Політичний режим України та ознаки злочину

39

1. Конституція України як основний закон. Конституційна форма правління, державного устрою та політичного режиму України.

Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року - найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон - необхідний елемент сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком. Конституція 1996 року закріпила статус незалежної України - рівноправного учасника міжнародних відносин.

В даній курсовій роботі розглядається зміст та значення сучасної Конституції України, докладно аналізуються I, II та III розділи Конституції, визначаються їх найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави. При написанні роботи використовувалися підручники і посібники, монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного Основого Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як невід'ємну частку світового співтовариства.

Проте сучасна Конституція України це не тільки підсумок процесів державотворення, це й своєрідний дороговказ подальшого вдосконалення нашої держави, наповнення її сформованих інститутів реальним змістом, перетворення їх на реальні чинники правового регулювання суспільних відносин в Україні. Слід зазначити, що прийняття Конституції стало результатом компромісу різноспрямованих політичних сил, тому її можна розглядати як запоруку майбутньої злагоди в нашому супільстві, гарантію його розвитку на засадах забезпечення врівноваженості різних соціальних верств та політичних течій за умови неодмінного визнання непорушності політичного суверенітету нашої держави.

Будь-яка конституція покликана встановити певні правила, за якими мають будуватися найважливіші суспільні відносини. Приписи конституції встановлюють соціально-політичне обличчя держави, фіксують вихідні принципи їх функціонування й розвитку. В сучасній Конституції України цьому присвячено передовсім I розділ.

Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава” [1;4].

Суверенітет - одна з найстаріших категорій конституційного права. За часів середньовіччя суверенами вважалися монархи. В ХVI ст. видатний мислитель Ж.Боден висунув концепцію народного суверенітету, за якою джерелом влади в будь-якій державі є народ. “Суверенітет і незалежність держави означають , що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами” [5;30].

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливихумов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.

Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони з-доров'я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України.

За сучасних умов в різних країнах існують дві форми правління. «Такими формами є:

а) монархія, в якій вища влада належить одній особі (імператору, королю, шаху і т.п.), котра цю владу дістає у спадщину, або, в рідких випадках, обирається довічно;

б) республіка, в якій вищу владу здійснює колегіальний орган (парламент, народні збори тощо), котра обирається громадянами даної держави на певний строк” [5; 33].

Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в Україні. В цій статті також зазначено: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування” [1;4].

Конституція України закріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн” [5;35].

Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України встаноновлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України…Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України” [1;9].

Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Він підтверджує серйозність проголошеного курсу на побудову правової держави.

Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства. Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Теорія поділу влади була висунута ще європейськими просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий аппарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура - незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади побудови та функціонування національної правової системи. До таких засад належать наступні:

принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо” [5;37]. І громадяни України, і державні установи повинні дотримуватися правила: якщо те чи інше положення зафіксоване в нормах нормативно-правовому акті, значить, воно безперечно є доцільним і справедливим;

принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;

наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв'язку з відсутністю тих або інших роз'яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

обов'язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. У разі крайньої необхідності приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції можливе тільки за умови внесення відповідних змін до Основного Закону;

визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України;

недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено законодавством. “…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов'язкового здійснення” [5; 38]. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадсьої організації.

функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відностин у нашому супільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке грунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонуванні, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов'язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об'єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе” [5;41]. Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені законом “…в інтересах національноїбезпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей” [5;41]. Прикладом таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об'єднання громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою метою є:

зміна шляхом насильства встановленого конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі посягання на територіальну цілісність держави;

підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;

пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму.

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права.

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення Конституції:

неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157);

неможливість зміни Конституціїв умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.157);

ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу;

конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради абор іншого злочину (ст. 111);

заборона утворювати політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ст. 37);

присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу та законів України (ст. 79);

конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116);

діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу - Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150).

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є режим надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства. Згідно Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 року правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

2. Поняття та ознаки злочину. Склад злочину. Вид злочинів.

Злочин є найважливішою категорією кримінального права. Всі інші поняття і категорії кримінального права пов'язані із злочином.

Наука кримінального права розглядає злочин не як абстрактну категорію, незмінну, раз і назавжди дану, ні від чого не залежну, а як реальну соціальну категорію, тісно пов'язану з іншими, що обумовлюють її появу і існування соціальними явищами. Розглядаючи злочин так само, наука кримінального права встановлює, що злочин є історично мінливою категорією, яка існувала не завжди, а виникла на певному етапі розвитку людського суспільства: з суспільним розподілом праці, утворенням приватної власності, розподілом суспільства на класи, з появою держави і права^.

Злочинним признається така поведінка людини, яка заподіює істотну шкоду, порушує суспільні відносини в державі.

В епоху первіснообщинного устрою, коли не було держави і права, не було і поняття злочину, покарання. Якщо скоювалися які-небудь ексцеси, дії, шкідливі, небезпечні для роду і племені, окремої особи, то з ними боролися за допомогою вживання заходів примушення, витікаючих від роду, племені, наприклад, вигнання з роду, племені, позбавлення миру, позбавлення води.

Поняття злочину, його зміст мінявся із зміною суспільно-економічних формацій, але його соціальне суть, яке визначається суспільною небезпекою для існуючих суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, залишалася незмінною.

Визначення поняття злочину дається в статті 14 Кримінального кодексу України: "злочином признається вчинене винен суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене справжнім Кодексом під загрозою покарання..."

Злочин характеризується рядом обов'язкових ознак:

до них закон відносить суспільну небезпеку діяння, його протиправність, винність і караність. Тільки наявність таких ознак в сукупності характеризує правопорушення як злочин. [№2, 36-43ст.]

Основна і головна ознака злочину - його суспільна небезпека.

Ця об'єктивна властивість передбаченого кримінальним законом діяння (дії і бездіяльності) реальна заподіювати істотну шкоду кримінальним законом, що охороняється, соціальним благам або містити реальну можливість спричинення такої шкоди. Суспільна небезпека є основною і головною ознакою злочину тому, що ця ознака встановлена в основу злочину, він служить критерієм віднесення діяння до категорії злочинних правопорушень, тобто до злочинів. Якщо діяння не містить значного ступеня суспільної небезпеки, то воно не може розглядатися як злочин. Ступінь суспільної небезпеки діянь, що визнаються за злочини, більш високий, значний, ніж при здійсненні, наприклад, адміністративних правопорушень.

Підвищений ступінь суспільної небезпеки виражає така ознака, як спричинення або створення можливості спричинення діянням істотної шкоди, кримінальним законом, що охороняється, об'єктам. На істотність шкоди, іншими словами, на суспільну небезпеку прямо вказується і при характеристиці окремих злочинів. Наприклад, такі діяння, як зловживання посадовим положенням (стаття 285), самоправство (стаття 330), признаються злочинами, якщо це спричинило істотне порушення прав і законних інтересів громадян і організацій або інтересів суспільства або держави, що охороняються законом.

Вказівка на ознаку суспільної небезпеки міститься, перш за все, в самому визначенні поняття злочину (статті 14 КК), характер і ступінь суспільної небезпеки встановлені в основу категоризації злочинів (стаття 15 КК). На цю найважливішу ознаку безпосередньо вказується і в інших статтях Кримінального кодексу: стаття 2 (задачі кримінального законодавства), стаття 25 (здійснення злочину умисно), стаття 26 (здійснення злочину по необережності).

Соціальне суть злочину полягає в його суспільній небезпеці для правоохоронних кримінальним законом інтересів (об'єктів).

Суспільна небезпека злочину обумовлена тим, що, як сказано в статті 2 КК, визначальної задачі кримінального законодавства, такі діяння заподіюють істотну шкоду або створюють загрозу спричинення шкоди найважливішим об'єктам кримінально-правової охорони: особі, її правам і свободам, конституційному ладу, політичній і економічній незалежності України, правопорядку і безпеці суспільства, власності, природному середовищу. Перелік об'єктів кримінально-правової охорони конкретизується в статтях Особливої частини КК.

Кримінальний закон в суспільній небезпеці виділяє якісну (характер суспільної небезпеки) і кількісну (ступінь суспільної небезпеки) сторони.

Ступінь суспільної небезпеки виражає порівняльну небезпеку діянь одного і того ж характеру. По характеру і ступеню суспільної небезпеки діяння підрозділяються на злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі злочини і особливо тяжкі злочини (стаття 15 КК). Характер і ступінь суспільної небезпеки злочину враховуються при призначенні покарання (стаття 43 КК).

Суспільна небезпека визначається всіма ознаками злочину: об'єктом злочину, злочинними наслідками, способом здійснення злочину, формою і видом вини, мотивом і метою здійснення злочину, часом, місцем, обстановкою його здійснення.

Злочином признається таке діяння, яке заподіює шкоду або створює загрозу спричинення істотної шкоди правоохоронним інтересам, тобто об'єкту злочину. Тому суспільна небезпека визначається перш за все об'єктом злочину: його важливістю, соціальною цінністю. Чим важливий об'єкт посягання, тим значніше заподіювана йому шкода, тим більший ступінь суспільної небезпеки діяння.

Вбивство розглядається як більш тяжкий злочин, ніж тілесне пошкодження, оскільки життя людини (об'єкт вбивства) більш цінне благо порівняно із здоров'ям (об'єкт тілесного пошкодження).

Разом з об'єктом суспільну небезпеку в значній мірі виражають наслідки злочину, безпосередньо пов'язані з об'єктом злочини.

Закон диференціює відповідальність залежно від характеру і тяжкості наслідків (крупний розмір, тяжкі наслідки, особливо тяжкі наслідки і ін.).

Кримінальний кодекс розрізняє такі види злочинів, як крадіжка, грабіж, вчинені в крупному розмірі. Спричинення майнового збитку шляхом обману або зловживання довір'ям стає небезпечним, якщо воно заподіяло крупний збиток.

При одних і тих же наслідках суспільна небезпека може визначатися іншими ознаками. Наприклад, при всіх видах Вбивств, передбачених Кримінальним кодексом, результат - смерть людини. Але шкідливість вбивства зростає, якщо воно вчинено з особливою жорстокістю, способом, небезпечним для життя багатьох людей.

Показником суспільної небезпеки злочину є і характер скоюваної дії або бездіяльності.

Стаття 25 КК, що визначає умисну форму вини, вказує на свідомість винен суспільній небезпеці своєї дії або бездіяльності. Так, суспільна небезпека розбою, тяжкість цього злочину по порівнянню, наприклад, з крадіжкою, обумовлена характером злочинних дій: нападом з метою заволодіння майном, сполученим з насильством, небезпечним для життя або здоров'я особи, що піддається нападу.

Важливе значення у визначенні суспільної небезпеки діяння, його тяжкість закон додає ознакам суб'єктивної сторони (формі і виду вини, мотиву і меті злочину). Тяжкими і особливо тяжкими (стаття 15) закон визнає тільки умисні злочини.

Вбивства, тілесні пошкодження, вчинені умисно, є більш тяжкими, шкідливими в порівнянні з аналогічними діяннями, вчиненими по необережності.

Характер і ступінь суспільної небезпеки досконалого злочину виражають вигляд і розмір покарання, вживання умовного засудження.

Протиправність

Протиправність - друга ознака злочину, нерозривний пов'язаний з суспільною небезпекою. Він означає, що таке діяння протизаконне, тобто кримінальний закон розглядає його як злочинне. Згідно КК злочином признається тільки таке діяння, яке передбачене кримінальним законом.

Особа, що вчинила злочин, порушує те, що міститься в нормі закону заборона подібної поведінки. Стосовно кримінального права йдеться про кримінально-правову протиправність. Протівоправни і інші правопорушення (наприклад, адміністративні), але вони передбачені не кримінальним законом.

Протиправність є юридичним виразом суспільної небезпеки діяння. Як не може бути злочинного діяння, що не заподіює істотної шкоди, так не може бути злочинним діяння, яке не є протиправним. Для визнання діяння злочинним необхідно, щоб воно було обов'язково передбачено кримінальним законом.

В статті 3 КК підкреслюється, що «Злочинність діяння, а також його караність і інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки справжнім Кодексом» і «Вживання кримінального закону аналогічно не допускається». В статті 8 мовиться, що «Підставою кримінальної відповідальності є здійснення діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого справжнім Кодексом». В статті 9 Кримінального кодексу вказується, що злочинність і караність визначаються законом, що діяв під час здійснення цього діяння.

Таким чином, в Україні ніхто не може притягати до кримінальної відповідальності і осуджений, якщо вчинене їм діяння не протиправно, якщо воно безпосередньо не передбачено кримінальним законом.

Хоча суспільна небезпека і протиправність дві обов'язкові взаємозв'язані ознаки злочину, проте, для визнання злочином вирішальне значення має суспільна небезпека. Саме суспільна небезпека є підставою для визнання діяння злочинним, для його криміналізації.

Для правильного розуміння співвідношення вказаних двох ознак злочину важливе значення має положення, закріплене в частині 2 статті 14 КК. Тут сказано: Не "є злочином дія або бездіяльність, хоча формально і що містить ознаки якого-небудь діяння, передбаченого Особливою частиною справжнього Кодексу, але через малозначність не представляюче суспільної небезпеки, тобто що не заподіяло шкоди і що не створило загрози спричинення шкоди особи, суспільству або державі".

В таких випадках в наявності формальна ознака - протиправність, але немає характерної для злочину ознаки - істотної шкоди кримінальним законом, що охороняється, об'єктам.

Отже, одне лише зовнішня формальна відповідність досконалого діяння ознакам конкретного злочину не дозволяє вважати його таким, якщо воно не представляє такого ступеня небезпеки, яка властива злочину (істотна шкода). За наявності таких випадків кримінальна справа не може бути збуджене, а збуджене підлягає припиненню.

Закон не розкриває поняття малозначності, і з'ясування його необхідне проводити стосовно кожного конкретного випадку, піддаючи розгляду, оцінці всі обставини справи. Вони повинні показати, що таким діянням не була причинна істотна шкода.

Не можна при цьому не враховувати зміст і спрямованість наміру. Тому якщо намір був направлений на вбивство, але з незалежних від особи причин не було нанесено навіть поранення потерпілому, то таке діяння не може розглядатися як малозначне, оскільки була серйозна загроза життя людини^.

КК передбачає систему норм, присвячених рішенню питання про види злочину. Ця система по місцю того, що розташовує зв'язується з поняттям злочину і, підрозділяє всі злочини на чотири категорії, іменованими злочинами: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкими і особливо тяжкими. Так само вона виділяє неодноразову злочинів, сукупність злочинів і рецидив.

Всяка кваліфікація лише тоді є спроможною, коли вона заснована на чітко що фіксується і єдиній підставі розподілу. В даному випадку законодавець прямо закріплює, що виділення категорій особливо тяжких, тяжких, середній тяжкості і невеликій тяжкості злочинів проводиться ним “залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діянь, передбачених справжнім Кодексом”.

Виходячи з цього, слід констатувати, що віднесення кожного злочину до якої-небудь з названих в КК категорій повинне здійснюватися з урахуванням суспільної небезпеки посягання, її характеру і ступеня. Важливо при такому розумінні кваліфікації визначити, що впливає на суспільну небезпеку окремого злочину. Законодавець, визнавши за доцільний не обмежуватися лише вказівкою на кількість і найменування категорій злочинів, встановив також і їх відмітні ознаки: “злочинами невеликої тяжкості признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких максимальне покарання, передбачене справжнім Кодексом, не перевищує двох років позбавлення волі”, “Злочинами середньої тяжкості признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких максимальне покарання, передбачене справжнім Кодексом, не перевищує п'яти років позбавлення волі”, “Тяжкими злочинами признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких максимальне покарання, передбачене справжнім Кодексом, не перевищує десяти років позбавлення волі”. “особливо тяжкими злочинами признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких Кодексом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 роки або більш суворе покарання”.

Зрозуміло, класифікація злочинів не може бути раз і назавжди даною. Межі між різними категоріями злочинів умовні: кон'юнктура злочинності міняється швидко, як міняються характер і ступінь суспільної небезпеки різних деліктів. Тому класифікація злочинів повинна періодично уточнюватися, оскільки має важливе значення для вирішення проблем карно-процесуального (про перебування, підсудність, терміни і порядок виробництва під слідством у справах про злочини різних категорій), кримінально-старанного (про зміст і об'єм виправної дії) і кримінології (про класифікацію злочинців) характеру, проблем кримінальної статистики.

Категорія злочину враховується при встановленні небезпечного і особливо небезпечного рецидиву; смертна страта і довічне позбавлення волі призначаються тільки за особливо тяжкі злочини, що роблять замах на життя; при призначенні покарання по сукупності злочинів залежно від їх категорій або допускається, або виключається вживання принципу поглинання менш строгого покарання більш строгим; кримінальна відповідальність наступає за приготування тільки до тяжкого або особливо тяжкого злочину; значення обставини, пом'якшувальної покарання, може мати місце при здійсненні вперше унаслідок випадкового збігу обставин тільки злочину невеликої тяжкості^.

При засудженні до позбавлення волі вид виправної установи і режим виправної колонії призначаються з урахуванням категорії злочину, за здійснення якого призначено покарання.

Злочинним співтовариством (злочинною організацією) може бути визнано згуртоване організоване об'єднання, створене для здійснення саме тяжких, або особливо тяжких злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з діяльним розкаянням і у зв'язку з примиренням з потерпілим може застосовуватися тільки до осіб, що вперше вчинили злочини невеликої тяжкості.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким видом покарання може застосовуватися до осіб, що відбувають позбавлення волі, тільки за злочини невеликої або середньої тяжкості. [№5, 43-56ст.]

Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, що мають малолітніх дітей, не застосовується до осуджених до позбавлення волі на термін понад п'ять роки за тяжкі і особливо тяжкі злочини проти особи.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або від покарання може застосовуватися тільки при здійсненні злочину невеликої або середньої тяжкості.

Частина терміну покарання, після від'їзду якій можливе умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, залежить від категорії злочину, за який осуджений відбуває покарання.

Термін погашення судимості осіб, осуджених до позбавлення волі, визначається категорією досконалого злочину.

Терміни давності залучення до кримінальної відповідальності і давності звинувачувального вироку суду також визначаються категорією досконалого злочину.

Підводячи підсумки виконаної роботи, хотілося б провести для більш глибокого розуміння суті злочину різницю між злочинами і іншими правопорушеннями.

Злочин - це один з видів правопорушень. Злочин відрізняється від інших правопорушень (адміністративних, цивільно-правових і інших) тим, що воно визначається кримінальним законом і володіє ознаками кримінально-правової протиправності, за його здійснення слідує кримінальна відповідальність, вживання кримінально-правових заходів. Інші правопорушення передбачаються іншими законами: адміністративними, цивільними і іншими - і за їх здійснення наступає адміністративна, цивільно-правова і інша відповідальність з вживанням до правопорушників адміністративних, цивільно-правових і інших заходів.

В основі формальної відмінності злочинів і інших правопорушень лежить головна відмітна ознака - ступінь суспільної небезпеки діяння. Всі правопорушення тому і признаються правопорушеннями, що вони роблять замах на суспільні відносини, блага, що охороняються законом, заподіюють їм шкоду і через це розглядаються як правопорушення. Але суспільна небезпека, шкідливість правопорушень не однакова. Злочин має найвищий степінь шкідливості, суспільної небезпеки, яка служить критерієм віднесення діяння до числа злочинних.

Підвищений ступінь суспільної небезпеки злочину, на відміну від інших правопорушень, обумовлюється тим, що як його об'єкт виступають більш важливі, цінні суспільні відносини, і злочином заподіюється більша шкода. Наприклад, ознакою, що визначає підвищену суспільну небезпеку порушення правил безпеки руху і експлуатації транспорту, є спричинення шкоди особи громадянина. Відсутність таких ознак свідчить про знижений ступінь тяжкості порушення вказаних правил і служить підставою віднесення таких випадків до числа адміністративних правопорушень.

3. Поняття і зміст права інтелектуальної власності.

Давно відомо, що інтелектуальна діяльність є однією з рушійних сил розвитку цивілізації, і означає результати інтелектуальної творчості людини.

Інтелектуальна власність є нематеріальною категорією і регулює здебільшого нематеріальні відносини між суб'єктами права інтелектуальної власності.

Як юридична категорія інтелектуальна власність складається з таких категорій: авторське право, яке включає в себе такі поняття як літературні, музичні, художні твори, комп'ютерне програмне забезпечення тощо; та промислову власність - тобто патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки та ін.

З розвитком категорії права інтелектуальної власності виникла необхідність у її детальному визначенні та захисті, як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівні.

Так, з цією метою створюється відповідна нормативна база у кожній державі. На міжнародному рівні інтелектуальна власність захищається законодавством міжнародних організацій. Такими організаціями є наприклад Всесвітня організація інтелектуальної власності та Світова організація торгівлі.

Міжнародними організаціями прийняті такі акти з регулювання та охорони права власності:

- Паризька конвенція про охорону промислової власності;

- Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів;

- Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх форм.

В Україні право інтелектуальної власності регулюється Цивільним кодексом України, прийнятий 16 січня 2003 року; Законом України «Про знаки на товари та послуги», Законом України «про винаходи та корисні моделі»; Законом України «про авторське право та суміжні права» та деякими іншими нормативно-правовими актами.

Термін і поняття «інтелектуальна власність» виникли порівняно недавно.

Можна вважати, що походження терміна «інтелектуальна власність» пов'язано з французьким законодавством кінця XVIII ст. Це поняття склалося під впливом французьких філософів-просвітителів. Проте така теорія права на творчі результати найбільшого поширення вже в XIX столітті. Термін «інтелектуальна власність», започаткований у Франції широко використовується й зараз.

Отже, інтелектуальна власність - це продукт людського інтелектуальної діяльності, результат творчості, який охороняється законом. Це нематеріальна субстанція.

Право інтелектуальної власності розглядається з двох позицій: об'єктивної та суб'єктивної.

Об'єктивне право інтелектуальної власності - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання й охорони результатів інтелектуальної діяльності людей.

Суб'єктивне право інтелектуальної власності -- це право його суб'єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльності.

При всіх своїх характеристиках інтелектуальна власність має економічну вартість. Вона відкриває нову ринкову можливість або являє загрозу, в залежності від того, хто нею розпоряджається. Сьогодні, найчастіше інтелектуальна власність стає важливим активом підприємства.

Компанії, які не визначили інтелектуальну власність своїм пріорітетом ризикують втратити свої переваги перед конкурентами.

Останнім часом об'єкти авторського права та суміжних прав набувають усе більшого економічного значення. Саме з ними пов'язані питання недобросовісної конкуренції. Саме тому питання, що стосуються об'єктів авторського права і суміжних прав, знайшли відображення в законодавстві держав та міжнародних організацій.

Правовідносини у сфері інтелектуальної власності в Україні регулюються окремими положеннями Конституції України (ст. 41, 54), нормами Цивільного кодексу України (глава 39), Кримінального кодексу , Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та різноманітними законами та підзаконними нормативними актами.

Законами, що регулюють право інтелектуальної власності в Україні є:

- Закон України «Про авторське право і суміжні права»;

- Закон України «Про видавничу справу»;

- Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»;

- Закон України «Про електронний цифровий підпис»;

- Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;

- Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах»;

- Закон України «Про інформацію»;

- Закон України «Про кінематографію»;

- Закон України «Про науково-технічну інформацію»;

- Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу»;

- Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;

- Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»;

- Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

- Закон України «Про охорону прав на промислові зразки»;

- Закон України «Про охорону прав на сорти рослин»;

- Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;

- Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

- Закон України «Про рекламу»;

- Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»;

- Закон України «Про телебачення і радіомовлення»;

- «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаних з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування».

Так, наприклад Закон України «Про авторські та суміжні права» Закон складається з шести розділів. Розділ І «Загальні положення» розкриває основні поняття, використані в Законі, склад українського законодавства про авторське право і суміжні права, визначає сферу дії Закону, повноваження установи у сфері охорони авторського права та суміжних прав, застосування правил міжнародного договору, а також права іноземних осіб та осіб без громадянства.

На розвиток законодавства України про авторське право та суміжні права, виконання міжнародних зобов'язань України щодо захисту інтересів осіб, які мають ці права, захист прав та інтересів осіб, які займаються розповсюдженням примірників об'єктів авторського права і суміжних прав, та споживачів спрямований Закон України від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»- у редакції від 10 липня 2003 р.

Окремі норми, що стосуються інтелектуальної власності, містяться також в:

1. Відомчих нормативно-правові акти

a. Наказ Державного патентного відомства України про встановлення розміру плати за атестацію кандидатів у представники у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)

b. Наказ "Про затвердження нормативних документів, необхідних для застосування Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)"

c. Наказ "Про запровадження у вищих навчальних закладах навчальної дисципліни "Інтелектуальна власність"

d. Наказ "Про створення підрозділів з питань інтелектуальної власності"

e. Про затвердження Положення про порядок створення та головні функції тендерних комітетів щодо організації та здійснення процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти

f. Положення "Про державний реєстр представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)"

g. Наказ "Про затвердження Положення про Атестаційну комісію Державного департаменту інтелектуальної власності"

h. Положення про Атестаційну комісію Державного департаменту інтелектуальної власності

i. Порядок складання кваліфікаційних екзаменів кандидатами у представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені)

j. Положення про апеляційну комісію Державного департаменту інтелектуальної власності.

2. Указах Президента України:

a. Про заходи щодо охорони iнтелектуальної власностi в Українi

b. Про Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні.

3. Постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України:

a. Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності;

b. Про затвердження Концепції розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності;

c. Про затвердження Концепції легалізації програмного забезпечення та боротьби з нелегальним його використанням;

d. Про утворення Державної патентної бібліотеки;

e. Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених);

f. Про затвердження Порядку використання комп'ютерних програм в органах виконавчої влади;

g. Про внесення змін до Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності;

h. Про внесення змін до Порядку сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності;

i. Про затвердження Національного стандарту N 4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності";

У випадку, коли необхідно врегулювати спори щодо прав на об'єкти інтелектуальної власності між фізичними або юридичними особами України та іноземних держав, верховенство перед національними законами мають міжнародні договори, до яких приєдналася Україна. На сьогодні Україна с учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері.

За здійснення політики у сфері інтелектуальної власності в Україні відповідає Міністерство освіти і науки України, при якому створений Державний Департамент інтелектуальної власності, який є урядовим органом державного управління, що уповноважений представляти, реєструвати і підтримувати на території України права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, географічні зазначення, топографії інтегральних мікросхем, а також здійснювати реєстрацію об'єктів авторського права: творів літератури і мистецтва, комп'ютерних програм, баз даних та інших об'єктів авторського права.

Державний департамент, згідно положення про департамент інтелектуальної власності проводить єдину державну політику у сфері охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності; удосконалює законодавчу і нормативну бази, міжнародне співробітництво у сфері інтелектуальної власності, забезпечує умови для введення інтелектуальної власності до господарського обороту, підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері інтелектуальної власності, взаємодії з громадськими організаціями тощо.

Захист права інтелектуальної власності в Україні відбувається на підставі таких нормативних документів як цивільний кодекс, кримінальний кодекс та законів України щодо захисту окремих видів права інтелектуальної власності.

4. Юридична відповідальність в галузі екології.

Види юридичної відповідальності

1. Кримінальна відповідальність за екологічні злочини

Кримінальна відповідальність в екологічній сфері -- це найсуворіший вид відповідальності. Підставою для її застосування є вчинення екологічного злочину, тобто найнебезпечнішого екологічного правопорушення, відповідальність за яке передбачено Кримінальним кодексом України.

Злочином у екологічній сфері визнається передбачене Кримінальним кодексом України суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на екологічний правопорядок, екологічні права громадян, а також інше суспільне небезпечне діяння в екологічній сфері.

У чинному Кримінальному кодексі України міститься понад двадцять статей, що встановлюють кримінальну відповідальність за злочини, які безпосередньо стосуються екологічної сфери і які можна визначити як екологічні. Проте розміщені вони в різних главах без чіткої системи, що становить певні труднощі в їх знаходженні та застосуванні. Позитивним з цього погляду є підготовлений проект нового Кримінального кодексу України, в якому екологічні злочини розміщені в одному спеціальному розділі.

Види злочинних діянь в екологічній сфері відповідно до Кримінального кодексу України можна поділити на три групи:

1) у галузі природоресурсових відносин:

- самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 199);

- незаконна порубка лісу (ст. 160);

- незаконне видобування корисних копалин (ст. 162);

- незаконне полювання (ст. 161);

- незаконне заняття рибним, тваринним та іншими воднимидобуваючими промислами (ст. 162);

- жорстоке поводження з тваринами (ст. 207);

2) у природоохоронній галузі:

- забруднення водойм і атмосферного повітря (ст. 228);

- забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст. 228);

- знищення і руйнування природних об'єктів (ст. 207);

- навмисне знищення або суттєве пошкодження лісових масивів шляхом підпалу (ст. 89, ч. 2 і 3);

- проведення вибухових робіт із порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163);

- порушення законодавства щодо континентального шельфу України (ст. 163);

3) у галузі екологічної безпеки:

- приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення (ст. 227);

- заготівля, переробка або збут радіоактивних продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 227);

- порушення правил безпеки гірничих робіт (ст. 218);

- незаконне придбання, зберігання, використання, передача або руйнування радіоактивних матеріалів (ст. 228);

- розкрадання радіоактивних матеріалів (ст. 228);

- загроза здійснення розкрадання радіоактивних матеріалів або їх викрадення (ст. 228);

- порушення правил зберігання, використання, обліку, перевезення радіоактивних матеріалів (ст. 228);

- незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 228).

2. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення -- найпоширеніший вид юридичної відповідальності в екологічній сфері. Підставою для її застосування є адміністративні екологічні правопорушення, різні види і склади яких передбачено Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення -- це вид юридичної відповідальності, яка передбачає заходи адміністративного впливу за протиправні й винні діяння, що порушують встановлений порядок використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища (довкілля) та вимоги екологічної безпеки.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення найбільша кількість статей (понад сорок), у яких передбачається відповідальність за екологічні правопорушення, міститься в сьомій главі «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» (ст. 52--92). Окремі види адміністративних екологічних правопорушень містяться в главах 5, 6, 8 та ін. цьогокодексу.

Залежно від об'єкта посягання адміністративні правопорушення поділяють на кілька груп.

Першу групу екологічних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальність, становлять адміністративні правопорушення, що стосуються права власності на природні ресурси (глава 4 ст. 47--51 Кодексу України про адміністративні правопорушення). До таких адміністративних екологічних правопорушень відносять порушення права державної власності нанадра (ст. 47), порушення права державної власності на води (ст. 48), порушення права державної власності на ліси (ст. 49), порушення права державної власності на тваринний світ (ст. 50), а також інші правопорушення.

Другу групу становлять адміністративні земельні правопорушення (глава 7, ст. 52--56 Кодексу України про адміністративні правопорушення). До таких правопорушень відносять псування і забруднення сільськогосподарських земель (ст. 52), порушення права використання земель (ст. 53), самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53'), приховування або перекручування даних Земельного кадастру (ст. 532), несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або неприведення їх до стану, придатного для використання за призначенням (ст. 54), самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою (ст. 55), знищення межових знаків (ст. 56 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Третю групу адміністративних правопорушень, в екологічній сфері становлять адміністративні надрові правопорушення, передбачені ст. 57, 58 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме: порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57), порушення правил і вимог проведення робіт з геологічного вивчення надр (ст. 58).

Четверту групу адміністративних екологічних правопорушень становлять водні правопорушення, передбачені ст. 59--62 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ці правопорушення стосуються порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59), порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59), порушення правил водокористування (ст. 60), пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації (ст. 61), невиконання обов'язків щодо реєстрації в суднових документах операцій із шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62).

Лісові адміністративні правопорушення, які передбачені ст. 63--77 Кодексу України про адміністративні правопорушення, становлять п'яту групу адміністративних правопорушень. До таких правопорушень відносять незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63), порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі та вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64), незаконну порубку, пошкодження та знищення лісових культур і молодняку (ст. 65), знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66), здійснення лісових користувань не згідно з метою або вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовому квитку (ст. 67), порушення правил відновлення і поліпшення лісів, використання ресурсів спілої деревини (ст. 68), пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69), самовільне сінокосіння і випасання худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід (ст. 70), введення в експлуатацію виробничих об'єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71), пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72), засмічення лісів побутовими відходами і покидьками (ст. 73), знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74), знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75), знищення корисної для лісу фауни (ст. 76), порушення вимог пожежної безпеки в лісах (ст. 77), самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 77).