Діалектна лексика як стилетворчий і образотворчий фактор тексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Діалектне слово як функціонально-стилістична одиниця

1.1 Поняття, характерні риси та функції діалектної лексики

1.2 Лінгвістичні особливості діалектизмів в творах українських письменників

Розділ 2. Лексичні особливості поетичного мовлення в творах Лесі Українки

2.1 Мовно-стилістичні засоби Лесі Українки

2.2 Діалектна лексика в творах Лесі Українки

Розділ 3. Волинізми у творі «Лісова пісня» та їх характеристика

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

діалектний лексика волинізм

Актуальність теми дослідження. Постановка наукової проблеми та її значення. Творча спадщина Лесі Українки, що увібрала в себе оригінальні й перекладні поетичні та прозові тексти, мовознавчі, літературно-критичні статті, рецензії, етнографічні та фольклорні розвідки, характеризується постійним використанням діалектних одиниць. Це зумовлено, насамперед, орієнтацією Лесі Українки на народну мову, а також процесом становлення української мови як мови літературної загалом і мови науки зокрема.

Актуальність роботи полягає в тому, що на матеріалі творів Лесі Українки досліджено діалектну лексику як стилетворчий і образотворчий фактор тексту. Робота дає можливість визначити важливі ознаки індивідуальної манери письма поетеси, відкриває ще один ракурс -- мовний -- аналізу художніх образів творчості Лесі Українки, доводить нерозривний зв'язок її творчої спадщини з культурою рідного народу [1, c. 5].

Аналіз останніх досліджень. Діалекти української мови досліджували К. Михальчук, О. Шафонський, О. Павловський, М. Максимович, І. Вагилевич, Я. Головацький, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, А. Кримський, І. Зілинський. Найбільш ґрунтовно питання діалектного членування української мови висвітлено в посібниках С. Бевзенка «Діалектні групи і говори української мови» та «Українська діалектологія».

Питання використання діалектизмів у художній літературі досліджували С. Бевзенко, Т. Бугайко, Ф. Бугайко, О. Єфімов, І. Бацій, С. Врубель, Т. Назарова, Б. Шарпило, В. Грищук. Науковці зазначають, що діалектизми дають можливість авторові підкреслити територіальне походження персонажів, їхні характери, індивідуальні особливості, гумор, дотепність, душевний настрій у момент зображення. В авторській мові діалектизми використовують в етнографічно-побутових описах, у створенні характеру зображуваної місцевості, з метою стилізації мови.

Предметом даного дослідження є лексичні діалектизми у творчості Лесі Українки.

Об'єктом даного дослідження є лінгвістичні особливості діалектизмів в творах українських письменників.

Метою даної курсової роботи є аналіз лексичних особливостей поетичного мовлення в творах Лесі Українки.

З поставленої мети випливають такі завдання:

Встановити поняття, характерні риси та функції діалектної лексики;

Визначити лінгвістичні особливості діалектизмів в творах українських письменників;

Проаналізувати волинізми у творі «Лісова пісня» та схарактеризувати їх.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, висновків та списку використаних джерел.



Розділ 1. Діалектне слово як функціонально-стилістична одиниця

1.1 Поняття, характерні риси та функції діалектної лексики

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких обмежене певною територією. Діалектна лексика характеризується неоднорідністю.

Одним із видів діалектизмів є етнографізми - слова, що називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства певної місцевості, наприклад: котига - віз, на якому возять припаси, необхідні для пастухів, овець; верета - покривало, мішок на сінник; загата - огорожа біля стін хати, проміжок між якою і стінами закладається листям, соломою або глицею для утеплення хати взимку; сачма - велика сітка-накидка для лову риби; рунець - біла хустина або шматок полотна; рябчун - різнобарвний домотканий килим.

Етнографізми не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є місцевими назвами місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні діалектизми - слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням: безрога - свиня, легінь - парубок, бузько - лелека, втрафити - потрапити, капарство - недбалість, неохайність, ковнір - комір, клевець - молоток, когут - півень, рахуба - клопіт. Третьою групою діалектної лексики є семантичні діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення: куля - милиця, бук - палиця, обруч - поряд, пасія - гнів, чудно - незручно, під - горище. Розрізняють також діалектизми фонетичні (хтіти - "хотіти", свої - "своєї", шкахва - "шафа", кождий - "кожний") і граматичні (баче - "бачить", дасииі- "даси", к столу - "до столу") [2, c. 76].

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Федот Трохимович Жилко у своїй книзі «Нариси з діалектології української мови» пише, що літературна мова, хоч і ґрунтується на певній діалектній базі, звичайно не збігається з жодним із місцевих діалектів. Якщо кожен із діалектних різновидів національної мови поширений на порівняно обмеженій території і обслуговує як засіб спілкування повсякденні побутові і виробничі потреби місцевого населення на цій території, то літературна мова поширена тією чи іншою мірою на всій території проживання певної нації і є засобом спілкування між усіма її членами, знаряддям загальнонаціональної культури, мовою науки і літератури, обслуговує різноманітні прояви життя нації в цілому, а також є загальною розмовною мовою. Також треба відзначити, що літературні мови не поривають зв'язків з місцевими діалектами, а, навпаки, взаємодіючи з ними поповнюють свої скарби за їхній рахунок повними лексичними і виражальними засобами. Причому це збагачення обмежується лексикою і фразеологією.

Мовознавець зазначив, що історичні умови формування й розвитку нової української літературної мови на національній основі склалися так, що вона на початкових етапах виступала у двох основних різновидах:

1) східноукраїнському, чи наддніпрянському, в основу якого лягли середньонадніпрянські, ширше південно-східні діалекти;

2) західноукраїнському, чи галицькому, який ґрунтувався на наддністрянських говірках південно-західного типу.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів [3, c. 35].

Літературна мова і діалект характеризуються специфічними ознаками, частково взаємопротиставними. Діалект протиставляється літературній мові як територіально обмежена форма існування мови, що має тільки усну сферу комунікації (літературна мова охоплює писемну й усну сфери); діалектові, на відміну від літературної мови, властивий тільки один функціональний стиль -- розмовне мовлення [4, c. 22]. Неоднаковий і соціальний ґрунт літературної мови й діалекту. В наш час діалекти залишаються основним засобом спілкування для більшості населення. Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням для всіх літературних норм [5, c. 90].

Діалектизми в українській літературі до Лесі Українки використовували часто, але їх локалізація була обмежена переважно говорами середньої Наддніпрянщини. До того ж характер діалектизмів, прийоми їх використання відзначалися випадковістю і примітивізмом, тому що не існувало відповідних норм щодо їх вживання і не досліджувалися питання про їхню функцію в літературному творі. Такі мовні засоби застосовували здебільшого стихійно, під впливом оточення і рідше зі стилістичною метою для відображення місцевого колориту чи характеристики героїв із соціального боку.

Леся Українка з розвиненим естетичним чуттям, підпорядкованим її демократичному, прогресивному світогляду, легше, ніж інші українські письменники, знаходила прекрасне в народній мовній скарбниці. Але поетеса пішла не уторованою дорогою використання діалектних особливостей виключно південно-східного типу; українську народну мову вона черпнула набагато глибше, захопивши й говори знайомого й дорогого їй Волинського Полісся і Волині загалом, які до неї в літературній мові майже не вживали. Отже, Леся Українка -- сміливий новатор, що розширив і мовну базу діалектизмів, і їх добір.

Основним діалектним джерелом для Лесі Українки були відомі і близькі їй волинські говірки, точніше, ковельські, з їх своєрідною лексикою, фразеологією, синтаксисом, так би мовити, мішаним стилем, характерним для перехідної смуги поліського, або північного діалекту. Своєрідність цього стилю письменниця добре уявляла; називала його «нашим», «волинським», «народним».

«Волинський стиль» у творах Лесі Українки ми надалі будемо називати волинізмами. В українській діалектології термін волинізм не вживаний, але, на думку В. Покальчука, він найбільш точно відповідає меті нашого дослідження: визначення особливостей лексичних діалектизмів, узятих письменницею на Волині, а також специфіки їх вживання у літературних творах [6, с. 27].

Леся Українка використовувала багато лексичних волинізмів, котрі зустрічаються як у мові автора, так і в мові персонажів. У одній із ремарок «Лісової пісні», наприклад, читаємо: «На кущах стремлять горщики, гладишки» [9]. Гладишка (загальновживане глечик, глек) -- це один із елементів розмовно-побутової лексики Волині. Означає це слово вид високого глиняного посуду, переважно великого або середнього розміру, з невеликою опуклістю у нижній своїй частині [6]. Назву цю дослідники розглядають як «чисто волинське слово», як один із прикладів обласної (територіально - діалектної) лексики.

Далі автор пише: «По лісі калатають клокічки -- десь пасеться товар» [7, с. 39]. Слово клокічки означає дерев'яні дзвіночки, котрі вішали худобі на шию, щоб легше було її розшукати, коли вона паслася на заболочених місцях серед кущів. Підтвердженням, що це волинізм, свідчить посилання у словнику Б. Грінченка на Ковель як на місце, звідки береться така назва.

У наведеному вище реченні є слово товар (тюркського походження із значенням «гроші» замість літературного худоба). Це слово, властиве розмовному жанрові, на Волині є звичним, і Леся Українка взяла його з ковельських говірок.

У іншій ремарці «Лісової пісні» знаходимо волинську назву птахів сичів -- пущики: « Уїдливо хававкають пущики». Це слово на Ковельщині і тепер є загальновідомим.

Продовжуючи мовностилістичний аналіз «Лісової пісні», легко переконатися, що волинізми трапляються там частіше у мові персонажів, ніж у ремарках. Це пояснюється тим, що «Лісова пісня» створена на матеріалі волинського фольклору і письменниці потрібні були діалектизми для відтворення місцевого колориту. Так, «Той, що греблі рве» говорить: «Збігав я гори, доли, яри, ізвори». Слово ізвори вживається на Ковельщині зі значенням «вибоїни» або «ями», розмиті водою, які не можна проїхати.

Образ матері Лукаша висвітлюється або її звичайною розмовно - побутовою лексикою («управлюся тимчасом з дробиною», тобто із свійською птицею), або спеціально підібраними діалектизмами. Останнє особливо яскраво проявляється, коли мати Лукаша накинулася на Мавку з докорами: «упадоньку», «нездарисько», «нехтолице». До речі, на Ковельщині і тепер можна почути слово упадоньку («Ой мій упадойку») зі значенням «все пропало, настала біда» [8, с. 47]. Так само вживається тут і слово нехтолиця («взяв собі жінку-нехтолицю») із значенням «лінива», «нероба».

Отже, нова українська мова сформувалася на базі говірок південно-східного наріччя, зумовлена суспільно-політичними та історичними умовами.

1.2 Лінгвістичні особливості діалектизмів в творах українських письменників

У супрасистему “українська загальнонародна мова” поряд із такими системами, як “українська літературна мова”, “українська діалектна мова”, “мова української художньої літератури”, “мова української публіцистики”, “мова української науки” входить і система “мова української художньої літератури”. Остання, безумовно, не є ізольованою, а перебуває постійно в тісному контакті та взаємодії із перерахованими системами. Особливо корелюють між собою три системи: “мова художньої літератури” - “діалектна мова”, “сучасна українська літературна мова”. Подібну взаємозалежність виразно бачимо у творах Уласа Самчука.

Важливу роль у розвиткові української культури, у формуванні літературної норми на основі живого народного мовлення Галичини та Волині відіграли місцеві письменники. Питання розвитку української літературної мови, боротьба за її чистоту та функціонування в усіх сферах суспільного життя для реґіональних майстрів художнього слова були особливо актуальними. Про це свідчать їх художні твори, фольклорна, лінґвістична, етнографічна, публіцистична та епістолярна спадщина. Велике значення для розвитку української літературної мови мала культурно-просвітницька, перекладацька та видавнича діяльність письменників цього реґіону [10, с. 67].

Українська літературна мова протягом усіх історичних етапів перебувала у взаємодії з народними говорами, що виявлялося на різних структурних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Зміни в лексичному складі посідають особливе місце. Проте не всі функціональні стилі сучасної української літературної мови однаково податливі на поповнення діалектною лексикою. Передусім широко вона представлена в мові художньої літератури, у якій лексичні діалектизми проходять випробування на життєздатність, а потім уже стають або не стають надбанням літературної мови.

Діалектизми загалом виконують три основні функції: комунікативну, етнографічну і експресивно-виражальну. Комунікативна функція діалектизмів прозоро виявляє себе у творчості письменників дожовтневого періоду. Полягає вона у тому, що письменник, вживаючи діалектні елементи рідного йому говору чи наріччя у мові персонажів і в авторській мові, свідомо чи несвідомо використовує їх замість слів літературної мови. Етнографічну функцію виконують ті діалектизми (здебільшого лексичні), що передають певні відомості про матеріальну культуру жителів тієї чи іншої місцевості, про яких йдеться у творі.

Експресивно-виражальне значення мають діалектизми, які використовуються з метою типізації та індивідуалізації мови персонажів, щоб якнайглибше схарактеризувати реальну дійсність, відображену у творі. З погляду теорії літературних мов, формування загальновживаної літературної мови відбувається на основі певного територіального різновиду національної мови [11, с. 87].

Статус його детермінується екстралінгвальними, суспільними чинниками, зокрема роллю конкретної території в інтеграційних процесах соціально-економічного і культурного розвитку нації. Мовно-інтеграційні процеси, визначальні для доби становлення літературної мови й утвердження її як одного із важливих засобів національної єдності, зумовлюють конкретно-історичну взаємодію діалектних різновидів національної мови. У різні історичні періоди активізуються процеси взаємодії літературної мови з діалектами. Питання взаємодії літературної мови і діалектів належить до важливих теоретичних і практичних питань функціонування літературної мови. Місцевий діалект, будучи відгалуженням національної мови, поширений на обмеженій території. Він характеризується певною сукупністю діалектних явищ, відмінною від сукупності діалектних явищ іншого місцевого діалекту. Проте не можна думати, що діалектні явища одного діалекту повністю відрізняються від діалектних явищ іншого діалекту.

Межі поширення діалектних явищ у говорах сучасної української мови звичайно не збігаються одна з одною, а найчастіше перехрещуються між собою. Проте на стиках місцевих діалектів скупчуються лінії поширення діалектних явищ (ізоглоси), створюючи ціле пасмо таких ліній, так зване «пасмо ізоглос», яке й відділяє один місцевий діалект від іншого. На сучасному етапі розвитку національних мов, у тому числі й української, чіткої відокремленості сусідніх місцевих діалектів між собою не спостерігається. На пограниччі діалектів завжди виступає ширша чи вужча смуга перехідних говірок, що поєднують у собі діалектні риси обох сусідніх діалектів із перевагою рис одного з них. Така смуга перехідних говірок тягнеться, наприклад, на пограниччі між поліськими українськими і південно-східними діалектами [12, с. 65].

Незважаючи на унормованість, українська літературна мова на сучасному етапі не перестає вбирати в себе лексичні елементи з народних говорів. У попередні періоди діалектні слова масово входили в літературну мову (безпосередньо з говорів або посередньо внаслідок взаємодії із західноукраїнським різновидом літературної мови). Внаслідок природного, стихійного входження в літературну мову лексичні діалектизми переважно сприймалися як звичайні, стилістично нейтральні слова. У наш час історія входження окремого діалектного слова в літературну мову і закріплення в ній у кожному випадку індивідуальні. Кодифіковані норми літературної мови, або літературний стандарт, не залишаються незмінними. Народнорозмовний компонент літературної мови динамізується під впливом територіальних відмін національної мови. Опосередкований художньоестетичною функцією мови, використанням народнорозмовних елементів у художніх текстах, територіальний різновид впливає на динаміку стильових норм, а також на загальнолітературну норму. До народнорозмовних джерел збагачення мови художньої літератури належать і діалектні різновиди національної мови. Зауважимо, що кваліфікацію лексики діалектного походження в художніх творах XIX ст. не можна автоматично переносити на явища використання діалектизмів у художній прозі кінця XX - початку XXI ст., - сутність цих процесів відмінна. Функціональне навантаження діалектизмів в українських художніх текстах XIX ст. було іншим порівняно з функціями діалектизмів у сучасних художніх творах. Через мовну практику майстрів художнього слова ХІХ ст. лексика діалектного походження утверджувалася як елемент лексичної норми літературної мови.

Оскільки для зазначеного періоду розвитку літературної мови художній стиль був основою формування літературної норми і завдяки писемній практиці визначав цю норму, то й діалектизми становили неодмінну частину лексичної системи літературної мови на певному історичному зрізі її розвитку. Поширюючись у мові художньої літератури, діалектизми набували статусу наддіалектних явищ, зокрема регіональної, ареальної лексики. Останні поняття застосовуються до мовних одиниць, що характерні для комунікативної практики не лише мовців, носіїв окремих діалектів, а й для мовної практики представників ширших територій - певних регіонів [13, с. 87].

У XX ст, феномен діалектизмів розглядають у зв'язку зі стильовим розгалуженням літературної мови, функціонуванням стильових норм. Діалектизми набувають статусу стилістичних засобів, що збагачують, урізноманітнюють не лише художній, а й розмовний стиль літературної мови. Останній формується у другій половині XX ст., який тісно пов'язаний з регіональними відмінами літературної мови, активно вбирає в себе лексичні, граматичні елементи територіальних діалектів, спричиняючи активний процес формування наддіалектних явищ.

Щодо української художньої прози початку XXI ст. було б некоректно говорити про стихійне використання діалектних джерел, оскільки соціальний статус української літературної мови змінився порівняно з XIX-XX ст., отже, змінилося й співвідношення літературних і діалектних норм. Можна навести багато прикладів як за, так і проти активного впровадження в літературну мову діалектизмів. Частково, правда, відповідь на це складне питання знаходимо в академічній граматиці «Сучасна українська літературна мова», де зазначено, що літературна мова і сучасні говори перебувають у тісному взаємозв'язку при виразному процесі, який все більше посилюється, входження літературної мови в говори. У тих випадках, коли лексичний діалектизм, зайшовши в літературну мову, відповідає потребам виразу думки, потребам спілкування, - він перестає бути діалектизмом, здобуває собі місце в словнику літературної мови і збагачує його [14, с. 83].

Схожі думки з цього питання висловлював і М. Рильський, який усе своє творче і наукове життя присвятив вивченню, збагаченню скарбниці рідної мови. В одній зі статей він зазначає, що «... збагачення мови йде, безперечно, не тільки шляхом прямого утворення нових слів, неологізмів, а й шляхом переосмислення слів давніх, і шляхом умілого й доречного використання влучних і зрозумілих діалектизмів» [2, с. 71].

Загалом діалектизми в художньому тексті бувають виправданими тільки тоді, коли вони, по-перше, необхідні для кращої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, з контексту зрозумілі читацьким масам, тобто нічим не затемнюють змісту твору; по-третє, вживаються з почуттям міри, отже, кількісно і якісно не порушують художньо-естетичних вимог твору.

Введення діалектних форм у художнє мовлення - один із показників культури письма автора. Вдале поєднання книжно-літературного і розмовно-територіального мовлення свідчать про високу культуру художнього стилю, про вміння автора користуватися всіма багатствами нашої мови.

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких обмежене певною територією. Діалектна лексика характеризується неоднорідністю. Одним із видів діалектизмів є етнографізми - слова, що називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства певної місцевості, наприклад: котига - віз, на якому возять припаси, необхідні для пастухів, овець; верета - покривало, мішок на сінник; загата - огорожа біля стін хати, проміжок між якою і стінами закладається листям, соломою або глицею для утеплення хати взимку; сачма - велика сітка-накидка для лову риби; рунець - біла хустина або шматок полотна; рябчун - різнобарвний домотканий килим. Етнографізми не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є місцевими назвами місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні діалектизми - слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням: безрога - свиня, легінь - парубок, бузько - лелека, втрафити - потрапити, капарство - недбалість, неохайність, ковнір - комір, клевець - молоток, когут - півень, рахуба - клопіт. Третьою групою діалектної лексики є семантичні діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення: куля - милиця, бук - палиця, обруч - поряд, пасія - гнів, чудно - незручно, під - горище. Розрізняють також діалектизми фонетичні (хтіти - "хотіти", свої - "своєї", шкахва - "шафа", кождий - "кожний") і граматичні (баче - "бачить", дасииі - "даси", к столу - "до столу") [15, с. 76].

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Діалект (з грец. „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним“, звідки діалект -- наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей), різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

1) Територіальний діалект -- різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором.

Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч -- діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Буковині в XVII -- XIX ст.) [16, с. 46].

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні -- у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.

Кількість українських діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових політико-адміністративних об'єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративних, культурних, релігійних та освітніх центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов'язані з конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями, племенами.

Рядом визначальних рис діалекти української мови об'єднуються в наріччя:

до північного наріччя входять діалекти: східнополіський, середньополіський, західнополіський;

до південно-східного наріччя -- середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект;

до південно-західного наріччя -- лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект.

2) Соціальний діалект -- відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специфічних повнозначних слів -- іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше -- числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонародних слів у специфічних значеннях (решта лексичних засобів -- загальнонародні слова) [17, с. 27].

Варіювання у користуванні лексичними засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, наприклад, вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка -- хліб, биця -- теля, паця -- свиня, льоля - сорочка і т. ін.); специфічними для української мови дієслівними утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо.

Диференціація у користуванні лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня: носіїв мови, їх суспільного становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діалектичну диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діалектичних відгалужень від загальнонародної мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні -- одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичні системи та граматичні будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Тому коли територіально-діалектичні відмінності в межах національної мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.

Наріччя -- найбільша одиниця територіальної диференціації діалектів мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя окреслюють пасма -- ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної більшості говірок даного наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в окремих говорах [11, с. 3].

Поділ на три наріччя був запропонований К. Михальчуком у праці «Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (1872); пізніше з уточненнями й окремими застереженнями цей поділ усталився в українській діалектології. Існує двокомпонентна класифікація (протиставлення північного та південного наріччя), при цьому у межах південного наріччя виділяли пд.-східне і пд.-західне піднаріччя (Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів. Київ, 1923; Зілинський І. Карта українських говорів. Варшава, 1933). Одне наріччя від іншого відділяється смугою перехідних говірок. Глибина протиставлення між наріччями різна: на фонетичному рівні ближчими між собою виявляються південно-східного і частина південно-західного, на рівні граматичної структури близькими є південно-східне і північне наріччя.

Говір -- одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення -- наріччя, набором диференційних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Центральний об'єкт при дослідженні говору -- сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які входять до складу говору, географічний розподіл цих рис. На противагу говірці говір не є реально функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних підсистем має умовний характер. Описи говору переважно виглядають як перелік основних рис його структури. Поняття говору має не лише мовний, а й історично-культурний зміст: часто співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окремими етнографічними групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення говору також використовується термін «діалект».

Говімрка -- найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови.

У структурі мовно-територіальних утворень (говірка -- говір/діалект -- наріччя) лише говірка є реальною комунікаційною системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово рівнозначною мові.

Говірка відзначається єдністю структури, протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак на фонетичному, акцентуаційному, граматичному, лексичному, семантичному рівнях.

Близькі за визначальними рисами говірки утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає діалектичну мову. Говірка є центром, об'єктом описової діалектології (див. Свєнціцький І. Бойківський говір с. Бітлі, 1913), картографування у лінгвістичних атласах.

Ідіомм (особливість, своєрідність) -- загальний термін, запроваджений у лінгвістиці XX ст. для позначення різних форм існування мов: мови, діалекту, говірки, варіантів літературної мови тощо. Використовується для підкреслювання спільних властивостей таких мовних утворень, або у випадках, коли їх кваліфікація як окремої мови, діалекту, говірки тощо є проблематичною або дискусійною.

Ідіолект (свій, своєрідний, особливий + (діа)лект) - сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови. Термін «ідіолект» було створено аналогічно до терміну «діалект» для позначення індивідуальних варіацій мови на відміну від групових (територіальних, соціальних тощо) [3, с. 65].

Ідіолект завжди є представником певного ідіому (літературної мови, територіального чи соціального діалекту, говірки та ін.), поєднуючи у собі загальні і специфічні риси його структури, норми та узусу.

Сучасна українська мова має три наріччя:

північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.

південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей.

південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми -- слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше -- серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;

У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;

У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін. [14, с. 83].

Отже, діалектизми - це ті особливі мовні родзинки, якими вирізняється кожна місцевість.

Розділ 2. Лексичні особливості поетичного мовлення в творах Лесі Українки

2.1 Мовно-стилістичні засоби Лесі Українки

Діалектизми в українській літературі до Лесі Українки використовували часто, але їх локалізація була обмежена переважно говорами середньої Наддніпрянщини. До того ж характер діалектизмів, прийоми їх використання відзначалися випадковістю і примітивізмом, тому що не існувало відповідних норм щодо їх вживання і не досліджувалися питання про їхню функцію в літературному творі. Такі мовні засоби застосовували здебільшого стихійно, під впливом оточення і рідше зі стилістичною метою для відображення місцевого колориту чи характеристики героїв із соціального боку.

Леся Українка з розвиненим естетичним чуттям, підпорядкованим її демократичному, прогресивному світогляду, легше, ніж інші українські письменники, знаходила прекрасне в народній мовній скарбниці. Але поетеса пішла не уторованою дорогою використання діалектних особливостей виключно південно-східного типу; українську народну мову вона черпнула набагато глибше, захопивши й говори знайомого й дорогого їй Волинського Полісся і Волині загалом, які до неї в літературній мові майже не вживали. Отже, Леся Українка -- сміливий новатор, що розширив і мовну базу діалектизмів, і їх добір [15, с. 64].

Основним діалектним джерелом для Лесі Українки були відомі і близькі їй волинські говірки, точніше, ковельські, з їх своєрідною лексикою, фразеологією, синтаксисом, так би мовити, мішаним стилем, характерним для перехідної смуги поліського, або північного діалекту. Своєрідність цього стилю письменниця добре уявляла; називала його «нашим», «волинським», «народним».

«Волинський стиль» у творах Лесі Українки ми надалі будемо називати волинізмами. В українській діалектології термін волинізм не вживаний, але, на думку В. Покальчука, він найбільш точно відповідає меті нашого дослідження: визначення особливостей лексичних діалектизмів, узятих письменницею на Волині, а також специфіки їх вживання у літературних творах [16, с. 7].

Леся Українка використовувала багато лексичних волинізмів, котрі зустрічаються як у мові автора, так і в мові персонажів. У одній із ремарок «Лісової пісні», наприклад, читаємо: «На кущах стремлять горщики, гладишки» [9, с. 62]. Гладишка (загальновживане глечик, глек) -- це один із елементів розмовно-побутової лексики Волині. Означає це слово вид високого глиняного посуду, переважно великого або середнього розміру, з невеликою опуклістю у нижній своїй частині. Назву цю дослідники розглядають як «чисто волинське слово», як один із прикладів обласної (територіально - діалектної) лексики.

Далі автор пише: «По лісі калатають клокічки -- десь пасеться товар». Слово клокічки означає дерев'яні дзвіночки, котрі вішали худобі на шию, щоб легше було її розшукати, коли вона паслася на заболочених місцях серед кущів. Підтвердженням, що це волинізм, свідчить посилання у словнику Б. Грінченка на Ковель як на місце, звідки береться така назва [7, с. 19].

У наведеному вище реченні є слово товар (тюркського походження із значенням «гроші» замість літературного худоба). Це слово, властиве розмовному жанрові, на Волині є звичним, і Леся Українка взяла його з ковельських говірок.

У іншій ремарці «Лісової пісні» знаходимо волинську назву птахів сичів-- пущики: « Уїдливо хававкають пущики» [9, с. 82]. Це слово на Ковельщині і тепер є загальновідомим.

Продовжуючи мовностилістичний аналіз «Лісової пісні», легко переконатися, що волинізми трапляються там частіше у мові персонажів, ніж у ремарках. Це пояснюється тим, що «Лісова пісня» створена на матеріалі волинського фольклору і письменниці потрібні були діалектизми для відтворення місцевого колориту. Так, «Той, що греблі рве» говорить: «Збігав я гори, доли, яри, ізвори». Слово ізвори вживається на Ковельщині зі значенням «вибоїни» або «ями», розмиті водою, які не можна проїхати.

Образ матері Лукаша висвітлюється або її звичайною розмовно - побутовою лексикою («управлюся тимчасом з дробиною», тобто із свійською птицею), або спеціально підібраними діалектизмами. Останнє особливо яскраво проявляється, коли мати Лукаша накинулася на Мавку з докорами: «упадоньку», «нездарисько», «нехтолице». До речі, на Ковельщині і тепер можна почути слово упадоньку («Ой мій упадойку») зі значенням «все пропало, настала біда». Так само вживається тут і слово нехтолиця («взяв собі жінку-нехтолицю») із значенням «лінива», «нероба» [10, с. 7].

Письменниця вважає доцільним використати волинізми і в творах, не пов'язаних із волинським життям, задля збагачення словника літературної української мови. Ілюстрацією цього може бути, зокрема, слово хруст у мові Деві -- одного з персонажів поеми «У пущі»: «Я хрусту принесу...». Це слово як назва сухих гілок здавна вживане у Володимир-Волинському, вельському та інших районах Волинської області, а також у північних районах Житомирської області. У селах лодяжному, Дубовій та інших поблизу веля дотепер кажуть: «Назбирав хрусту».

Доречно згадати й такі діалектизми з творів Лесі Українки: трутити (штовхнути); жаско (страшно); неохвітно, нагально (негайно); пильний (негайний); цілий (увесь); аби (щоб). Ці волинізми залежно від жанру і стилю виконують різне завдання. Деякі з них вживані не тільки на Волині, але й в інших говорах поліського діалекту. Проте на вельши такі явища є діалектною нормою, і саме під впливом місцевого діалектного оточення, на яке дуже зважала письменниця, вона запровадила їх у мові своїх творів.

Інтерес становить також слово лилик -- діалектна назва кажана на Волині й Поділлі. Воно зафіксоване в оповіданні «Метелик», наприкінці якого зазначено: «Волинь, 1889 р.» [9, с. 77]. Використане таке слово не для відтворення місцевого колориту, а з метою впровадження в українську літературну мову широковживаних діалектизмів, що відповідають потребам спілкування.

Варто зазначити, що деякі волинізми, використані Лесею Українкою, зокрема слова розпач, цнота, увійшли до активного словника української літературної мови [17, с. 84]. Це, на думку Н. Бабич, зумовлено тим, що «діалектизми в літературному мовленні частіше з'являються там, де діалект функціонує активніше» [1, с. 17].

У творах Лесі Українки волинізми інколи вживані спеціально з метою стилізації діалекту, подібно до Марка Черемшини і Василя Стефаника, коли письменниця стилізує мову своїх персонажів під найголовніші фонетико - морфологічні, ідіоматичні й лексичні риси діалекту. Це спостерігаємо в її прозових творах, наприклад: «Сядь, мій синойку! сядь, моя дитинойко! та хоць я надивлюся на тебе востаннє в батьковій хаті! Ой, моя годинойко темная!»... («Одинак»); «Мати казали, щоб вите Пріськи гляділи, а ми підемо до двора на роботу!» («Приязнь»); «Ти мовчи, не до тебе п'ють... і гочі малейкі і гуторка до толку. А Йван малий, чорний як циган, ще й шудратий, гочі як цибулі, лепече, як те лепетя» («З людської намови») [9, с. 28].

У мові Лесі Українки, крім лексичних, є чимало морфологічних та синтаксичних волинізмів, застосовуваних письменницею в різних жанрах і стилях. Але їх більше там, де мова стилізується під діалект, як це бачимо в щойно наведених прикладах, і менше -- у творах наукових, публіцистичних тощо.

Місцеві говірки в процесі розвитку літературної мови служать основним джерелом для її збагачення. Так було і з діалектними запозиченнями в Лесі Українки. Вона використала це джерело, показавши, з одного боку, невичерпні багатства народної мови та, з іншого, піднісши на вищий щабель українську літературну мову. Але джерело це було волинським, тобто обмеженим територіально, і при невмілому користуванні могло знецінювати художні твори. У Лесі Українки спостерігаємо тонке чуття мови, яке підказувало їй, що саме слід застосувати, для яких художньо-стилістичних потреб можна використати [10, с. 10]. Діалектизми вона вживає легко і настільки непомітно,

Що для виявлення їх потрібен спеціальний аналіз.

Висновки. У творах Лесі Українки діалектна лексика, зокрема волинізми, виконує важливу стилетворчу та образотворчу роль, є одним із засобів передачі колоритності, тональності поліських говірок; домінантним образотворчим фактором (діалектна мова розкриває внутрішній світ персонажів); засобом увиразнення, доповнення ментальності героїв на рівні світовідчуття; засобом відтворення певних фрагментів навколишньої дійсності; однією з ознак індивідуально-авторського стилю; засобом художньої оригінальності при відтворенні картини світу [14, с. 89].

Запроваджуючи в мові своїх творів волинські народнорозмовні елементи, Леся Українка вийшла далеко за межі вживання суто провінційних засобів мовлення. Принципова в усьому, геніальна українська письменниця була вірна своєму принципові творити літературну мову з усіх діалектів. Робила це вона, черпаючи мовні перлини з поліських, точніше ковельських, говірок, які в основі своїй мають багато спільного із загальнонародною українською мовою.

2.2 Діалектна лексика в творах Лесі Українки

Вивчення взаємодії діалектної лексики з лексикою української літературної мови, на думку І. Матвіяса, на різних етапах її історії є неоднаковим [19, с. 10].

Досліджуючи ілюстративний матеріал і чинники такої взаємодії від Княжої доби до другої половини XX ст., учений відкидає твердження про те, що «народні говори вже перестали бути джерелом збагачення літературної мови» й доводить, що діалектизми як периферійні лексичні елементи літературної мови, зафіксовані у нормативних словниках з ремаркою діал., сьогодні виконують образотворчу функцію: передають етнографічні й побутово-професійні назви предметів, переважно у процесі зображення минулого; ідеографічно-уточнювальну й експресивну (це стосується семантико-стильових синонімів діалектного походження) [6, с. 43].

О. Муромцева простежила, що з другої половини XIX - початку XX ст. порівняно з дошевченківським періодом помітно змінився семантичний та стилістичний характер лексики, запозичуваної з народної мови в літературну. Якщо наступники І. Котляревського за його зразком намагалися представити насамперед багатство побутової лексики, лексики з конкретним значенням, то письменники пошевченківського періоду прагнули відшукати в народній мові слова з підвищеною стилістичною характеристикою, які задовольняли б зростаючі вимоги до поетичного вираження [20, с. 19].

Проблема діалектного слова в тексті повинна розв'язуватися, як зауважила С. Єрмоленко, з настановами:

1) відтворення тих реалій, що пов'язані з певною територією, яку описує автор;

2) відтворення особливостей усного мовлення;

3) уведення нелітературного слова з прозорою внутрішньою формою, яка допомагає словесно-художньому зображенню [3, с. 16].

У 80-х роках з'явилося кілька статей дослідників-діалектологів, де порушувалися названі проблеми. Так, А. Зеленько вважає, що діалектизми в мові художньої літератури слід вивчати в комунікативній, етнографічній та експресивно-виражальній функціях [4, с. 41].

П. Гриценко підкреслив, що діалектизми в художньому творі - це один із виявів багатогранного процесу взаємодії діалектів і літературної мови: вплив літературної мови пришвидшує стирання відмінностей говорів, перебудову їхньої структури, зміну функцій їхніх елементів; крім того, літературна мова живиться діалектизмами як засобом реалізації художнього задуму [19, с. 36].

Питання їхнього художньо-естетичного, образноасоціативного потенціалу привертали увагу С. Бибик, О. Муромцевої, М. Пилинського, Ф. Скитової, Л. Струганець. Так, волинський південно-західний говір і західнополіський говір північного наріччя знайшли певне відображення в мові творів Лесі Українки (1871-1913). Дитинство та юні роки поетеси, як відомо, пов'язані з історичною Волинню (м. Новоград-Волинський і с. Колодяжне Ковельського повіту Волинської губернії), на території якої функціонують волинські й західнополіські говірки. Названі говори письменниця добре знала й глибоко усвідомлювала їхню роль у розвитку української літературної мови [20, с. 6].

Слід зауважити, що діалектизми Леся Українка найчастіше використовувала у творах, у яких зображувалося саме життя волинян. Прикладом може бути оповідання «Така її доля», у якому місцеві діалектизми виконують роль стилістичного засобу створення відповідного колориту й мовної характеристики персонажів. Західнополіські діалектні слова наявні в мовних партіях персонажів «Лісової пісні». Отже, загалом говіркові елементи поетеса використовує зі стилістичною настановою. Відносно мала кількість лексичних діалектизмів у мові творів поетеси зумовлена тим, що в неї порівняно незначна кількість творів побутової тематики.

Треба зазначити, що діалектизми Леся Українка найчастіше використовувала у творах, де зображається життя на Волині. Прикладом може служити оповідання «Така її доля», в якому місцеві діалектизми є стилістичним засобом створення відповідного колориту і мовної характеристики персонажів. Західнополіські лексичні діалектизми використовуються також у мовних партіях персонажів «Лісової пісні».

Діалектна стихія не панувала над нею, як це було, наприклад, з І. Нечуєм-Левицьким. Леся Українка досконало володіла всіма досягненнями тодішньої української літературної мови і своєю творчістю вдосконалювала і збагачувала її. Загальна особливість волинських говірок полягає в їх спорідненості із середньо-наддніпрянським південно-східним говором і, отже, в близькості до східноукраїнського варіанта літературної мови. Західнополіський говір характерний тим, що в ньому поєднуються особливості північного наріччя з рисами південно-західних говорів [8, с. 12].

Слід зазначити, що досить віддалені від східно-волинських і середньо-наддніпрянських західнополіські говірки в мові творів Лесі Українки відбиті головним чином у лексиці, фонетичні і граматичні ж особливості західнополіських говірок поетеса відображала тільки зрідка.

У мові творів Лесі Українки засвідчено діалектні елементи: простор, Подолля; окроме, окремі `окремі'; хтіти; зарібок, воріття; подоріж, крів'ю; узброїне, кумпанія; сел; беріг, уперід; чі `чи', завжді; досиплєла, проклеїла, схотєть, п'єниця, десєта, двайцєта; огонь; гочі; вучитись; їдно; верхівля; остатній; чезли `щезли'; долейка, дитинойка, годинойка, стопку; малейка, хорошейке; нездарисько, поштурховисько, свекрушисько; дітисько, бойовисько, пасовисько; ростина, містина; кодів, обличчів, поколіннів; мечей, морей, плеч; теї, твеі, свейі; сей, ся, сяя, се, сеє, сі, сії; отсі; на йому, від його, за його; штири; бігай`біжи', тута, тепера, троха, тра, тілько, скілька; чей, ачей `адже', коб, коби `щоб', хоць `хоч'; прийняв гості, щось нового, щось такого, із сього винен я `я в цьому винен', з того винна ти, краде людям `у людей'; ватра `горіла солома', вісень `осінь', гладишка `глечик', гречний `чемний', жаский `страшний', жаско `страшно', звага `відвага', ізвори `вибоїни', `ями', інакший `інший', кловня `малий ятірець', клокічки `дерев'яні дзвіночки', лилик `кажан', магай-бі `форма привітання', натрутний `набридливий', некукібниця `нехлюя', ненавидний `ненависний', неохвітно `негайно', нехтолиця `нероба', пах `запах', пильний `негайний', прилога `додаток', пущик `сич', товар `худоба', трутити `штовхнути', упадонько `лишенько' тощо [14, с. 87].