Взаємодія лінгвокультур як основа міжкультурної комунікації

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Взаємодія лінгвокультур як основа міжкультурної комунікації

О.В. Олійниченко

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри іноземних мов гуманітарних факультетів

Анотація

В статті розглядається проблема взаємодії представників різних країн та культур. Проаналізовано етапи становлення міжкультурної комунікації як науки і прикладної дисципліни. Висвітлено проблеми міжнародного спілкування в лінгвістичному та культурному аспектах.

Ключові слова: лінгвокультура, комунікація, концепт, вербальний код, стиль.

Аннотация

В статье рассматривается проблема взаимодействия представителей разных стран и культур. Анализируются этапы становления межкультурной коммуникации как науки и прикладной дисциплины. Освещаются проблемы международной коммуникации в лингвистическом и культурном аспектах. Ключевые слова: лингвокультура, коммуникация, концепт, вербальний код, стиль.

Annotatіon

The article focuses on the problem of interaction between representatives of different countries and cultures. The author analyzes the periods of development of intercultural communication as a science and applied discipline. The article covers the problems of international communication in the linguistic and cultural aspects.

Key words: cultural linguistics, communication, concept, verbal code, style.

Глобалізація змінює не тільки політичне й економічне життя в світі, а й характер міжнародного спілкування, яке набуває нових ознак і вирішує нові завдання. Поширення кроскультурних контактів і вивчення іноземних мов зумовлюють інтерес до міжкультурної комунікації як наукової та практичної сфери, що зараз переживає бурхливий розвиток у різних країнах.

Отже, постає потреба у визначенні сутності міжкультурної комунікації, формулюванні її основних принципів, аспектів вивчення. Головною ознакою міжкультурної комунікації є її перетин з іншими дисциплінами, що зумовлює необхідність звернення до багатьох суміжних галузей, основні серед яких лінгвістика, культурологія, соціологія та психологія. Інтердисциплінарність міжкультурної комунікації забезпечує ефективність її практичного застосування у, приміром, вивченні іноземних мов.

В наш час велика кількість людей беруть участь в міжнародних форумах і конференціях, працюють в міжнародних компаніях та організаціях, навчаються за кордоном або просто подорожують. Як показує досвід, щоб підтримувати різні форми спілкування, необхідне не лише знання мови, алей знання норм і правил культури. Кожний учасник міжнародних зв'язків розуміє, що для повноцінного спілкування є потреба добре володіти іноземною мовою, знати норми поведінки, культури своїх партнерів по спілкуванню і, нарешті, розуміти сам процес комунікації. Виникає необхідність осмислення і вивчення лінгвокультур та основ міжкультурної взаємодії, що зумовлює актуальність нашої статті.

Поняття міжкультурної комунікації викликає багато дискусій в науковій літературі та серед спеціалістів-практиків. Поширені такі синонімічні терміни як «кроскультурна», «міжетнічна» комунікація. Міжкультурне спілкування є процесом комунікативної взаємодії між індивідами, які представляють різні культури і мають свій власний мовний код, конвенції поведінки, ціннісні установки, звичаї і традиції [1: 296].

Дослідник В.М. Манакін зазначає, що «об'єктом міжкультурної комунікації є спілкування представників різних національних і лінгвокультурних спільнот, а предметом -- прийняті в національних спільнотах мовні стереотипи і норми поведінки, спілкування, певні «культурні сценарії» різних дій, усталені моделі сприйняття та оцінювання предметів і явищ, соціально унормовані звички, традиції, ритуали, дозволи, заборони тощо» [2: 9]. Поняття «міжкультурна комунікація» вперше було сформульовано у 1954році в праці Г.Трейгера та Е.Холла «Культура і комунікація. Модель аналізу». Дослідники довели тісний зв'язок між культурою і комунікацією, провівши аналогію з вивченням іноземних мов на основі граматичних категорій, прийшли до висновку, що шляхом передачі лінгвістичних навичок можливе досить глибоке вивчення інших культур. На думку Е.Холла, мета вивчення міжкультурної комунікації - аналіз практичних потреб представників різних культур для успішного спілкування. Американський лінгвіст вперше почав розглядати акт комунікації як такий, що піддається вивченню, аналізу. Наступні публікації Е.Холла привернули увагу багатьох вчених до проблем міжкультурної комунікації Інший американський дослідник О.Тейлор в своїй книзі «Міжкультурна комунікація: важливий вимір ефективної освіти» стверджує, що комунікація - це породження культури. Спосіб, за допомогою якого люди спілкуються, обумовлений їхньою культурою. Людина може знати більше однієї культури, бути експертом з декількох культур, але беззаперечним буде одне: комунікація - це продукт і витвір культури [3:12].

Дослідники К. Клакхон та Ф. Стродбек запропонували вивчати різні культури за ставленням цих культур до таких концептів, як погляд на природу людини, ставлення до природи, погляд на концепти часу та простору. Вчені Пітбургського університету США, розвиваючи культурологічний аспект гіпотези Сепіра - Уорфа, розробили поняття «перцепція», «перцептуальні системи», розглядаючи їх як посередників між культурою та мисленням. Дослідники Сингер М. і Стюарт Е. стверджували, що мова є одним із засобів встановлення і підтримки подібного сприйняття в членах певної культурної групи. Акцентувавши свої наукові інтереси на проблемі взаємодії культур, вони вивчали питання культурної асиміляції. Засновником іншого напрямку дослідження міжкультурної комунікації став Портер Р., науковий інтерес якого був пов'язаний з питанням вербального та невербального спілкування. Численні дослідження проблеми взаємодії культур свідчать про те, що досягнення позитивних результатів залежить від здатності учасників спілкування розуміти один одного, а на це впливає багато факторів, серед яких Грушевицька Т.Г., Попков В.Д. та Садохін А.П. виділяють етнічну культуру кожного із співрозмовників, психологію народів, культурні цінності, які панують в тій чи іншій державі. Перш за все, говорячи про міжкультурну комунікацію, багато вчених виходять із поєднання двох понять «культура» та «комунікація» (Т.Г. Грушевицька, В.Д. Попков, А.П. Садохін, С.Г. Тер-Мінасова, У.Б. Гудикунсг, Л. Самовар, Р. Портер). Дослідниця Т.Г. Тер-Мінасова підкреслює, що здатність до розвитку комунікативної компетенції властива всім представникам людства, але конкретна реалізація цієї здатності обумовлюється культурою. Крім того, ця здатність зазнає впливу і самого індивідуального досвіду людини, тому часто цей досвід перешкоджає взаєморозумінню людей спільної культури і мови, не кажучи вже про представників інших культур [5: 17].

Культура різних народів пізнається через системи культурних кодів.Одним із найцікавіших виявів культурних кодів є особливості комунікації між людьми, за якими пізнають темпераментних італійців, повільних естонців, стриманих британців, розкутих американців, емоційних греків. Мову, яка є основним складником комунікації, також можна розглядати як самодостатню культурну систему, що зумовило виникнення окремої науки -- лінгвокультурології, яка вивчає взаємодію культури і мови, узагальнює всі можливі способи збереження і передавання інформації про культуру народу за допомогою мови. Лінгвістичний аспект міжкультурної комунікації є першочерговим і передбачає вивчення мовних відмінностей, які можуть впливати на комунікацію між носіями різних мов. Існує чимало міжмовних омонімів, значення яких у різних мовах не збігаються. Наприклад, англійською “list” позначає список, а в українській - це лист паперу; «луна» в українській мові - відгомін, а в російській - місяць; англійською “complexion” - колір обличчя, а українською це позначає будову тіла. Лінгвістичний аспект не обмежується виявленням семантичних особливостей слів різних мов. Він також охоплює зіставлення різних комунікативних ситуацій, способи характеристики світу мовними засобами, порівняння мовної поведінки представників різних культур. Для кожної лінгвокультури важливою є мовна картина світу. Кожна мовна картина світу неповторна і певним чином впливає на мислення носіїв конкретної мови і культури. У разі володіння двома або більше мовами (білінгвізм та полілінгвізм) розрізняють первинні і вторинні мовні картини світу. Наприклад, у процесі вивчення іноземної мови відбувається нашарування вторинної мовної картини світу на первинну. За словами дослідника В.М. Манакіна, існування мовної картини світу зумовлене гносеологічним чинником -- процесом пізнання, яке є невід'ємною частиною сутності людини. У реальному світі існують предмети і явища, у свідомості -- поняття, а в мові -- слова, інші мовні одиниці, що відображають зміст свідомості. Це образ свідомості, реальності, інтегрованого знання людини про світ і водночас відображення творчості людського духу та свідомості. Міжкультурне спілкування є основою національно зумовленої інтерпретації світу, що впливає на мислення, свідомість і світосприйняття мовців певної національної спільноти. Американський лінгвіст Вільям Вітні зазначав, що кожна мова має властиву тільки їй систему усталених відмінностей, свої способи формування думки, відповідно до яких перетворюються зміст і результати розумової діяльності людини, весь запас її вражень, досвіду і знання світу. Пік розвитку ідеї впливу мови на світосприймання припав на діяльність американської школи етнолінгвістики, представленої Френсісом Боасом, Едвардом Сепіром і Бенджаміном Ворфом. Ф. Боас, зокрема, зазначав, що мови різняться не тільки за характером складників їх фонетичних елементів та звуковими групами, а й за групами ідей, і що особливості мови відображаються в поглядах і звичаях народів. Ці думки були розвинуті в гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра -- Ворфа. Люди, що говорять різними мовами, створюють різні картини світу. Мовні відмінності впливають на зміст мислення. Отже, найперші мовні коди пізнання світу з'явилися на етапі становлення етносу та його мови і продовжують у новому вигляді існувати в сучасних мовах, які певною мірою скеровують напрям свідомості їх носіїв (проте не настільки, щоби вважати мову вирішальним чинником людського способу мислення і свідомості). Мова створює своєрідний матеріальноідеальний каркас думок, свідомості, глибинне наповнення яких здійснюється в межах концептуальних картин світу соціуму та особистості.

Культура комунікації визначається мовою співрозмовників і тісно пов'язана звикористанням певного мовного коду комунікації. Сама вона, в свою чергу, зумовлює спосіб кодування інформації: кількість мовлення, ступінь експлицитності комунікативного наміру, співвідношення кількості інформації, що передається вербально та невербально. Вибір мови спілкування - це не лише вибір загального коду спілкування, що певним чином є необхідним для того, щоб комунікація відбулася.

Вибір мови має також і психологічний ефект. Розглянемо три можливі ситуації: а) спілкування на мові комуніканта А; б) спілкування на мові комуниканта Б; в) спілкування мовою, відмінною від рідних для комунікантів мов. Всі три ситуації відрізняються одна від одної. Перші дві ситуації типологічно схожі, але вибір мови може в деяких випадках міняти «розташування сил» в ситуації спілкування в залежності від обставин. Комунікація ніколи не відбувається у вакуумі, і облік ситуативного контексту є вкрай важливим. У деяких випадках вибір мови буде визначатися практичною зручністю: уявімо собі, що обидва співрозмовники можуть говорити на мові Б (наприклад, англійською), але не на мові А (наприклад, українською). У цьому випадку вибір англійської мови буде просто раціональним вибором, що забезпечує необхідний видимий рівень взаєморозуміння.

Складніше, якщо обидва співрозмовники в однаковій мірі могли б ефективно комунікувати на обох мовах. У цьому випадку вибір мови має вже більш складну природу. Уявімо собі три ситуації: 1) українець розмовляє з англійцем один на один, спілкування відбувається в Україні; 2) українець розмовляє з групою англійців, спілкування відбувається в Україні; 3) українець розмовляє з англійцем або групою англійців, спілкування відбувається в Англії. У цих трьох ситуаціях спілкування передбачає різний розподіл соціальних статусів, пов'язаний з фактичним проявом нерівності комунікантів. У першій ситуації той факт, що україномовний співрозмовник знаходиться в звичному для себе соціокультурному середовищі, робить його позицію привілейованою порівняно з позицією «самотнього» англійця, чиї стереотипи і культурний стиль комунікації не знаходять підтвердження і підтримки в спілкуванні зі співвітчизниками, якого він в даному випадку позбавлений. У такій ситуації саме він, а не українець буде проявляти комунікативну обережність і прагнути підлаштуватися під стиль спілкування співрозмовника.

У другій ситуації позиція українця вже не здається настільки особливою, оскільки англієць в своєму спілкуванні змушений орієнтуватися як на українського співрозмовника, так і на своїх співвітчизників, в спілкуванні з якими він, слідуючи закладеному у ньому комунікативному стереотипу, може не соромлячись проявляти свою національну лінгвокультуру. Вибір стилю спілкування в даному випадку буде залежати від того, які рольові форми спілкування групаанглійців обере для спілкування з українцем, а також від індивідуальних комунікативних і психологічних навичок україномовного співрозмовника.

У третій ситуації українець буде вже в слабкій позиції - він буде змушений проявляти комунікативну обережність, бо тепер він гість. Саме він буде змушений підлаштовуватися під лінгвокультуру англійця. Вибір мови в цих трьох ситуаціях має різний зміст. З точки зору соціальної він має символічне значення, оскільки підкреслює домінування одного з комунікантів, його становище «хазяїна» і «гостьовий» статус співрозмовника. З точки зору психологічної вибір мови буде визначати ступінь комунікативного комфорту «слабкого» учасника комунікацій. Залежно від конкретної стратегії спілкування «сильний »комунікант може прагнути до демонстрації своєї домінуючої позиції, або до прояву ввічливості і навмисному прийнятті мови «слабкого» співрозмовника в якості мовного коду спілкування з тим, щоб не підкреслювати зайвий раз своє привілейоване становище. Як правило, мова визначає комунікативний стиль спілкування. Наприклад, вибір арабської мови передбачає розгорнутий стиль спілкування: від комуніканта очікуються багатослівність, використання експресивних компонентів мови, яскравих метафор і порівнянь. При використанні японської мови такий стиль спілкування, навпаки, здасться носію цієї мови неадекватним, оскільки японська комунікація має тенденцію до стислості виразу думки і максимального використання невербальних засобів спілкування (погляд, поза, жест).

Специфіка міжкультурної комунікації полягає в тому, що вибір тієї чи іншої мовної системи не передбачає, що разом з мовою співрозмовник, для якого ця мова нерідна, дотримуватиметься відповідного комунікативного стилю. Іншими словами, українець, ведучи з іноземцем розмову по- англійськи, не обов'язково буде дотримуватися невербальних норм спілкування, прийнятих в англійській лінгвокультурі. Найчастіше всього навіть якщо і станеться зміна вербальних кодів комунікації, переключення стилістичних і невербальних кодів не відбувається. Це створює певні ризики, оскільки для співрозмовника-англійця вибір для спілкування рідної для нього мови визначає систему очікувань від невербального боку спілкування: вибір фактичної стратегії, характер невербальної комунікацій та ін. Українець же, розмовляючи по-англійськи, може продовжувати комунікативну поведінку, властиву своїй лінгвокультурі, що при певних обставинах може не відповідати сподіванням співрозмовника. Той самий ефект може виникати і в разі, коли українець, спілкуючись по-англійськи з англійцем, допускає чисто мовні помилки (лексичні, граматичні та ін.): носію мови вони кидаються в очі, що псує загальне враження від спілкування, створює комічні ситуації, часом перешкоджають досягненню поставленої комунікативної мети. У зв'язку з цим третій тип комунікативної ситуації, при якому співрозмовники вибирають для спілкування мову, що не є рідною ні для одного з них, на ділі виявляється найменш ризикованим. У такій ситуації стиль спілкування апріорі не пов'язаний з обраним мовним кодом, і ні у одного з комунікантів не створюються помилкові очікування. Крім того, в такому спілкуванні будь-яка мовна неточність має істотно меншу вагу, менш помітна співрозмовнику та в меншій мірі впливає на досягнення комунікативної мети.

Міжкультурне спілкування може здійснюватися також:

1) через «мовних брокерів» - перекладачів;

2) за допомогою машинного перекладу. Це, мабуть, самий невдалий спосіб подолання мовного бар'єру; незважаючи на деякі успіхи в області автоматичної обробки текстів, штучний переклад далекий від досконалості, оскільки не здатний враховувати специфіку лінгвокультури носіїв мови;

3) на штучних мовах (найрідкісніший спосіб);

4) на декількох мовах (за умови, що ними володіють всі комуніканти). Цей спосіб також недосконалий, оскільки не сприяє виробленню єдиного ситуативного коду комунікації;

5) на мові міжнародного спілкування (самий поширений спосіб). «Рівноправ'я» комунікантів в ситуації міжкультурного спілкування забезпечує вибір третьої, нейтральної мови, але тоді всі вони не зовсім вільні у виборі мовних засобів. До того ж їх знання цієї третьої мови може бути неоднаковим, і тоді один з комунікантів знову опиниться в невигідному становищі.

Національно-культурні особливості комунікативної поведінки архетипні за своєю природою, тому їх можна простежити в паремійному фонді мови. О. Семенюк і В. Паращук на матеріалі прислів'їв і приказок української, російської та англійської мов виявили найтиповіші особливості комунікативної поведінки цих народів. За основу порівняльного аналізу було взято найважливіші категорії комунікативної поведінки:

1) говоріння як провідний вид мовленнєвої діяльності; 2) комунікативну етику; 3) комунікативну оцінність, де насамперед оцінюють: говоріння -- практичну діяльність, говоріння -- слухання, говоріння -- мовчання; 4) комунікативну відповідальність; 5) комунікативну емоційність.