Лінгвокультурні конотації етнонімів русин, литвин, татарин, німець (на матеріалі українських фразем і паремій)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Лінгвокультурні конотації етнонімів русин, литвин, татарин, німець (на матеріалі українських фразем і паремій)

Якимович-Чапран Д.Б. кандидат філологічних наук, доцент катедри українського прикладного мовознавства

Анотація

Статтю присвячено дослідженню лінгвокультурних конотацій етнонімів русин, литвин, татарин і німець, вичленуваних на підставі внутрішньої форми українських стійких висловів за допомогою методу компонентного аналізу. Виокремлені конотативні семи покласифіковано на три блоки відповідно до таких аспектів сприйняття представників різних народів, як зовнішній вигляд, спосіб життя, риси національної вдачі та світогляду. Встановлено, що самооцінка українців, засвідчена в мікротекстах паремій та фразем із компонентом русин та його субститутами, є назагал позитивна, хоч і не позбавлена критицизму. Так, український народ високо оцінює такі свої риси, як сила і витривалість, почуття власної гідности, працьовитість. Натомість негативний аксіологічний складник спостерігається насамперед щодо таких рис, як упертість, нерішучість у вирішенні проблемних питань, схильність поступатися своїми національними і соціальними інтересами під тиском чужинців- завойовників. З аналізу типової структури стійких висловів з компонентом русин помітно, що абсолютна більшість їх побудована на протиставленні чи зіставленні з іншими народами, насамперед із сусідами (поляками, московитами, білорусами-литвинами), а також із євреями, компактні поселення яких з'явилися в Україні ще від середньовічних часів. Рецепція північних і південних сусідів у мовній свідомості українців радикально відрізняється за своїм оцінним складником. Білоруси, які виступають у текстах паремій і фразем під назвою литвини, сприймаються назагал нейтрально (подекуди з відтінками співчуття або ж жарту) і позитивно. Негативний аксіологічний компонент мають лише ті конотації, які відображають недостатню твердість у християнській вірі та надмірну довірливість і наївність, що їх українці, приречені повсякчас оборонятися від інших агресивних сусідів, сприймали як глупоту. Натомість практично всі конотації етноніма татарин є негативними за своєю аксіологією, що зумовлено дуже травматичним досвідом співіснування українців із названим народом. Така конотативна семантика підтверджується і текстами інших фольклорних жанрів, як-от дум, історичних пісень, балад, легенд і переказів. Етнонім німець теж багатий на негативні оцінні компоненти, які стосуються насамперед таких особливостей життєвого укладу цього народу, як протестантські релігійні практики, істотно відмінні від православних, і корисливість у веденні торгових та інших справ. Є підстави припустити, що неприязне ставлення з боку українців до німців сформувалося і через їх тісну співпрацю з російським колоніальним урядом та масове поселення на землях, які раніше належали зруйнованій Запорозькій Січі.

Ключові слова: етнонім, семантика, фразема, паремія, внутрішня форма, конотація, аксіологічний компонент значення, мовна картина світу.

Abstract

LINGUO-CULTURAL CONNOTATIONS OF ETHNONYMS RUSYN, LYTVYN, TATARYN, NIMETS (BASED ON UKRAINIAN PHRASEMES AND PAROEMIAS)

Yakymovych-Chapran D. B.

PhD (Philology), Associate Professor at the Department of Ukrainian Applied Linguistics Ivan Franko National University of Lviv

Key words: ethnonym, semantics, phraseme, paroemia, inner form, connotation, axiological component of meaning, linguistic worldview.

The article focuses on the study of linguocultural connotations of ethnonyms Rusyn (a Ukrainian), Lytvyn (a Belarusian), Tataryn (a Tatar), and Nimets (a German), singled out based on the inner form of Ukrainian set expressions via componential analysis. The singled out connotative semes were classified into three blocks according to such aspects of perception of the representatives of different peoples as appearance, way of living, traits of national character and worldview. It was established that self-assessment of Ukrainians, manifested in the micro texts of paroemias and phrasemes with the component Rusyn and its substitutes, is generally positive, though not deprived of some criticism. For instance, the Ukrainian people appreciate such characteristics of their own as strength and endurance, striving for freedom, sense of dignity, industriousness. The negative axiological component can primarily be traced in relation to such traits as stubbornness, inertia in problem solving, proneness to compromise their national and social interests under the pressure of the foreign conquerors. Analysing a typical structure of set expressions with the component Rusyn shows that their overwhelming majority is based on the opposition with other peoples, primarily, neighbours (Poles, Muscovites, Belarusians-Lytvyns), as well as Jews, the compact settlements of the latter having appeared in Ukraine back in the Middle Ages. The reception of northern and southern neighbours in the linguistic consciousness of Ukrainians is drastically different as far as the evaluation component is concerned. Belarusians, who appear in the texts of paroemias and phrasemes under the name Lytvyns, are generally perceived neutrally (though, occasionally, with some shades of sympathy or elements of jokes) and positively. Only the connotations reflecting the insufficient firmness in their Christian faith and excessive trustfulness and naivety have some negative axiological component, since Ukrainians, doomed to always defend themselves against other aggressive neighbours, always perceived such characteristics as stupidity. Instead, almost all the connotations of the ethnonym Tataryn are evidently negative by their axiology, which stems from a highly traumatic experience of the co-existence of Ukrainians with this people. Such connotative semantics is also confirmed by the texts of other folklore genres, including dumas, historical songs, ballads, legends and folk stories. The ethnonym Nimets is also rich in negative evaluation components referring primarily to such peculiarities of the way of living of this people as protestant religious practices, significantly different from Orthodox ones, as well as mercenariness in trade and in other fields of business. There are substantial grounds to assume that negative treatment of Germans by Ukrainians also developed due to the close cooperation of the former with the Russian colonial government and mass settlement on the lands that used to belong to the destroyed Zaporozhian Sich.

Постановка проблеми

Національні спільноти світу нині опинилися перед серйозними викликами. З-поміж них найголовнішими є гло- балізаційні процеси, які загрожують повною нівеляцією національної самобутности, та гібридні війни, надзвичайно важливим складником яких є технології інформаційних маніпуляцій та нейро- лінгвістичного програмування, унаслідок чого ми стаємо свідками того, як відбувається «системне руйнівне втручання у фундаментальні цінності народу, включаючи естетичні та морально-етичні засади. Спотворюється психічна реальність, що адекватно відображає саму сутність народного, національного» [13, с. 7]. Поступово світ доходить до розуміння, що будь-яка нація в будь-якому куточку планети не втратить свого неповторного обличчя і не розчиниться у безликій масі «громадян Всесвіту», лише усвідомивши власну ідіоет- нічність, яка виражається у всій множині уявлень народу про свій генезис, історичну долю, культуру, традиції, релігію, мову [19, с. 222]. Явище ідіоет- нічности за суттю своєю багатоаспектне і потребує поглибленого вивчення за допомогою сучасних методик. З цього погляду особливу вагу мають етнолінгвістичні студії, які дають змогу пізнати, як через семантику слів, їх внутрішню форму та комбінаторику відображається національно специфічна картина світу. У зв'язку з цим засадни- чою й надалі залишається теза одного з найкращих лінгвістів усіх часів В. фон Гумбольдта про те, що «різні мови - це зовсім не різні позначення однієї й тієї самої речі, а різні бачення її» [6, с. 375].

На підставі етимологічних та семасіологічних студій останніх десятиліть теоретична лінгвістика дійшла висновку, що найменшими змістовими одиницями, «своєрідними атомами когні- тивно-семантичного простору» є, власне, семи, а їх поєднання у практично нескінченній множині комбінацій «видозмінює семантику мовних одиниць, слугуючи основою будь-яких семантичних змін у мовах» [14, с. 38, 39]. Саме така властивість сем є причиною розмаїття не лише лексичної, але й фонової семантики слів у різних мовах світу, причому, як дуже слушно зауважив В. Мусієнко, навіть універсалії набувають національно специфічного забарвлення через відповідну рецепцію в тій чи тій етнокультурі [15, с. 131]. З огляду на це вчений рекомендує шукати закодовані у словах національні стереотипи (акцентування «однієї з вірогідних сем» [15, с. 133]) та національно-культурні конотації (додаткові, у т. ч. оцінні відтінки, «які зумовлені особливостями суспільного життя» [15, с. 133]). На нашу думку, у таких студіях методологічно засадничим виглядає концептуальне спостереження В. Гака про те, що «розвиток значення слова чи його кореня може виявлятися в мові трояко: 1) у нових значеннях самого слова; 2) в утворенні похідних слів; 3) у формуванні фразеологічних одиниць, до яких увіходить це слово» [4, с. 694]. Позаяк стійкі словосполуки, як відомо, належать до числа визначальних маркерів етно- лінгвістичної специфіки кожної мови, то ми вирішили зосередитися на особливостях вияву семантики лексеми у складі фразеологізмів.

Мета пропонованої розвідки - визначити лінг- вокультурні конотації етнонімів, що виступають компонентами українських ідіом. При цьому ми спираємося на абсолютно слушне твердження, що внутрішня форма фразем відображає етнокультурні пріоритети, психологічні, моральні установки культурної спільноти [10, с. 252]. Щодо робочого терміна «внутрішня форма», то, слідом за О. Потебнею [18, с. 175], розуміємо це явище як образну основу і спосіб, що ним ця основа виражається. Поняття «фразеологічні одиниці» ми трактуємо в традиційному для українського мовознавства широкому сенсі й зараховуємо сюди, крім власне фразем, прислів'я, приказки й загадки. Саме так розумів назване поняття О. Потебня [18, с. 485-520], аналогічно дефінію- ють його і сучасні лінгвісти, зокрема Т Сукаленко [29], Г Онуфрійчук [17], В. Жайворонок [8], Г Артеменко [2], Л. Ставицька [28] та ін.

Фраземний фонд посідає у системі мови насправді особливе місце, позаяк бере активну участь у конструюванні колективної мовної сві- домости. Так, В. Жайворонок стверджує, що ідіоматичні вирази - це та сфера мовної діяльности, «де, з одного боку, в мовних фактах яскраво відбиваються етнопсихологічні особливості соціуму, а з іншого - чітко простежується вплив мови на формування його менталітету» [8, с. 33]. Спостерігаючи за походженням і видозмінами фразеологічних одиниць, Л. Авксентьєв дійшов висновку, що майже в усіх випадках підставою до переосмислення первісно вільної словосполуки слугує певний образ, значуща ознака чи дія, зміст якої проєктується на новоутворений фразеологізм [1, с. 29], а відповідно, в основі семантики фразеологізмів лежить «етимологічний елемент змісту, який є не що інше, як залишкове уявлення про будь-який факт, явище, подію» [1, с. 35].

Українські вчені-філологи неодноразово вибирали етноніми за об'єкт своїх студій. Так, Л. Род- ніна [20] свого часу досліджувала варіативність назв осіб за місцем проживання і національністю у сучасній українській мові, О. Кровицька проаналізувала семантичні та словотвірні особливості назв осіб за етнічною й територіальною належністю у середньоукраїнській мові [11; 12]. Семантиці та функціюванню окремих етнонімів присвячено наукові статті Т. Сукаленко [29] та Ю. Сілецького [21], а також науково-публіцистичну розвідку І. Фаріон [34]. Т Сукаленко простудіювала аксіологічні відтінки назви москаль, але виокремила їх лише на підставі аналізу художніх текстів ХІХ ст. Ю. Сілецький дослідив стереотипне сприйняття єврея (жида) в традиційній культурі українців, але використав лише етнологічні методи, не залучивши мовних фактів. І. Фаріон зосередилася на лексикографічній історії іменника москаль. Власне, тому ми й вважаємо за доцільне детальніше дослідити стереотипний та аксіологічний компоненти у семантиці назв різних народів, закріплені у внутрішній формі стійких висловів, позаяк ці мовні одиниці походять із фольклору, а отже, найточніше відображають колективне бачення стрижневого образу. У розвідці застосовано метод компонентного аналізу фразеологічного матеріалу, бо він допомагає встановити, які саме елементи народних уявлень і знань про власну етнічну спільноту та інші етноси, що з ними українці співіснували, спілкувалися, сусідили, зафіксувались у стійких виразах, а отже, вплинули на формування світогляду і самоідентифікації нашого народу.

За джерельну базу пропонованого дослідження було взято збірку М. Номиса «Українські прислів'я, приказки і таке інше» [33], яка видається нам максимально репрезентативною з двох причин: 1) рік її публікації - 1864, а тоді видання фольклорних матеріалів не так жорстко цензурувалися, як, наприклад, після 1876 р., а надто в часи радянського тоталітаризму; 2) записи, з яких укладач скомпонував збірку, походять з усієї української мовної території, тому забезпечують об'єктивність вибірки. Матеріал з основного джерела доповнюють стійкі вислови з компонента- ми-етнонімами, зафіксовані у «Фразеологічному словнику української мови» [36] і в «Словнику стійких народних порівнянь» О. Юрченка та А. Івченка [37].

Виклад основного матеріалу дослідження

Назагал було виявлено 15 базових найменувань (варяг, волох, грек, жид, литвин, лях, москаль, мурин, німець, русин, татарин, турок, циган, чех, швед), майже кожне з яких виступає у мікрокон- текстах фразем або саме по собі, або у вигляді дериватів (прикметників, прислівників, корелятів жіночого роду), або ж пародійованих чи дублетних найменувань-перифраз (наприклад, німчай, москва, циганський, по-турецьки, баць- кун тощо). Про конотативну семантику назв жид, циган, москаль, які є рекордсменами за частотністю вживання у складі ідіом, ми вже опублікували три статті [38; 39; 40]. Пропонована розвідка містить детальний аналіз стійких словосполук із компонентами русин, литвин, татарин, німець (а також із назвами, що семантично та контекстуально вступають із переліченими лексемами у синонімні чи квазісинонімні відношення).

Лексема русин, яка до початку ХХ ст. виступала в Галичині, Буковині й на Закарпатті дублетом етноніма українець [23, т 4, с. 85], зафіксована в пам'ятках в української мови від XIV ст. [24, т 2, с. 308]. Понад те уже на той час існувала і низка дериватів від цього найменування, зокрема фемі- нітив роуска, прізвища Роусин, Русинович та топонім Роуси [24, т 2, с. 307-308]. Щодо етимології слова-мотиваторарусь (згодом руси) учені так і не дійшли згоди. У літературі побутує кілька версій з цього приводу: 1) варязька (М. Фасмер, А. Брюкнер [35, т. 3, с. 522-523], І. Огієнко [16, т. 4, с. 208], К. Тищенко [30, с. 774] та ін.); 2) слов'янська (М. Грушевський [5, с. 192], Й. Отрембський [35, т. 3, с. 523]); 3) індоіранська (Й. Кнауер [35, т. 3, с. 523], О. Ткаченко [32, с. 64-66]); 4) кельтська (В. Скляренко [22, с. 8-45]). З усіх названих етимологій найменш переконливою є слов'янська. Більшість авторитетних учених схиляється до варязької гіпотези, однак, на нашу думку, заслуговують уваги також індоіранська версія, яку рішуче відкидав М. Фасмер і яку, проте, пізніше цікавими новими аргументами доповнив О. Ткаченко, а вже на початку ХХІ ст. підтримав М. Брайчевський [3, с. 63], та кельтська, яка є найновішою та добре обгрунтованою.

Прикметник руский (як і спільнокореневі з ним) фіксується уже в найдавніших пам'ятках української мови (див., напр., «ПовИсть вре- менныхъ лИтъ»). За даними Словника староукраїнської мови, цей прикметник вжито в документах XIV-XV ст. 166 разів у 16 різних фонетичних і графічних варіантах [24, т. 2, с. 308-309]. На той час лексема означала «український» або «білорусько-український».

У пам'ятках XVI-XVII ст., як також і XVIII ст., слово руский продовжувало активно функціювати у значенні «український». Від середини XVI ст. вживався також похідний прислівник руски (русски) і по руски (по руску), що означав «українською мовою» (Картотека СУМ XVI-XVII ст.).

Протягом кін. ХІХ ст. - першої половини ХХ ст. давня самоназва нашої землі Русь, як і похідні від неї лексеми, поступово витіснилася новішим етнонімом Україна і похідними українці, український тощо.

Якщо проаналізувати зміст і структуру стійких висловів із етнонімом русин, то насамперед впадає в око, що ця самоназва у свідомості наших предків чітко стереотипно асоціювалася також зі становою належністю більшости українців, тому в багатьох пареміях спостерігається субституція вказаного етноніма словами мужик, козак, запорожець. Маємо всі підстави кваліфікувати їх як контекстуальні синоніми. В аналогічний спосіб до контекстуальних синонімів можна зарахувати й займенники ми та наш із похідним прислівником по-нашому. В окремих мікротекстах трапляється запозичена з російської мови назва хохол. Кілька разів фіксується також хоронім Україна, який за метонімічною моделлю співвідноситься з корінним етносом. Цікавим явищем є метафорично утворене найменування Руська мати, контекстуальний синонім до Україна. Мікротекст, у якому вжито цю словосполуку, також свідчить про метонімічну асоціацію з етносом. Явище гіперо-гіпо- німії демонструють назви українців відповідно до регіонів їх мешкання, наприклад, мадзури, недо- ляшки, московські недоломки. Про оцінний характер і причини виникнення таких найменувань докладно йтиметься нижче. Оскільки в доборі матеріалу ми керувалися прийнятим у європейській пареміології тезаурусним принципом, що полягає у виокремленні ключового семантичного компонента [31, с. 94], то вважаємо за потрібне внести згадані стійкі фрази до реєстру дослідження.

Як і проаналізовані в наших попередніх дослідженнях фраземи та паремії з компонентами-ет- нонімами, стійкі вислови українців про самих себе відображають стереотипно-оцінну автохарактеристику з погляду зовнішніх, у тому числі фізіологічних, параметрів, життєвого устрою та внутрішніх, тобто ментальнісно-світоглядних, ознак.

Серед зовнішніх самоідентифікаційних рис для українців актуальними були:

а) фізична сила та витривалість до навантажень, хвороб, холоду: Що литвину шкодить, то русину помагає [33, с. 528]; Не коли, колька, бо я не полька; коли русина, бо у русина більша сила (щоб не її кололо, а чоловічий рід) [33, с. 249]; У мужика чорт сидить в грудях, у ляха в ухах, а у жида, то в п'ятах (що не мерзнуть - той в груди і т. д.) [33, с. 624]; Мужик нігде не змерзне, як в груди, жид в п'яти, а лях в вуса [33, с. 80]. Найімовірніше, останні дві паремії виникли через асоціацію з характерними елементами одягу різних націй: в українців - це свита, куртка без коміра і назапах, а під нею сорочка з розрізаною пазухою, у євреїв - взуття-патинки без задничків, а в поляків - шапка-рогачка, яка зовсім не прикривала вух;

б) врода: Ой жур, мати, жур! Ліпший русин, як мазур [33, с. 549].

Бачення власного життєвого устрою українців відображено у пареміях про:

а) релігійні практики: Хохол більше нашого Богу упадає (В Русанові, певно, народ - мішанина) [33, с. 76];

б) мовні особливості: Понімецький вецький, а поруський ночви [33, с. 83]; У ляхів - пани, на москві -реб'ята, а у нас - брати [33, с. 76]. Як бачимо, у другому прислів'ї йдеться не так про просту констатацію різномовних найменувань одного об'єкта, як про акцент на сприйнятті ближнього серед українців на противагу аналогічним традиціям західних і північно-східних сусідів;

в) ставлення до членів своєї сім'ї: Лях співає, як їсти хоче, а мужик жінку б'є, а жид борухи відправляє [33, с. 533];

г) національне харчування: Мужик свиню любить, а лях курку [33, с. 80];

ґ) традиційні заняття: Що кому годиться: мужикові ціп, а ляхові шабля [33, с. 80]; Ляхові курка, а мужикові шабля [33, с. 80]; Козак, як не сало їсть, не турка рубає, так нужи шукає [33, с. 75]. Якщо порівняти зміст перших двох паремій, то бачимо, що вони наче спростовують одна одну. Перша, судячи з усього, давніша за походженням і відбиває станово-національні стереотипи часів до інтенсифікації визвольних процесів першої половини XVII ст. Тим часом як друга демонструє зміну в національній самооцінці після перемог Б. Хмельницького. Третя стійка сполука свідчить про наявність в одній із самоназв українців самоіронічної конотації про невпорядкованість повсякденного побуту через постійну потребу оборонятися;

д) заможність: На Вкраїні добре жити: мед і вино пити [33, с. 71];

е) скруту через експансію сусідів: Біда Україні: і оттоль горяче, і отсель боляче [33, с. 71].

У низці фразем і паремій актуалізовано риси власного національного характеру, які самі українці вважали за визначальні:

а) волелюбність і почуття власної гідно- сти: Чи ви пани, чи ви ляхи, а ми запорожці: пам'ятайте, вражі сини, що ми вам не хлопці [33, с. 548]; Нема слободи, як на Україні [33, с. 71]; Посунься, ляше, най русин сяде [33, с. 79]; Буде лях, як русин [33, с. 149]; Не далеко то Україна! [33, с. 71]; Великая Руська мати (земля Руська) [33, с. 71];

б) затятість, упертість: Твердий русин [33, с. 76]; Упертий як русин [37, с. 129]; лінгвокультурний етнонім мікротекст фразема

в) працьовитість: «Багато там роботи?» - «На одного хахла буде на день (багато)» [33, с. 602];

г) схильність до відкладання справ: Підожди з руський місяць [33, с. 267].

Спеціальної уваги заслуговують назви мешканців окремих регіонів, які перебувають із основним етнонімом русин у відношенні гіпе- ро-гіпонімії. Вони зафіксовані у збірнику М. Номиса як перифрастичні найменування з різко зневажливими конотаціями: недоляшки (так гетьманці дражнять подолян) [33, с. 72]; мадзури (подоляне по Бугові дражнять своїх же братчиків, що католицької віри) [33, с. 72]; московські недоломки (подоляне дражнять гетьманців) [33, с. 72]. Усі вони, як бачимо, відображають поділ української етнічної території на істори- ко-політичні регіони, підпорядковані верховній владі різних держав, і засуджують утрату серед місцевого населення автентичних українських національних ознак, як-от конфесійної належ- ности, чистоти мови та звичаїв. З одного боку, такі аксіологічно марковані лексеми можна потракту- вати як свідчення ментальної схильности нашого народу до внутрішнього розбрату, але з іншого боку, факт їхнього існування сигналізує про чітко сформовану потребу колективного контролю за збереженням національної ідентичности, що в усі часи було найголовнішим засобом самозбереження народу як окремої етнічної спільноти.

Окрім проаналізованої вище самоназви, українські фраземи та паремії містять і низку найменувань етносів, які були або безпосередніми сусідами українців, як-от литвини «білоруси» чи татари, або ж мешкали віддалено від України, однак у той чи той історичний період відіграли певну роль у розвитку української культури, ремесел, торгівлі тощо, зокрема, німці.

Іменник литвин відомий в українській мові з X!V ст. Первісно слово означало «литовець» [24 т 1, с. 549] і було утворене додаванням суфікса -ин до основи запозиченого ще раніше у добу Київської Руси етноніма, а згодом хороніма литва (< лит. Lietuva «Литва» < лит. Leita (назва ріки) [7, т. 3, с. 245]), неодноразово згадуваного в Літописі Руському. Власне, покликаючись на цей літопис, М. Номис фіксує і найдавнішу сентенцію, що містить назване найменування: Романе, лихим живеши, литвином ореши [33, с. 69] і супроводить її відповідним історичним коментарем: «Великий князь Роман Ростиславович, звитяживши литвинів 1173 р., впрягав бранців до плуга і ними викорінював нові місця». З часом цей крилатий вислів був засвоєний як прислів'я і побутував у кількох варіантах, адаптованих до норм живорозмовної мови: Романе, Романе! Нічим живеш - литвою ореш [33, с. 69]; Зле, Романе, робиш, що литвином ореш [33, с. 69]. На жаль, попри ретельні пошуки нам не вдалося знайти у тексті Літопису Руського згадки про таку подію ані під указаним у М. Номиса роком, ані в інших оповідях про життя і діяльність князя Романа, тож питання реального джерела зазначеної ідіоми залишається відкритим. Пам'ятки середньоукраїнської мови XVH ст. фіксують також словотвірні варіанти до слова литвин: литвакъ і литовець, а ще демінутив литвин- чикъ [26, т 16, с. 58-60]. Прикметно, що всі вони вживалися в ролі прізвищ. Тим часом у старобі- лоруській мові вже від середини XV ст. лексема литвин функціювала у значенні «житель Великого Князівства Литовського» [9, с. 394]. Позаяк білоруси, як і українці-русини, власне, й були мешканцями Великого Князівства Литовського, то очевидно, саме під впливом цієї семеми унаслідок метонімічного переносу етнонім литвин в українській мові XVI-XVIII ст. набув ще значень «білорус» та «поліщук» (укладачі Етимологічного словника української мови, правда, наполягають, що така трансформація відбувалася ще від ХІІІ ст. [7, т. 3, с. 245], однак достовірних документальних свідчень тому немає). Фактом залишається те, що станом на ХІХ ст. слово литвин в українській мові виступало у двох загальновживаних значеннях: 1) «литовець»; 2) «білорус» [23, т. 2, с. 363]. Прив'язку до білорусів мали у семантиці і всі похідні від етноніма, їх за Словником Б. Грінченка налічується ще шість, не рахуючи хороніма-моти- ватора Литва, який зберіг також своє вторинне етнонімне значення «білоруси» [23, т. 2, с. 363]. Незрозуміло тільки, чому Б. Грінченко не подає ще третього значення назви литвин, а саме «поліщук», хоча саме з такою семантикою вона зафіксована у творах І. Нечуя-Левицького, які залучені до Словника української мови за ред. І. Білодіда [25, т. 4, с. 494]. Натомість укладачі Словника української мови цілком проігнорували значення «білорус» у цій лексемі. Найімовірніше, це зумовлено політичними чинниками.

У мікротекстах українських фразем і паремій етнонім литвин, а також його похідні (демінутив литвинко та прикметник литовський) використовуються, як правило, у вторинному значенні «білорус» («білоруський»). Винятком є хіба що згадувана вище паремія про князя Романа разом з її варіантами, де зміст чітко засвідчує актуалізацію першої, первісної семеми. Стійких висловів про північних невойовничих сусідів назагал мало - усього 8 одиниць. Але вони досить чітко відображають ті стереотипні та аксіологічні бачення, які лягли в основу лінгвокультурних конотацій аналізованого етноніма. Так, серед зовнішніх рис сусіднього народу українцям найбільше впадали у вічі:

а) особливості тілобудови та фізіології: Дитина! Литка (паністара), як у литвина [33, с. 383]; Що литвину шкодить, то русину помагає [33, с. 528]. Друга паремія (уже наведена в частині нашої розвідки про русина) має максимально узагальнений зміст і в принципі може бути потрактована як суто фізіологічне спостереження, уґрунтоване на відмінностях національних кухонь чи пристосованості до умов природного довкілля, яке, як відомо, істотно відрізняється в Білорусі, з її лісисто-болотистими, часто піскуватими ландшафтами та в переважно лісостеповій чи й зовсім степовій Україні з її різкішим континентальним кліматом;

б) звукові риси мови, назагал схожої до української: Лихо (чорт) литвинка нападе, як не дзєкне [33, с. 244]. Ця паремія відображає маркувальну рису білоруської фонетики - насиченість свистячими африкатами. Саме таке абсолютно об'єктивне спостереження вмотивувало і появу низки перифрастичних жартівливих найменувань північних сусідів, як-от: бацькуни, ліцвін, ліцвяк, падзеґун [33, с. 73] і падзіґун, дзєкало (А литвини наших дражнять сєкалами, сєкало, що кажуть се, а не єта, як мовляють литвини) [33, с. 623].

З-поміж особливостей національного характеру білорусів українці виокремили єдину - веселу, безтурботну і простодушну вдачу: «Литвинку, хороше танцюєш» - «Треба, пане, тому лиху годити» [33, с. 74]; Здоров пив, татарину! [33, с. 544]. Друга приказка є редукованим до єдиної фрази анекдотом-бувальщиною про білорусів, яку М. Номис подає там само, щоб витлумачити зміст: Татарин пив, а литвин на дереві сидів, та ото й каже - його і взяли... А другий сидів під мостом, і як почав татарюга накидать тому аркан на шию: «Круці головою, Цимох, - кричить, - не давайсь!». І його взяли. А третій десь далі сидів: «Глянь, - каже, - чи є голова, чи ні?.. здається я видав, як їдав та бородою кивав. одначе не знаю, чи була, чи ні.». Довірливість і неконфліктність білорусів видавалась дуже нерозважливою рисою нашим предкам, змушеним жити на пограниччі з Диким Полем та агресивними Московією і Польщею, і відповідно, повсякчас бути обережними і войовничими. Тому вказана властивість прирівнювалась до глупоти: Бог не дитина слухати дурного литвина [33, с. 208]; Струць задесенський (дурень, як задесенець чи литвин) [33, с. 592].

Очевидно, природне середовище розселення білорусів зумовило певні особливості способу їхнього життя, які для українців видавалися мар- кантними:

а) християнсько-язичницьке двоєвір'я, а відповідно, забобонність: З литвина не буде христя- нина [33, с. 74]. Ця риса, як відомо, притаманна найбільшою мірою тим спільнотам, які перебувають на периферії та в певній ізоляції від значних культурно-економічних центрів, а саме так і жила більшість білоруського сільського населення, чиї села були відділені одне від одного та від великих міст важкопрохідними лісами та болотами;

б) незаможність, що виявляється в убогому харчуванні та неякісних знаряддях праці: Кортить литвинка скоринка [33, с. 244]; Як литовська дітвора, табаку вживає [33, с. 553]; Язик у тебе, як литовський ціп: раз по снопу, а раз по току [33, с. 572]. Цілком об'єктивне спостереження з погляду народу, який звик господарювати на родючих чорноземах і в значно теплішому, ніж у Білорусі, кліматі.

Етнонім татарин разом зі словотвірним варіантом татар (множина татарове) задокументований у пам'ятках ранньосередньоукраїн- ської мови з середини XIV ст. У XV ст. виникла низка дериватів, зокрема відносний прикметник, а також кілька власних назв [24, т. 2, с. 422-423]. Як свідчать етимологи, слово має давньотюрк- ський етимон і первісно вживалося на позначення різних племен і народів, які входили у військовий союз під проводом Чингісхана [7, т 5, с. 527; 16, т 4, с. 348]. Очевидно, саме з української слово поширилося в інших слов'янських мовах (адже, до прикладу, в білоруських пам'ятках його найдавніша фіксація датується початком XVII ст.) [9, с. 909]. У середньоукраїнську добу іменник використовувався як назва всіх тюркомовних етносів, які були південними сусідами українців, зокрема, у Хмільницькому літописі 1630-1650 рр. на сторінці 80 написано: царь ганъ ишовь, а зъ нимъ войско незличоное татар: крымцы, било- городцы, нагаи (Картотека СУМ XVI-XVII ст.). Таке саме значення, щоправда, з відтінком арха- їчности має аналізована лексема і в сучасній українській мові, поруч із новішим і на сьогодні основним «народ, що становить основне населення Татарської АРСР (сучасної Республіки Татарстан - Д. Я.-Ч)» [25, т. 10, с. 42-43].

З огляду на складні стосунки між осілими українцями і кочовими татарами, які впродовж не одного століття чинили набіги на українські землі з метою набрати полонених для подальшого їх продажу на работорговельних ринках Туреччини та інших мусульманських країн, українські фольклорні твори, насамперед думи, історичні та козацькі пісні, малюють практично стовідсотково негативний образ татарина. Внутрішня форма фразем і паремій (усього в наших джерелах їх зафіксовано 12 одиниць плюс два варіанти) підтверджує наявність у конотативній семантиці етноніма татарин негативних оцінних сем. Цікаво, що в нашій джерельній базі не зафіксовано жодної стійкої сполуки, де йшлося б про зовнішній вигляд татар. Можливо, тому, що татари перетиналися з нашими предками зазвичай під час своїх блискавичних нападів і ніколи не жили компактними поселеннями впереміш з українцями, на відміну від євреїв чи циган. Серед рис національного характеру татар для українців найактуальнішими були очевидно:

а) схильність до агресивних загарбницьких дій: Сонечко, сонечко! Одчини Боже віконечко - подивимось, чи далеко татаре йдуть [33, с. 54]; Сонечко, сонечко, скажи відкіля татаре йдуть. [33, с. 54]; Комашки, комашки, ховайте подушки, бо татаре йдуть [33, с. 54]; Мурав'я, мурав'я! Он татаре йдуть, ваших дітей поріжуть і ваші подушки заберуть [33, с. 54]; Тату, я зловив татарина!» - «То веди го сюда». - «Не ведеться-бо!» - «То держи го». - «Не дер- житься-бо!» - «То пусти го». - «Не пускаєть- ся-бо!» [33, с. 218]; Не до пари-пари, з'їдять татари [33, с. 558]; Голо якби татари перейшли [37, с. 149]; Убрався в правду, як татарин в зброю [33, с. 319]; Здоров пив, татарину! [33, с. 544] (коментар до останньої паремії, яка є редукованим до фрази анекдотом-бувальщиною, див. вище);

б) жорстокість: Люде не татаре, дадуть кусок хліба [33, с. 222]; Свої люде не татаре, не дадуть загибати [33, с. 419]; Люде не татаре [33, с. 419]; Непроханий гість гірше татарина [33, с. 521]. Прикметно, що всі наведені тут стійкі вислови побудовано на протиставленні або зіставленні, причому іменник люде чітко асоціюється зі співвітчизниками, а це теж, хоч і непрямо, свідчить про негативний оцінковий компонент у семантиці етноніма татари.

Специфіка національної звичаєвості та способу життя татар у мовній картині світу українців відображалася головно через їх цілком відмінну релігійну належність: Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий! Нехай хмари на татаре, а сонечко на хрестяне! Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий! [33, с. 53]. У наведеному замовлянні недаремно згадується дзвін, адже він є одним із головних зовнішніх атрибутів християнських церковних практик і тут виступає своєрідною синекдохою Церкви як такої.

Слово німець належить до праслов'янського фонду, у незначних фонетичних одмінах існує практично у всіх сучасних слов'янських мовах і походить від псл. *пстьсь `чужоземець; буквально, той, хто говорить незрозумілою мовою', що своєю чергою зводиться до етимона *пстъ `який заїкається, який говорить невиразно, незрозуміло, німий' [7, т 4, с. 99]. Щоправда,

І. Огієнко висловлює обґрунтований сумнів, чи справді така етимологія слушна, адже незрозумілими мовами говорили й інші народи, з якими контактували наші предки: греки, римляни, азійські кочовики, але назва німець практично з найдавніших часів закріпилася лише за германськими племенами, з яких постав один із найчисельні- ших європейських народів [16, т. 3, с. 284]. У староукраїнській мові києворуської доби множинний іменник нЬмци існував у значенні етноніма та хороніма і зафіксований, зокрема, у «Повісті минулих літ» [27, т. 2, с. 486-487]. У мові серед- ньоукраїнського періоду найменування функцію- вало в тих самих значеннях і формі, що й раніше, а також уживалося як прізвище; задокументовано також деривати нЬмецкии (у тому числі у складі терміносполук нЬмецкоє право «магдебурзьке право» і нЬмецкии возъ «рід купецького воза, зробленого за зразком німецького») та прізвище Ном- цевичъ [24, т. 2, с. 61]. XVI ст. датується прислівник по немецку «німецькою мовою» (Картотека СУМ XVI - першої половини XVII ст.). Словник Б. Грінченка, крім давніше зафіксованих апеля- тивних відетнонімних похідних, містить у реєстрі ще низку назв: словотвірні, пейоративні й демінутивні варіанти самого етноніма німчин, німчай, німчак і німчик; німча «дитина німця», феміні- тиви німка та німкеня, збірний іменник німота, дієслова німчити «онімечувати» [23, т. 2, с. 567] і понімечитися [23, т 3, с. 312]. Німці в добу пізнього середньовіччя вели з українцями торговельні справи, а також займалися різними ремеслами, поселяючись головно в містах, де іноді мали цілі земляцькі квартали. Українські селяни почали частіше спілкуватися з представниками цього етносу у другій половині XVIII ст., коли за розпорядженням імператриці Катерини ІІ їм було дозволено за безцінь скуповувати знелюднені у зв'язку зі знищенням Запорозької Січі землі в пониззі Дніпра і на півдні України.

Лексему німець, а також похідні від неї збірний іменник німота та пейоратив німчай, прислівник по-німецьки і прикметник лютерський, який у мікротексті одної з паремій співвідноситься із зазначеним етнонімом, ужито в 15 стійких висловах (з-поміж них у трьох загадках). Аналіз внутрішньої форми цих одиниць засвідчує, що для українців актуальними були такі зовнішні риси німців, як етносу:

а) особливі деталі одягу: На лозі, у трапезі, стоїть німець на одній нозі (Гриб) [33, с. 649]. Такий опис зовнішнього вигляду гриба зумовлений німецькою традицією носити капелюх, який, до речі, є обов'язковим аксесуаром німецького народного строю;

б) незрозуміла мова: Вийшли німці на наші сінці: вузлики знать, та не можна розв'язать (Місяць і зорі) [33, с. 638]; Понімецький вецький, а поруський ночви [33, с. 83]; Чорне мотовило попід небесами ходило, по-німецьки говорило, по-турецьки закидало (Ластівка) [33, с. 641].

Головною ментальною ознакою німців, з погляду українців, є ділова хватка, уміння здобути вигоду в будь-якій ситуації: Се вже ми, як той німець, що на шаєчку воздух вішає [33, с. 442]; Вивертає пику, неначе німець (ради користи уміє буть і сяким і таким) [33, с. 589]; Жид, пан і німець усе поверне внівець [33, с. 586]. Щодо способу життя німців, то тут, подібно як і у випадку з татарами, наші предки за маркувальні ознаки вибрали розбіжності протестантського релігійного обряду і православного: Німець каже, що постить все половину: вдень їсть скоромно, а вночі постить [33, с. 83]; Польський міст, лютерський піст, турецьке набоженство - то все блазенство [33, с. 364]; З німцем нехристь одшибає [33, с. 83]; Вража німота [33, с. 83]; Або чорт, або німець розбив [33, с. 159]. Варто зауважити, що, судячи із внутрішньої форми стійких словосполук, українці з більшим негативізмом ставилися до німецьких, аніж до татарських релігійних практик - у трьох останніх висловах лютеранство, а через нього і його носії-німці асоціюються з нечистою силою. Очевидно, так сталося тому, що на час постання вказаних фразем і паремій належність до єретичних (із погляду ортодоксальних християнських Церков) конфесій вважалася ще тяжчим гріхом, аніж абсолютно інше віросповідання, як-от іслам, юдаїзм тощо.

Як бачимо, конотативні семи етноніма німець, пов'язані з релігійною належністю цього народу та його ставленням до ділових партнерів, мають однозначно негативний аксіологічний компонент. Судячи з усього, саме вони вмотивували неприязне ставлення українців до німців як народу, що й відобразилося у таких пареміях: Ой дай, жінко, нагая - проучити німчая [33, с. 83]; Німець на душі не лежить [33, с. 83]; Щоб я трейчи німцем став [33, с. 600]. Правдоподібно також, що згадувана вище колаборація німців із російською колоніальною владою підсилила й закріпила негативні конотації в рецепції їх з боку корінного українського етносу.

Висновки і перспективи подальших досліджень

Проведене дослідження конотативної семантики етнонімів, встановленої на підставі вивчення внутрішньої форми українських фразем і паремій методом компонентного аналізу, засвідчило, що українці досить уважно ставилися до пізнання себе як етносу. Найчастіше це відбувалося через зіставлення себе з іншими народами, з якими довелося бути сусідами (як-от з поляками, московитами, білорусами та ін.) або співіснувати на власній етнічній території (як, наприклад, з євреями), або ж мати певні ділові контакти (як із німцями). Виокремлення ознак-маркерів само- ідентифікації традиційно відбувалося за трьома параметрами: 1) зовнішній вигляд (включно з мовою); 2) особливості життєвого устрою (включно з релігійною належністю); 3) ментально-світоглядні риси. До рис, які супроводжуються позитивною оцінною характеристикою, належать, зокрема, краса і фізична сила та витривалість, а також почуття власної гідности, релігійність і працьовитість (таких одиниць назагал є 48%). До негативних самохарактеристик можна зарахувати схильність до домашнього насильства, звичку відкладати вирішення справ, побутову затятість, яка парадоксально поєднується з нездатністю протистояти національному та соціальному поневоленню з боку насамперед поляків (таких одиниць 30%). Решта фразем і паремій актуалізують конотації нейтральні з аксіологічного погляду, хоч деякі і мають певні відтінки співчуття чи самоіронії через власну історичну долю.

Оцінки північних і південних сусідів - білорусів і татар - істотно відрізняються. Білоруси завдяки своїй миролюбності мають здебільшого нейтральні (деякі з відтінком співчуття чи жар- тівливости) та позитивні характеристики, відповідно 76% і 12%. Негативну аксіологію репрезентують ті одиниці, у яких ідеться про наївність, доведену до глупоти, та ще ті, де засуджується недостатня ортодоксальність у вірі. Натомість татари, як і у фольклорних творах інших жанрів, мають головно конотації з негативним оцінним компонентом, що зумовлено характером стосунків між українцями й татарами у XIII-XVIII ст. Прикметно, що, на відміну від інших етнонімів, іменник татарин не має жодної конотації, пов'язаної із зовнішнім виглядом.

Незважаючи на те, що стійких висловів з етнонімом німець та його контекстуальними субститутами порівняно небагато, вони представляють усі три аспекти бачення цієї нації очима українців. Цікаво, що кількість мікротекстів, де актуалізується негативна оцінка, дуже значна - 80%. Решта має нейтральне забарвлення. Особливо заакцен- товані єретичні, на думку українців, протестантські релігійні практики і надмірна користолюб- ність у ділових стосунках. Є підстави припустити також, що німці-поселенці на колишніх землях Запорозької Січі апріорно сприймалися як поплічники і колаборанти ворожої російської влади.

Як бачимо, на формування стереотипних мовних образів різних етносів впливала ціла низка факторів, які зумовили часом об'єктивні, а часом і суб'єктивні оцінки свого та чужих народів. Подальші студії в цьому напрямі із залученням ширшого фольклорного матеріалу допоможуть доповнити множину етнонімних конотацій новим фактажем, уточнити й докладніше вмотивувати викладені тут спостереження та припущення.

Література

1. Авксентьєв Л. Сучасна українська мова. Фразеологія. Харків : Вища школа, 1988. 134 с.

2. Артеменко Г. Логіко-практична модель фіксації народного досвіду українськими пареміями. Мовознавчі студії. Випуск 2: Фразеологізм і слово у тексті і словнику : за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції на пошану 75-річчя від дня народження професора Мар'яна Демського. Дрогобич, 2010. С.17-23.

3. Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. Київ : Вид. дім «КМ Академія», 2002. 154 с.

4. Гак В. Языковые преобразования. Москва : Школа «Языки русской культуры», 1998. 769 с.

5. Грушевський М. Iсторія України-Руси. Київ : Наук. думка, 1991. Т 1. 649 с.

6. Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. Москва : Прогресс, 1985. 452 с.

7. Етимологічний словник української мови : в 7 т / за ред. О.С. Мельничука. Київ : Наук. думка, 1989-2006. Т 3. 552 с.; Т.4. 656 с.; Т 5. 704 с.

8. Жайворонок В. Українська етнолінгвістика : нариси. Київ : Довіра, 2007. 262 с.

9. Кароткі гістаьічньї слоунік беларускай мовы / склад. А.М. Булыка. Нац. акад. Беларусі, Цэнтр даслед. беларус. культуры, мовы і літ. Мінск : Беларуская навука, 2015. 1038 с.

10. Кевлюк І. Термін «фразема» в етнолігвістиці та лінгвокультурології. Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету : збірник наукових праць. Філологічні студії. Кривий Ріг, 2011. Вип. 6. С. 252.

11. Кровицька О. Назви осіб за територіальною та етнічною приналежністю в староукраїнській мові XVI -XVIII ст. Українська лексика в історичному та ареальному аспектах. Київ : Наук. думка, 1991.С. 163-171.

12. Кровицька О. Назви осіб в українській мовній традиції XVI -XVIII ст.: семантика і словотвір. Львів, 2002. 212 с.

13. Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. Донецьк : Український культурологічний центр, 2007. 264 с.

14. Манакін В. Мова і загальна симетрія універсуму.Мовознавство. 2011. № 3. С. 26-40.

15. Мусієнко В. Українська етнографічна лексика: ідентифікація та типологія. Мовознавство. 2006. № 2-3. С. 130-136.

16. Огієнко I. (митрополит Гларюн). Етимологічно-семантичний словник української мови / редакція і доповнення Юрія Мулика-Луцика. Вінніпег, 1988. Т III. 416 с.

17. Онуфрійчук Г. Людина в українській етнофразеології: біполярна опозиція «людина - тварина». Мовознавство. 2015. № 5. С. 67-74.

18. Потебня А. Эстетика и поэтика. Москва : Искусство, 1976. 616 с.

19. Процев'ят Т. Про деякі завдання етнологічного дослідження етнічної самосвідомості українців. Науковий збірник Українського Вільного Університету : матеріали конференції «Український Вільний Університет: з минулого в майбутнє. До 70-річчя заснування» (Львів, 13-14 лютого 1992 року). Мюнхен-Львів, 1993. С. 219-225.

20. Родніна Л. Варіанти назв осіб за місцем проживання і національністю у сучасній українській мові. Славістичний збірник. Київ : Вид-во АН УрСР, 1963. С. 188-197.

21. Сілецький Ю. Стереотип єврея в традиційному світогляді українців. Нове життя старих традицій: традиційна українська культура в сучасному мистецтві і побуті : матеріали міжнародної наукової конференції в рамках V Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» / за ред. проф. В. Давидюка. Луцьк : Твердиня, 2007. С. 239-245.

22. Скляренко В. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження. Київ : Довіра, 2006. 119 с.

23. Словарь української мови / зібрала редакція журнала «Кіевская Старина»; упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко. Київ. 1908-1909. Т 2. 574 с.; Т. 4. 564 с.

24. Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. / голова ред. колегії Л.Л. Гумецька. Київ : Наук. думка, 1977. Т 1. 632 с.; Т 2. 592 с.

25. Словник української мови : в 11 т / за ред. ЕК. Білодіда. Київ : Наук. думка, 1973-1979. Т IV. 840 с.; Т V. 840 с.; Т VIII. 927 с.; Т X. 858 с.

26. Словник української мови XVI-першої половини XVII ст. Львів, 2013. Вип.16. 200 с.

27. Срезневский И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. Санкт-Петербург, 1893-1911. Т 1-3.

28. Ставицька Л. «Чоловік (мужчина)» у концептосфері української фразеології. Мовознавство. 2006. № 2-3.С. 118-129

29. Сукаленко Т Аксіологія лінгвокультурних типажів («москаль», «студент», «священик»). Українська мова. 2015. № 2. С. 38-47.

30. Тищенко К. 42 епохи українських мовних контактів. Київ-Броди : Просвіта, 2020. 912 с.

31. Тищенко О. Рецензія на: Мокиенко В.М., Никитина Т.Г., Николаева О.К. Большой словарь русских пословиц. Москва : ЗАО «Олма Медиа Груп», 2010.Мовознавство. 2011. № 3. С. 93-94.

32. Ткаченко О. Про походження назви Русь. Українська мова в школі. 1959. № 6. С. 64-66.

33. Українські приказки, прислів'я і таке інше / уклав М. Номис ; упоряд., приміт. та вступна стаття М.М. Пазяка. Київ : Либідь, 1993. 768 с.

34. Фаріон I. Тлумачення слова «москаль».

35. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: в 4 т Москва : Прогресс, 1987. Т III. 832 с.

36. Фразеологічний словник української мови: у 2-х кн. / уклад. В.М. Білоноженко, В.О. Винник, ЕС. Гнатюк та ін. Київ, 1993. 982 с.

37. Юрченко О., (вченко А. Словник стійких народних порівнянь. Харків : Вид-во «Основа» при Харківському державному університеті, 1993. 176 с.

38. Якимович-Чапран Д. Етноніми як компоненти українських паремій (лінгвокультурні конотації). Славянские языки: системно-описательный и социокультурный аспекты исследования : сборник научных трудов VIII Международной научной конференции (Брест 23-24 ноября 2017 года). Брест : БрГУ имени А.С. Пушкина, 2018. Ч. І. С. 115-122.

39. Якимович-Чапран Д. Лінгвокультурні конотації етноніма циган. Вісник Львівського університету. Серія «Філологічна». Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2018. Вип. 68. С. 307-318.

40. Якимович-Чапран Д. Етнонім москаль як компонент українських фразем і паремій: лінгвокультур- ний аспект. Вісник Львівського університету. Серія «Філологічна». Львів : Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2020. Вип. 72. С. 200-210.

References

1. Avksentiev, L. (1988). Suchasnaukrainskamova. Frazeolohiia [Modern Ukrainian Language. Phraseology]. Kharkiv: Vyshcha shkola [in Ukrainian].

2. Artemenko, H. (2010). Lohiko-praktychna model fiksatsii narodnoho dosvidu ukrainskymy paremiiamy [Logical and Practical Model of People's Experience Registration with Ukrainian Paremias]. Linguistic Studies. Issue 2: Frazeolohizm i slovo u teksti i slovnyku (Za materialamy Vseukrainskoi naukovoi kon- ferentsii na poshanu 75-richchia vid dnia narodzhennia profesora Mariana Demskoho) [Phraseology and Word in a Text and Dictionary (After Materials of All-Ukrainian Conference in Honor of 75th anniversary of Professor Marian Demskyi]. Drohobych. P. 17-23 [in Ukrainian].

3. Braichevskyi, M. (2002). Pokhodzhenniaslovianskoipysemnosti [The Origin of Slavic Writing Language]. Kyiv: Vyd. Dim “KM Akademiia” [in Ukrainian].

4. Hak, V. (1998). Yazykovye preobrazovaniya [Language Transformations]. Moskva: Shkola “Yazyki russ- koj kultury” [in Russian].

5. Hrushevskyi, M. (1991). Istoriia Ukrainy-Rusy [The History of Ukraine-Rus']. Vol. 1. Kyiv: Nauk. dumka [in Ukrainian].

6. Humboldt, V. (1985). Yazykifilosofiya kul'tury. Moskva: Prohress [in Russian].

7. Melnychuk, O.S. (ed.). (2012). Etymolohichnyi slovnyk ukrainskoi movy [The Etymological Dictionary of Ukrainian Language]. Vols. 1-7. Kyiv: Nauk. dumka [in Ukrainian].

8. Zhaivoronok, V. (2007). Ukrainska etnolinhvistyka: narysy [Ukrainian Ethnolinguistics: essays]. Kyiv: Dovira [in Ukrainian].

9. Bulyka, A.M. (2015). Karoiki gіstarychny sloumk belaruskaj movy [A Brief Dictionary of Belarusian Language]. Minsk: Belaruskaia navuka [in Belarusian].

10. Kevliuk, I. (2011). Termin “frazema” v etnolihvistytsi ta linhvokulturolohii [The Term “Phraseme” in Ethnoliguistics and Linguistic Culture]. Philological Studies. Scientific Bulletin of Kryvyi Rih State Pedagogical University. Kryvyi Rih. Issue 6 (1), P. 249-254. Retrieved from: https://doi.org/10.31812/filstd. v6i1.801 [in Ukrainian].

11. Krovytska, O. (1991). Nazvy osib za terytorialnoiu ta etnichnoiu prynalezhnistiu v staroukrainskii movi XVI-XVIII st. [Names of persons by territorial and ethnic affiliation in the Old Ukrainian language of the 16th-18th centuries]. In Ukrainska leksyka v istorychnomu ta arealnomu aspektakh [Ukrainian Vocabular in Historical and Areal Aspects]. Pp. 163-171. Kyiv: Nauk. dumka [in Ukrainian].