2

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВА - ЯДРО ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

2.1. Поняття політичної системи

2.2. Поняття політики та її суть

2.3. Елементи політичної системи суспільства та їхня характеристика

2.4. Політична організація суспільства. Суб'єкти політики та їхня характеристика

РОЗДІЛ ІІІ. СПІВВІДНОШЕННЯ ДЕРЖАВИ ТА ІНШИХ СУБ'ЄКТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

3.1. Держава як центр політичної системи

3.2. Співвідношення держави та інших суб'єктів політичної системи

3.3. Поняття та види влади. Державна влада

3.4. Принципи функціонування і розвитку сучасної політичної системи

Висновок

Використана літератураВСТУП

Держава у своїй діяльності

пов'язана й обмежена правом, стоїть

під правом, a не поза і над ним.

Гессен

На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у його специфічній, окремій організації. Втрачаючи соціальну однорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо. У кожної з таких суспільних груп, крім однакових спільних інтересів, постають інтереси специфічні. Отже, виникає потреба в узгодженні, координуванні таких різноманітних інтересів, у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і викликає до життя специфічну організацію, основним призначенням якої є забезпечення єдності, цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші - з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина, товариства і права, їхня правова рівність перед законом.

Вища влада в правовій державі - влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до рядових громадян. Людина як суб'єкт права вільна розпоряджатися своїми силами, спроможностями, майном.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВА - ЯДРО ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Держава -- основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства [8].

Держава -- це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як центра, ядра політичної системи - суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:

- виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;

- є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;

- зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

- бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;

- встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми;

- володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.

До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.

Будучи знаряддям здійснення інтересів і волі панівного у соціально неоднорідному суспільстві класу, держава водночас впливає на все суспільство в цілому, бере на себе вирішення загальних питань, сприяє відтворенню таких умов, за яких суспільство може існувати як цілісний соціальний організм. Тому вбачається доцільним дати таке визначення держави.

Держава -- це організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

Марксистсько-ленінське вчення виходило у визначенні поняття «держава» з її соціально-класової суті, підкреслюючи перш за все те, що за допомогою держави панівний клас одержує нові засоби для експлуатації інших класів. Виділяючи саме цю, на його погляд, головну функцію держави, В. І. Ленін зазначав: «Держава є машиною для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи».

Радянська теорія держави завжди спиралась саме на це ленінське положення, що одержало розгорнуте викладення у роботі «Держава і революція». Стисло ленінське вчення про державу складалось з таких основних тез:

- держава є продуктом і проявом класових суперечностей; вона виникає там і тоді, де класові суперечності не знаходять мирного розв'язання. Існування держави є доказом того, що класові суперечності примирити неможливо;

- за Марксом, держава є органом класового панування, органом придушення одним класом іншого, це придушення вона санкціонує і підтримує;

- держава є владою, що знаходиться над суспільством, дедалі більше відчужуючи себе від суспільства; це відчуження уособлюється у створеному панівним класом апарату державної влади;

- за Енгельсом, поняття «влада» позначає державу. Влада складається головним чином із особливих організацій озброєних людей, в'язниць, що знаходяться у розпорядженні влади. Армія і поліція постають головним знаряддям державної влади;

- держава є інструментом експлуатації пригнобленого класу; особливим репресивним апаратом, організацією влади для придушення класів.

В. І. Ленін пише про державу як примусовий апарат, що називає себе державою. В лекції «Про Державу» цей феномен трактується Леніним так: держава -- це особливий апарат для систематичного застосування влади і насильства над людьми; особлива категорія людей, які призначені керувати всіма іншими за допомогою апарата влади, що уособлює засоби придушення чужої волі [2].

У зв'язку з декларуванням побудови в СРСР основ соціалізму і ліквідації експлуататорських класів Сталін замінив у вченні про соціалістичну державу функцію придушення експлуататорських класів функціями захисту країни від нападу ззовні та охорони соціалістичної власності. Цим було ідеологічно «обгрунтовано» те, що у реальному житті перетворилось на нелюдські методи розправи над мільйонами громадян «найдемократичнішої держави у світі». Крім цього, Сталін визначив ще господарсько-організаторську і культурно виховну функції держави. Введення у політологічний оборот цих понять підводило підвалину під виникнення у системі державного апарату міцних господарських структур та структур, за допомогою яких досягався зворотний вплив держави на економіку і соціально-культурне життя суспільства, повне одержавлення економіки та культури в усіх їхніх проявах -- від сільського господарства та промисловості, побуту до літератури і мистецтва.

Утвердження у радянській ідеології міфу щодо побудови розвинутого соціалістичного суспільства дістало своє відображення у відповідній модернізації теорії держави. У радянській теорії держави з'являються такі терміни, як «механізм держави у вузькому розумінні» та «механізм держави у широкому розумінні». У поняття механізму держави у широкому розумінні включають численні громадські організації. Саме тому відпала потреба у зберіганні у політологічному обороті поняття «система диктатури панівного класу». Цю категорію у радянській політології замінила категорія «система організацій соціалістичного суспільства», або «політична організація соціалістичного суспільства», як сукупність всіх конкретних державних і громадських організацій, що беруть участь у політичному житті суспільства. Так обґрунтовується уявлення про соціалістичну державу як виразника інтересів усього суспільства. Ця ідея не була новою. Соціалістична ідеологія, по суті, взяла на озброєння те, що вже було історичним надбанням вчення про державу цивілізованого світу.

Держава існувала на всіх етапах розвитку; суспільства, виключаючи період первісного, соціально однорідного суспільства. Утворення перших в істоpiї людства держав було викликано у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на соціально-економічні класи та інші соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами.

Своїми передумовами державна організація суспільства має: розподіл населення по адміністративно-територіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родових і племінних зв'язків, відрізняє державу від попередньої -- бездержавної -- організації суспільства. Розподіл державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ населення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю [3].

Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи компактно на своїй історичній території, внаслідок конкретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.

Національній державі притаманні такі особливості:

- утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;

- є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

- створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її духовності, культури, мови, традицій тощо;

- поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

Зародження і становлення української державності пройшло нелегкий шлях. Розвиток міжнародних процесів та внутрішні обставини після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства на тривалий час перервали процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину етнічних земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Б. Хмельницького.

За умов українсько-польської війни та загрози з боку кримчаків новонароджена державність не змогла забезпечити сталість територіальних меж, перетворити їх на надійно захищені державні кордони. Щоб вижити, вона-змушена була укласти військово-політичний союз з Росією. Статті Переяславської угоди де-юре зберігали за Україною широкі автономні права. Однак де-факто царат ігнорував їх як такі, що не мали міцних міжнародно-правових гарантій і не грунтувалися на взаємних державних зобов'язаннях. Створивши Малоросійську колегію, Петро І грубо порушив автономію України. Згодом Україна була позбавлена навіть залишків державної самостійності і перетворилась на «малоросійську провінцію». Катерина II, ліквідувавши Запорозьку Січ, перевезла гетьманську символіку до Петербурга.

В цей період політична думка в Україні виношувала проекти про незалежний державний устрій. Так, Пилип Орлик, український гетьман в еміграції, розробив першу в Україні народну демократичну конституцію «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького».

16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності, складових частин і чинників правового суспільства, а саме -- єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку, бо «самодержавіє Гетьманського уряду неприлично») і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Так були вироблені ще не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. Лише за таких умов, вважав П. Орлик, можливий національний і культурний розвиток народу.

Третій поділ Польщі 1795 р. призвів до нового перерозподілу етнічних українських земель між двома імперіями -- Австрійською і Російською. Проводячи адміністративні реформи, царський уряд дбав, щоб кордони «малоросійських» адміністративних одиниць не збігалися з українськими етнічними межами. Тому значна частина компактно розселених українців опинилася за «малоросійськими» губерніями. Така ситуація, за задумами великодержавників, повинна назавжди стати на заваді відродженню української державності у її повних національних межах.

Державна доля України вирішувалась разом з процесом розпаду великих світових імперій. Революційні події 1917р. активізували національно-визвольний рух українського народу. Керівництво ним взяла створена у березні того ж року Центральна Рада. У своїх численних працях ідеолог і керівник Центральної Ради М. С. Грушевський обгрунтував не тільки походження та історичний поступ українського народу до державної незалежності, а й адекватний цьому процесу державно-політичний устрій України. Як стверджує вчений, держава незалежно від своїх характеристик -- «се суверенний союз народу, який... задовольняє індивідуальні, національні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі поступового розвою громадянства» [12].

Концепція М. С. Грушевського щодо процесу становлення державності України зовсім не схожа на ту, яку ми звикли бачити в підручниках з історії держави і права УРСР. Там викладалась досить стандартна схема: первіснообщинний лад; виникнення і розвиток феодалізму; наростання антифеодальної та визвольної боротьби; визвольна війна і возз'єднання України з Росією, початок розкладу феодалізму та зародження капіталістичних відносин; Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи, скасування кріпосного права і розвиток капіталізму і т. д.

М. С. Грушевський пропонує інший варіант. Для нього історія України складається з кількох етапів, або епох, а саме: «період, що передував утворенню Київської держави», «епоха державного життя», «литовсько-польська епоха, «козацька епоха», «занепад козацтва і українського життя», «українське відродження» тощо. Він доводить, що не Україна «вийшла» з Київської Русі, а навпаки, саме Київська Русь була державою українського народу.

З поваленням царату з'явилася реальна надія на створення Української республіки, яка «буде керуватися виключно волею самої української демократії і на ній лежатиме відповідальність за долю нашого народу і краю».

Після того як у жовтні 1917р. Тимчасовий уряд було повалено і до влади прийшли більшовики, Центральна Рада Третім універсалом від 20 листопада проголосила створення Української Народної Республіки, а також поширила компетенцію практично на всі етнічні українські землі, що входили до складу Російської імперії. Так було зроблено реальний крок до практичного втілення ідеї першого президента УНР М, С. Грушевського щодо утворення національної державності соборної України.

Розпад Австро-Угорщини сприяв подальшому розгортанню національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. У листопаді 1918 р. у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Кульмінацією демократичного державного відродження стала велика злука УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. Незважаючи на певну декларативність цього акту, він мав непересічне значення для державного становлення українського народу.

Нову сторінку в історії української національної державності було відкрито 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У ній проголошувався державний суверенітет як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна, підкреслювалося далі, як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією права на самовизначення. Вона, є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя, а державна влада в Республіці здійснюється за принципом розподілу її на законодавчу, виконавчу та судову.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла «Акт проголошення незалежності України». В ньому урочисто наголошувалось, що з моменту схвалення Акту утворюється незалежна держава -- Україна, її територія є неподільною і недоторканою. Нова Конституція України, концепцію якої у загальних рисах затвердила Верховна Рада, приведе до логічного правового завершення державотворчого процесу.

Право -- один з найважливіших засобів здійснення державної влади. Природа державної організації суспільства потребує, з одного боку, обов'язкового використання права як основного і вирішального засобу реалізації державно-владних велінь, а з другого -- втілення державної влади в правову форму. Забезпечення додержання норм права за допомогою відповідного апарату -- один з важливих каналів реалізації державної влади.

Необхідно пам'ятати, що який би шлях створення національної державності не обирав той або інший народ, залишаються незмінними об'єктивні закономірності державного розвитку людства; вони відбивають історію розвитку держав, зміни їх соціальної сутності, типів держав, видів державного правління, устрою, режиму тощо.

Перш за все зупинимося на понятті історичного типу держави. Тип держави -- це система суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально-змістовну сутність і соціальне призначення держави.

До основних причин зміни типів держави належать: розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин; зміна соціальної (зокрема, класової) структури суспільства; встановлення нового співвідношення класових та інших соціальних сил; перехід державної влади до представників іншого класу (союзу класів) або соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави.

Будучи залежною насамперед від панівної чи керівної групи (класу) у суспільстві, держава є відносно самостійним утворенням. Ознаками такої відносної самостійності держави є:

- організаційна відокремленість держави від суспільства в цілому, будь-якої групи чи класу (зокрема, панівного класу);

- наявність власної внутрішньої будови (структури) і особливих, специфічних інтересів;

- залежність не тільки від панівного класу, а й певною мірою від інших соціальних груп суспільства (зокрема, національних, етнічних спільностей);

- залежність не лише від співвідношення класових та інших соціальних сил всередині країни, а й від зовнішньополітичних умов, подій;

- необхідність виконувати не тільки суто класові, групові, а й загальносоціальні функції.

Внаслідок цього можуть існувати держави так званого перехідного типу. Вони, як правило, виражають волю кількох класів (груп) або союзу класів.

Відомі такі історичні типи держави: рабовласницький, феодальний, буржуазний, перехідний від буржуазного до соціально-демократичного.

Крім зазначених типів держави, уже відомих історії людства, є підстави для прогнозування виникнення в майбутньому держави соціально-демократичного типу -- держави трудящих-власників. Така держава буде організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, яка забезпечить реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації і народу на засадах свободи, справедливості і солідарності [5].

Якісно, новому етапу всесвітньо-історичного розвитку людства, його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії відповідає перехідний тип держави, орієнтованої на соціальну демократію.

У першій половині XX ст. у багатьох країнах розпочався поступовий перехід від традиційно буржуазного суспільства “вільного”, монополістичного капіталізму) до громадянського правового суспільства соціальної демократії. Такому суспільству має відповідати правова держава, яка не може не бути державою соціальної демократії.

Соціальна демократія може існувати тільки у такому суспільстві, де ліквідоване відчуження працівників від засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, в якому всі трудящі є (тією чи Отже, суспільство соціальної демократії -- це післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство, а держава в такому суспільстві має бути державою трудящих-власників.

У сучасних умовах існує два основних різновиди держав перехідного періоду:

- держави промислово-розвинутих країн соціально-орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму;

- держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (зокрема, колишні радянські республіки та історично аналогічні їм держави).

Державою соціально-демократичної орієнтації слід визнати організацію політичної влади більшості населення, яка забезпечує необхідний консенсус усіх його частин, груп та перехід до створення умов, потрібних для реального і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав націй, прогресу суспільства на засадах соціальної демократії.

Внутрішніми завданнями, або функціями такої держави повинні стати у гуманітарній сфері -- забезпечення кожній людині належних умов життя на засадах свободи, справедливості і солідарності; в економічній сфері -- сприяння формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки; у політичній сфері -- створення умов для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до вільного волевиявлення більшості народу в умовах. вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань. Відповідно до сфер діяльності функціями держави є:

- гуманістична (забезпечення і охорона, захист основних прав людини);

- екологічна (охорона природного середовища);

- соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення);

- культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обгрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);

- господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва);

- господарсько-організаторська (програмування й організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності) ;

- науково-організаторська (організація і стимулювання наукових досліджень);

- створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань (“демократизаторська” функція);

- забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народів, що проживають на території держави (національно-забезпечувальна функція);

- охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку (охоронна функція) [9].

Серед зовнішніх функцій держав соціально-демократнчної орієнтації виділяються такі:

- участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

- допомога населенню інших країн (у випадку стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

- участь у захисті природного середовища;

- участь у міжнародному культурному співробітництві;

- участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

- участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, використання Світового океану, досліджень і освоєння космосу тощо);

- організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;

- оборона країни від зовнішнього нападу, анексії;

- участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети;

- участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі використання військових засобів).

Схожість, аналогічність або збіг основних функцій (проте не всіх) для існуючих нині держав свідчать про зближення їхньої соціальної сутності і про втілення у сучасні міжнародні відносини нового політико-правового мислення, про посилення взаємозалежності і взаємозв'язку всіх країн, про об'єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні серйозних глобальних проблем. Так людство поступово здійснює поворот до цивілізації нового типу.

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, так само і здійснювати владу вона повинна певними способами, методами. До них перш за все належить форма держави як спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади, її елементами є: державне правління (спосіб організації вищої державної влади), державний устрій (спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між нею та цими частинами, державний режим (спосіб здійснення державної влади певними методами і способами).

Історично склалися дві форми:

- монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок;

- республіка, коли вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.

У сучасних державах є такі форми правління:

- президентська республіка, де глава держави (президент) одноосібне або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам (наприклад США, Аргентина, Іран, Швейцарія)

- напівпрезидентська республіка, де глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом (наприклад Україна, Фінляндія, Франція);

- парламентська республіка, де глава держави (президент) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Він формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

- парламентська монархія, де глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Англія, Швеція, Японія);

- дуалістична монархія, де глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

До основних видів державного устрою належать:

- проста (унітарна) держава, де частини її не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Італія, Португалія, Україна) включають автономні утворення;

- складна держава, де частини її мають суверенітет, усі ознаки державності. Складні держави поділяються на федерації -- союзні держави і конфедерації -- об'єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.

Основні види державного режиму:

- демократичний -- державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини; забезпечуються легальні можливості вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), вільно діють різноманітні громадянські об'єднання, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний;

- тоталітарний -- державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення або недопущення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема, через діяльність громадських організацій, об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольовадої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи. Останній різновид тоталітаризму має назву «автократія» або «вождизм». Тоталітаризм існував у вигляді таких державних режимів, як расистський, фашистський, військово-диктаторський.

У другій половині 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається поступовий, хоча й не завжди послідовний перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного [12].

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

2.1. Поняття політичної системи

Держава -- це організація політичної влади, і, як організація політична, вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають політичну систему суспільства.

Політична система суспільства -- це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.

Якщо характеризувати політичну системи суспільства більш повно, то необхідно зазначити, що це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства. Політична система включає у себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.

2.2. Поняття політики та її суть

Політика -- це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної, правової, релігійної. Сам термін “політика” отримав розповсюдження під впливом трактату Арістотеля про державу, правління і уряд, названого ним “Політика”. До кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася, як вчення про державу. В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно підкреслити, що це: відносини, що включають погодження, підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються справою держави; а також найголовніший фактор суспільно-історичного процесу, який здійснює дві головні функції: а) загальної організаційної основи суспільства, б) конкретної регулятивно-контрольної системи, яка скеровує життя, діяльність, відносини людей, суспільних груп, класів, націй, народів і країн [8].

2.3. Елементи політичної системи суспільства та їхня характеристика

Елементами політичної системи, тобто її складовими, є:

- суб'єкти (носії) політики;

- політичні норми та принципи;

- політичні відносини (стосунки);

- політичні погляди, політична свідомість та політична культура;

- зв'язки, що об'єднують названі компоненти.

При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи:

- інституціональної (організації, установи);

- регулятивної (норми, принципи);

- функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим);

- ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура);

- комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи).

Суб'єкти (носії) політики -- це класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів -- різноманітні об'єднання, організації, в т.ч. держава, а також окремі люди.

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, політичними партіями та іншими суб'єктами політики. З одного боку, політичні норми є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з другого -- закріплюють необхідну поведінку суб'єктів політики у тих чи інших межах стосовно до конкретної політичної ситуації. До складу політичних норм включають норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя. Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їхні порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона наступає не тільки за винні дії, але й за політичний недогляд, необачність, нерішучість та ін. Така відповідальність може проявлятися у формі осуду, позбавлення довіри, відкликання депутата тощо. До політичних санкцій належить припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання чи заборона діяльності політичної партії. Наступним структурним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб'єктами, у процесі яких у суб'єктів з'являються і реалізуються права і обов'язки. Політичні відносини включають у себе реалізацію політичних функцій, а також існування політичного процесу, політичного режиму.

Політичні функції -- це основні напрямки політичної діяльності суб'єктів політики. До них належать: а) владно-політична інтеграція суспільства; б) регулювання соціально-політичної діяльності; в) забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси тощо.

Політичний процес -- це сукупність діяльності всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками:

- сукупність всієї політично значущої діяльності в рамках даного суспільства;

- діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямована на утворення та функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю і розвитком політичної системи.

Політичний режим -- політична обстановка у суспільстві, що реально складається і характеризується якісною і кількісною мірами участі народу, окремих соціальних груп, а також громадян у здійсненні політичної влади та методами здійснення цієї влади.

Важливим компонентом політичної системи суспільства є політичні погляди, політична свідомість і політична культура.

Політична свідомість -- це система ідеологічних і психологічних елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанту поведінки відповідно до індивідуальних та суспільних інтересів. До ідеологічних елементів політичної свідомості належать: ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо.

Політична ідеологія -- це систематизований вираз поглядів певного суб'єкта політичного життя (народу, певної соціальної групи, всього населення країни, окремого громадянина) на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, на відносини з іншими державами і націями. До психологічних елементів політичної системи належать: настрої, почуття, звички, емоції та ін. А під політичною психологією розуміють узагальнену систему почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень стосовно політичного життя суспільства.

Політична культура -- це систематизовані знання і досвід у політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей у суб'єктів політичного життя.

2.4. Політична організація суспільства. Суб'єкти політики та їхня характеристика

Політична організація суспільства -- це система всіх державних і недержавних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів певного суспільства. Політичну організацію суспільства ще інколи називають політичною системою суспільства у вузькому розумінні.

Закон України “Про об'єднання громадян” передбачає наявність двох видів таких об'єднань. Це політичні партії та громадські організації [11].

Громадські об'єднання розрізняють:

1) за порядком утворення і формами діяльності -- громадські організації, політичні партії, органи громадської самодіяльності, громадські рухи;

2) за умовами членства -- об'єднання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим) членством;

3) за кількістю членів -- масові й елітарні;

4) за внутрішньою організаційною структурою -- централізовані і нецентралізовані;

5) за соціальною сферою діяльності -- політичні, економічні, наукові, екологічні та інші;

6) за територією діяльності -- місцеві, загальнодержавні, міжнародні;

7) за соціально-правовим статусом -- легальні, долегальні, нелегальні;

8) за соціальною значимістю для існування і розвитку суспільства -- прогресивні, консервативні, реакційні.

Політичною партією є об'єднання громадян -- прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їхньому складі.

Партії поділяються:

1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності на: ліберальні, демократичні, комуністичні, соціалістичні;

2) за соціальною базою: партії, які виражають інтереси певного класу; певної національної чи етнічної групи; прихильників певного релігійного чи іншого понаднаціонального світогляду.

3) за методом здійснення своєї програми: реформаторські, революційні;

4) за представництвом у вищих органах влади: правлячі й опозиційні.

Функції партій:

- представницька -- виявлення, відображення й обгрунтування інтересів певної частини суспільства;

- програмна -- формування, відповідно до цих інтересів, політичної програми розвитку суспільства;

- ідеологічна -- формування, розвиток і впровадження у суспільну свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку;

- владно-конкурентна -- участь у політичній боротьбі за здобуття й утримання державної влади;

- владно-практична -- реалізація і захист через державну політику інтересів відповідної частини населення;

- владно-кадрова -- підготовка, добір, висування кандидатів для державного апарату.

Громадська організація -- це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

РОЗДІЛ ІІІ. СПІВВІДНОШЕННЯ ДЕРЖАВИ ТА ІНШИХ СУБ'ЄКТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

3.1. Держава як центр політичної системи

Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава:

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

- є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

- покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

- має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

- встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки -- юридичні норми;

- володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

- наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної держави;

- суверенітет;

- державна влада;

- державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

- повноваження видавати юридичні норми.

3.2. Співвідношення держави та інших суб'єктів політичної системи

Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у тому об'ємі і мірі, які є необхідними для виконання загальноважливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі суспільства, необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і громадянського суспільства.

Громадянське суспільство -- це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею, це суспільство громадян з високим соціальним, економічним, політичним статусом, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини [9].

Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства є такі принципи:

- держава сприяє формуванню громадянського суспільства;

- держава забезпечує рівні можливості для всіх суб'єктів у всіх сферах суспільного життя;

- чітко законодавчо окреслює межі можливого державного втручання у справи людини і суспільства.

Вплив громадських об'єднань та трудових колективів на державу:

- беруть участь у формуванні представницьких (законодавчих) органів державної влади;

- ефективність виконання державою своїх функцій інколи значною мірою залежить від громадських об'єднань та трудових колективів;

- представники громадських об'єднань та трудових колективів можуть включатися до складу колегіальних державних органів з правом вирішального голосу;

- керівні органи громадських об'єднань можуть наділятися правом законодавчої ініціативи;

- можливі й інші форми впливу.

3.3. Поняття та види влади. Державна влада

Політична державна влада відіграє визначальну роль у політичній системі суспільства. Але перш ніж перейти до розгляду суті державної влади, необхідно дати визначення влади взагалі.

Влада -- це реальна здатність суб'єкта суспільного життя здійснювати свою волю стосовно інших суб'єктів, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів -- авторитету, права, насильства.

Соціальна система влади створює цілісність, до якої входять її підсистеми -- політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті вони тісно пов'язані. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада. Політична влада -- це реальна здатність соціальної спільноти чи індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмислення політичного інтересу [7].

Характерними ознаками політичної влади є:

1. Здатність, готовність суб'єкта влади виявити політичну волю.

2. Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів. Влада -- це засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства або ненасильницьким, коротко або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів -- держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресові.

3. Наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність.

4. Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.

5. Забезпечення соціального панування у суспільстві суб'єкта політичної влади.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них -- державна влада, партійна влада, влада громадських організацій, інформаційна влада. Головною з названих форм є державна влада.

Державна влада -- це така форма суспільної влади, яка виражає волю домінуючої частини суспільства і, спираючись на спеціальний апарат держави, має монопольне право видавати загальнообов'язкові закони та інші нормативні акти.

Політична влада як суспільне явище має багатоаспектну структуру. Перший аспект -- представницький. Зміст його становить приналежність суб'єкта до тієї чи іншої спільноти, інтереси якої він виражає. Політична влада у суспільстві втілює політичні інтереси певних соціальних спільностей (націй, класів, конфесійних груп тощо). Тільки з'ясування змісту політичного інтересу і пов'язаних з ним політичних потреб дає можливість зрозуміти, в чиїх інтересах здійснюється влада і який механізм такого здійснення [4].

Політичний інтерес є першопричиною, одним з найголовніших важелів політичної діяльності того чи іншого суб'єкта суспільного життя. Різноманітність, або множинність суб'єктів політичної системи обумовлює і різноманітність політичних інтересів.

Другий аспект -- інституціональний. Він поєднує у собі різноманітні відносини, які виникають та існують між різними інститутами суспільства та держави, різними суб'єктами політичної системи.

Третій аспект -- політична діяльність. Це різного роду практика, техніка прийняття і виконання рішень, тобто способи вирішення суб'єктом політичних проблем, що виникають у процесі суспільного розвитку.

3.4. Принципи функціонування і розвитку сучасної політичної системи

Принципами функціонування і розвитку політичної системи є:

- забезпечення і захист основних прав людини і, в першу чергу, політичних;

- забезпечення і захист прав кожної нації, зокрема права народу на самовизначення;

- забезпечення і захист прав усіх легалізованих громадських об'єднань, зокрема політичних партій;

- забезпечення засад демократії та самоврядування народу.

Висновок

Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов'язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів [9].

Здійснення усіх цих заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Ми живємо в країні, що по Конституції є правовою державою. Але те, що пишеться в основному законі, не дає нам приводу стверджувати, що це саме так. На мій погляд, у нас ще не усі цілком усвідомлюють, що для державотворення необхідне виникнення ряду визначених передумов, найважливішою з яких є громадянське суспільство, тобто відповідна зрілість традиційного суспільства. А суспільство ще не зовсім дозріло, щоб забезпечити для себе умови, що задовольняють і реалізують свої різноманітні потреби і інтереси. Наша психологія спирається на те, що сама держава повинна подбати про добробут свого народу. Але адже навіть сама розвинена правова держва не здатна надати своїм громадянам прийнятні блага для повного функціонування суспільства. Інакше кажучи, ми самі повинні подбати про свою забезпеченість. В Україні, ще не можна сказати про те, що громадянське суспільство досягло вищого етапу у своєму розвитку, а це сприяє утрудненню розвитку правової держави в країні. Отже, щоб розв`язати цю проблему, необхідно удосконалити українське суспільство, а цьому можемо сприяти тільки ми самі.

Використана література:

1. Алексеев С.С. Государство и право. М.: Юридическая литература, 1996.

2. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государство // Государство и право. - 1993 г. - № 2

3. Венегеров А. Б. Теория государства и права: Часть 1. Теория государства. - М.: Юристъ, 1995.

4. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического госудаpства.- К.: Hаук. думка, 1997.

5. Еллинек Г. Общее учение о государстве - С.Пб. 1998

6. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. - М.: Юрайт, 1997

7. Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

8. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

9. Лазарев В.Н. Общая теория права и государства. М. 1994.

10. Макаров О.В. Соотношение права и государства. - С-Пб., 1995.

11.Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. - М.: Юрист, 1996