Зміни в унормуванні закінчень відмінюваних слів в "Українському правописі" 2019 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української мови НАН України

Зміни в унормуванні закінчень відмінюваних слів в «Українському правописі» 2019 року

Л.М. Колібаба,

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу граматики та наукової термінології

м. Київ

Анотація

Виокремлено та схарактеризовано основні зміни в морфологійних нормах сучасної української літературної мови, зафіксовані в розділі «Правопис закінчень відмінюваних слів» «Українського правопису» 2019 р. Залежно від ступеня істотности цих змін їх розмежовано на власне зміни - нові правила, яких не було в попередній редакції «Українського правопису» 1993 р., та корекції - уточнення, удокладнення, переформулювання змісту правил, наявних у попередньому варіанті правописного кодексу, розширення ілюстративного матеріалу тощо. Констатовано зв'язок запропонованих в «Українському правописі» 2019 р. морфологійних власне змін та корекцій із нормами «Українського правопису» 1928 р. З'ясовано, що внесення змін до «Українського правопису» 2019 р. - це не архаїзування української мови, а повернення національно маркованих граматичних рис, які Ґрунтовані на її історично сформованих особливостях розвитку, але внаслідок позамовних, переважно ідеологійних, чинників за тоталітарної доби були витіснені на периферію або й зовсім вилучені з ужитку для зближення українського правопису з російським. Зосереджено увагу також на тих морфологійних проблемах, що їх не розв'язано в редакції «Українського правопису» 2019 року. Запропоновано скореговані й удокладнені норми використання відмінкових закінчень іменників.

Ключові слова: морфологійна норма, іменник, відмінок, закінчення, «Український правопис», мовна практика.

Abstract

Larysa Kolibaba, Candidate of Sciences in Philology, Senior researcher of the Department of grammar and scientific terminology Institute of the Ukrainian Language of the National Academy of Sciences of Ukraine

Kyiv

Changes in the codification of endings of conjugated words in the «Ukrainian orthography» of 2019

In this article the main changes in the morphological norms of the modern Ukrainian literary language fixed in the part «Orthography of endings of conjugated words» of «Ukrainian orthography» of 2019 are distinguished and characterized. Depending on the degree of importance of these changes, we divide them into directly changes - new rules that were not in the previous edition «Ukrainian orthography» of 1993, and corrections - clarification, reformulation of the content of the rules present in the previous version of the orthography code, expansion of illustrative material, etc. The relationship between the morphological changes and corrections proposed in the «Ukrainian orthography» of 2019 with the norms of the «Ukrainian orthography» of 1928 is established. It was clarified that the introduction of changes to the «Ukrainian orthography» of 2019 is not an archaizing of the Ukrainian language, but the return of nationally marked grammatical features, which are based on its historically formed features of development, however as a result of extra-linguistic, mainly ideological, factors during the totalitarian era were forced out to the periphery or and quite removed from everyday life for to bring Ukrainian orthography closer to Russian. We also focused attention on those morphological problems that were not resolved edition of «Ukrainian orthography» in the 2019. Corrected and detailed rules for the use of case endings of nouns are proposed.

Keywords: morphological norm, noun, case, ending, «Ukrainian orthography», language practice.

Основна частина

За своїм призначенням «Український правопис» - це передусім збірник ортографійних та пунктуаційних правил української літературної мови. Він, як зауважував О.Н. Синявський, у жодному разі не повинен заступити систематичні курси української граматики, а має тільки полегшити й уґрунтувати їх появу та розвиток (Синявський, 2004, с. 451). Проте за понад сторічний період функціювання головного правописного кодексу України вже стало традицією, крім ортографійних та пунктуаційних, подавати в ньому також правила, що стосуються до граматичних норм і насамперед до тих, які пов'язані з відмінюванням слів.

Уведення правил граматики до «Українського правопису» В.В. Нім - чук уважав великою заслугою лінгвістів, що працювали над «Українським правописом» у 1925-1927, 1928 рр., оскільки «вони кодифікували морфологічну систему писемно-літературної мови, адже підневільне становище українців у XVIII - поч. XX ст. не давало змоги виробити соборні норми в цій галузі її структури» (Німчук, 2002, с. 27).

Попри те, що граматику української літературної мови вивчають у загальноосвітніх навчальних закладах, розділ «Правопис закінчень відмінюваних слів» досі збережений у найголовнішому ортографійному кодексі України, час від часу спричиняючи дискусії серед мовознавців щодо доцільности його подання.

Міркуючи над тим, чи варто в наш час уносити до корпусу проекту правопису граматичні елементи, В.В. Німчук обґрунтовував цю потребу негативним впливом русифікації. На його думку, саме для того, щоб запобігти «подальшій суржикізації граматичної системи української мови», у формі уваг, приміток, виділених прикладів, уведених до тексту «Українського правопису», «необхідно застерігати користувачів від уживання таких типових позанормативних граматичних елементів» (там само). З огляду на наведені аргументи ми погоджуємося з думкою В.В. Німчука, що розділ «Правопис закінчень відмінюваних слів» має бути у структурі сучасного «Українського правопису».

У пропонованій статті поставлено за мету проаналізувати основні зміни в морфологійних нормах сучасної української літературної мови, зафіксовані в редакції «Українського правопису» 2019 р. Для того, щоб реалізувати цю мету, розв'язано такі завдання: 1) виокремлено і схарактеризовано основні зміни в унормуванні закінчень відмінюваних слів, унесені до редакції «Українського правопису» 2019 р.; 2) обґрунтовано наукові засади цих змін; 3) проаналізовано інші морфологійні норми, що потребують корегування; 4) запропоновано скореговані норми вживання відмінкових закінчень; 5) подано рекомендації щодо впровадження їх у мовну практику.

Оскільки найістотніші морфологійні зміни, унесені до «Українського правопису» 2019 р., тісно пов'язані з нормами «Українського правопису» 1928 р., то дехто з опонентів кваліфікує їх як явище архаїзації. Саме тому виняткову увагу зосередимо на пошукові відповіді на запитання: «Зміни в унормуванні закінчень відмінюваних слів в «Українському правописі» 2019 року - це архаїзація чи об'єктивна потреба?». Щоб відповісти на нього, проаналізуємо основні морфологійні зміни в «Українському правописі» 2019 р. на тлі історично сформованих особливостей української мови.

Зміни в унормуванні закінчень відмінюваних слів

Усі видозміни в розділі «Правопис закінчень відмінюваних слів» залежно від ступеня їхньої істотности поділяємо на власне зміни - нові правила, яких не було в попередній редакції «Українського правопису» 1993 р., та корекції - уточнення, удокладнення, переформулювання змісту правил, наявних у попередньому варіанті правописного кодексу, розширення ілюстративного матеріалу тощо.

В «Українському правописі» 2019 р. найпомітніші зміни в кодифікації морфологійних норм сучасної української літературної мови стосуються до відмінкових закінчень іменників. Власне змін у новій редакції «Українського правопису» порівняно небагато. Проаналізуємо їх.

Зміни в закінченнях родового відмінка однини

В «Українському правописі» 2019 р. в родовому відмінкові однини зафіксовано зміни в уживанні закінчень іменників чоловічого роду II відміни, що є назвами населених пунктів на зразок Амстердам, Гомель, Ліверпуль, Лондон, Мадрид, Париж, Чорнобиль, тобто крім тих іменників, що мають суфікси - ськ-, - цьк-, - ець-, форманти - бург-, - град - (-город-), - піль - (-поль-), - мир-, - слав-, - фурт-, а також крім назв населених пунктів і різних географічних назв із наголосом у родовому відмінку на кінцевому складі та із суфіксами присвійности -ів - (-їв-), - ев - (-єв-), - ов-, - ин - (-ін-), - ач-, - ич - (Український правопис, 2019, с. 114). Якщо в редакції «Українського правопису» 1993 р. єдиним нормативним закінченням родового відмінка однини цих іменників було - а (-я) (Український правопис, 1993, с. 68), то в «Українському правописові» 2019 р. для них кодифіковано два варіанти закінчень у (-ю) та - а (-я) (Ук

раїнський правопис, 2019, с. 117), хоч деякі авторитетні фахові джерела (див.: https://lcorp.ulif.org.ua/dictua/), що є важливим інструментом упроваджування нових правил у мовну практику, неправильно інтерпретували цю правописну норму, подавши без варіантів лише форми з флексією - у (пор: Амстердаму, Гомелю, Ліверпулю, Лондону, Мадриду, Парижу, Мюнхену тощо).

Зрозуміло, що введення аналізованої зміни ускладнило й без того розмаїту систему правил уживання закінчень іменників чоловічого роду II відміни в родовому відмінку однини. Однак запровадження правила про те, що для назв деяких населених пунктів нормативним закінченням родового відмінка однини, крім - а (-я), є також - у (-ю) (причому у (-ю) поставлено на першому місці), не можна кваліфікувати як безпідставне, оскільки воно ґрунтоване на таких засадах:

Це правило перегукується з граматичними нормами 20-30-х рр. XX ст., зокрема з правилом, викладеним в «Українському правописі» 1928 р., відповідно до якого «від іменників - назов місцевостей, країв, річок, міст тощо родовий однини вживається то з - у, - ю (далеко частіше), то з - а, - я: <…>Берліну, Лондону, Парижу, Риму, Нью-Йорку, Херсону» (Український правопис, 1929, с. 35).

1. Іменники - назви населених пунктів із закінченням - у (-ю) широко зафіксовано у словниках 20-30-х рр. XX ст., зокрема в «Українському стилістичному словникові» І. Огієнка [з Вавилону (УСС, 1930, с. 42), з Мадриду (УСС, 1924, с. 221), Херсону (УСС, 1924, с. 442)], «Російсько-українському словнику» за ред. А. Кримського та С. Єфремова [до Парижу (РУС-Кр, 1932, ІІ, 2, с. 600; РУС-Кр, 1928, ІІІ, 2, с. 629)], «Правописному словникові» Г. Голоскевича [Ліверпулу, Лондону, Парижу, Херсону (ПС, 1994)], «Російсько-українському словнику» О. Ізюмова [Амстердаму, Лондону, Мадріду, Парижу, Херсону (РУС-Із, 1930)] та ін.

2. Ця норма зазнала ідеологійного тиску за тоталітарної доби, унаслідок чого була вилучена з «Українського правопису». Після набуття чинности «Українського правопису» 1933 р. нормативним закінченням іменників - назв міст у родовому відмінкові однини подібно до російської мови стало закінчення - а (-я): Херсона, Берліна, Лондона, Нью - Йорка, Парижа та ін. (Український правопис, 1933, с. 33). Замінення закінчення - у на - а в назвах міст чоловічого роду на зразок Рима, Парижа, Берліна в «Українському правописові» 1933 р. разом зі знищенням інших рис української мови С.Й. Караванський кваліфікував як «про - валуєвське самодурство» (Караванський, 2001, с. 217, 219).

3. Тенденція вживати іменників - назв населених пунктів у родовому відмінкові однини із закінченням - у (-ю) в сучасній мовній практиці активізувалася задовго до повторної кодифікації в «Українському правописові» 2019 р. (Вихованець, Городенська, 2004, с. 109; Тараненко, 2005, с. 91). Її засвідчують передусім засоби масової комунікації та художня література. В.О. Юносова наводить численні сучасні (на 2003 р.) ілюстрації з мови засобів масової комунікації, у яких іменників - назв населених пунктів у родовому відмінкові однини вжито із закінченням - у (-ю), як-от: Рідний край відвідали багато з присутніх громадян Брад - форду й околиць («Українське слово»); До Берліну їздили численні делегації; У 1949році М. Ветухів прибув до Лос-Анджелесу; Зробивши деякі справи, він знову їде до Нью-Йорку («Український засів»); Доля закидає його до Парижу; Вирушив до Лейпцігу («Український світ») та ін. (Юносова, 2003, с. 27-28). Проте, на думку О.О. Тараненка, пересічні мовці вживають в усному й писемному мовленні форм родового відмінка іменників чоловічого роду на - у (-ю) здебільшого спонтанно, не усвідомлюючи повної міри їх «українськості» (Тараненко, 2005, с. 92).

4. Українські мовознавці засвідчують ужиток із закінченням - у (-ю) іменників - назв міст іще в староукраїнській мові (Історія української мови. Морфологія, 1978, с. 91). На думку Л.А. Булаховського, за спільністю вживання тільки в однині закінчення - у набували також власні географічні назви, крім назв міст із прикметниковими формами на -ів, - ин (Булаховський, 1936, с. 50-57).

На те, що закінчення - у в іменниках - назвах міст, за винятком іменників на -ів / - ин (Львів, Канів; Святошин, Пирятин), є сильнішим за - а і його активно й широко вживають питомі мовці, звертав увагу Ю.В. Шевельов. За його висновками, можна «їхати з Херсона і з Херсону, з Вишгорода і з Вишгороду, з Парижа і з Парижу, з Нью-Йорка і з Нью-Йорку» (цит. за: Шевчук, 2018). І.Г. Матвіяс так само обстоював думку, що назви деяких міст, які за сучасним правописом мають у родовому відмінкові однини закінчення - а, «не сприймаються як неприродні» і з флексією - у, пор.: Ромодана і Ромодану, Рима і Риму, Парижа і Парижу, Лондона і Лондону, Вашингтона і Вашингтону тощо (Матвіяс, 1974, с. 91). І.Р. Вихованець пояснював це тим, що сучасні написання назв деяких міст із флексією - у «не спотворюють типового образу української мови» (Вихованець, Городенська, 2004, с. 109). За висновками В.О. Юносової, цьому сприяє і те, що в самій народній мові, у говірках є деякі відхилення від усталених правописних норм, причому «в говорах виявляється далеко більше вагань» у вживанні флексій - а (-я) та - у (-ю), ніж у мові літературній (Юносова, 2003, с. 18).

На потребі переглянути норми вживання закінчень родового відмінка однини ІІ відміни іменників чоловічого роду, а особливо - топонімів, у наступній після 1993 р. редакції «Українського правопису» акцентував В.В. Німчук. За його спостереженнями, така потреба зумовлена тим, що «використання флексії - у в деяких географічних назвах має тривалу традицію» (Німчук, 2002, с. 56). Цю проблему було порушено й під час роботи Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України в 1994-1996 рр. (Бурячок, 1997, с. 28; Головащук, 1997, с. 82-83; Горняткевич, 1997, с. 42-43 та ін.). Зауважимо, що зміни в закінченнях родового відмінка однини іменників - назв населених пунктів чоловічого роду ІІ відміни, унесені до «Українського правопису» 2019 р., значною мірою віддзеркалюють висловлені тоді пропонови.

Отже, уживання іменників - назв населених пунктів на зразок Амстердам, Гомель, Ліверпуль, Лондон, Мадрид, Париж, Чорнобиль у родовому відмінкові однини із закінченням - у (-ю), за висновками мовознавців, не суперечить граматичній природі української мови, а навпаки «відображає її національну специфіку» (Зорівчак, 2018). Повторна кодифікація в «Українському правописі» 2019 р. закінчення - у (-ю) в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду ІІ відміни, які є назвами населених пунктів, відповідає процесові історичного розвитку української мови, адже, за спостереженнями дослідників, кількість іменників із закінченням - у в родовому відмінкові однини в ній дедалі збільшується (Матвіяс, 1974, с. 89; Історія української мови. Морфологія, 1978, с. 90; Тараненко, 2005, с. 90 та ін.), що «свідчить про орієнтацію літературної мови на норми живого розмовного мовлення» (Юносова, 2003, с. 10).

Зміни в унормуванні закінчень родового відмінка однини в «Українському правописі» 2019 р. запроваджено також і для деяких іменників жіночого роду. Зокрема, для фіксованої групи іменників III відміни (кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь) та іменників жіночого роду, що закінчуються на - ть із попереднім приголосним (вість, радість, смерть, честь, хоробрістьі под.), крім закінчення -і, як його рівноправний варіант кодифіковано також закінчення - и (Український правопис, 2019, с. 128).

На тлі редакції «Українського правопису» 1993 р. ця зміна є новацією, адже в ній такого правила не було (Український правопис, 1993, с. 77). Якщо ж проаналізувати інші видання «Українського правопису», то закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників жіночого роду III відміни, які закінчуються на приголосний, - це мор - фологійна норма, що була офіційно затверджена в академійних «Найголовніших правилах українського правопису» (Найголовніші правила українського правопису, 1921, с. 9; Найголовніші правила українського правопису, 1925, с. 9). Відповідно до цієї норми «у словах жіночого роду, що кінчаться на приголосний звук, треба писати в родовому відмінкові однини - и, а в давальному й місцевому однини та називному й знахідному множини треба писати -і; напр. род. відм. - з ночи, коло печи, з подорожи, цієї соли, нічної тіни, без сповіди, без відповіди, з радости, до смерти; дав. відм. та місцев. - дрібній солі, в тіні, у-ночі, в печі; множ. - прийшли вісті, про бюрократичні формальності. Виняток - в-осени» (там само).

Аналогійне правило було й у проекті «Українського правопису» 1926 р.: «-имають… б) Усі речівники жіночого роду на приголосний…: з радости, без подорожи, до ночи, від розкоши, крови, твари, молоди, па - морози, соли, тіни, Роси, артіли, морали, матери…» (Український правопис, 1926, с. 41). Проте в «Українському правописі» 1928 р. воно зазнало змін: закінчення - и кодифіковано як нормативне тільки для всіх іменників жіночого роду III відміни на - ть за другим приголосним (від радости, з вісти, до смерти, без чверти…), а також винятково: до осени, без соли, крови, любови, Руси, тоді як решту іменників жіночого роду на приголосний рекомендовано вживати із закінченням -і: до ночі, без подорожі, від розкоші, тварі, молоді, паморозі, тіні, Росі, артілі, моралі, жовчі, матері… (Український правопис, 1929, с. 35). Ця норма була чинною до «реформи» 1933 р.

Саме з огляду на те, що закінчення - и в історії українського правопису вже мало статус нормативного, аналізовану зміну в «Українському правописі» 2019 р. дехто з мовознавців витлумачує як «спробу повторного нормативного закріплення в род. в. флексії - и (замість -і) у певній частині іменників жін. р. III відміни» (Тараненко, 2005, с. 92). Однак між правилом, викладеним в «Українському правописі» 2019 р., і правилом, наведеним в «Українському правописі» 1928 р., наявні істотні розбіжності. В «Українському правописі» 1928 р. закінчення - и кодифіковано як єдине закінчення родового відмінка однини для обмеженої групи іменників III відміни (кров, любов, осінь, сіль, Русь) та всіх іменників жіночо - го роду «на - ть за другим приголосним» (Український правопис, 1929, с. 35), натомість в «Українському правописі» 2019 р. правило про нормативність закінчення - и для іменників жіночого роду III відміни подано у формі примітки, а самому закінченню - и надано статусу не основного, а варіантного закінчення (Український правопис, 2019, с. 128).

Повернення закінчення - и іменникам жіночого роду III відміни в редакції «Українського правопису» 2019 р. спирається на такі підстави:

1. Потреба відновити питомі морфологійні риси української мови відповідно до історичних закономірностей розвитку її граматичного ладу.

Закінчення -і в іменниках III відміни є порівняно новим (! сторія української мови. Морфологія, 1978, с. 112). вторично, зауважував В.В. Німчук, іменники III відміни колишньої -і-основи в родовому відмінку однини мали закінчення - и: ночи. За аналогією до них «закінчення - е було витіснене флексією - и і в родовому відмінку іменників колишніх - u - (-ьг-) - основ: свекръве - свекръви» (Німчук, 2002, с. 28). Шенники колишніх -і - та - u-основ, що сформували сучасну III відміну, «стійко зберігали закінчення - и на всій українській етнічній території» (там само), його фіксують майже всі українські говори (Матвіяс, 1974, с. 148).

Закінчення - и (зрідка графічно - ы) у родовому відмінку однини послідовно засвідчують староукраїнські пам'ятки (! сторія української мови. Морфологія, 1978, с. 112). Лише в другій половині XVII ст. в актах із терену Гетьманщини зафіксовано закінчення -і внаслідок впливу іменників колишньої - уа-основи, хоч панівною і на цих теренах залишалася флексія - и (Німчук, 2002а, с. 28). У XIX ст., звертав увагу В.В. Німчук, «стійко зберігалася флексія - и» (там само). Потім її поступово починає витісняти закінчення -і, хоч у різних діалектах цей процес відбувався неоднаково: в одних він «зайшов досить далеко», в інших така заміна триває досі, а в деяких вона й не починалася (Матвіяс, 1974, с. 147-148;! сторія української мови. Морфологія, 1978, с. 113; Німчук, 2002, с. 29), причому тенденція до звуження обсягу вживання давнього закінчення - и в діалектах, на думку українських дослідників, могла відбуватися під впливом літературної мови, зокрема навчання в школі (Німчук, 2002, с. 30 та ін.), тобто внаслідок штучного втручання в розвиток мови.

Ю.В. Шевельов так само кваліфікував закінчення - и в родовому відмінку однини іменників на зразок радість як «старіше», проте зауважував, що в історичному розвитку форми на - и в цьому типі відміни іменників послідовно й поступово були замінені в різних відмінках формами із закінченням -і: спочатку в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи - і «в останньому бастіоні форм на - и, в родовому відмінку однини» (Шевельов, 2009, с. 319). Найімовірніше, саме з огляду на те, що в іменниках III відміни закінчення - и порівняно з іншими відмінками найдовше «затрималося» в родовому відмінкові однини, його й було кодифіковано в «Українському правописові» як нормативне закінчення цього відмінка.

2. Широкий ужиток закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників жіночого роду III відміни на всій території функціювання української мови, хоч і нерівномірно в різних діалектних масивах, та в українській літературно-мовній практиці XIX - першої половини XX ст. (Матвіяс, 1974, с. 147-148; Німчук, 2002а, с. 29; Німчук, 20026, с. 53-55; Тараненко, 2005, с. 94 та ін.).

Ареали поширення закінчень - и та -і в українських говорах ґрунтовно можна простежити за «Атласом української мови». Із цього приводу слушною вважаємо думку Л.М. Коць-Григорчук, яка зазначала: «Бездоказові… відстоювання флексії -і в родовому відмінку однини іменників IV відміни (імені) та в родовому відмінку однини іменників III відміни жіночого роду (радості) позбавлені сенсу за умов, коли існує Атлас української мови, на картах якого добре видно, як говорить український народ майже на всій його етнічній території та які тенденції розвитку його мови» (цит. за: Фаріон, 2009, с. 75). Щоправда, у ньому скартогра - фовано лише форми лексем сіль та ніч у першому томі та слів сіль, тінь, любов, ніч у другому томі, тоді як зовсім немає інформації про форми родового відмінка однини іменників жіночого роду, що закінчуються на - ть із попереднім приголосним.

Спираючись на дані «Атласу української мови», науковці висновували, що форми на - и в родовому відмінкові однини переважали в галицько-буковинській та карпатській групах говорів південно-західного та в західнополіському говорі північного наріччя (Німчук, 20026, с. 54-55; Тараненко, 2005, с. 92). І.Г. Матвіяс уточнював, що ці форми в родовому, давальному та місцевому відмінках однини іменників III відміни характерні для волинських, наддністрянських, буковинських, гуцульських, закарпатських говірок. Крім того, закінчення - и часто вживане в говірках Полтавщини, південних і південно-західних районах Чернігівщини, Переяславщини, південної Київщини, Черкащини, Херсонщини, Одещини, Слобожанщини та ін. (Матвіяс, 1974, с. 147-148).

З огляду на те, що українська літературна мова сформувалася на народній основі, широке використання закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників III відміни в українських діалектах є вагомою підставою для його повторної кодифікації в чинному правописному кодексові.

3. Крім говірок, що лягли в основу літературної мови, закінчення - и наявне також у творах класиків української літератури. Зокрема, і I.n. Котляревський, і Т.Г. Шевченко вживали в родовому відмінку однини та називному відмінкові множини іменників III відміни тільки споконвічної флексії - и (графічно, за російською системою ы) (Німчук, 2002а, с. 28-29; Німчук, Пуряєва, 2004, с. 563).

4. Шенники жіночого роду III відміни із закінченням - ив родовому відмінкові широко зафіксовані у «Словарі російсько-українському» М. Уман - ця та А. Спілки (Уманець, Спілка), «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка (СГ), «Українському стилістичному словникові» I. Огієнка (УСС), «Українсько-російському словнику» А. Ніковського (УРС-Нік), «Російсько-українському фразеологічному словникові» В. Підмогильно - го та Є. Плужника (РУФС-ПП), «Російсько-українському словнику» за ред. А. Кримського та С. Єфремова (РУС-Кр), «Правописному словникові» Г. Голоскевича (ПС), «Російсько-українському словнику» О. Ізю - мова (РУС-Із), «Словникові ділової мови» М. Дорошенка, М. Станиславского, В. Страшкевича (СДМ) та в багатьох інших словниках, а також у художніх, наукових та публіцистичних текстах 20-30-х рр. XX ст.

5. Це закінчення так само належить до репресованих, оскільки після «реформи» «Українського правопису» 1933 р. нормативним закінченням родового відмінка однини всіх іменників ІІІ відміни стало -і (Український правопис, 1933, с. 41). Саме тому вибіркове вживання закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників ІІІ відміни в мовній практиці від початку 90-х рр. XX ст. відбувалося «не просто цілком усвідомлено, а підкреслено - як ознака відданості мовця справжнім, а не накиненим під впливом російської мови нормам української мови» (Тараненко, 2005, с. 92).

6. На думку В.В. Німчука, основною причиною відновлення нормативного закінчення - и в іменниках жіночого роду ІІІ відміни в сучасному «Українському правописі» має бути збереження традиції чіткішої диференціації флексій іменників ІІІ відміни, адже тепер вони мають однакові закінчення в родовому, давальному, місцевому відмінках однини й називному та знахідному множини (пор.: Р. в. одн., Д. в. одн., М. в. одн.; Н. в. мн., Зн. в. мн.: любові, радостіі под.), та розширення стильових можливостей (Німчук, 2002, с. 30).

На потребу усунути омонімію відмінкових форм іменників ІІІ відміни за допомогою закінчень - и та -і звертали увагу й інші науковці (Головашук, 1997, с. 83; Чучка, 1997, с. 35; Вихованець, 2004 та ін.), хоч дехто з них уважає, шо практично загрози конфлікту омонімійних форм немає, оскільки «всі ці іменники (за винятком хіба шо особового жіночого імені Любов) - це назви неістот і функціонують переважно в позиції родового відмінка об'єкта, не перетинаючись із позицією давального відмінка адресата» (Тараненко, 2005, с. 93).

На переконання І.Р. Вихованця, використання закінчення родового відмінка - и в названій групі іменників жіночого роду III відміни, крім чіткої диференціації відмінкових закінчень, також сприятиме «уникненню небажаних асиміляційних змін за наявності перед - ть інших приголосних. Таке флексійне вирішення родового відмінка, - уважав він, - надто важливе, коли зважати на велику частотність його вживань в усному й писемному мовленні» (Вихованець, 2004).

До інших практичних переваг «узаконення» закінчення - иП.П. Чучка зараховував усунення правописних винятків, до яких належать прислівники восени, безвісти, почасти (Чучка, 1997, с. 35).

Ідею про повернення іменникам ІІІ відміни на - ть у родовому відмінку однини традиційного закінчення - и під час обговорення редакції «Українського правопису» у 1994-1996 рр. обстоювало багато українських мовознавців (Бурячок, 1997, с. 28; Горняткевич, 1997, с. 42; По - номарів, 1997, с. 79; Ужченко, 1997, с. 160 та ін.), проте були й ті, хто не підтримували її. Вони аргументували свою позицію тим, що запровадження закінчення - и ускладнить українську граматику, створивши мішану групу відмінювання іменників III відміни, а, як відомо, мішаної групи іменники цієї відміни не мають (Баранник, 1997а, с. 77; Голова - щук, 1997, с. 84; Карпенко, 1997, с. 130 та ін.).

Якщо взяти до уваги вимоги до норм української літературної мови, що їх у 20-х рр. XX ст. випрацювали науковці (1) природність для найбільшої частини народної мови; 2) уживаність у творах «найкращих українських письменників»; 3) фіксація в «гарних словниках української мови» та граматиках; 4) перевага, вигідність із погляду поступу, удосконалення мови (Синявський, 1922, с. IX; 2018, с. 199)], то використання закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників III відміни цілковито їх задовольняє.

Отже, закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників жіночого роду III відміни - питома морфологійна риса української мови, що зазнала ідеологійного тиску за доби тоталітаризму і, як наслідок, була вилучена з мовного вжитку. Повернення цього закінчення до «Українського правопису» 2019 р. - не архаїзування української мови, а відновлення її національної граматичної специфіки.

В.В. Німчук пропонував два способи поновлення закінчення - и в іменниках III відміни: 1) повернутися до норм «Українського правопису» 1928 р. або 2) рекомендувати до вжитку паралельні флексії - и та -і (вісті - вісти, радості - радости, ночі - ночи, солі - соли і т.д.) подібно до нормативних нині паралельних закінчень у давальному та місцевому відмінках однини в іменниках чоловічого роду II відміни (Німчук, 2002, с. 30). Проте досвід упровадження норм «Українського правопису» 2019 р. в сучасну мовну практику засвідчив, що ідея рекомендувати варіантні нормативні закінчення не дала очікуваного результату, оскільки від 1933 року, коли закінчення - и живосилом вилучили з ужитку, минуло майже 90 років - відтинок часу, якого виявилося достатньо для того, щоб для більшости сучасних мовців воно стало «незвичним», «неприродним», «штучним», «архаїчним», «діалектним», «грубим» і под.

На нашу думку, для відживлення закінчення - и у відмінковій парадигмі іменників жіночого роду III відміни потрібно: 1) правило про нормативність цього закінчення оформити в тексті «Українського правопису» не як примітку, а як самостійне повноваге правило; 2) зробити його єдиним закінченням родового відмінка, тобто усунути варіантність закінчень -і та - и, бо теперішня ситуація, як і раніше, під час укладання редакції «Українського правопису» 1999 р., тільки «наполовину розв'язує проблему» (Німчук, 2002б, с. 55); 3) активно консультувати тих мовців, які не знають історії закінчення - и, аргументувати доцільність його повернення науковими фактами; 4) українська філологічна спільнота має демонструвати використання закінчення - и на власному прикладі.

Одним із засадничих метод ологійних принципів «Українського правопису» має бути логічна послідовність викладених у ньому правил. Саме тому запровадження закінчення - и як нормативного закінчення родового відмінка однини іменників жіночого роду III відміни логічно передбачає повернення цього закінчення в родовому відмінкові однини й іменникам середнього роду IV відміни, під час відмінювання яких до основи додають суфікс -єн - (імени, племени, вимени, тімени та ін.). Проте в редакції «Українського правопису» 2019 р. цього правила немає.

Правило про закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників середнього роду IV відміни було в проекті «Українського правопису» 1926 р. (Український правопис, 1926, с. 41) та в «Українському правописові» 1928 р. (Український правопис, 1929, с. 35). Згідно із цим правилом закінчення - и мають «усі речівники ніякого роду з наростками - ят - (після ж, ч, ш, щ - ат-), -єн- : до теляти, горщати… і слово імени» (Український правопис, 1926, с. 41; Український правопис, 1929, с. 35). Правило, про яке йдеться, залишено навіть в «Українському правописі» 1933 р. (Український правопис, 1933, с. 42).

За спостереженнями В.В. Німчука, станом на 1999 р. найгостріші суперечки серед фахівців і ширшої громадськосте тривали щодо флексій родового відмінка однини іменників III відміни та слів IV відміни з суфіксом - ен - (Німчук, 1999, с. 299), хоч на думку О.О. Тараненка, тенденція вживати іменників середнього роду IV відміни в родовому відмінкові однини із закінченням - и має всі підстави як власне структурно-граматичного плану, так і з погляду традиції нормативного функ - ціювання (Тараненко, 2005, с. 95). Повернення закінчення - и в родовому відмінку однини іменникам колишньої - и-основи обстоював також Ю.В. Шевельов (Шевельов, 1997, с. 73).

Відновлення закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників середнього роду IV відміни в сучасному «Українському правописі» В.В. Німчук умотивовував потребою забезпечити цілісність граматичної парадигми IV відміни: ім'я - імени, бо ягня (теля, курча) - ягняти (теляти, курчати) (Німчук, 1999, с. 306), тобто щоб усі іменники IV відміни в родовому відмінкові однини мали одну, без винятків, флексію - и: дитяти, імени тощо (Німчук, 2002а, с. 30). Крім того, за висновками мовознавця, закінчення - и в родовому відмінкові однини іменників середнього роду IV відміни - це також історично сформована норма, оскільки «староукраїнські пам'ятки документовують тільки закінчення - и, - е в іменників середнього роду колишніх - и-основ: имениі под.» (Кторш української мови. Морфологія, 1978, с. 120-121; Німчук, 2002а, с. 30).

Отже, з огляду на історичні закономірності формування відмінкової парадигми іменників середнього роду колишньої - и-основи в родовому відмінкові однини потрібно запровадити - и як нормативне закінчення цих іменників, тобто імени, племени, вимени, тімени, сімени.

Істотних змін в «Українському правописі» 2019 р. зазнали форми кличного відмінка однини іменників чоловічого роду II відміни - особових імен Ігорта Олег.

У попередній редакції «Українського правопису» іменник Ігор, хоч і був зарахований до м'якої групи, проте у кличному відмінкові він мав закінчення - е, характерне для іменників чоловічого роду ІІ відміни мішаної групи з основою на - р (Український правопис, 1993, с. 109). В «Українському правописі» 2019 р. цю морфологійну невідповідність виправлено. Тепер для іменника Ігору кличному відмінкові однини як нормативне зафіксовано закінчення - ю (Український правопис, 2019, с. 173).

Чоловіче ім'я Олегдонедавна у кличному відмінкові однини мало форму на - у - Олегу (Український правопис, 1993, с. 108). В «Українському правописі» 2019 р. для цього особового імені запропоновано ще одну, варіантну форму із закінченням - е - Олеже (Український правопис, 2019, с. 172). Причина появи цього варіантного закінчення зумовлена впливом подібних за структурою іменників - загальних назв, пор.: друг - дружеі Олег - Олеже (Городенська, 2017, с. 42). У мовній практиці сьогодення форма Олежеістотно потіснила форму Олегу, але й форма Олегуще не вийшла з ужитку. Саме тому Українська національна комісія з питань правопису визнала нормативними обидві варіантні форми кличного відмінка: Олежей Олегу (Городенська, 2019, с. 39), які й кодифіковано в «Українському правописові» 2019 р.

Зміни у граматичних формах звертань

До «Українського правопису» 2019 р. внесено зміни щодо форм кличного відмінка іменників чоловічого роду II відміни одниниу звертаннях, які складаються з двох загальних назв. Згідно з попередньою редакцією «Українського правопису» 1993 р. в таких звертаннях перше слово завжди потрібно було вживати у формі кличного відмінка, а для другого слова нормативними були два варіанти морфологійних форм: форма кличного відмінка та форма називного відмінка: добродію бригадире (бригадир), пане лейтенанте (лейтенант) (Український правопис, 1993, с. 74). В «Українському правописі» 2019 р. цю варіантність слушно усунено й кодифіковано форму кличного відмінка для обох іменників - загальних назв, що входять до складу звертання: добродію бригадире, пане лейтенанте (Український правопис, 2019, с. 124).

Аналогійні зміни віднедавна запроваджено й для форм кличного відмінка іменників чоловічого роду II відміни одниниу звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища: у редакції «Українського правопису» 2019 р. форму кличного відмінка вможливлено не лише для загальної назви, а й для прізвища (друже Максименку, колего Онищуку, пане Ковалю), хоч водночас дозволено поєднувати форму кличного відмінка іменника - загальної назви та форму кличного відмінка прізви - ща, однакову з формою називного відмінка (друже Максименко, колего Онищук, пане Коваль) (Український правопис, 2019, с. 124).

Для іменників жіночого роду І відміни однини, що так само є загальними назвами та прізвищами й уходять до складу звертань, чинна на сьогодні морфологійна норма, на відміну від наведеного вище правила про форми кличного відмінка іменників чоловічого роду II відміни однини й на противагу «Українському правописові» 1993 р. (Український правопис, 1993, с. 74), не передбачає варіантности. У них форму кличного відмінка мають обидва іменники - і загальна назва, і прізвище, пор.: добродійко Вариводо, пані Гаркуше, поетко Забашто (Український правопис, 2019, с. 109), тобто в «Українському правописові» 2019 р. фіксуємо невмотивовану непослідовність: друже Максименку і друже Максименко, тоді як лише добродійко Скирдо.

Цю непослідовність потрібно усунути, вилучивши із примітки 3 (Український правопис, 2019, с. 124) другу частину формулювання: «можливі також поєднання форми кличного відмінка іменника загальної назви та форми кличного відмінка прізвища, однакової з формою називного відмінка: друже Максименко, колего Євгене Онищук, пане Коваль», залишивши тільки таку її частину: «у звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка набувають і загальна назва, і прізвище: друже Максименку, колего Євгене Онищуку, пане Ковалю». «У цих сполуках, - зауважував I.P. Вихованець, - мають функціонувати дві форми кличного відмінка, відповідно до граматичної структури української, а не іншої мови» (Вихованець, 2004).

За цим же зразком потрібно усунути варіантність закінчень кличного відмінка для прізвищ прикметникового походження на -ів (-їв), - ов, - ев (-єв), - ин, -ін (-їн), таких як Королевеі Королів, Романове і Романів, Щоголевеі Щоголів, Глібовеі Глібов, Гуляєвеі Гуляєв, Чугуєве і Чугуєв, Романишинеі Романишин, Степанишинеі Степанишинта ін. (Український правопис, 2019, с. 124), вилучивши форми Королів, Романів, Щоголів, Глібов, Гуляєв, Чугуєв, Романишин, Степанишин, спільні з називним відмінком, оскільки, звертав увагу I.P. Вихованець, запропонований підхід «відображає орієнтацію на відмінкову систему російської мови, де немає морфологічного кличного відмінка, і прагнення хоча б у будь-який спосіб сприяти зближенню відмінкових систем обох мов» (Вихованець, 2004). Причому в іншому параграфі «Українського правопису» 2019 р., де йдеться про відмінювання прізвищ (Український правопис, 2019, с. 168-169), цю варіантність усунено і з-поміж двох форм кличного відмінка іменників - чоловічих прізвищ прикметникового типу Павловей Павлов, Ковалеве (Коваліве) й Ковалів, Прокопове (Прокопіве) й Прокопів, Гаршиней Гаршин, Романишиней Романишин, зафіксованих в «Українському правописі» 1993 р. (Український правопис, 1993, с. 106), статусу нормативної слушно надано лише формам Павлове, Ковалеве (Коваліве), Прокопове (Прокопіве), Гаршине, Романишине (Український правопис, 2019, с. 168-169).

Крім того, щоб не порушувати фонетичну норму української літературної мови - чергування о, еу відкритому складі з ів закритому складі, потрібно в тексті «Українського правопису» 2019 р. вилучити варіанти чоловічих прізвищ на -іве (Ковалівеі Прокопіве), залишивши тільки Ковалевета Прокопове.

В «Українському правописові» 2019 р. до § 98, у якому викладено норми відмінювання іменників IV відміни в однині, додано нове правило щодо варіантних закінчень кличного відмінка деяких іменників: «6. У кличному відмінку деякі іменники мають закінчення - е: імене, племене» (Український правопис, 2019, с. 131), хоч вище, у пункті 1 цього ж параграфа, зазначено, що названі іменники у кличному відмінкові однини мають закінчення - я - ім «я, плем «я (Український правопис, 2019, с. 130). Цю зміну слушно характеризують як новаторську, оскільки в жодній із попередніх редакцій «Українського правопису» такого правила не було (пор.: Український правопис, 1926, с. 39; Український правопис, 1929, с. 33; Український правопис, 1933, с. 42; Український правопис, 1946, с. 63; Український правопис, 1960, с. 90; Український правопис, 1993, с. 78-79).

Відповідно до морфологійних норм сучасної української літературної мови форма кличного відмінка іменників середнього роду збігається з формою називного відмінка, оскільки іменники середнього роду у кличному відмінкові «не мають окремого закінчення» (Український правопис, 1929, с. 35). З огляду на це форми кличного відмінка імене, племене, кодифіковані в «Українському правописові» 2019 р., є винятками із загального правила, що їх, на нашу думку, потрібно кваліфікувати не як порушення морфологійної норми, а радше як позитивну зміну, хоч сучасна мовна практика й сучасні корпуси української мови ці форми фіксують обмежено.

Недогляд укладачів убачаємо в тому, що форми кличного відмінка на - е запроваджено вибірково лише для двох іменників IV відміни - ім «ята плем «я - без жодних коментарів, тоді як інші, структурно подібні іменники середнього роду цієї ж відміни - вим «я, сім «я, тім «я, залишено поза увагою (Український правопис, 2019, с. 130-131), спричинивши цим труднощі для користувачів.

Ще однією зміною морфологійного характеру в новому «Українському правописі» 2019 р. є переведення іменника чоловічого роду II відміни хабаріз твердої групи до м'якої (Український правопис, 2019, с. 99), адже в нього так само, як і в інших іменниках чоловічого роду, що належать до м'якої групи цієї ж відміни, наголос із - ару вихідній формі переходить на закінчення в непрямих відмінках, пор.: буквар - букваря, вівчар - вівчаря, друкар - друкаряі хабар - хабаря (Городенська, 2019, с. 157). Це й зумовило іншу парадигму відмінювання іменника хабар, спільну для всіх іменників м'якої групи, пор.: однина - Н. в.: хабар, Р. в.: хабаря, Д. в.: хабареві (хабарю), Зн. в.: хабар (хабаря), Ор. в.: хаба - рем, М. в.: (у, на) хабарі (хабареві), (по) хабарю (хабареві); множина - Н. в.: хабарі, Р. в.: хабарів, Д. в.: хабарям, Зн. в.: хабарі, Op. в.: хабарями, М. в.: (у, на) хабарях.

До «Українського правопису» 2019 p. повернено спеціальну примітку (увагу) щодо нормативних закінчень іменників чоловічого роду, поєднаних із числівниками два, три, чотири (Український правопис, 2019, с. 125), яка була в «Українському правописі» 1928 р. (Український правопис, 1929, с. 40) і якої не зафіксовано в його попередніх редакціях.

З огляду на «неприпустимість уживання при числівниках два, три, чотири форм іменників чоловічого роду із флексією - а» (Німчук, 20026, с. 50), що регулярно спостерігаємо в сучасному мововжитку (пор.: два десятка, два мільйона, три учня, чотири літака й под. замість правильних відмінкових форм іменників два десятки, три учні, чотири літаки), цю зміну в «Українському правописі» 2019 р. уважаємо слушною й обґрунтованою.

Корекції морфологійних норм в «українському правописі» 2019 р.

В «Українському правописі» 2019 р. частково переглянуто норми вживання закінчень іменників - назв неістот чоловічого роду II відміни у знахідному відмінку однини, зокрема внесено зміни до примітки, що визначає правила використання закінчень - а (-я). По-перше, розширено перелік семантичних груп іменників, які у знахідному відмінку однини можна вживати із закінченням - а (-я): крім назв побутових предметів, додано назви «дерев, документів та ін.» (Український правопис, 2019, с. 120). По-друге, скореговано перелік іменників - назв неістот чоловічого роду II відміни, для яких закінчення - а (-я) у знахідному відмінку однини є нормативним: з нього вилучено словоформи карбованця і карбованець, а натомість додано варіантні форми іменників акт і акта, вірш і вірша, довідник і довідника, перстень і персня (там само).

Проте зафіксованих змін надто мало, щоб формі знахідного відмінка на - а (-я) як «живій ознаці народної мови» (Огієнко, 2010, с. 255), «традиційній українській формі знахідного відмінка» (Гінзбург, 2013, с. 93), «істотній, оригінальній» (Огієнко, 2011, с. 218) та «самобутній рисі української мови» (Колібаба, 2018, с. 28) повернути статус повноправної, основної, а не виняткової, другорядної морфологійної форми на офіційному рівні.

Форму знахідного відмінка однини іменників - назв неістот чоловічого роду II відміни із закінченням - а (-я) як літературну морфо - логійну норму кодифіковано в дослідженнях з української граматики (Смаль-Стоцький, Ґартнер, 1914, с. 64; Тимченко, 1913, с. 259-264; Тимченко, 1917, с. 96; Грунскій, 1918, с. 21; Курило, 1925, с. 96; Ивани - ца, 1926, с. 100; Грунський, Мироненко, 1927, с. 49; Сулима, 1928, с. 37; Синявський, 1931, с. 51-52, 54-55; Матвієнко, 1932, с. 87-106 та ін.) і в лексикографічних джерелах (РУС-Кр; РУСПМ; ФДМ; СДМ та в багатьох інших) понад 100 років тому - у 20-30-х рр. XX ст. Попри це в чинному «Українському правописі» й досі немає спеціального ґрунтовного правила, яке б чітко регулювало використання цієї морфологійної форми в мовній практиці, хоч І.І. Огієнко ще 1958 р. наголошував, що знахідний відмінок на - а «дуже частий у нашій мові, і вже через це треба установити послідовний порядок уживання його, а в нас панує тут хаос» (Огієнко, 2011, с. 240).

Така ситуація зумовлена тим, що форма знахідного відмінка на - а (-я) належить до репресованих граматичних форм, штучно обмежуваних у використанні впродовж тривалого часу. Про це свідчить варіювання кількости та переліку іменників - назв неістот чоловічого роду ІІ відміни, які могли мати форму знахідного відмінка на - а (-я), у різних виданнях «Українського правопису». Цей перелік то звужували, то розширювали залежно від ідеологійних чинників.

Найповніший перелік іменників - назв неістот чоловічого роду ІІ відміни та найґрунтовніше правило стосовно до їхніх закінчень у знахідному відмінку однини, оперте на чітко сформульований семантичний критерій, подано в «Українському правописі» 1928 р. Лише в цьому виданні для іменників на позначення неістот чоловічого роду ІІ відміни, що є найменуваннями конкретних предметів, як єдино правильне і єдино можливе подано закінчення - а (-я). Від «Українського правопису» 1933 р. й до його редакції 2019 р. припис щодо вживання знахідного відмінка однини із закінченням - а (-я) має форму примітки (а точніше - винятку) і фіксує як нормативні дві паралельні морфологійні форми - з нульовим закінченням і на - а (-я). Це правило є чинним і дотепер, тому перше, що потрібно змінити в тексті «Українського правопису» 2019 р., - це вивести його зі складу приміток та винятків і надати йому статусу повновагого правила.

По-друге, в «Українському правописові» 2019 р. не скасовано слово «деякі» стосовно до іменників, для яких уживання у знахідному відмінкові однини із закінченням - а (-я) є органічним явищем, а це формує в користувачів хибну думку про його винятковість, нерегулярність, натомість як «в українській мові таких слів, що мають замінного на - а, сотні, а правильніше - й безліч» (Огієнко, 2011, с. 227). Саме тому потрібно вилучити із чинної граматичної норми це слово-обмежувач і розширити перелік семантичних груп іменників - назв неістот чоловічого роду ІІ відміни, які в знахідному відмінку однини мають закінчення - а (-я), іншими семантичними групами іменників із конкретно-предметним значенням, зокрема назвами: одягу та взуття (забруднити кожуха, черевика, чобота, кашкета, капелюха, плаща та ін.), їжі (з'їсти калача, сухаря, бублика тощо), городніх рослин (виростити гарбуза, кавуна, огірка, буряка та ін.), частин тіла (схопити за носа, пальця, ліктя, хвоста, чуба; пошкодити зуба, язика тощо), споруд і будівель (збудувати моста, будинка, гаража і под.), знарядь та приладів (нагострити заступа; увімкнути обігрівача, телефона, комп «ютера, телевізора, двигуна, мотора;

продемонструвати мікроскопа, барометратощо), зброї (дістати ножа, меча, штика, пістолета, револьвера, кулеметата ін.), грошових одиниць (позичити дуката, шеляга, п'ятака, карбованцяі под.), різновидів транспорту (відремонтувати воза, велосипеда, автомобіля; спізнитися на автобуса, поїзда, літакатощо) і под. Цей перелік також варто доповнити іменниками - найменуваннями народних ігор, а також тими, що входять до складу стійких зворотів, напр.: грати у квача, дати ляпаса, дістати прочухана, спіймати облизняі под.

По-третє, до ілюстративного матеріалу, крім безприйменникових, потрібно додати також прийменникові форми знахідного відмінка із закінченням - а (-я) на зразок узятися, хапатися за плуга, за каната, за чуба, за хвоста, за живота; сісти на трактора; підійти до дуба, побачити через бінокляі под. З-поміж усіх видань «Українського правопису» прийменникові форми знахідного відмінка на - а (-я) як нормативні рекомендовано лише у проекті «Українського правопису» 1926 р. (Український правопис, 1926, с. 43) та в «Українському правописові» 1928 р. (Український правопис, 1929, с. 36).

По-четверте, в «Українському правописі» 2019 р. так само, як і в правописах 1933, 1946, 1960 років видання, форми знахідного відмінка однини для іменників - назв неістот чоловічого роду II відміни на - а (-я) та з нульовим закінченням подано як варіантні, причому необ'єктивно на першому місці наведено морфологійні форми з нульовим закінченням, а на другому - із закінченням - а (-я) (Український правопис, 2019, с. 120). З огляду на те, що варіантність закінчень знахідного відмінка однини для іменників - назв конкретних предметів чоловічого роду II відміни суперечить давній народнорозмовній українській традиції, на нашу думку, її потрібно усунути, за основу правила про вжиток іменників - назв неістот чоловічого роду II відміни з конкретно-предметним значенням узяти формулювання, запропоноване в «Українському правописові» 1928 р., і відповідно до нього запровадити для аналізованої групи іменників тільки одну форму - із закінченням - а (-я). Цьому сприяють граматичні підстави й насамперед те, що, за висновками українських мовознавців, закінчення - а (-я) «має властивість уконкретнювати й індивідуалізувати» (Матвієнко, 1932, с. 89).