадові-особи, перелічені в цій статті, зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів до державного нотаріального архіву чи державної нотаріальної контори за постійним місцем проживання заповідача.

Капітани морських суден зобов'язані передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступного направлення їх до державного нотаріального архіву чи державної нотаріальної контори за постійним місцем проживання заповідача.

Державна нотаріальна контора передає одержаний нею примірник заповіту на зберігання до відповідного державного нотаріального архіву з повідомленням про це заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт.

Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або якщо місце проживання заповідача невідоме, заповіт направляється до державного нотаріального архіву міста Києва.

Завідувач державного нотаріального архіву зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, і в разі встановлення невідповідності його законові повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчила заповіт.

Якщо про невідповідність заповіту законові стало відомо державній нотаріальній конторі, куди заповіт надійшов згідно зі згадуваною вище ст. 40, завідуючий державною нотаріальною конторою повідомляє про це посадову особу, яка посвідчила заповіт, і державний нотаріальний архів, до якого заповіт передається на зберігання.

Висновок

Про невідповідність заповіту законові повинно бути повідомлено заповідачу і посадовій особі, яка посвідчила заповіт, не пізніше наступного дня після одержання заповіту.

За бажанням заповідача такий заповіт переоформляється нотаріусом на загальних підставах або тими ж посадовими особами, які його посвідчили.

Заповіти, посвідчені нотаріусом, і заповіти, передані на зберігання до державного нотаріального архіву, записуються до алфавітної книги обліку заповітів.

Рівночасно слід роз'яснити заповідачеві, що сам заповіт як документ реалізовуватиметься після його смерті. Тому наявність заповіту не позбавляє його права розпорядитися належним йому майном до смерті так, як він уважатиме за необхідне. Наприклад, громадянин заповів належний йому будинок обраним ним спадкоємцям. Але па деякім часі він подарував цей будинок зовсім іншим громадянам. Власником будинку громадянин як був до складення заповіту, так і залишився після його посвідчення. Право власності на заповідане майно у нього як було, так і залишилося. Він вирішив питання переходу права власності на майно до інших осіб. Це право реалізоване ним у договорі. На момент його смерті будинок йому вже не належав, тому реалізувати заповіт не виявляється можливим. Наявність майна і належність його заповідачеві визначається на момент відкриття спадщини -- день смерті заповідача.

Література

1.Л. К. Радзієвська, С.Г. Пасічник-НОТАРІАТ В УКРАЇНІ,2007