Розгляд цивільних справ у судах загальної юрисдикції

12

1. Юридична відповідальність: поняття, ознаки, мета, функції і види.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності.

Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції.

Функції юридичної відповідальності - головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення.

Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну).

Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.

Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність:

а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін.

2. Загальний порядок розгляду цивільних справ у судах загальної юрисдикції.

Зміст діяль-ності суду першої інстанції і виконуваних ним функцій в цій частині роз-витку цивільного судочинства визначає особливе значення стадії судового розгляду цивільних справ. Шляхом розгляду цивільних справ здійснюються функції правосуддя і виконуються завдання цивільного судочинства -- захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави.

Розглядаючи цивільні справи, суд покликаний спрямовувати свою діяльність на всебічне, повне і об'єктивне вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Точне і неухильне додержання і застосування норм матеріального і про-цесуального законодавства при розгляді і вирішенні цивільних справ є га-рантією їх правильного, справедливого і швидкого вирішення з метою за-хисту і охорони суспільного ладу і державності України, прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб всіх форм власності, дальшого зміц-нення законності і правопорядку та виховання громадян і посадових осіб у дусі неухильного виконання законів.

Особи, які беруть участь у справі, в процесі розгляду судом цивільних справ можуть в демократичній процесуальній формі активно здійснювати доказову діяльність, спрямовану на досягнення мети процесу, на встановлення судом об'єктивної істини у справі і ухваленні в ній законного і обґрунтованого рішення. В процесуальній діяльності суду і учасників процесу в цій стадії розкривається зміст і демократичний характер принципів цивільного процесуального права -- справи розглядаються у відкритому судовому засіданні, обра-ними у встановленому порядку суддями, одноособово і колегіально, в усній і безпосередній процесуальній формі.

Судді незалежні і вирішують справи на підставі принципів законності і об'єктивної істини, а сторони мають рівні процесуальні можливості -- можуть використовувати на засадах диспозитивності і змагальності передбачені законом процесуальні засоби для захис-ту своїх суб'єктивних прав.

Цими фактами визначається актуальність обраної теми. Передбачається доцільним більш детально висвітлити особливості такої стадії цивільного процесу як судовий розгляд цивільних справ.

Предметом дослідження в роботі виступає діяльність суду першої інстанції і виконувані ним функції. Об'єктом є стадія судового розгляду цивільних справ.

В роботі використовувалися наступні методи дослідження: метод аналогії, спостереження, порівняння, метод узагальнення тощо.

Судовий розгляд можна розглядати як інститут цивільного процесуального права і як стадію цивільного процесу.

Як інститут цивільного процесуального права судовий розгляд -- це система норм, що регулюють суспільні відносини між судом та іншими учасниками процесу і діяльність суду та інших учасників про-цесу, спрямовану на розгляд і вирішення цивільно-правових спорів, справ з адміністративних правовідносин, справ, пов'язаних зі здій-сненням виборчих прав громадян, і справ окремого провадження.

Як стадія цивільного процесу судовий розгляд -- це система процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямована на розгляд і вирішення цивільно-правового спору, справ, що виника-ють з адміністративних правовідносин, справ, пов'язаних зі здій-сненням виборчих прав громадян, і справ окремого провадження.

Суд розглядає справи протягом не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справа про поновлення на роботі і про стягнення аліментів -- протягом одного місяця. Цей строк за заявою сторони може бути продовжений судом у виняткових випадках не більше як на один місяць.

Обсяг і межі розгляду цивільних справ судами України встановлені на основі нормативного визначення принципів диспозитивності, змагальності і публічності. Сторони визначають обсяг і межі розгляду справ, який провадиться на встановлених засадах змагальності. Але у численних, передбачених законом випадках, це роблять прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, інші об'єднання, які порушують справу на захист прав інших осіб -- громадян і юридичних осіб (ст. 45 ЦПК України). Докази у справі подаються сторонами, іншими особами, які беруть участь у ній, але за необхідності суд за їх клопотанням сприяє витребуванню доказів (вимагає їх від інших осіб -- статті 60, 137 ЦПК України). На суд покладено обов'язок створити необхідні умови всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи (статті 10, 160 ЦПК України). Отже, на засадах диспозитивності і змагальності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, доповнених вимогами принципу публічності у діяльності суб'єктів захисту прав інших осіб і суду, розглядається цивільна справа у межах, необхідних для з'ясування істотних для справи обставин, встановлення їх об'єктивної істини, дійсних взаємовідносин сторін, їхніх прав і обов'язків. Про це переконливо свідчить визначений ЦПК України процесуальний порядок розгляду цивільних справ у судовому засіданні.

Судове засідання провадиться у спеціально обладнаному залі засідань (ч. 3 ст. 158 ЦПК України). Головуючий у судовому засіданні, а якщо справа розглядається одноособово -- суддя, повинен спрямовувати судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для справи (ст. 160 ЦПК України), а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу, спокійну робочу атмосферу і належний порядок у судовому засіданні.

Всі присутні у залі судового засідання, а також сторони, інші особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, перекладачі мають додержуватися встановленого порядку у судовому засіданні і беззаперечно підкорятися відповідним розпорядженням головуючого: при вході до залу суддів присутні повинні встати, рішення суду заслуховують стоячи, учасники процесу звертаються до суду словами «Ваша честь» та дають свої показання, пояснення, висновки і консультації стоячи. Цим виховується повага до суду, який здійснює правосуддя ім'ям України. До осіб, які порушують порядок під час розгляду справи, головуючий застосовує засоби процесуального примусу, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 91 ЦПК України.

Розгляд справи провадиться шляхом послідовного вчинення судом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що складають певні частини (підстадії), кожна з яких має своє завдання і відповідний зміст.

Перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у ній, і попереджає під розписку про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384 і 385 КК України за подання суду завідомо неправдивих показань і за відмову дати показання та приводить його до присяги говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи (ч. 5 ст. 180 ЦПК України). Свідки, які не досягли шістнадцяти років, не попереджаються про кримінальну відповідальність, але головуючий роз'яснює їм обов'язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі. Кожний свідок допитується окремо, а свідки, які не дали показань, не можуть перебувати у залі судового засідання під час розгляду справи.

Під час судових дебатів може виникнути необхідність додаткового з'ясування обставин, що мають значення для справи (їх наявності, уточнення змісту тощо), або дослідження нових доказів. У таких випадках суд поновлює розгляд справи по суті, постановляючи про це ухвалу. Після додаткового з'ясування обставин справи і дослідження нових доказів суд постановляє ухвалу про закінчення розгляду справи по суті і переходить до судових дебатів, які провадяться у порядку, описаному вище і встановленому ст. 193 ЦПК України.

Заключною частиною (четвертою) розгляду справи є вихід суду після судових дебатів до нарадчої кімнати для ухвалення рішення (ст. 195 ЦПК України), оголошенням орієнтовного часу його проголошення. Якщо при ухваленні рішення виявиться необхідність з'ясування будь-якої обставини через повторний допит свідків або іншу процесуальну дію, суд, не ухвалюючи рішення, відновлює розгляд справи, про що постановляє ухвалу. Такий розгляд провадиться виключно у межах з'ясування обставин, що потребують додаткової перевірки. Залежно від його результатів суд відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і після їх закінчення йде до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. Але якщо з'ясування цих обставин у судовому засіданні виявилося неможливим -- постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи.

Ухвалене судове рішення головуючий оголошує прилюдно. Усі присутні у залі судового засідання вислуховують його стоячи на знак поваги до авторитету суду і його акта, який ухвалюється іменем України. Потім головуючий роз'яснює зміст ухваленого і оголошеного рішення, порядок і строк оскарження (ст. 218 ЦПК України).

3. Поняття і зміст права власності. Об'єкти і суб'єкти права власності.

Поняття власності є економічною категорією, за допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх „своїми” - на відміну від „чужих” - є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону: вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.

Якщо окремий індивід (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, він усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодій людей у процесі привласнення.

Отже, економічне відношення власності - це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб, крім власника - особи чи колективу.

Таким чином, можна визначити, що власність - це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

Зміст економічних відносин власності складають володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Надамо визначення цим термінам.

Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами та колективами фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування - вилучення з речей їх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження - визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) на свій власний розсуд, за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб.

Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються за допомогою норм права і набувають характеру правовідносин. В юридичній науці термін „право власності” вживається в обєктивному і субєктивному значеннях.

Право власності в обєктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи інших правові системі. Обєктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в обєктивному розумінні є одним з найголовніших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, о входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними субєктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном а також захист законних прав власника.

Природа цього інституту має комплексний характер, адже, поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми й інших галузей права, а саме - кримінального, державного, адміністративного, трудового, фінансового тощо.

Право власності у субєктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. Отже, право власності у субєктивному розумінні - це субєктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного право відношення власності і може належати субєктам - окремій людині (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, що правомочному субєкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобовязаних субєктів, які не повинні своїми діями порушувати це право.

Коло субєктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України „Про власність” можуть бути окремі громадяни в особі трудового або селянського господарства; колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші. Визнаються субєктами права власності, - відповідно до ст.28 Закону „Про власність”, - різноманітні громадської організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні) щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. Також в цьому Законі (ст. 29) фігурує такий субєкт права власності, як релігійні організації, що мають право власності на майно, яке придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.

Субєктами права власності виступають суверенні держави-республіки, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міст).

Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. серед субєктів права власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України та місцеві Ради народних депутатів.

Окрім громадян України та юридичних осіб право власності на території України можуть набувати також іноземні громадяни, особи без громадянства та біженці, сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних осіб - як для задоволення власних потреб, так і для здійснювання господарської діяльності, - у випадках та в порядку, встановленому чинним українським законодавством. Міжнародні організації та іноземні держави мають право власності на майно, що необхідне їм для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у відповідності до міжнародних домовленостей та угод. Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, спо-руди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в чис-ленних міжнародних договорах про торговельні відносини, на-уково-технічну співпрацю тощо.

Обєктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу - засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

Як визначає ст.1 Закону „Про власність”, власністю народу України є „земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами” 3. Право власності, за традиційним трактуванням сучасної цивільної науки, визнається суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.

Особливо слід відмітити, що окреме місце в українському цивільному законодавстві займає право інтелектуальної власності, що визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший обєкт права інтелектуальної власності, визначений законом. У ст.418, п.2 Цивільного кодексу України сказано: „Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних обєктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом” 1. Отже, законодавець робить коло обєктів права власності вичерпно широким; практично визнаються обектами власності повітряний простір та інші природні обєкти в натуральному стані. Це визначено і в Конституції, і в Цивільному кодексі, і в інших актах законотворчої діяльності.

Права й обовязки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності. Отже, субективне право власності - це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний субєкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має субєктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою керування ним та вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Стосовно субєктивних обовязків у цьому правовідношенні треба відмітити, що всі особи, які не є власниками даного майна, розглядаються законом як зобовязальні субєкти, а тому вони повинні забезпечувати зі свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власникові здійснювати його субєктивне право.

4. Права і обов'язки подружжя. Шлюбні договори.

На основі шлюбу, зареєстрованого державним органом реєстрації актів цивільного стану, виникають права та обов'язки подружжя. За змістом їх можна поділити на дві великі групи: особисті немайнові та майнові. Як уже зазначалося, правовідносини чоловіка і дружини є передусім немайновими. Всі майнові правовідносини подружжя базуються і випливають з особистих немайнових, оскільки первісні шлюбні відносини, тобто відносини з приводу створення сім'ї, -- це відносини немайнові.

Між чоловіком і жінкою, які уклали шлюб, виникають досить різноманітні відносини немайнового характеру, проте не всі вони регулюються нормами права. Якщо ми розглядатимемо такі їх відносини, як взаємна повага, любов, почуття дружби і моральна підтримка -- це відносини особисті немайнові, але право як таке впливає на них дуже обмежено. Переважно ця сфера відносин подружжя регулюється нормами моралі, етики, релігійними нормами.

Чоловік і дружина під час перебування у шлюбі користуються всіма правами, якими наділена особа в даному суспільстві. Вони мають право на повагу до гідності, недоторканність життя, здоров'я, особистості тощо. Однак ці права захищаються нормами інших галузей права: конституційного, цивільного, кримінального і т. ін. Якщо ж розглядати немайнові відносини подружжя, що врегульовані нормами сімейного права, то це досить конкретні права та обов'язки, які реалізуються виключно в сімейних відносинах. Так, відповідно до положень Сімейного кодексу України дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини, а дружині-матері -- для поєднання материнства із здійс-ненням нею інших прав та обов'язків.

Чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Дружина та чоловік мають рівні права на повагу до своєї індивідуальності, на фізичний та духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку, на розподіл між ними обов'язків у сім'ї; на вибір місця проживання, на припинення шлюбних відносин. Вони зобов'яза-ні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї, спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, утверджувати в сім'ї повагу до матері та
батька.

Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним та перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.

Окрему увагу законодавець приділяє праву подружжя на ім'я та прізвище. Кожен з подружжя, звісно, зберігає своє ім'я при укладенні шлюбу і право змінити його, перебуваючи у шлюбі в загальному, встановленому законом порядку. Думка іншого з подружжя щодо зміни його імені має суто рекомендаційний характер та юридичного значення немає (згоди іншого з подружжя не потрібно).

Чоловік та дружина (наречені) мають право вибору: обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя у шлюбі або ж і надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Кожен з них вправі приєднати до свого прізвища прізвище іншого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно починатиметься. Складення бiльше двох прiзвищ не допускається. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище одного з них уже є подвійним, то він (вона) має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище іншого. Заяву про зміну прізвища у зв'язку з укладенням шлюбу вони вправі подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану або до (чи в момент) реєстрації шлюбу, або згодом, якщо при реєстрації шлюбу зберегли дошлюбні прізвища.

Майновими є правовідносини між подружжям, які виникли з приводу належного їм на праві власності майна, володіння, користування і розпорядження ним та надання утримання. Можна виокремити кілька груп таких відносин: правовідносини з приводу укладення угод (правочинів) між подружжям; правовідносини з приводу майна, що є у користуванні подружжя; права та обов'язки із взаємного утримання. Подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди (правочини): купувати, продавати, обмінювати, дарувати, передавати в користування, а також заповідати. Вони не обмежені жодними заборонами. Проте недійсними є угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей; вони не обов'язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб.

Чоловік і дружина виступають в угодах як сторонні особи, тому до цих угод застосовуються загальні правила ЦК про угоди та умови їх дійсності. На перший погляд, здавалося б, між подружжям дуже рідко укладаються угоди. Однак це не зовсім так. Візьмемо, наприклад, такі угоди, як дарування. Практично в кожній сім'ї існує традиція вітати близьких з різноманітними святами, робити подарунки до загальних чи особистих свят, ювілеїв, різноманітних визначних подій і т. ін. Або ж безоплатне користування майном -- незалежно від того, що те чи інше майно (річ) належить комусь одному із подружжя, як правило, інший також користується цими речами (проживає в квартирі, будинку, на дачі, читає книги, використовує посуд, меблі і т. ін.).

У сфері господарського відання кожної сім'ї знаходиться певне майно, яке належить подружжю на праві власності і забезпечує життєдіяльність кожного з подружжя та сім'ї в цілому. В майні подружжя виокремлюють їх загальне майно, яке належить їм обом на праві спільної сумісної власності, та особисте -- належить кожному з них окремо, є особистою приватною власністю одного з них.

Особистою приватною власністю дружини або чоловіка є майно: набуте кожним до шлюбу; подароване одному з них або успадковане за час шлюбу; набуте одним з них за кошти, які належали йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які один з них одержав за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала одному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; страхові суми, одержані одним з них за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), то він і є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Майном, яке належить чоловікові або дружині на праві особистої приватної власності, кожен з них володіє, користується і розпоряджається самостійно, на власний розсуд.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, що набуте одним з них під час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єкти права спільної сумісної власності -- це заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат або затрат другого з подружжя, то воно у разі спору також може бути визнане судом об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Всі питання, пов'язані з таким майном, в тому числі розпорядження ним, вони вирішують за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє зі згоди іншого. Дружина або чоловік вправі звертатися до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо він укладений другим з подружжя без її (його) згоди, і якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Подружжя може укласти договір про порядок користування майном, що їм належить на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, тобто кожному з них належить Ѕ частина майна. Суд при вирішенні спору про поділ майна може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо для цього є поважні причини, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Частка одного з них може бути збільшена і в тому разі, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син або дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але шлюб між ними не зареєстровано, то майно, набуте ними за час спільного проживання, також належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо письмовим договором між ними вони не встановили для себе інших правил.

Дружина та чоловік зобов'язані матеріально підтримувати одне одного. Той з подружжя, який досяг пенсійного віку або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи, тобто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, має право на утримання (аліменти), якщо інший з подружжя може його надавати. Таким, що потребує матеріальної допомоги, вважається той з подружжя, заробітна плата, пенсія, інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Якщо ж один із подружжя негідно поводився у шлюбних відносинах або став непрацездатним у зв'язку з вчиненням ним умисного злочину, що встановлено судом, то він не має права на утримання.

Дружина також має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а якщо вона проживає з дитиною, -- до досягнення дитиною трьох років. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право одержувати утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років. При цьому не має значення її матеріальний стан та чи працює вона, однак враховується можливість чоловіка надавати матеріальну допомогу. Аналогічне право на аліменти має чоловік, якщо він проживає з такою дитиною.

Право на утримання має також той з подружжя, що проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, та опікується нею. Це право триває протягом усього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального стану того з батьків, з ким вона проживає. Однак реалізувати його можливо тільки за умови, що другий з подружжя спроможний надавати матеріальну допомогу.

Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Якщо шлюб був тривалим, то право на утримання в деяких випадках може виникати і після його розірвання.

Подружжя можуть укласти договір про надання утримання одному з них, в якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. Вони присуджуються від дня подання позовної заяви. Якщо ж позивач вживав заходів до одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення його від їх сплати, то суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на жилий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя можуть укласти шлюбний договір. Якщо шлюбний договір укладається до реєстрації шлюбу і його стороною є неповнолітня особа, то потрібна письмова згода її батьків або піклу-вальника, посвідчена нотаріусом.

У шлюбному договорі подружжя врегульовують майнові відносини, визначають майнові права та обов'язки їх як подружжя та як батьків. Такий договір не може регулювати особисті немайнові відносини подружжя або такі ж відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Він набуває чинності у день реєстрації шлюбу або у день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина або чоловік передають для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.

Сторони вправі у шлюбному договорі: домовитися про те, що майно, набуте ними за час шлюбу, буде спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них; встановити можливий порядок поділу майна, у тому числі і у разі розірвання шлюбу; передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб; встановити порядок користування жилим приміщенням, що належить одному з них; домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі тощо. Вони вправі включити до договору будь-які інші умови про майно, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя можуть вносити зміни до шлюбного договору. Угода про зміну шлюбного договору має бути нотаріально посвідчена. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний судом з підстав, що мають істотне значення, зокрема у разі неможливості його виконання.

Практична частина

Ситуація 23.

Після смерті батьків повнолітні Тетяна М. і Сергій М. Вирішили одружитися. Тетяна була усиновленою дитиною М. Родичі М заперечували проти такого шлюбу вважаючи що шлюб між родичами недопустимий. Зважаючи на ситуацію орган реєстрації актів цивільного стану у реєстрації шлюбу відмовив. Чи є перешкоди в укладені такого шлюбу? Якщо так, то які? Чи може бути укладений шлюб між такими особами, якщо так то за яких умов? Чи має значення заперечення родичів?

Розв'язання.

1. Факти:

1.1. Тетяна М. і Сергій М - повнолітні.

1.2. Рішення одружитись.

1.3. Тетяна - усиновлена дитина.

1.4. Заперечення родичів.

1.5. Відмова органу реєстрації актів цивільного стану.

2. Правовідносини - сімейні.

3. Нормативні акти:

Сімейний кодекс України ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135 )

4. Аналіз законодавства:

Стаття 21. Поняття шлюбу

1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

2. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов`язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Стаття 24. Добровільність шлюбу

1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

2. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38-40 цього Кодексу.

Стаття 26. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

5. Відповідь: так, як законом передбачена можливість на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, то перешкод в укладенні даного шлюбу немає. А думка родичів, як така, не є вагомою в даному питанні.

Список використаних джерел