Концептуалізуюча функція інтертекстуальності в античній епіграмі: когнітивно-ономасіологічний аспект

- то yvqya “надгробний пам'ятник, гроб, могила” (26 разів): оу odv ууцуа то5^У єот\ Еуріпібц, аААа оу тодбє: тц оу уар 5офц ууууа то5^У аупєхєтаї “не твоя це могила, але ти тут: твоя слава заповнює твою могилу” (7.46), каААlOTоv 5' арєтцс yvyy єАlпоv фв^yєvоl “померлі залишили найкращий пам'ятник доблесті” (7.258).

Частотними також є номінатеми на позначення піску (пилу) як місця поховання: Моиоwv фєууос ^rVyцроv... кєкєивє коуіс “світло Муз Гомера... поховав пил” (7.6), оауа yev аААобапц кєУвєі коvic “Тіло чужоземний вкриває пісок” (7.510). Сполучення слів коvic “пісок, пил, прах” і кєУвє^ “ховати, приховувати” зафіксовано в автентичних написах [6, с. 838-840]. Крім того, кєУвє^ в різних формах досить часто поєднується і з номінативними одиницями на позначення могили.

Досить часто можна побачити конструкцію на зразок “Могила має такого-то”: tOv Xaplsvz' AAK^ava... тоц^од ЈXЈi, Епартад ^eyaAav xdpw “прекрасного Алкмана... має могила, Спарти велику втіху” (7.19), датєа yev каі kw^Ov ЈXЈi тафод ovvoya Еапфодд “кістки та порожнє ім'я Сапфо має могила” (7.16), Avaoviц ує Aifivaaav ЈXЈi Kovig “мене, Авсонію Лівійську, має пісок” (7.185).

Проте найбільш популярною є номінативна структура, в якій слово на позначення могили випускається: evваЬє “тут” + кєїаваї “лежати” (в різних часах), найчастіше у варіантах evваЬє кєїтаї “тут лежить” або evваЬє кєїуаї “тут лежу”: єувабє кєїтаї avqp вєїод АрїатокАєцд “тут лежить божественний муж Арістокл” (7.60), eved5Ј... кєїтаї Ava^ayopag “тут лежить Анаксагор” (7.94), ©єаааАдд Іппократцд, Кфод yevog, evedde кєїтаї “Фессалієць Гіппократ, уродженець Коса, тут лежить” (7.135). Дана формула походить із реальних поховальних написів, де вона є загальноприйнятою [7, с. 28]. Відповідником цієї конструкції у римських написах було hic iacet.

Перераховані вище номінативні одиниці та конструкції, семантично пов'язані з поняттям могили, широко засвідчені в автентичних епітафіях, що підтверджує генетичну близькість літературної епіграми та написів. Вони вживаються, як правило, на початку текстів, одразу ж вказуючи на їхню приналежність до концептосфери “смерть”.

Подібну функцію виконують і регулярно повторювані імена божеств, пов'язаних зі смертю - Аїда, Персефони, Кербера, Мойр тощо, а також топоніми загробного царства (АїЬцд, Пєpaєф6vц, Кєррєрод, Моїраї, Axepwv, Кыкитод і т. д.).

Грецька епітафія відзначається домінуванням “Я”-референції у текстах, що виявляється у частому вживанні першої особи від імені небіжчика або його могили [8, с. 107-108]. З іншого боку, постійно зустрічається звертання до безіменного перехожого, вербалізуючись у текстах за рахунок кличного відмінку номінативних одиниць ддоїпород, пародітцд “подорожній, мандрівник”, Јevog / іон. ЕєАод “чужинець”, dvepwnog / швршпод “людина” тощо. Завдяки цьому утворюється інтертекстуальна комунікативна ситуація, зазвичай, монологічна, де адресантом є померлий або його могила, а адресатом жива людина, що може прочитати епіграму та сприйняти закладену в ній інформацію, наприклад, a Eelv'. dwELAov Aакє5аlуov^olg отї тцдє // кєіуєва, тоїд кєivwv рцуааї пєlв6уєvol “о чужинцю, повідом спартанців, що тут ми лежимо, вірні їхнім завітам” (7.249). Попри те, що діалогічність є однією з первісних ознак усього комплексу епіграм [9, с. 124], комунікативна ситуація такого типу характерна саме для епітафій, вона також є маркером концептосфери “смерть”.

Латинська епітафія, представлена у нашій розвідці творчістю Марка Валерія Марціала, відрізняється більш широким трактуванням концептосфери “смерть”, інтегруючи в неї мало характерні для грецької епітафії концепти. Одним із основних концептів особистої авторської парадигматики Марціала є latine loqui “говорити по- латині”, який досить часто вербалізується в текстах у вигляді обсценних номінатем. У межах цього концепту Марціал часто висміює розпусту тогочасного суспільства. Latine loqui є складовою практично всіх концептосфер Марціала, зокрема концептосфери “смерть”.

Проаналізуймо 10.63 - на перший погляд це епітафія грецького зв'язка, де від першої особи говорить сама померла, звертаючись до перехожого. Вона оповідає, що щасливо прожила до самої смерті, народивши десять дітей, які поховали її (можлива алюзія на грецьку епіграму 7.484, де жінка Біо, також народивши багато дітей, помирає в самотності). До грецької парадигми жанру твір відносить і прийом мейозису - применшення величини надгробка порівняно з величезними заслугами того, хто під ним знаходиться. Проте останній рядок випадає з цієї ідеалізованої на еллінський зразок картини: Una pudicitiae mentula nota meae “Моя скромність знала лише один член”. Лексема mentula - один із найбільш уживаних іменників у Марціала. Й. Х. Дворецький у своєму авторитетному латинсько-російському словнику не подає перекладу цього слова, заміняючи його латинським терміном membrum virile (дослівно - “чоловічий орган”) [10]. Радянський перекладач Ф. Петровський коригує зміст цього речення: “Мужа за всю свою жизнь знала я лишь одного”, підлаштовуючи свій варіант під попереднє “грецьке” звучання. Проте очевидно, що поет прагнув протилежного ефекту, залучивши лексему з непристойною семантикою в останній, ключовий рядок свого твору. Для авторського стилю Марціала взагалі властиве тяжіння до гострої несподіваної кінцівки, а через уживання лексеми mentula, що стилістично дисгармоніює з попереднім текстом, він переводить текст із Греції до сучасної йому римської реальності, завдяки чому актуалізується концепт latine loqui. Вжите ж у першому рядку слово viator “подорожній” служить для надання епітафії грецького колориту та включення епіграми до парадигми концептосфери “смерть”.

Висміюючи певні речі, Марціал все ж таки намагається хоча б формально слідувати канонам жанру, закладеним греками. Так, він зберігає характерну для еллінських епітафій комунікативну ситуацію, щоправда, значно видозмінюючи її. У деяких епіграмах мова ведеться від імені небіжчика, в інших - від імені самого автора (явище, надзвичайно рідкісне для грецької епіграми), про померлих може говоритися у третій особі або до них безпосередньо звертаються. Грецький подорожній найчастіше трансформується в якогось знайомого Марціала, хоча інколи зустрічається і лексема viator (10.63, 11.13, 11.91), що допомагає віднести текст до епітафії. Таким чином автор зберігає діалогічність як формальну ознаку жанру, включаючи завдяки цьому свої тексти до концептосфери “смерть”, хоча, здебільшого, лише фіктивно.

Марціал також зберігає (щоправда, не завжди) архаїчні номінативні структури- формули, типові для певних субжанрів епіграм, проте їхнє застосування, в основному, допомагає йому створити комічний ефект. В епітафіях, це, зокрема, знамените побажання Sit tibi terra levis “Нехай тобі буде легкою земля”, надзвичайно частотне в реальних латинських написах. У римського автора воно досить часто реактуалізується із протилежною семантикою, наприклад, у 9.29 поет звертається до померлої жінки із такими словами: Sit tibi terra levis mollique tegaris harena, // ne tua non possint eruere ossa canes “нехай тобі земля буде легкою та м'яким піском ти будеш вкрита, // щоб собаки змогли вирити твої кістки”.