Історіографія мовознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

штейнталь мовознавство натуралізм психологічний

Вступ

1. Історія розвитку

1.1 Історіографія мовознавства (розпочинаючи з епохи Відродження)

1.2 Натуралізм і психологізм в мовознавстві

2. Теоретичні концепції представників психологічної школи

2.1 Лінгвістична система В. фон Гумбольдта

2.2 Психологічна концепція Геймана Штейнталя

2.3 Вільгельм Вундт (1832-1920) - німецький філософ і психолог

2.4 Олександр Потебня - відомий представник психологічного напрямку

Висновки

Література

Додаток



Вступ

Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст. супроводжувалося вдосконаленням прийомів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.

В кінці XIX сторіччя ні логічне, ні натуралістичне пояснення фактів, що зводилося кому, що об'єднували всі мови (мовної інваріант). Його пошуки не могли задовольнити вчених. Їх стали менше цікавити універсальні властивості мов, і вони переключили свою увагу на індивідуальність у мові. Так мовознавство наблизилося до психології і сформувалося психологічний напрям.

Основоположник: Гейман Штейнталь, продовжувач: Вільгельм Вундт, а в Росії - А.А. Потебня.

Основні положення: Г. Штейнталь стверджував, що слово і логічне поняття не співвідносяться один з одним, а логічні і граматичні категорії не відповідають один одному. Мова представляється своєрідним логічним мисленням і розвивається тільки за своїми законами («вчення про мовному мисленні»). За Штейнталь лінгвістика - це наука психологічна.

В.Вундт розвивав ідеї Гумбольдта і Штейнталя, вважав, що мова-відображення духу народу («Вчення про психологію народів »), який відбивається в мові народу.

Концепція Потебні: Проблема мови і мислення - центральна («немає мови без розуміння, а розуміння можливо тільки за допомогою слова »). Він першим визнав абстрактну силу слова. Слово, на його думку, є предмет пізнавальної діяльності людини. Саме за допомогою мови стає можливим існування абстрактного мислення.

Психолого-історичний підхід використовувався младограмматиками. Це одне з їдучих напрямів у мовознавстві XIX сторіччя, що сформувалося в 70-ті роки. Їх Маніфест вийшов в 1878 році. Школа Лейпцизька: К.Бругман, А. Лескінен, Г. Остхоф, Б.де Брюн і Герман Пауль.

Вони різко критикували старше покоління компаративістів за їх стадіальної вчення про розвитку мови. Тому що ця теорія нехтувала фактами живих сучасних мов, які переживають, на їхню думку, період старіння і занепаду. У главу вони поставили говорить людини як творця цієї мови. Вони спостерігали за творінням мови, звідси їх інтерес до нових явищ, живої мови, діалектів. Вони не розглядали теорію мови, а лише окремі аспекти (ізольований підхід).

У роботі розглянуті праці засновника психологічного напрямку - Г.Штейнталя, безсумнівно, найвизначнішого представника цього напряму - А. А.Потебні, а також В. Вундта.



1. Історія розвитку

1.1 Історіографія мовознавства (розпочинаючи з епохи Відродження)

В часи Відродження вчених особливо цікавили проблеми походження мови. Ще на початку XIV ст. італійський письменник Данте Аліг'єрі (1265--1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307--1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. з'являється праця французького вченого Гівельма Постеллуса (1538) «Про спорідненість мов», де вчений вирізняє 12 мов, довівши їх походження від давньоєвропейської. Про подібність мов йдеться й у «Розповіді про європейські мови» Йосифа Юстуса Скалігера (1559): всі європейські мови поділяються на 11 основних мов (matrices), серед них виділяються 4 великі мови з багатьма діалектами (propagines). Вперше вживається термін «споріднені мови» (мови, що походить від однієї мови-матері) поняття «материнська мова». Це -- перша, найдосконаліша, як на той час, класифікація європейських мов.

У 1666 р. хорват Юрій Крижанич опублікував "Граматичні дослідження проросійську мову", де навів фонетичні відповідники між слов'янськими мовами і на цій основі здійснив першу класифікацію слов'янських мов.

Універсальна граматика

Цікавою спробою встановити принципи, спільні всім мовам, і причини головних відмінностей, що в них зустрічаються, є видана в Парижі у 1660 р. «Grammaire general et raisonnee...» («Граматика загальна і раціональна...») , авторами якої були вчені-ченці з монастиря Пор-Рояль (що під Парижем) Антуан Арно і Клод Л а н с л о. Через це праця отримала назву граматика Пор-Рояля. Хоча граматика й називалася «загальною», поставлені у ній завдання здійснювалися на фактичному матеріалі тільки французької, латинської, грецької і частково давньоєврейської мов. Автори граматики Пор-Рояля виходили з того, що мова -- вираження мислення, категорії мови -- втілення категорій мислення; граматика, що вивчає мову, має спиратися на логіку; і оскільки мислення і логіка у всіх людей єдині, єдиною має бути і граматика; Отже, єдина граматика не може бути граматикою окремої мови, вона може бути тільки загальною, універсальною і раціональною, тобто логічною.

Звідси ототожнення речення з логічним судженням, членів речення з логічними категоріями суб'єкта, предиката і т. п. Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють формальну і семантичну структуру речення (чого не розуміли лінгвісти XIX і навіть першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до розуміння глибинних і поверхневих структур -- положення, яке лише в наш час стало ефективно застосовуватися в синтаксичних дослідженнях. Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної семантики, яка не має прямих формальних відповідників. Так, речення Невидимий Бог створив видимий світ (в оригіналі це речення дане латиною) складається з трьох суджень: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Ці судження є в нашій свідомості, але не виражені безпосередньо.

Справжнім поштовхом для зародження порівняльно-історичного мовознавства, яке передбачає синтез порівняльного та історичного дослідження мов, стало ознайомлення із санскритом. Досліджуючи велику кількість слів з санскриту, вчені дійшли висновку про вражаючу подібність у мовах, яка могла бути поясненою лише наявністю певної прамови. Італійський мандрівник Ф. Сассеті, вперше висловив припущення про спорідненість санскриту з італійською мовою, тобто вперше залучив санскрит до порівняння з європейськими мовами. Однак детальне ознайомлення із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдяки працям англійця Уільяма Джонса (1746--1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азі-атському товаристві (Інститут східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між дієслівними коренями і граматичними формами санскриту і латинської, грецької, кельтської, готської та перської мов. На його думку, така велика кількість збігів не може бути випадковістю і є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскільки санскрит серед названих мов -- найстаріша мова, то, за твердженням Джоунза, він і є цією прамовою

З огляду на це, у 1786 році У. Джонсом була започаткована порівняльно-історична граматика індоєвропейських мов.

Отже, зародження порівняльно-історичного мовознавства як наукової дисципліни мало місце наприкінці 18 - початку 19 ст.

Знамените відкриття Джонсона підтвердив німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772-- 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індіанців» 1808 р. Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, німецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Як і Джонсон, він вважав санскрит найдавнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. В порядку зменшення близькості він пов'язує з давньоіндійською латину, грецьку, германську, перську, вірменську, слов'янську і кельтську мови. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.

Другий етап розвитку компаративістики відзначений лінгвістичними розвідками В. фон Гумбольдта - засновника концепції загального мовознавства. Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розвитку мов світу. У своїй типологічній класифікації спирався на розробку мовної типології братів А. і Ф. Шлегелів. Вона ґрунтується на загальних принципах граматикалізації мов світу (на базових ознаках: понятті слова і морфеми, їх співвідношення, способу вираження граматичного значення, характеру морфем, об'єднаних у слові, способу їх об'єднання та позиції словотвірної або словозмінної морфеми відносно кореневої). Усі мови світу поділяє на чотири морфологічних типи:

1) мови аморфні (кореневі, ізолюючі);

2) аглютинативні;

3) інкорпоруючі (полісинтетичні);

4) флективні (фузійні) (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ізольовані мови - це безафіксні мови чистих коренів, не мають словозміни, складаються з кореневих морфем, граматичне значення виражається переважно за допомогою порядку слів, службових слів і зв'язку смислового прилягання. В чистому вигляді трапляються рідко, близька до них в'єтнамська. Аглютинативні мови передають граматичне значення регулярними однозначними словозмінними афіксами, що приєднуються до кореня або основи за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією. Словозмінні афікси є тут єдиними виразниками граматичного значення (тюрські, уральські): okul (школа), okullar (школи), okularimiz наші школи), okularimizda (в наших школах). Флективні - граматичні значення виражаються здебільшого системою флексій, корінь може виступати в кількох варіантах; одне значення може виражатися різними афіксами (усі слов'янські, германські, балтійські та інші індоєвропейські мови, мови афразійської родини). Інкорпоруючі мови характеризуються поєднанням у висловленні аморфних основ-коренів у складні комплекси із використанням певних службових елементів. Такі утворення є водночас і словами, і реченнями, компоненти яких передають зміст головних і другорядних членів речення (частина палеоазіатських мов та індіанські мови Америки). Я прийшов, щоб дати їй це - inialudam, де i - минулий час, n - займенник першої особи Я, i - займенник «це» и т.п.

Ці типи мов учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми (стадіальна концепція мов). За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального розвитку народу: народ, який більше від інших обдарований природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й найдосконалішу мову. І хоч нині положення Гумбольдта про перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, -- лінгвістичної типології. Найціннішою є тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836-- 1840 pp. У теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію, свою філософію мови.

Отже, в першій половині 19 ст. здійснюються спроби показати різні структурні типи мов як стадії єдиного процесу розвитку мов - з менш досконалих до більш досконалих.

1.2 Натуралізм і психологізм в мовознавстві

Наступний третій етап розвитку лінгвістичного компаративізму (початок 50-х - друга половина 70-х рр.. 19 в.) ознаменувався посиленням ступеню суворості дослідницького методу, спробами реконструювати гіпотетичну індоєвропейську прамову, відмовою від логічного підходу, який передбачав орієнтацію на незмінну і універсальну структуру мови і не давав пояснення її історичної мінливості і різноманітності її форм. Мовознавці звертаються до тих наук, які досліджують природу змінних явищ, а саме до природознавства (біології), що займається матеріальними явищами, або до наук про духовну (психічну) діяльність людини. Це теорії натуралізму і психологізму в мовознавстві.

Видатним представником натуралізму як етапу розвитку лінгвістичного компаративізму був дослідник-систематизатор Август Шлейхер /Шлайхер (1821 - 1868). Він вважав, що природничо-науковий принцип передбачає наступні постулати: 1) «мови - це природні організми, які виникли без участі людської волі, виросли і розвинулися за певними законами і в свою чергу старіють і відмирають»; 2) «життя мови», як і життя природи, є розвитком, а не історією; справжнє життя мови проявляється в діалектах, а літературно-письмові форми є штучними утвореннями; історичний період характеризується розпадом форм, старінням і відмиранням форм мови та самих мов (так як розкладаються організми в природі); 3) лінгвістика повинна бути заснована на точному спостереженні організмів і законів їх буття, на повному підпорядкуванні дослідника об'єкту дослідження. Основні роботи Августа Шлейхера: «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Теорія Дарвіна в застосуванні до науки про мову» (1863) та ін..

У праці "Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов" (1861) викладається принципово нова концепція порівняльної граматики індоєвропейських мов, що відрізняється від граматики Ф. Боппа. Шлейхер створює теорію родовідного древа індоєвропейських мов. На його думку, індоєвропейська прамова (Ursprache) в доісторичний період розпалася на дві групи прамов - проміжних мов, мов-основ):

1) північноєвропейську (слов'яно-германську);

2) південноєвропейську (арно-греко-італо-кельтську).

Простежується розвиток прамови в кожному з розгалужень. Для цілей наочності використовується, виходячи з теорії еволюційного розвитку живих організмів, схема родовідного древа, що ілюструє ідею послідовного розпаду первісного єдності на окремі мови і діалекти. Відповідно до цієї теорії загальний стовбур зображував "первинний організм" прамови, який в процесі розвитку розділився на гілки. Великі гілки поділялися на більш дрібні відгалуження. "Мови, що виникли першими з прамови, ми називаємо мовами-основами; майже кожна з них диференціюється в мови, а мови можуть далі розпадатися на діалекти і діалекти - на субдіалекти. Всі мови, що походять з однієї прамови, утворюють мовний рід, або мовне дерево, яке потім ділиться на мовні сім'ї, або мовні гілки "[Шлейхер, 1964, 109]. Враховуючи все різноманіття мов світу, Шлейхер стверджував, що "неможливо встановити загальну прамову для всіх мов, швидше за все існувало безліч прамов" [там же, 108]. Висунута Шлейхером теорія родовідного дерева отримала в історії лінгвістики назву "парадигма Шлейхера". Шлейхер

Робиться спроба реконструкції індоєвропейської прамови, яка більше не ототожнюється з санскритом, тобто не є історичною реальністю, а уявленням про звукову систему і систему форм слова, отже, ідеалізованою моделлю, яка необхідна для динамічного розгляду різноманітного матеріалу індоєвропейських мов.

А. Шлайхер першим здійснює спроби реконструкції індоєвропейської прамови. Епохальне значення має його байка, написана на гіпотетичній прамові. Додатково до "теорії родовідного древа ", з якою насамперед і пов'язують ім'я А. Шлайхера, він висуває ідеї про географічне варіюванні мов і про мовні контакти.

Праці Шлайхера зробили величезний внесок у розробку лінгвістичної типології. Їм в основному були збережені всі вже виділені попередниками типи і визнані шляхи розвитку мов від ізоляції до флексії, в нових флективних мовах він знаходить свідчення їхньої деградації. Морфологічний тип (клас) мови залежить від будови слова, яке виражає:

1) значення («корінь»);

2) відношення («суфікс і флексія»).

Існують три типи комбінацій значення і відношення:

1) ізолюючі мови мають тільки значення (корінь): А - чистий корінь; А + А '- кореневе слово + службове слово (це архаїчні види мов, до яких належить китайська, намаква, бірманська);

2) аглютинуючі мови виражають значення і відношення: (корінь і афікс): Аа - корінь + суфікс; - Корінь + інфікс; аА - корінь + префікс (це мови, що відносяться до перехідних видів і мають синтетичну будову: тюрко-татарські, монгольська, угорська);

3) флективні мови утворюють в слові одиницю, що виражає значення і відношення: (мови синтетичної будови, найрозвинуті: семітські, індоєвропейські (стародавні, а також мови аналітичної будови, в яких спостерігається вивітрювання і стирання форм в період занепаду: індоєвропейські нові).

Полісинтетичні мови, виділені Гумбольдтом, Шлейхер вважав варіантом аглютинуючих.

Морфологічні типи мов, за Шлейхером, виявляють три ступені (стадії) розвитку:

1) ізолюючі мови - односкладовий клас, що представляє найдавнішу форму, початок розвитку;

2) аглютинуючий тип - середня щабель розвитку;

3) флективні мови - остання стадія розвитку, що містить у стислому вигляді елементи двох попередніх щаблів розвитку; оцінюється як найбільш досконалий.

У кожному типологічному класі виділяються синтетичний і аналітичний підтипи.

А. Шлайхер підкреслює необхідність урахування контактів сусідніх мов, вивчення взаємодії мов у просторі.

Психологічний напрям -- сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції -- індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ із врахуванням фактору людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму -- психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя (1823--1899) -- професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. Видатними представниками напряму вважаються також О.О. Потебня і В Вундт.

Концепція Г. Штейнталя базується на асоціативної психології Гербарта, відповідно до якої утворення уявлень абсолютно механічним чином управляється психічними законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). На основі цих законів Г. Штейнталь намагається пояснити як походження мови, так і процеси її розвитку. При цьому він категорично відкидає участь мислення у становленні мови («Категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвідноситися одна з одною, як поняття кола і червоного»). Вся увага дослідника зосереджується, таким чином, на індивідуальному акті мовлення, розглянутому як явище психічне.

Через вивчення явищ індивідуальної психології Г. Штейнталь прагне осягнути «закони духовного життя» в різного роду колективах - в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах - і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів (етнопсихологія). Виконання цього завдання є можливим тому, що внутрішня форма мови (яка і обумовлює національний тип мови) безпосередньо доступна спостереженню тільки через його зовнішню форму, звукову сторону мови.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Філософія мови» (1858), «Філософія, історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).



2. Теоретичні концепції представників психологічної школи

2.1 Лінгвістична система В. фон Гумбольдта

Антиномія стійкості і руху в мові. Ця суперечність тісно пов'язана з розумінням мови як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають деяким чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок нескінченних змін, оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на мову, змінюючи її в кожному поколінні.

Антиномія індивідуального і колективного в мові. Мова, вважає Гумбольдт, належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова - творення індивідів. І водночас мови як творіння народів передують творінням окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.

Антиномія мови і мовлення. Мова це певна система, сукупність певних фактів, які реалізуються у вигляді окремих актів мовленнєвої діяльності. Мова - це внутрішньо взаємопов'язаний організм, кожний, з найдрібніших елементів якого тим або іншим і не завжди ясним чином визначається мовою. В мові немає нічого одиничного, кожний його елемент проявляє себе лише як частина цілого. Для мовлення мова встановлює лише регулюючі схеми, надаючи їх індивідуальне оформлення свавіллю мовця. Система мови завжди реалізується в мовленні у вигляді окремих актів мовної діяльності

Антиномія розуміння і нерозуміння. Мова і розуміння розглядаються Гумбольдтом як різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда. Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і тому ж значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне розуміння між мовцями є в той самий час і розбіжністю.

Таким чином, лінгвістична концепція Гумбольдта знаменує собою якісно новий етап в розвитку мовознавства. Володіючи досконало, як, мабуть, ніхто інший до нього або після нього, всім відомим в його час емпіричним матеріалом, що відноситься до численних мов і культур, Гумбольдт вперше за історію розвитку знань про мову зміг побудувати досить струнку і цільну лінгвістичну систему, що відображає внутрішню будову мови, його зв'язки з духовним і розумовим життям народу, його культурою, вказати майбутнім поколінням учених основні шляхи проникнення в нескінченно складні механізми мовної, інтелектуально-духовної і культурно-історичної діяльності людини (1,319).

Гумбольдт по праву вважається основоположником теоретичного і загального мовознавства як окремої дисципліни. Він заклав основи теорії мови як діяльності і витвору людського духу, що розвивається, тісно пов'язав філософію мови з порівняльно-історичним методом, багато лінгвістичних ідей В. фон Гумбольдта впливали і продовжують впливати на мовознавство XIX і XX ст. Положення Гумбольдта про мову як діяльність духу і мислення зробило величезний вплив на розвиток психологічного напрямку в мовознавстві, на погляди Р. Штейнталя, А.А. Потебні і інших представників психологічної школи, на формування теорії мовної діяльності, на становлення сучасної теорії мови. Основоположне для концепції Гумбольдта поняття народного духу, формою вираження якого є національна мова, отримало свій подальший розвиток в сучасній этно-лінгвістиці і інших різновидах неогумбольдтианства. Ідеї Гумбольдта про системність і знаковость мови зробили свій вплив на концепції А. Шлейхера, И.А. Бодуэна де Куртене, Ф. де Соссюра, залишаються також актуальними і в сучасному мовознавстві. Плідний вплив на погляди А.А.Потебні, До. Фосслера, Б. Кроче і інших представників естетичного напрямку в мовознавстві зробили думки Гумбольдта про мову як творчу діяльність індивіда. Положення Гумбольдта про те, що мова постає над індивідами, і водночас є масовим, колективним, народним творінням, вплинули на становлення соціологічного напрямку в мовознавстві. За справедливим твердженням Б.А. Ольховікова, В. фон Гумбольдта можна віднести до тих мислителів, наукові побудови яких в більшій мірі належать подальшим епохам розвитку науки, ніж сучасникам.

Іншим філософським джерелом у формуванні теорії Гумбольдта є філософія Гегеля. «Феноменологія духу». У феноменології Гегель проводить думку про те, що ні матерія, ні свідомість не можуть розглядатися, як первинне, а у Гумбольдта це положення знаходить відображення в тому, як він розглядає відношення мови і мислення. Він вважає, що ані мова, ні мислення не можуть бути первинними.

З іншого боку німецький романтизм з його ідеалами зробив великий вплив на Гумбольдта. Це ті джерела, які підживлювали його.

А в лінгвістиці він використав буквально все, що було зроблене до нього. На цій підставі він і створив свою лінгвістичну концепцію. Він уперше спробував підійти до виявлення єства мови, характеру її функціонування і розвитку з позиції діалектики. Для нього не було мови, як мертвого продукту. Він сприймав мову як щось, що розвивається і постійно функціонує. Гумбольдт завдав удару по спробах конструювання загальної граматики на підставі формальної логіки. Поняття духу пронизує всю концепцію Гумбольдта. Гумбольдт стверджував, що особливості духу і будови мови, у кожного народу на стільки тісно спаяні, що одне потрібне виводити з іншого.

Дух народу є його мова, а мова народу є його дух. Мова служить зовнішнім проявом духу. Виникнення різних мов - це результат безперервної діяльності духу. Саме цей дух і повинен служити основою відмінності мов.

Але мови, які виникли і склалися, роблять зворотний вплив на дух, на мислення, на загальний духовний розвиток людства. В цьому місці зазначається вплив Гегеля, вчення про його абсолютну, ідею, яка розвивається самостійно. Внутрішній механізм цього зв'язку не доступний нашому розумінню. Оскільки дух знаходитися в постійному русі, то і мова знаходитися у вічному русі. Мова є щось постійне і в кожну дану мить змінне. Вона не є закопченим продуктом, вона є діяльність. Мова не є - ergon, мова є energeia. Мова є діяльність духу, що вічно повторюється, направлена на те, щоб перетворити членороздільний звук на вираз думок.

На фоні своєї концепції зв'язку мови і духу Гумбольдт обґрунтував у загальному потоці мови 2 періоди.

I період розумівся як первинне утворення форм мови. Дух народу творить мову, коли він максимально діяльний і активний. Мова збагачується формами, формується. Матеріал накопичується. Період кристалізації мови.

II період характеризується наступним: накопичений язиковий матеріал робить зворотний гальмуючий вплив на дух. Творчий дух вичерпано. Мова вступає в другий період, коли дух дряхліє, його активність знижується, мова користується лише готовими формами. Творчий період в мові закінчується. Треба сказати, що коли Гумбольдт формував свої положення, тут відчувається вплив німецького романтизму, який тужить за минулою силою народу. У наш час ця точка зору Гумбольдта визнана ненауковою і не прийнята.

Підхід Гумбольдта до проблеми мова і суспільство

Гумбольдт вирішує це питання в плані 3-х категорій: індивід - народ - мова. Постановка цих проблем у такому вигляді характерна взагалі для загального мовознавства, але частіше за все має місце таке зіставлення: індивід або суспільство в цілому впливає на мову. Гумбольдт вважав, що постановка питання в такому плані не правомірна. І індивід і народ роблять вплив на мову. Індивіда треба розглядати в повній єдності з суспільством. Народу як колективу належить вирішальна роль у впливі на мову. Але Гумбольдт прагнув вивести звідси національну специфіку мови. Кожна мова має свою національну форму. Саме народ як нація і складає творчий початок мови по Гумбольдту. Але головна роль народу не виключає, а припускає безперервну творчу діяльність індивіда. Хоча мови є творінням народу, вони залишаються і самостійним творінням індивіда. Кожна людина, користуючись готовою мовою, робить зворотний вплив на мову. Кожне покоління вносить в мову щось нове. Тут можна угледіти одну з антиномій, суперечливих формулювань, які нібито виключають одна одну.

Ось цитата з роботи Гумбольдта, яку часто приводять «Мова походить з таких глибин людської природи, які не дозволяють розглядати її, як творіння народу. Це не справа народу, а дар, призначений йому долею». І таких перепадів у Гумбольдта не мало.

Мова і мислення

До 19 століття пануючої в мовознавстві була позиція логіцизма, що упирається в формальну логіку. Мова має в розпорядженні слова - імена предметів, а мислення має в розпорядженні поняття. Кожне слово в мові виражає яке-небудь поняття. Зв'язок між мовою і мисленням прямий, механічний.

В мові крім номінативних одиниць - слів, існують комунікативні одиниці - речення. Кожне речення мови є висловлювання якої-небудь думки або висновку. Вважалося, що логіка для всіх одна, тому і граматика повинна бути універсальною (Пор-Рояль), Ця позиція існувала до Гумбольдта і в наші дні переживає новий підйом.

Вважається, що позиція Гумбольдта була першим серйозним ударом по логіцизму. Логічна школа перестала бути єдиною. Проблеми мови і мислення у Гумбольдта втілюються зовсім по-іншому. Мова і мислення нерозривно пов'язані одне з одним і утворюють тісну єдність. Цей зв'язок не простий, механічний, а дуже складний динамічний і суперечливий. Розшифрувати це складно: Дух (або душа) не повинен відчувати себе скуто і прагнути визволилися від уз мови. Слова починають обмежувати його, поміщаючи в якісь рамки. Хоча слово і утрудняє внутрішнє сприйняття, мислення не може відмовитися від слова і протікати без словесного оформлення. Ця боротьба веде до того, що мова все більше і більше одухотворяється і - це продовжується в ній вічно. Гумбольдт вважає, що якщо людину вилучити з суспільства, її мислення все одно б протікало за допомогою мови. Але насправді індивідуум нібито розчиняється в суспільстві. Він знаходиться в постійному зв'язку з собі подібними. В цьому динамічність зв'язку мови і мислення. Мова по-справжньому може існувати і розвиватися тільки в суспільстві. Але немає повного, чистого взаєморозуміння в колективі. Немає абсолютно точного взаєморозуміння. У кожного з певним поняттям пов'язано власне уявлення. Кожне розуміння за допомогою мови є водночас нерозуміння.

Вже в 20 столітті на цій основі складатиметься семантичний напрямок у філософії. Мова - джерело непорозумінь і конфліктів в суспільстві. Гумбольдт висуває і обґрунтовану гіпотезу проміжного світу мови. Він трактує мову як проміжний світ, що знаходиться між людиною і природою. Цей проміжний світ накладає свій відбиток на світогляд людини. Будь-яке слово не є відбитком предмету, як такого, а є відбитком образу предмету, породженого в душі людини. А у кожної людини на об'єктивне сприйняття нашаровується суб'єктивне сприйняття і виходить дуже індивідуальне поєднання цих двох моментів - об'єктивного і суб'єктивного. У кожного складається свій особливий світогляд.

А оскільки мова складається з багатьох мов кожної окремої людини, то в сукупності утворюється своєрідний загальний проміжний мовний світогляд. В кожній мові полягає свій погляд на світ. Сприйняття людиною навколишньої дійсності залежить від особливостей мови, якою він говорить. Кожна мова описує навколо народу, якому вона належить, круг, вийти з якого можна лише шляхом вступу до іншого круга, утвореного іншою мовою.

Психологічний напрямок

Натуралістична і психологічна концепція мови якийсь час співіснують, пов'язуючи загальну теорію мови з порівняльно-історичними дослідженнями. Багато лінгвістичних положень отримують своє психологічне осмислення вже в роботах В. фон Гумбольдта, психологізм характерний в тому або іншому вигляді для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Оформлення і становлення психологізму в мовознавстві відносять до середини - кінця XIX ст., воно тісно пов'язане з іменами Геймана Штейнталя (1823-1899), Моріца Лацаруса (1824-1903) і Вільгельма Вундта (1832-1920) в Німеччині, з ім'ям А.А. Потебні (1835-1891) в Росії. В рамках психологічного напрямку в мовознавстві чітко формуються дві течії: соціальний, або колективний, психологізм, інакше - етнічний психологізм і індивідуальний психологізм. Представники першої течії висувають вимогу розглядати мову як специфічний прояв психології народу. Тут в центрі уваги знаходиться психологія соціуму - народу, колективу, нації. Для представників другої течії характерне розуміння мови як особливого механізму діяльності індивідуальної психіки, як механізму уявлень в свідомості індивіда. В центрі уваги індивідуального психологізму опиняється окрема людина і її психіка. На становлення лінгвістичного психологізму дуже вплинула асоціативна психологія німецького філософа, психолога і педагога И. Гербарта (1776-1841), в якій розумовий процес розглядається як асоціація уявлень. Асоціаціями виступають зв'язки уявлень по суміжності, по схожості і по контрасту. Окрім асоціацій, зв'язок уявлень здійснюється також в асиміляції, тобто об'єднанні і закріпленні тотожних або близьких уявлень, і в апперцепції - визначенні нового сприйняття вже наявними уявленнями. Психологізм як особливий напрямок в науці про мову виникає, перш за все, у зв'язку з концепцією народної психології Г. Штейнталя і М. Лацаруса.

Народна психологія, або психологія народів, як особлива область наукових знань сформувалася в кінці XVIII - початку XIX ст. і була підготовлена всім ходом розвитку суміжних з мовознавством наук.

Психологічний напрямок в мовознавстві, що зародився в середині 19 століття, розвивається і зараз. Взагалі психологічний напрямок ділиться на психологізм в мовознавстві 19 століття і психологізм в мовознавстві 20 століття. Младограматизм виникає з психологізму. Якщо торкнутися теоретичних основ, то потрібно буде, перш за все, вказати на теоретичну концепцію Гумбольдта, як джерела психологізму. Вся система Гумбольдта пронизана психологізмом. Але психологізм Гумбольдта це психологізм універсального плану, тому що він ґрунтується на ідеї загальнолюдського мислення і духу. Це головне в його концепції. Його концепція є основою загального мовознавства. Це індивідуально-психологічне трактування виражається в тому, що Гумбольдт враховує особливості особи, співвідношення особового і загальнолюдського виступає, як одна з антиномій в системі Гумбольдта.

Психологічний напрямок в мовознавстві був орієнтований проти перенесення законів логіки на мову. Як основний принцип висувається боротьба із засиллям логіцизма в мовознавстві. Основою є ідеалістична філософія.

Засновником психологізму в мовознавстві є Штейнталь. Штейнталь виступив як відданий і постійний послідовник Гумбольдта. Він також значну увагу приділяв тлумаченню ідей Гегеля "Наука про мову В. фон Гумбольдта і філософія Гегеля". Штейнталь написав і видав багато робіт, але особливо відомим є його робота "Логіка, граматика і психологія". Одна з робіт, присвячених класифікації мов. Тут проводиться та ж ідея, що і в концепції Гумбольдта. Вищим мовним ладом визнається флективний лад.

Одночасно з Штейнталем жив і працював ще один відомий вчений Лацарус "Життя душі" - одна з найбільших робіт Лацаруса.

Пізніше вони вдвох виступатимуть, як засновники спеціального журналу, який виходитиме з 1860 року „Zeitschrift fьr Vцlkerpsychologie und Sprachwissenschaft“. Навколо нього формуватимуться видатні лінгвісти. Штейнталь обґрунтував цілий ряд важливих для його концепцій теоретичних положень. Існує не один тип мислення, а декілька і кожному відповідає своя логіка. Універсальний логіцизм не прийнятний. Він не ідентичний жодному типу мислення. Мову він визначає як значуще звучання зі своєрідними поняттями і поєднаннями цих понять. Це не ті поняття, якими оперує логіка. Мову не можна ототожнювати з мисленням. Потрібно визнати, що мова сама є своєрідним мисленням і розвивається по своїм власним законам. Стверджується наявність мовного мислення. Штейнталь ставить знак рівності між мовою і мовним мисленням. Досліджуючи мовне мислення, мовознавство повинне спиратися на психологію, а не на логіку. До моменту, коли Штейнталь почав свою діяльність, панувала психологічна концепція Гумбольдта (асоціативна психологія). Штейнталь спирався на психологію Гумбольдта, але в цілому стан психології у той час не задовольняв Штейнталя. Психологія займалася вивченням психіки окремо індивіда.

Штейнталь писав, що людина живе в суспільстві, а тому не можна скласти собі повне уявлення про індивіда, якщо не брати до уваги те духовне середовище, в якому він живе. Індивідуальну психологію потрібно доповнити психологією народів. Ця психологія народів повинна була вивчати не індивіда. Етнічна психологія має свої області дослідження. Проявом народного духу є не тільки мова, але норов, звичаї, вчинки, традиції, фольклор, міфологія. Найважливішою є мова. Саме дані мови найбільш яскраво ілюструють особливості розвитку психології.

Важливим є те, що Штейнталь націлює вивчення на середовище, суспільство, в якому виховується індивід. Він вважав, що індивідуальну психологію потрібно доповнити колективною психологією. Самому Штейнталю не вдалося створити нову науку - етнічну психологію. У нього не було ще дуже продуманих і до кінця дефінірованих понять, якими б він оперував при створенні цієї концепції. Він користувався поняттям народного духу, але ж і Гумбольдт залишає це поняття туманним. На цьому понятті побудувати нову область науки було навряд чи можливо. Створення етнічної психології здійсниться пізніше в 2-й половині 19 століття. Це пов'язано з ім'ям В. Вундта.

Штейнталь же вирішував проблему походження і єства мови. Для нього походження і єство мови ідентичні. Він посилався на Гумбольдта. Мова це діяльність, що вічно поновлюється, - енергея.

Для того, щоб з'ясувати, як виникла мова потрібно відмовитися від порівняння мови з живим організмом. Мова породжується душею людини, і це породження відбувається вічно. "Зрозуміти, як виникає мова - це зрозуміти той стан душі, який прагне бути вираженим в звуці". А тим самим ми осягаємо єство мови. "Мова є по своєму єству ні що інше, як вічне виникнення, як діяльність", що вічно знову поновлюється. Чисто ідеалістична основа в тлумаченні цього питання. Він відмічає "Вчення" про внутрішню форму Гумбольдта. Визначення Гумбольдта залишається неясним. Гумбольдт говорить, що це щось суто інтелектуальне, індивідуальне, Штейнталь намагається піти далі Гумбольдта і пов'язати це з видами мислення:

1) наочне мислення

2) мовне мислення

Перший етап - більш низький ступінь розвитку мислення. Коли ми маємо справу з уявленням. Уявлення це не абсолютна копія предметів - це теж абстракція. Коли ми говоримо про категорію уявлення, то охоплюємо найхарактерніші ознаки предмету. Коли йдеться про мовне мислення, тут мають місце представлення другого ступеня. Це уявлення про ті перші уявлення. Ці вторинні уявлення виявляють собою високий ступінь абстракції.

Ця внутрішня форма виступає, як пов'язуюча ланка між наочним мисленням і членороздільними звуками.

Внутрішня форма - більш суб'єктивна, ніж представлення першого ступеня.

На тому другому ступені, коли з'являється внутрішня форма, цілком виявляється суб'єктивність.

Внутрішня форма не залишається незмінною, вона має свій розвиток. Всього внутрішня форма проходить три ступені. Перший ступінь, коли сприйняття зовнішнього світу не абсолютно (первісні люди), слів найменувань поки що немає. Наступний, другий ступінь - виступає, як стадія світанку вдосконалення сприйняття зовнішнього світу. Розширяються можливості абстрактного мислення. На підставі цього абстрактного мислення створюються слова-поняття з ясною внутрішньою формою. Є чітка мотивація найменувань. Два перші ступені відносяться до доісторичного періоду. Третій ступінь випадає на історичний період. Тут звук і значення (об'єктивне уявлення) обходяться без посередника. Внутрішня звукова форма зі свідомості зникає. Вона служить лише крапкою, в якій стикаються звук і значення.

Штейнталю належить думка про те, що в той період, коли значення слів не мотивовано, кожний індивід вкладає в них своє особисте сприйняття, сою індивідуальну психологію. У момент вимовлення слова пронизані загальним нюансом значення і тому розуміються в тому колективі, де відбувається спілкування.

Штейнталь висловлює думку про те, що під це повинен бути підведений психологічний критерій. Чим більше схожості народів по духовній лінії, тим більше схожості в їх мовах.

2.2 Психологічна концепція Геймана Штейнталя

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя (1823--1899) -- професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь намагався пояснити утворення й розвиток мови і мислення в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (I860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення -- це духовна діяльність; предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова -- це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

«народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини;

слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне мислення - це уявлення про предмети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення - уявлення, вичлененні зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення - це внутрішня форма. Мовне мислення пов'язане з «мовною свідомістю»;

мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецького вченого Карла Беккера (1775--1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше викладено авторську теорію логічної граматики. Зробивши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, що слово і поняття, речення і судження, граматичні категорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвідноситися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило заміну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний предикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зокрема доводили, що мова -- предмет психологічного спостереження. Позаяк існує два розділи психології -- індивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства -- народну психологію. Завдання народної психології, чи психології народів, -- дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути «закони духовного життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки -- етнопсихології.

2.3 Вільгельм Вундт (1832--1920) -- німецький філософ і психолог

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832--1920) -- німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900--1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, -- психічний процес, який є предметом психології. Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів -- уявленням, почуттям і волі. Мова -- першооснова поезії та науки, міфи -- релігії, звичаї -- моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що психологічною основою утворення речення є не поєднання уявлень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

2.4 Олександр Потебня - відомий представник психологічного напрямку

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня (1835--1891) -- український мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мовознавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філософії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським університетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

До найважливіших праць Потебні належать «Думка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про націоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1--2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873--1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883--1887), «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» (1860).

У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860--1865) -- дослідження мови у зв'язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий (1865--1891) -- дослідження фонетики, граматики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають творцем лінгвістичної поетики).

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.

Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова -- це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її, вона є не відображенням сформованого світогляду, а основою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протестував проти підпорядкування граматики логіці, яке «призводить до змішування й ототожнення таких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознавство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція Потебні підкреслено психологічна.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досвіду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо.

Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, однак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, вважає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.

При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожному слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів -- пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є tertium comparationis, тобто тим третім, що служитиме основою для нової номінації. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.