Цивільне право

53

ЗМІСТ

Вступ

Здійснення цивільних прав. стр.4

Що означає здійснення цивільних прав? стр.4

Способи здійснення цивільних прав. стр.6

Межі здійснення цивільних прав. стр.7

Представництво та довіреність в цивільному праві. стр.11

Поняття та підстави представництва в цивільному праві України. стр.11

Суб'єкти представництва. стр.17

Види представництва в цивільному праві України. стр.18

Довіреність. Вимоги яким воно відповідає. стр.24

Забезпечення виконання зобов'язань. стр.27

Поняття цивільних зобов'язань. стр.27

Принципи виконання цивільних зобов'язань. стр.28

Місце, строки та інші умови виконання зобов'язань. стр.29

Суб'єкт виконання зобов'язань. стр.31

Забезпечення виконання зобов'язань. стр.33

Строки здійснення і захист цивільних прав. стр.39

Поняття захисту цивільних прав. стр.39

Способи захисту цивільних прав. стр.40

Система органів, що здійснюють захист цивільних прав організацій і громадян. стр.45

Право на самооборону. стр.49

Висновки. стр.53

Список використаної літератури. стр.55

Вступ.

На сучасному етапі розвитку в Україні відбувається вдосконалення правової бази, якою закріплене правове становище громадян та організацій, встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією і іншими законами України.

Однак, навіть закріплені в Конституції та законодавчих актах права і свободи громадян не можуть бути реалізовані доти, доки не буде розроблено

відповідного механізму, який би забезпечив можливість їх реалізації. На жаль, реалії сьогодення свідчать про те, що, не зважаючи на дію Конституції України, ще не прийняті або довгий час знаходяться на стадії прийняття закон, в яких би був вироблений і, головне, закріплений відповідний механізм.

Актуальною є необхідність прийняття Цивільного кодексу України, який створив би стабільну основу правового регулювання цивільно-правових відносин в усіх сферах громадського суспільства. Важливе значення нового Цивільного кодексу України полягає і в тому, що правове регулювання зазначених відносин спирається на принципи свободи особи, свободи власності, свободи договору та підприємницької діяльності (підприємництва), що забезпечені у своїй реалізації механізмами судового захисту.

Бажано, щоб люди, як громадяни правової демократичної держави, здійснюючи свої цивільні права, вступаючи в цивільно-правові відносини як між собою, так і з різними юридичними особами і державою, почували себе рівноправними партнерами цих відносин і були впевнені в абсолютній гарантії захисту своїх прав і законних інтересів.

Здійснення цивільних прав.

Що означає здійснення цивільних прав?

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають способами здійснення суб'єктивного права.Здійснення суб'єктивного цивільного права --це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки. Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та договорами. Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми.

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права можливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути порушені.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вчиненні дій особисто або через представника. Так, за договором доручення, одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише уповноваженою особою безпосередньо (наприклад, складання заповіту через представника не допускається).Цивільний кодекс України зазначає, що особи здійснюють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх цивільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.

Особа, здійснюючи свої цивільні права, повинна додержуватися певних принципів, закріплених у цивільному законодавстві. Межі вільного здійснення цивільних прав передбачають можливість діяти так, як це визначено особі законами та договором. Неприпустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим становищем на ринку. В умовах ринкової економіки важливе значення має належне здійснення права на підприємницьку діяльність.

Зловживання правом, -- це особливе цивільне правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що дії порушника випливають з належних йому прав, але при цьому порушуються права та охоронювані законом інтереси інших осіб.

Відомі випадки, коли особа використовує свої права виключно з метою заподіяння шкоди іншій особі (такі дії порушника називаються шиканою). Шикана може мати як матеріальний, так і процесуальний характер.
Навмисне знищення власником належного йому майна з тим, щоб таким чином отримати вигідні страхові виплати, -- це шикана в матеріальному розумінні.

Наприклад, позивач, аби "допекти" відповідачеві, звертається до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, наперед знаючи про безперспективність такого позову. Адже доводити свою невинність повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру. Це приклад процесуальної шикани.

Цивільний кодекс України встановлює, що не допускаються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цих вимог суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом.

Способи здійснення цивільних прав.

Центральним елементом будь-якого суб'єктивного права є свобода вибору відповідної поведінки особосто уповноваженої особи. Саме завдяки цьому суб'єктивні цивільні права здійснюються перш за все шляхом особистих юридично значущих активних дій уповноважених осіб.

Право на позитивну дію тісно пов'язано з іншим елементом суб'єктивного права - з правом вимагати відповідної поведінки у зобов'язаних осіб. Здійснення суб'єктивних прав у цьому випадку передбачає сплав можливостей здійснення особистих дій уповноваженою особою з

можливістю вимагати виконання або дотримання юридичних обов'язків іншими особами. Конкретна реалізація цих можливостей і є способами здійснення права.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб'єкта, але і від конкретного змісту суб'єктивного права.

В законодавстві передбачені випадки, коли здійснення суб'єктом свого

цивільного суб'єктивного права можливе лише при умові згоди особи, інтереси якої можуть бути порушені. Так, якщо власник хоче продати будинок, який є часткою спільної власності то він зобов'язаний повідомити про це решту власників будинку. І, тільки, якщо вони відмовляться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будинку іншим особам.

Закон може надати суб'єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так, згідно з Законом України “Про захист прав споживачів”, якщо покупець виявляє недоліки чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів), він має право обрати один з запропонованих законом варіантів.

Межі здійснення цивільних прав.

Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обгрунтованими вимогами суспільства.

Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження деяких прав людини і громадянина за наявності певних обставин.

Затверджуючи принцип свободної реалізації належних громадянам та юридичним особам суб'єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред'являє певні вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних суб'єктивних прав.

Частина 2 статті 5 Цивільного кодексу України містить загальне правило, яке встановлює межі здійсненні суб'єктивних прав, а саме, при здійсненні прав і виконання обов'язків громадян і організацій повинні додержуватися законів, поважати моральні принципи суспільства.

Законом України “Про власність” передбачено право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не

забороненої законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, які охороняються законом, юридичних осіб і держави.

При здійсненні цивільних прав громадяни і юридичні особи повинні додержуватись моральних засад суспільства. Зміст зазначеної вимоги полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення суб'єктивних прав основну роль повинні відігравати загальнолюдські цінності. Суб'єктивне цивільне право не повинно здійснюватися всупереч моральним засадам суспільства.

Моральні принципи суспільства відіграють важливу роль при вирішенні цілого ряду інших цивільно-правових спорів, зокрема, пов'язаних з виселенням із-за неможливого спільного проживання, розділення майна в натурі, усунення від наслідування.

В частині 1 статті 5 Цивільного Кодексу України викладене положення, згідно з яким цивільні права охороняються законом за винятком випадків, коли вони здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права - це мета, для досягнення якої це право надано суб'єкту. Призначення суб'єктивних прав або прямо визначається цивільним законодавством або встановлюється учасниками у їх договорі, або витікає із суті даного права.

Кожне суб'єктивне право має свої межі. При порушенні встановлених меж настають несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб'єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по угоді (ст. 49 ЦК України). До таких угод належать угоди, які спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства.

В проекті Цивільного кодексу України передбачена стаття 13, яка називається “Межі вільного здійснення цивільних прав”. Норма цієї статті передбачає, що цивільні права здійснюються в межах, які надані особі законами та договорами.

Недопустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Передбачено також положення, що при здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад суспільства.

З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто дій господарюючих суб'єктів, направлених на недопущення, обмеження або ліквідацію конкуренції, проектом Цивільного кодексу України передбачено ряд додаткових правил, визначаючих межі здійснення цивільних прав у сфері підприємницької діяльності.

Таким чином, межою здійснення суб'єктного права може бути:

1) порушення прав та інтересів інших осіб і держави, які охороняються;

2) заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

3) дотримання моральних засад суспільства;

4) порушення чинного законодавства.

Дії суб'єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках наданих їм прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі, як зловживання правом. Зловживання правом - це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його посягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому право, однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і характер, що це призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів, які охороняються.

Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб'єктом

використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник майна з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які становлять смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить за межі наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.

У Конституції України значна кількість статей містить

положення про правообмеження:

1. Залежно від сфери юридичної обов'язковості нормативні правообмеження поділяються на загальні, спеціальні та одиничні, але більше місця відведено спеціальним. Наприклад, інтереси національної безпеки є підставою для обмеження права на свободу думки і слова, вільно виражати свої погляди і переконання (ст. 34), а також право мирно, без зброї, збиратися і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Зустрічаються й одиничні правообмеження. Судимість є підставою для обмеження права громадянина бути обраним народним депутатом (ст. 76).

Загальні ж правообмеження передбачені у статті 64 Конституції (підстава умови воєнного або надзвичайного стану).

2. Залежно від онтологічної сутності явища, яке є фактором обмеження

прав людини і громадянина, межі поділяються на природні та соціальні. До природних треба віднести, наприклад, такий фактор, як здоров'я населення.

Ст. 35 Конституції передбачає, що здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах здоров'я населення. При цьому треба зазначити, що такий обмежувач, як здоров'я населення стосується як особистих (ст. 35), так і політичних (ст. 36, 37) та економічних (ст. 36, 44) прав людини і громадянина.

Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні ежі) та у широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні. До соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. У ст. 34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах громадського порядку (статті 35, 36, 39). У статтях 34, 35 громадський порядок виступає обмежувачем особистих прав людини і громадянина, а в статтях 36 і 39 - політичних.

3. Межі прав людини можна класифікувати за характером зв'язку з волею суб'єкта на абсолютно-об'єктивні, відносно-об'єктивні, суб'єктивно-об'єктивні та суб'єктивні.

До абсолютно-об'єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є незалежними від волі як усього суспільства, так і кожного його члена.

Представництво та довіреність в цивільному праві.

Поняття та підстави представництва в цивільному праві України.

Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 Цивільного кодексу України (далі по тексту «ЦК») (ст.ст. 237-250).

Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Пред-ставництво є системою, що включає правовід-носини:

між тим, кого представляють, і представником (внутрішні правовідносини представництва);

між тим, кого представля-ють, і третьою особою;

між представником і третьою особою.

Внутрішні відносини представництва склада-ються між тим, кого представляють, і представ-ником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок дія-льності представника. Для цих відносин характерним є те, що вони:

спрямовані на упорядкування правових зв'язків між тим, кого представляють, і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідно-син;

мають щодо цих зв'язків службо-вий (допоміжний) характер;

виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення інтересу того, кого представляють.

Зовнішні відносини представництва бувають двох видів:

відносини між представником і третіми особами, які мають організаційний ха-рактер;

правові відносини між тим, кого пред-ставляють, і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника.

У силу зовні-шніх правовідносин представництва представ-ник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформа-ційний обов'язок), а також надати докази на-явності і змісту повноваження. Невиконання першого обов'язку покладає юридичні наслід-ки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов'язку -- може призвести до неба-жання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні і зовнішні відносини представни-цтва взаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого пред-ставляють, і третьою особою.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина -- з народжен-ня, юридична особа -- з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов'язкового представництва. У добро-вільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, для ви-раження волі на встановлення відносин пред-ставництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За за-гальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуван-ням.

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власно-го імені, а також особа, уповноважена на веден-ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237 ЦК). Таке правило ло-гічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згі-дно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК.

Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні пов-новаження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він пред-ставляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки -- немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права -- повно-важення на власні позитивні дії, тобто можли-вість представника діяти певним чином від іме-ні особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також вклю-чає можливість вимоги, у цьому випадку -- пра-во вимагати від того, кого представляють, при-йняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм пов-новаження є представник, тому захист повнова-ження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представни-ком від свого імені і не потребує особливого повноваження.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, вста-новлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон по-в'язує з фактом спільного господарювання, спіль-ності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарс-тва, він виступає як особа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допо-могою представництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник.

Ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що предста-вник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це положення стосується лише добровільного представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучи законними представниками, якраз і мають ме-тою «заповнити» недостатню дієздатність мало-літнього.

Не допускається укладення через представ-ника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказа-них в законі. Наприклад, договір довічного утри-мання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлю-бу, всиновлення тощо -- це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником від-носно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Напри-клад, опікун не може укладати угод зі своїм пі-допічним, а також представляти його при укла-денні угод або веденні судової справи між пі-допічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представ-ник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін пра-вочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підпри-ємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою зго-дою вона може представляти різні сторони пра-вочину.

Представник зобов'язаний особисто вчини-ти дію, передбачену наданим йому повноважен-ням. Він може передоручити її здійснення ін-шій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого пред-ставляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтувати-ся на положеннях акта цивільного законодавст-ва. Таким спеціальним положенням акта циві-льного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Ст. 240 ЦК не регламентує по-рядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровіль-ному представництві, котре, у свою чергу, ґрун-тується на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіре-ності представником своєму заміснику. Але пе-редоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (доручення), який є підставою представництва.

Перевищення представником повноваження при вчиненні правочину -- це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вка-зівками того, кого представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представ-ник зі своєї ініціативи розширює межі надано-го йому повноваження, не погодивши такий відступ із довірителем. При визначенні обсягу повноважень слід ураховувати вказівки зако-ну, зміст довіреності та інструкцій особи, яку представляють.

Перевищення повноважень можливе у кіль-кісному й якісному відношенні. Під кількісним перевищенням мається на увазі, наприклад, перевищення:

числа, ваги, міри речей;

те-рміну договору, який потрібно укласти;

роз-міру плати або покупної ціни.

Якісне переви-щення може стосуватися:

властивостей і спе-цифіки предмета угоди;

вибору контрагента, з яким має бути укладена угода;

характеру самої угоди, вчинення дій, не передбачених до-віреністю.

Якщо схвалення дій представника не відбу-деться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має бути ви-знаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК. Наслідками недійсності такого правочину є двостороння реституція (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК).

Ст. 241 ЦК передбачає два варіанти поведін-ки особи, яку представляють, при представниц-тві з перевищенням повноважень:

вона схва-лює дії, вчинені від її імені;

вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без пов-новажень або з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різ-них формах:

схвалення шляхом заяви про це;

схвалення мовчазною згодою;

схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

За своєю юридичною природою схвалення є односто-роннім правочином, що потребує сприйняття його третьою особою і представником. У схваленні виражається воля особи, яку представляють, на-ділити юридичною силою конкретну угоду, укла-дену для неї з перевищенням повноважень. Наступне схвалення правочину особою, яку пред-ставляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Положення ст. 241 ЦК по-ширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу право-чину не має.

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стя-гнені з того, кого представляли, як безпідставне збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіх умов, необхідних для виник-нення відповідних зобов'язань.

Суб'єкти представництва.

У відносинах представництва прийнято розрізняти три суб'єкти - що представляється, представника і третю особу, з яким у того, що представляється виникає правовий зв'язок завдяки діям представника.

В ролі того, що представляється може виступати будь-який суб'єкт цивільного права, - юридична особа або громадянин незалежно від стану дієздатності. Представником же може бути не кожен, перш за все це повинні бути громадяни, що володіють повною дієздатністю, як виняток як представники юридичних осіб у сфері торгівлі і обслуговування можуть вступати громадяни, що досягли трудового повноліття, тобто 16 років. Юридичні особи можуть приймати на себе функції представників, якщо це не розходиться з тією метою і задачами, які вказані в їх засновницьких документах. Відповідно до статті не має права бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, слідчі, судді, прокурори, крім випадків, коли вони виступають як вповноважених відповідного суду, прокуратури або як законні представники.

Як третя особа, з яким що представляється за допомогою представника укладає цивільно-правову угоду або скоює іншу юридичну дію, може виступати також будь-який суб'єкт цивільного права. Закон лише забороняє представнику скоювати операції від імені того, що представляється відносно себе особисто, а також відносно іншої особи, представником якого він одночасно є, за винятком випадку комерційного представництва. Наприклад, представник не може сам купити майно, яке доручив йому продати той, що представляється.

Види представництва в цивільному праві України.

В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на три види:

представництво за законом (ст. 242 ЦК);

комерційне представництво (ст. 243 ЦК);

представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК).

Відповідно до ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Такий вид представництва, як представництво за законом має свої характер-ні особливості. Ними, зокрема є його спрямова-ність на захист прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття, не-доумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхід-ність представництва їхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля того, кого представля-ють, не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, то природно, що така особа не може впливати на діяльність пред-ставника. Специфічним є також правове стано-вище представника при представництві, засно-ваному на законі. Якщо діяльність представника в інтересах особи дієздатної є реалізацією його права, то діяльність представника на захист інтересів осіб недієздатних -- це його обов'я-зок, відмовитися від якого він не може. Інша річ, що такий представник може вийти з числа осіб, які внаслідок свого правового становища зобов'язуються законом або адміністративним актом до захисту прав недієздатних (наприклад, опікун складає свої повноваження, батьків по-збавляють батьківських прав).

Ст. 242 ЦК спеціально згадує про окремі категорії осіб, які можуть здійснювати представництво за законом (батьки, усиновлю-вачі, опікуни).

Право батьків представляти свої малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма зако-ну і подія (народження дитини), а для представ-ництва батька до того ж потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішен-ня суду про визнання батьком дитини. За-конними представниками малолітніх та непов-нолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунту-ється на нормі закону та рішенні про усинов-лення. Батьки (усиновлювачі) можуть уклада-ти за неповнолітніх дітей будь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунту-ється на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно якій опікун є законним представником малолі-тньої особи та фізичної особи, визнаної недіє-здатною, а також на рішенні про призначення опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна пов-новаження для діяльності як законного предста-вника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном. Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опі-куваний, якби був дієздатним, але без дозволу органів опіки і піклування не мають права здій-снювати від імені опікуваних правочини, що іс-тотно зачіпають майнові інтереси останніх. До-звіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, вста-новлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Піклувальники не виступають як представ-ники підопічного за законом. Вони сприяють неповнолітнім у здійсненні ними їх прав, і тільки у разі хвороби неповнолітнього, яка перешкоджає особистому укладенню правочину або при веденні справ неповнолітнього у суді чи інших устано-вах, піклувальники виступають як представни-ки підопічного.

Законним представни-ком у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Наприклад, виникнення пов-новажень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна. Виходячи з цього, при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається (за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Комерційне представництво ґрунтується на нормах (за деякими винятками), встановлених для представництва й є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним скла-дом і сферою застосування. Особливістю суб'єкт-ного складу відносин комерційного представни-цтва є те, що комерційними представниками можуть бути юридичні особи -- суб'єкти під-приємницької діяльності, які засновані в встано-вленому законом порядку та фізичні особи суб'єк-ти підприємницької діяльності. До особливостей також здійснення комерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дій комерційного представника тощо. Крім того, що комерційний представник має право одноча-сно представляти різні сторони в угоді, якщо на це є їхня згода або якщо така можливість перед-бачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що представляються, мають пріоритет сто-совно інтересів самого комерційного представни-ка. Комерційний представник зобов'язаний ви-конувати дане йому доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійс-нення угод комерційним представником від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.

Комерційний представник може:

прийма-ти на себе зобов'язання здійснювати визначені юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється;

приймати на себе зобов'я-зання здійснювати визначені юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представ-ляється;

приймати на себе зобов'язання здій-снювати визначені фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і про-веденні переговорів з метою укладення з ними контрактів, які, однак, укладаються безпосеред-ньо між особою, яку представляють, і третьою особою). Зокрема комерційним представницт-вом є брокерська діяльність професійних учас-ників ринку цінних паперів.

Договір на комерційне представництво при-пускається оплатним. Особа, яка представляєть-ся, зобов'язана сплатити представнику винаго-роду за вчинені дії, крім випадків, коли в само-му договорі є вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одно-часно договором не встановлений розмір вина-городи і порядок його сплати, особа що предста-вляється, оплачує за комерційне представницт-во суму, що при порівнянних обставинах звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Окрім того, представник має право на відшкодування витрат, понесених ним при виконанні доручен-ня. Якщо правочин укладений від імені кількох підприємців одночасно, витрати поділяються в рі-вних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Підставою комерційного представництва може бути цивільно-правовий або трудовий договір. Це можуть бути договори доручення, комісії, агентські, брокерські угоди. Од-нак ч. 2 ст. 237 ЦК передбачає, що не є пред-ставником особа, яка хоч і діє в чужих інтере-сах, але від власного імені, а також особа, упов-новажена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційне предста-вництво здійснюється, як правило, на підставі до-говору доручення (гл. 66 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комер-ційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного пред-ставника також можуть бути підтверджені до-віреністю.

Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом (наприклад, ст.ст. 1004, 1008, 1009 та ін. ЦК.)

Представництво, яке ґрунтується на догово-рі, може здійснюватися за довіреністю. Довіре-ність це письмовий документ, що видається пред-ставнику тим, кого представляють, для представ-ництва перед третіми особами.

Залежно від обсягу повноважень, що надають-ся повіреному особою, котру він представляє, ви-окремлюють два види довіреності:

загальна (генеральна) довіреність, яка уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного харак-теру;

спеціальна (у тому числі разова) довіре-ність, яка підтверджує повноваження на здійс-нення юридичних дій або правочинів певного типу.

Якщо той, кого представляють, уповнова-жує на здійснення якого-небудь одного право-чину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою до-віреністю. Така довіреність видається, напри-клад, юристам для захисту інтересів організа-цій у суді тощо.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту узнають, якими повноваження-ми наділений представник. Для самого повіре-ного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підпорядковуються правилам ЦК, що стосуються правочинів вза-галі. Основні правила видачі довіреності викла-дено у Законі України «Про нотаріат». Юридич-на сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повно-важення виникає незалежно від згоди останньо-го, і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майно-вих або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи викорис-тати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовити-ся від неї.

Довіреність здійснюється тільки в письмо-вій формі. Вона є іменним документом, а тому в ній обов'язково повинно бути вказано, хто і кому видав довіреність. При цьому потрібно за-значити, що конкретно необхідної форми довіреності як документа немає, головне, щоб бу-ли письмово виражені повноваження особи, якій видається довіреність, а як саме це буде вигля-дати, вирішального значення не має (наприклад, як довіреність може бути використаний лист, в якому одна особа наділяє іншу особу повнова-женнями на здійснення угоди від його імені і в його інтересах).

Представництво за довіреністю може ґрун-туватися на акті органу юридичної особи. У цьо-му випадку такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, за-вірений печаткою юридичної особи).

Із визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особа-ми, випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у пись-мовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказів-ку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.

Довіреність на вчинення правочину предста-вником може бути надана особою, яку предста-вляють (довірителем), безпосередньо третій осо-бі. Таке становище випливає з того, що довіре-ність, як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує, передусім, у них.

Довіреність. Вимоги яким воно відповідає.

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручення, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків. Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим кого він представляє, і сторони своїми підписами підписують, які саме дії і яким саме чином повинен виконувати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи. Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому є такі довіреності: разові (наприклад, довіреність на вчинення одного правочину, чи отримання посилки на пошті); спеціальні довіреності, які видаються на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність експедитору на одержання від залізниці вантажів, що надходять на адресу підприємства); генеральні довіреності, які видаються на здійснення багатьох і різноманітних правочинів у необмеженій кількості (наприклад, довіреність на управління майном і його збереження).
Довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють, безпосередньо третій особі.

Тобто це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами.
Закон вимагає, щоб довіреність було складено у письмовій формі, тому поза письмовою формою немає довіреності. Форма довіреності має відповідати формі, в якій вчиняється сам правочин.

Строк дії довіреності зазначається у самій довіреності. Якщо строк дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.

Особа, що видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність, а представник має право відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

* завершення строку довіреності;

* скасування довіреності особою, що її видала;

* відмови представника від вчинення дій, що були визначені довірителем;
* ліквідації юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

* ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;

* смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою (у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення необхідних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків);

* смерті особи, якій видано довіреність, визнання цієї особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення. З припиненням представництва за довіреністю представник або його правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

Особа яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Угода про відмову від цього права є нікчемною. Про рішення скасувати довіреність особа повинна негайно сповістити представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано цю довіреність. Законом можуть бути передбачені випадки, коли дозволяється видавати безвідкличні довіреності на певний строк.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

а) довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальником такого закладу, його заступником з медичної частини, старшим чи черговим лікарем;

б) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

в) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальником місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, вкладів осіб у банках і на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, а також на вчинення інших правочинів у простій письмовій формі може бути посвідчена також організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання та адміністрацією стаціонарного закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

Забезпечення виконання зобов'язань.

Поняття цивільних зобов'язань.

Здійснення суб'єктивних прав тісно пов'язане з виконанням обов'язків. Будь-який суб'єктивний обов'язок - це міра необхідної поведінки.

Найбільш наглядно виконання цивільно-правових обов'язків простежується при реалізації права вимагати, особливо у тих випадках, коли уповноважена особа може добитися від зобов'язаного суб'єкта виконання певних активних дій, зокрема, передачі майна, виконання робіт, надання послуг.

Зв'язок між правом на активні дії та обов'язком третіх осіб не перешкоджати їх здійсненню менш помітний, однак він присутній у правовій діяльності. Таким чином, цивільно-правовий обов'язок характеризується як міра відповідної поведінки зобов'язаної особи, якої вона повинна дотримуватись згідно з вимогами уповноваженого суб'єкта для задоволення його інтересів.

Цивільно-правові обов'язки, як і права, мають різний зміст. Так, в абсолютних правовідносинах, наприклад, правовідношенні власності, де зобов'язальними суб'єктами виступають усі треті особи, обов'язок останніх має пасивний характер. Вони повинні утримуватися від дій, які перешкоджають уповноваженій особі здійснювати дозволені їй активні дії для задоволення своїх інтересів. І навпаки, у зобов'язальних правовідносинах цивільно-правові обов'язки полягають перш за все у позитивних діях, здійснення яких забезпечує задоволення інтересів уповноваженого.

Таким чином, при виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи.

Поряд з цим, у цивільному обов'язку виражається інтерес держави, адже вона зацікавлена у певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин.

Принципи виконання цивільних зобов'язань.

Згідно зі ст. 216 ЦК України зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Тобто, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковане певним принципам, а саме, принципам належного і реального виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що повинні бути дотримані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором підряду підрядчик зобов'язується виконати на свій риск певну роботу за завданням замовника з його або своїх матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу (ст. 332 ЦК України); за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 386 ЦК України). Зазначені обов'язки повинні бути виконані відповідно до всіх умов договорів підряду і доручення.

Місце, строки та інші умови виконання зобов'язань.

Належність виконання обов'язку випливає зі змісту ст. 161 ЦК України, в якій зазначено, зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а за відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно встановлюються.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Згідно зі ст. 167 ЦК України, зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначене в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначене, виконання повинно бути проведене:

1) по зобов'язанню передати будівлю - за місцем знаходження будівлі;

2) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зобов'язань організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виконання зобов'язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то за новим місцем проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

3) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа - за місцем її знаходження, тобто за місцем знаходження її постійно діючого органу.

Важливе значення для виконання обов'язку має строк виконання. Він може встановлюватися сторонами правовідношення або законом. Наприклад, строк договору побутового прокату встановлюється відповідними типовими договорами (ст. 275 ЦК України); строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством (ст. 258 ЦК України); строк доставки вантажу та багажу за дорговором перевозки встановлюється транспортними статутами (кодексами) або виданими у встановленому порядку правилами (ст. 364 ЦК України).

Строк виконання обов'язку може бути обумовлений вимогою уповноваженої особи. Так, договором схову передбачається, що особа, яка здала майно на схов, має право в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно за першою вимогою уповноваженої особи, незалежно від строку зберігання (ст. 415 ЦК України).

Договір побутового замовлення передбачає два терміни виконання обов'язку:

один строк погоджується сторонами обов'язку - замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за даним договором в строк, який визначається у договорі; другий строк встановлюється законом - якщо замовник цього не зробить, то після збігу шести місяців з дня, коли відповідно договору робота повинна бути завершена, підрядчик після дворазового попередження замовника може виготовлену річ реалізувати (ст. 352 ЦК України).

Не допускається, за винятком випадків, передбачених законом, одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору.

Виконання обов'язку не здійснюється, як правило, частками. Однак,уповноважена особа має право прийняти виконання частками, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання (ст. 163 ЦК України).

Дострокове виконання обов'язку може мати місце тільки у випадках, передбачених законом, договором або випливати із суті зобов'язання, або може допускатися за згодою кредитора.

Принцип реального виконання обов'язку має особливе значення в господарських відносинах. Іноді сплата штрафних санкцій не задовольняє інтереси кредитора.Тому важливого значення набуває право вимагати виконання обов'язку в натурі, наприклад, передати певну річ, виконати певні дії або надати послуги.

Суб'єкт виконання зобов'язань.

Законом визначені такі суб'єкти виконання пасивних обов'язків:

1. Громадяни - у цивільному праві майнова відповідальність настає з