Розвиток концептосфери сакрального в українській поетичній мові ХVII-XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

РОЗВИТОК КОНЦЕПТОСФЕРИ САКРАЛЬНОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ XVII - XХ СТ.

ВІЛЬЧИНСЬКА ТЕТЯНА ПИЛИПІВНА

Київ - 2009

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

БИ - Библейские имена: люди, мифы, история / И.Н. Лосева, Н.С. Капустин, О.Т. Кирсанова, В.Г. Тахтамышев. - Ростов -на-Дону: Феникс, 1997. - 608 с.

БЭ - Библейская энциклопедия. - М.-Л.: Издание Свято-Троице-Сергиевой Лавры, 1990. - 903 с.

ВУМ - Войтович В.М. Українська міфологія / В.М. Войтович. - 2-е вид. стер. - К.: Либідь, 2005. - 664 с.

ЖЗУЕ - Жайворонок В. Знаки української етнокультури: словник-довідник / В. Жайворонок. - К.: Довіра, 2006. - 703 с.

НФС - Новейший философский словарь / [под. ред. И.Т. Фролова]. - 7-е изд., перераб. и доп. - М.: Республика, 2001. - 719 с.

РС - Релігієзнавчий словник / [А. Колодний, Б. Лобовик (ред.)]. - К.: Четверта хвиля, 1996. - 392 с.

СББ - Словник Біблійного Богослов'я / [під ред. К. Леон-Дюфура]. - Bruxelles, 1990. - 1288 с.

СМ - Славянская мифология: энциклопедический словарь / [отв. ред. С.М. Толстая]. - М.: Международные отношения, 2002. - 509 с.

СД - Славянские древности: этнолингвистический словарь: в 5 т. / [отв. ред. Н.И. Толстой]. - М.: Международные отношения, 1995. - Т. 1. - 584 с. - (Институт славяноведения и балканистики РАН).

ССДЯ - Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка (репринтное издание) / И.И. Срезневский. - М.: Книга, 1989. - Т. 1. - Ч. 1. - 806 с.

ХС - Христианство: словарь / [под ред. Л.Н. Митрохина]. - М.: Республика, 1994. - 559 с.

ХЭС - Христианство: энциклопедический словарь: в 3 т. / [редкол.: С.С. Аверинцев (глав. ред.) и др.]. - М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. - Т. 1. - 863 с.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У когнітивній лінгвістиці пріоритетною на рубежі ХХ - ХХІ ст. є проблематика, пов'язана з концептуалізацією дійсності, антропоцентричністю, подієвістю тексту, а провідними стають такі поняття, як „концепт”, „концептосфера”, „картина світу”, „мовна особистість”. Здобутки останніх десятиріч у царині гуманітарних та природничих наук, помітно впливаючи на визначення згаданих категорій, розширюють межі дослідження мови, яка розглядається не лише у тісних взаємозв'язках із мисленням, свідомістю, пізнанням, але й культурою, світоглядом. Досягнення лінгвістичної когнітології, аксіологічної культурології забезпечують застосування ефективних методик концептуального аналізу художніх текстів, спрямованого на моделювання певних концептосфер, виявлення особливостей їх мовного втілення у творчості українських письменників. Такий підхід до вивчення художньої спадщини, зокрема поетичної, що належить до вагомих естетичних і духовних надбань народу, базуючись на ізоморфізмі мовних і культурних понять, їх взаємозалежностях, передбачає здійснення комплексних досліджень. Єдність поетичності й сакральності якраз і виступає тією рушійною силою, що сприяла і сприяє поступу українського словесного мистецтва. На жаль, поширений у радянські часи атеїзм, негативно впливаючи на людську свідомість, руйнуючи духовні підвалини суспільного розвитку, спричинив відсутність праць, присвячених дослідженню сакрального. Ситуація змінилася лише в останні роки ХХ ст., коли зорієнтованість на ідеї українського національного відродження стимулювала культурно-духовне життя й наукові зацікавлення сакрально-міфопоетичним. Спираючись на досягнення лінгвокогнітології, лінгвокультурології, прагмалінгвістики, сучасні мовознавці розглядають окремі сакральні концепти (Т. Радзієвська, Л. Панова, П. Мацьків, О. Ясіновська). Проте на сьогодні назріла потреба всебічного концептуального аналізу сакрального як лінгвально об'єктивованого ментального феномена, діалектику якого визначає взаємозв'язок його протилежних аспектів - Божого начала і демонічних сил.

У пропонованій праці, присвяченій розгляду концептосфери сакрального, втіленої у поетичних текстах І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, розкриваються семантико-аксіологічні параметри відповідних лінгвальних фактів, простежується категоризація знань у межах авторських картин світу, значущих для розвою української літератури та й культури загалом. Необхідно вказати, що проблематику сакрального в поетичній творчості згаданих поетів вивчали передусім літературознавці. Зокрема, у творчому доробку І. Величковського його досліджували М. Сулима, Б. Криса, Б. Бодрак, Т. Сидоренко, у спадщині Г. Сковороди - Д. Чижевський, Л. Ушкалов, Ю. Барабаш, І. Бетко й ін. Релігійно-філософські мотиви творів Т. Шевченка привертали увагу Л. Білецького, Ю. Івакіна, Г. Грабовича, О. Забужко, В. Шевчука та ін., а М. Ільницький, М. Жулинський, Л. Стефанівська, Ю. Андрухович, В. Махно з'ясовували сутність сакрального у поезії Б.-І. Антонича. Натомість головна настанова реферованої дисертації - це лінгвокогнітивне моделювання концептосфери сакрального та мовознавчий аналіз й опис тих провідних концептів-образів, які реалізовані у поетичних текстах І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка і Б.-І. Антонича.

Актуальність дослідження визначається його спрямованістю на розв'язання вагомих для сучасної лінгвістики проблем, а саме: систематизація та поглиблення основних понять і положень когнітивної лінгвістики як теоретичної бази концептуального аналізу мови художніх творів; виявлення ролі різних конотативних компонентів у структурі концепту; втілення концептосфери сакрального у християнській і язичницькій парадигмах та її моделювання в українському етнокультурному просторі; об'єктивація сакрального у мовно-концептуальних авторських картинах світу, сформованих у певному історико-культурологічному контексті; встановлення органічного взаємозв'язку ядерних концептів-образів „Бог”, „Богородиця” та „чорт”, який випливає з цілісності поетичного тексту; співвідношення в ньому загальномовних і міфопоетичних смислів. Все це за відсутності фундаментальних праць, присвячених дослідженню сакрального в українській етнокультурі, відкриває нові перспективи у його поглибленому мовознавчому студіюванні.

Теоретично-лінгвістичним підґрунтям дисертаційної роботи стали наукові праці, в яких їх автори: викладають наслідки системного дослідження картини світу, передусім її сакральної площини, що акумулює багатовіковий людський досвід і є потужним засобом впливу на індивідуума та соціум (Ю. Караулов, В. Постовалова, Ж. Соколовська, О. Кубрякова, В. Жайворонок, Н. Слухай, В. Манакін); розкривають сутність сакрального (М. Еліаде, Р. Каюа, М. Новикова, Ю. Антонян, Н. Слухай, Л. Шевченко); тлумачать концепт як лінгвально-ментальний феномен, що виявляє особливості мовомислення, поведінкових стереотипів людини - представника певного етносу (Ю. Степанов, А. Вежбицька, Т. Радзієвська, В. Кононенко, О. Шмельов, В. Карасик, Г. Слишкін, Й. Стернін, Р. Фрумкіна, І. Голубовська); аналізують концептуальні конгломерати - концептосфери (Д. Лихачов, Ю. Степанов, З. Попова, О. Селіванова, С. Воркачов); розглядають проблеми конотації (В. Телія, Т. Космеда, Н. Арутюнова, Ю. Апресян, В. Говердовський, В. Шаховський, Н. Бойко, Л. Невідомська) й художнього образу, дотичні до інтерпретування смислових концептуальних структур (С. Єрмоленко, Н. Слухай, О. Снитко, А. Мойсієнко, О. Семенець, Л. Бєлєхова).

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця повністю відповідає тематиці науково-дослідної роботи кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Актуальні проблеми філології” (02БФ 044-01).

Метою роботи є дослідження концептосфери сакрального, репрезентованої концептуальними величинами „Бог”, „Богородиця” та „чорт”, в українському культурно-лінгвальному просторі, певні діахронні особливості розгортання якого зафіксовані в поетичній мові І. Величковського (ХVІІ ст.), Г. Сковороди (ХVІІІ ст.), Т. Шевченка (ХІХ ст.), Б.-І. Антонича (перша половина ХХ ст.).

Досягнення поставленої мети передбачає виконання конкретних завдань, які полягають у тому, щоб: 1) обґрунтувати теоретичні засади трактування концепту як мовно-ментальної категорії; 2) розробити відповідну методику аналізу сакральних концептів у поетичній мові; 3) простежити характерні риси реалізації концептосфери сакрального у християнському та язичницькому сценаріях; 4) змоделювати етнокультурні ментальні величини („Бог”, „Богородиця” і „чорт”) як ядерні концепти; 5) з'ясувати їх семантико-аксіологічну природу у поетичних текстах, в яких вони, зазвичай набуваючи додаткового навантаження, функціонують як концепти-образи; 6) проаналізувати дистрибутивні й дериваційні особливості вербалізаторів цих концептів у загальномовній і поетичній практиках; 7) охарактеризувати основні тенденції лінгвального розвитку, що в певну історичну епоху впливали на формування мовної особистості досліджуваних українських поетів; 8) виявити своєрідність об'єктивації концептосфери сакрального в українській поетичній мові І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка й Б.-І. Антонича.

Об'єктом дослідження є концептосфера сакрального, репрезентована власне сакральними („Бог”, „Богородиця”) та хтонічним („чорт”) концептами.

Предметом дослідження виступають семантико-аксіологічні та структурно-формальні особливості об'єктивації зазначених сакральних концептів в українському культурно-лінгвальному просторі, засвідчені в поетичній мові ХVІІ - ХХ ст.

Матеріалом дослідження слугують поетичні тексти І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка й Б.-І. Антонича, на мовотворчості, індивідуально-авторських пошуках яких позначилися стиль та естетика їхньої доби. Водночас указаних авторів об'єднує те, що усі вони були причетними до розвою української мови, а в історію української літератури увійшли насамперед як творці неперевершених сакральних художніх текстів. Зразки таких творів містять збірки „Млеко” та „Дзиґар з напівдзиґарком” І. Величковського й „Сад Божественних пісень” Г. Сковороди. У Т. Шевченка, як зауважує І. Огієнко, „весь його „Кобзар” написаний неповторним справді релігійним стилем”. Різні аспекти сакрального виявляють себе у відомих добірках поезій Б.-І. Антонича „Велика гармонія” та „Зелена євангелія”. Вибір матеріалу зумовлений, з одного боку, вагомістю творчого доробку цих митців в українській культурі, передусім це стосується Т. Шевченка і Г. Сковороди, з іншого - ще й недостатністю лінгвістичного вивчення творчої спадщини І. Величковського й Б.-І. Антонича. Масив опрацьованих у дисертації текстів сягає понад 2000 сторінок. У ньому виявлено близько 10000 мікроконтекстів, у складі яких функціонують вербалізатори ядерних сакральних концептів „Бог”, „Богородиця” та „чорт”.

Крім того, джерельну базу дисертації становить також матеріал, що добирався із лексикографічних праць (99 позицій) - енциклопедичних (міфологічних, культурологічних, біблійних та ін.) і власне лінгвістичних словників української мови різного призначення (тлумачних, етимологічних, історичних тощо). Принагідно залучалися словники інших мов. Почерпнутий із цих джерел матеріал став широким лінгвокультурологічним тлом, яке необхідне для отримання об'єктивної інформації, важливої для інтерпретації сакральних концептів.

Методи дослідження. При опрацюванні поетичних текстів використовувались апробовані мовознавцями (С. Нікітіною, Ю. Степановим, О. Селівановою, В. Карасиком, Н. Слухай, В. Іващенко, М. Скаб та ін.) різні прийоми і методики концептуального аналізу, які забезпечили всебічне виявлення лінгвальних засобів об'єктивації ядерних сакральних концептів-образів в українській поетичній мові ХVІІ - початку ХХ ст. Зокрема, в роботі застосовувалися певні прийоми інтерпретативного спостереження, етимологічної реконструкції внутрішньої форми імен концептів, дефініційно-компонентного аналізу, контекстуального аналізу функціонування мовно-образних одиниць, семантико-словотвірного моделювання та методу логіко-семіотичної рамки. Проте основним у роботі виступає запропонований нами метод семантико-аксіологічного поля, безпосередньо спрямований на моделювання польової структури концепту, тобто на виділення в ній ядра (базової когнітивної структури), приядерної зони і периферії, а також на відповідну систематизацію всієї сукупності лексичних репрезентацій досліджуваних концептів. Крім того, його використання дало змогу: а) встановити механізми діахронного формування сакральних концептів шляхом розгляду етимології їх імен; б) виявити основні семантико-аксіологічні ознаки концептуальних величин; в) визначати місце останніх у мовно-концептуальній картині світу українців; г) простежити сполучувальні особливості вербалізаторів, їх метафоричне вживання та пов'язані з ним додаткові концептуально-образні характеристики. Цей метод зорієнтований не тільки на розкриття й адекватний опис змістових особливостей концептуальних структур, але й на визначення їх оцінних параметрів у колективній та індивідуальній свідомості українців, на з'ясування парадигматичних і синтагматичних відношень, внутрішньотекстових й інтертекстуальних зв'язків між вербальними репрезентантами концептів. Доповнений зіставним, він сприяв встановленню спільних і відмінних рис, зумовлених місцем і роллю сакральних концептів-образів у різних авторських картинах світу, що сформувалися у межах єдиної національної мовно-концептуальної картини світу внаслідок постійної взаємодії індивідуальної поетичної творчості з культурою українського народу.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше на широкому історичному тлі проаналізовано концептосферу сакрального, реалізовану в українському культурно-лінгвальному просторі, репрезентованому в поетичній мові ХVІІ - ХХ ст. Теоретично обґрунтовано і практично реалізовано лінгвокогнітивний підхід, у межах якого розвинуто вчення про картину світу та концепт, зокрема, доведено доцільність застосування при вивченні когнітивного аспекту поетичної мови понять „мовно-концептуальна картина світу”, „концепт-образ”. З'ясовано роль конотації у творенні концепту. Розроблено й апробовано новий метод семантико-аксіологічного поля, який відповідає об'єкту дослідження й успішно інтегрує інші методики та прийоми, ефективні для концептуального аналізу поетичних текстів. Удосконалено принципи моделювання концептосфери, що забезпечило всебічність й адекватність виявлення особливостей мовної реалізації сакрального у спадщині І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, в творчості яких ядерні етноконцепти „Бог”, „Богородиця” та „чорт” виступають основними конституентами авторських міфопоетичних картин світу. Шляхом порівняльного аналізу лінгвальних аспектів концептосфери сакрального, характерних для поетичної практики згаданих авторів, виявлено типові та індивідуальні ознаки їх художньо-образного світобачення. Встановлено відмінності, що стосуються форм актуалізації, смислової структури та конотативної маркованості розглянутих концептуальних величин; дистрибутивного і словотвірного потенціалів їх номенів; пріоритетності позицій суб'єкта осмислення, суб'єкта зіставлення й об'єкта зіставлення, характерних для вербалізаторів указаних концептів-образів; філософсько-естетичної значущості та семантичної трансформації останніх у поетичних текстах, створених у різні періоди історичного розвитку української мови й літератури. Тим самим уперше в українському мовознавстві на широкому лінгвальному матеріалі розкрито особливості формування концептосфери сакрального упродовж ХVII - ХХ ст., зумовлені не лише певними діахронними чинниками, але й суттєвими мовно-стильовими рисами таких літературних напрямків, як бароко, романтизм, реалізм і модернізм. Доведено, що в міфопоетичних картинах світу І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка і Б.-І. Антонича сакральні концепти-образи „Бог”, „Богородиця” та „чорт”, інтегруючи християнські й певні язичницькі уявлення, а також їх індивідуально-авторську інтерпретацію, маніфестують широку палітру народних вірувань, що формувались упродовж довговікової історії українського етносу. На основі цього зроблено висновки про синкретичну природу розглянутих концептів, амбівалентність концептуалізованих образів, ступінь антропоцентричності поетичного універсуму, джерела художньо-мовної образності.

Теоретичне значення дисертаційної праці полягає в тому, що її результати є вагомим внеском у розвиток досліджень із когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології, лінгвоміфопоетики, етнолінгвістики, лінгвостилістики. Застосований у дисертації підхід до моделювання концепту та концептосфери, зорієнтований на виявлення у них еволюційних смислових зрушень, розширює можливості конструювання лінгвоконцептуального континууму української етноментальності, активізуючи ті аспекти дослідження, що спрямовані на аналіз етнокультурних концептів народу і мовних засобів їх репрезентації у поетичних творах, вивчення еволюції лінгвокультурного стану етносу, опис наявних у мові культурних кодів. Систематизовані спостереження та висновки, сформульовані у праці, сприятимуть розробці актуальних питань семасіології, лінгвокомунікативної інтерпретації текстів різних жанрів. Зокрема, низка порушених і з'ясованих у дисертації питань, пов'язаних із особливостями вербалізації змістової структури сакральних концептів-образів, є актуальною для теорії лексичної семантики та конотації. Внесок у розв'язання проблем лінгвістики тексту становить опис еволюційних змін та зрушень у реалізації вербалізаторів концепту в позиціях суб'єкта осмислення, суб'єкта зіставлення і об'єкта зіставлення. Теоретичні принципи комплексного дослідження концептосфери сакрального мають універсальний характер і можуть бути використані при здійсненні концептуального аналізу не тільки поетичних, але й інших художніх текстів.

Практичне значення дослідження визначається можливістю використання його результатів під час викладання у вищій школі таких дисциплін мовознавчого циклу, як: „Лексикологія”, „Фразеологія”, „Стилістика”, „Історія української мови”, для розроблення спецкурсів і спецсемінарів, присвячених проблемам лінгвостилістичного аналізу художнього (поетичного) тексту, питанням лінгвоміфопоетики, лінгвокультурології, лінгвофілософії, етно- і психолінгвістики тощо, а також при створенні відповідних навчальних посібників і підручників. Зібраний фактичний матеріал, наслідки його аналізу можуть бути застосовані в лексикографії при укладанні етнолінгвістичних та інших спеціальних словників, передусім словників мови письменників. Розкриття специфіки сакрально-міфопоетичного як феномена, невіддільного від культури, міфопоетичних уявлень, притаманних людській ментальності, приверне увагу фольклористів, етнографів, культурологів, релігієзнавців.

Особистий внесок здобувача. Базові наукові ідеї дисертації висунуті її автором. За характером виконання робота є одноосібним дослідженням. Усі теоретичні і практичні результати отримані дисертанткою самостійно, а їх достовірність підтверджує власноруч зібраний лінгвальний матеріал. Публікації із теми дисертації підготовлені й надруковані без співавторства. Матеріали кандидатської дисертації використано в ній в обсязі 3%.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення дисертаційної праці та наслідки аналізу мовних фактів обговорювалися на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Результати дослідження були викладені у доповідях на всеукраїнських наукових конференціях: „Когнітивна лінгвістика: теорія і практика” (Херсон, 2006), „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2006), „Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри” (Київ, 2008), ювілейній конференції, присвяченій пам'яті Б. Лепкого (Тернопіль, 2007); міжнародних: „Актуальні проблеми граматики та лексикології” (Вінниця, 2006), „Актуальні проблеми синтаксису” (Чернівці, 2006), „Українці XVI - XVII ст. крізь призму слова” (Львів, 2006), „Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київ, 2006), „Словникова справа в Україні: минуле, сучасне, майбутнє”, „Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Київ, 2007), „Взаємодія етнічних і планованих мов у контексті європейської інтеграції” (Луцьк, 2008), „Теорія і практика викладання української мови як іноземної” (Львів, 2008), „Лінгвалізація світу: теоретичний і методичний аспекти” (Черкаси, 2006, 2008), „Мова і світ: дослідження і викладання” (Кіровоград, 2008), „Мова і культура”, „Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі” (Київ, 2008), ювілейних міжнародних конференціях, присвячених пам'яті І. Франка (Львів, 2006, Івано-Франківськ, 2006), Лесі Українки (Луцьк, 2006), Т. Шевченка (Київ, 2008); на симпозіумах і читаннях різного рівня: І Міжнародному симпозіумі лінгвістичних наук „Світ лінгвістики” (Кривий Ріг, 2008), Всеукраїнських наукових фольклористичних читаннях, присвячених пам'яті професора Л. Дунаєвської (Київ, 2008), філологічних читаннях, приурочених до ювілеїв професорів Н. Слухай і А. Мойсієнка. Результати дослідження були викладені також у доповідях на зарубіжних міжнародних симпозіумах у Сербії (Белград, 2008) і Чехії (Оломоуц, 2008), міжнародних конференціях у Росії (Челябінськ, 2008, Брянськ, 2008) та республіканській науковій конференції у Білорусі (Брест, 2008).

Публікації. Основні ідеї дисертації й результати аналізу поетичних текстів відображено в 44 публікаціях, у тому числі, в монографії „Концептуалізація сакрального в українській поетичній мові XVII - XVIII ст.” (422 с., 26, 5 д.а.), а також у 43-х статтях, опублікованих у збірниках наукових праць, журналах, із них 35 - у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 8 - в інших виданнях. Загальний обсяг публікацій із теми дисертації - 40, 5 д.а.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел (742 позиції) і додатків (12 таблиць). Повний обсяг дисертації викладено на 520 с., із яких основного тексту - 445 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі викладено її теоретичні передумови, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об'єкт, предмет, джерельну базу та методи дослідження, окреслено його практичне і теоретичне значення, вказано наукову новизну дисертації, подано відомості про апробацію основних її положень та зазначено кількість і обсяг публікацій.

У першому розділі „Онтологія концепту як мовно-ментальної категорії” розглянуті відомі теорії картини світу, в яких розкривається діалектика єдності її лінгвального й концептуального аспектів. На сьогодні поняттям „картина світу” оперує значна кількість дослідників, зокрема: Ж. Соколовська, В. Постовалова, Е. Рош, Б. Серебренников, О. Кубрякова, Л. Лисиченко, К. Яковлєва, Ю. Лазебник, Ю. Мосенкіс та ін. Частина науковців (М. Толстой, Т. Цив'ян, В. Жайворонок, Н. Слухай, С. Воркачов, Т. Булигіна, О. Шмельов, І. Прожогіна) все частіше зосереджує увагу на міфопоетичній, або сакральній, картині світу, що охоплює широкий спектр міфологічних світів універсуму. При цьому на перший план висувається її аналіз якраз у художній творчості письменників, яка, розгортаючись у різні історичні епохи, репрезентує різноманітні літературні напрямки.

Зважаючи на тісну взаємозалежність понять „мовна картина світу” та „концептуальна картина світу”, а також на інтегрування варіантних естетично-світоглядних систем, притаманних словесному мистецтву, в певну цілісність, у дисертаційній роботі послуговуємося терміном „мовно-концептуальна картина світу”, близьким до „концептуально-мовний універсум” (В. Жайворонок). Мовно-концептуальна картина, вербалізуючи світовідчуття та світорозуміння народу, є національною. На відміну від власне концептуальної, вона відзначається помітнішою стабільністю та насиченістю суб'єктивними компонентами - поняттєвими (на побутовому рівні), сенсорно-рецептивними, емоційними, морально-ціннісними. Саме мовно-концептуальній картині світу властиві такі основні функції, як: інтерпретативна, регулятивна, комунікативна та оцінна. У художньому тексті мовно-концептуальну картину світу частково реалізує індивідуально-авторська, або поетична, картина світу, яка „експлікує систему індивідуальних переваг і відштовхувань творчої особистості в сфері етики й естетики” (Ю. Лазебник).

Для лінгвістичного дослідження сакральних концептів особливої ваги набуває положення про існування в кожній мові двох картин світу - реальної та етноміфопоетичної (міфопоетичної) - архаїчної, усталеної, сакралізованої. У художній творчості саме з останньою корелює індивідуально-авторська, вивчення якої „дозволяє підняти завісу таємниці над міфопоетичними уявленнями етносу” (Н. Слухай).

У цьому розділі роботи висвітлені теоретичні засади осмислення мовно-культурного феномена „концепт”, виявлені різні підходи до його визначення, розмаїття яких спричинене складною будовою цієї ментальної величини та широкою сферою наукового застосування відповідного терміна. Концепт як когнітивна універсалія репрезентований у працях багатьох зарубіжних і вітчизняних лінгвістів (С. Аскольдова, Ю. Степанова, А. Вежбицької, Р. Павільоніса, Дж. Лаффаля, Т. Радзієвської, З. Попової, Й. Стерніна, В. Кононенка, Г. Яворської, І. Голубовської та ін.). Необхідно зазначити, що дослідники наголошують на інтерпретаційній полівекторності концепту (В. Маслова, Н. Слухай, О. Селіванова, Л. Компанцева), простежують його структуру (Ю. Степанов, В. Карасик, М. Нікітін, С. Воркачов, В. Кононенко) та визначають типи (В. Дем'янков, В. Іващенко, Г. Слишкін, М. Алефіренко, В. Старко). Вони також з'ясовують специфіку тих концептуальних структур, що формуються у словесно-поетичній творчості (В. Маслова, Л. Шевченко, Л. Синельникова, Л. Іванова, М. Скаб, К. Голобородько, А. Башук, Л. Сваричевська та ін.).

Спираючись на поширені в сучасній когнітивній лінгвістиці визначення, схиляємося до думки, що концепт - це лінгвально матеріалізована багатокомпонентна й залежна від контексту одиниця, яка, охоплюючи сигніфікативний і денотативний аспекти лексичного значення слова-вербалізатора, акумулює суспільно-історичну, етнокультурну, оцінну інформацію, значущу для певного соціуму та мовної особистості. Виявлення місця концепту серед інших подібних величин дало змогу простежити його диференційні ознаки. Вони зумовлені смисловою структурою концепту, в якій дослідники виокремлюють різну кількість складників. Найбільш умотивованим виглядає розмежування в ній об'єктивного смислового мінімуму, представленого у словниковій дефініції, та його конкретизації, яка охоплює прагматичні (емоційно-оцінні) характеристики, а також статусно-рольові, ситуативні, етноспецифічні обертони мовних реалій (В Карасик).

Дослідження сакральних концептів, притаманних українському етномовному простору, потребувало такого моделювання, яке б з належною повнотою виявило специфіку їх структури, реалізованої у художній мові. В ній концепт органічно пов'язаний передусім із образом, що „інкорпорує насамперед концептуальну чи концептуальну та вербальну іпостасі” (Л. Бєлєхова). Зважаючи на цей зв'язок та на лінгвістичне трактування словесного поетичного образу (С. Єрмоленко, В. Манакін, Н. Слухай, А. Мойсієнко, Л. Буянова, М. Піменова), основною одиницею мовно-концептуальної картини світу, об'єктивованою в поетичних текстах, визнаємо концепт-образ. Як синкретична величина, що інтегрує риси різних типів концептів, він становить собою функціонально-структурну домінанту художньої картини світу, виявляючи індивідуальне світобачення, світовідчуття автора як носія певної національної культури. З огляду на згаданий синкретизм, поняття „концепт-образ” забезпечує можливість розкривати також естетичний розвиток індивідуально-авторських картин світу та простежувати креативну роль мовної особистості письменника в цьому процесі.

Вагомість текстової, підтекстової, позатекстової інформації, актуалізованої концептами-образами, зумовила спеціальне з'ясування ролі конотації як чинника, що формує аксіологічні координати їх смислової структури. Проблеми конотації досить широко висвітлені у мовознавчих працях В. Телії, Т. Космеди, В. Шаховського, В. Говердовського, Н. Арутюнової, Л. Невідомської та ін. Проектуючи конотацію на концепт-образ, зважаємо на те, що на сьогодні розуміння конотації вийшло далеко за межі експресивно-оцінно-стилістичних рамок й охопило соціально-політичні, морально-етичні, етнографічні та культурологічні поняття, в той чи інший спосіб відображені в мові (В. Говердовський). Виразна конотованість концепту-образу виявляється в обов'язковій емоційній наповненості й аксіологічній маркованості його етно- та культурологічних фрагментів смислу.

Перший розділ завершує висвітлення проблем концептуального аналізу й обґрунтування запропонованого нами методу семантико-аксіологічного поля, запровадження якого значною мірою зумовило те, що концепт охоплює не тільки зміст наївного поняття як суму інтегральних і диференційних ознак предмета, але й всю множину конотацій слова (Т. Космеда). Зазначений метод якраз спрямований на моделювання й опис багатовимірності смислової структури концептів, яка містить не тільки поняттєво-дефініційний пласт, але й образні, конотативні компоненти, зокрема емотивно-оцінні та асоціативні. Він базується на загальній теорії поля (Ю. Караулов, С. Єрмоленко, Г. Уфімцева, Л. Васильєв, Г. Щур, М. Кочерган), що корелює з ідеями концептуального аналізу, різні методики якого успішно застосовані у працях Р. Фрумкіної, С. Нікітіної, Ю. Степанова, А. Вежбицької, Л. Чернейко, Є. Бартмінського, С. Жаботинської, О. Селіванової та ін. Пріоритетність указаного методу вбачаємо передусім у тому, що він дає змогу моделювати польову структуру концептів, виділяючи в ній ядро, приядерну зону і периферію, та системно описувати багатовимірні концептуальні величини. Важливо, що цей метод не тільки демонструє переваги польової структурації загалом, а й виявляє здатність акумулювати інші ефективні прийоми концептуального аналізу. Саме метод семантико-аксіологічного поля, зорієнтований на комплексне лінгвістичне вивчення культурно-комунікативної специфіки концептів, забезпечив належну повноту розкриття когнітивного, змістового та структурного аспектів сакральних концептів, реалізованих у досліджених художніх текстах.

Другий розділ „Концептосфера сакрального та особливості її вербалізації ” присвячений розгляду проблем моделювання сакрального як структурованої єдності. Однією з провідних засад концептуального аналізу є визнання взаємодії концептів, їхньої здатності творити певну цілісність, на яку постійно вказують дослідники (Д. Лихачов, В. Нерознак, Ю. Степанов, В. Маслова, О. Селіванова), окреслюючи її по-різному: „концептуальна система”, „концептуальна і концептуалізована ділянка”, „концептуальне поле” тощо. Серед пропонованих найбільш оптимальним є запроваджений Д. Лихачовим термін „концептосфера”, що означає певну структуровану сукупність взаємозв'язаних концептів у межах мовно-концептуальної картини світу. Відповідно для позначення базового для дисертації поняття послуговуємося терміносполукою „концептосфера сакрального”.

Повнота всіх концептосфер, об'єктивованих національною мовою, залежить від багатства усієї культури нації, а отже, від їх реалізації в авторських картинах світу, на чому наголошують В. Маслова, Д. Лихачов, А. Башук, К. Голобородько, О. Петриченко, М. Єлісова, О. Криштанович та ін. На відміну від інших концептосфер, різні аспекти яких досліджували мовознавці (В. Карасик, Г. Слишкін, І. Желєзняк, О. Самусенко, І. Чернишенко, О. Коротєєва), сакральне вивчене ще недостатньо як в індивідуальній, так і загальномовній площинах. Адекватність конструювання вказаної концептосфери, її межі значною мірою залежать від трактування самого феномена сакрального, від його широкого і вузького розуміння.

Сакральне здавна усвідомлювали як щось цілком відмінне від світського, вбачаючи в ньому все те, що перевищує людські можливості і на що прагне спиратися не тільки окрема особистість, але і суспільство загалом. Сутність сакрального у цьому його широкому тлумаченні розкривають М. Еліаде, М. Новикова, Ю. Антонян, Н. Слухай, Л. Синельникова. У роботі оперуємо терміном „сакральне” у дещо вужчому значенні. Йдеться насамперед про сакральне, пов'язане з релігією, тобто про релігійне сакральне. Воно, обіймаючи прадавні міфологічні уявлення, а згодом віру в християнського Бога, виявляє споконвічну ментальну рису українського народу - його релігійність. Змодельована в дисертації концептосфера охоплює сукупність концептів, кожному з яких притаманний саме такий сакральний смисл. Долучаючись до поглядів багатьох учених (Р. Каюа, М. Новикова, М. Скаб), діалектику сакрального вбачаємо у протиставній взаємозалежності святого (священного) і демонічного, які, взаємодіючи з профанним, формують релігійний світ.

У структурі концептосфери сакрального виявляємо власне сакральну зону - концепти „Бог” і „Богородиця” - та сакрально-хтонічну, маніфестовану концептом „чорт”. Концептуальні величини Бог” та „Богородиця”, співвідносні з Божественними постатями, і „чорт”, що уособлює протилежну силу, визнаємо ядерними. Концепти „Бог” і „Богородиця” як виразники святого (священного) знаходяться в центрі концептосфери сакрального, а „чорт”, з яким асоціюється зло, - на периферії. Їх моделювання як цілісних етнокультурних величин спиралося на відповідну інформацію, почерпнуту з лінгвістичних словників, енциклопедичних, міфологічних, біблійних довідників, етнографічних джерел тощо.

У цьому розділі всі три сакральні концепти розглянуті в певній послідовності, яка передбачає адекватне висвітлення їх змістової специфіки, зумовленої особливостями вербалізації концептуальних структур у язичницькому, історично первинному, та християнському сценаріях. Такий підхід зумовлений тим, що етнокультурне наповнення цих концептів сягає ще прадавнього релігійного світогляду, трансформованого під впливом християнства. Зважаючи на обсяг автореферату, в ньому як зразок подаємо лише систематизований опис концепту „Бог”.

Основною лексичною одиницею на його позначення є слово Бог. У науковій картині світу поняття, виражене цією лексемою, визначається як „сакральна персоніфікація Абсолюту в релігіях теїстичного типу, що характеризується тотожністю сутності та існування” [НФС: 110], „творець світу і детермінант усього, що в ньому відбувається” [РС: 38]. Для пересічних мовців актуальними є не стільки наукові дефініції вказаного поняття, скільки ті смисли, що виявляють себе у, так званій, „наївній релігії”, репрезентовані у мові окремою лексичною мікросистемою назв надприродних істот. На цьому рівні свідомості Бог - це передусім „творець, володар таїн земних і космічних, про якого у давніх українців було своє розуміння як про єдиносущого Господа, спасителя світу, що прийде до людей й охоронить від зла” [ВУМ: 34].

Зіставлення язичницького й християнського сценаріїв виявляє диференційну роль графічного показника: відповідне написання слів із малої (бог) і великої (Бог) літер. Помітними є й окремі граматичні особливості: вживання першого іменника як в однині, так і множині (бог - боги), а другого - тільки в однині (Бог); наявність родових корелятів у першого (бог, богиня, божество) і відсутність їх у другого. Спостерігаємо також і деякі характерні риси сполучуваності (бог сонця, бог грому тощо), а також формування різних лексичних гнізд цих теонімів: для лексеми Бог - це Господь, Всевишній, Творець, Спаситель, Вседержитель та ін., а для бог - передусім божество. Спільним є те, що в обох сценаріях йдеться про персоніфіковану сакральну силу, наділену людськими характеристиками, яка, проте, на противагу людині, є всемогутньою, всесильною, всезнаючою, довершеною тощо та, найголовніше, безсмертною.

Ієрархія язичницького концепту „бог” визначається трьома ключовими компонентами відповідного сценарію: визнанням єдиного верховного бога, вірою в багатьох богів, кожен з яких відповідає за якусь ділянку буття (Д), та владою усіх богів над світом і людиною:

Концептуалізація у християнському сценарії базується на вірі в єдиного Бога. За В. Жайворонком, ним може бути Бог-Отець - перша особа Святої Трійці, Творець, Всевишній, Бог-Син - друга особа Святої Трійці - Ісус Христос і Бог-Дух Святий [ЖЗУЕ: 44]. Наголошуючи саме на Божій єдності, на вершині небесної ієрархії, згідно з християнським сценарієм, розташовуємо Триєдиного Бога:

Смислова структура цього концепту, детермінована насамперед біблійно-догматичними й морально-етичними атрибутами та функціональними характеристиками Бога, містить п'ятнадцять основних фрагментів, які подані в зведеній таблиці 1.

Лексична семантика, властива його вербалізаторам, їх дистрибуція, словотвірна валентність, можливість актуалізації внутрішньої форми, давніх асоціативних зв'язків номенів виявляють смислову цілісність цього етноконцепту.

Аналогічно у реферованій роботі змодельовані й описані ядерні концепти „Богородиця” (відповідна таблиця містить дев'ять смислових фрагментів) і „чорт” (вісім фрагментів). У всіх трьох концептуальних структурах наявні етноконотативні компоненти, зумовлені особливостями українського національно-культурного світосприймання. Для концептів „Бог” і „Богородиця” домінантною є позитивнооцінна маркованість, а для концепту „чорт” - протилежна, пов'язана переважно з негативними уявленнями українців про цього демоноперсонажа. Проте межі етноконотації є відкритими, тому будь-які зрушення ціннісних орієнтацій здатні аж до біполярності змінювати аксіологічну маркованість сакральних концептів, передусім хтонічних, спричиняючи їх амбівалентність.

Смислова багатоплановість, ієрархічні координати, аксіологічні параметри власне сакральних концептів „Бог” і „Богородиця” та хтонічного „чорт” засвідчують їх належність до складних інформаційно-комунікативних, архетипно-міфологічних, релігійних констант, значущих для національної культури, зокрема словесного мистецтва. Важливо зазначити, що художні тексти не лише фіксують традиційність і наступність лінгвальної об'єктивації концептосфери сакрального, але й виявляють її динаміку, на яку значною мірою впливає мовотворчість українських письменників, креативність їх індивідуальної концептуалізації реального та зображуваного світу.

Таблиця 1. Смислова структура концепту „Бог”

Третій розділ „Утілення концептосфери сакрального в українській поетичній мові XVII - XVIII ст.” присвячено висвітленню наслідків лінгвокогнітивного дослідження поетичних текстів І. Величковського та Г. Сковороди, творчість яких, репрезентуючи різні етапи розвитку українського бароко, розгорталась в складну й суперечливу добу, коли „мовна єдність народу збереглася й поширилася скорше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм” (Ю. Шевельов). Заслуга цих відомих культурних діячів полягає в тому, що вони прагнули писати й писали тогочасною українською книжною мовою, в яку проникали і народнорозмовні елементи, що разом із закладеними в ній тенденціями до певної стильової диференціації та орфографічної нормалізації сприяло формуванню нової літературної мови. Їх художню спадщину споріднює те, що в поетичних творах обох авторів провідними були релігійні мотиви. Поезія І. Величковського наскрізь духовна й пройнята восхвалінням Благого Абсолюту, одним із проявів якого є Богородиця. Вагомість сакральних образів у поетичній творчості видатного українського філософа Г. Сковороди значною мірою зумовлена його осмисленням трихотомії: Людина - Бог - Світ.

У цьому та двох наступних розділах роботи розкриті особливості сакральних концептів-образів „Бог”, „Богородиця” та „чорт”, польове моделювання структури яких було спрямоване на встановлення не лише загальномовних змістових фрагментів, реалізованих у досліджених текстах, але й тих концептуальних смислів, які притаманні індивідуально-авторським картинам світу. З'ясовано денотативну та конотативну семантику, властиву вербалізаторам згаданих концептуальних величин, виявлено дистрибуцію й словотвірну валентність номенів, простежено їх естетичне навантаження, асоціативність, експресивність, зумовлені функціонуванням аналізованих найменувань у складі тропів, зокрема метафор, епітетних сполук тощо. Поглибленню образної характеристики концептів сприяла методика їх аналізу у позиціях суб'єкта осмислення (СО), суб'єкта зіставлення (СЗ) та об'єкта зіставлення (ОЗ), що відповідно ідентифікують будь-який актант мегаситуації в художньому творі згідно з формулами: „А є Х” (СО), „А як Х” (СЗ), „ Х як А” (ОЗ) (Н. Слухай).

Так, у мовно-концептуальній картині світу І. Величковського домінує осмислення Бога з погляду письменника-священика, свідомого своєї християнської місії, а в Г. Сковороди воно демонструє синтез теології, філософії та містики, репрезентуючи також певну етнічну забарвленість біблійно-філософського розуміння Божественної постаті. Крім того, у творчості І. Величковського переважає Богородична тематика, а отже, домінує образ найсвятішої з усіх святих Матері Марії, культ якої поет підніс на небувалу в бароковій літературі висоту. Натомість поетична творчість Г. Сковороди передусім Христоцентрична, а відтак, пріоритетним у ній є образ Ісуса Христа. Як проповідники православ'я, обидва автори уникають профанного рівня концептуалізації Бога і Богородиці, зосереджуючи увагу насамперед на їхній релігійній сакральності.

Змодельовані на основі поетичних текстів І. Величковського та Г. Сковороди сакральні концепти-образи „Бог” і „Богородиця”, репрезентовані багатою й розгалуженою системою найменувань, є полісемантичними й позитивно конотованими. Встановлені концептуальні смисли реалізуються насамперед у позиціях СО і СЗ. Маніфестовані у відповідних контекстах вербалізатори часто корелюють з ізоморфами світового дерева („пристанище”, „храм”) або засвідчують співвіднесеність із такими абстрактними поняттями, як „любов”, „радость”, „надежда” та под. У семантичній структурі зазначених концептів-образів переважають загальномовні смислові фрагменти, що склались у християнському сценарії.

Зокрема, концепту-образу „Бог” притаманні передусім ті з них, що маніфестують Божественну сутність Бога-Сина. Ці смисли реалізовані за допомогою номенів, які експлікують його трансцендентні та іманентні якості в їх архетипному, символічному, метафоричному виявленні: „Всевишній”, „Вседержитель”, „Святий” та ін. Здебільшого аналізовані назви категоризують певну ознаку Бога. Так, „Творец”, „Спорудник всесвітній”, „Содтель” об'єктивують акт творення світу, референти „Учитель”, „Пастир”, „Пророк”, „Месія” сигналізують про винятковість Божих діянь. Автори часто послуговуються парафрастичними номінаціями („Цар царей” чи „Князь міра сєго”), у тому числі індивідуально-авторськими („ада побдитель”, „Отец утх”), що також є носіями певних концептуальних смислів. Подекуди спостерігаємо відголоски язичницької інтерпретації Бога („солнце истинне” у І. Величковського чи згадка про Перуна у Г. Сковороди).

У смисловій структурі концепту-образу „Богородиця” значною мірою актуалізуються сакральні ознаки, що виступають Божественними атрибутами Богоматері, - пречиста, непорочна. В обох авторів ці характеристики виражають відповідні номени: „Два”, „Приснодва”, „Честнйша Невста”, „Пречиста Панна” та под. Здебільшого через осмислення підтекстової інформації у концепті-образі „Богородиця” виявляється смисл „Та, що, втілюючи архетип Великої Матері, є першоосновою всього сущого”, сформований ще в язичницькому сценарії. Наповненість етнокультурними конотаціями демонструють уявлення про Богородицю як Матір-заступницю, Матір-жалібницю, поширені передусім у східнослов'янському православ'ї. Певні відмінності в об'єктивації семантики аналізованого концепту стосуються позицій його вербалізаторів. Для текстів І. Величковського актуальними є позиції СО і СЗ. Остання особливо показова для розгортання образної семантики, що виявляється у зіставленнях Богородиці з „свщою ”, „Рімом”, „левом” та ін. У творах Г. Сковороди простежуються позиції СО, а також ОЗ, яку засвідчує контекст „Будь, как Два, чист”.

Концептуалізація демонічного у поетичній творчості І. Величковського та Г. Сковороди пов'язана з образом чорта як універсальним втіленням сил хтонічного світу. Незважаючи на порівняно обмежене коло його вербалізаторів у бароковій поезії, він характеризується релігійно-міфологічною і культурно-філософською багатогранністю, персоніфікуючи будь-яке зло, зокрема й суто світське. Специфіку його лінгвалізації засвідчує семантика найменувань, які творять особливий номінативний ряд цього концепту-образу. Однією з поширених демононазв у досліджених поетичних текстах є „змій”, яка співвідноситься з такими вербалізаторами, як: „аспид”, „василиск”, „гад”, „уж”. Вона вживається у складі експресивних номінацій-сполук на зразок: „змій вертоградскій”, „змій-антихрист”. Крім традиційних уявлень про чорта як втілення зла, спокусника, супротивника Бога, об'єктивованих у загальномовній практиці й засвідчених у позиції СО, у структурі цього сакрально-хтонічного концепту-образу наявні й індивідуально-авторські смисли, реалізовані насамперед у позиції ОЗ („как змій, плоть хитра і прелестна”, „страсті, яко біс”). У бароковій поетиці концепт-образ „чорт” є негативно маркованим, що не збігається із амбівалентністю, притаманною йому в українській етнокультурі.

Виявлені сполучуваність та словотвірна валентність вербалізаторів у досліджених поетичних текстах є не досить широкими. Так, наприклад, із похідних лексем, що номінують ядерні власне сакральні концепти, найуживанішими є семантичні деривати, як-от: „сад”, „град”, „брег”, „гавань”, „радуга”, „рай”, „щит”, „меч”.

Опис-моделювання концептів-образів „Бог” і „Богородиця” та „чорт”, репрезентованих у творах І. Величковського та Г. Сковороди, засвідчив риси об'єктивації релігійного в українській поетичній мові XVII - XVIII ст., характерні для його концептуалізації в епоху Бароко з її тяжінням до християнського теоцентричного світогляду, в якому проглядають окремі пракультурні, міфологічні, архетипні параметри сакрального.

У четвертому розділі „Осмислення концептосфери сакрального у поетичній мові ХІХ ст.” розглянута своєрідність реалізації ядерних сакральних концептів-образів Т. Шевченком, „Кобзар” якого І. Огієнко назвав „високо релігійним твором”. Саме геніальна Кобзарева творчість із усією очевидністю довела самобутність і незалежність української народної мови. Усвідомлення ваги рідної мови, яке стало воістину доленосним для української нації, виражають поетові рядки „у їх народ і слово в нас народ і слово”.