Предмет міжнародного екологічного права

Реферат:

Предмет міжнародного екологічного права

План

Вступ

1. Предмет міжнародного екологічного права

Висновок

Література

Вступ

Предметом міжнародного права навколишнього середовища є численні, різноманітні за конкретним змістом, але такі, що мають органічну і стійку єдність, суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства і навколишнього середовища, тобто екологічні відносини, що складаються між відповідними суб'єктами у сфері їх взаємодії з навколишнім середовищем та його елементами.

Якщо предметом права навколишнього середовища є екологічні відносини, а об'єктом останніх -- навколишнє середовище, то галузь права можна називати екологічним правом, звичайно, з певною мірою спрощення і умовності.

Об'єктом міжнародно-правового регулювання і охорони є не довкілля, що перебуває під національною юрисдикцією, а міжнародно-правовий природний простір, навколишнє середовище Землі в цілому, глобальна екологічна рівновага.

Міжнародне екологічне право включає всю сукупність екологічних відносин, тобто не лише відносини в охороні навколишнього середовища Землі і забезпеченні екологічної рівноваги, але й відносини раціонального використання окремих природних ресурсів - земель, повітря, морів, океанів, лісів, унікальних природних комплексів і об'єктів.

Однією з основних характерних особливостей міжнародного екологічного права є те, що його база -- це закони природи, які вивчаються біологією, фізикою, хімією, екологією. Міжнародне (а також і національне) екологічне право, на відміну від інших галузей права, які регулюють різноманітні і часом не передбачувані людські взаємовідносини, використовує наукові знання для попередження і регулювання наслідків людської діяльності і її впливу на довкілля та природні фактори.

Врахування законів природи веде до міждисциплінарного, комплексного підходу у вирішенні екологічних проблем у законотворчій і правозастосовчій діяльності в галузі охорони довкілля. Наприклад, у розробці Конвенції про зміни клімату необхідно було врахувати думку експертів в питаннях атмосферного повітря, глобального потепління, озонового шару, метеорології, хімії, біології та екології, які могли б оцінити фактори впливу на клімат і екологічні системи.

1. Предмет міжнародного екологічного права

Міжнародне екологічне право охоплює три рівні міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля: світовий або глобальний, європейський і регіональний, зокрема в рамках СНД.

На світовому рівні формування і бурхливий розвиток міжнародного екологічного права почався після Стокгольмської (1972 р.) конференції ООН з навколишнього середовища, яка прийняла програмні документи -- Декларацію, що містить 27 принципів екологічно коректної поведінки держав, і Програму дій, яка стала не лише одним з основних джерел міжнародного екологічного права, але й основним органом ООН -- своєрідною центральною міжнародною організацією у сфері охорони довкілля -- Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

Значною подією в розвитку міжнародного екологічного права була спеціальна нарада урядових експертів, проведена під егідою ЮНЕП 1981 року у Монтевідео. На ній були підведені підсумки роботи ЮНЕП у розвитку міжнародного екологічного права і прийнята програма правотворчої діяльності на перспективу, зокрема першочергову увагу приділено вдосконаленню правового регулювання відносин, пов'язаних із транскордонним забрудненням водних джерел і атмосферного повітря, компенсації шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями, руйнуванням озонового шару.

Наступним етапом у формуванні і розвитку міжнародного екологічного права стала конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася 3-14 червня 1992 року в Ріо-де-Жанейро і зібрала представників 179 держав світу. Основним питанням конференції було поєднання економічного розвитку із збереженням довкілля, так званий принцип сталого (збалансованого) розвитку суспільства, який є стрижнем сучасного міжнародного екологічного права.

На конференції було прийнято два програмних документи -- Декларація Ріо, яку називають «зеленим кодексом» поведінки держав, і Порядок денний на XXI століття -- 800-сторінковий план розвитку, пов'язаний з охороною довкілля, а також Рамкову конвенцію про зміни клімату, Конвенцію про біологічне різноманіття та Заяву про лісові принципи, яка може стати кроком вперед до розробки конвенції про охорону лісів.

Ці важливі міжнародно-правові документи (незважаючи на необов'язковий характер перших двох документів, які належать до джерел так званого «м'якого» права) сприяють і заохочують держави до подальших дій, відбиваючи тенденцію глобальної солідарності у розв'язанні планетарних проблем охорони довкілля. Важливим є визнання світовим співтовариством не лише необхідності поєднання охорони навколишнього середовища і сталого економічного розвитку країн, а й суттєвої ролі неурядових організацій у прийнятті екологічно значущих рішень.

На європейському рівні важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного екологічного права, стало прийняття на конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28-30 квітня 1993 року) Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи, яка містить критерії для визначення пріоритетів державами, законодавчі та інституціональні реформи, реформи у сфері екологічної політики та інвестування у розв'язання невідкладних екологічних проблем.

Конференція міністрів охорони навколишнього середовища в жовтні 1995 року в Софії стала важливим кроком у демократизації процесу прийняття екологічно значущих рішень, оскільки були схвалені керівні принципи доступу до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища. Цей документ став основою для Європейської конвенції з аналогічною назвою, яку було розроблено групою експертів Економічної комісії ООН для Європи і підписано 35 країнами, у тому числі Україною, на IV Пан-Європейській конференції міністрів навколишнього середовища в Орґусі (Данія) 25 червня 1998 року. Ця конференція прийняла ряд інших важливих документів, зокрема протоколів до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, які продовжують розвиток міжнародного екологічного права в рамках процесу «Довкілля для Європи».

На регіональному рівні міжнародне співробітництво розвивається, враховуючи особливості географічних і природних регіонів, які складають єдині екологічні системи. Наприклад, міжнародні екологічні програми «Чорнобиль», «Чорне море», «Карпати», у яких бере участь Україна.

Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із країнами СНД: Білоруссю, Грузією, Молдовою, Російською Федерацією, а також із Словаччиною та Польщею.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана із вирішенням глобальних або регіональних проблем охорони довкілля (UNESCO, UNEP та ін.).

Як відомо, з 1995 року Україна є членом Ради Європи -- однієї з найвпливовіших організацій, у діяльності якої питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце.

Входження України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямків зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає: приведення національного законодавства у відповідність з Модельним кодексом охорони навколишнього середовища, розробленим експертами на замовлення ЄС, гармонізацію підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсо- та енергозбереження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінки екологічного стану для забезпечення порівнянності даних, програму закриття ЧАЕС.

Україна підписала і ратифікувала 29 міжнародних конвенцій у галузі охорони довкілля і 11 готуються до підписання, ратифікації чи приєднання, що свідчить про активну роль України у бурхливому розвитку міжнародного екологічного права.

Висновок

До об'єктів міжнародного права навколишнього середовища належать: а) навколишнє середовище як цілісна природно-антропогенна система, з якою зв'язані саме життя на Землі, умови життя і добробут людей у будь-якій країні світу; б) природні ресурси і об'єкти як складові частини навколишнього середовища.

Останні у свою чергу поділяють на: а) природні ресурси і об'єкти, що знаходяться поза межами дії національної юрисдикції (Світовий океан - Міжнародний район морського дна (Район); виключна економічна зона; міжнародні ріки та інші транскордонні водотоки); Антарктика, Атмосфера, навколоземний космічний простір тощо);

б) природні ресурси і об'єкти, що поділяються двома або більше державами (прикордонні ріки і озера, популяції мігруючих видів тварин, риб, птахів тощо); в) природні ресурси і об'єкти, що знаходяться під національною юрисдикцією, використання яких зачіпає інтереси інших держав або світового співтовариства в цілому.

Суб'єктами міжнародного права навколишнього середовища виступають безпосередньо держави, міжурядові і неурядові організації, а у передбачених цим правом випадках -- також юридичні й фізичні особи, пов'язані з міжнародною екологічною діяльністю.

За своєю спрямованістю можна виділити кілька головних засад дії аналізованого права: а) запобігання забрудненню та іншим формам деградації навколишнього середовища; б) встановлення на міжнародному рівні режиму раціонального природокористування;

в) забезпечення прав людини на безпечні умови життя в оточуючому її навколишньому середовищі.

До цих засад також належить організація міжнародного екологічного співробітництва на універсальному і регіональному рівнях. Міжнародне право навколишнього середовища, з одного боку, є правовою основою такого співробітництва, а з іншого -- відповідне співробітництво виступає організаційною формою реалізації міжнародного права навколишнього середовища.

Література

1. Баб'як О. С, Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.- 216 с.

2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 192 с.

3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001

4. Екологічне право України: Підручник / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. - X., 2005.

5. Екологічне право України За редакцією професорів В. К. Попова і А. П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001

6. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. -- К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - 848 с/

7. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. - К., 1991.

8. Закон України «Про охорону атмосферного повітря». - К., 1992

9. Бринчук М. М. Правовая охрана атмосферного воздуха. -- М., 1986.

10. Габитов Р. X. Воздухоохранное право. -- Уфа, 1999.

11. Габитов Р. X Теоретические проблемы организации правовой охраны атмосферы Земли в современных условиях. -- Уфа, 2000.

12. Кузнецова О. К, Радчик О. Л. Загрязнение окружающей среды отходами и опасными веществами. -- М., 2001.

13. Роун Ш. Озоновый кризис. Пятнадцатилетняя эволюция неожиданной глобальной опасности. -- М., 1993.

14. Фомин Г. С, Фомина С. Н. Воздух: контроль загрязнений по международным стандартам. -- М., 1993.

15. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. -- К., 1989.