Лексика української постмодерної прози

Размещено на http://allbest.ru

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УДК: 811.161.2ґ373

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ ПОСТМОДЕРНОЇ ПРОЗИ

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

БУЗЬКО СВІТЛАНА АНДРІЇВНА

Дніпропетровськ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Криворізького державного педагогічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:кандидат філологічних наук, доцент Арешенков Юрій Олександрович, Криворізький державний педагогічний університет, професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор Чабаненко Віктор Антонович, Запорізький національний університет, завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства;

кандидат філологічних наук, доцент Стаховська Наталія Федорівна, Дніпродзержинський державний технічний університет, доцент кафедри перекладу.

Захист відбудеться «29» січня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.05 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за адресою: проспект Гагаріна, 72, м. Дніпропетровськ, 49010.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 4).

Автореферат розісланий «29» грудня 2009 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Левун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна лінгвістична, філософська та культурологічна думка все виразніше зосереджується на дослідженні проблем, пов'язаних із входженням нашого суспільства в епоху відмови від тоталітарних ідеологій, свободи від різного роду обмежень, зокрема мовних. Цей етап суспільного розвитку соціологи називають постмодерністю, або постсучасністю (Е. Ільюшина). Основними його ознаками вважаються: кінець беззастережної віри в наукову раціональність і загальну теорію прогресу; викриття культу тотальності; визнання рівноправності різних способів пізнання людиною світу; переоцінка попередніх цінностей; надання більшого значення ірраціональному; плюралістичність думок у поєднанні з сумнівами, антидогматичністю та іронічністю (В. Вельш, Р. Гвардіні, В. Лук'янець, О. Соболь).

Сучасна лінгвістика також характеризується значними теоретико-методологічними змінами, що корелюють із загальнокультурними тенденціями розвитку суспільства. Мовознавчим дослідженням останніх десятиліть властивий комунікативний, динамічний підхід до мови з урахуванням не лише змісту, але й умов протікання процесу мовлення. Поряд із цим очевидною є тенденція до зближення різних галузей лінгвістичних знань: стилістики з теорією комунікації, соціолінгвістикою, психолінгвістикою, прагматикою. Такі інтегративні процеси у сфері лінгвістичних дисциплін зумовлені, на думку Н. Болотнової, концептуальним переворотом у сучасній лінгвістиці, яка стає комунікативною, прагматичною, текстоорієнтованою.

У зв'язку з новими тенденціями в лінгвістиці значних змін зазнає й стилістика художньої літератури. Подальший розвиток стилістики художнього мовлення вчені пов'язують із розробкою концепції художнього тексту як особливої форми комунікації. Вивчаючи текст, його організацію й категорії, сучасна стилістика стає, за висловом М. Кожиної, цариною аналізу функціонування мови в реальній дійсності; тим самим вона переходить від вивчення статики мови до вивчення її динаміки. Зважаючи на це, майбутнє стилістики пов'язують із вивченням текстової діяльності (породженням та розумінням текстів, умінням адекватно їх сприймати), із виходом в екстралінгвістичну сферу, в умови текстової діяльності суб'єктів спілкування (автора й читача) (Н. Болотнова, І. Гальперін, М. Кожина). Розширюючи предмет свого дослідження, сучасна стилістика виявляє закономірності, що впливають на діалог адресанта (автора) з адресатом (читачем, слухачем); вивчає комунікативно-прагматичні стратегії мовленнєвого спілкування, які дозволяють регулювати пізнавальну діяльність читача, стимулювати асоціації, на основі яких формується його уявлення про зміст твору.

Особливу роль в організації художнього тексту відіграють лексичні засоби мови, адже саме в лексиці найбільш послідовно та яскраво відбиваються особливості того чи того мовного стилю. Визначальна роль лексики в стилістичному використанні засобів мови створює базу для лінгвостилістичного вивчення слова, для дослідження його виражального потенціалу. Тому особливого сенсу, на думку В. Чабаненка, набуває останнім часом вивчення мовних, зокрема лексичних, явищ із погляду їх виражально-зображальних можливостей, що допомагає глибше зрозуміти природу мови, пізнати її структуру, її функціонально-диференційну своєрідність, а також зближує лінгвістику з такими науками, як психологія, естетика, соціологія, літературознавство та ін. Саме виявлення та опис тих внутрішніх мовних процесів, які лежать в основі стилістичного використання лексичних одиниць, виявлення та опис тих конкретних мовленнєвих умов, які визначають стилістичну ефективність використання слова в контексті, є, за спостереженнями Е. Азнаурової, одним із найважливіших завдань лінгвостилістичного аналізу тексту. Крім того, функціонально-стилістичний підхід у процесі дослідження лексичних одиниць мови орієнтовано водночас і на пізнання власне лінгвістичної природи художнього тексту, і на виявлення тих екстралінгвістичних факторів, які безпосередньо впливають на формування його мовленнєвих особливостей. Тому, наголошує Л. Шевченко, функціонально-стилістичний аспект дослідження дозволяє розглядати одночасно змістовий бік лінгвістичного об'єкта, що вивчається, і його позамовні динамічні зв'язки.

Вагома роль при цьому належить всебічному аналізу стилістично маркованої лексики, яка вважається одним із найпотужніших засобів експресивізації художніх текстів та вияву ідіостилю письменника. Саме цей лексичний шар поряд із іншими експресивними засобами мови бере активну участь у відображенні фрагментів концептуальної картини світу через призму власного «я» (Н. Бойко).

В аспекті такої постановки питання актуальним видається всебічне дослідження постмодерних художніх текстів, які найповнішою мірою відбивають руйнацію попередньої монологічної системи світосприйняття та перехід до діалогізму, включаючи новий діалогічний характер сучасної мовної культури. Слід погодитися з тим, що саме лексична організація постмодерних текстів, і передовсім стилістично маркована лексика, найповніше відбиває ті зміни, що відбуваються в суспільстві та в масовій свідомості.

Отже, актуальність теми дослідження зумовлена насамперед посиленням інтересу до вивчення художнього тексту як органічної співтворчості автора й читача. Загальновідомо, що лексичні засоби стилістики найбільшою мірою створюють своєрідність художнього тексту. Дисертаційна робота стосується однієї з головних проблем сучасної стилістики, а саме вивчення художнього тексту як складного лінгвосеміотичного утворення, що містить у собі комунікативно-прагматичну дію, спрямовану на тісний взаємозв'язок, спілкування між адресантом (автором) і адресатом (читачем), яке відбувається за схемою «автор - текст - читач». У зв'язку з цим актуальним видається аналіз лексичних засобів досягнення певного комунікативно-прагматичного ефекту. Незважаючи на те, що лексика української мови постійно перебуває в колі зацікавлень вітчизняних лінгвістів, ряд питань, пов'язаних передовсім із особливостями функціонування різних груп лексики в сучасному художньому (прозовому) мовленні, залишається недостатньо опрацьованим. Значною мірою увагу дослідників привертали тексти засобів масової інформації (наприклад, роботи О. Стишова, Л. Мацько, О. Сербенської, Л. Шевченко) або дані лексикографічної практики (монографічне дослідження Л. Струганець). Лексика сучасної художньої прози ставала об'єктом дослідження лише під час вивчення окремих лексико-семантичних процесів: жаргонізації (Л. Ставицька), неологізації (Г. Віняр, Д. Мазурик), лексико-семантичної деривації (І. Самойлова), оказіональної деривації (Ж. Колоїз) тощо. Але комплексний функціонально-стилістичний аналіз лексичної організації саме постмодерних художніх текстів ще не проводився. Проте постмодерні тексти становлять інтерес не лише з погляду індивідуального внеску письменників у мовностилістичну природу сучасного художнього вислову, але й в аспекті відбиття світоглядних та мовних змін, які відбулися в суспільній свідомості протягом останніх десятиліть.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є складовою частиною науково-дослідної роботи кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету і розкриває один із аспектів наукової теми «Проблеми функціонування мовних одиниць і граматичних категорій та їхня лексикографічна розробка» (протокол № 5 від 11 грудня 2008 року), яка передбачає, зокрема, вивчення лексики сучасної української мови та її функціонування в текстах різних функціональних стилів.

Мета дисертаційної роботи - описати особливості лексичної організації текстів української постмодерної прози, виявивши основні типи стилістично маркованої лексики та проаналізувавши специфіку їх функціонування в постмодерних текстах.

Мета передбачає розв'язання конкретних дослідницьких завдань:

1) з'ясувати теоретичні засади вивчення стилістично маркованої лексики;

2) виявити основні типи стилістично маркованої лексики в текстах української постмодерної прози;

3) проаналізувати особливості використання письменниками-постмодерністами книжної лексики;

4) виявити функціонально-прагматичний потенціал різних типів нелітературної лексики та описати засоби його реалізації;

5) описати найтиповіші способи словотворення лексичних оказіоналізмів з урахуванням їх частиномовної належності;

6) визначити функціонально-стилістичне призначення оказіональних слів та оказіональних сполучень слів у постмодерних художніх текстах.

Об'єктом дослідження обрано лексичну організацію текстів української постмодерної прози, які в межах мовознавчих дисциплін на сьогодні ще недостатньо описані.

Предметом дослідження є стилістично маркована лексика, що функціонує в художніх постмодерних текстах.

Джерельною базою дисертаційної роботи послужили постмодерні прозові твори ряду сучасних українських письменників, зокрема таких, як Ю. Андрухович, М. Бриних, Ю. Винничук, С. Жадан, О. Забужко, Ю. Іздрик, О. Ірванець, І. Карпа, С. Поваляєва, С. Пиркало, С. Процюк, О. Ульяненко та ін.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта дослідження, мета роботи зумовили використання як основних описового методу та методу контекстологічного аналізу. Частково використано прийоми дистрибутивного й компонентного аналізу, застосовувався також кількісно-статистичний метод.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першою спробою системного опису особливостей функціонування різних типів стилістично маркованої лексики в текстах української постмодерної прози. На прикладі постмодерністських творів показано функціонально-стилістичні можливості ряду узуальних та оказіональних стилістично позначених лексичних одиниць, специфіку їх використання в різних комунікативно-прагматичних ситуаціях. Також доведено зумовленість мовленнєвих особливостей постмодерних текстів певними екстралінгвістичними чинниками, передусім особливостями світогляду та інтенціями мовців (авторів).

Теоретичне й практичне значення роботи. Функціональний аналіз різних типів стилістично маркованої лексики, яка використовується в текстах української постмодерної прози, дає змогу глибше пізнати своєрідність їх мовної, зокрема лексичної, організації та виявити зумовленість вибору мовно-виражальних засобів рядом світоглядних і функціонально-прагматичних чинників. Це розширює практичну базу функціональної стилістики й має значення для теорії комунікативної стилістики під час вивчення залежності художньо-мовної організації текстів від екстралінгвістичних чинників. Результати дослідження можуть бути використані в лекційних і практичних курсах зі стилістики української мови, лінгвістичного аналізу художнього тексту, спецкурсах і спецсемінарах із соціолінгвістики, а також у лекційних і практичних курсах з історії української літератури.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на науково-методичних семінарах кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету. Доповіді з теми дослідження виголошувалися на Міжнародній науковій конференції «Східнослов'янська філологія: від Нестора до сучасності» (травень 2008 року, м. Горлівка), Міжнародній науковій конференції «Взаємодія лексичної і граматичної семантики» (травень 2008 року, м. Київ), Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» ім. проф. Сергія Бураго (червень 2008 року, м. Київ), Міжнародній науково-практичній конференції «Мови і світ: дослідження та викладання» (березень 2009 року, м. Кіровоград), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (жовтень 2007 року, м. Кривий Ріг), а також на щорічних звітних конференціях професорсько-викладацького складу Криворізького державного педагогічного університету.

Публікації. Результати дослідження відображено у восьми публікаціях, чотири з яких уміщено в збірниках наукових праць, затверджених ВАК України з філологічних дисциплін як спеціалізовані видання (мовознавство).

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (247 позицій), списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 206 сторінок, із яких 179 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано на зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й завдання дисертації, з'ясовано об'єкт і предмет дослідження, його джерельну базу, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію й публікації результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження стилістично маркованої лексики» визначено обсяг поняття «стилістична маркованість», описано наукові підходи щодо класифікації стилістично маркованої лексики та з'ясовано, у чому полягає специфіка постмодерних художніх текстів, які стали матеріалом дослідження.

У підрозділі 1.1. «Поняття стилістичної маркованості мовних засобів» висвітлено погляди ряду вітчизняних та зарубіжних лінгвістів на явище стилістичної маркованості.

З'ясовано, що в сучасній лінгвістиці явище стилістичної маркованості розуміють по-різному. Одні дослідники розглядають його у співвідношенні з поняттям мовної норми (зокрема, І. Гальперін, К. Ірісханова, О. Бєляєвська, М. Хелідей), інші вчені поняття стилістичної маркованості пов'язують зі стилістичним значенням (наприклад, Е. Азнаурова, Т. Винокур, Е. Різель, Л. Мацько, О. Сидоренко, О. Мацько) та наявністю в мовної одиниці різних конотацій (О. Ахманова, В. Телія, О. Крижановська, Ю. Арешенков та ін.). Поряд із цим у стилістиці активно використовується термін «стилістичне забарвлення», під яким зазвичай розуміють співвіднесеність мовної одиниці з певним функціональним стилем мови (Л. Барлас, І. Голуб, І. Чередниченко, Г. Їжакевич, М. Пилинський, О. Пономарів). Деякі дослідники стилістичне забарвлення визначають як наявність у слова додаткових смислових та стилістичних відтінків (Д. Ганич, І. Олійник, Н. Бабич).

У пропонованому дослідженні стилістична маркованість (стилістичне забарвлення) розглядається як наявність у мовної одиниці додаткової конотативної інформації емоційного, експресивного, оцінного чи стильового характеру, що зумовлює здатність цієї одиниці створювати певний стилістичний ефект, надаючи мовленню, залежно від комунікативно-прагматичної настанови мовця, різних відтінків - урочистості, піднесеності, невимушеності, фамільярності, іронічності, гумору, комізму, згрубілості, агресивності тощо. Конотативна інформація, що міститься в стилістично маркованих одиницях, може носити узуальний (закріплений за мовною системою) та оказіональний (випадковий, індивідуально-авторський) характер; відповідно, уся стилістично маркована лексика поділяється нами на узуально закріплені та оказіональні лексичні одиниці.

У підрозділі 1.2. «Проблема класифікації стилістично маркованої лексики» наголошується, що єдиного усталеного погляду на проблему стилістичної диференціації лексичного складу мови немає. До питання поділу лексики на різні стилістичні шари вчені підходять із різних позицій.

У ряді праць українських дослідників аналізуються всі можливі лексичні шари на тлі загальновживаної лексики, яку зазвичай називають міжстильовою. Такими є класифікації, запропоновані Л. Булаховським, І. Чередниченком, О. Пономаревим, у яких на противагу лексиці, що не має спеціального функціонально-стилістичного забарвлення й уживається в усіх стилях мови, виокремлюються групи лексики вузького стилістичного призначення - термінологічна, суспільно-політична, розмовна, поетична лексика, діалектизми, жаргонізми, професіоналізми тощо.

Інші вчені (зокрема, Г. Їжакевич, М. Кожина, І. Голуб, Н. Грипас), зважаючи на наявність емоційно-експресивного забарвлення в багатьох стилістично помічених словах, розрізняють два відмінні один від одного класи стилістично маркованої лексики: слова з функціонально-стильовим та експресивно-(емоційно-)стилістичним забарвленням, які виокремлюються на тлі нейтральної лексики, позбавленої експресивного забарвлення.

Також існує погляд, згідно з яким стилістична класифікація лексики ґрунтується на наявності чи відсутності в семантичній структурі слів конотативних сем різного характеру, що виражають ознаки певних функціональних стилів (О. Бондар). На цій підставі, услід за М. Кожиною, виділяють лексику розмовного, публіцистичного, художнього та інших стилів. лексичний стилістичний український проза

Спираючись на ряд досліджень, у яких стилістично маркована лексика поділяється на розмовну та книжну, а також беручи до уваги традиційний поділ загальнонародної (національної) мови на дві підсистеми - літературну та позалітературну форми її існування, - у дисертації пропонується диференціювати стилістично марковані лексичні одиниці на лексику літературного та позалітературного вжитку (відповідно, книжну та нелітературну лексику). Окремо розглядаються оказіональні лексичні утворення (лексичні оказіоналізми та оказіональні сполучення слів), які також є стилістично маркованими, але взагалі виходять за межі мовної системи.

У підрозділі 1.3. «Постмодерні тексти як об'єкт філологічних досліджень» проаналізовано кілька площин розуміння постмодернізму. Найбільш поширеними з них виявилися такі: світоглядно-естетична концепція, найчастіше номінується постмодерном (В. Лук'янець, О. Соболь, В. Вельш, Р. Гвардіні); комплекс філософських, науково-теоретичних та емоційно-етичних уявлень, (І. Ільїн); широка культурна течія, яка охоплює філософію, естетику, мистецтво, гуманітарні науки (Н. Маньковська); загальна назва тенденцій у мистецтві («Літературознавчий словник-довідник»); період, етап у розвитку мистецтва (Д. Затонський, Т. Денисова); тип філософської та художньої рефлексії сучасності (Г. Мережинська); світоглядно-мистецький напрям (В. Пахаренко); естетична практика в мистецтві (Я. Поліщук); напрям у мистецтві, зокрема в літературі, або літературно-мистецький напрям (В. Куріцин, М. Липовецький, М. Павлишин та ін.).

У пропонованій дисертаційній роботі підтримується позиція тих дослідників, які визначають постмодернізм як літературно-мистецький напрям, що характеризується рядом специфічних особливостей. Найхарактернішими ознаками літературного постмодернізму в сучасних наукових розробках прийнято вважати такі: наскрізна іронічність та пародійність; принцип гри; інтертекстуальність, що породжує гру цитатами, алюзії, ремінісценції; зумисне переплетіння різних стилів та жанрів, тобто стильовий еклектизм; спрямованість на епатаж, яка виявляється передовсім у використанні ненормативної лексики; в аспекті ідейно-естетичного навантаження текстів - показ розчарування в ідеалах попередньої доби, бачення сучасного життя як театру абсурду, виявлення мотивів занепаду духовності, вичерпаності історії та кінця культури.

Другий розділ «Узуальна стилістично маркована лексика в текстах української постмодерної прози» присвячено характеристиці функціонально-прагматичних особливостей узуальної стилістично маркованої лексики (зокрема, двох її різновидів - книжної та нелітературної), яка функціонує в постмодерних художніх текстах.

Розглядаючи узус як прийняте (не обов'язково загальноприйняте) вживання об'єктивної одиниці, яке актуалізує як традиційні реалізації мовної системи, так і апробовані результати мовленнєвої діяльності (Ж. Колоїз), увесь масив стилістично маркованої лексики, яка стала предметом нашого аналізу, поділяємо на узуальні лексичні одиниці та оказіональні; до узуальних відносимо не лише нормативні, усталені реалізації мовної системи, але й ті одиниці, які не належать до фактів літературної мови, але є апробованими в суспільній практиці результатами мовленнєвої діяльності. Отже, узуальну стилістично марковану лексику ми поділяємо на книжну (літературна форма існування загальнонародної мови) та нелітературну, яку традиційно прийнято вважати ненормативною, позасистемною.

У підрозділі 2.1. «Стилістичні можливості книжної лексики» визначено й проаналізовано стилістичне призначення суспільно-політичної, науково-термінологічної та поетичної лексики, використовуваної українськими письменниками-постмодерністами.

Зазначається, що за допомогою суспільно-політичної лексики (зокрема, слів на позначення основних соціально-історичних категорій і понять, слів на позначення ідейно-політичних напрямків, течій, доктрин, найменувань, що позначають політичні партії, союзи, блоки та ін.) автори висловлюють суб'єктивне ставлення до різноманітних подій минулого та сьогодення, наголошуючи на відчуттях розчарування та порожнечі, які опановують посттоталітарне суспільство після втрати колишніх ідеологічних ілюзій: Макс завжди був анархістом, який не вірив у перемогу анархії, а я вірила в національну демократію, від чого тепер мені смішно; А у нас зате соціалізм і анархізм, і бардак, це теж оригінально (С. Пиркало). Використання цієї групи лексики в художніх постмодерних текстах зумовлюється також прагненням порушити ті чи ті соціально важливі питання (наприклад, життя українського суспільства в епоху ідеологічного тоталітаризму, політична заанґажованість сучасних мас-медіа, соціальний і культурний рівень нинішньої політичної та бізнесової верхівки, комплекс меншовартості сучасних українців тощо): Я типовий невдаха. Я національно свідомий та українізований; Я невдаха-націоналіст, весь час розчаровуюсь у всіх громадських та політичних організаціях націоналістичного змісту (А. Чех).

Використання загальнонаукової та вузькоспеціальної термінології (зокрема, лінгвістичної, музичної, психологічної, хімічної, медичної, фізіологічної, фізичної, природничої), з одного боку, підкреслює певну спрямованість постмодерних текстів на елітарність та інтелектуальність, а з іншого - посилює ігровий характер літературного постмодернізму, якщо науково-термінологічна лексика уживається на тлі нелітературної лексики: Спочатку Сашко Х. говорив про трансцендентування сегментів тогочасного дискурсу, а також про те, що ідеал досконалості <...> лежить в історичній процесуальності. <...> Після виступів Сашка у голові кумар, як після жирної косячини (С. Пиркало).

Книжно-урочиста поетична лексика використовується в українських постмодерних творах переважно задля створення іронічного ефекту. У ряді випадків такий ефект виникає завдяки зіткненню й контрастуванню в межах словосполучення або речення різностильових мовних елементів - поетичної та розмовно-побутової чи соціально маркованої лексики: Віднайшовши спочин у Владивостоці, він назавжди закрив свій тонкогубий писок (А. Чех); До нас долинали лише примарні тіні, світляні привиди, дурепи осяйні (Ю. Іздрик). Свідоме протиставлення різностильових лексичних одиниць не лише підкреслює іронічність викладу, але й допомагає емоційно та експресивно наснажити художній текст; крім цього, подібні факти є свідченням того, що в лексичній системі сучасної української мови відсутня внутрішня замкненість і наявна тенденція до взаємопроникнення й синтезу.

У підрозділі 2.2. «Функціонально-прагматичний потенціал нелітературної лексики» описано особливості використання в постмодерних художніх текстах розмовно-просторічної лексики, територіальних і соціальних діалектизмів та суржикових лексичних елементів.

У мовленні персонажів нелітературні мовні одиниці зазвичай виконують характерологічну функцію, вказуючи на індивідуальні мовні особливості героїв. Цей прийом виявляється особливо дієвим тоді, коли на фоні літературної внормованої мови виділяються певні типажі з властивими їм мовними особливостями: - Гей, заткайтеся, мудодзвони!.. - перекриваючи баритоном шум дощу і ревище пивбару, виголошує один із присутніх священиків (Ю. Андрухович); вичавила-таки тоді з нього <...> історію про те, як колись давно, розписуючи сільську церкву на пару «з одним мудаком, який мене діставав», дійшов до стану, коли ганявся за тамтим із сокирою в руках... (О. Забужко). У багатьох випадках герої постмодерних творів послуговуються різними типами нелітературної лексики лише в окремих комунікативних ситуаціях - під час приватної розмови в колі близько знайомих людей, у моменти психологічної напруги тощо: А я такий - ой, пацани, я на поїзд опаздую, і давай я туда бігти <...>. А всі вже пасуть, шо я лажу по сумках. Я опять - грошей нема. Усі регочуть. <...> Семен, коли захоче, говорить прекрасною українською мовою, а також при бажанні іспанською і ще кількома маловідомими в Україні мовами. Але йому так нецікаво (С. Пиркало).

Різні типи нелітературної лексики активно використовуються також у авторському мовленні передусім задля створення гумористичного або іронічного ефекту: Гроші - то зло. На фіга нам зло? (І. Карпа); Нашій ментальності шо нада - водку і тьолку для екзотичного відпочинку, правильно? А з вашими геями яка водка може бути? Не говорячи вже про тьолку, - печально додав він (С. Жадан).

У багатьох прикладах гумор та іронія межують із сарказмом та гротеском, при цьому не завжди чітко простежується межа, де гумор переходить у в'їдливе іронічно-саркастичне висміювання певних осіб, подій, ситуацій або явищ навколишнього світу: Це проблеми вашого мудрого народу, що ви обрали такий кльовий уряд (С. Пиркало); Я розумів, що цілком міг народитися в іншій країні, <...> де біля влади стояли б не просто ублюдки, як в моїй країні, а які-небудь поморочені ублюдки, які передавали би владу в спадок своїм дітям (С. Жадан). Вибір мовних засобів зумовлюється авторським осмисленням дійсності, підпорядковується ідейно-естетичній спрямованості творів. Саме в такий спосіб деякі письменники намагаються відокремитися від сучасного світу, у якому соціально-політичні перетворення спричинили глибинний переворот у суспільній свідомості й, відповідно, переворот у літературі.

Характерною особливістю стилістичного використання нелітературної лексики в постмодерністських текстах є поєднання в межах висловлювання різних її типів - соціальних діалектизмів, розмовно-просторічних лексем зі зниженими конотаціями та суржикових елементів, що свідчить про зближення різних соціальних різновидів мови: І хай тепер усі їхні думки будуть про капусту, або ж лаванду, яку ще дехто називає баблом (С. Пиркало); Ти говорила, пашталякала (тер. діал.), патякала, тринділа так, ніби нічого не сталося (Ю. Іздрик); Ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні (О. Забужко); Коли до закритія магазіна залишались щитані понти, охраннік рішив пройтись по завідєнію (М. Бриних). Інколи таке поєднання може утворювати своєрідний синонімічний ряд, компоненти якого належать до різних структурно-функціональних різновидів нелітературного мовлення: А навпроти сидять однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі (Ю. Андрухович) (дівахи - розмовно-просторічне; дєвчьонкі - суржикізм; тьолкі - соціолектизм). Такий стилістичний прийом не лише сприяє розширенню експресивно-виражальних можливостей мови завдяки поповненню її синонімічних рядів, а й певною мірою зближує дискурс художньої літератури з розмовно-побутовою практикою соціуму.

У третьому розділі «Оказіональні лексичні утворення в постмодерних художніх текстах» описано основні способи словотворення зафіксованих нами оказіоналізмів, а також виявлено специфіку функціонування оказіональних лексем та оказіональних сполучень слів у текстах української постмодерної прози. Беручи до уваги дослідження мовознавців із цих питань (зокрема, дослідження О. Ликова, І. Принцевського, Е. Ханпіри, Р. Намітокової, Г. Вокальчук, Ж. Колоїз), оказіональні утворення в дисертації розглядаємо як позасистемні мовленнєві явища, що характеризуються сукупністю таких ознак, як індивідуальна належність, функціональна одноразовість, відносна ненормативність, експресивність, нульовий ступінь відтворюваності.

Підрозділ 3.1. «Лексичні оказіоналізми (структурно-словотвірний та функціонально-стилістичний аспекти)» присвячено дослідженню оказіональних лексичних утворень у словотвірному та стилістичному аспектах. Зафіксовані нами способи творення оказіональних лексем, що функціонують у постмодерних текстах, поділяються на два типи:

1) традиційні морфологічні способи словотворення (афіксація, композиція, юкстапозиція);

2) не властиві загальномовним словотвірним нормам способи (оказіональні), характерні передусім для оказіональних іменників (контамінація, злиття, творення слів із вигаданими коренями, будова за аналогією). Аналіз дібраних оказіоналізмів здійснювався з урахуванням їх частиномовної належності. Так, 52 % зафіксованих нами оказіональних лексем представлені іменниками, 39 % - прикметниками, 9 % - дієсловами (сюди зараховуємо дієприкметники та дієприслівники) і 3 % - прислівниками.

За нашими підрахунками, 90 % іменникових оказіоналізмів утворено узвичаєними способами; 38 % - суфіксальним способом: янголиця, кучерявчик (І. Карпа); секретарюк, старушок (Ю. Андрухович); женячка, панюся (Ю. Винничук), 5 % - префіксальним: перебуття, надеротика (Т. Прохасько); екс-денді (М. Матіос); постсмерть (С. Поваляєва), 4 % - конфіксальним: безсенсовність (Т. Прохасько); розпруження, розрідження (Ю. Андрухович), 1 % - безафіксним: нестерп, нудь (І. Карпа); корект (С. Процюк), 15 % - основоскладанням: болерадість (М. Бриних); мозолемасажист (М. Матіос); пеліканочайки, павукособака (С. Поваляєва), 27 % - словоскладанням: р奥і-молитви (І. Карпа); людина-передбачення (О. Ульяненко); дім-уламок, дім-інвалід (Ю. Андрухович). Деякі складні іменники мотивовані трьома чи кількома основами: літо-зоре-вогнепоклонниця, авто-шибо-мордобої (С. Поваляєва); думки-самоблювання-саможаління (І. Карпа); мистецтво-дуже-крута!-знавкиня (С. Процюк).

Оказіоналізми, що постають у результаті застосування типових для мовної системи способів, часто порушують той чи той компонент схеми словотворення. Скажімо, базовими для новотворів можуть виступати слова не тієї частини мови, що вимагають афікси (сюжетність від іменника; влаштовисько від дієслова, тоді як суфікс -ість передбачає поєднання з основою прикметника (правдивість < правдивий, молодість < молодий), а суфікс -иськ- - із основою іменника (хлопчисько, чудовисько). У деяких випадках твірними стають лексеми іншого семантичного чи граматичного класу, ніж передбачає словотвірний тип (очевиддя, громаддя - в узуальному словотворенні подібна модель використовується в назвах предметів зі значенням збірності). Також оказіоналізм може містити афікс, відмінний від узуального (пор. кофтуня і кофтина; порожність і порожнеча). Наведені та подібні приклади засвідчують, що навіть при використанні традиційних способів словотворення для продукування оказіональних лексем у багатьох випадках порушуються закони узуального словотворення.

Близько 10 % іменникових оказіоналізмів утворено названими власне оказіональними способами словотворення. Особливе місце в системі неузуального словотвору посідає контамінація, під якою розуміють проникнення частини одного слова в інше, у результаті чого відбувається витіснення якогось елемента з-поміж об'єднуваних одиниць: Наприклад, старі панчохи перетворюються на велетенських п'явок: ми називаємо їх п'янчохи (Ю. Винничук); Всіляко підтримуючи ідеї великого переселення, ми досягнемо виведення цілком нових і химерних націй та народностей <...>: росіяків, укралійців, чербословатів, румунголів, голгарів, нідербайджанців, швеків, гредів, французбеків, курдифранків та карпатських русинів (Ю. Андрухович).

Твірна основа деяких оказіональних іменників узагалі відсутня в мові як лексична одиниця (за О. Земською, «побудова слів із вигаданими коренями»), інколи автори самі пояснюють мотивацію подібних новотворів: Сульфуль - цілком невинна тваринка<...> - походить із медикаментів, через те і дістав таку назву; Або от каракон.<...> Жере самі корки (Ю. Винничук). Іншим власне оказіональним способом словотвору вважають злиття, тобто використання твірною основою словосполучення або речення. Специфіка цього способу полягає в тому, що отримані в результаті злиття новотвори не завжди диференціюються за частиномовною належністю, напр.: як-же-ж-мені-жити-далі (О. Забужко); Я-Самотність-Що-Стоїть-Руки-В-Боки (С. Поваляєва). Ще одним прийомом оказіонального словотворення виявилося утворення за конкретним зразком (за аналогією). Так, оказіоналізми трилема і дивноти утворено за зразком узуальних дилема і чесноти: І от ти опиняєшся перед трилемою (О. Ірванець); він успадкував безліч комплексів, <...> дивнот (Т. Прохасько).

У системі прикметникового оказіонального словотвору переважає композиція, напр.: останньогрудневий день (С. Поваляєва); чернігівсько-львівське-баварське пиво (І. Карпа); медико-містична потуга (Ю. Іздрик); чадолюбива жінка (С. Пиркало). У ряді прикметникових композитів поєднуються семантично віддалені або логічно несумісні одиниці, що створює своєрідний стилістичний ефект: Тон першого секретаря став <...> непристойно-літературним (О. Ірванець); психовенеричне захворювання; бікініскрипічна тема (С. Поваляєва). Менш продуктивними способами творення оказіональних прикметників виявилися суфіксація (напр., шкаписті молодиці (Ю. Андрухович); монструальна канапка (С. Андрухович); думковий час (Т. Процюк), префіксація (напр., перенедопита бесіда (С. Поваляєва); псевдооксамитовий френч (І. Карпа) та конфіксація (напр., підзоряна Імперія (Ю. Андрухович); Гербарій - вже постлітня повість (Т. Прохасько).

Зафіксовані нами оказіональні дієслова та прислівники утворені переважно суфіксальним способом (напр., комунікувати (О. Ірванець); результувала (І. Карпа); прозово (Т. Прохасько); вулканно (Ю. Андрухович).

Більшість авторських новотворів, які функціонують у постмодерних текстах, виконує стилістичні функції, передусім оцінну. Надзвичайно показовим у цьому плані прикладом є роман М. Матіос «Містер і місіс Ю_Ко в країні укрів».

Твір є гострою політичною сатирою із властивими цьому жанрові іронією та сарказмом; важливу роль тут відіграють оказіоналізми (зокрема, оказіональні антропоніми), які виконують саме оцінну функцію, напр.: І вийшли на арену силачі: шантажорозвінчувач і реформоподавач, ...генератор і сокирник не однієї політичної сили і власного імені - Роман Смердний; екс-денді, ВЕНЕТТО-любець, порадник і розрадник... Мішаня Плотський; чотар кришувальників і погромник «дахів», дозорець обмінних пунктів - Сашко Буй-Тур-Чинов; космопідкорювач, екс-Папа у квадраті - Леонід Другий Кудла; кубико-рубико-перекидувач, Монако-житель - Ахмет Магометов; незмінний лапшеріз і окоплюв Пліховшек, єдина прометеє-жінка - Тама Підшкуратова, незабудько власних університетів Ромко Збавич. Близько 6 % аналізованих новотворів являють собою експресивні еквіваленти до наявних у мові номінацій у зв'язку з тим, що виконують номінативно-експресивну функцію; вони не лише по-новому називають якісь предмети, ознаки чи явища, але й передають зміст з емоційним або логічним посиленням, напр.: недоношуванці, що в народі називалося секенд-хендом; мобільні «дебільники»; та любов-забудьрозум (М. Матіос). У поодиноких випадках оказіональні лексеми містять передусім інформативне повідомлення, мають незначне експресивне забарвлення й тому виконують номінативну функцію.

У ряді випадків оказіональні лексеми, маючи виразне експресивне забарвлення, підкреслюють комізм зображуваних ситуацій або посилюють ігровий характер розповіді: Далі був Мінін-і-Пожарський; Іван Новаковський на прізвисько Новокаїн. Інша версія Ваня Каїн; викличуть постового мусора Голосраченка (Ю. Андрухович). У ряді прикладів простежуються алюзії на відомі прізвища, що не лише підкреслює гумористично-іронічне звучання окремих текстових уривків, але й поглиблює семантичну інформацію тексту, напр.: я вирішую наректи її «фрау Де» - германський варіант британської ідіоми; Фрау Де-не-Де (Ю. Іздрик) (пор.: леді Ді); Знаємо особисто і академіка Джугалинського <...> й того другого київського академіка, Івана Будзу (О. Ірванець) (пор.: акад. Жулинський, Іван Дзюба).

У підрозділі 3.2. «Оказіональна лексична сполучуваність у текстах постмодерної прози» зазначається, що однією з характерних ознак лексичної організації постмодерних художніх текстів є оказіональна лексична сполучуваність, яка виникає внаслідок свідомого порушення письменниками норм лексико-семантичної поєднуваності лексем.

Амбівалентність оказіональних сполучень слів полягає в тому, що, порушуючи певною мірою мовну норму, вони водночас спираються на нормативні моделі сполучуваності слів; оказіональність у таких сполученнях виявляється на лексичному рівні, що дає підстави зараховувати подібні одиниці до оказіональних утворень лексичного мовного рівня, напр.: п'яна ніч (С. Поваляєва); ненормальний листопад (Т. Прохасько); час сказився (І. Карпа); істерики природи, метастаз будівель (С. Поваляєва). У постмодерних текстах оказіональні сполучення слів зазвичай використовуються задля надання мовленню іронічного забарвлення та висловлення суб'єктивного ставлення автора до певних явищ навколишнього світу: футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів (С. Жадан); дівчина з неробітничими очима (С. Процюк); глибока унітазна філософія (С. Поваляєва); Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс (Ю. Винничук).

Інколи оцінний компонент значення містить неприховану злісну насмішку, що свідчить про перехід іронії (прихованого глузування) в сарказм (відверте різке висміювання): комплекс національної неповноцінності; смерділо напіврозкладеним талантом; мужній, тільки трохи поскубаний герой (О. Забужко). Отже, найчастіше вони виконують у постмодерних творах оцінну функцію; в окремих випадках оцінна функція накладається на дескриптивну: трапляється таке, що у вас не просто кепський настрій, а персональний апокаліпсис (М. Бриних). На окрему увагу заслуговують такі оказіональні поєднання слів, які є не лише незвичними та оригінальними, а певною мірою навіть парадоксальними: творчий збоченець (С. Поваляєва); Губи Астрід такі непристойні; Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими (С. Андрухович). Подібні приклади спростовують усталене твердження про те, що незвичайна лексична сполучуваність з'являється лише тоді, коли слово вжите метафорично.

ВИСНОВКИ

У висновках формулюються результати наукового дослідження:

1. У текстах української постмодерної прози, які стали матеріалом пропонованої дисертаційної роботи, активно функціонують як узуальні, так і оказіональні стилістично марковані лексичні одиниці з кількісною перевагою перших. За нашими спостереженнями, нелітературна лексика використовується в постмодерних текстах значно активніше, ніж книжна, що пояснюється передусім спрямованістю постмодерних художніх творів на епатаж.

2. Серед книжної лексики, яка функціонує в текстах української постмодерної прози, переважає суспільно-політична лексика, її кількісна перевага порівняно з іншими різновидами книжної лексики зумовлюється передусім потребою відтворити об'єктивну дійсність у поєднанні з суб'єктивно-авторським осмисленням цієї дійсності. Крім цього, важливим екстралінгвістичним чинником використання подібної лексики є прагнення авторів підкреслити розчарування в посттоталітарному суспільстві та показати кризу в сприйнятті попередньої тоталітарної ідеології.

3. Науково-термінологічна та поетична лексика використовується в постмодерних текстах переважно задля створення іронічного ефекту, на відміну від класичних творів, у яких зазначені лексичні шари надають мовленню відтінків урочистості та піднесеності, а також посилюють образність через тропеїзацію термінів.

4. Одним із найважливіших чинників, який зумовлює вживання авторами нелітературної лексики, є прагнення епатажного вербального самовираження, зорієнтоване на те, щоб здивувати адресата нестандартністю та скандальною епатажністю мовлення, викликаючи цим певну емоційну реакцію - здивування, збентеженість, шок, обурення, відразу тощо. У текстах української постмодерної прози нелітературна лексика активно функціонує не лише в мовленні персонажів, але й в авторському мовленні, що значно розширює виражальні можливості ненормативних лексичних елементів у межах постмодерних текстів.

5. У мовленні персонажів нелітературні мовні одиниці зазвичай виконують характерологічну функцію, вказуючи на індивідуальні мовні особливості героїв. У мові автора така лексика виконує передусім оцінну функцію, виражаючи ставлення мовця до суспільно важливих подій і різноманітних явищ навколишньої дійсності та підкреслюючи відчуження людини в сучасних умовах; у ряді випадків на оцінну або характерологічну функцію накладається емотивна як безпосередній вияв емоцій та почуттів.

6. Зафіксовані нами групи нелітературної лексики активно використовуються в постмодерних текстах також із метою створення гумористичного або іронічного ефекту. В окремих випадках іронія, яка багатьма дослідниками визнається однією з головних ознак постмодерних творів, переходить у сарказм та гротеск, при цьому межа переходу іронії в саркастичне чи гротескне висміювання явищ навколишнього світу простежується не завжди чітко.

7. Характерною особливістю лексичної організації постмодерних текстів є поєднання в межах словосполучення або речення різних типів стилістично маркованої лексики. Уживання книжної лексики на тлі нелітературної зазвичай посилює характерні для постмодерних творів іронічність та епатажність. Поєднання в межах висловлювання різних груп нелітературної лексики (соціальних діалектизмів, розмовно-просторічних лексем та суржикових елементів) свідчить передусім про зближення та синтез різних типів розмовної мови.

8. Крім узуальних стилістично маркованих лексем, у текстах української постмодерної прози активно функціонують оказіональні лексичні утворення, серед яких, поряд із оказіональними лексемами, ми також виділяємо неузуальні словосполучення, оказіональність яких виявляється на лексичному мовному рівні.

9. Для виявлених лексичних оказіоналізмів основними функціями є оцінна та дескриптивна; незначна кількість оказіональних лексем виконує номінативну функцію або виступає засобами експресивної номінації (номінативно-експресивна функція). Ряд оказіональних лексичних новотворів має виразне експресивне забарвлення, чим підкреслює комізм зображуваних ситуацій або посилює іронічність висловлювань, увиразнюючи цим ігровий характер розповіді.

10. Однією з характерних ознак лексичної організації постмодерних художніх текстів є також оказіональні сполучення слів, що виникають унаслідок свідомого порушення письменниками норм лексико-семантичної поєднуваності лексем. У текстах української постмодерної прози такі мовні елементи виконують не лише дескриптивну функцію, як у творах інших напрямків, але й використовуються задля надання мовленню іронічного забарвлення, сприяючи вираженню суб'єктивного ставлення автора до певних явищ навколишнього світу.

11. Отримані висновки доводять, що специфіка постмодерних текстів значною мірою зумовлюється авторським вибором стилістичних засобів лексики. Великий масив нелітературних одиниць, які в суспільній мовленнєвій практиці прийнято вважати ненормативними, часті порушення норм стилістичної та лексико-семантичної поєднуваності слів, використання значної кількості оказіональних лексичних утворень - усі ці мовні факти підкреслюють ігровий характер постмодернізму та увиразнюють його сутнісні ознаки на ідейно-естетичному рівні. Отже, лексична організація постмодерних текстів відбиває основні засади постмодерністської естетики.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Бузько С. А. Оказіональна лексична сполучуваність у текстах української постмодерної прози / С. А. Бузько // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. - Серія 10. Проблеми граматики і лексикології української мови : [зб. наук. пр.]. - К., 2008. - Вип. 4. - С. 380-383.

2. Бузько С. А. Оказіональна сполучуваність слів у художньому мовленні українських письменників-постмодерністів (на матеріалі поетичних творів Ю. Покальчука) / С. А. Бузько // Література. Фольклор. Проблеми поетики : [зб. наук. пр.]. - Вип. 27. - Ч. 1. - К. : Акцент, 2007. - С. 338-344.

3. Бузько С. А. Оказіональні іменники в текстах української постмодерної прози (структурно-словотвірний аспект) / С. А. Бузько // Філологічні студії : Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету : [зб. наук. пр.]. - Вип. 3. - Кривий Ріг : Видавничий дім, 2009. - С. 5-13.