Актуалізація проблематики внутрішнього мовлення в психолінгвістиці комунікації: результати систематичного огляду і метааналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуалізація проблематики внутрішнього мовлення в психолінгвістиці комунікації: результати систематичного огляду і метааналізу

Лариса Калмикова

доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри психології і педагогіки дошкільної освіти

Наталія Харченко

доктор психологічних наук, доцент

Ірина Волженцева

доктор психологічних наук, професор

Георгій Калмиков

доктор психологічних наук, доцент

Інна Мисан

кандидат педагогічних наук, доцент

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»И вул. Сухомлинського, 30, Переяслав-Хмельницький, Київська обл., Україна

Анотація

спілкування комунікативний мовлення

Мета статті - розкрити роль та функції внутрішнього мовлення в комунікаційних процесах суб'єктів соціально й особистісно орієнтованого мовленнєвого спілкування; презентувати модель комунікативного акту, який доконується через внутрішнє мовлення адресантів та адресатів.

Методи дослідження. В описаному дослідженні використано нову техніку як комплекс методів: (а) систематичний огляд оригінальних завершених незалежних опублікованих наукових досліджень, виконаних у проблематиці внутрішнього мовлення суб'єктів комунікації; (б) системний аналіз вибраних літературних джерел із застосуванням кількох його різновидів; (в) порівняння та співставлення отриманих даних за виділеними критеріями; (г) метааналіз (об'єднання результатів кількох досліджень методами статистики для перевірки гіпотези); (д) дослідницький синтез (моніторинг різноманітності наукових пошуків, пояснення різних досліджень та їх узагальнення за виокремленими критеріями).

Результати. Запропоновано авторську методику дослідження означеної в назві статті проблеми. Установлено, що внутрішнє мовлення є смислоутворювальним компонентом генеративних процесів, які входять у комунікацію як її складові. Презентовано модель комунікативного процесу як двостороннього породжувального процесу, який містить експресивні й імпресивні мовленнєві компоненти і здійснюється за механізмами безпосереднього й опосередкованого прямого та зворотного зв'язку. Здійснене дослідження дозволило перевірити й підтримати висунуту гіпотезу і сформулювати правильне (на основі високого рівня узагальнення) наукове уявлення про смислоутворювальну роль внутрішнього мовлення в комунікації, про користь моделювання комунікативного процесу з урахуванням генеративного механізму для перевірки результатів та ідентифікації значущих для комунікації закономірностей функціонування внутрішнього мовлення, які випливають із багаточисельних розвідок, та для створення комунікаційних технологій і систем.

Ключові слова: внутрішнє мовлення, комунікація, генеративний процес, говоріння, аудіювання, смисл.

Аннотация

Калмыкова Лариса, Харченко Наталия, Волженцева Ирина, Калмыков Георгий & Мысан Инна. Актуализация проблематики внутренней речи в психолингвистике коммуникации: результаты систематического обзора и метаанализа

Цель статьи - раскрыть роль и функции внутренней речи в коммуникационных процессах субъектов социально и личностно ориентированного речевого общения; представить модель коммуникативного акта, который совершается через внутреннюю речь адресантов и адресатов.

Методы исследования. В описанном исследовании использована новая техника как комплекс методов: (а) систематический обзор оригинальных завершенных независимых опубликованных научных исследований, выполненных в проблематике внутренней речи субъектов коммуникации; (б) системный анализ выбранных литературных источников с применением нескольких его разновидностей; (в) сравнение и сопоставление полученных данных по выделенным критериям; (г) метаанализ (объединение результатов нескольких исследований методами статистики для проверки гипотезы); (д) исследовательский синтез (мониторинг многообразия научных поисков, объяснение различных исследований и их обобщение по выделенными критериям).

Результаты. Предложена авторская методика исследования обозначенной в названии статьи проблемы. Установлено, что внутренняя речь является смыслообразующим компонентом генеративных процессов, которые входят в коммуникацию как ее составляющие. Представлена модель коммуникативного процесса как двустороннего порождающего процесса, который содержит экспрессивные и импрессивные речевые компоненты и осуществляется по механизмам непосредственной и опосредственной прямой и обратной связи. Осуществленное исследование позволило проверить и поддержать выдвинутую гипотезу, сформулировать правильное (на основе высокого уровня обобщения) научное представление о смыслообразовательной роли внутренней речи в коммуникации, о пользе моделирования коммуникативного процесса с учетом генеративного механизма для проверки результатов и идентификации значимых для коммуникации закономерностей функционирования внутренней речи, вытекающих из многочисленных исследований, а также для создания коммуникационных технологий и систем.

Ключевые слова: внутренняя речь, коммуникация, генеративный процесс, говорение, аудирование, смысл.

Abstract

Actualization of the Internal Speech Problems in Psycholinguistics of Communication:

The Results of a Systematic Review and Meta-Analysis

Pereiaslav-Khmelnytskyi, Kyiv Reg., Ukraine,

Pereiaslav-Khmelnytskyi Hryhorii Skovoroda State Pedagogical University

Inna Mysan Ph.D. in Pedagogy Assistant Professor

Heorhii Kalmykov DSc. in Psychology, Assistant Professor

Iryna Volzhentseva

DSc. in Psychology, Professor

Nataliia Kharchenko

DSc. in Psychology, Assistant Professor

Larysa Kalmykova

DSc. in Psychology, Professor, Head of the Departmentof Psychology and Pedagogyof Preschool Education

The purpose of the article is to reveal the role and functions of the internal speech in communication processes of the subjects of socially and personally oriented speech communication; to present a model of a communicative act, which is accomplished through the internal speech of addressees and recipients.

Research methods. In the described research a new technique is used as a set of methods: (a) a systematic review of the original completed independent published investigations performed in the field of the internal speech of communication participants; (b) systematic analysis of the selected literature sources with application of its several varieties; (c) comparison and juxtaposition of the obtained data according to the selected criteria; (d) meta-analysis (combining of the results of several studies with statistical methods to test the hypothesis); (e) research synthesis (monitoring of the diversity of scientific research, explanation of different studies and their summarizing according to the selected criteria).

Results. The author's method for research of the problem specified in the title of the article is offered. It is established that the internal speech is a meaning-forming component of generative processes that are part of communication as its components. The model of the communicative process as a two-way generating process is presented. It contains expressive and impressive speech components and is carried out by the mechanisms of spontaneous and mediated direct feedback. The study allowed to test and support the hypothesis and formulate a correct (based on a high level of generalization) scientific idea of formation the meaning role of the internal speech in communication, the benefits of modeling the communicative process with a generative mechanism for testing the results and identification of the important for communication patterns of the internal speech functioning, arising from numerous explorations, and for creation of communication technologies and systems.

Key words:internal speech, communication, generative process, speaking, listening, meaning.

Вступ

В умовах сучасного інформаційного світу увага науковців прикута до проблем безпосереднього (природного - звукового) і опосередкованого (штучного - письмового) мовленнєвого спілкування в системі «людина - людина», яке пов'язане з соціономічною сферою: мовленнє голосовими й семіотичними (знаковими) вербальними професійними актами. У зв'язку з цим закономірно актуалізується питання «доцільної комунікації» (Леонтьев, 2003) її партнерів, яка відразу забезпечує взаєморозуміння і взаємовплив комунікатора і комуніканта без додаткових зусиль і варіантів пояснення сказаного чи написаного. Успішне розв'язання питання доцільної комунікації лежить у площині проблематики внутрішнього мовлення, у якому здійснюється як програмування майбутнього висловлювання, розгортання внутрішньої програми у зовнішнє - звукове мовлення при говорінні, так і сприймання та зрозуміння його змісту в процесі аудіювання. Від того, наскільки чітко вибудовуватиметься внутрішня програма говоріння чи написання та її відтворення при розумінні висловленого, великою мірою залежатиме не тільки чіткість, послідовність, зв'язність, цілісність усного або письмового мовлення адресанта, а й його доступність для сприймання і розуміння адресатами та встановлення зворотного зв'язку.

Як засвідчує систематичний огляд наукових джерел, основна частина досліджень, здійснених у галузі внутрішнього мовлення, стосується нейропсихологічного (Levine et al., 1982; McCarthy-Jones & Fernyhough, 2011; Hurlburt et al., 2013 та ін.), когнітивістського (Briscoe, 2002; Larsen et al., 2002; Miyake et al., 2004; Jones & Fernyhough, 2007; Langland-Hassan et al., 2017 та ін.), феноменологічного (Perrone-Bertolotti et al., 2014; Alderson-Day & Fernyhough, 2015 та ін.), нейрокогнітивного (Morin, 2003, 2004; Morin & Michaud, 2007 та ін.), нейролінгвістичного (Ахутина, 2002; Черниговская, 2010 та ін.), нейробіологічного й медичного (Allen et al., 2007; Geva, 2018 та ін.) аспектів. Окремі дослідження здійснювалися в парадигмі вивчення мовленнєвих порушень (Лурия & Цветкова, 1967, 1968; Verstichel et al., 1997; Geva et al., 2011; Langland-Hassan, Faries, Richardson & Dietz, 2015; Kljajevic et al., 2017; Stark et al., 2017 та ін.).

У періодичних наукових виданнях обговорюють різні функції внутрішнього мовлення. Так, йому надається унікальний когнітивний статус, який відображається у всепроникній ролі внутрішнього мовлення в різних психічних функціях. Внутрішнє мовлення бере участь у мові і в робочій пам'яті (Жинкин, 1982; Paulesu, Frith & Frackowiak, 1993; Baddeley & Loggie, 1999), метапізнанні (Bermudez, 2003), самосвідомості (Morin & Everett, 1990; Morin, 2009), когнітивних процесах (Alderson-Day & Fernyhough, 2015), у вербальній самодопомозі й самореалізації (Harris, 1990), плануванні (Meacham, 1979; Лурия, 1998; Леонтьев, 2003), вирішенні проблем (Roberts, 1979), зокрема складних проблем і оперативної пам'яті (Жинкин, 1958; Соколов, 1969), двомовній автобіографічній пам'яті (Larsen et al., 2002), у дисфункціональних розмовах із самим собою під час тривоги й депресії (Beazley et al., 2001), у пізнанні людини (Alderson-Day & Fernyhough, 2015), у побудові висловлювань (Ахутина, 2003). Також передбачається, що внутрішнє мовлення може внутрішньо відтворювати й розширювати соціальні і фізичні (екологічні) джерела самосвідомості, створювати психологічну дистанцію між собою і ментальними подіями, які людина переживає, полегшуючи тим самим самоспостереження; внутрішнє мовлення може виступати в якості засобу для вирішення проблем, де особистість представляє проблему, а самоінформація представляє рішення, і надає можливість маркувати аспекти внутрішнього життя, які в інший спосіб було б складно об'єктивно сприйняти (Morin, 2005).

Дослідження зосереджують і на обґрунтуванні існування різних типів внутрішнього мовлення. За даними вчених (Kljajevic et al., 2017) суб'єктивні повідомлення пацієнтів із моторною афазією вказують на те, що вони використовують різні типи внутрішнього мовлення, незважаючи на його дефіцит, що спостерігається ув цієї категорії хворих, а дані цих дослідників передбачають, що порушення деяких виявів внутрішнього мовлення дозволяє певною мірою використовувати інші його (внутрішнього мовлення) аспекти, підкреслюють необхідність розширення досліджень внутрішнього мовлення при афазії та різноманітності його форм (Kljajevic et al., 2017). Зазначають й такі типи внутрішнього мовлення, як «умисне породження вербальної думки» («wilful verbal thought generation»), «блукаючий мовленнєвий розум» («verbal mind wandering») (Perrone-Bertolotti et al., 2014), а також виділяють різновиди внутрішнього мовлення (McCarthy-Jones & Fernyhough, 2011) та виокремлюють різні форми внутрішнього мовлення: (1) стисла (condensed); (2) діалогічна (dialogic); (3) самореферентна (selfreferent); (4) задіюча інших (involving others) (Alderson-Day & Fernyhough, 2015).

Проте важливе для психологічної науки питання ролі внутрішнього мовлення в комунікації залишається до цього часу маловивченим, незважаючи на наявність праць методологічного характеру (Ахутина, 2002; Лурия, 2002; Леонтьев, 2003; Morin, 2003; Выготский, 2011; Geva, 2018 та ін.). Новітні дослідження внутрішнього мовлення, тісно пов'язані з комунікативними актами і генерацією в них висловлювань партнерів, представлені на сучасному етапі розвитку психологічної науки лише одиничними роботами (Levine et al., 1982; Melinger & Levelt, 2004; Indefrey & Levelt, 2004; Ахутина, 2008; Калмикова, 2011, 2016; Chomsky, 2015; Харченко, 2018, 2019 та ін.).

Потреба у здійсненні систематичного аналізу проблематики внутрішнього мовлення в комунікативно-мовленнєвому - психолінгвістичному - аспекті обґрунтовується винятково тим станом дослідженості в психології комунікативних актів, за якими більшість останніх наукових пошуків у цій галузі (Miller, 2005; Duck & McMahan, 2009; Burton et al., 2019; Collett et al., 2019; Smith & Bishop, 2019 та ін.) стосувалася лише зовнішньо- мовленнєвої (експлікаційної) сторони комунікації. У цей же час внутрішньо-мовленнєвий бік комунікативної взаємодії, від якого залежить успішність висловлювань адресантів та їх розуміння адресатами залишається поза увагою дослідників. Особливо це стосується соціально орієнтованого (публічного) мовленнєвого спілкуванні, у процесі якого внутрішнє мовлення, на відміну від найпростіших форм індивідуально-орієнтованого мовленнєвого спілкування, виступає в суб'єкта комунікації особливою стадією (фазою, етапом) генеративного процесу.

Отже, мета статті полягає у розкритті ролі та функцій внутрішнього мовлення в комунікаційних актах суб'єктів соціально й особистісно орієнтованого мовленнєвого спілкування; в презентації моделі комунікативного процесу, який доконується через внутрішнє мовлення адресантів і адресатів.

Концепція дослідження

Концепція цього дослідження полягає в наступних стислих положеннях.

По-перше, важливим дослідницьким завданням є розмежування феноменів «спілкування» й «комунікація». Спілкування розглядаємо як таке, що містить як мінімум три компоненти (інтеракція, перцепція, комунікація). Вербальне спілкування (а не спілкування за допомогою інших знакових систем) є мовленнєвим спілкуванням, компонентом якого є комунікація, яка доконується через внутрішньо- мовленнєві та зовнішньо-мовленнєві експресивні (говоріння, письмо) та імпресивні (аудіювання, читання) мовленнєві процеси, внутрішні (імпліцитні, приховані) й зовнішні (експліцитні, озвучені) мовні засоби; внутрішнє мовлення відіграє провідну роль у генерації цих процесів, їх взаємозв'язку в двосторонній динаміці комунікації за механізмами прямого і зворотного зв'язку. Установлення ролі та функцій внутрішнього мовлення в комунікації сприяє розробці нових технік мовленнєвого спілкування та комп'ютерних комунікаційних технологій. По-друге, реалізацію цього дослідження здійснюємо в межах методики, побудованої на інтеграції великої кількості оригінальної опублікованої наукової інформації. Це передбачає: (а) використання способів асиміляції й узагальнення результатів багатьох досліджень, методологічно різноцентрованих і виконаних на різних етнічних мовах респондентів та авторів наукових проектів; (б) використання процедур, засобами яких порівнюються всі накопичені дані про внутрішнє мовлення людини в її комунікативній поведінці й здійснюється дослідницький синтез за обґрунтованими критеріями. У такий спосіб перевіряється й доводиться сформульована гіпотеза та розробляється модель комунікації, яка побудована з урахуванням внутрішніх генеративних процесів комунікатора й комуніканта.

Методи дослідження

У першій половині XXI ст. стало очевидним, що накопичена психологічна і психолінгвістична інформація про внутрішнє мовлення людини потребує якісної систематизації та висновків із багатьох прикладних питань, особливо питань, пов'язаних із внутрішнім мовленням і комунікацією та «розмовою-у-взаємодії» (tolk-in-interaction), запропонованою в конверсаційному аналізі (Stubbe et al., 2003).

При вивченні ролі й функцій внутрішнього мовлення в комунікації, яке безпосередньо недоступне кількісному вимірюванню, нами використовувалися більшою мірою якісні методи дослідження, які згідно з SAGE Dictionary of Social Research Methods (Jupp, 2006: 249) фокусуються на значеннях та інтерпретаціях соціальних явищ і психічних процесів у конкретних контекстах, у яких вони відбуваються, а також надають, як зазначає Дж. Цурвакас (Tsourvakas, 1997), необхідні підстави для глибокого пояснення феномена, що вивчається.

Серед провідних якісних та кількісних методів, що застосовувалися в цьому дослідженні, були такі:

(1) систематичний огляд (systematic review) - науковий моніторинг (систематичний пошук і відбір досліджень, що відповідають на поставлене психологічне запитання про роль внутрішнього мовлення в комунікації до низки опублікованих однорідних оригінальних досліджень (дослідження попередніх досліджень) з метою критичного оцінювання їх методологічної якості й максимальної об'єктивації аналізованих даних відповідно до мети вирішуваної в огляді проблеми. Систематичний огляд проводився з використанням методології, заснованої на контекстуалізмі - методологічному принципі конструювання інтерсуб'єктивних значень (verstehen) і обґрунтуванні корисності якісних досліджень для генерування нових теорій (Strauss & Corbin, 1990), а також на конструктивізмі, методологічний принцип якого - інтерпретативний аналіз, що концентрується на рефлексивній функції мови, яка конструює «репрезентацію об'єктів» у світі й володіє матеріально- дискурсивним впливом (Potter & Wetherell, 1987).

Систематичний огляд розглядаємо як наукове дослідження із заздалегідь спланованими методами, процедурами й етапами, де об'єктом вивчення слугують матеріали низки незалежних оригінальних досліджень, присвячених одній проблемі. Результати систематичного огляду та «дослідницького синтезу» (Cooper, 2008; Cooper & Hedges, 2009), здійснених на високому рівні узагальнення, дають нам змогу інтегрувати дані опублікованих результатів щодо внутрішнього мовлення при використанні підходу, який зменшує вірогідність «систематичних і випадкових помилок» (Cook et al., 1995). Такий дослідницький підхід містив, по-перше, всебічний пошук публікацій із питань внутрішнього мовлення в комунікативних актах суб'єктів; по-друге, використання виокремлених нами точних, відтворюваних критеріїв відбору статей для систематичного огляду; по-третє, подальшу оцінку структури й особливостей цих незалежних завершених досліджень із узагальненням даних та інтерпретацію отриманих результатів. Систематичний огляд використовувався в дослідженні передусім як джерело інформації для: (а) планування подальшого вивчення внутрішнього мовлення й встановлення його функцій у комунікативній поведінці адресатів і адресантів; (б) обґрунтування нашого наукового уявлення про комунікацію; (в) експлікації її дефініювання та подальшого моделювання двостороннього процесу комунікації, який доконується через фази внутрішнього мовлення її партнерів при генерації (говорінні та аудіюванні). Крім того, систематичний огляд застосовувався для подальшого прийняття психологічних рекомендацій з метою посилення зв'язку між результатами цього дослідження й оптимальною психологічною допомогою не тільки розробникам комунікаційних технологій та систем, а й власне комунікантам при виборі ними стратегій і тактик мовленнєвого спілкування. Це зокрема психологічна допомога практичним психологам, які постійно задіяні в комунікативній взаємодії з клієнтами, та іншим представникам соціономічних мовленнє голосових професій: освітянських, масмедійних, юридичних тощо;

(2) системний аналіз психологічної і психолінгвістичної літератури, який використовувався з метою: (а) визначення актуальності обсервованих досліджень з огляду на висвітлення в них ролі внутрішнього мовлення в комунікації, а також ступеня їхньої дослідженості іншими вченими; (б) виявлення міри представленості цієї проблеми в науці та її відображеності в сучасних наукових публікаціях; (в) встановлення співвідношення існуючих теоретичних розробок внутрішнього мовлення з напрямком досліджуваної нами проблеми ролі та функцій внутрішнього мовлення в комунікативних актах партнерів з комунікації; (г) порівняння й об'єднання якісних даних, представлених у різних теоретично й методично незалежних дослідженнях і дослідницьке синтезування для інтегрування їх результатів; (д) здійснення критичної оцінки раніше проведених досліджень із внутрішнього мовлення; (е) уточнення понятійного апарату здійсненого пошуку. Метод якісного систематичного огляду та систематичного аналізу доповнювався статистичним аналізом результатів включених в огляд досліджень, тобто «метааналізом» (Glass, 1976) відібраних психолінгвістичних концепцій, теорій і генеративних моделей (продукування і розуміння мовлення) (див. Табл. 1), у яких відображаються як внутрішньо-мовленнєві, так і зовнішньо-мовленнєві етапи генерації мовлення;

(3) метааналіз застосовувався для: (а) порівняння і об'єднання результатів багатьох, виконаних на матеріалі різних національних мов, незалежних завершених і опублікованих, досліджень у межах різних теоретичних і методологічних підходів; (б) виявлення патернів (синхронно існуючих регулярностей у внутрішньомовленнєвому процесі під часкомунікації; стійкої комбінації результатів дослідження у схожих теоріях і моделях); (в) перевірки результатів та ідентифікації значущих закономірностей комунікативного акту, що випливають з кількох досліджень внутрішнього мовлення. Метааналіз проводився шляхом виявлення характерного статистичного показника, загального для аналізованих досліджень. Здійснення метааналізу передбачало попереднє формулювання гіпотези, подальше переструктурування виокремлених даних, статистичний синтез результатів і відповідне оформлення висновків;

(4) моделювання процесу комунікації із фокусуванням на компонентах внутрішнього мовлення в генерації: як у продукуванні висловлювань, так і у вербальному сприйманні та розумінні їх. Створювану при цьому модель розглядаємо як логічну (знакову) конструкцію. Вона відтворює уявлювані нами характеристики внутрішнього мовлення - досліджуваного об'єкта - та дає нову інформацію про нього.

Методика якісного й кількісного дослідження передбачала стратегію й тактику її реалізації за наступним алгоритмом у шість етапів.

По-перше, формулювалася гіпотеза дослідження.

По-друге, визначалися критерії, за якими відбиралися джерела для аналізу. Такими критеріями були: (а) наявність у науковій літературі, присвяченій комунікації, питань, пов'язаних із генеративним (породжувальним) процесом, зокрема внутрішнім мовленням як його складовим; (б) наявність у відібраних джерелах або концепцій, або теорій, або моделей говоріння чи аудіювання, або одночасна наявність у них і теорій, і моделей як говоріння, так і аудіювання. Відразу зазначимо, що для систематичного огляду відбиралися лише моделі розуміння мовлення, оскільки вони якісно відрізняються від моделей мовленнє сприймання тим, що зорієнтовані на реконструкцію всіх процесів генерації, починаючи з прийому вхідного акустичного сигналу та його впізнавання й закінчуючи встановленням смислових зв'язків між словами в сприйнятому повідомленні та їх об' єднаннями в смислове ціле.

По-третє, з урахуванням вибраних критеріїв у періодичній та монографічній літературі виокремлювалися джерела, присвячені саме внутрішньому мовленню. Систематичний пошук досліджень і збір відповідної інформації здійснювався через агрегатори (Web of Science, Scopus, Російський Індекс Наукового Цитування (РІНЦ)) за ключовим словом «inner speech»/«внутренняя речь» у розділі «Тй^ЛсЗаглавие». Він надав можливість отримати такі дані: Web of Science - 309 джерел; Scopus - 258 джерел; РІНЦ - 266 джерел. Це були статті в журналах, книги, статті в збірниках матеріалів конференцій, присвячені проблемам внутрішнього мовлення. Вибрані дослідження кодувалися трьома експертами. Кодування знайдених у базах даних досліджень, отриманих в оглядах наукових матеріалів та їх своєрідних характеристик, здійснювалося за моделлю «випадкових ефектів» (Hedges & Vevea, 1998) при врахуванні дизайну дослідження, а також року публікації. Модель випадкових ефектів передбачає, що дослідження, включені в метааналіз, розглядаються як лише частина всіх можливих досліджень на вибрану тему, а за статистикою стандартна похибка, що пов'язана з розміром ефекту, містить інтраіндивідуальну варіативність у дослідженнях і компоненти варіативності як функції різниці між дослідженнями. Крім того, ця модель також дозволяє узагальнювати, виходячи за межі конкретних досліджень, робити висновок про важливі для комунікації компоненти внутрішнього мовлення в популяції досліджень, не обмежених аналізованими дослідженнями і в точності їм ідентичними, оскільки в науковій реальності аналізовані параметри швидше варіативні, ніж константні (Там само).

По-четверте, системний аналіз отриманих даних доконувався за допомогою таких його різновидів, як:(а) індуктивний продовжуваний аналіз, понятійний аналіз, тематичний аналіз; (б) метод порівняльних констант; (в) метод експлікації даних (результатів систематичного аналізу матеріалу, його кодування й виділення мікротем із наведенням прикладів). Використовувався метод перевірки інтерпретацій (аналіз суперечливих даних, перевірка альтернативних концепцій, рефлексія дослідників). Методом зіставлення і порівняння генеративних теорій і моделей з подальшим виключенням із складеного нами списку окремих моделей і теорій ми абстрагувалися від тих із них, які не містили явно експлікованої інформації про внутрішнє мовлення. У відібраних джерелах сфокусовувалися на тих моделях і теоріях, у структурі яких збігалися структурні компоненти внутрішнього мовлення та їх номінації. Ті складові, що не збігалися за назвою внутрішнього мовлення в генеративних теоріях і моделях розглядалися як інваріантні. Це сприяло виявленню констант: релевантних, стабільних і обов'язкових для комунікації (у наукових уявленнях переважної більшості дослідників) структурних частин внутрішнього мовлення.

По-п'яте, статистичний аналіз (синтез) даних, отриманих у різних оригінальних дослідженнях, здійснювався за допомогою таких методів, як:

(а)метод обчислення відсоткового співвідношення двох емпіричних розподілів психологічних ознак (чисел) за формулою:

(б) метод визначення характеристичних інтервалів за формулою:

S_p розраховувалося за формулою:

n - кількість спостережень.

У випадку, коли психологічна ознака зустрічалася тільки в одній групі (детермінуюча ознака), то її специфічність перевірялася в порівнянні з вірогідністю психологічної ознаки в групі, де ця ознака жодного разу не зустрічалася. У цьому випадку використовувалася формула Ван дер Вардена:

Похибка цього відсотку визначалася за формулою:

n - число спостережень;

(c) метод зіставлення отриманих відсотків та їх похибок (Генес, 1967: 250-259) для ухвалення рішення про статистичну значущість психологічної ознаки за формулою:

Ці квалітативні дані знаходилися за кількістю виокремлених констант із досліджуваними ознаками з усієї вибірки досліджень, прийнятої за 100%. При цьому використовувалася таблиця відсотків та їх похибок (Генес, 1967).

За таблицею «Критичні значення t (критерій Стьюдента)» знаходився рівень вірогідності для t (Волженцева, Балко & Бондарь, 2015: 24).

По-шосте, обговорення й оцінювання отриманих даних, дослідницьке синтезування, інтерпретацію результатів і формулювання висновків здійснювали за результатами 29 досліджень, виділених за вище зазначеними критеріями та включених у метааналіз. З урахуванням виокремлених в аналізованих концепціях, теоріях і моделях констант внутрішнього мовлення, як компонентів генеративних процесів суб'єктів комунікативних актів, здійснювалося моделювання процесу реалізації комунікації адресата й адресанта через внутрішнє мовлення, перевірялася сформульована узагальнена гіпотеза дослідження, доводилася її правомірність. Учені (Корнилов & Корнилова, 2010) переконані, що перевірка узагальнених гіпотез, які виходять за межі конкретних (методично конкретизованих) гіпотез у конкретних дослідженнях, дозволяє оцінювати специфічність окремих результатів і можливість оцінки конструктної і популяційної валідності наукових моделей, які перевіряються. При цьому моделювання розглядалося нами як метод пізнавальної і практичної наукової діяльності, який дозволяє адекватно й цілісно відображати в модельній презентації сутність найважливіших якостей і компонентів такої психічної реальності як внутрішнє мовлення в комунікації її партнерів, отримувати й використовувати нову інформацію про стан, закономірності й тенденції функціонування внутрішнього мовлення як стадії в експресивному мовленні комунікатора та імпресивному мовленні комуніканта(ів).

Валідність (і валідизація за сутністю) цього якісного дослідження розглядається нами як спроможність інструменту (методології, методів і запропонованої методики) вичерпно охоплювати й описувати властивості та якості досліджуваного феномена «внутрішнє мовлення», які представлені в одиничних дослідженнях реальних умов його прояву, а саме: в реалізації комунікації, суб'єкти якої почергово здійснюють або говоріння (продукують висловлювання), або аудіювання (вербально сприймають і розуміють мовлення).

Результати дослідження

Починаючи здійснювати систематичний огляд і системний аналіз сучасних поглядів науковців на внутрішнє мовлення, які відображають його функцій в комунікативній поведінці суб'єктів спілкування, ми гіпотетично передбачили, що комунікація є мотивованою смисловою взаємодією її партнерів, яка доконується у внутрішньому мовленні як перша його фаза в продукуванні висловлювань (говорінні) і остання його фаза в їх аудіюванні (сприйманні та розумінні). При цьому мовленнєву комунікацію розглядаємо лише як один із компонентів спілкування, яке містить у своїй структурі окрім комунікації ще й інтеракцію і перцепцію.

Як засвідчили результати першого етапу систематичного огляду наукових джерел, внутрішнє мовлення за психологічною традицією вважається найважливішою складовою психіки людини. Для номінації цієї психологічної реальності вживається різна термінологія: «мовленнємислення» (Выготский, 1934), «універсальний предметний код» (Жинкин, 1964, 1982), «активність мовчазної розмови з самим собою» (Zivin, 1979), «внутрішній діалог» (Бахтин, 1986; Burnet, 1996), «внутрішній монолог» (Burnett, 1996), «перед- дискурс» (Красных, 1998, 2012), «внутрішнє програмування висловлювання», «процес програмування немовленнєвих дій» (Леонтьев, 2003), «форма мисленнєвих образів» (Oppenheim & Dell, 2008), «феномен внутрішнього досвіду» (Hurlburt et al., 2013), «слабкий голос у голові» (Perrone-Bertolotti et al., 2014), «суб'єктивний досвід мови при відсутності явної і відчутної артикуляції» (Alderson-Day & Fernyhough, 2015), «мовчазні судження про риму двох слів», «безмовні римовані судження» (Langland-Hassan et al., 2015), «вербальне мислення» (Alderson-Day & Fernyhough, 2015), «приховане мовлення» (Alderson-Day & Fernyhough, 2015), «прихована мовна продукція» (Langland-Hassan et al., 2017) та ін. Вивченню цього глибинного феномена присвячено велику кількість досліджень несхожого психологічного дизайну. При розкритті феноменології внутрішнього мовлення наголошується на тому, що воно реалізується в багатьох моментах первинного внутрішнього досвіду. Найчастіше це сприймається рефлексуючою людиною як говоріння природним голосом, але без звука.

«На додаток до прототипів усіх випадків внутрішнього мовлення, існують широкі варіації, які відповідають широкій категорії внутрішнього мовлення, та великі індивідуальні відмінності - це частота, з якою люди відчувають внутрішнє мовлення (Hurlburt et al., 2013).

Незважаючи на зростаючий обсяг знань про феноменологію внутрішнього мовлення, його розвиток і функції, підходи до наукового вивчення цього феномена залишаються, як зазначають дослідники, розсіяними і в значній мірі неінтегрованими (Alderson- Day & Fernyhough, 2015), методи оцінки внутрішніх мовленнєвих здібностей - недостатньо розвиненими (Langland-Hassan et al., 2015), результати цих досліджень - різноспрямованими, що зумовлює необхідність в узагальненому висновкові щодо ролі та функцій внутрішнього мовлення в комунікативній поведінці партнерів.

Здійснений нами систематичний огляд дав змогу виокремити ті наукові джерела, у яких чітко простежується дослідження внутрішнього мовлення, орієнтовані на комунікативну проблематику, зокрема на процеси екстерналізації (говоріння) та інтерналізації (аудіювання), на розмову у взаємодії і на взаєморозуміння.

Здійснений пошук і відібрані літературні джерела за визначеними критеріями (Выготский, 1986a; Vygotsky, 1986b; Levelt, 1995; Ахутина, 2002, 2003; Леонтьев, 2003; Indefrey & Levelt, 2004; Allen et al., 2007; Alderson-Day & Fernyhough, 2015; Kljajevic et al., 2017 та ін.), сформульоване в систематичних оглядах психологічне питання про роль і функції внутрішнього мовлення в комунікації, сприяли отриманню якісних результатів, представлених у наступній інтерпретації.

Установлено, що одним із перших, хто вивчав внутрішнє мовлення з позиції комунікації як етапу в породженні мовлення (говорінні та аудіюванні), був Л.С. Виготський (Выготський, 1934). Його концепція внутрішнього мовлення (мовленнєвого мислення) стала класичною науковою працею в галузі психологічної науки та залишається до цього часу затребуваною й альтернативною серед сучасних концепцій внутрішньо-мовленнєвого етапу генеративного процесу як особливої фази комунікативної діяльності. Його ідеї щодо породження мовлення (Там само, 1934) є тією ґрунтовною основою, на засадах якої формувалися і до цього часу формується немало сучасних психолінгвістичних концепцій, теорій і породжувальних моделей. Цей видатний психолог першої половини ХХ століття, відмовившись від аналізу за елементами, взяв за основу аналіз за одиницями, які «не втрачають властивостей, притаманних цілому, але мають у найпростішому, первинному вигляді... властивості цілого...» (Выготский, 2000: 464). Таку одиницю аналізу він вбачав у властивостях, притаманних мовленнєвому мисленню, яке він тлумачив як «складне динамічне ціле, в якому відношення між думкою і словом виявилось як рух через цілий ряд внутрішніх планів, як перехід від одного плану до другого» (Выготский, 1956: 380). Тому одиницею аналізу ним обрано складову, що відображає в найпростішому вигляді єдність мислення і мовлення. Це «значення слова» (Там само), яке Л.С. Виготський розглянув як таке, що є одночасно і мовленнєвим, й інтелектуальним феноменом. «Значення слова - неконстантне»,... являє собою динамічне утворення. Його природа розкривається, передусім, в узагальненні смислів...» (Там само).

Для виявлення функціональної ролі словесного значення в акті мислення, для визначення будови реального мислительного процесу і пов'язаного з ним складного перебігу мовлення від «...неясного (неусвідомленого) моменту зародження думки і до її прикінцевого завершення у словесному формулюванні» (Выготский, 1956: 380). Виготський застосував функціональний план вивчення і довів, що існують особливі відношення між мисленням і мовленням. Учений сформулював цю ідею в такій формулі: «... відношення думки до слова є передусім не річ, а процес, це відношення є рухом від думки до слова і навпаки - від слова до думки в акті комунікації. Це відношення розглядається в аспектах психологічного аналізу як процес, що розвивається, проходить через ряд фаз і стадій, зазнаючи всіх тих змін, які за своїми суттєвими ознаками можуть бути названі розвитком, не віковим розвитком, а функціональним... Хоча перебіг процесу мислення від думки до слова, від слова до думки і є розвитком» (Выготский, 1956: 380).

Як засвідчує наведений контекст, трансформаційна ідея щодо генерації мовлення в комунікації була закладена саме Л.С. Виготським.

Зазначимо, що розглядаючи функціонування думки саме як двосторонній - комунікативний - процес, «як внутрішній рух через цілий ряд планів, як перехід думки у слово і слова - у думку» (Выготский, 2000), психолог виявив фази (під фазою він розуміє перехід від одного «плану» до іншого, із яких складається цей рух) і розрізнив ряд планів, через які проходить думка, що доконується в слові (Там само: 470), або формується думка, народжуючись із почутого слова. Актуалізуючи в концепції мовленнємислення її комунікативні аспекти, психолог наголошує, що внутрішнє мовлення є процесом, який йде зсередини назовні й одночасно процесом, що йде навпаки - ззовні всередину, «процесом перетворення мовлення в думку». Але якщо думка втілюється у слові в зовнішньому мовленні, то слово «вмирає» у внутрішньому мовленні, породжуючи думку.

Учений виокремив не тільки зовнішній «фазний план» мовленнєвої комунікації, а головне - внутрішній «семантичний план», які не збігаються під час функціонування розгорнутої, поширеної думки в комунікатора та формування думки в комуніканта.

«План внутрішнього мовлення», за Л.С. Виготським, - особливе за психологічною природою утворення, що має свою специфіку й перебуває у складних відношеннях з аудіюванням, говорінням, читанням, письмом. Внутрішнє мовлення - «це мовлення для себе», в цьому його «особлива функція». Воно «не призначається для повідомлення». Це мовлення, що відбувається в інших - імпліцитних - умовах, ніж зовнішнє мовлення, і виконує зовсім інші функції. Словесні значення у внутрішньому мовленні є завжди ідіомами, що не перекладаються на мову зовнішнього мовлення. Вони виражають індивідуальні значення (смисли), зрозумілі тільки суб'єкту внутрішнього мовлення, яке також сформоване з ідіом, елізій і має еліптичну структуру. У внутрішньому мовленні людина здатна як при говорінні, так і при аудіюванні сформувати в себе всі думки, сприймання, міркування «лише однією назвою». Значення цієї єдиної назви виявиться неможливим для перекладу на мову зовнішнього мовлення, є несумісним із звичайним значенням того ж самого слова (Выготский, 2000).

Для об'єктивування внутрішнього мовлення Л.С. Виготський спеціально вдався до його зовнішнього вияву, змоделювавши породжувальний процес. Учений зауважив: «Ми здійснювали... аналіз від самого зовнішнього плану до самого внутрішнього. В живій драмі мовленнєвого мислення рух йде зворотнім шляхом - від мотиву, що породжує певну думку, до оформлення самої думки, до опосередкуванню її у внутрішньому слові, потім - в значеннях зовнішніх слів і, нарешті, в словах» (Выготский, 1956: 381).

Отже, пов'язавши внутрішнє мовлення із зовнішньою діяльністю, Л.С. Виготський у такий спосіб, по-перше, у вербальній формі представив модель породження мовлення під час комунікації, в якій «оформлення... думки», «опосередкування її у внутрішньому слові» відніс до першого внутрішнього плану, за яким відбувається перехід до наступного внутрішнього плану: опосередкування думки «у значеннях зовнішніх слів» і навпаки; по-друге, здійснив об'єктивно-функціональний аналіз внутрішнього мовлення, який засновувався на спостереженнях зовнішніх виявів.

У внутрішньому мовленні функціонують, як вважає Л. С. Виготський, інші, ніж в усному, відношення семантичного і фазного аспектів мовлення. Фазний компонент мовлення, його синтаксис і фонетика максимально спрощуються й ущільняються. На перший план виходить значення слова, яке є незалежним від його звукового оформлення. Отже, джерело скорочення (згортання) знаходиться у своєрідній семантичній будові внутрішнього мовлення, у синтаксисі значень, основні особливості якого виявляються, по-перше, у домінуванні смислу слова над його значенням. Слово в різних контекстах змінює свій смисл (!).

«Реальне значення слова - неконстантне.... Динамічність значення повертає нас... до питання про співвідношення значення і смислу. Окремо взяте слово...має тільки одне значення. Але...є не більше як потенція, що реалізується в живому мовленні, у якому це значення є тільки камінчиком у споруді смислу» (Выготский, 2000: 498).

Збагачення слова смислом, який воно виражає в контексті, по суті складає основний закон руху значень. Слово вбирає з усього контексту інтелектуальні й афективні змісти і починає позначати більше, ніж міститься в його значенні. Смисл слова ніколи не буває повним. Він обмежується розумінням світу і внутрішнім багатством особистості в цілому (Выготский, 2000).

Одну з особливостей семантики внутрішнього мовлення цей дослідник пов'язує із «смислами слів», динамічнішими і ширшими, ніж їхнє значення. Вони виявляють інші закони об'єднання і злиття одне з одним, ніж ті, які можуть спостерігатися при об'єднанні і злитті словесних значень. Цей спосіб він назвав «упливом смислу», розуміючи слово одночасно в його первісному (буквальному) значенні і в переносному, що виражає в даний момент загальне значення. Смисли взаємопроникають і впливають один на одного, поєднуючи попередній сенс слова з усіма наступними. Отже, смисловий компонент Л.С. Виготський вважає однією з особливостей семантики внутрішнього мовлення.

Заглиблюючись у внутрішній зміст мовленнєвого мислення, Л.С. Виготський вважає, що думка завжди являє собою певну цілісність, значно більшу за тривалістю й обсягом, аніж окреме слово. «Те, що в думці міститься симультанно, у мовленні розкладається сукцесивно» (Выготский, 2000:503); думка не збігається не тільки із зовнішнім словом, але й зі значеннями слів, у яких вона виражається. Л.С. Виготський довів, що перехід від внутрішнього мовлення до зовнішнього й навпаки - від зовнішнього до внутрішнього - є «переструктуруванням мовлення». Перетворення «цілком самобутнього і своєрідного внутрішнього синтаксису, смислової і звукової будови внутрішнього мовлення в інші структурні форми», притаманні як продукуванню мовлення, так і розумінню, є складною «динамічною трансформацією» (Выготский, 2000: 503). Ці висновки вченого є важливими для розуміння ролі та функцій внутрішнього мовлення в комунікації партнерів зі спілкування. Думку (смисли) з їх особливими - внутрішніми - мовними засобами, відмінними від зовнішніх мовних засобів, цей дослідник розглядає як перший план внутрішнього мовлення при говорінні й останній план внутрішнього мовлення при аудіюванні. При цьому варто відмітити, що «шлях від думки до слова лежить через значення» (Выготский, 2000: 503). Розвиваючи це положення Л.С. Виготського, можна стверджувати, що й шлях від слова до думки також лежить через значення. Таким чином, свою генеративну концепцію Виготський будує на тлі смислів, які реалізуються в процесі комунікації у внутрішньому мовленні комунікантів своєрідними внутрішніми мовними засобами. Ці смисли трансформуються в зовнішні слова при говорінні та в думку при сприйманні й розумінні.

Значне за обсягом місце в цій статті відведено результатам аналізу поглядів Л. С. Виготського лише тому, що його концепція одна з перших дає відповідь на аналізоване питання: «Яке місце внутрішнього мовлення в генеративних процесах суб'єктів комунікації'?», а також уперше в науці представляє психолінгвістичне уявлення про комунікацію як рух: (1) від думки до слова в комунікатора; (2) від слова до думки в комуніканта.

Співавторами статті (Kljajevic et al., 2017) висловлена критична, але одночасно й суперечлива думка про те, що частина досліджень Л. Виготського зосереджена на конкретному аспекті й не вичерпує ідеї внутрішнього мовлення, а власне його концепція внутрішнього мовлення (Выготский,1934) характеризується дуже суб'єктивним значенням, оскільки побудована на визнанні предикативного характеру та скороченої синтаксичної форми внутрішнього мовлення. Погоджуючись із першою тезою цих співавторів про конкретний, а саме: психолінгвістичний аспект дослідження Л.С. Виготського, ми разом з тим підкреслюємо явну недооцінку концепції мовленнєвого мислення, зокрема її найважливішого - генеративного й семантичного аспектів. Ці дослідники, на жаль, не оцінили належною мірою розкриті в ній проблеми значення і смислу, співвідношення мовлення і мислення та інші важливі наукові цінності, які проходять червоною стрічкою через всю концепцію Л.С. Виготського (1934), де вперше представлене наукове уявлення, максимально наближене до реального процесу породження мовлення. Концепція мовленнємислення є однією з фундаментальних наукових праць із закладеними основами трансформаційних підходів до мовлення, при реалізації якого внутрішнє мовлення постає як важлива фаза між мотивом, метою і озвученням внутрішніх задумів. Ця ідея до цього часу є затребуваною в науковому світі й широко використовується, набуваючи нових модифікацій й інваріантного наповнення. При цьому побудовані на цій ідеї генеративні моделі, як засвідчив систематичний огляд, не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, збагачуючи запропоновану Л.С. Виготським концепцію та розвиваючи її з позиції можливостей сучасної науки та новітніх апаратурних засобів дослідження.

На підтвердження наукового значення генеративної концепції мовленнємислення (Выготский, 1934) для сучасної репрезентації питань внутрішнього мовлення пошлемося на дослідження (Jones & Fernyhough, 2007), у якому з опорою на погляди Л.С. Виготського щодо розвитку внутрішнього мовлення захищається передбачення, за яким внутрішнє мовлення можна розглядати як форму дії та сформувати попередні практичні зауваження стосовно використання NASS до AVH.

У «моделі розуміння мовлення» (Fessenden, 1955) її автор аналізує комунікативний процес лише з позиції розуміння мовлення та представляє мовленнєрозуміння як систему семи рівнів. На четвертому - глибинному рівні - реципієнт здійснює пошук нового методу опрацювання мовленнєвого сигналу шляхом встановлення спільного й відмінного у сприйнятому повідомленні. Відтак, виникає оцінка сприйнятої інформації. На п'ятому рівні - реципієнт виокремлює загальний смисл сприйнятого повідомлення. Шостий рівень - рівень інтерполяції підтексту наступної інформації, яка буде сприйматися. На цьому рівні відбувається передбачення (прогнозування) майбутньої дії. На сьомому рівні слухач здійснює інтроспективне оцінювання всього процесу мовленнєрозуміння.

У «концепції механізмів мовлення» (Жинкин, 1958, 1982), комунікативною за своєю суттю, внутрішнє мовлення - важливий механізм і вид мовлення, транслятор, необхідний для взаєморозуміння. Внутрішнє мовлення реалізується через «універсальний предметний код (УПК)», що має загальну структуру для обробки як вербальної інформації, так і інформації про навколишнє, яка надходить через різні органи чуття. Потреби комунікації, зазначав психолог, спричинили утворення кодів, що взаємодіють, об'єдналися в єдину систему: мова - звукове мовлення, - внутрішнє мовлення - інтелект. Ця система є саморегульованою і здатною до самовдосконалення.

Протиставлення двох дискретних кодів мови інтелекту породило «змішаний код - внутрішнє мовлення», яке можна розглядати як універсальний предметний код, що став посередником не тільки між мовою й інтелектом та між розмовним і писемним мовленням, але й між національними мовами (Жинкин, 1982: 18-19). Подібне дефініціювання яскраво підкреслює комунікативний напрям дослідження внутрішнього мовлення цим ученим. Внутрішнє мовлення, на його думку, виконує функцію «суб'єктивної мови», «мови - посередника», «коловороту індивідуальних кодів». Внутрішнє мовлення як механізм генеративного процесу не усвідомлюється людьми, але забезпечує взаєморозуміння між комунікантами, що розмовляють однією і різними мовами. УПК трактується ним як такий, що успадковується генетично.

«Предметний код - це межа мовлення та інтелекту. Тут доконується переклад думки на мову людини. Це означає, що національні мови мають загальну генетичну структуру і відрізняються між собою лише деякими способами інтеграції того ж предметного коду» (Жинкин, 1982: 54-55).

М.І. Жинкін запроваджує поняття «задуму» цілого тексту і розглядає його продукування як процес розгортання та реалізації задуманого. Значеннєво-змістовий аспект тексту передбачає в процесі своєї реалізації орієнтування на адресата комунікації і, зокрема, наявність у нього певних знань, спільних з мовцем, не виражених у тексті, і таких, що додумуються адресатом (Жинкин, 1958, 1964, 1982).

У процесі розуміння висловлювання відбувається реконструкція смислу, переведення його на універсально-предметний код (УПК) - код інтелекту - у модель фрагменту дійсності, відтворену в сприйнятому повідомленні. Так виникає денотат - повідомлення, яке відповідає акту розуміння. На думку М.І. Жинкіна, розуміння тексту відбувається на рівні денотатів через осмислення реципієнтом зв'язків і відношень, які відтворені у сприйнятому тексті, а також на основі використання наявних у слухача фонових та енциклопедичних знань про відповідні денотати.

Внутрішнє мовлення, за М.І. Жинкіним, має особливий «предметно-схемний» код - код образів і схем. Таке розуміння співвідноситься з сучасними дослідженнями (McGuire, Silbersweig, Murray et al., 1996; McGuire, Silbersweig, Wright et al., 1996; Ахутина, 2002; Oppenheim & Dell, 2008; Geva, 2018 та ін.), у яких розкривається взаємозв'язок внутрішнього мовлення та різних видів образів (вербальних, мисленнєвих, ментальних). Показовим у цьому аспекті є описаний у праці (Levine, Calvanio & Popovics, 1982) випадок із чоловіком у віці 54 років, у якого внаслідок правостороннього гемипарезу сталася повна втрата внутрішнього мовлення: він не міг говорити сам із собою і не міг оцінювати фонологічну структуру слів. Проте збережені в нього мовні навички ґрунтувалися на високорозвинених візуальних образах. Отже, описаний випадок також підтверджує висловлене ще в 1958 році положення М.І. Жинкіна про притаманний внутрішньому мовленню особливий код образів і схем. Важливу думку висловила й Т.В. Ахутіна (Ахутина, 2002), експериментальним шляхом, довівши, що: «мисленнєвий образ ситуації - основа для створення внутрішньо-мовленнєвої програми й її звірення» (Ахутина, 2002: 135).