Розвиток концептосфери сакрального в українській поетичній мові ХVII-XX ст.

Релігійно-філософська поезія Т. Шевченка як основоположника нової української мови та літератури є значущою не тільки для його творчості, але й була, і залишається важливим смислотвірним чинником у художньому відтворенні самосвідомості та духовності українського народу. Свого часу дослідники, які вивчали Шевченкову поетичну спадщину, по-різному інтерпретували його ставлення до релігії, подекуди висловлюючи протилежні думки. В наші дні вчені (Г. Грабович, О. Забужко, Н. Слухай, Ю. Мосенкіс) слушно наголошують на тому, що до „Кобзаря” як до авторського міфу не варто застосовувати суто традиційні методики. Тільки інтегральний, міждисциплінарний підхід здатний забезпечити можливість осягнути Шевченкову творчість у всій її цілісності.

Здійснений у дисертації комплексний лінгвокогнітивний аналіз його поетичних текстів дав змогу змоделювати ядерні сакральні концепти, образно-символічну природу яких зумовлює органічна взаємодія в їх смисловій структурі біблійно-релігійних, народнопісенних, історіософських, архетипних та інших компонентів. Така багатовимірність надає їм у поетичних текстах Т. Шевченка особливої виражальної сили та сугестивної експресії, здатності впливати на формування української національної свідомості. Для шевченківського етапу характерні трансцендентний, етнонаціональний й індивідуально-авторський аспекти розвитку релігійно-філософської поезії, які визначають притаманну їй концептуалізацію й вербалізацію сакрального. Так, у когнітивній структурі Шевченкових концептів-образів „Бог”, „Богородиця” і „чорт” наявні смисли, що розкривають їхню християнсько-ортодоксальну сутність, народне розуміння, сформоване в умовах двоєвір'я, а також смислові фрагменти, інтерпретація яких відбиває поетові релігійні почуття та досвід.

В універсальній картині світу Т. Шевченка домінує образ Бога, що підтверджує розгалужена система його номінацій. Частина з них пов'язана з біблійною чи фольклорною традицією їх використання, а деякі - з особливостями авторського поетичного слововживання („Вседержитель”, „Месія”, „Цар царів”, „Цар правди”). На відміну від І. Величковського й Г. Сковороди, Т. Шевченко не тільки зображає єдиного християнського Бога, але й часто апелює до „чужих” богів, згадуючи „Сатурна”, „Юпітера”, „Зевса” та ін. Поет звертається також до прадавніх слов'янських богів: „Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела”. Персоніфікований образ сонця актуалізує дохристиянські уявлення про світило як божество: „Сонце пресвятеє На землю радість принесло”.

У досліджених Шевченкових текстах Бог виступає носієм непредикативних характеристик („Той, що є уособленням різних вищих якостей: святості, праведності, всемогутності, величі, милосердя, терпіння, щедрості, благості, доброти та ін.”) та предикативних ознак („Той, що оберігає, захищає” і „Той, що карає”, „Той, що прощає” і „Той, що судить”, „Той, якого восхваляють” і „Той, якого зневажають”). Наведені смислові фрагменти відповідно ілюструють контексти: „Подай же й нам, всещедрий Боже!” та „Господи! Хвалить тебе не перестану!”

Часто Т. Шевченко образно розгортає загальномовні смисли, конкретизуючи їх певними складниками, як, наприклад, фрагмент „Той, що обдаровує” (щастям, надією, долею, силою, волею, розумом, красою, радістю тощо): „Боже! Боже! Даєш волю І розум на світі, Красу даєш, серце чисте…” Привертає увагу реалізація у структурі цього концепту-образу етнонаціональних компонентів. Так, Шевченків Бог - не лише покровитель скривджених, а заступник України, „лицарів святих”, борців за праведне діло, зрештою, самого поета: „Слава... І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся - поборете, Вам Бог помагає”. Здебільшого семантика вербалізаторів концепту-образу „Бог” реалізується у позиціях СО і ОЗ. Остання засвідчує своєрідність шевченківського трактування Бога через зіставлення з ним царя, неофіта, Яна Гуса: („І мусила вона сидіть Коло острога, … Як Бога з неба виглядать Свойого сина”).

У Шевченкових текстах простежуємо виразну амбівалентність зображення Бога. З одного боку, він асоціюється зі справедливістю, постає як мірило істинності людських цінностей („Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі”), а з іншого - як грізна сила, здатна карати навіть, здавалося б, невинних („Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко?”). Незважаючи на зниженість конотацій, які супроводжують функціонування найменувань Бога в окремих контекстах, Т. Шевченко, за словами І. Огієнка, ніколи не був „свідомим богохульником”.

Сполучуваність вербалізаторів концепту-образу „Бог” виявляється в численних атрибутивних синтагмах, у багатій фраземіці („Божий ранок”, „Божа весна”, „Божий світ”, „Боже село”, „Божий суд”, „єй-Богу”, „дай Боже”). Дериваційні можливості основних номінантів реалізуються у похідних лексемах, більшість із яких належать до афіксальних утворень („Божеський”, „побожний”, „півбог”, „божитися”), трапляються складні слова („богослов”, „богомільний”).

Складність та багатоаспектність Шевченкового осмислення образу Богородиці найповніше виявляється у поемі „Марія”, в якій синтезовано канонічні й неканонічні концептуальні елементи, що зближує цей сакральний концепт із профанними, десакралізуючи водночас таємницю втілення Спасителя. Високу духовність Богородиці, її материнське покликання розкривають номінації: „Пречистая”, „Праведная”, „Всеблагая”, „Мати”, „Мати Бога на землі”, „Пренепорочная Марія”, поряд із якими вживаються теоніми „Божа Мати”, „Матер Божая”. Такі назви актуалізують сакральні концептуальні смисли на зразок „Та, що є уособленням чистоти і непорочності”: „Вона благала, … Щоб одуріть їй не дала Пренепорочная!” Крім того, у Шевченкових творах спостерігається поєднання релігійного та профанного трактування Божої Матері: „Пренепорочная Марія шиє Малесеньке сороченя”. Простежується також реалізація архетипної семантики, пов'язаної з язичницьким тлумаченням Богородиці як Великої Матері, образ якої корелює з матір'ю-землею, матір'ю-природою та Україною. Оригінальність Шевченкової інтерпретації концепту-образу „Богородиця”, позначену трансформацією канонічного образу Діви Марії, можна пояснювати і впливом архетипів збезчещеної дівчини та Матері-страдниці, яку возвеличує Т. Шевченко: „У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим… І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї Матері Святої, Що в мир наш Бога принесла...” Етнонаціональні компоненти у структурі зазначеного концепту пов'язані з тлумаченням Богородиці як заступниці козаків. Здебільшого його смисли реалізуються у позиції СО і ОЗ. В останній до Богоматері уподібнюються дівчина-праведниця чи нещасна мати: „І матір'ю Своєю святою Її [княжну] звали. І все село За неї молилось...”

Позитивна маркованість цього концепту-образу простежується на всіх рівнях його лінгвальної концептуалізації, передусім завдяки використанню таких художньо-стилістичних засобів, як епітети, тавтології, гіперболи тощо. Достатньо широкою є дистрибуція лексем-вербалізаторів цього концепту. Натомість словотвірна валентність лексеми „Богородиця” в Шевченкових текстах, як і в загальномовній практиці, є обмеженою, зафіксовані лише субстантивовані форми („Пренепорочная”, „Всесвятая”) і семантичні деривати („Святая сило”, „Пресвітлий раю”).

Амбівалентність концепту-образу „чорт” зумовлена наявністю в його структурі смислів, сформованих у християнському та язичницькому сценаріях і пов'язаних із трактуванням чорта як супротивника Бога та людей, рідше - як демоносили, прихильної до народу („Слухай, сину, як навчає Сатана проклятий”). Такі концептуальні смисли реалізуються здебільшого у позиції СО. Особливості індивідуально-авторського світобачення засвідчують фрагменти концептуальної семантики, репрезентовані насамперед у позиції ОЗ, в якій через експліцитно чи імпліцитно виражене зіставлення з чортом, сатаною, дияволом розкриваються відразливі риси пана-спокусника, нечестивих царів, неправедних людей: „О царю поганий. Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий!”

Своєрідність концепту-образу „чорт” виявляють його номінації, зокрема й двокомпонентні: „чортів син”, „вражий син”, „чортова сестра”. Досить часто демононазви вживаються у фраземах: „на чорта”, „лихий знає”, „верзе біси зна що”, „та цур йому”. Завдяки різноманітності синтагматичної сполучуваності, назви згаданого концепту-образу функціонують у складі різноманітних мовностилістичних засобів. Вербалізатори активно поєднуються з епітетами („проклятий”, „неситий”, „лютий”, „злий”, „хитрий”), вживаються у порівняннях („гадюкою зашипіли”, „звіром заревіли”, „як гадина”). На відміну від барокових творів, у Шевченкових поезіях помітно вищим є дериваційний потенціал основного номінанта цієї хтонічної концептуальної одиниці („чортма”, „чортзна-що”, „чортів”, „чортог”).

Аналіз досліджених поетичних текстів засвідчує, що, порівняно з бароковою літературою, в якій переважало традиційно християнське сприйняття, у Шевченковій творчості актуалізується авторське осмислення сакрального. Простежуються й спільні характеристики розглянутих сакральних концептів-образів у спадщині Т. Шевченка та барокових авторів, насамперед Г. Сковороди. Їхні поетичні твори є глибоко філософськими і релігійними, що забезпечує унікальну лінгвокогнітивну єдність і наступність концептуалізації сакрального на різних історичних етапах розвитку української мови та літератури.

У п'ятому розділі „Реалізація концептосфери сакрального в українській поетичній мові ХХ ст.” розкрито особливості вербалізації ядерних сакральних концептів-образів у художніх текстах Б.-І. Антонича. Особливу увагу привертає те, що він, спілкуючись у дитинстві лише лемківським діалектом, у складну для Західної України добу лінгвального розвитку блискуче опанував загальнонаціональну українську літературну мову. Його художня спадщина є порівняно невеликою, проте на тлі української та європейської культури Антоничеву творчість поціновують як явище оригінальне і неповторне. І. Драч, простежуючи багатовимірність філософського підґрунтя творів Б.-І. Антонича, називає його „всуціль сакральним митцем”. Антоничеві тексти репрезентують своєрідно опоетизовану концептосферу релігійного сакрального, для якої, на противагу реалізованим у творчості І. Величковського, Г. Сковороди і навіть Т. Шевченка, найбільшою мірою характерним є тісне переплетення язичницьких уявлень із християнським світоглядом.

Особливо помітної поетичної трансформації зазнає концепт-образ „Бог”, структура якого акумулює смисли, пов'язані з християнством, пантеїстичними ідеями, прадавньою космологією, а також ті, що виходять за межі релігійного сакрального. Це засвідчує номінативний ряд, який, крім традиційних номінацій Бога, містить ще назви на зразок: „коралевий бог”, „зелений бог буяння і зросту”, „Майстер осяйної музики етеру”, „Настройник дня і ночі”, „Пан тиші і реву бур”, „Найвища Влада Влад”, „міщанський бог”, „бог ляку” та ін. В Антоничевій збірці „Зелена євангелія” домінують поетичні образи, що втілюють мотиви обожнювання природи: „Углиб, аж до коріння все отут [в саду] сповня рослинний бог кохання, первісний і чистий”. Натомість у „Великій гармонії” поет оспівує передусім християнського Бога, інтерпретація якого, крім поширених у загальномовній практиці, охоплює ще й низку індивідуально-авторських смислів, як-от: „Той, що є втіленням гармонійної сутності речей” („А сьогодні я …погодився із Богом та світом і знайшов досконалу гармонію в серці”). Об'єктивацію етнонаціонального виміру демонструють контексти про „Боже Дитя”, що народилося у „лемківському містечку Дуклі”. В Антоничевій творчості, як і Шевченковій, актуалізується насамперед авторське осмислення Бога, наповнене етнонаціональними компонентами.

Більшість із виявлених концептуальних смислів засвідчує позитивну конотованість концепту-образу „Бог”, виражену, зокрема, за допомогою епітетів, порівнянь, оригінальних метафоричних парафраз („Великий та Єдиний”, „злинь до нас, немов роса”, „Великий Жнець Душ”), тавтологій („…бо є найвища Влада Влад”), оксиморонів („Тиша - це мова, якою говорить до людини Бог”). Коло синтагм, у яких реалізується сполучуваність вербалізаторів цього концепту-образу, в Б.-І. Антонича ширше, ніж в І. Величковського та Г. Сковороди, але значно вужче від Т. Шевченкового, наприклад: „Боже деревце”, „Божа винниця”, „Божий дар”, „Божий камертон”, „Божі води”, „Христовий ладан”. Поетичну мовотворчість автора засвідчує й різноманітність дериваційної структури слів, що походять від основного вербалізатора („Божественний”, „боготворення”, „безбожно”, „прабог”, „побожний”, „богоборці”, „богомільний”). Поширеними є і номени згаданого концепту-образу, що виникли внаслідок семантичного словотворення („добро”, „любов”, „гармонія”, „світло”).

Іншим, особливо вагомим сакральним образом, концептуалізованим в Антоничевій поетичній картині світу, є „Богородиця”. Цей концепт-образ репрезентують усталені оніми, що акцентують атрибути святості („Пречиста”, „Всенепорочна”), а також назви, які, розширюючи його номінативне поле, експлікують міфопоетичні та профанні, суто народні, уявлення про Богородицю („Ясна Пані”, „дзвінкова пані”, „пані квітня”).

Структуру вказаного концепту-образу формують канонічно-християнські, архетипні, етнонаціональні смисли, розгорнуті передусім у позиції СО. В ній, наприклад, об'єктивується такий основний для християнського сценарію смисловий фрагмент, як: „Та, що є Матір'ю Ісуса Христа”. Індивідуально-авторське розуміння Богородиці виявляється насамперед у позиції СЗ, в якій асоціативно актуалізується осмислення цього образу як символу гармонії. Позиція ОЗ виявляє імплікований зв'язок між Богородицею і жінкою чи дівчиною, коханою, наприклад: „…мов струнка Діана з місяцем в долоні”. У текстах Б.-І. Антонича, як і в творах інших досліджених авторів, об'єктивується архетип аніми, зокрема, реалізуються принаймні три фази його розвитку, втілені у постатях старозавітної прародительки Єви, євангельської Марії і Софії - Божественної Премудрості.

В Антоничевих поезіях концепт-образ „Богородиця” є позитивно маркованим. Часто на виникнення таких емотивно-оцінних конотацій впливають метафори, епітети, в тому числі й оказіональні („майлива”), а також анафора (повтор „Salve regina!” на початку поетичних строф) та епіфора (повтор „Ave Maria” у кінці кожної строфи).

Сполучувальні можливості вербалізаторів виявляються здебільшого в атрибутивних синтагмах („рожева пані”, „мадонна квітня”). Реалізація словотвірного потенціалу вербалізаторів згаданого концепту є досить обмеженою, у текстах зафіксовані назви, утворені насамперед семантичною деривацією („спів”, „мрія”) та субстантивацією („Пречиста”, „Всенепорочна”).

Особливості лінгвалізації сакрально-хтонічного концепту-образу „чорт” демонструють номінації, притаманні лише Антоничевим текстам. Так, наприклад, вербалізатори „Чорний Янгол”, „Янгол вигнаний” об'єктивують смисли, пов'язані з давніми віруваннями українського народу в різних демонів, у тому числі „Янгола лісу” та „Водяника”, образи яких супроводжують позитивні конотації. Концептуальна семантика реалізується здебільшого у позиції СО, репрезентуючи уявлення про чорта (сатану, диявола) як носія зла, спокусника, того, що вселяє страх. Рідше вона виявляється у позиціях СЗ і ОЗ через зіставлення чорта із „розумом”, „папугою”. Суб'єктом та об'єктом численних зіставлень у цих позиціях особливо часто виступає демононазва „змій”, контексти вживання якої засвідчують перетин християнських і пантеїстичних поглядів поета та підтверджують амбівалентність концепту-образу „чорт”. Виразну негативну оцінність конотують внутрішні форми більшості лексем-вербалізаторів, як-от: „чорт”, „біс”, „диявол”, „сатана”. У двокомпонентних номінаціях негативну маркованість підтримують передусім атрибутивні компоненти („Чорний Янгол”, „зловісний демон”).

Вербалізаторам цього концепту-образу властива досить широка сполучуваність, зокрема й оказіональна („хижий ляк”, „горбатий Водяник”). Їх словотвірна валентність реалізується обмежено - або в субстантивації („чорний”), або в семантичній деривації („зрада”).

Осмислення концептосфери сакрального в українській поетичній мові ХХ ст., репрезентованій у творчості Б.-І. Антонича, засвідчує збагачення релігійно-філософської традиції новим світоглядним змістом. Змодельовані на основі його поетичних текстів відповідні концепти-образи виявляють себе і як константи української етносвідомості, і як індивідуально-авторські художні концепти, що постали внаслідок глибокого оригінального творчого переосмислення загальновідомих релігійних образів-символів. У ліриці Б.-І. Антонича, пронизаній наскрізними мотивами богошукання й богопізнання, концептуалізовані образи Бога і Богородиці освячують і одуховнюють матеріальний світ та обмежують дії демонічних сил, що уособлюють зло.

ВИСНОВКИ

сакральний богородиця лінгвальний поетичний

З'ясування природи сакрального, ґрунтуючись на теоретичних положеннях сучасної когнітивної лінгвістики, передбачає застосування таких її базових понять, як „концепт”, „концептосфера”, „концептуалізація”, „вербалізація”. Поглиблення й розширення наукових зацікавлень цією проблематикою, які в Україні спостерігаються в останні десятиліття, зумовлені не лише здобутками когнітивістики, але й усуванням тих негативних ідеологічних і суспільно-політичних чинників, що гальмували всебічне вивчення важливих сакральних констант української етносвідомості та специфіки їхньої лінгвалізації. Сьогодні пошук високих духовних цінностей актуалізує багату літературну спадщину українського народу, зокрема релігійно-філософську поезію, до якої належать і твори відповідної тематики І. Величковського (XVII ст.), Г. Сковороди (XVIII ст.), Т. Шевченка (XIX ст.) та Б.-І. Антонича (XX ст.). Адже саме поетів часто сприймають як духовидців, здатних заглиблюватись у вищу реальність, трансформувати Божественне в людське й підносити людське до рівня Божественного. У творчості вказаних авторів сакральне, об'єктивоване релевантною сукупністю лінгвальних засобів, становить собою відповідну концептосферу, яка маркує міфопоетичну картину світу українського народу.

У дисертації висвітлено низку актуальних проблем, пов'язаних із лінгвістичним визначенням таких базових понять, як „мовно-концептуальна картина світу”, „концепт”, „концептосфера”, „сакральне” та ін. Тут також умотивовано доцільність застосування тих методів та методик, які забезпечили адекватне моделювання аналізованої концептосфери, основними етноконцептами якої виступають „Бог”, „Богородиця” та їхній антипод „чорт”, спрямоване на виявлення смислової структури останніх та особливостей її реалізації в опрацьованих поетичних текстах. Досягнення поставленої у дослідженні мети, виконання зумовлених нею завдань дали змогу зробити такі висновки.

1. На основі висвітлених у роботі теоретичних положень когнітивної лінгвістики концепт розглядаємо як ментальне утворення в індивідуальній свідомості мовців, спроектоване на культуру суспільства. Концепти, відображаючи людські знання і досвід у межах певної структурованої цілісності - концептосфери, є одиницями мовно-концептуальної картини світу з властивою їй єдністю лінгвального, концептуального та аксіологічного аспектів. Саме така картина репрезентує індивідуальне світобачення, яке формується в координатах народнопоетичного сприйняття дійсності, що уможливлює проникнення в глибини міфопоетичних уявлень етносу. Об'єктивований у поетичній мові концепт, дотикаючись до інших суміжних утворень (поняття, стереотипу, фрейму тощо), органічно пов'язаний із образом, на що безпосередньо вказує застосований при здійсненні лінгвокогнітивного аналізу художньої мови термін „концепт-образ”. Він, розкриваючи синкретичність вербалізованої в поетичних текстах ментальної величини, дав змогу адекватно виявити специфіку індивідуально-авторської концептуалізації сакрального в українському етнокультурному просторі. Однією з визначальних характеристик концептів-образів є наявність в їхній структурі емотивно-оцінних, експресивно-стилістичних та культурологічних конотацій, виразниками яких виступають вербалізатори, що номінують концепт. У дисертації запропоновано ефективний метод семантико-аксіологічного поля, зорієнтований на системне вивчення змістового та оцінного аспектів концептів. Він, інтегруючи вже апробовані методики та прийоми концептуального аналізу, забезпечив комплексне з'ясування семантико-аксіологічних, дистрибутивних і дериваційних особливостей лексем-вербалізаторів, що сприяло досягненню належної об'єктивності в лінгвістичній інтерпретації розглянутих сакральних концептів-образів.

2. У змодельованій концептосфері сакрального, сутність якого зумовлена протистоянням взаємозв'язаних антагоністичних сил - священного і демонічного, відповідно виділяємо її центр і периферію. Центральними є власне сакральні концепти „Бог” і „Богородиця”, а периферійним - така сакрально-хтонічна концептуальна величина, як „чорт”. Усі вказані концепти визнані ядерними, оскільки їм притаманна особлива етнокультурна значущість, виразна конотованість, досить висока частотність реалізації в досліджених текстах. Розгляд лінгвалізації сакрального в релігійно-християнському та язичницькому сценаріях дав змогу простежити, як перетин цих площин більшою чи меншою мірою впливає на смислове наповнення сакральних концептів. Їх моделювання-опис, здійснене на базі широкого загальномовного та текстового фактичного матеріалу, засвідчує смислову багатогранність, виразну й здебільшого амбівалентну конотованість указаних ядерних концептів. Вони в етномовному просторі загалом і в аналізованих поетичних творах зокрема акумулюють дохристиянські та християнські уявлення, притаманні ментальності українського народу, втілені в міфопоетичних індивідуально-авторських картинах світу. Розвиток концептуально-сакрального багатства кожної національної мови залежить від креативної діяльності її визначних носіїв, передусім письменників, які творили такі художні тексти, що здатні формувати духовно-психологічні орієнтири набуття особистістю й соціумом релігійного досвіду. В українській літературі до них належать постаті І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, поетична творчість яких у дослідженні розглянута на тлі лінгвальних, літературних та суспільно-політичних процесів XVII - XХ ст. Здійснений лінгвокогнітивний аналіз поетичних текстів дав змогу виявити вербалізовані в них полікомпонентні концептуальні одиниці та, завдяки зіставленню смислових структур, характерних для трьох ядерних сакральних концептів, простежити своєрідність їх об'єктивації в українській поетичній мові на різних етапах її розвитку.

3. Вагоме місце у концептосфері сакрального, реалізованій у поетичній спадщині І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка й Б.-І. Антонича, посідає концепт-образ „Бог”, що репрезентує найвищі духовні цінності людства. У структурі цього космологічного за своєю природою концепту домінують смисли, релевантні для християнського сценарію. Проте в ній подекуди зафіксовані й ті, які стосуються окремих язичницьких та античних уявлень про верховне божество. Хоча змодельовані авторські структури концепту-образу „Бог” корелюють із загальномовними та є достатньо близькими між собою, проте спостерігаються деякі особливості в акцентуванні певних смислів. Так, наприклад, усі згадані автори сприймають Бога як Триєдиного, однак в його художньому осмисленні барокові поети зосереджують увагу на іпостасі Ісуса Христа, а Т. Шевченко й Б.-І. Антонич - на образі Бога-Отця. Відмінності стосуються і кількісних параметрів, зокрема, найбільше смислових фрагментів у структурі зазначеного концепту-образу засвідчено у поетичних текстах Т. Шевченка, дещо менше - у творах Г. Сковороди і найменше - у поезіях І. Величковського та Б.-І. Антонича (основні концептуальні смисли, реалізовані у позиції СО, для концепту-образу „Бог”, як і для інших ядерних концептуальних одиниць, подані в додатках). Особливості лінгвалізації цього концепту-образу найвиразніше простежуються у його найменуваннях. Найширший номінативний ряд виявлено у текстах Т. Шевченка, найоригінальніший, завдяки номінаціям парафрастичного типу, - у творах Б.-І. Антонича, а назви концепту в барокових поетів частіше співвідносяться з ізоморфами світового дерева. Семантика номенів, подекуди їх етимонні значення, що розгортаються насамперед у позиції СО, впливають на смислову структуру концепту, розширюючи межі його інтенсіонального поля. Позиція СЗ найширше репрезентована у поетичних творах Г. Сковороди, меншою мірою - у І. Величковського та Б.-І. Антонича, а позиція ОЗ, навпаки, є помітнішою у поетиці Т. Шевченка.

4. Ядерному концепту-образу „Богородиця” у досліджених текстах властива виразна синкретичність, зумовлена перетином маніфестованих у його структурі біблійних та міфопоетичних смислів. Мовні засоби виявляють і його традиційну канонічність, і символічно-метафоричну репрезентованість, насичену профанними смислами, в яких акцентуються земні атрибути матері. Зображення Божої Матері у бароковій літературі є особливо значущим для творчості І. Величковського, натомість у поетичних текстах Г. Сковороди, Т. Шевченка та Б.-І. Антонича цей концепт-образ, незважаючи на його смислову поліаспектність, об'єктивується не так широко, як „Бог”. Основні смисли, властиві концепту-образу „Богородиця”, склалися у християнському сценарії та найповніше реалізуються у позиції СО. У поезії Т. Шевченка вони досить часто співвідносяться з маніфестованими у позиції ОЗ. У досліджених поетичних текстах лінгвалізується архетип аніми, тобто Богородиця постає то як Мати всього сущого, то як уособлення досконалості, то як посередниця в духовному світі. У спадщині І. Величковського в позиції СЗ функціонують вербалізатори, семантика яких асоціюється з осмисленням світового дерева. Концептуальний фрагмент „Та, що є втіленням Великої Матері”, який сягає ще язичницьких часів, реалізується насамперед у підтексті. Часто імплікованим є також зв'язок Богородиці з Шевченковими дівчиною-праведницею, жінкою-матір'ю чи з Антоничевими образами дівчини з диском, коханої. В поетичній мові ХІХ і ХХ ст. більшою мірою актуалізуються смисли з виразним етнонаціональним компонентом, пов'язані з об'єктивацією у Т. Шевченка уявлень про Божу Матір як заступницю вітчизни, козаків, а в Б.-І. Антонича - як ту, що асоціюється в українців зі змінами на краще.

5. Сакральний концепт-образ „чорт”, як в українській етносвідомості, так і в розглянутих поетичних картинах світу, є універсальним утіленням сил хтонічного світу. Він, подібно до власне сакральних, також зазнає помітної авторської інтерпретації. Зокрема, у творчості Г. Сковороди й Б.-І. Антонича „чорт” пов'язаний із архетипним образом тіні, що корелює з дияволом. Саме така концептуалізація в обох випадках сприяє розкриттю духовної трансформації ліричного героя. В поетичній спадщині всіх авторів у структурі зазначеного концепту-образу, крім загальномовних смислів, характерних для язичницького та християнського сценаріїв, наявні й ті, що засвідчують своєрідність індивідуально-поетичного світобачення. Значною мірою її демонструють відповідні ряди номінацій, в яких простежуються авторські пріоритети. До найпоширеніших у досліджених текстах належить вербалізатор „змій”, який виявляє амбівалентність концепту-образу „чорт”. Його семантика, реалізована передусім у позиції СО, засвідчує розуміння цієї демонологічної сили як утілення будь-якого зла. Інтенсіональне поле зазначеного концепту-образу розширюють індивідуальні смисли, маніфестовані у позиціях СЗ і ОЗ, із яких в проаналізованих творах переважає остання. Актуалізація в авторських картинах світу уявлень про чорта як спокусника зближує Г. Сковороду не тільки з Т. Шевченком, але й із Б.-І. Антоничем. Характерною рисою поетичних текстів ХІХ і ХХ ст. є експлікація в них амбівалентних язичницьких смислів, які виражені лексемами „цур” та „пек”, уживаними Т. Шевченком у складі стійких сполук, чи реалізовані в Антоничевих образах Янгола лісу, Водяника.

6. З'ясування аксіологічних параметрів смислової структури власне сакральних концептів „Бог” і „Богородиця” засвідчує, що у творах барокових поетів і Б.-І. Антонича Божі якості осмислюються насамперед як позитивнооцінні. Шевченковому концепту-образу „Бог” властива амбівалентність, зумовлена не світоглядно-духовним чинником, а передусім емоційно загостреним поетовим сприйняттям обставин тодішнього соціально-політичного життя. Тому її не можна вважати підставою для визнання окремих текстів Т. Шевченка єретичними чи атеїстичними. Концепту-образу „Богородиця” також властива позитивна конотованість. Вона найпослідовніше простежується у творах І. Величковського, в яких виразниками такої емотивно-оцінної семантики виступають численні художньо-образні засоби. У поезії Г. Сковороди, Т. Шевченка й Б.-І. Антонича певною мірою виявляється амбівалентність цього концепту, зокрема у творах, в яких поети зображають звичайну жінку-матір, розкриваючи її складну й часто трагічну долю. Аксіологічно протилежним виступає концепт-образ „чорт”, який у барокових текстах супроводжують насамперед негативні конотації, засвідчуючи тим самим авторське несприйняття й заперечення підступів сатани, диявола. Натомість у поетичних творах Т. Шевченка й Б.-І. Антонича вербалізація підтверджує концептуалізацію образу чорта як амбівалентного. Це виявляється в реалізації смислів, притаманних язичницькому сценарію, та в тяжінні до архетипної амбівалентної символіки, характерної для окремих сакральних образів, наприклад змія.

7. Синтагматичну сполучуваність номенів аналізованих концептів-образів демонструють широкі й різноманітні дистрибутивні відношення, які в досліджених текстах простежуються насамперед в атрибутивних конструкціях. Порівняно із загальномовною дериваційною системою, у розглянутих поетичних творах ступінь реалізації словотвірної валентності основних лексичних вербалізаторів усіх трьох сакральних концептів є незначним. Дещо вищий він у найменувань концепту-образу „Бог”, особливо у Шевченкових текстах. Загалом словотвірний аналіз номінативного поля концептосфери сакрального виявив певну продуктивність таких способів, як суфіксація, субстантивація і семантична деривація.

8. Діахронні особливості концептуалізації сакрального в українській поетичній мові значною мірою зумовлені загальними тенденціями розвитку релігійно-філософської поезії. Поступово бароковий теоцентризм як важлива світоглядна база словесного мистецтва поступається в новій та новітній літературній добі релігійному антропоцентризму, який посилює й поглиблює індивідуально-психологічні компоненти художньої творчості. Тепер увага поетів концентрується передусім на естетично-виражальному аспекті біблійних образів, сюжетів і мотивів. Якщо поетична мова XVII - XVIII ст. демонструє релігійно-філософський містицизм І. Величковського та Г. Сковороди з його глибоко особистісним синтезом процесів богопізнання і самопізнання, то ХІХ ст., а зокрема шевченківський етап розвою української релігійної поезії, характеризується національно-авторським романтичним пафосом. На цьому етапі біблійна тематика, не втрачаючи генетичних та ідейно-духовних зв'язків зі Святим Письмом, була мистецьки неперевершено осмислена Т. Шевченком крізь призму історії України, народної свідомості, а також його власного життєвого досвіду. Феномен ліричної творчості Б.-І. Антонича припав на добу складних і навіть трагічних суспільно-політичних зрушень, які породжували загрозу психологічної дезінтеграції особистості. За таких умов активізувалося усвідомлення витіснених і прихованих аспектів індивідуальної та колективної підсвідомості, на що чутливо відреагував Антоничів ліричний герой.

9. Дослідження поетичної мови XVII - XX ст. дало змогу не лише розкрити семантико-конотативну природу сакральних концептів-образів, але й виявити специфіку кожної з авторських міфопоетичних систем як синтезу національного та індивідуального. Висвітлення в роботі актуальної лінгвокогнітивної проблематики відкриває перспективи поглибленого вивчення мовотворчості українських письменників. Обґрунтований у дисертації новий підхід до вивчення сакрального як феномена мови і культури переконує у можливості встановлення національної специфіки лінгвальної інтерпретації таких ядерних етнокультурних концептів, як „Бог”, „Богородиця” і „чорт”. Репрезентований у роботі метод семантико-аксіологічного поля повністю забезпечує виявлення особливостей концептуалізації мовно-ментальних сакральних структур, які творять індивідуально-авторські міфопоетичні картини світу. Теоретичні принципи комплексного дослідження концептосфери сакрального мають універсальний характер і можуть бути застосовані при здійсненні концептуального аналізу різноманітних художніх текстів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Вільчинська Т.П. Концептуалізація сакрального в українській поетичній мові XVII - XVIII ст.: монографія / Тетяна Вільчинська. - Тернопіль: Джура, 2008. - 424 с.

Статті, опубліковані у наукових фахових виданнях

2. Вільчинська Т. Метафора у творчості Олександра Олеся / Т. Вільчинська // Наукові записки: Серія Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 1999. - Вип. ІV. - С. 91-95.

3. Вільчинська Т. До поняття лексико-семантичного поля у мовознавстві (на прикладі назв спорідненості і свояцтва) / Т. Вільчинська // Наукові записки - Тернопіль: ТДПУ, 1999. - Вип. 2. - С. 70-73. - (Серія: Мовознавство).

4. Вільчинська Т. Оцінні назви осіб у „Лісовій пісні” Лесі Українки: естетичний аспект / Т. Вільчинська // Вісник Житомирського ДПУ. - Житомир, 2001. - Вип. 7. - С. 25-27.

5. Вільчинська Т. Назви спорідненості і свояцтва у „Лісовій пісні” Лесі Українки / Т. Вільчинська // Культура слова. - К., 2001. - Вип. 59. - С. 39-42.

6. Вільчинська Т. Оцінні назви осіб, утворені шляхом переосмислення, у драматичних творах М. Старицького: семантико-стилістичний аспект / Т. Вільчинська // Наукові записки. - Тернопіль: ТДПУ, 2002. - Вип. ХІ. - С. 32-37. - (Серія: Літературознавство).

7. Вільчинська Т. Оцінний компонент семантики полісемічних слів (на прикладі оцінних назв осіб) / Т. Вільчинська // Наукові записки. - Тернопіль: ТДПУ, 2002. - Вип. ІХ. - С. 149-154. - (Серія: Мовознавство).

8. Вільчинська Т. Словотвірна синонімія і словотвірна варіантність на прикладі назв осіб / Т. Вільчинська // Південний архів: зб. наук. праць. - Херсон, 2002. - Вип. XIV. - 203-206. - (Філологічні науки.).

9. Вільчинська Т. Оцінні назви осіб у сучасній українській мові: лексикографічний аспект / Т. Вільчинська // Наукові записки Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. праць. - Вінниця, 2003. - Вип. 6. - С. 104-107. - (Серія: Філологія).

10. Вільчинська Т. Оцінні назви осіб як засіб характеротворення в оповіданнях О. Кобилянської / Т. Вільчинська // Науковий вісник Чернівецького університету: - Чернівці: Книги - ХХІ, 2004. - Вип. 216-217. - С. 229-232. - (Слов'янська філологія).

11. Вільчинська Т. Лихослів'я та його реалізація у сфері мовного функціонування (на прикладі оцінних назв осіб) / Т. Вільчинська // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. - 2004. - 1(11). - С. 135-138. - (Серія: Мовознавство).

12. Вільчинська Т. Неморфологічні способи утворення оцінних назв в українській мові / Т. Вільчинська // Українське мовознавство: зб. наук. праць. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 29-30. - С. 59-62.

13. Вільчинська Т. Метафора у публіцистиці Уласа Самчука / Т. Вільчинська // Наукові записки. - Тернопіль: ТНПУ, 2005. - Вип. ХVІІ. - С. 264-270. - (Серія: Літературознавство).

14. Вільчинська Т. Концепт „Бог” у поетичній мові Г. Сковороди / Т. Вільчинська // Наукові записки ТНПУ. - Тернопіль: ТНПУ, 2005. -1(13). - С. 191-199. - (Серія: Мовознавство).

15. Вільчинська Т. Іменники-назви осіб як засіб вираження авторського ставлення у монографії В. Сімовича „Іван Франко: його життя та діяльність” / Т. Вільчинська // Наукові записки ТНПУ. - Тернопіль: ТНПУ, 2005. - 1(13). - С. 30-36. - (Серія: Мовознавство).

16. Вільчинська Т. Концепт крізь призму аксіологічної прагмалінгвістики / Т. Вільчинська // Мовознавчий вісник: зб. наук. праць / відп. ред. Г.І. Мартинова. - Черкаси: Брама - Україна, 2006. - С. 46-54.

17. Вільчинська Т. Концепт „Бог” у поетичному тезаурусі Богдана-Ігоря Антонича / Т. Вільчинська // Науковий вісник ХДУ: зб. наук. праць. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2006. - Вип. IV. - С. 137-142. - (Сер. Лінгвістика).

18. Вільчинська Т. Еволюція конотативного значення слів-символів у поетичній творчості І. Франка / Т. Вільчинська // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. - К.: ІОЦ Держкомстату України, 2006. - Вип. 12. - С. 153-165.

19. Вільчинська Т. Національно-культурна специфіка концепту „Бог” в українських і російських пареміях / Т. Вільчинська // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць / редкол.: А.В. Козлов (відп. ред.) [та ін.]. - К.: Акцент, 2006. - Вип. 24. - Ч. 1. - С. 126-136.

20. Вільчинська Т. Концепт „Богородиця” у духовній ліриці Г. Сковороди і Б.-І. Антонича / Т. Вільчинська // Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник. - К.: Київський університет, 2006. - Вип. 35. - С. 76-83.

21. Вільчинська Т. Конотація у змістовій структурі концепту / Т. Вільчинська // Наукові записки ТНПУ. - Тернопіль: ТНПУ, 2007. - 1(16). - С. 334-346. - (Серія: Мовознавство).

22. Вільчинська Т. Структурно-стилістичні особливості порівняльних конструкцій як механізму інтерпретації мовної картини світу у поетичному ідіолекті Т. Шевченка / Т. Вільчинська // Науковий вісник Чернівецького університету: зб. наук. ст. - Чернівці: Рута, 2007. - Вип. 321-322. - С. 349-355. - (Слов'янська філологія).

23. Вільчинська Т. Концепт „Богородиця” у християнській ліриці Івана Величковського / Т. Вільчинська // Українська історична та діалектна лексика: зб. наук. праць. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2007. - Вип. 5. - С. 20-28.

24. Вільчинська Т. Архітектоніка концепту „тінь” у поетичній картині світу Г. Сковороди / Т. Вільчинська // Мовознавчий вісник: зб. наук. праць / відп. ред. Г.І. Мартинова. - Черкаси: Брама - Україна, 2008. - Вип. 7. - С. 30-37.

25. Вільчинська Т. Концептосфера сакрального в сучасній науковій парадигмі / Т. Вільчинська // Теорія і практика викладання української мови як іноземної: зб. наук. праць. - Львів, 2008. - Вип. 3. - С. 150-159.

26. Вільчинська Т. Демонологічна лексика української мови (на матеріалі „Лісової пісні” Лесі Українки) / Т. Вільчинська // Леся Українка і сучасність: зб. наук. праць. - Т. 4. - Кн. 2. - Луцьк: Ред.-вид. відділ „Вежа” ВНУ, 2008. - С. 240-252.

27. Вільчинська Т. Концепт-образ у практиці лінгвоконцептуального аналізу поетичного тексту / Т. Вільчинська // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - 2008. - № 2. - С. 161-165. - (Філологічні науки).

28. Вільчинська Т. Демонолексика у поетичній картині світу І. Франка й Лесі Українки (семантико-стилістичний аспект) / Т. Вільчинська // Наукові записки: у 5 ч. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. - Вип. 75 (1). - С. 26-30. - (Серія: Філологічні науки (мовознавство).

29. Вільчинська Т. Кодифікація сакрально-хтонічної лексики у „Словарі української мови” Б. Грінченка / Т. Вільчинська // Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник. - К.: Київський університет, 2008. - Вип. 38. - С. 32-37.

30. Вільчинська Т. Концепт-образ „Богородиця” в українській етнокультурі / Т. Вільчинська // Літературознавчі студії: зб. наук. праць. - К.: Київський університет, 2008. - Вип. 21. - Ч. 1. - С. 121-128.

31. Вільчинська Т. Концептуалізація сакрального як відображення пралемківського світу у поетиці Б.-І. Антонича / Т. Вільчинська // Лемківський діалект у загальноукраїнському контексті / С.Є. Панцьо, Н.О. Свистун (уклад.) // Studia metodologica. - Вип. 27. - Тернопіль: ТНПУ, 2009. - С. 38-43.

32. Вільчинська Т. Семантико-номінативна природа концепту „чорт” у мовно-концептуальній картині світу Б.-І. Антонича / Т. Вільчинська // Наукові записки: у 4 ч. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2009. - Вип. 81 (3). - С. 51-55. - (Серія: Філологічні науки (мовознавство).

33. Вільчинська Т. Лексема Бог як компонент фразем у поетичній творчості Тараса Шевченка / Т. Вільчинська // Література. Фольклор. Проблеми поетики. - К.: Київський університет, 2009. - Вип. 31. - С. 99-105.

34. Вільчинська Т. Концептосфера сакрального у російськомовній поетичній спадщині Тараса Шевченка / Т. Вільчинська // Шевченкознавчі студії: зб. наук. праць. - К.: Київський університет, 2009. - Вип. 11. - С. 121-128.

35. Вільчинська Т. Особливості номінування концепту „Бог” у поетичній картині світу Т.Г. Шевченка / Т. Вільчинська // Мовні і концептуальні картини світу. - К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2009. - Вип. 25. - Ч. 1. - С. 121-126.

36. Вільчинська Т. Концепт-образ „тінь” у художній мові ХХ ст. (на матеріалі поетичної творчості Б.-І. Антонича) / Т. Вільчинська // Мовні і концептуальні картини світу. - К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2009. - Вип. 26. - Ч. 1. - С. 161-167.

Матеріали, опубліковані в інших виданнях

37. Вільчинська Т. Концепт „пророк” та його лінгвостилістична об'єктивація у сакральному художньому тексті (на матеріалі поеми І. Франка „Мойсей”) / Т. Вільчинська // Семантика мови і тексту: матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції. - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006. - С. 235-237.

38. Вільчинська Т. Сакральна лексика у поетичній творчості Б. Лепкого: семантико-стилістичний аспект / Т. Вільчинська // Проблеми інтерпретації творчої спадщини Богдана Лепкого: матеріали Міжнар. наук. конф. / за ред. М. Ткачука, Н. Білик. - Тернопіль: Рада, 2007. - С. 265-272.

39. Вільчинська Т. Концептуальний аналіз: проблеми та вирішення / Т. Вільчинська // Освітянські обрії: реалії та перспективи: зб. наук. праць / Н.Т. Тверезовська (голова) [та ін.]. - К.: ІПТО, 2008. - №1(4). - С. 7-10.

40. Вільчинська Т. „Індивідуально-авторська картина світу”: становлення поняття / Т. Вільчинська // Ucrainica III: Sbornik clanku. - Olomouc: Univerzita Palackego, 2008. - 2 cast. - P. 639-647.

41. Вільчинська Т. Концепт-образ бог у мовно-концептуальній картині світу І. Величковського / Т. Вільчинська // Стил. - Београд, 2008. - № 7. - С. 95-104.

42. Вільчинська Т. Концепт „русалка” в етнічній картині світу українців: на матеріалі поетичної творчості Т. Шевченка / Т. Вільчинська // Актуальные проблемы науки и образования: труды и материалы XI Международной научно-методической конференции, (Новозыбков, Брянская обл., 22-23 октября 2008 г.). - В 2-х т. - Брянск: РИО БГУ, 2008. - С. 49-53.

43. Вільчинська Т. Художні концепти та їх місце у типологічній диференціації концептуальних одиниць / Т. Вільчинська // Актуальныя праблемы мовазнауства і лінгвадыдактыкі: матэрыялы Рэспубліканскай навуковай канферэнцыі, (Брэст, 20-21 сакавіка 2008 г.) / пад агул. рэд. М.І. Новік. - Брэст: БрДУ, 2008. - С. 80-83.

44. Вильчинская Т. Полевой метод в исследовании концептов / Т. Вильчинская // Слово, высказывание, текст в когнитивном, прагматическом и культурологическом аспектах: сб. ст. - Челябинск: ООО „РЕКПОЛ”, 2008. - Т. 2. - С. 56-60.

Размещено на Allbest.ru