Історіографія мовознавства

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єктивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для слова стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроблений тощо, а для слова вікно -- різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологічне значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внутрішньою формою для слова стіл є постелене, а для слова вікно -- те, через що дивляться. «Слово, -- продовжує Потебня, -- власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Образ стола може мати багато ознак, але слово стіл означає тільки постелене». Усе сказане про слово стосується й будь-якого твору мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого вона зроблена, а внутрішньою -- пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови -- поезія, втрата внутрішньої форми -- проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню форму слова глибоко вкоренилося у світовій лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно невеликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди стосується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказати й про прислів'я. У слові згущення думки є його природним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше значення слова. Ближче значення слова -- значення, спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше значення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мовознавство, -- зазначає автор, -- не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного змісту, про який не міркує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми повинні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника -- трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значенням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближчим, іншу, що становить предмет інших наук, -- дальшим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимови слова».

Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні питання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивчати мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебуває у постійному розвитку.

Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків етносу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спідлення, стверджував, що всі мови мають право на вільний розвиток і функціонування.

Підсумовуючи все сказане про психологічний напрям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німецькою. Так, Потебня наголошував на специфічних рисах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові. Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні -- етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика. 

Висновки

Оформлення і становлення психологізму в мовознавстві відносять до середини - кінця XIX ст., воно тісно пов'язане з іменами Геймана Штейнталя (1823-1899), Моріца Лацаруса (1824-1903) і Вільгельма Вундта (1832-1920) в Німеччині, з ім'ям А.А. Потебні (1835-1891). В рамках психологічного напрямку в мовознавстві чітко формуються дві течії: соціальний, або колективний, психологізм, інакше - етнічний психологізм і індивідуальний психологізм. Представники першої течії висувають вимогу розглядати мову як специфічний прояв психології народу. Тут в центрі уваги знаходиться психологія соціуму - народу, колективу, нації. Для представників другої течії характерне розуміння мови як особливого механізму діяльності індивідуальної психіки, як механізму уявлень в свідомості індивіда

Вся система Гумбольдта пронизана психологізмом. Але психологізм Гумбольдта це психологізм універсального плану, тому що він ґрунтується на ідеї загальнолюдського мислення і духу. Це головне в його концепції. Його концепція є основою загального мовознавства. Це індивідуально-психологічне трактування виражається в тому, що Гумбольдт враховує особливості особи, співвідношення особового і загальнолюдського виступає, як одна з антиномій в системі Гумбольдта.

Психологічний напрямок в мовознавстві був орієнтований проти перенесення законів логіки на мову. Як основний принцип висувається боротьба із засиллям логіцизма в мовознавстві. Основою є ідеалістична філософія.

Засновником психологізму в мовознавстві є Штейнталь. Штейнталь виступив як відданий і постійний послідовник Гумбольдта. Одна з робіт, присвячених класифікації мов. Тут проводиться та ж ідея, що і в концепції Гумбольдта. Вищим мовним ладом визнається флективний лад.

Штейнталь обґрунтував цілий ряд важливих для його концепцій теоретичних положень. Існує не один тип мислення, а декілька і кожному відповідає своя логіка. Універсальний логіцизм не прийнятний. Він не ідентичний жодному типу мислення. Мову він визначає як значуще звучання зі своєрідними поняттями і поєднаннями цих понять. Це не ті поняття, якими оперує логіка. Мову не можна ототожнювати з мисленням. Потрібно визнати, що мова сама є своєрідним мисленням і розвивається по своїм власним законам. Стверджується наявність мовного мислення. Штейнталь ставить знак рівності між мовою і мовним мисленням.

Психологічний напрям в мовознавстві не представляє собою замкнутої і обмеженої певними лінгвістичними доктринами школи. Психологічне тлумачення явищ мови властиво не тільки Г. Штейнталем або А.А.Потебне, а й младограмматики, і представникам казанської і московської лінгвістичних шкіл та ін. Однак якщо, наприклад, младограмматиков представляється можливим об'єднати в одну групу на основі загальних для них методологічних і методичних принципів, до складу яких певним компонентом входить і психологічне тлумачення фактів мови, то відносно ряду мовознавців цього зробити не можна. Вони знаходяться поза шкіл і, хоча у своїх лінгвістичних роботах широко залучають психічний фактор (що є об'єднуючим началом), настільки різняться один від одного, що їх важко укласти в тісні рамки певної школи. До таких мовознавцям відносяться Г. Штейнталь, А. А. Потебня, В. Вундт та ін.

Психологічний напрям -- сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції -- індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму -- психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний вияв психології народу, і як особливий механізм уявлень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляючи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства. Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Лацарус, О. Потебня, В.Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві.

Література

1. Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. -- М., 1975. -- С. 264--287, 326--352.

2. Березін К.С., Головін А.К. “Общее языкознание”. - М., 2000р.

3. Геруцький Л. “Общее языкознание”. Мінск, 2001р.

4. Головін А.К. “Введение в языкознание”. - М., 1975р.

5. Гумбольдт фон В. “Избранные труды по языкознанию”. - М.: Прогрес, 1984р.

6. Зубкова Л.Г. “Язык как форма. Теория и история языкознания”. - М., 1999р.

7. Кодухов К.В. “Введение в языкознание”. - М., 1976р.

8. Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. -- М., 1979. -- С. 37--54.

9. Л. А. Булаховський, Потебня - лінгвіст, «Вчені записки МГУ», вип. 107 («Роль російської науки у розвитку світової науки і культури», т. III, кн. 2), вид. МГУ, 1946. Перероблене видання цієї роботи: «Олександр Опанасович Потебня», вид. Київського державного університету, 1952.

10. Погодін АЛ. Мова як творчість, «Питання теорії і психології творчості», т. IV, Харків, 1913.

11. Р. Про. Шор, В. Вундт, «Велика Радянська Енциклопедія», вид. 1, т. 13.

12. Реформатський А.А. “Введение в языкознание”. - М., 2000р.

13. Сепір Е. “Избранные труды по языкознанию и культурологии”. - М.: Прогрес, 1993р.

14. Солнцев В.М. “Язык как системно-структурное образование”. - М.: Наука, 1971р.

15. Томсен В. История языкознания до конца XIX века. -- М., 1938. -- С. 51--79.

16. Ф. Ф. Зелінський, В. Вундт і психологія мови, «З життя ідей», т. II, Спб., 1911.

17. Шор Р.О., Короткий нарис історії лінгвістичних навчань з епохи Відродження до кінця XIX в. (Післямова до книги У. Томсена «Історія мовознавства до кінця XIX в.», Учпедгиз, М., 1938).

Додаток

Історіографія мовознавства

Размещено на Allbest.ru