1

Реферат на тему:

Юридична деонтологія. Внутрішня культура юриста

Виконав:

Веселовський Владислав

Внутрішні елементи культури юриста це накопичені правові знання, враження, переживання, які виявляються у поглядах, смаках, думках, почуттях, нахилах, звичках. Ці елементи культури створюють своєрідний внутрішній (невидимий) світ особи, її характеризує уміння юриста мислити, здійснювати вольове регулювання професійної діяльності. Тобто йдеться про єдність розуму і почуттів. Так чи інакше внутрішня культура регулює поведінку юриста на свідомому і підсвідомому рівнях, запобігає стандартній реакції на правові ситуації, що, як зазначає С. Лазарев, є віддзеркаленням внутрішньої культури і підсвідомості людини [93, с. 50].

Отже, внутрішня культура юриста - це уміння регулювати почуття, формувати переконання з метою розв'язання правових завдань. Вона виступає регулятором підсвідомої сфери, у якій не завжди закладена позитивна інформація. С. Лазарев вважає, що це може бути наслідком неправильних дій навіть попередніх поколінь [92, с. 80]. Роль внутрішньої культури полягає в тому, щоб інтелектуально-вольовими зусиллями впливати на підсвідомість і тим самим забезпечувати своєрідну збалансованість свідомості, почуттів і дій.

Культура почуттів передбачає певну емоційну усталеність сприйняття конкретних явищ, процесів, предметів. Культура правових почуттів («професійного смаку») забезпечує створення адекватної атмосфери, яка сприяє встановленню істини правового явища. Культура правового почуття юриста активізує боротьбу за справедливість засобами психологічної налаштованості, чутливості, емоційного сприйняття правових явищ. Юрист, діючи у межах закону чи його припису, одночасно сприймає закон через почуття.

До внутрішньої культури належить сумління юриста як складовий елемент свідомості. Воно спонукає до утвердження істини, розсудливості, доброзичливості, вказує на високе моральне ставлення до виконання службового обов'язку. Через внутрішню культуру юрист усвідомлює морально-духовну цінність професійної діяльності.

Формування внутрішніх переконань юриста органічно пов'язане з інтуїцією, внутрішнім переконанням та внутрішнім імперативом. Так, юриста (особливо слідчого та суддю) ніхто не має права примусити змінити своє внутрішнє переконання. Хоча специфіка юридичної праці не виключає певного (хоча б короткочасного) сумніву. І перш ніж виявляти своє внутрішнє переконання, правникові доцільно розібратися з власними думками (він може відчувати недовіру чи підозру), здогадками чи побоюваннями. Коли відбувається пошук істини, існує й певна культура сумніву як важливий компонент юридичного мислення. Проте культура сумніву насамперед повинна спрямовуватися на захист гідності людини, запобігання зайвого хвилювання, побоювання.

Внутрішні елементи культури юриста формуються під впливом певних норм. Практично усі моральні принципи та норми можна вважати основними засобами впливу на внутрішні елементи культури юриста. Насамперед - це ввічливість, вдумливість, поміркованість, тактовність, чесність, правдивість, відвертість, простота, скромність, великодушність, вірність, чуйність, уважність, моральна чистота, взаємоповага, взаємодопомога тощо.

Внутрішню культуру юриста визначають такі основні принципи: збереження професійної таємниці, дотримання слова, толерантність, взаємоповага, духовний і моральний самоконтроль, самовідданість.

Професійна діяльність юриста пов'язана з необхідністю зберігати професійні (службові) таємниці і таємниці інших осіб, учасників правового процесу. Збереження таємниці є природним імперативом юриста. Специфіка його професії ставить додаткові вимоги до дотримання таємниці особи. Порушення цього принципу може призвести до дисгармонії у пізнанні правової істини.

Принцип дотримання слова характеризує юриста як гідну людину, здатну поважати інших. Дотримуючись даного слова, юрист тим самим чинить виховний вплив на громадян (учасників юридичного процесу), активізує їх взаємодію у конкретній правовій ситуації, підвищує загальну й особливо правову свідомість. Тому дисципліна слова, вірність йому свідчить про свідому державну відповідальність правника.

Цей принцип віддзеркалює внутрішній стан юриста, його внутрішню культуру. У такому контексті він виступає як соціокультурне явище.

Службовий обов'язок правника вимагає толерантного ставлення до людей. Юридична діяльність передбачає терпимість, уміння вислухати іншу людину, зрозуміти її. Принцип толерантності є певним виявом превентивної дипломатії стосовно суб'єктів правового процесу, у тому числі тих, які дотично причетні до правопорушення. Превентивна дипломатія передусім спрямована на узгодження інтересів юриста і громадянина, забезпечення компромісу і злагоди. Висока толерантність спонукає юриста поступатися власними інтересами задля справедливого прийняття правових рішень.

Принцип взаємоповаги органічно поєднує у собі визнання гідності співбесідника, глибоке розуміння природи людини, її самооцінки індивідуальних особливостей, характеру. Усвідомлення власної морально-правової відповідальності як службової особи юрист може досягти завдяки великодушності, тобто високій культурі душі і духу. Розв'язуючи ту чи іншу правову проблему, юрист повинен виявляти повагу навіть до злісного правопорушника, прагнучи зробити наголос на його позитивних якостях. Тим самим він може розраховувати на більшу довіру учасників процесу, що сприятиме прийняттю справедливого рішення.

Принцип взаємоповаги виключає будь-яке зневажливе ставлення до людей. Юрист зобов'язаний так налагодити стосунки з громадянами, щоб виключити, як наголошує С. Лазарев, будь-яку претензію як програму знищення того, до кого вона звернена [92, с. 81-82]. Принцип взаємоповаги не допускає чванства, самозакоханості. На думку Е. Фромма, такі дії є виявом нарцисизму, коли психічний стан особи зосереджується на власній персоні [148, с. 416]. Надмірна самозакоханість, замилування собою суперечать духовним нормам.

Юридична практика передбачає духовний та моральний самоконтроль, запобігання категоричності власних суджень, умовиводів. Не можна допускати, як зазначає К. Ясперс, щоб матеріальне брало гору, адже згідно з духовними нормами воно не повинно бути на першому плані [161, с. 40]. Юрист, керуючись високою духовністю, завжди ближчий до істини. Адже він вирішує долю людей, а значить, має керуватися верховенством права, чесністю й самовідданістю, бути безкорисливим.

П. Сорокін стверджує, що раніше накопичена людством культура може впливати на людей і сьогодні, оскільки особа, суспільство і культура - це нерозривна взаємозалежна тріада [135, с. 218].

Внутрішня культура юриста певною мірою акумулює (за принципом збереження) духовність. У природі збереження енергії є законом. Наприклад, у фізиці закон збереження й перетворення енергії в механічних та теплових процесах, перехід речовини з рідкого стану у газоподібний, і навпаки та інші закони, які відображають кінетичну та потенціальну енергію. Ці закони розглядаються окремо у двох системах - замкненій і незамкненій.

Внутрішній світ людини також відображає своєрідний закон збереження. Тільки тут замкненої системи не існує, оскільки життєдіяльність особи завжди пов'язана з дією зовнішніх сил, які зрівноважуються з внутрішніми. Тобто сума зовнішніх і внутрішніх сил людини є величиною сталою, константою, а імпульси однієї людини передають їх частину іншим. Це ж стосується і думок, які з нічого не виникають і безслідно не зникають, а переходять від однієї людини до іншої і впливають (змінюються кількісно) на психічний стан останньої. В цьому випадку виявляється відомий третій закон Ньютона: сила дії дорівнює силі протидії.

Отже, внутрішня культура активно впливає на професійну діяльність юриста, внутрішній високоморальний світ якого породжує відповідні думки, що спричиняються до кваліфікованих дій.

Доцільно виокремити основні напрями функціонування внутрішньої культури юриста, а саме:

- запобігання ненависті, заздрості, агресії, образі, роздратованості, злості, лихослів'ю, насильству, гніву, осуду себе та інших, невиправданому прискоренню подій;

- вироблення почуття любові, дисципліни, свідомості, щирості, сорому єдності і злагоди, що є таємницею миру;

-- уміння прощати, бажати добра, розкаюватися, просити, захищати ображених, відстоювати справедливість;

- блокування ревнощів, помсти, хвалькуватості, нарікання, презирства, жалю за минулим, надмірного зосередження на матеріальному;

- готовність до матеріальної та інтелектуальної втрати.

Внутрішня культура юриста спрямована передусім на підвищення його духовності. В іншому випадку порушуються норми природного права, тобто деформується духовний баланс, що негативно позначається на професіоналізмі правника. Зокрема, слід засвоїти своєрідні закони отримання і давання: чим більше ми хочемо отримати, тим більше треба добровільно віддавати. Можна заперечити відоме прислів'я: «хотіти не шкідливо», яке направлене на порушення норм духовного права. Адже невміле і надмірне хотіння призводить, як правило, до нещастя.

Отже, внутрішня культура юриста є складовими його духовної культури загалом. Юрист, який відзначається високою внутрішньою культурою - це справжній фахівець, людина духовно багата. Такі юристи потрібні сьогодні, коли відбувається важливий процес встановлення цивілізованого правопорядку в Україні.

Список використаної літератури

1. Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до ідеології права.- Чернівці: Рута, 1999.- 295 с.

2. Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология культуры: Введение в обобщенную теорию познания.- К.: Наук, думка, 1993.- 216 с.

3. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права.-М.: Юрист, 1995.- 304 с.

4. Культурология. История мировой культуры: Учебн. пособие для вузов / А. Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н. Марковой.- М.: Культура и спорт, 1995 .-224 с.

5. Нариси з сучасної західної філософії права: Навч. посібник.-Харків, 1997.- 148 с.

6. Невважай И. Д. Философия права: проблема рациональности права //Правоведение.- 1995.- № 3.- С. 67-75.

7. Петрова Л. В. Методологія правознавства: філософський дискурс // Правознавство: Доповіді та повідомлення ПІ Міжнародного конгресу україністів.-Харків: Око, 1996.-С. 23-29.

8. Петрова Л. В. Нариси з філософії права: Навч. по-сібн. / За ред. проф. В. О. Чефранова.- Харків, 1995.- 260 с.

9. Рабінович П. М. Філософія права: деякі науковоз-навчі аспекти // Вісник Академії правових наук України.-1997.-№1 (8).-С. 36-46.

10. Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция: Философия права.-М.: Академия, 1996.- 120 с.

11. Сливка С. С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний аспект).-Львів: Світ, 2000.- 336 с.

12. Сливка С. С. Самозахист населення: Моральний аспект.-Львів: Каменяр, 1996.- 144 с.

13. Сливка С. С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс.-Львів: Воля, 2001.- 168 с.

14. Сюкшйнен. Шариат: религия, нравственность, право //Государство и право- 1996-№ 8.-С. 120-129.

15. Тадевосян Э. В. Социология права и ее место в системе наук о праве // Государство и право.- 1998.- № 1.-С. 46-53.

16. Тихонравов Ю. В. Основы философии права: Учебн. пособ. для вузов.- М.: Вестник, 1997.- 608 с.

17. Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции.- М., 1991.-160 с.

18. Фромм Э. Душа человека- М.: Республика, 1992.-430 с.-- (Серия «Мыслители XX века»).

19. ЦиппеліусР. Філософія права: Підручник: Пер. з нім-К.: Тандем, 2000- 300 с.

20. Шкода В. В. Вступ до правової філософії.- Харків: Фоліо, 1997-223 с.