Класифікація злочинів

37

Зміст

Вступ

Розділ I. Загальні риси злочину

1.1. Характеристика злочину в кримінальному праві України

1.2. Ознаки злочину та їх характеристика

1.3. Відмінність злочинів від інших правопорушень

Розділ II. Критерії, за якими здійснюється класифікація злочину

2.1. Поняття класифікації злочинів

2.2. Класифікація злочинів за новим Кримінальним кодексом України

Розділ III. Підстави та види критеріїв класифікації злочинів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. З моменту прийняття та вступу у дію першого Кримінального кодексу незалежної України розпочалася робота із забезпечення правильного його розуміння, справедливого застосування та подальшого вдосконалення. У порівнянні зі старим, новий Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року змінив значну кількість кримінально-правових інститутів, одночасно з'явилася низка істотно нових загальних положень закону про кримінальну відповідальність. Серед них особливу увагу привертає вирішення питання про класифікацію злочинів.

Класифікація злочинів є однією з актуальних проблем в кримінальному праві, що має велике теоретичне і практичне значення.

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя - політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні.

Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями.

Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію до зростання.

В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності - це дуже складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину.

Встановлення класифікації злочинів вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають вчення кримінального права.

Класифікація злочинів дається в Загальній частині кримінального права і має важливе значення для практичного застосування кримінального закону.

В даній роботі поставлені такі задачі як:

1) Проаналізувати характеристику злочину та його відмінність від інших правопорушень;

2) Розкрити поняття, значення класифікації злочинів за новим Кримінальним кодексом;

3) Дослідження класифікації злочинів за різними підставами (критеріями).

Розділ I. Загальні риси злочину.

1.1. Характеристика злочину в кримінальному праві України.

Дії людини складаються з вчинків. Вчинок - це головний елемент людських взаємовідносин, в якому проявляється особистість людини, її гарні й погані якості, ставлення до суспільства, до оточуючого світу. Вчинки поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні - тобто ті, які відповідають нормам моралі і нормам права, вимогам закону. Протилежною правомірній поведінці є неправомірна, тобто та, яка суперечить закону. Неправомірна поведінка проявляється в правопорушеннях, як це випливає з самого терміна діях, які порушують право, закон.

В свою чергу правопорушення поділяються на кримінальні злочини та проступки.

Кримінальне право як наукова дисципліна вивчає, головним чином, злочин і покарання. Злочин і покарання - це дві сторони всього кримінального права і законодавства. Саме ці дві кримінально-правові інституції визначають і утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потребу кримінального законодавства, кримінально - правової охорони, кримінального правосуддя. Звідси видно, яке велике значення має визначення поняття злочину. Визначення поняття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії кримінального права.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально - небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально - правового захисту.

В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі не існує, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння , забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально - правову норму. Поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права, повинно ґрунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне ( наукове ) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим ученим ( групою вчених ), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке “консервативне” , як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально - політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливим.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло кримінально караних діянь, дає злочинові чітку суспільно - політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.

Законодавчо визначене поняття злочину, по-перше, утворює в громадській свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і, таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

По - друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій незлочинних - дуже велике практичне завдання, бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.

З урахуванням всіх ознак злочину його поняття можна визначити таким чином. Злочин - це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.[ 23, 170 ].

Згідно зі ст. 11 Кримінального кодексу України, злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність ), вчинене суб'єктом злочину. Згідно з ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь - якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить великої суспільної небезпеки.

Поняття злочину, дане у ст. 11 Кримінального кодексу України, вказує лише на одну із найістотніших ознак злочину - суспільну небезпеку вчиненого діяння ( дію чи бездіяльність ). Тобто це - суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке порушує відповідну норму права, що охороняється погрозою застосування покарання. Тому злочин, будучи суспільно небезпечним діянням ( дією чи бездіяльністю ) водночас є діянням протиправним.

В силу даної статі злочином може бути визнано лише винне суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність ), тобто вчинене особою навмисно чи необережно.

Злочин -- це суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Отже, воно заборонено під страхом покарання. Тому караність винного суспільно небезпечного діяння є також істотною ознакою злочину. В характері і розмірі покарання, встановленого кримінальним законом за той чи інший злочин, виражена оцінка державного ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину.

1.2. Ознаки злочину та їх характеристика.

У визначенні поняття злочину, поданого в ст. 11 Кримінального кодексу України названо дві ознаки злочину винність та суспільна небезпечність. В теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, здебільшого, також називають винність і караність або лише винність. Для визначення поняття злочину достатньо було б вказати лише його формальну ознаку -передбачення кримінальним законом. Проте вказівка лише на цю ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець визначає ті чи інші діяння злочинними, а тому у визначенні поняття злочину має бути вказана і його матеріальна ознака - суспільна небезпека, - яка свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.[ 24, 7 ]

Об'єктивно суспільно небезпечне діяння може бути визначене злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). Яка б шкода не була б заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалась суспільна небезпечність вчинюваних нею дій ( бездіяльності ) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно ( діяння ) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи. Винність - одна з най важливіших ознак, але не самостійна ознака, а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння, тобто є структурним елементом суспільної небезпечності.

1.3. Відмінність злочинів від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Злочин, як вид правопорушення, слід відрізняти не лише від малозначних діянь, а й від інших правопорушень, як прояв суспільно небезпечної поведінки особи - слід відрізняти від інших видів людської поведінки.

Під правопорушенням розуміється антисоціальне протиправне і, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Із цих конституційних положень однозначно випливає, що злочини, адміністративні, дисциплінарні правопорушення і цивільно-правові делікти є різними видами правопорушень. У теорії права виділяються й інші види правопорушень - господарсько-правові, фінансові, конституційні, трудові, корупційні, податкові, екологічні, земельні, сімейні правопорушення, порушення міжнародного права тощо.

Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального права.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є:

1) суспільна небезпека;

2) суб'єкт правопорушення;

3) винність;

4) кримінальна протиправність;

5) кримінальна караність.

Суспільна небезпека, як один із названих критеріїв, є характерною не тільки для злочинів, а й для інших правопорушень. Цей висновок випливає, зокрема, із ч. 2 ст. 1 КК, де зазначено, що «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами».

Розрізняють характер і ступінь суспільної небезпеки. Характер - якісна ознака суспільної небезпеки - залежить від важливості об'єкта кримінально-правової охорони. Так, життя та здоров'я особи, її воля, статева свобода і статева недоторканність, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок як найбільш важливі цінності захищаються кримінальним законом. Наявність факту посягання на них не викликає необхідності порушувати питання про відмежування такого злочину від інших правопорушень, оскільки таких законодавство не передбачає.

Основною ознакою, яка впливає на ступінь суспільної небезпеки, с властивість діяння заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

Міри кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які приймає Верховна Рада України, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і підзаконними актами.

Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди.

Найчастіше виникає питання про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень. Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самі дії передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому не визначені.

Розділ II. Критерії, за якими здійснюється класифікація злочинів та її значення.

2.1. Поняття класифікації злочинів.

Класифікація - це саме головне в застосуванні, реалізації кримінально-правових норм.

Класифікація злочину - це встановлення відповідності ознак конкретного скоєного діяння ознакам складу злочину, передбаченим кримінальним законом.

Треба зазначити, що необхідними умовами правильної класифікації є точне і достовірне встановлення всіх фактичних обставин скоєного суспільно-небезпечного діяння та глибоке знання чинного кримінального законодавства. Класифікація злочину дає змогу точно застосувати закон.

Перший етап класифікації - це встановлення наявності загального складу в діях винної особи. З'ясування цього питання дає змогу зробити висновок, що дії особи є злочином і можуть бути визнані підставою для кримінальної відповідальності.

Після встановлення в діянні винної особи загального складу з'ясовують, ознаки якого конкретного складу злочину є в даному випадку. На підставі встановлення відповідності ознак скоєного діяння ознакам злочину, описаного в конкретній правовій нормі, застосовується закон. Тобто можна сказати, що при класифікації злочинів відбувається практичне застосування законів.

Класифікація злочину закріплюється в процесуальних документах, таких як постанова про пред'явлення звинувачення, обвинуваченому висновку судовому вироку. Особи, які здійснюють класифікацію злочинів: слідчий, прокурор (у встановленому законом порядку), а остаточно застосовує класифікацію суд. Тільки за вироком суду, який вступив в законну силу. Класифікація діянь винного є остаточною.

Питання класифікації злочину розв'язується на всіх стадіях кримінального процесу під час:

1)Порушення кримінальної справи;

2) Пред'явлення обвинувачення;

3) Складання обвинувального висновку;

4) Віддання обвинувального до суду;

5) Винесення вироку.

Класифікацією злочинів називається застосування тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно містить в собі ознаки вчиненого особою злочину.

Враховуючи логічну природу права і формальну визначеність правових норм, відправними моментами для правової класифікації є її логічні та логіко-правові особливості. У логіці класифікація розглядається як розподіл предметів на взаємопов'язані класи відповідно до найбільш істотних ознак, притаманних предметам даного виду і які відрізняють їх від предметів інших видів [1; 3, 269]. Наука кримінального права під класифікацією злочинів розуміє поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерія [13, 75; 17, 150; 15, 79; 9, 11-27]. При цьому зазначається, що злочини відрізняються між собою як внутрішніми ознаками (мається на увазі їх зміст - охоронювані кримінальним законом об'єкти посягання, способи вчинення злочинів, суспільна небезпечність, вина особи), так і зовнішніми, тобто встановленим законом покаранням і його розміром. Так, у кримінальному праві класифікація злочинів може проводитись за різними підставами: за суб'єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпеки. Об'єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини КК і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності. Усі злочини в Особливій частині КК поділені на групи (глави, розділи) за об'єктом посягань, що важливо для визначення підслідності, підсудності, обумовлює ефективність боротьби зі злочинністю на певних етапах розвитку суспільства [10, 125-126; 8, 30].

Правильна класифікація - це правильне та одноманітне застосування закону, що є дуже важливим для:

- охорони особи, її прав та законних інтересів;

- здійснення правосуддя;

- охорони громадського правопорядку.

Значення правильної класифікації злочинів полягає в тому, що вона:

ь є необхідною передумовою здійснення єдиної демократичної законності;

ь є необхідною передовою проведення єдиної карантинної політики нашої держави;

ь гарантія захисту прав особи.

Верховний Суд України постійно вимагає, щоб суди неухильно дотримувались вимог закону відносно правильної класифікації злочинів і ніякі відхилення від цієї вимоги недопустимі.

2.2. Класифікація злочинів за новим Кримінальним кодексом України.

Групуючи вказані підстави класифікації та беручи до уваги її логічні передумови, М. І. Загородніков виділяв два види класифікації злочинів - природню і штучну. Природню розглядав як класифікацію, в основу якої покладено істотну ознаку, тобто ступінь суспільної небезпеки злочинів як головну матеріальну ознаку злочину. Штучними науковець називав класифікації злочинів в залежності від ознак та елементів складу злочину, тобто за ознаками об'єкту, об'єктивної сторони, суб'єкту та суб'єктивної сторони злочинів [5, 16-17]. Такі класифікації нерозривно пов'язані з так званою `ед.`шевс класифікацією і виступають як додаткові по відношенню до першої, яка є основною. Вони дозволяють уточнити юридичний і соціальний зміст відповідних суспільно-небезпечних діянь, поглибити наше уявлення про їх взаємозв'язок і можуть бути використані для кваліфікації злочинів, відмежування їх від суміжних складів та для призначення покарання. Однак розвиток сучасного кримінального права глибоко пов'язаний з проблемою індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно тільки від тяжкості злочину. Саме таку класифікацію містить новий Кримінальний кодекс України. Так, стаття 12 КК України вперше у вітчизняному кримінальному законодавстві класифікує злочини залежно від ступеня тяжкості на 4 групи: злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини [11]. Зі змісту даної норми можемо зробити висновок, що за основу класифікації взятий матеріальний критерій - тяжкість злочину як його внутрішня соціальна сутність, небезпечність для охоронюваних Кримінальним законом певних суспільних відносин. Формальним же критерієм вказаної класифікації виступає вид покарання у вигляді позбавлення волі у формі розміру санкцій. Отже, граничним критерієм для злочинів невеликої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років; для особливо тяжких - покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Зазначимо, що дотепер питання класифікації злочинів в кримінальному законодавстві було вирішене лише наполовину. КК Української РСР, що був прийнятий у 1960 році, хоча й змінювався та доповнювався в останні роки, але в цілому мав серйозні вади, не відповідаючи сучасній теорії кримінального права [21, 3-9, 6-7]. Так, Кримінальний кодекс 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки (ст. 51), в свою чергу це змушувало законодавця постійно вносити зміни та доповнення до переліку тяжких злочинів (ст. 7-1), злочинів, при вчиненні яких не застосовується умовно-дострокове звільнення від покарання, заміна покарання більш м'яким (ст. 52-1), злочинів, при вчиненні яких умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким може бути застосовано після фактичного відбуття не менше визначеної частки призначеного строку покарання (ст. 52 КК УРСР 1960 р.) та інші. В Кримінальному кодексі України 2001 р., на відміну від Кримінального кодексу 1960 р., визначене поняття не лише тяжкого злочину, а злочинів усіх ступенів тяжкості, при цьому замість переліку тяжких злочинів, як це було в КК 1960 р., ступінь тяжкості злочинів визначається залежно від самого суворого покарання, встановленого за нього статтею Особливої частини КК [16, 67, 171].

Отже, класифікація злочинів в ст. 12 нового Кримінального кодексу була проведена лише за одним критерієм - ступенем тяжкості злочинів, при цьому характер суспільної небезпеки не був взятий до уваги. Разом з тим, саме він виступає критерієм розподілу злочинів в Особливій частині КК по розділах. У цьому сенсі спірною виглядає точка зору Л. М. Кривоченко щодо суттєвості і універсальності класифікації лише за ступенем тяжкості як виразником суспільної небезпечності, яка в свою чергу “виражається в сукупності об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину: важливості об'єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо” [13, 75].

Так, М. І. Хавронюк, провівши математичний аналіз груп злочинів, об'єднаних у розділи Особливої частини КК, залежно від ступеня їх тяжкості у цілому, дійшов до цікавого висновку, що найбільш тяжкими у цілому є злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, злочини проти основ національної безпеки України і військові злочини, а найменш тяжкими у цілому - злочини проти довкілля, проти виборчих, трудових, інших особистих прав і свобод людини і громадянина, злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж [12, 226-228]. Як бачимо, пріоритетними родовими об'єктами кримінально-правового захисту є мир, безпека людства і міжнародний правопорядок, основи національної безпеки України, військовий правопорядок, тоді як життя, здоров'я людини, її честь, гідність, недоторканість та безпека, проголошені ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю, посідають в даному переліку не перші місця. Окрім того, неврахування характеру суспільної небезпеки при класифікації злочинів та класифікація на основі лише одного критерія стали причинами наступних протиріч та непорозумінь, на які звертає увагу М. І. Хавронюк.

Так, порівнюючи між собою склади злочинів, за вчинення яких КК передбачає ідентичні санкції, мусимо дійти хибного висновку, що однаковим є ступінь тяжкості, наприклад, таких злочинів: вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119) і умисне нанесення побоїв службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обов'язок (ч. 2 ст. 350); ведення агресивної війни (ч. 2 ст. 437) і незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого в двісті п'ятдесят разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (ч. 3 ст. 289) тощо. Суттєво відрізняються між собою санкції, встановлені за злочини, які майже не відрізняються характером та ступенем суспільної небезпеки, за ступенем тяжкості ці злочини навіть віднесені до різних категорій, наприклад, вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність (ч. 2 ст. 119 КК), є тяжким злочином, карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років, а проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть (ст. 141 КК), є злочином середньої тяжкості, бо санкція передбачає обмеження волі на строк від 3 до 5 років або позбавлення волі на той самий строк тощо. Окрім того, інколи санкція загальної кримінально-правової норми є більш суворою, ніж санкція спеціальної норми. Наприклад, контрабанда за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за цей злочин (ч. 2 ст. 201 - загальний склад) карається позбавленням волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією предметів контрабанди і з конфіскацією майна. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, скоєна повторно чи за попередньою змовою осіб, а також якщо предметом контрабанди були особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні речовини або наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори у великих розмірах (ч. 2 ст. 305 КК - спеціальний склад), карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією предметів контрабанди і з конфіскацією майна тощо.

Вищенаведені аргументи дають нам можливість ще раз стверджувати, що в основі законодавчого поділу злочинів на певні категорії покладено лише один критерій - ступінь тяжкості злочинів, а не два, тобто ступінь тяжкості злочинів і характер та ступінь суспільної небезпечності, на чому, до речі, наголошує П. С. `ед.`шевський [15, 79-80]. Про необхідність врахування характеру суспільної небезпеки при класифікації злочинів та законодавчої класифікації злочинів за іншими критеріями, окрім зазначеного в ст. 12 КК, між іншим, за об'єктом посягання та суб'єктом вчинення злочинів, свідчить звернення уваги кола науковців та практиків до проблем, що виникають під час віднесення тієї чи іншої групи злочинів до певного класифікаційного класу [14, 86-88; 2].

Класифікація злочинів у новому Кримінальному кодексі за одним критерієм без врахування форми вини призвела до того, що особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини, адже в ст. 12 КК відсутнє посилання, до якої групи за ступенем тяжкості можуть відноситись необережні злочини. Так, Кримінальний кодекс містить склади необережних злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років. Наприклад, злочин, передбачений ч. 2 ст. 274 КК - порушення на виробництві правил ядерної або радіаційної безпеки особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки - карається позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Такі злочини вважаємо особливо тяжкими на підставі поданої в законі класифікації. Не можна однозначно стверджувати, що позиція законодавця в даному випадку є цілком слушною, бездоганною і безспірною, адже, які б тяжкі наслідки не настали від таких злочинів, самі по собі необережні злочини менше суспільно небезпечні, ніж навмисні, а віднесення їх до однієї класифікаційної групи лише за розміром санкції прирівнює їх суспільну небезпечність. Науковці пояснюють такий підхід законодавця тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності [18, 52-53]. Тому при аналізі понять особливо тяжкого злочину, тяжкого, злочину середньої та злочину невеликої тяжкості ними наголошується, що відповідно до змісту ст. 12 КК, до певної класифікаційної групи можуть входити злочини як умисні, так і необережні [22, 38-39].

Про неоднозначність і спірність питання класифікації злочинів без урахування форми вини свідчить історія прийняття Кримінального кодексу, кількість пропозицій та дискусій, що відбувалися в Верховній Раді під час обговорення ст. 12 “Класифікація злочинів”. Так, в тексті проекту КК, поданого Кабінетом Міністрів України і редагованого Комітетом Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, який був прийнятий в першому читанні, класифікація злочинів була проведена із урахуванням суб'єктивної сторони злочинів - вини в формі умислу чи необережності.

Так, злочинами невеликої тяжкості пропонувалося визнати умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, м'якше покарання, та необережні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років або інше, м'якше покарання. Злочинами середньої тяжкості відповідно мали стати умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, та необережні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше восьми років. Тяжкими злочинами пропонувалося назвати умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, та необережні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад вісім років. Особливо тяжкими злочинами мали бути лише умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі [19]. В наступних читання така редакція ст. 12 зникла, але група народних депутатів все-таки наполягали на поверненні до вищенаведеної класифікації під час розгляду даної статті в третьому читанні.

Цікаво, що в ст. 15 Кримінального кодексу РФ “Категорії злочинів”, яка є досить схожою на ст. 12 КК України, класифікація злочинів проведена з частковим урахуванням форми вини, адже відповідно до ст. 15 КК РФ злочинами невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкими одночасно можуть бути як умисні, так і необережні злочини, але межа покарання для злочинів кожної з названих класифікаційних груп є однаковою для умисних і необережних злочинів: для злочинів невеликої тяжкості - позбавлення волі на строк не більше двох років, для злочинів середньої тяжкості - позбавлення волі на строк не більше п'яти років, для тяжких злочинів - позбавлення волі на строк не більше десяти років. На відміну від КК України, КК РФ особливо тяжкими злочинами називає лише умисні діяння, за вчинення яких передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років або більш суворе покарання [7, 20-22].

В ст. 12 КК відсутня також класифікація за іншими ознаками суб'єктивної сторони, а також за іншими, вже згадуваними ознаками, що мають істотне значення для кваліфікації діяння. Водночас чинний Кримінальний кодекс України називає інші, окрім зазначених в ст. 12, категорії злочинів: особливо тяжкий злочин проти прав та свобод громадян України або інтересів України (ст. 8), особливо тяжкий злочин, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим; тяжкий злочин, вчинений умисно і пов'язаний з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43), вперше вчинений злочин невеликої тяжкості (ст. 45, 46, 48), вперше вчинений злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо особа, яка вчинила злочин, щиро покаялася (ст. 47), злочин проти миру та безпеки людства (ч. 5 ст. 49), тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин (ч. 2 ст. 59), умисний тяжкий чи особливо тяжкий злочин (ч. 2 ст. 70), необережний тяжкий злочин, необережний особливо тяжкий злочин (ч. 3 ст. 81), умисний злочин, вчинений протягом невідбутої частини покарання (ч. 4 ст. 82), вчинений повторно злочин невеликої тяжкості; особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини (ч. 3 ст. 102 КК України) тощо.

Вирішальне значення передбаченої в новому Кримінальному кодексі класифікації, яка визначає конструкцію багатьох інститутів кримінального права, диференціює кримінальну відповідальність, впливає на структуру санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу тощо, обумовило активну зацікавленість науковців та практиків вказаною проблемою. Так, з'явився ряд коментарів у засобах масової інформації, серед них зустрічаються тлумачення положень ст. 12 КК України всупереч її змісту. В. А. Клименко, який опублікував статтю “Класифікація злочинів у кримінальному законодавстві”, аналізуючи систему норм Особливої частини КК та групуючи злочини на певні класифікаційні категорії на основі ст. 12 КК, дійшов до висновку, що одне і те ж діяння може бути одночасно і злочином невеликої тяжкості, і середньої тяжкості, і тяжким, або середньої тяжкості, тяжким і навіть особливо тяжким. Як приклади, автор наводить санкції за злочини, передбачені ч. 3 ст. 188 та ч. 2 ст. 194. Дійшовши такого хибного висновку, В. А. Клименко пропонує зазначити в ст. 12 КК не тільки верхню межу покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, а й нижню межу. А до того моменту питання про віднесення того чи іншого злочину до певної класифікаційної групи вирішує суд, а не законодавець [6, 5]. Ми вважаємо таку позицію хибною. При класифікації злочинів враховуються максимальні покарання, передбачені відповідними статтями Особливої частини КК, а не ті, які може обрати суд для конкретної особи в кожному конкретному випадку. Чітке визначення максимального розміру покарання є однозначною вимогою закону, що, в свою чергу, не дозволяє судді за власним розсудом відносити вчинений особою злочин до певної категорії. Якщо ж говорити про дані в ст. 12 формулювання верхньої межі покарання, треба зауважити, що злочин визнається злочином невеликої тяжкості, якщо за нього передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, тобто не більше двох років. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який верхня межа покарання у виді позбавлення волі перевищує два роки, але не перевищує п'яти років. Аналогічно тяжким злочином є злочин, за який верхня межа покарання у виді позбавлення волі перевищує п'ять років, але не може перевищувати десяти років. При цьому нижня межа покарання за вказані злочини до уваги не береться. Злочин є особливо тяжким, якщо за нього може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк, який перевищує десять років, незалежно від того, якою є нижня межа даного виду покарання, встановлена санкцією Особливої частини КК. Отже, вищенаведений приклад тлумачення положень ст. 12 КК України є помилковим і може зашкодити правозастосовчій практиці.

Майже всі інститути як Загальної, так і Особливої частини КК нерозривно пов'язані з класифікацією злочинів. Віднесення злочинів до певної класифікаційної категорії впливає на низку факторів: можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності, умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, застосування амністії та інші. Так, відповідно до п. 18 другого розділу Прикінцевих і перехідних положень нового КК, при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України 1960 року, які були вчинені до набрання чинності КК 2001 року, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 нового КК, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим КК України. В інших випадках повинні застосовуватись відповідні положення Кримінального кодексу України 1960 року.

Крім того, класифікація злочинів має значення для вирішення низки питань в інших, окрім кримінального, законодавствах України. Так, у виправно-трудовому праві віднесення злочину, вчиненого собою, до певної класифікаційної групи впливає на визначення засудженому виду виправно-трудової установи з відповідним режимом [4]. Застарілість окремих положень Виправно-трудового кодексу України, невідповідність їх положенням нового КК, зокрема ст. 12 “Класифікація злочинів”, призвела до суттєвих прогалин в регулюванні даного питання, а саме порядку розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі до відповідних виправно-трудових установ. Для розв'язання цієї складної ситуації Державний департамент України з питань виконання покарань пішов на відчайдушний крок - була розроблена і прийнята Інструкція про порядок розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ, яка встановлює та регламентує вказані питання відповідно до положень нового КК України [20]. Використання положень даної інструкції суперечить положенням Виправно-трудового кодексу, адже, відповідно до третього розділу ВТК України, порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі встановлюються та регулюються даним кодексом, а не підзаконними актами, а вид виправно-трудової установи з відповідним режимом, в якій засуджені відбувають покарання, дійсно визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань, але лише на основі відповідних положень Кримінального та Виправно-трудового кодексів України.

Розділ III. Підстави та види критеріїв класифікації злочинів.

В основу інших класифікацій злочинів можуть бути покладені:

1) родовий об'єкт посягання, який є основою для визначення характеру суспільної небезпеки злочинів;

2) характер суспільно небезпечних наслідків;

3) форма вини;

4) За моментом закінчення злочину;

5) суб'єкт злочину;

6) наявність предмета злочину;

7) наявність потерпілого;

8) територіальна поширеність і країна, на території якої вони вчинені;

9) їх міжнародне визнання саме як злочинів;

10) їх кримінологічна характеристика;

11) їх політико-економічна характеристика тощо. Низка цих класифікацій має значення для практики застосування кримінального та виправно-трудового законодавства, інші - переважно для теоретичних розробок проблем з кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, кримінальної статистики тощо.

За родовим об'єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів - відповідно до назв розділів Особливої частини КК:

· злочини проти особи;

· злочини проти основ національної безпеки України;

· злочини проти держави;

· посадові злочини;

· господарські злочини;

· злочини проти власності та ін.

За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками:

· матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода);

· нематеріального характеру (злочини, наслідки яких полягають у психологічній шкоді, що заподіюється особі, або створюють дисфункції у певних суспільних відносинах - політичних, економічних, соціальних, правових тощо -- і мають, таким чином, дезорганізаційний характер).

Форма вини є критерієм поділу усіх злочинів на:

· умисні злочини (крадіжка, розкрадання, заняття проституцією, бандитизм та ін.);

· необережні злочини (вбивство через необережність, службова недбалість, необережне знищення або пошкодження військового майна та ін.);

· злочини, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність;

· злочини з так званою складною виною.

За моментом закінчення злочину:

· матеріальні - момент закінчення яких співвідноситься з моментом настання шкідливих наслідків (вбивство - ст. 115 КК, крадіжка - ст. 185 КК, умисне знищення або пошкодження майна -ст. 194ККтаін);

· формальні -- момент закінчення яких співвіднесено із вчиненням діянь, що утворює об'єктивну сторону складу злочину (розбій - ст. 187 КК, порушення обов'язків щодо охорони майна -ст. 197 КК, порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю - ст. 202 КК та ін.);

· усічені - момент закінчення яких віднесено на ранню стадію розвитку злочинної діяльності (готування або навіть виявлення умислу: бандитизм - ст. 257 КК, погроза знищення майна - ст. 195 КК та ін.).

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на:

· злочини із загальним суб'єктом;

· злочини із спеціальним суб'єктом.

За критерієм наявності предмета злочину можна виділити:

· злочини, обов'язковою ознакою складу яких є предмет;

· безпредметні злочини.

За наявністю потерпілого виділяються злочини, обов'язковою ознакою складу яких:

· є потерпілий;

· потерпілий не є. При цьому першу із цих категорій злочинів за характеристикою потерпілого можна поділити на злочини: із загальним потерпілим і злочини із спеціальним потерпілим, а за роллю потерпілого в обвинуваченні - на злочини: приватного обвинувачення (передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 і, у певній частині, ст. 356 КК); приватно-публічного обвинувачення (передбачені ч. 1 ст. 152 КК); публічного обвинувачення (усі інші).

Територіальна поширеність злочинів є критерієм їх поділу на:

· злочини екстериторіального характеру;

· інші злочини, а країна, на території якої вони вчинені на:

o злочини, вчинені на території України;

o злочини, вчинені за межами України. Перша з цих класифікацій має значення для правильного застосування положень частин 1 і 5 ст. З, ч. 1 ст. 7, статей 8 і 10, а друга -- положень статей 6-10 КК.

За критерієм міжнародного визнання їх як злочинів виділяються:

· міжнародні злочини;

· інші злочини.

При цьому міжнародні злочини, у свою чергу, поділяються на:

· злочини за міжнародним правом (це передбачені, зокрема, статтями 433-442 КК України злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності);

· конвенційні злочини, тобто ті, склади яких встановлені на підставі положень міжнародних конвенцій (зокрема, це злочини, передбачені статтями 147, 149, 209, 215, 258, 266, 278, 284, 285, 307, 323, 333, 443-447 КК України).

Кримінологічна характеристика злочинів створює підстави для їх поділу за критерієм мотивації на насильницькі, корисливі тощо. Але виділення в окрему групу корисливих злочинів (злочинів, що вчинюються за корисливим мотивом) має також і певне кримінально-правове значення. Так, згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; в Особливій частині КК міститься понад тридцять складів злочинів, для яких корисливий мотив є обов'язковою ознакою і підлягає встановленню при кваліфікації злочину.

Кримінально-правове значення при застосуванні інституту видачі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10 КК), має політико-економічна характеристика злочинів, за якою серед них виділяються, зокрема, політичні, фінансові та військові злочини.

У КК виділяються і такі види злочинів, як:

· особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України і проти інтересів України (згідно зі ст. 8 КК вчинення цих злочинів за межами України іноземцями або особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, тягне відповідальність за КК України);

· злочини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), у разі засудження за які, відповідно до ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 КК, не застосовується давність; в) продовжувані злочини (ч. 2 ст. 32 КК) та деякі інші.

Класична класифікація злочинів має такий вигляд:

· Злочин;

· Вчинок;

· Поліцейське порушення.

Висновок

Підсумовуючи все сказане, хотілося б зазначити, що вивчення та дослідження злочину, на сьогодні, залишається одним із першочергових завдань науки кримінального права. Саме від того, як повно та точно будуть вивчені та досліджені всі питання, пов'язані із вивченням та дослідженням злочину та класифікації злочинів і буде залежати благополуччя нашої держави. Це також забезпечить швидке виявлення та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину та виключить випадки притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб. Наукове вчення про злочин ще не повністю відображає всі особливості практичного застосування норм кримінального права, зокрема в частині встановлення злочину, а тому воно потребує негайного та постійного вдосконалення. Однією з необхідних умов по вдосконаленню наукового вчення про злочин є усунення всіх неточностей та протиріч у внутрішньому змісті кримінально-правових норм. На сьогодні майже всі питання, пов'язані із злочином та його класифікацією вивчаються та досліджуються наукою кримінального права, оскільки в нашій державі не існує повного нормативного закріплення даного питання.

Класифікація злочинів може змінюватись за різними критеріями залежно від мети такої кваліфікації та її практичного значення. При цьому важливим є, по-перше чітке визначення критеріїв класифікації і, по-друге, її дотримання у процесі самої класифікації.

Найважливіше значення має законодавча класифікація злочинів, тобто віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об'єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне значення, тобто є основою застосування кримінально-правових і кримінально-процесуальних норм. Важливе значення, особливо для вирішення питань призначення покарання і звільнення від покарання, має класифікація злочинів за ступенем суспільної небезпеки.

Чинне кримінальне законодавство розрізняє такі групи злочинів: особливо тяжкі; тяжкі; середньої тяжкості, невеликої тяжкості, але існує різноманіття інших класифікації злочинів, які не закріплені в чинному Кримінальному Кодексі.

Отже, можемо зробити висновок, що проведена у Кримінальному кодексі України класифікація лише за одним критерієм, тобто за ступенем тяжкості як обсягу суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду, не є досконалою. Вищенаведені положення свідчать про необхідність звернення особливої уваги науковців до вказаних проблем, які, в свою чергу, потребують ґрунтовного, комплексного дослідження.

Список використаної літератури

1. Бабаев В. К. Советское право как логическая система. - М., 1978.

2. Біленчук П. Д., Романюк Б. В., Цимбалюк В. С. та ін. Комп'ютерна злочинність. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 240 с.

3. Большая советская энциклопедия. 3-е изд. Т. 12. - М.: Сов. Энциклопедия, 1973.

4. Виправно-трудовий кодекс України. Затверджений Законом Української РСР від 23 грудня 1970 року. Зі змінами станом на 28 серпня 2001 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - № 1. - Ст. 5.

5. Классификация преступлений и ее значение для деятельности органов внутренних дел. Учебное пособие / Под ред. Н. И. Загородникова - М.: МВШМ МВД СССР, 1983.

6. Клименко В. Класифікація злочинів у кримінальному законодавстві // Юридичний Вісник України. - 2001. - 9-15 червня.

7. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. Ю. И. Скуратова, В. М. Лебедева. - 3-е изд., изм. и доп. - М.: Издательство НОРМА, 2001.

8. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

9. Кривоченко Л. Н. Классификация преступлений. - Харків: Вища школа, 1987.

10. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського. - К: Атіка, 2001.

11. Кримінальний Кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

12. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. Упор. та попереднє слово: М. І. Мельник, М. І. Хавронюк / М. І. Хавронюк. Категорії злочинів і санкції Особливої частини КК України: наукові дослідження та деякі висновки. За ред. М. І. Мельника. - К.: А.С.К., 2001.

13. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.

14. Лісовий В. “Комп'ютерні” злочини: питання кваліфікації // Право України. - 2002. - № 2.

15. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. - К.: А.С.К., 2001.

16. Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). - К.: Атіка, 2001.

17. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під заг. ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка. Загальна частина. - К.: Форум, 2001.

18. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. - К.: Каннон, А.С.К., 2002.

19. Порівняльна таблиця до проекту Закону України “Кримінальний кодекс України (Загальна частина)”. Автори: Кабінет Міністрів України. Автори остаточної редакції: Народні депутати України - члени Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Дата розгляду в комітеті: 10.06.99 - 11.06.99. Верховна Рада України. Секретаріат. Реєстраційний № 1029 (Друге читання). - 115 с.

20. Про порядок розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ: Інструкція, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 30.08.2001. - № 157. - Зареєстровано в Міністерстві Юстиції України 20.09.2001. - № 829/6020.

21. Сташис В., Тацій В. Новий Кримінальний кодекс України // Право України. - 2001. - № 7. Сташис В., Тацій В. Новий Кримінальний кодекс України // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 106. - 16 червня.

22. Уголовний кодекс Украины. Комментарий / Под ред. Ю. А. Кармазина и Е. Л. Стрельцова. - Харків: Одиссей, 2001.

23. Жеребкин В.В.Логическая структура состава преступления. - Харьков, 1794.

24. Постанова Пленуму Верховного суду України в кримінальних та цивільних справах. - К. 1995.

Анотація

Давидовська В. М. Класифікація злочинів. Курсова робота. Кафедра теорії держави та права ДонНУ. Донецьк, 2008.

В роботі аналізується загальне поняття злочину, його ознаки та їх характеристика, відмінність злочину від інших правопорушень; дається поняття та значення правильної класифікації злочинів; досліджується класифікація злочинів за чинним Кримінальним Кодексом, а також розглядаються й інші критерії, за якими здійснюється класифікація злочинів.

Summary

Davidovska V. M. Klasifikaciya crimes. Term paper. Department of theory of the state and right DONNU. Donetsk, 2008.

The general concept of crime, his sign, and their description is in-process analysed, difference of crime from other offences; a concept and value of correct classification of crimes is given; classification of crimes is probed on operating Criminal Code, and also other criteria which classification of crimes is carried out after are examined.