Система права та здійснення цивільних прав

1

1. Поняття системи права, галузі та правового інституту. Система законодавства.

Галузі законодавства -- великі об'єднання нормативно-пра-вових актів за певними сферами правового регулювання суспіль-них відносин, які характеризуються єдністю змісту, форми і ма-ють системні зв'язки між собою.

Зазвичай галузь законодавства «очолюється» кодексом, який визначає юридичну цілісність галузі. Конституція служить нор-мативною базою формування всіх галузей законодавства.

Інститут законодавства -- система нормативних розпоряджень галузі законодавства, які регулюють певну сукупність суспіль-них відносин.

Важливим елементом структури законодавства є комплексні інститути, що об'єднують нормативні розпорядження кількох галузей законодавства.

Слід чітко розрізняти галузі права і галузі законодавства, які утворюють комбінацію норм галузей права.

У недавньому минулому ці поняття нерідко змішувалися й ототожнювалися, оскільки «правом» проголошувалися лише норми, які виражають державну волю «панівного класу» або «на-роду», закріплену в законі. Тому й галузей права існувало стіль-ки, скільки було прийнято законодавцем нормативних актів. Однак галузі законодавства аж ніяк не прямолінійно відбивають відповідні галузі права.

У деяких випадках вони збігаються з га-лузями права (кримінальне, цивільне), в інших -- із підгалузями права (авторське, водне законодавство). Навіть інститути права (наприклад, спадкування в цивільному праві) мають законодав-ство. Є й комплексне законодавство (господарське, транспорт-не, військове та ін.), яке містить норми кількох галузей права, які регулюють різні види суспільних відносин, і тому не мають властивих лише йому предмета і метода.

Наприклад, повітряне законодавство регулює відносини, по-в'язані з використанням повітряного простору. Воно містить норми конституційного права (встановлюється повний і виключний суверенітет України над її повітряним простором), адміні-стративного права (встановлюється порядок сертифікації -- пись-мового посвідчення -- і реєстрації повітряних суден й аеродро-мів, правила безпеки польотів), цивільного права (регулюється перевезення пасажирів і багажу, встановлюється цивільно-пра-вова відповідальність перевізника за цілість багажу і вантажу, а також за збиток, заподіяний пасажирам та іншим особам), тру-дового права (визначаються права членів екіпажа).

Інший приклад -- аграрне законодавство як комплексна га-лузь, яка являє собою органічну систему внутрішньо узгодже-них правових норм, що регулюють аграрні (земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські) суспільні відносини в сфері сільськогосподарської виробничої діяльності.

Число галузей законодавства перевищує число галузей права.

Так, у Росії в 1996 p. розроблений загальноправовий класи-фікатор. Він охоплює 38 галузей законодавства, 7 галузей дер-жавного життя (суд, прокуратура, юстиція та ін.), комплексні галузі законодавства, які представляють собою норми кількох галузей, що регулюють різні за своїм видовим змістом відноси-ни, наприклад, законодавство про сільське господарство, зако-нодавство з загальних питань господарської діяльності та ін.

Структура системи законодавства. Види галузей законодавства

Структура системи законодавства -- внутрішня організація упорядкованих нормативно-правових актів, яка виражається в їх узгодженні і поділі на галузі та інститути законодавства.

Структуру системи законодавства можна класифікувати за такими критеріями:

-- предметом правового регулювання (галузева),

-- юридичною чинністю актів (субординаційна),

-- особливостями форми державного устрою (державно-ор-ганізаційна).

2. Поняття, ознаки і склад адміністративного правопорушення.

Діяльність людини складається з вчинків. Вчинок - головний елемент людських взаємин, у якому виявляються різні якості особистості, як похвальні, так і негативні, відношення до проблем дійсності, до оточуючих. Усякий вчинок спричиняє неминучі результати: зміни у відносинах людей, у їхній свідомості, він також тягне за собою наслідки і для самого діючої особи. Учинок завжди зв'язаний з визначеною відповідальністю людини за свої дії.

У сфері адміністративно-правових відносин учинок може мати подвійне значення. Основну частину актів поведінки особистості складають вчинки правомірні - тобто такими, що відповідають нормам права, вимогам законів. Антиподом правомірного поводження є поводження неправомірне, тобто суперечне нормам права. Неправомірне поводження виражається в правопорушеннях, як це випливає із самого терміна, актах, що порушують право, противних йому.

Відповідно до ст.9 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Чи іншими словами, під адміністративним правопорушенням, як підставою адміністративної відповідальності розуміється винне, протиправне і суспільно-небезпечне діяння, що посягає на встановлені правом і забезпечені адміністративно-правовими санкціями правила поведінки громадян і посадових осіб у сфері державного управління.

Діяння, класифіковані як адміністративні правопорушення містяться в наступних кодексах: КпАП, КЗпП, повітряний кодекс, кодекс торгового мореплавання й ін. Поточні закони також установлюють які вчинки є правопорушеннями (наприклад: Закон України" Про корупцію" 1995р., Закон України "Про виняткову морську економічну зону"). Слід зазначити, що у вищевказаному поняття "адміністративне правопорушення" і "адміністративний проступок" ототожнюються законодавцем, тобто адміністративний проступок не є особливим різновидом адміністративних правопорушень, а визнається синонімічним терміном, також як і делікт.

У сфері адміністративних відносин вчинок може мати подвійне значення. Кожне окреме правопорушення, як явище реальної дійсності, конкретне: воно здійснюється конкретними особами, у визначеному місці, у визначений час, суперечить адміністративно-правовим нормам, характеризується точно визначеними ознаками. Разом з тим, незважаючи на розходження окремих правопорушень і їхніх видів, усі адміністративні правопорушення, як антисоціальні явища, мають загальні риси:

1. Усяке правопорушення - це вчинок, тобто дія чи бездіяльність. Дія - акт активного поводження (наприклад, порушення правил полю-вання, користування без дозволу радіопередавачем, дрібне хуліганство, ст. 173 КпАП, незаконне використання земель державного лісового фонду, ст. 63). Бездіяльність визнається вчинком, якщо по службовому обов'язкам чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було (ухилення від реєстрації або нереєстрації вогнепальної зброї, ст. 192 КпАП, ухилення від проходження огляду на стан сп'яніння, ст. 131). Значимість цієї риси полягає в тому, що в ній сховане загальноприйняте положення "за думки не судять". Так, не можна вважати правопорушенням не виявлені через вчинки внутрішній напрям думок, почуття, не тільки позитивні, але і негативні. Розумові процеси не регулюються правом.

2. Однією з рис правопорушення, найбільш очевидної, що випливає із самого терміна, є протиправність, тобто порушення права, його норм (не може визнаватися адміністративним протиправним дія чи бездіяльність, якщо таке не передбачено нормою). Протиправність адміністративного проступку виражається в порушенні загальнообов'язкових правил, що держава встановлює з метою дотримання режиму законності, захисту прав і свобод громадян, суспільних і державних інтересів. Вчинок, що не порушує яких-небудь норм права, може бути аморальним, порушенням норм громадських організацій, але не правопорушенням. Конституція України закріплює принцип, зміст якого в тому, що ніхто не може нести відповідальність за вчинки, що не визнавалися правопорушенням у момент його здійснення.

Законом визначені окремі ситуації, коли формальний вчинок підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечного і не шкідливого для суспільства і тому вважається правомірним. В адміністративному праві (ст. 17 КпАП) передбачені обставини, при яких особа, що вчинила протиправні дії, не підлягають відповідальності: особа, яка діяла в стані крайньої необхідності (тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.), необхідної оборони (тобто при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони) або яка була в стані неосудності (тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану).

3. Важливою ознакою адміністративного правопорушення є винність (невинної протиправності не існує). Винність передбачає наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків (тобто психічне відношення правопорушника до зробленого вчинку і виражається, насамперед , у тім, що він усвідомлює характер свого вчинку або не усвідомлює, хоча міг і повинний був усвідомлювати. Усвідомлення діяння може виходити з різних обставин і, насамперед зі знань про наявність норми, що забороняє подібні дії.

Зі сказаного випливає висновок: якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність вини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення і виключає юридичну відповідальність. Це положення цілком відповідає принципам законності, справедливості, охорони прав особистості і тому не може і не повинне мати виключення.

Цілком можливі ситуації, коли правопорушник не знав про наявність відповідної заборони в чинному законодавстві. Однак ця обставина не звільняє від відповідальності за зроблене правопорушення. У праві існує презумпція знання закону. Ще з часів Стародавнього Рима діє принцип, відповідно до якого не можна відговорюватися незнанням закону. У сучасних умовах держава і його органи публікують усі нормативно-правові акти, що торкаються права й інтереси громадян і інших осіб. Отже, кожний повинний подбати про знання норм, що регулюють відносини, у які він вступив чи має намір вступити. Законодавець вважав за необхідне вказати на форми вини, які мають юридичне значення. Це умисел (вина у формі умислу) і необережність (вина у формі необережності). Умисел може бути прямим чи непрямим (евентуальним). Необережна вина проявляється у формі самовпевненості чи недбалості.

4. Має свідомо-вольовий характер, тобто момент здійснення адміністративного правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їхньої волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність вільної волі є юридичною умовою, при якій вчинок правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки

5. Обов'язковою ознакою адміністративного правопорушення є адміністративна карність. Карність означає, що за здійснення конкретного вчинку адміністративним законодавством передбачається відповідне покарання. Дана ознака дозволяє відмежувати правопорушення від інших протиправних (заборонених адміністративно-правовими нормами) вчинків, здійснення яких не спричинює застосування адміністративних стягнень.

Доволі суперечним є твердження, що адміністративне правопорушення є суспільно небезпечним, тобто таким здійснення якого заподіює збиток. З точки зору кримінального законодавства злочинні вчинки можуть бути лише громадсько небезпечними (закріплено ст. 7 Кримінального Кодексу).

На відміну від цього визначення злочину, визначення статтею 9 КпАП адміністративного правопорушення не вказує на його громадську небезпеку. Більше того, термін „громадсько небезпечний вчинок” стосовно адміністративних правопорушень законодавець не вживає. Звідси випливає припущення, що громадська небезпека не визнана універсальною властивістю усіх адміністративних правопорушень (проступків, деліктів), а матеріальною, загальною їх ознакою є те, що вони „посягають на ...”, тобто завдають збитків державному і громадському порядку, власності, правам, і свободам громадян, установленому порядку управління.

Таким чином можна виділити два види адміністративних правопорушень:

1. Велика частина проступків не граничать з кримінальними злочинами і ні при яких умовах у злочини не переростуть.

2. Граничать з кримінальними злочинами (наприклад, ст.51, ст.173 КпАП). Яскраво виражених і чітко позначених критеріїв, розмежовуючих кримінальний злочин і дві групи адміністративних проступків у нас немає.

Таке розмежування варто проводити по визначених ознаках, зазначеним у законодавстві. Наприклад, дрібне розкрадання державного або колективного майна (ст.51 КпАП) і кримінальне розкрадання (ст. 84 КК України) розрізняємо по вартості викраденого чи по способі викрадення. З погляду законодавця таке розмежування повинне здійснюватися правозастосовуючих осіб (з урахуванням характеру й особистісних особливостей правопорушника). І нарешті, адміністративним вважається чи дія бездіяльність (діяння) з досягненням визначеного результату.

Так, за скоєння адміністративних правопорушень стаття 24 КпАП передбачає наступні адміністративні стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт;

8) видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України.

За скоєння кримінальних злочинів передбачені покарання зазначені статтею 51 Кримінального Кодексу, зокрема:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Відповідно до ст. 23 КпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання правопорушників і попередження правопорушень. Тому заборонені норми КпАП сформульовані таким чином, що карається саме правопорушення, а не винна особа, до якої застосовується покарання.

3. Здійснення і захист цивільних прав та обов'язків.

Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій розуд здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, що всі питання, пов'язані з виконанням суб'єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх реалізації, а також відмовою від суб'єктивних прав, передавання їх іншим особам і ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Іншими словами, зміст суб'єктивного цивільного права складають можливі дії уповноваженої особи. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва сплати належного йому гонорару; особа, майну якої заподіяно шкоду, має право вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди; власник будинку, здійснюючи своє право власності, володіє, користується і розпоряджається своїм будинком; кредитор за договіром займу може не тільки вимагати повернення боргу, але й зменшити його розмір, уступити право вимоги іншій особі та інше.

При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом. Наприклад, не можна виключати з акціонерного товариства акціонера, який не приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства. Навпаки, спадкоємець, який не скористався без поважних причин своїм правом на прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття спадщини, втрачає це право.

При цьому, необхідно враховувати дві обставини. По-перше, деякі суб'єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов'язків. Наприклад, згідно з законом опікун має право не тільки здійснювати від імені недієздатного цивільно-правові угоди, але й зобов'язаний це робити, якщо цього вимагають інетереси опікаємого. Тому реалізація деяких суб'єктивних прав залежить не тільки власного розсуду уповноважених осіб, але й від вказівок закону.

По-друге, треба підкреслити, що у даному випадку мова йде про конкретні суб'єктивні права, якими володіють громадяни і юридичні особи. Питання про розпорядження правами, які можуть виникнути у суб'єкта в майбутньому, повинно вирішуватися з урахуванням правила про те, що повна або часткова відмова громадянина від правоздатності або діяєздатності та інші угоди, направлені на обмеження правоздатності або дієздатності, нікчемні, за виключенням випадків, коли такі угоди передбачаються законом. Тому, наприклад, буде недійсною вимога включена до авторського договору, яка обмежує автора у написанні в майбутньому твору за визначеною темою або у визначеній області.

Найбільш поширеним є розпорядження громадянами і юридичними особами належних їм прав шляхом їх здійснення. Під здійсненням права передбачається реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором власнику суб'єктивного права. Іншими словами, здійснювати суб'єктивне цивільне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка гарантується суб'єкту державою.

Центральним елементом будь-якого суб'єктивного права є свобода вибору відповідної поведінки особисто уповноваженої особи. Саме завдяки цьому суб'єктивні цивільні права здійснюються перш за все шляхом особистих юридично значущих активних дій уповноважених осіб. Так, наприклад, власник може особисто використовувати своє майно, може продати, обміняти, подарувати і інше . У всіх випадках ним реалізується право на свої активні дії, за допомогою яких задовольняються його інтереси.

Право на позитивну дію тісно пов'язано з іншим, можливо не головним, але необхідним елементом суб'єктивного права - з правом вимагати відповідної поведінки у зобов'язаних осіб. Здійснення суб'єктивних прав у цьому випадку передбачає сплав можливостей здійснення особистих дій уповноваженою особою з можливістю вимагати виконання або дотримання юридичних обов'язків іншими особами. Конкретна реалізація цих можливостей і є способами здійснення права2.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб'єкта, але і від конкретного змісту суб'єктивного права. Останнє, в свою чергу, визначається його призначенням, тобто тою метою, для якої воно надається уповноваженій особі. Так, суб'єктивне право авторства має забезпечити непублічне визнання того факту, що особа є творцем нового, творчого самостійного твору. У зв'язку з цим на перше місце постає надана автору твору можливість вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від будь-яких дій, які можуть заперечувати або ставити під сумнів цю обставину. Конкретні способи реалізації цієї можливості, тобто способи здійснення суб'єктивного права авторства, можуть бути різними, але суть їх буде зводитись до вимоги певної поведінки зобов'язаних осіб.

Поряд з цим право авторства може здійснюватися суб'єктом і шляхом особистих активних дій, хоча такий спосіб здійснення права в даному випадку є лише допоміжним способом його реалізації.

Від характеру суб'єктивного права залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій. Так, наприклад, якщо суб'єктивне право на прийняття спадщини може бути здійснене тільки одноразово, то право наймача за договором найму жилого приміщення передбачає здійснення багатьох, повторних дій по використанню жилого приміщення.

В законодавстві передбачені випадки, коли здійснення суб'єктом свого цивільного суб'єктивного права можливе лише при умові згоди особи, інтереси якої можуть бути порушені. Так, якщо власник хоче продати будинок, який є часткою спільної власності то він зобов'язаний повідомити про це решту власників будинку. І, тільки, якщо вони відмовляться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будинку іншим особам.

Закон може надати суб'єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так, згідно з Законом України “Про захист прав споживачів”, якщо покупець виявляє недоліки чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів), він має право обрати один з запропонованих законом варіантів, а саме, вимагати:

1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

2) заміни на аналогічний товар належної якості;

3) відповідного зменшення купівельної ціни;

4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

5) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав3.

Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад, довіреності).

4. Види і форми права власності за законодавством України.

Перш за все, слід відмітити, що в чинному законодавстві Української держави, зокрема в новому Цивільному кодексі від 16 січня 2003 р., зафіксовано існування двох таких видів власності, як майнова (обєкти матеріального світу: будівлі, земельні ділянки, засоби виробництва, речі, ресурси тощо) та інтелектуальна (результати наукової, творчої та іншої діяльності, комерційна таємниця, торгівельні марки та ін.). Ці види власності визнаються законодавством абсолютно рівноправними та підлягають захисту в однаковій мірі.

Довгий час після створення незалежної Української республіки питання, які стосувалися власності й права власності, регулювалися Законом „Про власність” від 7 лютого 1991 р. та Цивільним кодексом, який був створений ще 1966 року в УРСР та зізнав кардинальних змін під час історичних реформ у політиці та суспільстві; так, наприклад, було виключено величезну кількість статей, які стосуються саме власності (ст.87-88, глави 7-9, що стосувалися державної власності, власності колгоспів та інших коопорганізацій, профспілкових та ін. громадських організацій, . Оскільки в часи радянського періоду нашої історії поняття „приватна власність” в законотворчому аспекті взагалі не існувало, воно відсутнє і в старому Цивільному кодексі. Тому Закон України „Про власність”, приймаючи стриміння суспільства до ринкової цивілізації, зробив радикальний крок відносно законодавчого декларування приватної власності. Отже, в ньому зазначено, що власність в Україні виступає у трьох основних формах: приватної власності громадян, колективної і державної власності; всі ці форми власності є рівноправними, мають рівні умови для їхнього розвитку та захисту.

Власність громадян створюється та примножується за рахунок їхніх доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, що вкладаються в кредитні установи, акції та інші цінні папери, надбання майна при успадкуванні та на інших засадах, які передбачені законом Ця власність заснована на свободі особи в розпорядженні своїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобів звернення цих результатів на задоволення суспільних та особистих потреб.

Приватна власність виникає не лише тоді, коли майно належить одному громадянинові, але й тоді, коли йдеться про власність трудового або селянського господарства, - оскільки вони не мають статусу юридичної особи, в цьому випадку не виникає колективної власності.

До колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, виробничих та інших кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств, господарських асоціацій та інших обєднань, що мають статус юридичної особи.

Законодавством України передбачено також існування на території нашої держави і власності сумісних підприємств, що створені вітчизняними та іноземними юридичними особами. Цю власність можна визначити як змішану форму, оскільки з боку вітчизняних юридичних осіб вона представлена колективною власністю, а з боку іноземних - приватною. Зазначені підприємства можуть мати майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законами України. Аналогічний підхід повинен бути й у визначенні форми власності іноземних держав, іноземних організацій і окремих іноземних громадян.

Поряд з приватною і колективною власністю існує також і державна власність, яка класифікується на загальнодержавну, власність автономних утворень, комунальну (муніципальну) власність.

Проте серед цих форм закон „Про власність” та новий Цивільний кодекс на перше місце висувають власність громадян, що принципово важливо, оскільки йдеться про демократичну систему, де сукупність відносин власності має працювати саме а благо людини. Власність базується передусім на участі громадян у суспільному виробництві, в її основі лежить особиста праця і одержання частини загального суспільного продукту пропорційно кількості і якості вкладених трудових зусиль. Поряд з цим, нормативні новели, що містяться ц чинному законодавстві про власність, припускають існування певного правового режиму цієї форми власності.

У сучасному українському законодавстві знайшли закріплення зовсім нові форми суспільної власності, наприклад, власність колективного підприємства. Саме подолання кризової економічної ситуації перехідного періоду, викликаної відчуженням робітника від засобів виробництва, зумовило появу цієї форми власності. Для того, щоб робітники, трудові колективи в цілому відчували себе справжніми господарями, як це відбувається у цивілізованому світі, необхідно відродити зацікавленість у результатах власної праці, - а це можливо тільки через введення у господарський механізм різноманітних форм колективної власності.

Поряд з державними підприємствами функціонують кооперативні підприємства з кооперативною формою власності, колективні підприємства або асоціації трудящих, де власність на засоби виробництва та інше майно підприємства виникла у колективі як наслідок перетворення власності трудових колективів державних підприємств, викупу орендованого майна тощо. Крім того, за останній час набула дуже великої поширеності така форма власності, як акціонерна. В процесі роздержавлення та приватизації державне підприємство може бути перетворене на акціонерне товариство. Кошти, отримані від реалізації акцій, випущених на всю балансову вартість майна підприємства, повинні надійти до державної власності. Такі акції, відповідно до законодавства України про приватизацію, можуть викупатися іншими субєктами економічних відносин - колективними підприємствами, іншими господарськими або акціонерними товариствами, громадськими організаціями або окремими громадянами.

Існують і закріплені у чинному законодавстві й такі субєкти майнових відносин, як господарські асоціації (обєднання). Вони представлені різними організаційними формами: концернами, консорціумами, союзами, міжгалузевими та регіональними обєднаннями. Ці організації не є власниками майна організацій і підприємств, що входять до їх складу.

Таким чином, бачимо, що чинне законодавство України дає дорогу для розвитку найрізноманітніших форм колективної власності, надаючи ї субєктам можливість проявити ініціативу, зацікавленість, що стане запорукою високих виробничих результатів.

Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність видів і форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм чи видів. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил в Україні, забезпечуватиме належні темпи подальшого розвитку з урахуванням необхідності вдосконалення структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.

Практична частина

Ситуація 25.

Під час обідньої перерви робітник цеху, проходячи повз заводський буфет, побачив ящик з 20 пляшками мінеральної води і вкрав одну з них. Вартість пляшки - 1 грн. Чи є ця дія злочином? Класифікуйте дії робітника згідно чинного законодавства.

Розв'язання.

1. Факти:

1.1. Робітник вкрав 1 пляшку води.

1.2. Вартість пляшки - 1 грн.

2. Правовідносини - кримінальні

3. Нормативні акти:

Сімейний кодекс України ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135 )

4. Аналіз законодавства:

Стаття 185. Крадіжка

1. Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) - карається штрафом до п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, - карається обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, - карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

4. Крадіжка, вчинена у великих розмірах, - карається позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років.

5. Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою, - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Стаття 11. Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

5. Відповідь: Робітник вчинив крадіжку, але так як це злочинне діяння є малозначним тобто не заподіяло значної шкоди фізичній чи юридичній особі, то воно не є злочином. А на робітника буде покладено адміністративну відповідальність.

Список використаних джерел