Ономастична система художньої прози (на матеріалі французьких романів XIX-XX століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 81'373.2:821.133.1

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Ономастична система художньої прози (на матеріалі французьких романів XIX-XX століть)

Спеціальність 10.02.05 - романські мови

Литвин Людмила Василівна

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі французької філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент Смущинська Ірина Вікторівна, професор кафедри французької філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Корбозерова Ніна Миколаївна, завідувач кафедри іспанської та італійської філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат філологічних наук, доцент Жалай Василь Якович, завідувач навчального відділу Центру наукових досліджень та викладання іноземних мов НАН України.

Провідна установа: Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України, кафедра французької мови.

Захист дисертації відбудеться 21 вересня 2006 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розісланий „19'' серпня 2006 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор філол. наук Н.П.Неборсіна.

Загальна характеристика роботи

Імена завжди вважалися необхідним засобом пізнання і спілкування, оскільки, позначаючи, вони пов'язують людську мову з реальним світом. Історія філології як науки бере свій початок з тих далеких часів, коли на терені різних шкіл античної філософії почали обговорюватися важливі питання про походження власних імен: звідки вони беруться, як пов'язані з означуваними суб'єктами та об'єктами, яка природа цього зв'язку - природна чи встановлена людьми.

Не зважаючи на таку давню історію, у наш час оніми продовжують привертати увагу філософів, літературознавців, картографів, географів (В.Г.Белінський, В.В.Виноградов, О.Ф.Лосєв, Є.М.Поспєлов, О.О.Потебня, В.Рубцов, Ю.М.Тинянов). Власні імена у міфології і фольклорі досліджували П.Г.Богатирьов, Т.М.Кондратьєва, В.М.Топоров, А.І.Соболевський, А.Т.Хроленко. Проблемами номінації цікавилися такі відомі вчені як Н.Д.Арутюнова, В.І.Болотов, Л.А.Булаховський, М.Гарі-Прійор, А.Доза, В.А.Ніконов, Н.В.Подольська, О.О.Реформатський, О.В.Суперанська, Л.М.Щетінін та інші. Дослідження онімів художнього тексту (В.М.Калінкіним був запропонований термін “поетонім” для позначення цього особливого художнього феномену) набуває свого розвитку у другій половини ХХ ст. Можна назвати праці Л.Н.Андрєєвої, Л.О.Белея, Є.М.Бєліцької, Л.М.Буштян, В.Б.Дорогої, К.М.Ірісханової, В.М.Калінкіна, Ю.О.Карпенка, Е.Б.Магазаника, В.М.Михайлова, Т.С.Олійник, Є.С.Отіна, О.І.Фонякової. У той же час французька художня онімія все ще залишається недостатньо вивченим явищем. В існуючих працях (І.В.Ляхової, Л.І.Перехової) розглядалися функціонально-стилістичні можливості лише окремих груп французьких поетонімів.

Оніми художнього тексту - це особлива філологічна проблема, оскільки в літературному творі власне ім'я функціонує як важливий та органічний елемент його стилістичної системи, виконуючи активну роль у створенні загальної образності твору. Художній текст є функціонально замкненою системою естетично організованих мовленнєвих засобів, тому власне ім'я в ньому набуває багатьох смислових зв'язків, складних асоціацій і конотацій, які й утворюють його індивідуально-художню семантику, що значно відрізняється від власне мовної. Оцінні, емоційно-експресивні конотації, що йдуть від системи мови і мовленнєвого узусу, зазнають значної трансформації в художньому тексті і стають текстуальними під впливом системних зв'язків власного імені з парадигматичним (тематичним) і синтагматичним (мовленнєвим) контекстом твору.

Актуальність теми. Вивчення функціонування власних імен у художньому тексті / дискурсі сьогодні залишається актуальним, оскільки вписується в загальну проблематику такої молодої галузі мовознавства як лінгвопоетика, допомагає розкривати специфічні особливості художньо-літературного мовлення, які не можуть вважатися остаточно з'ясованими, проливає світло на віртуальні можливості французької мови, так як дослідження художнього мовлення сприяє виявленню її глибинних віртуальних потенцій.

Поетоніми вважаються однією з універсальних категорій художнього тексту, яка бере участь у реалізації авторської концепції світобачення, так як ономастична лексика, крім номінацій, створює історичний, культурний фон текстових подій, наповнює його різнохарактерним образним змістом. І нова галузь мовознавства, що займається дослідженням поетонімів - ономатопоетика, становить особливий напрям ономастичних досліджень сьогодення. Наша робота чітко вписується в ці два нові напрямки сучасних мовознавчих студій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми “Європейські мови та культури в контексті глобалізації світових процесів” (код 01 БФ 0147-01), що затверджена Міністерством освіти і науки України і розроблялася в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Отже, основним об'єктом дослідження стала онімія французьких художніх творів. Її ми розглядаємо як систему особливого типу, що створюється сукупністю елементів окремих авторських ономастиконів, які виступають важливими складовими структур кожного окремо взятого авторського художнього тексту. Крім того, ця система є функціонально-похідною та фрагментарною відносно ономастичної системи національної французької мови.

Предметом безпосереднього аналізу стали лексичні, структурно-семантичні, функціонально-стилістичні та прагматичні особливості французьких поетонімів, які є також одним із основних засобів прояву індивідуально-авторського стилю письменника.

Основна мета дослідження - з'ясувати склад, сутність та характерні особливості функціонування французьких художніх поетонімів - передбачила вирішення наступних завдань:

визначити лінгвістичний статус поетоніма;

дослідити лексико-семантичний склад французьких поетонімів;

виділити і проаналізувати основні структурно-семантичні типи поетонімів, їх особливу роль у художньому контексті;

установити основні джерела походження поетонімів;

дослідити конотативні особливості поетонімів, зумовлені впливом художнього контексту;

з'ясувати основні прагматико-стилістичні функції поетонімів та засоби їх реалізації;

розглянути способи їх введення у художній контекст.

Для вирішення таких завдань були застосовані наступні методи дослідження: описовий метод був використаний для інвентаризації, систематизації та класифікації поетонімів; метод семного аналізу дав можливість інтерпретувати значення онімних одиниць; контекстуально-інтерпретаційний метод був застосований для визначення конотативного навантаження поетонімів; дистрибутивний та трансформаційний - для зіставлення та аналізу використання узуальних та оказіональних одиниць авторського ономастикону (зокрема, дистрибутивний аналіз дозволив виявити здатність онімів отримувати додаткове емоційно-оцінне навантаження залежно від їхнього мікроконтексту).

Матеріалом дослідження слугували 10000 власних імен, вибраних методом суцільної вибірки з прозових творів видатних французьких письменників ХІХ-ХХ століть (20 джерел), творчість яких увійшла до скарбниці світової літератури. ХІХ століття представлене творами В.Гюго, Стендаля, О. де Бальзака, Жорж Санд, Г.Флобера, Гі де Мопассана, Е.Золя, ХХ століття - творами Е.Тріоле, Р.Кено, А.Камю, Б.Віана, Ж.Сіменона, Е.Базена, М.Дюрас.

Наукова новизна дослідження. Вперше предметом аналізу стала ономастична система французької художньої прози. Було проведене її цілісне дослідження на матеріалі синхронного зрізу ХІХ-ХХ століть, а не аналіз окремо взятих груп французьких онімів. При цьому, увага приділялася не лише з'ясуванню формальних моделей творення імені, але й семантичних, досліджувалися контекстуальні можливості розростання іменного конотату поетоніма як особливого мовленнєвого варіанта французького власного імені.

Теоретичне значення роботи. Дослідження значного фактичного матеріалу дозволило зробити обґрунтовані висновки про системний характер французької художньої онімії, закономірності контекстуального творення французького поетоніма, можливості його введення у художній контекст; з'ясувати основні формальні і семантичні моделі творення імені, його семантико-конотативного збагачення; виділити основні типи імен за їхньою художньо-функціональною ознакою, що робить певний внесок у розробку проблем ономатопоетики і лінгвопоетики, сприяє уточненню певних положень і поглибленню теоретичних засад французької лексикології та стилістики.

Практичне значення отриманих результатів. Одержані результати можуть бути використані у підготовці нормативних курсів з лексикології та стилістики, спецкурсів з поетики і герменевтики, семінарів із загальної та літературної ономастики, теорії номінації, лексичної семантики, лінгвокраїнознавчого аналізу тексту, при написанні курсових, дипломних та магістерських робіт.

На захист виносяться наступні положення:

1. Французька художня онімія є функціональною складовою і похідною ономастичної системи французької мови, що формується елементами індивідуально-авторських ономастиконів, утворених, у свою чергу, онімами кожного конкретного художнього твору. Вона є незамкненою лексичною підсистемою з розгалуженою перемінною периферійною складовою, що постійно збагачується за рахунок появи нових імен.

2. Поетонім - складовий елемент авторського художнього ономастикону - виступає номінацією як суб'єкта (антропонім, зоонім), так і об'єкта (топонім, назва артефакту) або часового відрізку (хрононім) художньої оповіді. З точки зору форми може відтворювати реально-мовні імена, а може бути авторським новотвором, який у художньому творі набуває власної семантики або ж збагачує її за рахунок прагматико-стилістичної домінанти. За їхньою семантикою існують поетоніми: загальномовні, безреферентні; референційні, які позначають реальних осіб та широковідомі об'єкти, що тим чи іншим чином включаються до художнього тексту; вигадані, власне текстові, які мають 2 підтипи - інтертекстуальні поетоніми та авторські новотвори.

3. За функціональною роллю в художньому тексті поетоніми можуть бути іменами-актантами, що називають головних дійових осіб творів (люди, тварини, об'єкти), іменами-фоном, які виступають тлом розгортання подій, елементами оточуючого середовища, та іменами-характеризаторами, які не є актантами твору, проте входять до складу стилістичних прийомів, характеризуючи тим чи іншим чином персонажа, об'єкт чи подію. Залежно від типу поетоніма варіюються способи його вживання у художньому контексті: для позначення актантів використовуться антропоніми, зооніми, топоніми, хрематоніми; для позначення фону - топоніми, хрематоніми, зооніми, космоніми, хрононіми; у ролі характеризаторів можуть виступати антропоніми, хрематоніми та оказіонально топоніми, зооніми. Характерною особливістю імен-актантів є синонімічна варіантність іменування, яка полягає у використанні лексико-семантичних, структурних варіантів іменування та його контекстуальних еквівалентів.

4. Як специфічна ознака художнього твору й авторського стилю, поетонім вирізняється наступними специфічними рисами: образністю, семантичною мінливістю, контекстуальною зумовленістю, наявністю яскравої внутрішньої форми. Поетоніми в художніх текстах виступають семантично значущими, завдяки тісному зв'язку з денотатом - художнім образом. Їм властиві наступні типи значень: денотативно-референційне, сигніфікативно-символічне, конотативно-прагматичне. Семантизація поетонімів відбувається шляхом онімізації, апелятивації, вторинної номінації, семантичної конденсації.

5. Основною функцією поетонімів вважаємо стилістичну, яка реалізується у двох основних проявах - інформаційно-стилістичному, що включає номінативну, ідентифікуючу, описову, локалізуючу, фонову, соціальну функції, та емоційно-стилістичному, що включає характеризуючу, експресивну, алюзивну, символічну, емоційно-оцінну функції, що реалізуються через використання фонетико-графічних, граматико-морфологічних, лексико-семантичних та синтаксичних засобів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження були предметом наукових доповідей та обговорювалися на таких конференціях: “Культурний потенціал мовного знака і концептосфера етносу” (жовтень 2001 р., КНУ імені Тараса Шевченка), “Наукова спадщина професора Є.Литвиненко та завдання сучасної романістики” (вересень 2002 р., КНУ імені Тараса Шевченка), Міжнародній науковій конференції за участю молодих учених “Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження” (квітень 2003 р., КНУ імені Тараса Шевченка), Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених “Політ 2003” (квітень 2003 р., Київ, НАУ), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених “Актуальні проблеми філології” (квітень 2003 р., Дніпропетровськ, ДНУ), Всеукраїнській науково-практичній конференції “АВІА-2003: Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Проблеми та перспективи” (квітень 2003 р., Київ, НАУ), V Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта у технічних вищих навчальних закладах: Проблеми та перспективи” (березень 2004 р., Київ, НАУ), I Міжнародній науково-практичній конференції “Загальні питання філології” (березень 2004 р., Дніпродзержинськ, ДДТУ), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи” (березень 2005 р., Київ, НАУ), VІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (березень 2006 р., Київ, НАУ).

Публікації. Основний зміст роботи знайшов своє відображення у 6 публікаціях, надрукованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також у 4 матеріалах і тезах наукових конференцій.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків. Робота викладена на 242 сторінках і включає 198 сторінок основного тексту, список використаної наукової літератури із 311 найменувань, список джерел ілюстративного матеріалу (20 позицій), 8 додатків.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації та її актуальність, визначається головна мета дослідження та конкретні завдання, об'єкт, предмет, методи лінгвістичного аналізу, розкривається наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи, формулюються основні положення, які виносяться на захист.

Розділ 1 “Теоретичні засади дослідження художніх власних імен” присвячено вивченню передісторії формування нового напрямку ономастичних студій - ономатопоетики, де критично розглядаються різні підходи до дослідження власних імен у мові. Особлива увага приділяється питанню класифікації. Вивчається проблема значення власного імені з точки зору філософів, логіків, лінгвістів. З'ясовується сутність поетоніма як особливого виду власного імені. французький поетонім семантичний

Отже, історія вивчення власних імен і їх виражальних можливостей бере свій початок з часів, коли такі античні філософи як Платон (його “теорія іменування”) та Арістотель (“Поетика”, “Риторика”) розглядали імена з точки зору їхньої семантики і способів використання. Головним здобутком античного періоду стало формування думки про природний зв'язок між іменем і предметом. Для міфологічних уявлень було характерним ототожнення слова і денотату. Оскільки суттєвої різниці між власним іменем і називним ще не існувало, на той час імена скоріше виконували соціально-розмежувальну функцію. Згодом поетичні можливості власних імен закладаються у фольклорі, де імена набувають узагальнюючої функції та оцінних якостей. З виникненням писемності і літератури увагу з міфологічної, культової та соціальної сфер було перенесено у царину художньої літератури, з акцентом на стилістичних аспектах функціонування онімів, зокрема для означення іншої особи чи предмету. За часів епохи Відродження зароджується думка (Т.Гоббс, Дж.Локк, Г.Лейбніц) про те, що імена є знаками наших уявлень, а не знаками самих речей. Про використання вигаданих імен згадується у праці “L'art poйtique” теоретика класицизму Н.Буало-Депрео, а також у “Риториці” Феофана Прокоповича з акцентуванням уваги на принципі фіктивності художньої оповіді. У дослідженнях М.В.Ломоносова (“Краткое руководство к риторике на пользу любителей сладкоречия”) йдеться про виконання іменами певної естетичної функції, природа власного імені розглядається як постійно змінна сутність, що безперервно додає нові семантичні нюанси до свого називного значення. Крім того, відмічається, що одне ім'я може мати різні значення, які зумовлюються його найближчим оточенням, тобто започатковується принцип контекстуальної зумовленості імені.

Отже, використання власних імен як виражального засобу зумовило потребу у їх теоретичному осмисленні. Перехід поетики власних імен у самостійну дисципліну пов'язаний із розвитком ономастики, яка набула наукового статусу у 1930 році на І Міжнародному ономастичному конгресі у Франції. Завданнями ономастики було визначено: дослідження основних закономірностей походження, розвитку, дериваційних можливостей власних імен, їх типології, системної організованості і функціонування. Перевага стала надаватися лінгвістичному аспекту вивчення власних імен, оскільки кожне ім`я - це слово, що розвивається за законами мови, а інформація кожного імені “здобувається” із значення лінгвістичного знаку, яким і виступає власне ім'я. При цьому, проблема значення ускладнюється тим, що ім'я може включати етнографічний, історичний, географічний, соціологічний компоненти, які певним чином визначають специфіку імені, об'єкта, названого даним ім'ям, традицій, пов'язаних з іменуванням. Сучасна ономастика є комплексною наукою, що базується на принципі експансіонізму, інтеграції лінгвістики з іншими галузями знання, де застосовуються методи різних філологічних, гуманітарних і природничих наук.

У ІІ половині ХХ ст. сформувався новий напрям дослідження власних імен на матеріалі художного тексту, що виникає на стику ономастики зі стилістикою, поетикою, лінгвістикою тексту, лінгвістичною семантикою, семіотикою. Було започатковано термін “літературна ономастика” (W.R.Maurer, J.B.Rudnickyj) для позначення особливого розділу ономастики, тісно пов'язаного з проблемами літературознавства, теорії жанрів, загальними тенденціями культурного життя епохи тощо. Одночасно були запропоновані терміни “ономапоетика” (Е.Б.Магазаник), “ономатопоетика” (Н.В.Подольська) для позначення науки, що займається поетикою оніма: принципами створення, стилістикою, функціонуванням у тексті, сприйняттям читачем, світоглядом та естетичними настановами автора.

Оскільки аналіз поетоніма виходить із структурних і семантичних особливостей мовного оніма, важливим є питання класифікації. Основною опозицією вважається опозиція “живе” / “неживе”, що вирізняє імена суб'єктів та імена об'єктів (за такою опозицією побудовані класифікації А.Баха, Н.В.Подольської, О.В.Суперанської, А.А.Уфімцевої). Проте, ці класифікації не позбавлені певних недоліків. Так, А.Бах і А.А.Уфімцева об'єднують топоніми з хрематонімами та творами образотворчого мистецтва, в той же час виділяючи в окремі підгрупи іменування музичних, літературних творів і взагалі не представляючи таку підгрупу як фітоніми. Найдетальнішу класифікацію розробила О.В.Суперанська, однак і в неї не завжди зрозумілими є критерії диференціації імен.

Проблема класифікації тісно пов'язана з проблемою значення власного імені. Можна говорити про 3 основні концепції: 1) теорія, за якою власні імена вважаються асемантизованою категорією (імена називають “порожніми”, “щербатими”, “асемантичними” словами, знаками-мітками, жорсткими десигнаторами, етикетками, розпізнавальними, дейктичними знаками (Н.Д.Арутюнова, О.С.Ахманова, В.Брендаль, А.Гардинер, Л.Єльмслев, С.Кріпке, П.Крістоферсон, Дж.Мілль, Б.Рассел, О.О.Реформатський, К.Тогебю, С.Ульман, А.А.Уфімцева)). За цією теорією власні імена лише денотують, не пов'язані з вираженням постійних понять, не конотують, тому не мають значення; 2) теорія, за якою власні імена не мають значення у мові, але мають його у мовленні, у комунікативній ситуації, і це значення є більшим за значення називних імен (В.І.Болотов, М.Бреаль, О.Есперсен, Г.Суіт, О.В.Суперанська, Г.Сьоренсен). Власні імена вважаються інформативнішими за називні імена, вони конотують, мають більшу кількість ознак, їх спеціальні значення реалізуються у мовленні; 3) теорія, за якою власні імена мають значення і в мові, і в мовленні, але значення іншого типу, ніж у називних імен (А.Доза, Ю.О.Карпенко, Т.М.Кондратьєва, Є.Курілович, В.А.Ніконов, Л.В.Щерба, Л.М.Щетінін). У загальнотеоретичному плані така позиція виявляється більш переконливою, оскільки враховує, з одного боку, діалектичний взаємозв'язок загального й окремого, абстрактного і конкретного, соціального та індивідуального в семантиці власного імені мовлення, а з іншого - неоднорідність денотативного, сигніфікативного і конотативного змісту в семантиці різних тематичних розрядів власних імен. Значення власного імені може включати такі компоненти як інформація імені (мовна, мовленнєва, енциклопедична), специфіку ономастичного, стилістичного, соціального і національного поля, а також екстралінгвістичний, естетичний, афективний, моральний і соціально-оцінний компоненти, які визначаються індивідуальним сприйняттям окремих імен.

Щодо поетоніма, можна виділити наступні риси, що відрізняють його від мовного власного імені: 1) поетонім не називає реальний об'єкт чи особу, оскільки позначає існуючі у творчій свідомості автора ідеальні образи вигаданих або реальних суб'єктів / об'єктів; 2) поетонімам є притаманною смислова динамічність, оскільки вони розвивають свій сигніфікат з рухом оповіді; 3) поетонім, крім узуальних конотем, завжди має розгалужену конотативну сферу, створену контекстом твору; 4) поетонім є образним; 5) семантика поетоніма виростає на основі пресупозицій позакомунікативного оніма і є імплікацією, яка виникає в рамках контексту; 6) поетонім отримує широке контекстуальне наповнення; 7) вживання поетоніма у художньому творі є завжди недовільним, зумовленим різними факторами; 8) автор, як правило, активізує внутрішню форму поетоніма.

Художній ономастикон та основні типи художніх імен. Основними опозиціями, на яких базується ономастична система французької прози аналізованого періоду, можна вважати: І. імена суб'єктів (антропоніми, зооніми) / імена об'єктів (топоніми, хрононіми, назви артефактів). ІІ. реальні імена суб'єктів чи об'єктів / вигадані імена суб'єктів чи об'єктів. Серед реальних імен можна виокремити: 1. загальномовні, тобто такі імена, що реального референта не мають, а отримують його у художньому тексті, однак належать французькій мові, її словниковому складу; 2. референційні (Napolйon, Josephine), тобто імена історичних осіб. Вигадані імена представлені: 1) інтертекстуальними іменами з “внутрішньою формою”: а) міфологічними (Зевс, Стікс); б) біблійними (Авель, Жозеф); в) літературними (Отелло, Фігаро); 2) авторськими новотворами, створеними творчою уявою письменника (Codicille Plusdun). ІІІ. імена-актанти, що позначають діючих осіб, імена-фон та імена-характеризатори (з огляду на функціональну роль поетонімів у сюжеті).

Реальна антропонімія художнього твору представлена: а) етнонімами, б) загальномовними іменуваннями, в) референційними іменуваннями (історичних осіб). Етноніми можуть бути: нехарактеризуючими, тобто вказувати на національність (une Normande) та характеризуючими, тобто мати у своєму значенні характеризуючу сему з експресивним, емоційно-оцінним значенням (un vrais Corse).

Загальномовні іменування представлені іменами, прізвищами та псевдонімами. Серед імен є нейтральні (Isabelle) та конотативні, утворені за допомогою редуплікації складів (Titine від Ernestine, Cloclo від Clovis), пестливо-зменшувальних суфіксів (Jeanet, Paulo), аферези чи апокопи (Сolin від Nicolas, Zelma від Azelma). Прізвища у французькій мові є за своєю природою конотуючими, оскільки утворилися від прізвиськ, проте у творах їх етимологічне значення здебільшого використовується не для характеристики якостей персонажа, а для позначення його належності до різних верств суспільства або для створення загальної картини епохи. Їхня конотація створюється не стільки за рахунок внутрішньої форми, скільки завдяки дистрибуції прізвища, зокрема несумісності родового поняття з позитивною семою та прізвища зі зниженою лексикою в основі, наприклад: colonel Pot, abbй Morue, baronne du Poil. Утворення прізвищ іноземців (у творах Ж.Сіменона, Гі де Мопассана, А.Камю) відбувається шляхом повного відтворення іноземного прізвища (Larner, MacDonald, Balanovitch, Pйrez). Такі прізвища не є конотативними, вони лише прямо вказують на національність або походження їх носія. Прізвища утворюються в основному від іменників, прикметників (Lheureux, Vigoureux, Lebrun), особових імен (M.Guillaume, M.Georges, Aladenise), малочисельними є прізвища, утворені від дієслів (Сoupeau, Peigner). За структурою вони є переважно одно-, двоскладовими (Chanteclaire, Fourville).

Референційні антропоніми представлені історичними іменами, що відносяться до 3-х сфер людської діяльності: політика, наука, мистецтво. Такі імена іноді використовуються для позначення персонажів (Napolйon (Hugo)), тварин (“Cйsar, lе chien du boucher”(Queneau)), характеристики уподобань персонажа (“disciple enthousiaste de J.-J.Rousseau (Maupassant)), для позначення речей (“meuble Charles X”), часових відрізків (“la terreur de Robespierre”), у стилістичних фігурах (“Je veux vous donner un Tacite” (Stendhal)). Таке ім'я часто отримує особливе текстове навантаження, наприклад: “On se demande pourquoi, dans les cafйs, les joueurs appellent si souvent le garзon Descartes” (Queneau), де прізвище формально є прізвищем відомого математика і філософа Рене Декарта, однак має місце каламбур, що будується на фонетичному збігу прізвища та іншого поняття (Descartes = des + cartes, де carte - це “гральна карта” або “меню”).

Інтертекстуальні імена представлені 3-ма підвидами: міфологічними, біблійними, літературними. Міфоніми-антропоніми та літературні імена можуть як називати актантів твору, так і бути характеризаторами (вживатися у порівняльних конструкціях, стилістичних фігурах, у ролі означень (“le regard du Promйthйe enchaоnй”)). Важливу роль у розумінні значення такого характеризуючого імені відіграє контекст. Особливістю біблійних імен є те, що вони не називають актантів, а вживаються при описі обстановки: Saint-Denis (зупинка), Sainte-Hйlиnе (острів), la gare Saint-Lazare. Такі назви, як правило, позначають відомі об'єкти, проте іх правильне тлумачення часто потребує додаткової енциклопедичної інформації. Наприклад, “Sainte-Pйlagie” (Balzac), де йдеться про паризьку в'язницю, куди у І половині ХІХ ст. відправляли боржників. Бібліонім є емоційно-забарвленим, якщо вживається у ролі вигуку: “Sainte Viиrge, je ne l'aime pas!” (Triolet). Бібліоніми можуть виступати у ролі означення (la vie de Mathusalem = дуже довге життя), у порівняльній конструкції (“J'йtais rongй de vices... ; enfin ivre а jeun, comme saint Antoine dans sa tentation” (Balzac)). Як свідчить аналіз, бібліоніми, формально залишаючись антропонімічними іменуваннями, часто вживаються і для позначення різного роду об'єктів. Тому вирішальна роль у їх тлумаченні належить контексту або енциклопедичній інформації.

Вигадані імена є переважно вмотивованими і створеними за різними моделями: 1. Запозичення „готового” історичного чи міфологічного імені, але з авторською семантикою з а) повним відтворенням форми (ім'я афінського державного діяча Thйmistocle (Queneau)); б) частковим відтворенням відомого імені - Jean-Sol Partre (від Jean-Paul Sartre (Vian)). 2. Створення вигаданих імен на основі апелятивних назв з повним або частковим відтворенням апелятива (Chose, Folavril, Magloire), де конотація виникає за рахунок незвичайності іменування. 3. Створення повністю вигаданого імені, де важливу роль відіграють звукові асоціації, що створюють позитивні або негативні конотації, в основу часто покладено: подвоєння складів (Gaga, Rara), алітерацію (Lil, Narcense), асонанс (Codicille), немилозвучність (Berzingue, Bouzique). Їх мотивація зумовлена чи то внутрішньою формою, чи то фонетичними особливостями, чи то контекстом. Навіть якщо ім'я створене без урахування мовної моделі, воно є експресивним, оскільки звертає на себе увагу своєю незвичайністю (мотивується фонетичною формою, яка викликає ті чи інші асоціації). Вигадані імена є конотативними, експресивними, емоційно забарвленими.

Вигадані прізвища є у переважній більшості промовистими, вмотивованими, конотативними, характеризуючими. Вони утворюються на фонетико-графічному та лексико-семантичному рівнях від різних частин мови. Характерним можна вважати те, що серед іменників переважають назви речей, абстрактні назви та назви тварин. Останні, як правило, створюють негативну, іронічну моральну характеристику особи. Прізвища, що характеризують зовнішність, утворені на основі розмовної лексики. Слід відмітити, що вирішальну роль у створенні характеристики персонажа або того чи іншого стилістичного ефекту відіграє не стільки промовиста внутрішня форма, скільки дистрибуція слова (baron Bвton, abbй Chas, duchesse Frangipane).

Щодо прізвиськ, вони характеризують персонаж за зовнішністю (Queue-de-Vache), моральними якостями (l'inspecteur Malgracieux), способом поведінки, життя (l'Alouette), професією (Pierre Genesc des matiиres plastiques), родинними відносинами (maоtre Mйliset senior), іншими особливостями (Je-nie-Dieu). Вони можуть складатися як з одного слова (чи то прислівника - Madame Bis, чи то іменника, прикметника), словосполучення, так і майже з цілого речення - Martine-perdue-dans-les-bois; Cйcile-la-Nacrйe. Головним способом утворення основної маси прізвиськ можна вважати ономатизацію апелятива. Прізвиська є конотуючими іменами, здатними імплікувати атрибут, а їх семантичну основу складає вказування на характерну рису особи. На відміну від офіційних найменувань (імені, прізвища), прізвиська завжди пов'язані з образними переживаннями і виражають емоційну оцінку, зумовлену контекстом. Наприклад, прізвисько вживається у прямому значенні і “несе” на перший погляд позитивну конотацію (як Bibi-la-Gaietй, dit le consolateur des dames), проте, з контексту з'ясовується, що він службовець похоронного бюро.

Мало представленими серед поетонімів виявилися криптоніми і псевдоніми. Як показує матеріал, криптоніми є суто авторськими утвореннями, тоді як псевдоніми можуть бути як авторськими, так і псевдонімами реально існуючих людей. Криптоніми, як правило, представлені шляхом подання ініціалів імені або прізвища, причому трапляються випадки, коли такий криптонім не розшифровується (le comte***, M. de D.- ), і коли розшифровується (Th. (Thйo), Saturnin B. (Belhфtel). Криптонімами позначаються другорядні персонажі, де на перший план висувається інформація про особу або її заняття; для створення жвавості оповіді, уникання повторів. Псевдоніми є двох видів: літературні, тобто взяті з літературних творів, які є загальновідомими, оскільки позначають реальну особу. Наприклад: “Nous allons faire, suivant l'expression de maоtre Alcofribas...” (Balzac), де “Alcofribas” - псевдонім Франсуа Рабле, утворений за допомогою анаграми Franзois Rabelais = Alcofribas Nasier. Другий підвид - це псевдоніми вигаданих персонажів. Яскравий приклад - роман Р.Кено “Zazie dans le mйtro”: Pedro-surplus - Trouscaillon - inspecteur Bertin Poirйe - Aroun Arachide. Така кількість псевдонімів органічно вплітається до тканини твору. Авторські псевдоніми використовуються для створення інтриги оповіді, для постійної концентрації уваги читача на розгортанні сюжету, для виділення певного аспекту діяльності персонажа.

Щодо зоонімів художніх творів досліджуваного періоду, вони теж є реальними та вигаданими. Загальномовні зооніми (власне клички тварин, птахів тощо) найчастіше є нейтральними. Говорячи про промовисті зооніми, слід відмітити, що основним шляхом утворення їх конотацій є сполучення апелятивів в основі: Croquerat (croquer + rat). За своєю структурою загальномовні зооніми найчастіше є одноосновними. В тексті, як правило, вони супроводжуються родовим означуваним (le chat tigrй Franзois, la chienne Mirza). Референційні та інтертекстуальні зооніми не характерні для аналізованих творів. Єдиним випадком вживання у ролі метафори був зоонім-міфонім Cerbиre, для опису душевного стану персонажа у романі О. де Бальзака “Шагренева шкіра”. Вигадані зооніми представлені кличками тварин (Massacre, sйnateur Dupont), риб (compиre Brochet, commиre la Tanche), птахів (Laverdure). Кличка мотивується 1) апелятивом, покладеним в її основу, 2) контекстом, 3) конотація утворюється на основі дистрибуції, 4) кличка, вжита одноразово, має ситуативне наповнення, дається власне персонажем. Родові назви тварин використовуються для позначення осіб та об'єктів, і є своєрідними оказіональними іменуваннями або варіантами іменувань персонажа і позначаються не кличкою-зоонімом, а родовим поняттям: une pie noire et voleuse (Triolet), la petite poule, mon chat (Zola), ptite vache (Quеneau). Вони, найчастіше, дають зовнішню або моральну характеристику персонажа. Крім характеристики персонажа такі іменування виступають з оцінною функцією, найчастіше позитивною. Саме через подібні іменування проявляється ставлення персонажів (або автора) до іменованої особи.

Друга велика група поетонімів представлена просторово-часовими поетонімами. Як зазначалося, топоніми можуть бути поділеними на 2 великі групи - назви природно-географічних об'єктів (інсулоніми, гідроніми, ороніми тощо) та назви соціально-географічних об'єктів (міст, сіл, регіонів тощо). Вони також є реально існуючими та вигаданими. Реальні назви іноді виступають джерелом асоціацій (Vйsuve > Italie). Вигадані географічні назви утворюються і вживаються на зразок реальних (bois d'Obonne), відображають особливості географічного середовища (оles Creuses, lieu-dit Les Mygales (mygale (f) - павук-птахоїд)). Інтертекстуальні топоніми використовуються, як правило, образно: “ces esprits extrкmes … mettent un Styx au bas de la sociйtй” (Hugo), “le Styx de nos vices” (Balzac).

Назви соціально-географічних об'єктів також представлені різними типами поетонімів. З точки зору походження вони є реальними (Vitry-sur-Seine) та вигаданими (Coquette-sur-Seine). Вигадані назви часто вмотивовані контекстом. Серед вигаданих назв зустрічаються криптоніми: “Ils devaient aller а Y ..., la plage а la mode, cinquante kilomиtres plus loin (Queneau). Це, як правило, зашифровані назви міст, які супроводжуються поясненням-прикладкою, яке відіграє вирішальну роль у тлумаченні назви, у конкретизації ситуації. Широковідомі назви у творах є конотативними. Вони можуть передавати інформацію про матеріальний стан особи, конотацію багатства, добробуту: “Champs-Elysйes” (Triolet). Крім цього, конотація може передаватися і за допомогою маловідомого урбаноніма, проте необхідна для розуміння інформація знаходиться в контексті.

Хрононіми представлені двома різновидами: гемеронімами (власна назва історичного періоду): la Rйvolution russe, Waterloo; геортонімами (власна назва свята): державні свята (Quatorze Juillet), релігійні свята (la Toussaint). Вони можуть виступати певного роду характеризаторами особи, речі, часу переважно у словосполученнях: les baraques du Quatorze Juillet, copin de la Rйsistance.

Артіоніми художнього твору представлені власними іменами, що мають денотати в розумовій, ідеологічній, художній сфері людської діяльності. З огляду на аналізований матеріал, їх поділено на твори: 1. усного мистецтва, 2. писемного мистецтва, 3. образотворчого мистецтва. За їх допомогою дається “культурна” характеристика персонажа, певна вказівка на час розгортання подій. Артіоніми переважно є назвами реальними, вживаються для змалювання уподобань персонажів, ситуації, для характеристики емоційного стану персонажів даного твору за допомогою порівняння з дійовими особами цитованого твору. Назви творів образотворчого мистецтва найчастіше застосовуються при описі сюжетних ситуацій. Особливістю артіонімів є те, що серед них ми не зустрічаємо вигаданих онімів (виключення становлять назви газет у творі “Chiendent” Р.Кено - Excelsior du Dimanche, le Sanctimontronais du dimanche).

Найчисельнішою групою серед назв артефактів виявилася група хрематонімів, які називають реальні предмети (faїence de Hollande, crayon Bic, apйritif Mondial), що є елементами обстановки або при змалюванні зовнішності персонажів (col Claudine, les perles d'Ormus, la Toison d'or). Ця група представлена і авторськими новотворами, як правило, перетвореними реальними назвами (Barbouze de chez Fior). Такі авторські новотвори часто важко інтерпретувати (“la moutarde Colman apprivoisйe”,“lampe Mazda poussiиreuse” (змалювання обстановки)).

Отже, аналіз ономастичної системи французької художньої прози ХІХ-ХХ ст. дозволив виділити основні семантичні типи поетонімів. Найбільш вживаною групою можна вважати антропоніми, які використовуються для позначення осіб, тварин, об'єктів, предметів, часових відрізків. Основними моделями творення реальних імен є загальномовні моделі, тоді як для вигаданих імен релевантними є моделі, створені авторами без урахування мовного зразка. Конотативні можливості зумовлені фонетико-графічною формою поетоніма, словотвором, граматичними категоріями. Встановлено, що найсуттєвіша роль у створенні конотативного значення поетоніма належить контексту.

Прагматика власного імені в художньому тексті і його основні функції. З огляду на аналізований матеріал, можна говорити про такі функції поетонімів художнього тексту: інформаційно-стилістичні (номінативна, ідентифікуюча, описова, локалізуюча, фонова, соціальна) та емоційно-стилістичні (характеризуюча, експресивна, алюзивна, символічна, емоційно-оцінна). Зауважимо, що різні групи поетонімів, як правило, виконують різні функції. Оскільки поетоніми у творі перш за все називають персонажів та об'єкти художньої дійсності, вони обов'язково виконують номінативну та ідентифікуючу функції, до яких додаватимуться інші, в залежності від функціональної ролі поетоніма в сюжеті.

Поетоніми-актанти, виступають, як правило, словом-концептом, навколо якого розгортаються події сюжету. Часто таке іменування представлене вже в назві твору (“Madame Bovary”, “Zazie dans le mйtro”, “La petite Fadette”, “Nana”). Проте найтиповішим є введення головної діючої особи в інтродуктивній частині твору через ім'я або ім'я і прізвище. Іменування власним ім'ям без будь-яких відомостей про персонаж спирається на так звану “хибну пресупозицію”, читач залучається ніби у продовження оповіді про когось знайомого, слідкує за появою нових характеристик. Таке іменування виконує номінативну та ідентифікуючу функцію, оскільки з'являється з мінімальним об'ємом семантики (“Jeanne ayant fini ses malles, s'approcha de la fenкtre, mais la pluie ne cessait pas” - так починається роман Гі де Мопассана “Une vie”). Вперше вжите іменування може виконувати соціальну функцію, в залежності від самої форми іменування: “En 1815, M.Charles-Franзois-Bienvenu-Miriel йtait йvкque de D-” (Hugo). Якщо використовується інтертекстуальне іменування, воно виконуватиме алюзивну функцію, оскільки читач має певні пресупозиції відносно цього іменування. Так, один з персонажів „Піни днів” Б.Віана Isida (в єгипетській міфології богиня-мати, покровителька сім'ї) за сюжетом знайомить головних героїв твору Колена і Хлою, які згодом одружуються. Взагалі, як у творах ХІХ, так і ХХ століття, на перших сторінках романів часто з'являються контекстуальні замінники. Використання займенника 3-ї особи однини - особливий прийом, за допомогою якого відбувається фокусування “просторової точки зору” (термін Б.А.Успенського), невідчуження героя від оповідача: автор показує, що оповідь будуватиметься від імені цього героя.

Введення головного персонажа в сюжет без імені, що властиве зокрема творам ХХ століття, розглядається як “мінус-прийом”. Яскравий приклад - роман М.Дюрас „Amant”, де відсутніми є іменування головної героїні та її коханця. Таке введення персонажа можна пояснити як формою оповіді (роман-спогад), де з точки зору персонажа-оповідача важливими виступають інші особи та їхні дії, так і особливістю авторського стилю.

Отже, при введенні імен головних персонажів автори найчастіше використовують просту номінацію. Характеристика персонажа накопичується впродовж роману через уживання різних варіантів іменування (на рівні лексеми - різні модифікації одного й того ж імені; на рівні синтагми - структурні варіанти; синтаксичні варіанти) або контекстуальних еквівалентів, які є тонким інструментом не лише для оцінки персонажа як автором, так і персонажем, але і для відображення взаємовідносин діючих осіб, і для характеристики мовця. Кожна з форм ономастичної парадигми конотує певну особливість настрою, атмосфери. Часто персонаж має принаймні 2 варіанти іменування - офіційне та прізвисько (Georges Hugon - Bйbй). Більша кількість варіантів пояснюється багатогранністю характеру персонажа, його всебічною характеристикою з боку різних персонажів твору: Julien - M. Julien (офіційне іменування) - le petit Sorel, fils du charpentier (соціальне становище на початку романа) - petit abbй Sorel (кар'єра) - le Benjamin de l'abbй Pirard (ставлення до нього директора семінарії) - M.Julien de Sorel - M. le chevalier Julien Sorel de La Vernaye (облагороджування персонажа, сходження на вищий щабель соціальної сходинки). Проте, найширша характеристика персонажа дається за допомогою контекстуальних еквівалентів власних імен, які в межах певного контекста називають той самий предмет або особу, виступаючи словами-замінниками власного імені, вони застосовуються лише до конкретного персонажа і мають стійкий характер. До таких слід відносити називні імена, що вказують на родинні зв'язки (femme, niиce, pиre, fils), коли вживаються замість антропоніма; різні ідентифікатори, що називають персонаж за професійною діяльністю (le banquier, petit abbй), віком, сімейним станом (la fille de Marie Vйnin), за внутрішніми рисами (sainte fille, pie noire et voleuse), за зовнішністю (petite dйesse). Отже, різноаспектні номінації суб'єктів відіграють важливу роль в організації структури тексту: багаторазове повторення іменування персонажа разом з уживанням варіантів та контекстуальних еквівалентів виступають своєрідним засобом когезії тексту. Разом з тим їх розмаїття є важливим стилістичним засобом, що, крім виконання первинних функцій номінації, ідентифікації та характеризації, відображає взаємовідносини між персонажами і показує ставлення оповідача до персонажа.

Номінація другорядних та епізодичних персонажів здійснюється, як правило, загальномовними конотативними іменуваннями, що дають інформацію про їх сімейний стан, професію, походження, зовнішність тощо. Для епізодичних персонажів властивими є прості іменування як за своєю формою, так і за значенням, які виконують номінативну функцію, проте іноді зі значущою основою, що виконує експресивну функцію (fils Sensitif, fils Saponaire). Для іменувань другорядних персонажів характерне вживання з постійними епітетами: la pauvre vieille Gerborand (Hugo), le gros Torrence (Simenon), le sйvиre abbй Pirard (Stendhal). Вони представляються, як правило, з родовим означуваним для встановлення певної родинної ієрархії. Можуть вживатися також назви професії, національності (“Un colon, venant d'Algйrie pour affaires” (Triolet), “La jeune Corse rйsista longtemps, ne voulant point accepter” (Maupassant)).

В аналізованих творах знаходимо іменування актантів-неосіб, серед яких зооніми (sйnateur Dupont, le chat tigrй Franзois), гідронім (Erdre), хрематонім (Peau de Chagrin). Їх особливою функцією виступає символічна функція. Наприклад, гідронім Erdre (який виконує номінативну, ідентифікуючу, локалізуючу фукції) Е.Базен використав для символічного втілення другого ”я” головної героїні твору, для показу психологічних станів персонажа (Erdre timultueuse, une Erdre de mercure). Хрематонім Peau de Chagrin символізує життя персонажа. Оцінні значення такого хрематоніма створюються за допомогою контексту, а саме через уживання означень (cette peau merveilleuse, cette peau symbolique, sa menaзante Peau de chagrin, la Peau magique), еквівалентів (ce terrible talisman), порівнянь (“La Peau de chagrin йtait comme un tigre avec lequel il lui fallait vivre, sans en rйveiller la fйrocitй).

Імена-фон у творах представлені в першу чергу топонімами, назвами артефактів, хрононімами. Провідними функціями таких імен виступають локалізуюча та фонова. Іноді вони можуть виконувати символічну функцію (назва архіпелагу у творі Гі де Мопассана les Sanguinaires (sanguinaire - жорстокий, кривавий, нелюдяний) має символічний характер), описову тощо. Вигаданий фоновий поетонім виконує експресивну (зa-Hisse-sur-Seine, Singermindйpres, Prйfectance) та емоційно-оцінну функції (“Les filles ne passent а l'йglise pour le mariage qu'aprиs avoir fait un pиlerinage а Notre-Dame du Gros-Ventre” (Maupassant)). Хрононіми теж виступають фоном у творі, позначаючи часовий відрізок: “Un jour avant la Saint-Louis, Julien se promenait seul et disant son brйviaire dans un petit bois, qu'on appelle la Bйlvйdиre et qui domine la course de la Fidйlitй” (Stendhal). Отже, основна роль фонових поетонімів полягає в тому, що вони виступають тлом розгортання подій, певною мірою характеризують уподобання персонажів та зображують їх соціальне становище, і в деяких випадках можуть виконувати експресивну та емоційну функції.

Стилістично виразна роль ономастичного художнього мовлення не вичерпується лише “промовистими” іменами героїв твору, існують також імена-характеризатори, до яких ми відносимо імена не актантів твору, а такі, що виконують пряму або не пряму характеристику дійових осіб, оточуючого середовища тощо. До них належать референційні та інтертекстуальні імена, оскільки вони первинно вже містять у собі ту чи іншу інформацію і є емоційно чи оцінно забарвленими. Літературні алюзії, імена письменників і героїв їх творів, вкраплені в художній текст, намічають коло літературних інтересів персонажів і встановлюють зв'язок між смисловою структурою даного тексту та ідеями і образами книг, на які натякають ці імена. Наприклад, згадування імені відомої американської актриси Марлен Дітрих вказує на захоплення персонажа, певним чином вказує на час дії роману (1930-ті роки), тобто історичне ім'я виконує характеризуючу функцію: “Constant n'est pas content parce qu'il ne lui a pas rendu la photo de Marlиne Dietrich. Aller voir L'Ange bleu tout seul. Cette idйe l'exalte considйrablement” (Queneau).

Імена-характеризатори, як правило, виступають у різних формах характеристики, найчастіше у вигляді епітетів, порівнянь, метафор, метонімій, алюзій, асоціацій. Одним з основних шляхів використання поетонімів-характеризаторів є також антономазія з історичними, літературними, біблійними іменами. Таким чином, поетоніми виявляються важливим елементом творення образності твору і стилю автора через їх включення до різноманітних стилістичних фігур і тропів.