Контрольна робота по праву

41

1. Система органів судової влади в Україні. Третейські суди. Юрисдикція суддів.

Кожна особа має право в порядку, встановленому Цивільно-процесуальним Кодексом України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи iнтересiв. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та iнтереси iнших осiб, або державнi чи суспiльнi iнтереси. Вiдмова вiд права на звернення до суду за захистом є недiйсною.

Суд вирiшує справи вiдповiдно до Конституцiї України, законiв України та мiжнародних договорiв, згода на обов'язковiсть яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує iншi нормативно-правовi акти, прийнятi вiдповiдним органом на пiдставi, в межах повноважень та у спосiб, що встановленi Конституцiєю та законами України. У разi виникнення у суду сумнiву пiд час розгляду справи щодо вiдповiдностi закону чи iншого правового акта Конституцiї України, вирiшення питання про конституцiйнiсть якого належить до юрисдикцiї Конституцiйного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирiшення питання стосовно внесення до Конституцiйного Суду України подання щодо конституцiйностi закону чи iншого правового акта. У разi невiдповiдностi правового акта закону України або мiжнародному договору, згода на обов'язковiсть якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. У разi невiдповiдностi закону України мiжнародному договору, згода на обов'язковiсть якого надана Верховною Радою України, суд застосовує мiжнародний договiр. Норми права iнших держав суд застосовує у разi, коли це встановлено законом України чи мiжнародним договором, згода на обов'язковiсть якого надана Верховною Радою України. Якщо спiрнi вiдносини не врегульованi законом, суд застосовує закон, що регулює подiбнi за змiстом вiдносини (аналогiя закону), а за вiдсутностi такого - суд виходить iз загальних засад законодавства (аналогiя права). Забороняється вiдмова у розглядi справи з мотивiв вiдсутностi, неповноти, нечiткостi, суперечливостi законодавства, що регулює спiрнi вiдносини.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикцiї та Конституцiйний Суд України. Суди загальної юрисдикцiї утворюють єдину систему судiв. Конституцiйний Суд України є єдиним органом конституцiйної юрисдикцiї в Українi. Судова система забезпечує доступнiсть правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцiєю України та законами. Створення надзвичайних та особливих судiв не допускається. Порядок органiзацiї i дiяльностi Конституцiйного Суду України встановлюється Конституцiєю України та законом про Конституцiйний Суд України .

Делегування функцiй судiв, а також привласнення цих функцiй iншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, якi незаконно взяли на себе виконання функцiй суду, несуть передбачену законом вiдповiдальнiсть.

Правосуддя в Українi здiйснюється на засадах рiвностi всiх учасникiв судового процесу перед законом i судом незалежно вiд статi, раси, кольору шкiри, мови, полiтичних, релiгiйних та iнших переконань, нацiонального чи соцiального походження, майнового стану, роду i характеру занять, мiсця проживання та iнших обставин.

Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирiшеннi його справи в судi. Для надання правової допомоги при вирiшеннi справ у судах в Українi дiє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також iншi особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

Нiхто не може бути обмежений у правi на отримання в судi усної або письмової iнформацiї щодо результатiв розгляду його судової справи. Розгляд справ у судах вiдбувається вiдкрито, крiм випадкiв, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та iншi особи, присутнi на вiдкритому судовому засiданнi, мають право робити письмовi нотатки. Проведення в залi судового засiдання фото- i кiнозйомки, теле-, вiдео-, звукозапису iз застосуванням стацiонарної апаратури, а також транслювання судового засiдання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Розгляд справи у закритому судовому засiданнi допускається за рiшенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом. При розглядi справ перебiг судового процесу фiксується технiчними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

Судочинство в Українi провадиться державною мовою. Застосування iнших мов у судочинствi здiйснюється у випадках i порядку, визначених законом. Особи, якi не володiють або недостатньо володiють державною мовою, мають право користуватися рiдною мовою та послугами перекладача у судовому процесi. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Судове рiшення, яким закiнчується розгляд справи у судi, ухвалюється iменем України. Судовi рiшення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усiма органами державної влади, органами мiсцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та iншими органiзацiями, громадянами та юридичними особами на всiй територiї України. Обов'язковiсть урахування (преюдицiальнiсть) судових рiшень для iнших судiв, органiв прокуратури, слiдства, дiзнання визначається процесуальним законом. Судовi рiшення iнших держав є обов'язковими до виконання на територiї України за умов, визначених законом України вiдповiдно до мiжнародних договорiв, згода на обов'язковiсть яких надана Верховною Радою України. Невиконання судових рiшень тягне передбачену законом вiдповiдальнiсть.

Суддя не може брати участi в розглядi справи i пiдлягає вiдводу (самовiдводу), якщо:

1) пiд час попереднього вирiшення цiєї справи вiн брав участь у процесi як свiдок, експерт, спецiалiст, перекладач, представник, секретар судового засiдання;

2) вiн прямо чи побiчно заiнтересований у результатi розгляду справи;

3) вiн є членом сiм'ї або близьким родичем (чоловiк, дружина, батько, мати, вiтчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дiд, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опiкун чи пiклувальник, член сiм'ї або близький родич цих осiб) сторони або iнших осiб, якi беруть участь у справi;

4) якщо є iншi обставини, якi викликають сумнiв в об'єктивностi та неупередженостi суддi.

До складу суду не можуть входити особи, якi є членами сiм'ї або близькими родичами мiж собою.

Суддя, який брав участь у вирiшеннi справи в судi першої iнстанцiї, не може брати участi в розглядi цiєї самої справи в судах апеляцiйної i касацiйної iнстанцiй, у переглядi справи у зв'язку з винятковими обставинами, а так само у новому розглядi її судом першої iнстанцiї пiсля скасування попереднього рiшення або ухвали про закриття провадження в справi. Суддя, який брав участь у вирiшеннi справи в судi апеляцiйної iнстанцiї, не може брати участi у розглядi цiєї самої справи в судах касацiйної i першої iнстанцiй, у переглядi справи у зв'язку з винятковими обставинами, а також у новому розглядi справи пiсля скасування ухвали чи нового рiшення апеляцiйного суду. Суддя, який брав участь у переглядi справи в судi касацiйної iнстанцiї, не може брати участi в розглядi цiєї самої справи в судi першої чи апеляцiйної iнстанцiї. Суддя, який брав участь у переглядi справи у зв'язку з винятковими обставинами, не може брати участi у розглядi цiєї самої справи в судi першої, апеляцiйної чи касацiйної iнстанцiї.

Суди здiйснюють правосуддя самостiйно. Суддi при здiйсненнi правосуддя незалежнi вiд будь-якого впливу, нiкому не пiдзвiтнi i пiдкоряються лише закону. Гарантiї самостiйностi судiв i незалежностi суддiв визначаються Конституцiєю України цим та iншими законами. Органи та посадовi особи державної влади, органи мiсцевого самоврядування, їх посадовi особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичнi особи зобов'язанi поважати незалежнiсть суддiв i не посягати на неї. Звернення до суду громадян, органiзацiй чи посадових осiб, якi вiдповiдно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо iнше не передбачено процесуальним законом.

Втручання у здiйснення правосуддя, вплив на суд або суддiв у будь-який спосiб, неповага до суду чи суддiв, збирання, зберiгання, використання i поширення iнформацiї усно, письмово або в iнший спосiб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженiсть суду забороняється i тягне передбачену законом вiдповiдальнiсть. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирiшення судових справ вiдповiдно до їх внутрiшнього переконання, що грунтується на вимогах закону.

Гарантiї самостiйностi судiв i незалежностi суддiв забезпечуються:

особливим порядком призначення, обрання, притягнення до вiдповiдальностi та звiльнення суддiв;

незмiнюванiстю суддiв та їх недоторканнiстю;

порядком здiйснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рiшення;

забороною втручання у здiйснення правосуддя;

вiдповiдальнiстю за неповагу до суду чи суддi, встановленою законом;

особливим порядком фiнансування та органiзацiйного забезпечення дiяльностi судiв, встановленим законом;

належним матерiальним та соцiальним забезпеченням суддiв;

функцiонуванням органiв суддiвського самоврядування;

визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддiв, їх сiмей, майна, а також iншими засобами їх правового захисту.

Недоторканнiсть суддiв гарантується Конституцiєю України, Законом «Про статус суддiв» та iншими законами.

Професiйнi суддi судiв загальної юрисдикцiї обiймають посади безстроково, крiм суддiв, якi призначаються на посаду суддi вперше. Суддi, обранi безстроково, перебувають на посадi суддi до досягнення ними шiстдесяти п'яти рокiв.

Завданням третейського суду є захист майнових i немайнових прав та охоронюваних законом iнтересiв сторiн третейського розгляду шляхом всебiчного розгляду та вирiшення спорiв вiдповiдно до закону.

Юридичнi або фiзичнi особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спiр, який виникає з цивiльних чи господарських правовiдносин, крiм випадкiв, передбачених законом. Спiр може бути переданий на розгляд третейського суду за наявностi мiж сторонами третейської угоди, яка вiдповiдає вимогам цього Закону.

Спiр може бути переданий на вирiшення третейського суду до прийняття компетентним судом рiшення у спорi мiж тими ж сторонами, з того ж предмета i з тих самих пiдстав.

Третейськi суди в порядку, передбаченому Законом, порядку можуть розглядати будь-якi справи, що виникають iз цивiльних та господарських правовiдносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недiйсними нормативно-правових актiв;

2) справ у спорах, що виникають при укладеннi, змiнi, розiрваннi та виконаннi господарських договорiв, пов'язаних iз задоволенням державних потреб;

3) справ, пов'язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають iз сiмейних правовiдносин, крiм справ у спорах, що виникають iз шлюбних контрактiв (договорiв);

5) справ про вiдновлення платоспроможностi боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однiєю iз сторiн в яких є орган державної влади, орган мiсцевого самоврядування, державна установа чи органiзацiя, казенне пiдприємство;

7) iнших справ, якi вiдповiдно до закону пiдлягають вирiшенню виключно судами загальної юрисдикцiї або Конституцiйним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна iз сторiн спору є нерезидентом України.

В Українi можуть утворюватися та дiяти постiйно дiючi третейськi суди та третейськi суди для вирiшення конкретного спору (суди ad hoc).Постiйно дiючi третейськi суди та третейськi суди для вирiшення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Постiйно дiючий третейський суд очолює голова третейського суду, порядок обрання якого визначається Положенням про постiйно дiючий третейський суд.Постiйно дiючi третейськi суди можуть утворюватися та дiяти при зареєстрованих згiдно з чинним законодавством України:

всеукраїнських громадських органiзацiях;

всеукраїнських органiзацiях роботодавцiв;

фондових i товарних бiржах, саморегулiвних органiзацiях професiйних учасникiв ринку цiнних паперiв;

торгово-промислових палатах;

всеукраїнських асоцiацiях кредитних спiлок, Центральнiй спiлцi споживчих товариств України;

об'єднаннях, асоцiацiях суб'єктiв пiдприємницької дiяльностi - юридичних осiб, у тому числi банкiв.

Постiйно дiючий третейський суд пiдлягає державнiй реєстрацiї. Державна реєстрацiя постiйно дiючого третейського суду здiйснюється Мiнiстерством юстицiї України, Головним управлiнням юстицiї Мiнiстерства юстицiї України в Автономнiй Республiцi Крим, обласними, Київським, Севастопольським мiськими управлiннями юстицiї протягом п'ятнадцяти днiв з дня подання його засновником заяви.

Третейськi суди вирiшують спори на пiдставi Конституцiї та законiв України, iнших нормативно-правових актiв та мiжнародних договорiв України.Третейський суд у випадках, передбачених законом або мiжнародним договором України, застосовує норми права iнших держав.

Сторони мають право вiльно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддiв. За домовленiстю сторiн вони можуть доручити третiй особi (юридичнiй або фiзичнiй) призначення чи обрання третейського суду чи суддiв.

Для призначення чи обрання третейських суддiв у кожнiй справi необхiдна їхня згода.

Третейськi суддi не є представниками сторiн. Третейським суддею може бути призначена чи обрана особа, яка прямо чи опосередковано не заiнтересована в результатi вирiшення спору, а також має визнанi сторонами знання, досвiд, дiловi та моральнi якостi, необхiднi для вирiшення спору.

Третейськими суддями не можуть бути:

особи, якi не досягли повнолiття, та особи, якi перебувають пiд опiкою чи пiклуванням;

особи, якi не мають квалiфiкацiї, погодженої сторонами безпосередньо чи визначеної у регламентi третейського суду;

особи, якi мають судимiсть;

особи, визнанi в судовому порядку недiєздатними.

У разi одноособового вирiшення спору третейський суддя постiйно дiючого третейського суду повинен мати вищу юридичну освiту. У разi колегiального вирiшення спору вимоги щодо наявностi вищої юридичної освiти поширюються лише на головуючого складу третейського суду.При вирiшеннi спору третейським судом для вирiшення конкретного спору угодою сторiн можуть бути встановленi додатковi вимоги до третейських суддiв.

Повноваження третейського суддi припиняються:

за погодженням сторiн;

у разi вiдводу чи самовiдводу вiдповiдно до цього Закону;

у разi набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

у разi набрання законної сили судовим рiшенням про визнання його обмежено дiєздатним чи недiєздатним;

у разi його смертi, визнання його безвiсно вiдсутнiм або оголошення померлим рiшенням суду, що набрало законної сили.

Повноваження складу третейського суду, яким вирiшувався спiр, припиняються пiсля прийняття ним рiшення по конкретнiй справi.

Учасниками третейського розгляду є сторони та їх представники.

Третi особи не користуються правом оскарження рiшення третейського суду.

Рiшення третейського суду приймається пiсля дослiдження усiх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або бiльшiстю голосiв третейських суддiв, якi входять до складу третейського суду. Рiшення оголошується у засiданнi третейського суду.

2. Поняття покарання. Його мета. Види покарань.

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарння - це кримінально - правовий наслідок скоєного їм злочину.

Поняття покарання в тому виді, у якому воно викладено в новому КК України 2001 року існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що раніше в КК 1961 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання.

Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права. Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в КК 2001 року, тим самим припиняючи вічну дискусію. Хоча спроба закріпити в законі визначення покарання провадилася і раніш у ст. 28 Основ карного законодавства Союзу СРСР і союзних республік» 1991 року, але, як відомо, Основи 1991 року не набрали сили в зв'язку з розпадом СРСР.

Текст ст.50 діючого КК України говорить: “Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.”

Можна виділити кілька специфічних ознак, сполучення з яких і складається поняття покарання.

1. Покарання - примусовий захід.

Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні границі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру.

2. Державний характер примусового заходу. Під цим мається на увазі, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що винила цей злочин, як зобов'язаного перетерпіти покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально - правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання -- це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно - правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна.

Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення і виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види і мету покарання. Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань - вичерпний і обов'язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості (ст.51 КК). Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів.

Визначення ст.51 КК України засновані на нормах Конституції України усі правові норми про покарання, що містяться в КК, КПК, ВТК і інших нормативно - правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу. (ст.8 КУ) У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених.

Присвоєння прав законодавчої влади або спроба підміни суду в області застосування покарання є зазіханням на правопорядок в Україні.

2. Примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно - правової сфери зобов'язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу.

Примусовий характер покарання також означає обов'язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, зв'язані з застосуванням до нього покарання.

4. Кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є одним з ознак злочину, зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у здійсненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить провину конкретної особи в здійсненні конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо. Іншими словами особистий характер покарання призначається і застосовується тільки у відношенні самого злочинця і ніколи не може бути перекладене на іншу особу.

Правда, в історії радянського кримінального права легко знайти приклади трагічної зневаги цим правилом. Так, ще в першому радянському КК - КК РСФСР 1922 р. - поняття покарання було замінено поняттям «міри соціального захисту». Останні були зв'язані не з провиною за конкретне зроблене особою злочин, а з так би мовити небезпечним станом особистості, висунутим соціалістичною школою кримінального права. Відмова від поняття покарання і введення в кримінальне законодавство поняття «міри соціального захисту» привело на практиці до грубих порушень законності при здійсненні правосуддя.

Так, наприклад, відповідно до Основних початків кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року, що також передбачають «міри соціального захисту» замість покарання, застосування засилання і висилки було можливе не тільки у відношенні осіб, засуджених за здійснення конкретного злочину, але й у відношенні осіб, визнаних суспільно небезпечними «по зв'язками зі злочинним середовищем у даній місцевості», незалежно від залучення їх до кримінальної відповідальності за здійснення визначеного злочину, а також і в тому випадку, коли їхнє обвинувачення в здійсненні визначеного злочину буде судом спростовано, але саме поводження буде визнано соціально небезпечним.

5. Покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст.62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж ст.124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.”

Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду -- обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.

Обвинувальний вирок, винесений від імені держави і визначення покарання особі, винному в здійсненні злочину, означає офіційну державну оцінку зробленого злочину і самого злочинця.

6. Покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок - судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст.88 КК України).

Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість -- це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо). Кримінально - правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості: обтяжуючого відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину; обтяжуючого відповідальність обставини при призначенні покарання; обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

7. Покарання за своїм змістом є карою. Хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, даному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув'язнення, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других -- переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання -- ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання.

Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину. Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави. Ступінь карательності різний у різних видах покарання. Перелік видів злочинів даний у діючому КК у порядку зростання ступеня тяжкості. Каральний потенціал покарання залежить від характеру тих прав і свобод, яких може бути позбавлений засуджений, що у свою чергу залежить від тяжкості вчиненого і від властивостей особистості винного. Злочинець може бути обмежений у матеріальних благах (наприклад, штраф), а може бути позбавлений і вищого блага - свободи (наприклад, довічне позбавлення волі). Звичайно, в останньому покаранні ступінь карательності найвищий.

Будь - яке потенційне обмеження прав і свобод особи, що відбуває покарання, чи особи, до якого застосоване покарання, повинне мати правове обґрунтування і відповідати закону. Незаконним є позбавлення засудженого передбачених законом засобів підтримки його існування, що приводить до завданню шкоди здоров'ю, поширенню епідемій, так само як і позбавлення засудженого державного захисту чи від зазіхань інших форм негативного впливу з боку третіх осіб.

У юридичній літературі немає однаковості в розумінні змісту кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, що доставляють покарання засудженому. Так, М.Д. Шаргородский писав: «Покарання є позбавленням злочинця яких - небудь приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якого воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою». Як видно, пріоритет віддається моментам позбавлення і страждання. У курсах радянського кримінального права при визначенні поняття покарання кара не згадується, а упор робиться на державно - примусовий його характер і заподіяння позбавлень винному, а також згадуються цілі покарання. Б.С. Утевский визначив кару як примус. Б.С. Никифоров, критикуючи таке розширювальне тлумачення кари, відзначила: «Кара - це примус до такого страждання, що за своїм характером і тривалості пропорційно, відповідно до зробленого злочинцем злій справі, злочину».

З критикою викладених точок зору виступив И.С. Ной: «.кара була б розмірна ваги зробленого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допустимість застосування страти за вбивство продиктована не розуміннями відплати, а насамперед метою загальної превенції.»

Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально - правового впливу (див. Додаток 1). Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально - правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.

Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально - правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання -- це захід кримінально - правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

Мета - категорія не кримінально - правова, а філософська. Але без пізнання її сутності неможливо осягти зміст мети кримінального покарання.

У філософії під метою розуміється передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв'язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З однієї сторони мета - модель майбутнього, те що потрібно ще досягти, майбутній результат діяльності, з іншого боку вже існуючий образ бажаного результату. Наприклад, здійснюючи кримінальну політику шляхом застосування кримінального покарання, поряд з іншими заходами попередити злочинність. Інакше кажучи, це той уявний образ, що ми бажаємо досягти. У той же час він нами пізнаний, він існує, будучи зафіксованим у законі.

«Треба сказати, що мета виражає не тільки те, що повинно відбутися в майбутньому, але і те, що потрібно робити, як і якими засобами, до чого прагнути, щоб здійснити бажане. У цьому - особливість мети, що позначає не всяке майбутнє, а лише необхідний результат, причому досягається через діяльність. У ній закладене вольове, практичне відношення до зовнішнього світу, процес перетворення в інтересах людини.»

Проблема мети покарання є цікавою для багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї -- мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати - Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками - і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство -- смертна кара, за статеві злочини -- кастрація, за майнові -- каторга на різні строки, за образу -- застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженного тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного примушування, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування - це теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на громдян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, більш незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовільнити практику. Тому у середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других -- мета запобігання або виправлення. Визначення мети покарання - одне з найбільш принципових питань кримінального права. «Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.»

Чезаре Беккаріа писав: «Мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж».

Н.С. Таганцев, визначаючи мету покарання, говорив: «Будучи особистим стражданням, заподіюваним винному за вчинене їм діяння, покарання повинне бути організоване так, щоб воно служило чи могло служити тій меті, що переслідує державу, караючи»

У юридичній літературі перших років Радянської влади багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання - виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в Радянській державі. У розглянутий період ще тільки починали оформлятися положення радянської теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання». Від цілей покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких зважуються приватні задачі, досягаються проміжні результати на шляху до мети. Змішування мети з функціями в літературі зустрічається, і це не тільки заважає правильному з'ясуванню тих і інших, але і приводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінальної практики. Наприклад, таке відбувається, коли як мету покарання визнається сама кара. При цьому Н.А. Бєляєв пояснював: «Під карою як метою покарання ми розуміємо заподіяння правопорушнику страждань і позбавлень як відплату за вчинений їм злочин». Я вважаю такий підхід не збігається з нормою закону, якщо не сказати, прямо суперечить йому. И.И. Карпец, відстоюючи таку ж точку зору, міркував приблизно так: «Раз покарання карає і досягається якась мета, з цього виходить, кара є однієї з цілей покарання». Аргументи одного й іншого авторів неминуче приводять до висновку, що покарання як кара є самоціллю, чого саме кримінальний закон не допускає.

Але виходячи з норм КК ч. 2 ст.50 говорить: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання чинненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.”

У попередньому КК 1960 р. було інше формулювання: «Покарання не тільки є карою за зроблений злочин, але і має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людського достоїнства.»

Відмова нового КК від визначення покарання як кари за вчинений злочин має свої підстави. Основна причина цієї відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з'ясування змісту цього явища не дає.

Аналіз її тексту свідчить, що ідеї змішаних теорій знайшли своє законодавче втілення в тому, що закон визнає за мету покарання:

1) покарання злочинця.

Кара -- це є обмеження (позбавлення) засудженого прав і свобод, головним з яких є воля (позбавлення майна теж є позбавлення волі).

2) виправлення засуджених;

3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч.2 ст.50 КК).

Разом з тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своєї мети, тобто покарати і виховати та запобігти новим злочинам.

Незважаючи на такі положення закону, проблема мети покарання ще й досі викликає суперечки в літературі. Усі автори, які досліджували проблему, визнають метою покарання загальну і спеціальну превенції злочинам. Багато авторів визнають метою покарання виправлення засудженого. В КК 1960 р. було поняття перевиховання засудженого, таке розуміння мети покарання не є правильним оскільки дорослу людину з її сформованим характером, психікою досить важко перевиховувати, але виправити - можливо.

І, нарешті, найбільше суперечок існує щодо питання про визнання кари метою покарання. Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на меті кару (Б. С. Утевський, М.М. Ісаєв, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець та ін.). Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь - яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і довічному позбавленню волі, а відтак -- окремою метою покарання вона бути не може.

Якщо ж розуміти кару як таке обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара -- це не властивість, а одна з цілей покарання.

Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально - правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.

При вирішенні цього питання також необхідно виходити з того, що функції покарання є багатогранними. Це передусім захист суспільства від злочинних посягань, який неможливий без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в законопослушного члена суспільства і запобігання вчиненню злочинів в майбутньому -- таке трактування питання про мету покарання відповідає не тільки ст. 50 КК, а й самій природі цієї міри державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідна міра держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і разом з тим запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і обумовлюють одна одну.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для задоволення почуття обурення, справедливості як потерпілого, так і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує його каральної якості, котра, як вже зазначалось, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, які перебувають у діалектичній єдності, однак для них є характерними й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання виражається не тільки у застосуванні покарання, а й також у санкції статті, і у відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описані його основні властивості. В цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й у багато в чому забезпечує досягнення мети покарання. Не є винятком і мета кари. Однак вона знаходить своє втілення тільки у призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних страждань, втрат та обмежень, котрі засуджений має перетерпіти як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не ураховує, що мета кари якраз і перетворює покарання в особливу (найбільш гостру) міру державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні тривалих строків позбавлення волі. Але мета кари досягається не лише виконанням покарання. Забезпечення її починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Факт призначення покарання -- це відчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках він впливає на засудженого більше, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, при відрахуванні із заробітку уразі призначення виправних робіт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральні страждання і втрати, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості, одночасно сприяючи тому, щоб засуджений усвідомив і спокутував свою вину перед суспільством. Так що каральний вплив покарання починається з його призначення, завдяки чому значною мірою досягається мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначенні винному громадської догани, для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в інших -- при призначенні позбавлення волі, виправних робіт тощо для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному тих чи інших страждань, втрат та обмежень його прав і свобод. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти котрих вчинено злочин,

Мета виправлення засудженного передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально - психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов'язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

3. Юридичні особи: поняття, ознаки, види. Способи створення та припинення.

Відповідно до ч.1 ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Теорії юридичної особи

Е.Б. Хохлов, В.В. Бородин „Понятиею ридического лица: история и современная тратктовка” // Государство и право.-1993.-№ 9.

- Теорія фікції

Папа Інокентій ІV: „Юридична особа існує лише як поняття завдяки фікції, вона не обдарована тілом, а значить не має волі. Діяти можуть лише учасники (члени), але не самам організація”. Розвинув цю теорію у ХІХ ст. Ф.К. Савіньї (теорія „втілення”).

- Органічна теорія

О. Гірке: „Будь-яка юридична особа потребує волі для для здійснення своїх прав, де нема волі, там і немає права. Реальна воля існує лише в людини, тому лише люди можуть виражати волю колективних утворень, а це можливо якщо останні мають відповідні органи”.

- Сучасні теорії юридичної особи базуються на одній з них.

- В радянський період існували теорії:

1) держави (АскназійС.І.)

2) директора (Ю.К. Толстой)

3) колективу (А.В. Венедиктов)

4) соціальної реальності (Д.М. Генкін).

Види юридичних осіб

І За порядком створення:

1) юридичні особи приватного права

2) юридичні особи публічного права

ІІ За метою створення:

1) для здійснення підприємницької діяльності (комерційні);

2) для здійснення некомерційної діяльності (некомерційні).

ІІІ За видом власності на якій створюється юридична особа:

1) приватні юридичні особи;

2) державні юридичні особи;

3) комунальні юридичні особи.

Господарський кодекс: юридичні особи колективної власності юридичні особи, засновані на змішаній власності

Ознаки юридичної особи: обов'язкові і факультативні.

- Обов'язкові ознаки:

1) організаційна єдність;

2) державна реєстрація.

- Факультативні ознаки:

1) наявність цивільної правоздатності та дієздатності

2) можливість виступати позивачем і відповідачем у суді

3) наявність відокремленого майна;

Цивільна правосуб'єктність юридичних осіб

Включає в себе:

- цивільну правоздатність

- цивільну дієздатність

Цивільна правоздатність юридичних осіб

- Відповідно до ч.1 ст. 91 ЦК України юридична особа здатнв мати такі ж цивільні права і обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

- Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

- Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Проблема спеціальної правоздатності

Цивільна дієздатність юридичних осіб

Ч.1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Види органів юридичної особи:

І За порядком формування:

1) виборні;

2) призначувані.

ІІ За кількістю осіб:

1) колегіальні;

2) одноособові.

ІІІ За змістом повноважень:

1) органи, які формують волю;

2) органи, які виконують волю;

3) контрольно-наглядові органи.

- Деліктоздатність юридичної особи.

- Юридична особа особисто відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

- Відповідно до ч.3 ст. 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Створення юридичної особи

- Відповідно до ч.1 ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її засновники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма, якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

- Установчі документи товариства:

1) статут;

2) засновницький договір вимоги щодо змісту (ч.1 і 2 ст 88 ЦК)

- Установчий документ установи:

1) індивідуальний або спільний установчий акт вимоги щодо змісту (ч.3 ст 88 ЦК)

- Відповідно до ч.4 ст. 87 ЦК України- юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.

- Ч. 5 ст. 89: „зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом,- з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни”.

Припинення юридичної особи

- Види припинення.

І За порядком здійснення та правовими наслідками:

1) реорганізація;

2) ліквідація.

Обов'язки особи, що прийняла рішення про припинення:

1) негайно письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію;

2) призначають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора, покладання на орган юридичної особи тощо);

3) перехід повноважень щодо управління справами юридичної особи до комісії;

4) комісія поміщає в друкованих засобах масової інформації повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог (не менше 2 місяців з моменту публікації);

5) комісія вживає усіх заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

Способи реорганізації:

- злиття

- приєднання

- поділ

- перетворення

Передавальний акт (злиття, приєднання, перетворення)

Розподільчий баланс (поділ)

- Загальний порядок ліквідації:

1) після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторів ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс (відомості про: склад майна, перелік пред'явлених кредиторами вимог, результати їх розгляду);

2) затвердження проміжного ліквідаційного балансу;

3) виплата грошових сум кредиторів здійснюється у такій черговості:

- у першу чергу - вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю та вимоги, забезпечені заставою чи іншим способом;

- у другу чергу - вимоги працівників пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

- у третю чергу - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);