Діалектна лексика як стилетворчий і образотворчий фактор тексту

Слід зауважити, що Леся Українка, як і М. Коцюбинський, після вжитого нею діалектного слова в дужках часто наводила його літературний відповідник. Літературна спадщина Лесі Українки, як відомо, дуже велика.

До неї входять численні вірші, поеми, драматичні, прозові й публіцистичні твори, переклади, листи. У творах письменниці виражений високий рівень досконалості української літературної мови, мовний доробок поетеси становить вершину в розвитку структури української літературної мови на кінець XIX і початок XX ст.

У всіх своїх основних рисах мова творів Лесі Українки не відрізняється від найкращих зразків сучасної української літературної мови. Мовна естетика у творах Лесі Українки базується на поєднанні народнорозмовної і народнопоетичної мови з найбільшими культурно освітніми мовними надбаннями. Цілком природно, що в мові творів письменниці відбиті й риси, притаманні саме цьому періодові розвитку української літературної мови. Це відображається, зокрема, в застосуванні нею орфографії, що характеризувалась невпорядкованістю на той час [20, с. 90].

Слід зазначити, що письменниця послідовно відстоювала прогресивний фонетичний принцип правопису. У залученні до літературної мови говіркових елементів Леся Українка загалом продовжувала практику попередніх класиків української літератури.

Розділ 3. Волинізми у творі «Лісова пісня» та їх характеристика

Драма-феєрія “Лісова пісня” найбільш плідно втілена у жанрі балету - це твори М. Скорульського, Г. Жуковського, С. Туркевич-Лукіянович. В оперному жанрі твір втілив В. Кирейко. Окрім того, драма стала основою кінофільмів, музику до яких створили І. Шамо та Є. Станкович. У цьому контексті звернемося до двох найвідоміших творів.

Це однойменна опера В. Кирейка, лірична опера-драма, написана у 1958 році на власне лібрето та вперше поставлена у Львівському театрі опери та балету під орудою Я. Вощака. У спадщині В. Кирейка найбільш плідно, з-поміж інших українських композиторів, представлена драматургія Лесі Українки. В оперному жанрі втілена “Бояриня”, у балетному - “Оргія”, що стали гідним відображенням національного мислення митця.

Опера “Лісова пісня” насичена національними мелодикоінтонаційними та ладо-гармонічними “знаками”, композитор використовує чотири волинські мелодії із тих, що подає поетеса. Це також однойменний балет М. Скорульського, написаний 1936 року та поставлений у 1946-му в Київському театрі опери та балету ім. Т. Шевченка.

У лібрето балетмейстера Н. Скорульської додано епізоди, що відповідають вимогам видовищного жанру, - сцени весілля Лукаша і Килини, лісових гульбищ, деякі сцени скорочено. Натомість додано епілог, в якому вже не Лукаш, а Килинин син навесні грає на сопілці у лісі лейттему Мавки. “…Грає на сопілці нової весни син Килини ? новий Лукаш. Її [лейттему] можна назвати лейттемою кохання Мавки, або й взагалі кохання ? вічне почуття кохання, що робить нетлінною духовну сутність, уособлене в балеті в еніофеномені Мавки (курс. - В. Д.)” [5, с. 66].

У плані музичної мови балет також ґрунтується на національній основі, в тому числі на стилізованих під народні авторських мелодіях. У творі перенесено в українську площину та надано до тонкої модифікації класичні балетні прийоми і структури [10, с. 15].

Персонажі драми-феєрії “Лісова пісня” відображають усі чотири природні стихії. Міфологема Води твориться діями таких персонажів, як весняний бурхливий потік - “Той, що греблі рве”, Весняними струмками - дітьми, Русалкою водяною з іншими русалками, Водяником. До них примикають Потерчата - вони хоч і вогники, та болотяні, знаходяться у самісінькому водному середовищі і заманюють туди людей.

У драмі-феєрії водяна стихія у лісі потрактована як символ предвічної поліської природи - показане тихе лісове озеро, утворене з лісового струмка. “Містина вся дика, таємнича, але не понура, - повна ніжної, задумливої поліської краси”. У цьому краї озер, боліт та лісів вічно живе чарівна Мавка. Хоча сама вода у народній традиції асоціюється із життям, народженням, паруванням (шлюби у давнину брали коло води), ретранслює енергію - є “живою” (або “мертвою”), та водяні істоти змальовуються не кращими барвами - це померлі нехрещені діти (потерчата, потороча), що ходять із каганчиками, вродливі русалки-німфи, що все ж мають риб'ячі хвости, котрі зваблюють парубків та можуть залоскотати [17, с. 65].

Леся Українка поетизує цей дивний світ і вже з перших рядків драми-феєрії вкладає в істот міфологеми Води прагнення волі - “…весняна вода, / як воля молода!” (“Той, що греблі рве”) і краси - “Тую Русалку, / що покохав я змалку, / бо водяній царівні / нема на світі рівні!”, а також життєву мудрість і розсудливість - “Стидайся, дочко! Водяній царівні / танки заводити з чужинцем?! Сором!” (Водяник) тощо. Поряд із ними лишаються і оманлива Русалки, і Потерчата, що закликають у болота.

Всі ці істоти створюють міфологему води. Зокрема, М. Скорульський показує водяну стихію як лісове озеро - колоритним імпресіоністичним співставленням тризвуків Ges-dur, c-moll, H-dur, As-dur, Ges-dur, у переборах арфи, а на фоні тремоло у високому регістрі виникає сопілкова мелодія.

Інша грань втілення в музиці міфологеми

Води - стрімкі переливи по звуках септакордів, що характеризують весняні струмки і “Того, що греблі рве”, який згодом виконує танець із чіткою, пружною ритмічною основою та рівномірним квінтовим супроводом.

Дивакуватою, у традиціях зображення фантастики, подається третя грань Води - Потерчата, що змальовуються швидкими хроматизованими ходами та “мерехтінням” співзвуч. Найпривабливішою постає Вода у танцях. Це танець “Того, що греблі рве” і Русалки у першій дії, що кружляє на 6/8 у високому регістрі і за стилістикою нагадує “політні” танці принцес із лицарями. Це й вальс русалок з “Тим, що греблі рве” тощо.

В опері В. Кирейка водна стихія змальовується у вступі, де використано традиційний показ струмків - circulatio шістнадцятими, що переходить від низького до високого регістру. Як і М. Скорульський, автор змалював Потерчат та інших водяних істот подібно до стилістики фантастичних сцен романтичних опер. На цьому фоні виникає сопілкова мелодія із тих, що пропонує Леся Українка.

Отже, загалом у музичних інтерпретаціях водяна стихія показана бінарно - і як прегарні поліські озера, і як стрімкі весняні струмки-води, що несуть нове життя, і як оманливі, небезпечні для людини русалки й потерчата у болотах. У цьому вбачаємо й відображення сутнісної відмінності у трактуванні міфологеми.

Води в етнолінгвістичному сенсі - як чистої, живої (озера, струмки) і як брудної, каламутної, мертвої (болота). Поєднані в одному образі вогненного вітру - Перелесника - стихії Повітря і Вогню. Українська етнокультурна трактує Перелесника як казкову істотучоловіка, літаючого вогненного змія з іншою назвою “літавець”.

Він літає до жінок, спокушаючи до перелюбу й доводячи до смерті. Вогонь - посол Неба на Землю, другий син бога Сварога - Сварожич, що дає дві із головних умов життя - світло і тепло. Вогонь вважався святим, і ним чинили Суд Божий - він міг зачепити лише винного. Його поєднання із Вітром-Стрибогом, який виникає від дмухання чотирьох істот з чотирьох сторін світу (“йди собі на чотири вітри!”), має демонічну силу й призводить до божевілля чи недотепу (“вітер в голові”), і створює образ Перелесника - бажаного, але небезпечного [9, с. 23].

У Лесі Українки Перелесник - це “гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Він хоче обняти Мавку…”. Перелесник стає і символом Мавчиної волі, протиставленої мудрим дідусем Лісовиком людській неволі, а на кінець - і її переродження для нового життя.

У балеті М. Скорульського Перелесник відіграє важливу роль у четвертій і шостій картинах - він то спокушає Мавку покинути місце, де живе її коханий, і піти у ліс, то обіймає вогнем вербу, що є символом Мавки, яку хотіла зрубати Килина. У першому епізоді персонаж відображений через жанр шестидольного вальсу - Перелесник кружляє навколо Мавки, а його мерехтіння передається співставленням бемольної та дієзної сфер.

Коли герой підхоплює у танець лісову красуню, вальс змінюється мелодико-інтонаційною фігурою circulatio, що виростає у стрімкі пасажі, аж доти, коли блиснула блискавка та Мавка знепритомніла. У другому епізоді, коли саме Перелесник відіграє ключову роль у перетворенні Мавки для нового початку, нового життя навесні, коли набуває ролі спопеляючого й очищувального вогню, він характеризується композитором через згадані стрімкі пасажі, які, мов злітаючі язики полум'я, обіймають і спалюють вербу.

Ці пасажі нагадують про елемент міфологеми вітру в образі Перелесника, а епізод пожежі витриманий у шестидольному розмірі - це ніби нагадування про вальс, в якому колись кружляв і зваблював Мавку Перелесник-вогонь. Цей епізод побудований на поєднанні фігури circulatio на 6/8 в мелодії та цілотонової гами (збільшеного ладу) в басах, що нагадує про фантастичні сцени романтичних опер, зокрема М. Глінки (“Руслан і Людмила”), та викликає алюзії до грізних казкових явищ (Чорномор).

В опері В. Кирейка з Перелесником знайомимося у першій дії через арію “О, як тебе давно я виглядаю!”, коли вогонь-вітер улесливо в'ється коло Мавки. Цікаво, що композитор також використав семантику збільшених елементів - це збільшені тризвуки, що створюють поліритмію дуолями у тридольному метро-ритмі.

Залицяння Перелесника до Мавки також, як і в балеті, має жанрові ознаки вальсу, хоча й не так прямолінійно виражені. Кульмінацією сцени Перелесника і Мавки стає пропозиція Вітру-Вогню “Будь моя кохана”. У цій сцені Перелесник в першу чергу постає як втілення Вогню - теплого, ласкавого, що несе світло й життя. У другій дії, другій картині персонаж з'являється у сцені з Лісовиком і Мавкою, згодом - з Мавкою і Марищем - привидом, що має назву “Той, що в скалі сидить” [6, с. 90].

Його протиставлено грізному, похмурому, темному і широкому Марищу як символ і джерело світла і палкої пристрасті, вони співвідносяться як ніч і день, темрява і світло, як смерть і життя. На противагу легкому, стрімкому Перелеснику, що то злітає у пасажах, то кружляє у вальсі, Марище зображається важкими акордами із доданими секундами і й акцентованими септимами на фоні тремоло.

Саме у відповідь на фразу Марища “…ти нежива”, висловлену на повторенні одного звуку в низькому регістрі, Мавка висловлює свою знамениту фразу: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Свою люблю я муку і їй даю життя…”, що має надзвичайно символічне продовження: “Я маю в серці те, що не вмирає!”. Ці висловлювання Мавки звучать на фоні тріольного супроводу, що віддалено нагадує нам про Перелесника.

Нарешті, у третій дії, другій картині у сцені з Лукашем, Хлопчиком і Мавкою Перелесник виявляє себе як Вітер, що несе Вогонь: “з неба вогненним зміємметеором злітає Перелесник і обіймає вербу”, - читаємо у лібрето, і вигуку: “я визволю тебе, моя кохана!”.

Оркестровий епізод пожежі побудований на основі фігури circulatio, до якої приєднуються широкі ходи у низькому регістрі. Основані на дуальності, вони нагадують про грізне Марище - такої грізної сили тепер набуває Вогонь, що вже не улеслює Мавку, а спопеляє її символ - вербу. Нарешті, міфологему Землі і всього, що на ній виростає, представляють лісові та польові істоти. Це мудрий дідусь Лісовик, Куць - лісовий чортик, Русалка польова та інші. Леся Українка протягом значного відтинку часу, “здавна тую мавку в голові держала”, її образ був навіяний оповідями про лісових істот ще з дитинства [3, с. 6].

Про це дізнаємося з листа до матері від 12 січня 1912 року, де мисткиня каже також: “ще аж із того часу, як ти в Жаборищі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами” [14, с. 76].

Хто ж така Мавка - головна героїня драми-феєрії та музичних творів? Це лісова дівчина, німфа із розпущеним заквітчаним волоссям, бездушна і безтілесна, головний символ міфологеми Землі у драмі-феєрії. Однак вона набуває перетворення: закохавшись, стає іншою - їй “іскра в серце впала”, і в результаті нещасливого кохання зливається у вогненній стихії із Перелесником, оновлюється для наступного життя.

У поетичних рядках на початку драми-феєрії Мавка отримує таку характеристику: “...в яснозеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах”. Згодом лісова красуня стає люблячою дівчиною: “Ох!...Зірка в серце впала”, що розуміє сенс кохання: “...не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший - він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось...”. Леся Українка надає образу Мавки і семантики верби, адже саме із вербової гілочки зробив сопілку Лукаш, і вербу, сопілочка з якої грає чарівну мелодію кохання наприкінці твору, спопеляє Перелесник. У цьому вбачаємо глибоку символічність, адже верба у народній традиції - “музикальне” дерево, з нього здавна виготовляли музичні інструменти, такі як бандури і сопілки; з верби, яка не чула ніяких звуків, можна зробити чарівну флейту, що оживляє померлих; це весняне дерево, під яким навесні у язичницькі часи водили круглий танець, закликаючи сонечко, а у християнські - освячують перед Великоднем [7, с. 2].

Зрештою, для нашого дослідження важливим є те, що верба пов'язує міфологеми Землі у вияві дерева та Води: “Де верба, там і вода”. У словах Мавки чуємо її спорідненість із вербою (до Лукаша): “...ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гілці голос”, яку обійме вогнем Перелесник і спопелить, щоб лісова красуня відродилася для нового життя у річному колі - “стане початком тоді мій кінець”. А одночасно вона рятує Лукаша - “в серці / знайшла я теє слово чарівне, / що й озвірілих в люди повертає”. Отже, Мавка, що представляє образи міфологеми Землі, її плодів-лісів, переходить в інші стани - вона отримує душу від Лукаша і нове тіло від Перелесника. Це генеральна кульмінація твору.

Вона надзвичайно промовисто відображена в опері у сцені Лукаша і Мавки з третьої дії, другої картини, що супроводжується тремоло у високому регістрі, яке ілюструє високі почуття дівчини. А також в арії Мавки, сповненій високої Любові та Краси, написаній у “тональності кохання” в традиціях романтичних арій закоханих героїнь М. Римського-Корсакова та Р. Вагнера: О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло [5, с. 63].

Героїня безсмертної “Лісової пісні”, образ міфологеми Землі - лісова красуня Мавка, з'єднуючись з іншими стихіями, “вчинила перехід і здобула диво безсмертя… вона тричі перенароджується. Спочатку, розбуджена Лукашевим награванням, переходить від світу неодухотвореної природи у світ одухотворений (антропоморфний), де є еротична любов ? кохання-мука, потім ? у світ Марища. І тільки полюбивши муку-кохання у своєму серці вищою любов'ю, Мавка вселяє в себе безсмертну божественну сутність як всепроникаючу Любов”.

Висновки

“Лісова пісня” Лесі Українки виникла на основі українського і світового фольклору, міфології, а безпосереднім тлом для неї послужив мальовничий закуток природи, своєрідний заповідник поліської краси - урочище Нечимне, що в селі Скулин. В одному з листів до матері Леся Українка згадує, що мавка і над Нечимним їй мріла, коли вони ночували там у дядька Лева Скулинського.

Прекрасне озеро в лісових нетрях біля Скулина “відкрила” Косачам дівчина Олександра з того ж таки села, яка служила у них робітницею. Вона запросила господарів до себе в гості. Олена Пчілка відразу ж організувала “експедицію”, везучи туди своїх дітей підводою глибокими лісовими бродами. Сестра Лесі Ольга згадує: “Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибирався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером… У дядька Лева в Нечимному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. В тій шопі на сіні ми ночували, тоді були саме місячні ночі, і Леся навіть і вночі мала перед очима той краєвид з “Лісової пісні”, який був би найдокладнішою декорацією до неї, коли б я була малярем та намалювала його, як пам'ятаю досі”.

“Лісова пісня” зродилася з туги за рідним краєм. Писала цю драму-феєрію Леся Українка далеко від Волині, у грузинському місті Кутаїсі, коли стан здоров'я не дозволяв їй жити в краю дитинства, юности. Усе пережите, перемріяне, просвічене через серпанок ностальгічних споминів втілилось у “Лісовій пісні”. “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними”, - говорить сама авторка про спонуку до праці над цим твором.

У “Лісову пісню” Леся Українка вклала “цвіт душі” і з серця “те, що не вмирає”. Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а й драма-пісня, - ніжна, як голос сопілки, пісня поліського замріяного, задумливого лісу, зворушлива, глибока, мудра.

Отож, у драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки та її музичних інтерпретаціях (що розглянули на прикладі балету М. Скорульського та опери В. Кирейка), відображено міфологеми усіх стихій. Їх природний синтез втілено в образі Мавки - лісової красуні, спорідненої із деревами і квітами Землі, із деревом-вербою, що символізує зв'язок із Водою та русалками - істотами Води. Мавці через музику надав душу Вогонь кохання (“іскра в серце впала”) та спопелив і відродив для нового життя вогненний вітер - Вогонь і Повітря. Безсмертний артефакт культури “Лісова пісня” є втіленням прадавнього розуміння сутності природних стихій та джерелом творення міфологем.

Список використаних джерел

1. Антонюк В. І знову - “Лісова пісня”. Українська культура. 1999. № 6 (898). 473 с.

2. Антонюк В. Оперна Лесіана Віталія Кирейка / Валентина Антонюк // Музикознавчі студії Інституту мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки та Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. - Луцьк, 2011. - Вип. 7. - 515 с.

3. Белевцова С.О. Міфологема в українській поетичній моделі світу першої третини XX століття (на матеріалі творів В. Свідзінського і М. ДрайХмари): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня. канд. філол. наук: 10.02.01. Харк. нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Х., 2010. - 24 c.

4. Дерев'янченко О.О. Неофольклоризм у музичному мистецтві: статика та динаміка розвитку в першій половині ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня. канд. мистецтв.: 17. 00. 03. Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського. К., 2005. 23 с.

5. Драганчук В. Образ Мавки у музичних інтерпретаціях драми-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки: погляд крізь призму первинної природної релігійності. Музикознавчі студії Інституту мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки та Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Луцьк, 2011. Вип. 7. 356 с.

6. Єфремова Л.П. “Лісова пісня”. Опера В. Кирейка. К.: Мистецтво, 1965. 50 с.

7. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: [Словник-довідник]. К.: Довіра, 2006. 703 с.

8. Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: нариси: навч. посібник для студентів вищ. навч. закл. Київ: Довіра, 2007. 262 с.

9. Забужко О.С. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. вид. 3-є, випр. К.: Факт, 2007. 640 с.

10. Загайкевич М.П. Драматургія балету. К.: Наукова думка, 1978. 564 с.

11. Їм промовляти душа моя буде: “Лісова пісня” Лесі Українки та її інтерпретації / упоряд. В. Агеєва. К.: Акт, 2002. 224 с.

12. Круть І.Ю. Лексика календарно-обрядової поезії: структурно-семантичний та стилістичний аспекти: автореф. дис. на зобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.02.01; Кіровогр. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. Кіровоград, 2004. 20 c.

13. Леся Українка. Лісова пісня [Електронний ресурс]. http:// www.ukrlib.com.ua/books/printout.php?bookid=11&id=119.

14. Леся Українка. Твори. К.: Держлітвидав УРСР, 1951. Т. 5: Листи. 1881?1913. 863 с.

15. Лозко Г. Українське народознавство. К.: АртЕК, 2004. 470 с.

16. Майбурова К.В. Віталій Кирейко К.: Музична Україна, 1979. 48 с.

17. Мірошниченко Л. Генезис “Лісової пісні” Лесі Українки: зародження образів. Українська мова та література. 25?28.07.2004. 457 с.

18. Моклиця М.В. Естетика Лесі Українки (контекст європейського модернізму): монографія. Луцьк : ВНУ імені Лесі Українки, 2011. 242 с.

19. Новакович М.О. Вагнерівська “драма майбутнього” та її рецепція у творчості Лесі Українки. Syntagma Musicum : зб. наук. ст. та спогадів на пошану Стефанії Павлишин. Львів : Сполом, 2010. 457 с.

20. Поліщук Я. “Лісова пісня” Лесі Українки: неопоганство і семантика міфу. Дивослово. 2000. № 1 (515). 246 с.