Актуальне членування російського складного речення в комунікативно-прагматичному висвітленні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук україни

Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні

УДК 811.161.1'06'367.335

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Актуальне членування російського складного речення в комунікативно-прагматичному висвітленні

10.02.02 - російська мова

Абашина Вікторія Миколаївна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі російської філології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Бріцин Віктор Михайлович, Інститут мовознавства НАН України, заступник директора з наукової роботи

доктор філологічних наук, професор Селіванова Олена Олександрівна, Черкаський національний університет імені Б.Хмельницького, завідувач кафедри теорії та практики перекладу

доктор філологічних наук, професор Степанченко Іван Іванович, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, завідувач кафедри російської мови

Захист відбудеться «20» січня 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 із захисту дисертацій на здобуття наукового степеня доктора філологічних наук Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАН України за адресою 01001, м. Київ, вул. Грушевського 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського 4).

Автореферат розісланий «__» грудня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Марченко Т.Я.

Загальна характеристика роботи

На сучасному етапі лінгвістична наука значно просунулася вперед завдяки збагаченню новими методиками. Залучення новітнього методологічного апарату дає змогу успішно розробляти такі напрями наукового пошуку, які або перебували в латентному стані, або ще не були усвідомлені як актуальні. Прискіплива увага гуманітаріїв до homo loquens (мовної особистості), її здатності до мовленнєвої діяльності сприяла активізації інтересу до процесів комунікації, в яких людина безпосередньо реалізовує себе як мовна особистість. Для сучасної лінгвістики особливо привабливою є широка проблематика, пов'язана з психологічними, соціальними, прагматичними чинниками організації мовленнєвої діяльності, з динамічними процесами породження та сприйняття мовлення. Дослідницький інтерес зосередився на колі питань, що актуалізувалися у зв'язку з діяльнісним підходом до мови. Одним із найбільш злободенних у цій ситуації виявилося відоме положення В. фон Гумбольдта, сприйняте і творчо розвинуте О.О.Потебнею, про те, що мова - це не мертвий витвір, а процес творення, тому його слід розуміти і, відповідно, аналізувати як дію.

Сучасні прихильники теорії діяльнісної репрезентації мови (В.А.Звегінцев, О.О.Леонтьєв, Ф.С.Бацевич, В.В.Дементьєв, М.Л.Макаров, І.М.Кобозєва) виходять із того, що вивчення мови як замкненої самодостатньої системи, системи в собі і для себе, неминуче має бути розширене через опис механізму її функціонування в процесах інтерпретації отриманої інформації, що є сутністю комунікативних актів. У контексті такого підходу всі структурно-системні факти мови почали викликати зацікавлення вже не як окремі граматичні категорії, а як можливі засоби доступу до всіх ментальних процесів, які беруть участь у продукуванні інформації, що передається під час мовотворення, і забезпечення широких комунікативних потреб мовців. Нині кожне мовне явище вимагає спеціального вивчення щодо можливостей його використання у мовленні, оскільки всі одиниці мови, якими оперують у словнику і граматиці, призначені або для вираження інформації, або для її розподілу, чи, нарешті, допомагають членуванню потоку інформації. У цьому плані не виняток і актуальне членування речення.

Ефективність мовленнєвої комунікації передусім залежить, з одного боку, від того, наскільки адресат адекватно виражає свій комунікативний намір, а з іншого - наскільки адекватно адресант розуміє авторський задум. Результативність мовленнєвого акту залежить від лінгвістичної компетенції мовців з огляду на актуальний синтаксис, зокрема від знання закономірностей формування висловлювання відповідно до його комунікативної перспективи. Саме на рівні актуального членування, що відображає суб'єктивне ставлення мовця до повідомленого у висловлюванні факту дійсності, встановлюються залежно від конкретних комунікативних умов і прагматичного налаштування відповідні тема-рематичні відношення між компонентами семантичної структури, тобто остаточно визначається основний зміст висловлювання.

Визначаючи зміст висловлювання, актуальне членування вмотивовує його формально-граматичну структуру, диктує вибір таких комунікативно релевантних мовних засобів, що найбільш точно відображають комунікативно-прагматичні наміри учасників комунікації. На цьому й ґрунтується безсумнівне теоретичне значення дослідження закономірностей функціонування мовних механізмів у сфері породження комунікативно однозначного висловлювання, а з огляду на практику, особливо важливим є опанування технології декодування змісту висловлювання за допомогою тема-рематичного аналізу. Знання основних закономірностей формування висловлювання, що відповідає комунікативнім намірам, і володіння методикою тема-рематичного аналізу дає змогу мовцеві точно передати, а адресатові адекватно сприйняти зміст повідомлення й уникнути комунікативних помилок як в усному, так і в писемному мовленні.

Загальне визнання актуального членування речення однією з мовних універсалій (М.А.К.Хеллідей, Т.М.Ніколаєва, Н.Б.Мечковська) означає, що кожна синтаксична структура у процесі використання в мовленнєвій діяльності лінійно-динамічно організується відповідно до чітко визначеного типу актуального членування. Тому всі репрезентовані в системі мови синтаксичні конструкції потребують крім традиційного формально-граматичного і комунікативно-прагматичного вивчення з огляду на актуальне членування.

В аспекті актуального членування на сьогодні докладно описано просте речення (І.П.Распопов, П.Адамець, І.І.Ковтунова, О.О.Крилова), останнім часом інтенсивно вивчають текст (О.І.Москальська, О.О.Реферовська, Л.В.Сахарний, Н.С.Валгіна, Л.Г.Бабенко, К.А.Філіппов), у сферу якого логічно і комунікативно вписуються складні речення, що містять у своєму складі більш ніж дві предикативні одиниці. Що стосується власне складного речення, то механізму його організації з огляду на актуальне членування ще не схарактеризовано достатньо повно, тобто з урахуванням усіх його структурно-семантичних та прагматичних типів. Питання, що входять до компетенції актуального членування, були об'єктами спостереження у межах складного речення лише у зв'язку з вирішенням інших дослідницьких завдань, а саме: побудова просодичної типології складного речення (Т.М.Ніколаєва); виклад авторського бачення загальної теоретичної концепції російського синтаксису (І.П.Распопов); репрезентація комунікативного синтаксису в повному та систематизованому вигляді (О.О.Крилова); спроба лінгводидактичного осмислення цієї проблематики (В.А.Бєлошапкова, М.В.Всеволодова, А.П.Загнітко, О.О.Крилова). Очевидно, складне речення у комунікативному плані так само, як у своїй формально-граматичній організації, не можна ототожнювати ані зі сполученням простих речень, ані з текстом. Кожна з цих синтаксичних конструкцій є мовним інструментом для здійснення комунікативно-мовленнєвих актів. Але при цьому концептуальна сутність комунікативних актів, реалізованих завдяки таким різним у комунікативному плані синтаксичним структурам, буде різною, тому що всі ці одиниці мови відрізняються власними специфічними особливостями щодо здатності трансформувати закладений у них пропозиційний зміст, який вбудовується в інформаційні структури, наявні на момент мовлення в свідомості мовця або у пам'яті учасників комунікації. У цьому складному процесі завжди задіяний комунікативний компонент значення синтаксичної конструкції, в експлікації якого бере безпосередню участь актуальне членування. Складне речення як єдина й цілісна комунікативна одиниця має свої, властиві тільки цій мовній реалії стандартизовані та відносно стійкі моделі комунікативної структури, а тому й потребує спеціального наукового дослідження.

Використовуючи для оформлення свого повідомлення синтаксичну форму складного речення, відправник мовлення припускає, що таким чином він донесе до свідомості адресата ідею про причинно-наслідкові, логічні, в широкому розумінні цього слова, відношення, які виникають між ситуаціями, що відображають конкретні події. Когнітивний потенціал складного речення дає змогу в межах єдиного мовленнєвого акту подати інформацію щонайменше про дві експліцитно репрезентовані пропозиції, які об'єднано (разом, спільно) відображають фрагмент дійсності, що опинився в полі зору, а відтак, і у свідомості відправника мовлення. Завдяки використанню синтаксичної структури складного речення виражаються семантичні відношення, що корелюють із певним видом мисленнєвого процесу, оскільки мовленнєво-мисленнєвий акт, що відображає різні види проявів довкілля, виражається у синтаксичних побудовах різного ступеня складності. Якщо використання для оформлення мовленнєвого акту синтаксичної структури простого речення відображає розумові операції, пов'язані з суб'єктно-предикативними відношеннями, то причинно-наслідкові, каузальні і логічні зв'язки завжди стосуються іншого мовленнєво-мисленнєвого рівня - відношень між пропозиціями, або подіями, а отже, для їхнього вербального оформлення потрібна відповідна синтаксична конструкція - наділене властивостями поліпредикативності та поліпропозитивності складне речення.

Актуальність дослідження зумовлена, по-перше, тим, що сутність явища актуального членування речення необхідно розглядати у такому колі сфер наукових знань, які дали б можливість визначити його роль і місце в комунікативно-мовленнєвих процесах, а отже, перевести дослідження цього явища з власне лінгвістичної у міждисциплінарну галузь. По-друге, до сьогодні спеціального аналізу комунікативного складника загальної будови складного речення не проведено, хоча загальновизнаний комунікативний статус складного речення як єдиного висловлення передбачає системне вивчення його специфіки. По-третє, у сучасній лінгвістичній науці не зменшується зацікавлення теоретичними й прикладними аспектами вивчення мовленнєвих актів. Регулярне використання різних структурно-семантичних типів складного речення для оформлення мовленнєвих актів посилює потребу такого опису.

Зв'язок дисертаційної праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з планом науково-дослідної роботи кафедри російської філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності» НАН України (протокол № 5 від 18 грудня 2008 р.).

Мета дослідження - подати комплексний системний опис актуального членування російського складного речення у комунікативно-прагматичному ракурсі. Така постановка мети правомірна вже тому, що складне речення - це самостійна мовна одиниця, що передбачає наявність комунікативного навантаження, а значить, одиниця, що призначена для використання у процесі реалізації мовленнєвої діяльності.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

1) усебічно проаналізувати основні етапи еволюції вчення про актуальне членування речення;

2) уточнити на базі існуючих теоретичних концепцій зміст поняття актуального членування речення як важливої ознаки висловлювання;

3) поглибити і скоригувати уявлення про компоненти актуального членування, охарактеризувавши їх у комунікативно-прагматичному аспекті;

4) обґрунтувати правомірність використання психолінгвістичних методик у пізнанні природи явища актуального членування;

5) описати загальний механізм здійснення актуального членування складного речення;

6) схарактеризувати мовні засоби репрезентації комунікативної структури як складного речення в цілому, так і кожного структурно-семантичного типу складного речення окремо;

7) виявити зв'язок між типом тексту і характером актуального членування висловлювань (складних речень), що входять до їхнього складу.

Об'єкт дослідження - складне речення як окрема мовна одиниця, що призначена для оформлення мовленнєвих актів.

Предмет дослідження - актуальне членування, закономірності його здійснення і мовні засоби реалізації у складному реченні.

Вибір методів аналізу зумовлений специфікою об'єкта вивчення і поставлених завдань. На всіх етапах дослідження використано комплекс лінгвістичних методів: описовий, що передбачає планомірний аналіз мовних фактів; лінгвістичне спостереження й осмислення його наслідків; лінгвістичний експеримент, змістом якого є різного роду трансформації; метод зіставлення і контекстуального аналізу. Дослідження проводилося в аспекті синхронії та діахронії, оскільки вивчалися сучасні явища, що мають свою історію.

Новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше:

системно описано комунікативно-прагматичну організацію всіх без винятку структурно-семантичних типів складного речення, зокрема і безсполучникового складного речення; всебічно обґрунтовано необхідність вивчення явища актуального членування не у власне граматичному аспекті, а із залученням психолінгвістичних методик, тобто у психолінгвістичній парадигмі; аргументовано перевагу препозитивного положення підрядної частини складнопідрядного речення детермінантного класу і постпозитивність прислівного; показано значущість розробленої О.С.Мельничуком теорії синтагматичного членування речення для категоріального тлумачення природи актуального членування.

Джерелами фактичного матеріалу, на якому проводились аналіз та узагальнення, слугували прозові тексти класиків російської літератури. Використання художніх текстів, а не самостійне конструювання прикладів, що досить широко розповсюджено у науковому лінгвістичному середовищі, здійснено свідомо. У цій установці вирішальною є думка Ц.Тодорова, відповідно до якої «природа мовленнєвої діяльності не може бути зрозумілою до кінця без урахування такого її суттєвого вияву, як література», оскільки мовленнєва діяльність і літературний наратив перебувають у глибокій єдності. До дослідження не залучені приклади живого розмовного мовлення, методика збору і методологія аналізу яких має свою специфіку.

Теоретико-методологічну основу роботи склали праці В.Матезіуса, П.Адамця, Я.Фірбаса, О.О.Потебні, О.С.Мельничука, І.П.Распопова, І.І.Ковтунової, О.О.Крилової, Г.О.Золотової, Н.Д.Арутюнової, В.А.Бєлошапкової, Г.Г.Почепцова, О.С.Кубрякової, О.В.Падучевої, Л.В.Сахарного, М.Ю.Федосюка та інших, у яких висвітлено динамічні мовні процеси.

Теоретичну цінність проведеного дослідження визначають дві обставини. З одного боку, воно сприяє поглибленню і подальшому розвитку самої теорії актуального членування речення, що на певному етапі свого розвитку опинилася у так званому «граматичному куті». У цьому дослідженні актуальне членування потрактовано не тільки як мовне явище, але і як невід'ємну психолінгвістичну властивість мовлення. З іншого боку, проведене дослідження містить докази, що аргументовано пояснюють силу цієї теорії, а також вказують на можливість її застосування для вивчення мовних механізмів мовленнєвої діяльності.

Практичне значення праці пов'язане з тім, що вміщені в ній матеріалі можуть бути використані для укладання підручників із синтаксису сучасної російської мови, в яких комунікативний аспект складного речення досі не репрезентований, а також під час читання вишівських курсів, спецкурсів і проведення наукових семінарів із дисциплін «Лінгвістика тексту», «Основи культури мовлення і стилістики», «Основи теорії комунікації». Матеріали дисертації можуть бути корисними для удосконалення процесу навчання російської мови як іноземної.

Дисертація є самостійним дослідженням, наслідком багаторічної наукової роботи авторки.

Апробація результатів дослідження. Апробацію основних ідей, теоретичних надбань і практичних результатів дослідження здійснено на Міжнародних лінгвістичних конгресах: Братислава (Словаччина) 1999; симпозіумах: Велико-Тирново (Болгарія) 1994; конференціях: Печ (Угорщина) 2000, Вроцлав (Польща) 1998, Катовіце (Польща) 1998, 1999, 2000, Кельце (Польща) 1997, 1998, 2000; Москва (Росія) 1995, 1997, 2000, 2006; Оломоуц (Чехія)1999, на конференціях в Україні: Алушта 2009, Донецьк 2000, Івано-Франківськ 2000, Київ 2001, 2002, 2003, 2005, 2009, Львів 1999, 2003, 2007, Одеса 2000, 2003, Харків 2004, Сімферополь 2002, 2004, Ялта 1997, 1998, 1999, на засіданні відділу російської мови Інституту Мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України (Київ, 2009).

Матеріали і висновки дисертації обговорено на засіданнях і наукових семінарах кафедри російської філології Львівського національного університету імені Івана Франка, їх використано під час читання фундаментальних курсів синтаксису сучасної російської мови, лінгвістики тексту, спецкурсів, у дипломних та магістерських роботах, виконаних під керівництвом авторки дисертації.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в монографії «Питання комунікативно-прагматичного опису складного речення у російській мові: аспект актуального членування» (Львів, 2006. 19,9 др. арк.), а також у статтях, що опубліковані у провідних спеціальних наукових журналах України та зарубіжних країн (Угорщина, Польща, Росія, Словаччина, Чехія), опублікованих доповідях, тезах доповідей, виголошених на симпозіумах, конгресах, конференціях різного рівня як в Україні, так і за її межами.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури (308 найменувань). Текст дисертації - 327 сторінок, загальний обсяг - 358 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі подано загальну характеристику роботи, її проблематику, обґрунтовано актуальність, визначено мету і конкретні завдання, об'єкт, предмет і джерела, методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про її апробацію.

Розділ 1 «Вчення про актуальне членування речення: Історія та персоналії. Ідеї та результати» має три підрозділи, в яких простежено історію вчення про актуальне членування (далі - АЧ) речення, становлення його понятійного і теоретичного апарату. Обґрунтовано необхідність залучення даних суміжних галузей лінгвістичних знань із метою подальшого науково-практичного пізнання і переведення у міждисциплінарний науковий простір, тобто у міждисциплінарний ракурс, що в сучасній науковій парадигмі (визнан) є найбільш цікавим і продуктивним (О.С.Кубрякова, О.О.Селіванова).

У підрозділі 1.1. «Місце вчення про актуальне членування речення в системі лінгвістичних знань» констатовано значущість аналізу мовних фактів в аспекті АЧ для виявлення їхньої категоріальної та змістової сутності. Нагальна потреба залучення цього чинника до дослідницької парадигми була усвідомлена передусім у лінгводидактичному напрямі вивчення російської мови як іноземної. Мовні показники, особливості АЧ та пов'язаного з ним порядку слів у простому реченні докладно описані у методиці комунікативно спрямованого викладання російської мови як іноземної (Н.А.Лобанова, А.Л.Горбачик, О.О.Крилова, С.О.Хавроніна). Це були перші дослідження, в яких питання, що стосуються компетенції теорії АЧ речення, викладено з навчальною метою з урахуванням органічного поєднання як власне наукового, так і лінгводидактичного осмислення проблематики. Згодом була висловлена принципово важлива думка щодо необхідності введення поняття про АЧ речення вже на початковому етапі навчання російської мови інофонів (М.В.Всеволодова).

Внесення основних положень теорії АЧ у підручники із синтаксису для філологів-спеціалістів (автори В.А.Бєлошапкова, В.Г.Гак, Н.С.Валгіна, А.П.Загнітко, О.О.Крилова) свідчить про те, що для розуміння основних принципів організації мовленнєвого висловлювання необхідні знання не лише формальної будови синтаксичних одиниць, але й їхніх параметрів як комунікативних утворень. Без цих знань неможливо усвідомити основний механізм мовленнєвої діяльності, оскільки феномен обов'язковості членування мовного потоку на тему і рему безпосередньо входить в арсенал тих мовних механізмів, що регулюють цей вид людської діяльності у мовленнєвому акті.

Привабливість аналізу цього напряму мовної діяльності, а також необхідність невідкладного здійснення його настільки вагомі й нагальні, що важко знайти хоча б одне ґрунтовне дослідження, в якому було б проігноровано аспект АЧ не лише як самодостатній, але і як додатковий. Прикладом органічного входження зазначеного аспекту в аналіз дослідницької парадигми можуть бути зокрема дослідження Н.Д.Арутюнової та Є.М.Ширяєва, спроектовані на російські речення зі значенням буття, в яких особливості АЧ цього типу синтаксичних конструкцій були предметом детальної дескрипції. Під час дослідження усвідомлено і на широкому мовному матеріалі показано, що без комунікативної характеристики цей тип простого речення не може мати всеосяжного і вичерпного опису.

У зв'язку з тим, що ряд учених (В.А.Звегінцев, Г.О.Золотова, Л.Є.Найдіч) звернули увагу на дискусійність, яка перманентно супроводжувала вивчення феномена АЧ, на тлі зарахування до мовних універсалій (М.А.К.Хелідей, Т.М.Ніколаєва, Н.Б.Мечковська), виникла необхідність простежити розвиток вчення про АЧ речення з єдиних теоретичних позицій, що було здійснено у підрозділі 1.2. «Провідні наукові напрями у вивченні актуального членування речення».

Узагальнення існуючих у науці дослідницьких підходів і аналіз їхніх базових принципів дає змогу виділити два основних напрями, за якими еволюціонізувало вивчення сутності природи явища АЧ. В основі їхнього розмежування лежить тлумачення АЧ або як виокремлення в комунікативній одиниці того, про що повідомляється (тема), і того, що конкретно повідомляється (рема), - перший напрям, або як нерівномірний розподіл інформаційного навантаження між її компонентами - другий напрям. Теоретичне обґрунтування першого напряму було закладено В.Матезіусом, який розглянув АЧ речення на тлі формально-граматичної структури комунікативних одиниць поза їхньою залежністю від статусу в синтаксичній ієрархії - просте чи складне речення. Думку В.Матезіуса про те, що АЧ, експлікуючи комунікативну структуру речення, стало похідним від власне формально-синтаксичних характеристик комунікативно-мовних одиниць, поділяв І.П.Распопов, який виокремлював у структурі речення спеціальний комунікативно-синтаксичний рівень, на якому, за його уявленням, воно й реалізується. В результаті цього виявилася тенденція щодо необхідності пов'язати вивчення АЧ з основними положеннями граматичної теорії. Як наслідок, центральним дослідницьким завданням стало з'ясування того, якими комунікативно схарактеризованими компонентами - темою чи ремою - можуть бути синтаксичні члени простого розповідного речення. Коли в поле зору потрапляло складне речення, то алгоритм вивчення його залишався незмінним: предикативні частини складного речення зазвичай тестували на їхню здатність стати темою чи ремою у висловлюванні, яке формується. При цьому було виявлено і продемонстровано на досить численному конкретному мовному матеріалі, що жорсткого співвідношення як синтаксичних членів простого речення, так і частин складного речення з виконанням чітко визначеної комунікативної функції у висловлюванні не існує.

Відсутність однозначних кореляцій між синтаксичними членами та їхніми комунікативними функціями пояснюється також з огляду на універсальні лінгвістичні явища - зокрема явище мовної асиметрії. Власне асиметрія у співвідношенні позначуваного і позначувального пояснює те, що жоден граматичний член не має закріпленого за ним єдиного мовного засобу вираження. У цьому вбачаємо причину відсутності у синтаксичних членів речення чіткої фіксованості комунікативних функцій теми чи реми.

У межах цього напряму були досягнуті суттєві результати як теоретичного, так і прикладного характеру. З часом вони створили ту незаперечну фундаментальну базу, без опори на яку вже не можливо було здійснювати жодного дослідження АЧ, незалежно від того, який фрагмент мовної дійсності визначався як аналізований матеріал, передусім - це просте речення, далі - складне і, нарешті, текст. У його межах було опрацьовано понятійно-теоретичний апарат і метамовне забезпечення цієї галузі лінгвістичних знань, без яких у принципі в науці не можна об'єктивно репрезентувати жодну дослідницьку проблему. Створення системи понять, у термінах яких можуть бути описані комунікативні параметри одиниць мови і мовлення, вважають загальновизнаним беззаперечним досягненням цього напряму. Тут передусім було поставлено досить складне і принципово важливе у загальнометодологічному плані питання про онтологічну природу явища АЧ. Попри те, що дискусія між прихильниками власне мовленнєвої сутності АЧ (О.О.Лаптєва, Т.М.Ніколаєва, І.І.Ковтунова, В.Є.Шевякова) і тими, хто розглядав його лише як явище мови (П.Адамець, І.П.Распопов, Є.Гайчева, П.Сгалл) фактично так і не мала логічного кінця, думка про необхідність зарахування АЧ не тільки до феноменів мовлення, але й мови виявилася такою, що надала реальну можливість розвіяти сумніви стосовно ролі цього явища в організації комунікативної структури мовних одиниць.

Безперечно, певна комунікативна структура, що реалізується в конкретному варіанті АЧ, властива кожному синтаксичному типу речення. Це засвідчує подана в «Російській граматиці» (М., 1980) комплексна характеристика основних структурно-семантичних видів простого речення. Тут усі різновиди речень детально охарактеризовано з огляду, по-перше, на їх відповідність певній структурній схемі, по-друге, на семантичну структуру та, нарешті, порядок слів і типи ІК, за допомогою яких у російської мові експліковано їхню комунікативну структуру. Зазначені параметри речення як явища мови - це «готовий продукт, що пасивно реєструється мовцем; він ніколи не передбачає навмисності, свідомо проводиться у ньому лише класифікуюча діяльність» (Ф.де Соссюр).

Однак, очевидно, що вербалізована структурна схема, потрапляючи в певний контекст і відповідаючи певним інтенціям мовця, здатна оформлятися різними варіантами АЧ. Відмінності можуть стосуватися не лише власне взаємовідношення теми і реми, яке принципово важливе для ідентифікації конкретного комунікативного типу висловлювання, але й порушувати низку часткових, однак релевантних для комунікативної структури параметрів, а саме: характер комунікативного завдання, відповідно до якого будується висловлювання; лінійно виражена вербальна насиченість теми і реми; послідовність їх розташування; місце фразового наголосу; ступінь залежності висловлювання від контексту - найближчого і широкого; представленість конкретного типу АЧ стилістично нейтральним або експресивно забарвленим варіантом. Усі ці складники загальної комунікативної структури проявляють себе саме в мовленнєвій реалізації висловлювання, завжди зумовленій конкретною комунікативно-прагматичною ситуацією, що відповідає соссюрівському визначенню мовленнєвої діяльності як індивідуального акту волі й розуму, що містить, з одного боку, комбінації, в яких для вираження власної думки мовець використовує код мови, з іншого, - психофізичний механізм, що об'єктивує ці комбінації.

Подальшому розвитку теорії АЧ сприяли також напрацювання, отримані у зв'язку із вирішенням центральної у загальнотеоретичному та концептуальному планах проблеми. Виявлення та опис мовних засобів вираження АЧ у різних мовах дали змогу репрезентувати об'єктивно існуючі в системі мови засоби експлікації значущих показників комунікативних параметрів висловлювання. Порядок слів, вивчення якого ще з другої половини ХVШ ст., по суті справи, дало змогу вийти на проблематику АЧ, і фразова інтонація (наголос), об'єднані в категорію основних показників АЧ, були всебічно обстежені. Зазначмо, що в мовознавстві радянського періоду першим дослідником порядку слів у слов'янських мовах був О.С.Мельничук, праці якого досі не втратили своєї значущості. Український учений одним із перших у славістиці звернувся до питань лінійно-динамічної організації речення, розглядаючи порядок слів не як власне граматичну категорію, а як засіб синтагматичного членування речення.

У контексті схарактеризованого напряму зародилася інша дослідницька парадигма, що стала відомою під назвою теорії комунікативного динамізму. Автор її Я.Фірбас поклав в основу своєї теорії уявлення про те, що елементи висловлювання несуть різну кількість інформації, що й визначає динаміку висловлювання, його функціональну перспективу. Компоненти висловлювання здатні передавати або найнижчий ступінь комунікативного динамізму - тобто тема, або найвищий - тобто рема. Оскільки Я.Фірбас відштовхується від положення про поступове наростання комунікативного навантаження від найменшого на початку висловлювання до найбільшого наприкінці, виникають реальні передумови для виокремлення додаткових елементів комунікативної структури. Як наслідок, висловлювання має не дихотомічний, а градуально-ієрархічний комунікативний устрій, який Я.Фірбас назвав шкалою комунікативного динамізму.

Синтезуючий підхід до вивчення АЧ речення демонструє І.І.Ковтунова, яка, визнаючи концептуальною особливістю АЧ його бінарність, констатує необов'язковість присутності в динаміці мовлення прямолінійного членування кожного речення на тему і рему. Це пояснює представлену в поширених простих і складних реченнях багатоступінчастість АЧ. Для подальшого розвитку вчення про АЧ принципово важливим виявилося положення в її концепції щодо розмежування явищ, які пов'язані з порядком слів у словосполученні, з одного боку, і в простому реченні, з іншого. Якщо для побудови словосполучення діють чіткі правила розташування його компонентів і переважно вони однозначні, то лінійно-динамічна структура речення є рухомою і завжди організується відповідно до певного типу АЧ. Із цього можемо зробити висновок, що широко культивована теза про вільний порядок слів у російської мові є хибною і не відповідає мовній дійсності.

Огляд існуючих розробок стосовно дослідження АЧ дав змогу в підрозділі 1.3. «Тенденції і перспективи нових розумінь явища актуального членування» сформулювати теоретичні постулати, спираючись на які можна провести дослідження комунікативного устрою складного речення. Пріоритетним визнаємо необхідність підходу до АЧ як до мовної універсалії. Оскільки природу універсального в мові безпосередньо визначає ментальна діяльність людини, своєрідність вербалізації цього процесу, то необхідно залучити дані тих наук, предметом яких є різні аспекти мовленнєвої діяльності. Тому важливим є постулат щодо наслідування міждисциплінарного підходу, який передбачає синтез наукових результатів, одержаних у різних галузях знань.

Розділ 2 «Актуальне членування у світлі психолінгвістичної парадигми» присвячений обґрунтуванню доцільності зарахування АЧ речення до таких явищ, природа яких може бути адекватно витлумачена тільки в межах діяльнісного (активного) розуміння мови. Першим чинником, що засвідчує правомірність такої установки, було з'ясування в підрозділі 2.1. «Школа лінгвістичного психологізму та вчення про актуальне членування речення» концептуальних витоків і тих напрямів наукової думки, що сприяли становленню вчення про АЧ як певної системи знань. На явище, що лише згодом було означено як АЧ речення, вперше було звернено увагу в межах підходів, які підкреслюють динамічну природу мови. Представник школи лінгвістичного психологізму Г.Габеленц увів у науковий ужиток поняття психологічного суб'єкта і психологічного предиката як категорій, що трапляються в кожній природній мові та відіграють провідну роль у побудові мовленнєвого висловлювання. Він сформулював три дуже важливі положення, що дають змогу вбачати у його роздумах зв'язок із сучасним вченням про АЧ: 1) психологічний суб'єкт у реченні посідає перше місце, предикат - друге, точніше - останнє; 2) психологічний суб'єкт становить тему висловлювання; 3) межа між психологічним суб'єктом і психологічним предикатом рухома. До виділення й опису цих категорій учений прийшов, виявляючи інтерес до найважливішій проблеми взаємовідношення між мовою і мисленням. Над цією лінгвофілософською проблемою упродовж усієї своєї наукової діяльності працював О.О.Потебня, який стояв на гумбольдтіанських позиціях у розумінні мови як діяльності. Вивчаючи мовні механізми, через які думка втілюється у вербальну форму, О.О.Потебня формулює ідею про двочленність мовленнєвого акту, що відповідно відбиває двочленність акту думки. У його розумінні в кожному реченні відображена здатність мислення відмежовувати носія дії від самої дії та водночас поєднувати їх один із одним. Природно, що перебуваючи на суто формальних позиціях, пояснити ці властивості речення неможливо.

Неодноразові вказівки на те, що саме в комунікативному процесі у висловленні формуються й оформлюються інформаційні блоки, що згодом одержали назви теми і реми, обґрунтовують розгляд у підрозділі 2.2 «Актуальне членування у процесах мовленнєвої діяльності» тих параметрів мовленнєвих механізмів, у яких як обов'язковий складник є АЧ. Сферою реалізації АЧ є комунікативно-мовленнєвий акт, що передбачає його функціональний зв'язок із мовленням, його змістовим боком. За допомогою АЧ у пропозиційоному змісті висловлювання інформація розмежовується з огляду на пізнаність та непізнаність, встановлюються вихідні позиції для її передавання, відзначається актуальна для конкретної ситуації спілкування частина інформації. Оскільки АЧ причетне до діяльності з інформацією, то природно звернутися до постулатів когнітивної лінгвістики, серед завдань якої - розгляд участі мовних форм у процесах пізнання. Крізь призму одного з базових когнітивних принципів, що стосується вимоги чіткого розмежування інформації, яку передає дискурс, на дану, таку, що, за припущенням мовця, вже відома адресату, і нову, тобто таку, що ще не міститься в його свідомості, можна пояснити неминучість розчленування будь-якого мовленнєвого висловлювання на тему і рему. Компоненти АЧ, тема і рема, фіксуючи таким чином результати пізнання навколишнього світу, одержують когнітивні статуси, оскільки безпосередньо відображають динаміку когнітивного процесу.

Із розуміння АЧ як елемента мовленнєвої діяльності, що має психолінгвістичну природу (це засвідчили багаторічні спостереження, дискусії, висновки), випливає необхідність залучення до створення адекватної моделі його наукового тлумачення методик і прийомів, які використовують у психолінгвістиці. У підрозділі 2.3 «Психолінгвістичні методики у пізнанні природи актуального членування» подано інформацію про ті положення сучасної психолінгвістики, які сприяють обґрунтуванню теоретико-концептуального осмислення опрацьованого явища, поданого у цьому дослідженні. До них належать: 1) констатація наявності у правій півкулі головного мозку людини центру, що відповідає за здійснення АЧ, завдяки чому дитина вже на стадії двокомпонентного речення називає предмет свого повідомлення (тему) і визначає своє уявлення про нього (рему), таким чином емпірично здійснює актуальне членування свого висловлювання. У межах граматично спрямованого розуміння АЧ загальновизнаним є положення про те, що в кодифікованій літературній мові воно здійснюється в автоматичному режимі. При цьому природи такого автоматизму не пояснено. Психолінгвістичні дослідження дають змогу визначити його онтологічні корені. Автоматичний режим реалізації АЧ як складника мовленнєвої діяльності виробляється ще на початкових етапах становлення апарату мовленнєво-мисленневої діяльності в процесі оволодіння дитиною правил мовленнєвої поведінки і закріплюється згодом як певна мовна здатність. Це пояснення узгоджується як із твердженням психологів про рефлекторний характер мовлення, так і з психолінгвістичним розумінням автоматичного режиму породження мовлення; 2) вирішальне значення фактора людини, яка мислить і говорить, коли для оцінки комунікативної ситуації береться до уваги реальна людина, яка володіє віковими і соціальними особливостями, властивостями пам'яті і ширше - психіки, залежно від яких організується її мовленнєва діяльність. Вона зумовлена мовленнєвою інтенцією, тією метою, яку ставить перед собою людина, маючи намір здійснити її. АЧ також визначається мовленнєвою інтенцією, яку в комунікативному синтаксисі називають комунікативним завданням, яке одержує експліцитне вираження у вигляді запитання, «відповіддю на яке могло б слугувати речення-висловлювання» (О.О.Крилова). Використовуючи для вираження своєї думки ту ж синтаксичну структуру, мовець може видозмінювати своє повідомлення, враховуючи те, який аспект інформації може стати відповіддю на поставлене запитання; 3) обов'язковість урахування комунікативно-прагматичної ситуації, у межах якої мовець здійснює своє повідомлення. Для психолінгвістики (О.О.Леонтьєв, Л.В.Сахарний, Р.М.Фрумкіна) інтерпретація мовленнєвої діяльності обов'язково передбачає врахування не тільки контексту мовлення, але й соціального контексту. При дослідженнях АЧ неодноразово відзначалася необхідність аналізувати комунікативну структуру конкретного висловлювання в контекстуальному оточенні. Оточуючий контекст визначає те чи інше, але при цьому завжди однозначне комунікативне розгортання висловлювання. Залежно від тексту, в оточенні якого обов'язково перебуває висловлювання, можуть актуалізуватися з огляду на комунікативну релевантність його смислові блоки, оскільки висловлювання перебуває у перманентній взаємодії з одиницями того ж рівня в більших, ніж речення, відрізках мовлення. Суттєвим недоліком усіх досліджень АЧ, що відштовхувалися від формально-граматичної структури комунікативної одиниці, було ігнорування чинника контексту, наслідком чого був аналіз ізольованих від контексту речень-висловлювань; 4) надання АЧ статусу мовної універсалії свідчить про безперспективність розгляду його окремо від механізму мовленнєвої діяльності. Осмислення проблематики мовних універсалій показує, що природа універсального в мові завжди безпосередньо визначається особливостями ментальної діяльності людини. Дія механізму АЧ зумовлена не внутрішньою структурою мови, а її загальними властивостями як природної мови. Психологічна основа мовленнєвої діяльності визначає основний принцип АЧ - блокове (квантове) подання інформації. членування речення психолінгвістичний висловлювання

Наведені роздуми доводять, що категоріально змістовну природу АЧ речення слід розглядати, орієнтуючись не на граматичну, а на психолінгвістичну модель опису.

Аналіз наявних поглядів на АЧ дав змогу сформулювати в підрозділі 2.4 «Основні дефініції: актуальне членування, тема, рема» опрацьоване в процесі дослідження уявлення про його природу, головне призначення, концептуальний зміст його компонентів. АЧ трактуємо як неминучий для кожної мовленнєвої дії процес рангового квантування вербалізованої під час мовленнєвої оповіді ментальної інформації. Темою визнаємо вихідний блок повідомлення, те, що існує у свідомості мовця як ментальний образ, або оформлений, когнітивно опрацьований, або нечітко окреслений. Ремою, відповідно, буде конкретна предикативна властивість, що приписана в процесі когнітивного опрацювання фрагмента дійсності вербалізованому в темі ментальному образу. Головне призначення АЧ полягає в тому, щоб відобразити у процесі функціонування одиниць мовленнєвої діяльності перехід від пізнаного до нового знання.

Вербалізація мовленнєво-мисленнєвої діяльності передбачає обов'язкове для кожного мовленнєвого акту синтаксичне упорядкування мовного матеріалу, використання для оформлення комунікативних актів певних синтаксичних структур. У розділі 3 «Складне речення як когнітивна структура» йдеться про складне речення як самостійну комунікативну одиницю, наділену власним когнітивним потенціалом, а тому призначену для вербалізації й об'єктивації певного змісту. Семантичні та когнітивно-комунікативні параметри складного речення з мінімальною кількістю предикативних частин встановлюються під час зіставлення його з об'єднанням у лінійній послідовності окремих простих речень у підрозділі 3.1. «Складне речення і послідовність простих речень». Формат мовної одиниці, можливість відобразити через неї значущі деталі фрагмента картини світу, підкреслити конкретні моменти її характеристики відіграють відповідну роль у виборі певної синтаксичної конструкції як одиниці предикативної номінації та комунікації. Розуміючи мовлення як творчий процес, внаслідок якого знання, що лежать в його основі, оформлюються в пропозиційні й мовні структури, не можемо цей процес визнати суто механічним, несвідомим. Кожна синтаксична модель «слугує для вираження загального, але в той самий час і досить визначеного змісту» (О.С.Кубрякова). Інформацію, яка вміщена в складному реченні, зазвичай можна подати у вигляді послідовності простих речень, оскільки та сама думка може бути виражена різними семантично еквівалентними мовними засобами: Он служил в свое время, был на Кавказе, но солдатчина не оставила на нем никаких следов (І.Бунін) і Ниже падать было некуда. Но это-то и спасло его (І.Бунін). Уважати, що для репрезентації подібних складних ситуацій письменник обирав в одних випадках складне речення, а в інших - послідовність простих неусвідомлено, видається неправомірним, оскільки однією з категоріальних ознак писемного мовлення визнають її підготовленість як внутрішню, так і зовнішню. Пояснення слід шукати на рівні прагматики. Вирішальним чинником у виборі є інтенціональна настанова мовця, зумовлена його прагматичним підходом. Коли відправник мовлення має намір повідомити в цілому про денотативні ситуації, не акцентуючи на деталях, тоді він використовує синтаксичну структуру складного речення. У цьому разі для нього не важливі ні власне характер предикативної ознаки, ні обставини його виявлення. У центрі уваги «саме хід подій або відношення між ними» (Т.А.ван Дейк). Якщо ж інтерес мовця зосереджений на інформації про окремі аспекти деяких подій і цю ментальну зосередженість він має намір донести до партнера у комунікативному акті, то для мовного оформлення будуть використані прості речення. Із цього випливає, що складне речення і послідовність простих речень є принципово різними когнітивними структурами, оскільки служать для репрезентації не одного рівня знань про світ. Відмінності розкриваються також при виявленні їх співвідношення з мовленнєвим актом. Застосування методики, запропонованої Т.А.ван Дейком, засвідчує, що ключовим моментом виступає референційна співвіднесеність аналізованих синтаксичних конструкцій. Референційне значення складного речення не є сумою референційних значень простих речень. У складному реченні референтом стає факт певних відношень, що виникають між подіями. Наприклад, авторська конструкція Ниже падать было некуда. Но это-то и спасло его (І.Бунін) і трансформована у складне речення Ниже падать было некуда, но это-то и спасло его повідомляють про різні фрагменти дійсності.

Розгляд складного речення у когнітивному аспекті дав змогу зробити висновок про історію входження його в синтаксичну систему російської мови. Поява у мові цієї синтаксичної конструкції стала можливою тільки тоді, коли людина у своїй практичній і ментальній діяльності змогла репрезентувати одну подію у певній залежності від іншої, передбачаючи логічні й каузальні зв'язки і виявляючи їхні відношення. Така розумова здатність із часом відобразилася в її мовній свідомості як певна когнітивна структура. Еволюційним наслідком цього процесу було входження в мовну систему нових синтаксичних структур - структурно-семантичних типів складного речення, що відображають більш високий інтелектуальний рівень їхніх користувачів.

Оскільки в мовній дійсності представлені два принципово різні як у конструктивному, так і в логіко-змістовому плані мовні різновиди складного речення, у підрозділі 3.2. «Складне речення мінімальної конструкції й ускладненого типу» уточнюється, які з них та з огляду на які обставини вивчалися в цьому дослідженні. Складне речення донедавна посідало в синтаксичній стратифікації чітко визначену позицію. Введення до прямих лінгвістичних об'єктів тексту, трактованого услід за психолінгвістами як продукт мовленнєвої діяльності, дало змогу вченим убачати у складному реченні текстову природу (Н.Ю.Шведова, М.В.Ляпон, Г.О.Золотова, М.Ю.Сидорова). Наявність у системі мови, з одного боку, таких складних речень, що містять лише дві предикативні частини (Если бы французы знали о существовании Пиросмани, они бы ездили в Грузию учиться живописи (О.Мандельштам), а з іншого, таких, в яких кількість частин не обмежена мовною системою, а визначається екстралінгвістичними факторами (Если кто-то из товарищей опаздывал на молебен, или доходили слухи о какой-нибудь проказе гимназистов, или видели классную даму поздно вечером с офицером, то он очень волновался и все говорил, как бы чего не вышло (А.Чехов), спонукає шукати відмінності між ними. Такі відмінності виявляються передусім у їхній здатності об'єднувати факти, явища, події в єдине замкнене у смисловому відношенні ціле. Багатокомпонентному складному реченню ця здатність притаманна, завдяки чому заявлена тема, як і в зв'язному тексті, одержує своє розкриття, а реченням мінімальної конструкції вона не властива. Крім того, їх вирізняють комунікативні параметри. Комунікативна структура багатокомпонентних речень організується за допомогою тема-рематичних прогресій, у яких фіксується процес надходження інформації через низки синтаксичних конструкцій. Для цього використовують спеціальні мовні засоби і прийоми, що належать до числа дискурсивних: анафоричні елементи, повторні номінації, контекстуально зумовлена неповнота конструкції, наявність спільного для предикативних частин елемента. АЧ, що організовує комунікативну структуру мінімальних конструкцій складного речення, здійснюється як єдиний акт розчленування інформації. Тут відсутня тема-рематична прогресія, оскільки синтаксований таким чином мовленнєвий акт має хоча й відносно, але все ж таки завершений характер. Тому зазначені показники зв'язку у цих конструкціях не є обов'язковими і регулярними. У конкретному мовленнєвому акті, що позначає складні дії, очевидно, є не два окремі висловлювання, а одне складне висловлювання у вигляді комунікативного блоку. Об'єднанню у комунікативне ціле сприяє релятивна логічна пропозиція, для експлікації якої використовують формальні засоби зв'язку - сполучники та інтонацію. Завдяки наявності цієї віртуальної пропозиції складне речення не розпадається на окремі висловлювання, а залишається єдиним комунікативним утворенням, що відображає існуючу в свідомості мовця думку про взаємозалежність явищ реальної дійсності. Із цього випливає, що мінімальні конструкції складного речення - особливі інформаційні одиниці, функції яких як засобу передавання інформації у комунікативних процесах чітко і системно позначені.

АЧ саме таких складних речень досліджується у розділі 4 «Теорія актуального членування і складне речення: комунікативно-прагматичний підхід». У підрозділі 4.1. «Теоретичні й методологічні проблеми опису комунікативної структури складного речення: вступні положення» розглядаємо причини, що стали на перешкоді лінгвістичній спільноті на шляху до вивчення проблематики АЧ складного речення. В умовах, що склалися, суттєвим було те, що зазначене явище досліджували з орієнтацією на формально-граматичні показники складного речення, тому одержані результати стосувалися комунікативної організації окремих структурно-семантичних типів і не розкривали загального механізму АЧ. Положення про чітку кореляцію формально-граматичного і комунікативного устрою цієї мовної одиниці, відповідно до якої АЧ її визначається тим, які структурно-граматичні показники має те чи інше складне речення, не відповідало змістовій природі АЧ. Такий напрям аналізу вирізнявся тим, що в цей час провідним був структурний підхід до речення. Зосередження уваги винятково на поверхневих структурах пояснюємо, під впливом праць Н.Хомського, глибокою впевненістю в тому, що всі категоріальні особливості речення визначаються його формальною структурою. На інші показники речення, зокрема на його логіко-змістовий план, увагу звертали дуже рідко, оскільки семантику мовних одиниць розглядали тоді як явище універсальне, нерідко нівелюючи різницю між мовами. Питання про взаємодію різних аспектів речення в тих обставинах було передчасним, а тому з необхідною наполегливістю навіть не обговорювалося. Не меншою мірою на помітне послаблення уваги до АЧ складного речення вплинула поява серед лінгвістичних об'єктів тексту, що передусім почали вивчати в аспекті організації у ньому тема-рематичних прогресій (ланцюжків). Увага лінгвістики тексту до АЧ зрештою призвела до «поглинання» проблематики АЧ складного речення як часткової більш глобальною - АЧ цілого тексту. Визнання складного речення самостійною комунікативною одиницею, однак, передбачає, що його комунікативні параметри, передусім АЧ, потребують спеціального розгляду. При цьому вивчення АЧ слід проводити з орієнтацією не на формально-граматичні показники, а на семантику, оскільки смислова і комунікативна організація в комплексі формують зміст речення.

У підрозділі 4.2. «Особливості організації пропозиційного змісту складного речення» показано, як семантичне наповнення даної одиниці взаємодіє з її комунікативними можливостями. Категоріально задана поліпредикативність складного речення визначає його поліпропозитивність. Наявність кількох пропозицій зумовлює виникнення питання про те, яка з них буде актуальною в конкретній мовленнєвій ситуації для забезпечення акта комунікації за умови його прагматичного спрямування. Існування пропозиції, що відповідає конкретним комунікативним інтенціям мовця і спрямована на передавання комунікативно значущих смислів, визначає можливість і неминучість актуального членування інформації під час її вербального передавання. АЧ здійснюється тільки там, де існує денотативна ситуація, представлена окремою комунікативно релевантною пропозицією. Зокрема, у змісті складнопідрядного речення одержують номінацію кілька фрагментів картини світу: Это была гостеприимная Швеция, которая хотела развлекать, кормить, ласкать и одаривать меня (Н.Берберова). Таке розуміння припустиме при аналізі конструкції поза певною комунікативно-прагматичною ситуацією. Для реального акту комунікації подібна ситуація з багатьма подіями неприйнятна, оскільки адресатові була б незрозумілою пізнавальна настанова автора висловлювання. Наявна невизначеність комунікативного акту в принципі суперечить свідомій і цілеспрямованій природі як розумової, так і мовленнєвої діяльності. У конкретній комунікативно-прагматичній ситуації актуалізується, тобто стає такою, задля якої створюється висловлювання, лише одна з пропозицій. Вона має у межах усієї конструкції особливу прагматичну значущість, чим знімається комунікативна невизначеність висловлювання. АЧ фіксує її комунікативну цінність, виводячи у рему висловлювання. Спираючись на положення про взаємодію логіко-змістової структури складного речення з комунікативною перспективою висловлювання, що реалізується в конкретних типах АЧ, у підрозділах 4.3. «Актуальне членування складносурядних речень», 4.4. «Актуальне членування складнопідрядних речень» і 4.5. «Актуальне членування безсполучникових складних речень» подано опис їхнього комунікативного устрою.