Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут української мови

УДК 81' 373.2: 81' 371

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Український конотонімікон: структура і чинники формування

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Лукаш Галина Павлівна

Київ 2011

Загальна характеристика роботи

Власні назви - це категорія слів, що вживаються для репрезентації одиничного об'єкта. Функціонуючи в мові, вони розширюють свою семантику, додатково збагачуючись низкою інших змістових компонентів вторинної природи, пов'язаних із визначенням місця їхніх референтів у певній культурі. Аналіз етнокультурних складових, закладених у вторинній онімній номінації, активно вивчають у сучасній російській ономастиці (О.Л. Березович, Л.І. Зубкова, Т.В. Олійник, Е.М. Костюченкова, І.С. Карабулатова й ін.). У практиці вивчення переосмислених українських власних назв він постає лише фрагментарно (В.В. Жайворонок, В.І. Кононенко, В.Л. Іващенко, Т.О. Федоренко, Н.В. Слухай та ін.).

Ономастичні роботи останнього десятиріччя тісно пов'язані із сучасною антропоцентричною парадигмою і враховують синергетичні та онтологічні закони розвитку онімних систем, які співвідносяться з їхнім ментальним існуванням. Цей напрям зумовлює потребу різнобічного дослідження власних назв, уможливлює вивчення онімного матеріалу не тільки з позицій класичних теорій, а й із застосуванням, крім етнолінгвістики, методик семіотики, психолінгвістики, лінгвокультурології, когнітивної лінгвістики. Підтверджуючи доцільність послуговування поняттями „концепт / гештальт / фрейм“ у дослідженнях пропріальної лексики, О.Ю. Карпенко порушує проблематику когнітивної ономастики. У сфері лінгвокультурології відбувається перехрещення термінів „концепти / стереотипи / уявлення“ (А. Вежбицька, І.О. Захарченко, Л.П. Іванова, В.Л. Іващенко, В.В. Красних, В.А. Маслова та ін.); у такому ракурсі ці поняття розглядають на психолінгвістичному рівні (А.А. Залевська, О.О. Селіванова, В.Ф. Старко, О.М. Цапок, І.Б. Штерн та ін.). Проте в українському мовознавстві ще недостатньо розроблено практику застосування концептуального аналізу для обґрунтування семантичного розширення власних назв, тому лінгвоконцептуальний аспект вивчення онімного значення та його розвитку потребує глибших комплексних студій.

Образні імена-характеристики, влучність яких помічена ще з часів «Поетики» Аристотеля, на сучасному етапі привертають увагу дослідників як об'єкт ономастики з погляду творення, сприймання, поширення та соціалізації власних назв. Установлюючи співвідношення денотації та конотації у власних назвах, мовознавці роблять спроби виявити роль екстралінгвальних та інтралінгвальних факторів як детермінантів онімної конотації (О.О. Тараненко, Л.М. Буштян, Н.В. Ботвина, О.І. Бикова, Е.М. Верещагін, В.Г. Костомаров, Ю.П. Вишенська, Н.В. Муравйова, Г.Д. Томахін, Б.С. Шварцкопф, Є.М. Бєліцька, В.Ю. Канна та ін.).

Через хистку позицію перебування імен образної номінації на межі ономастикону їхній лінгвістичний статус досі характеризували за допомогою поняття стадії, ступеня або ситуативності / узуальності апелятивації. У класичній лінгвістиці власні назви, уживані поза прямою референцією, найчастіше відносили до загальних назв, ототожнюючи їх із деонімами. Нерідко ці пропріальні одиниці пов'язують із антономасією (антономазією); називають крилатими словами, ептонімами (Л.П. Дядечко), метафоричними онімами або онімними метафорами (І.Е. Ратникова, І.В. Хлистун), онімами, які передають фонову інформацію, «ономастичними реаліями» (В.О. Ражина), модифікованими власними назвами (О.А. Стишов), іменем-знаком, іменем-символом та іменем-міфом (Д.М. Тарасов), образними іменами, що постали внаслідок вторинної онімної номінації (М.Е. Рут); знаковими іменами (Г.Д. Клочек), пропріативами процесу оказіонального переходу власної назви в загальну (В.І. Болотов); апелятивованими онімними одиницями (І.М. Ковальова); зрештою, прецедентними іменами (поняття виділене в кінці ХХ ст. Ю.М. Карауловим, Ю.О. Сорокіним і перенесене на власні назви Д.Б. Гудковим, В.В. Красних, О.Л. Березович, Г.Б. Мадієвою).

Близьким до якісної характеристики онімів образної номінації є семіотичне поняття конденсованих символів М. Едельмана з його вказівкою на те, що будь-який символ спроможний перерости свою референтну роль, якщо його об'єкт набуває статусу публічної фігури чи соціального явища.

Референтні конотації вторинної онімної номінації органічно зливаються з конотаціями емоційно-експресивного плану. Конотативний компонент онімного значення, актуалізований у власних назвах образної номінації, насамперед у поетонімах, інколи відносять до алюзій, відзначаючи його інтелектуальний (Л.П. Петрова, Л.І. Шевченко), прагматичний (Л.І. Дука) або інформаційно-оцінний потенціал (Л.О. Белей та ін.).

Вторинна онімна номінація спричинена асоціативним характером людського мислення. Переосмислення значення імен у процесі вторинної номінації відбувається відповідно до логічної форми тропів. У дослідженнях з ономастики останнього десятиліття стає чіткішою відмінність між термінами оказіональні, прецедентні, метафоричні та символічні власні назви, що використовуються для позначення імен образної номінації. Ці терміни відтворюють сам процес появи подібних онімів. На пропріальні одиниці, збагачені вторинними референтними конотаціями, як на продукт дії цього процесу, його результат звернув увагу Є.С. Отін. Такі переосмислені імена він назвав конотативними онімами, або конотонімами, уперше характеризуючи їх як власні назви, а не як категорію, перехідну від власних назв до апелятивів. Дослідник окреслив основні положення теорії конотативної онімії, присвятивши аналізу конотонімів більше тридцяти робіт, уклав «Словарь коннотативных собственных имен» (перше видання 2004 рік).

Вивчення процесу “перевтілення власних назв” із позицій теорії конотативної онімії передбачає його чіткіший аналіз, оскільки уможливлює детальніший розгляд усього механізму поступових змін онімної семантики. Нині є потреба інтегрувати знання з конотативної онімії щодо складного лінгвістичного явища - семантичного розширення власних назв.

Актуальність дослідження. Розв'язання питань про семантику власних назв і її розвиток потребує обговорення найзагальніших проблем, пов'язаних із розумінням сутності лексичного значення та методології його опису. Вивчення онімного значення з позицій лінгвістики (семасіології), семіотики, прагматики, когнітивної лінгвістики та лінгвокультурології виявляє багато спільних позицій. У роботах загальнотеоретичного характеру, які дозволили б систематизувати й узагальнити накопичений матеріал з української конотонімії, спостерігається певна лакунарність. Тому актуальність дослідження зумовлена потребою побудови теорії конотативної онімії на матеріалі українського конотонімікону; важливістю комплексного вивчення конотативних власних назв із позицій цієї теорії для встановлення принципів формування українського конотонімікону та чинників його розвитку; відсутністю монографічних праць, присвячених аналізові механізму появи конотонімів як чинника збагачення лексичного складу мови; а також потребою систематизації фактичного матеріалу з української конотонімії. Крім того, увага до власних назв і до ономастичних проблем ХХI ст. залишається незмінною внаслідок залучення в коло зацікавлень нових денотатів номінації та значного розширення ономастикону. Окреслення сучасних тенденцій розвитку мови, формування нових галузей мовознавства, зміна картини світу стимулюють розвиток теорії ономастики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах комплексної наукової теми кафедри загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету «Актуальні питання сучасної лексикології та лексикографії» (номер державної реєстрації ДР 013U00370). Тему дисертації затверджено вченою радою Донецького національного університету (протокол № 9 від 31 жовтня 2008 року).

Мета дисертації вивчити структуру та чинники формування українського конотонімікону в контексті загальних закономірностей утворення нових онімних значень в інтра- та інтерлінгвальному аспектах, виявити їхні особливості в українській мові.

Досягнення цієї мети пов'язане з виконанням двох блоків завдань.

Один із них скеровано на лінгвістичний опис українського конотонімного простору, що передбачає:

- розробити модель конотонімікону в сучасному ономастичному просторі України; подати характеристику української конотонімії із застосуванням методики концептуального аналізу;

- встановити зміст українського конотонімікону як інтер- та інтралінгвальної системи, структурувати його на основі зонально-польового принципу;

- з'ясувати чинники становлення, розвитку української конотонімії, її джерельну базу; категоріальний апарат;

- визначити особливості формування й функціонування української конотонімії;

- виявити специфіку семантичного простору конотонімів у парадигматиці та синтагматиці української мови;

- окреслити тенденції поповнення лексики української мови внаслідок конотонімізації власних назв.

Інший блок орієнтовано на вивчення процесу семантичного розширення власних назв як фактора розвитку ономастикону, а саме:

- проаналізувати семантичне розширення власних назв у світлі теоретичних інтерпретацій природи значення;

- простежити розвиток значення конотонімної лексики в контексті концептуалізації та мовної категоризації світу;

- дослідити механізм конотонімізації як прояв семантичного розширення власних назв;

- обґрунтувати теоретичні засади опису семантичної структури конотативних онімів як ономастичної універсалії.

Об'єкт дослідження - українські власні назви різних розрядів, що функціонують у мовленні і як звичайні пропріальні одиниці - імена об'єктів довкілля, і як оніми образної номінації, внаслідок семантичного розширення збагачені додатковими референтними співзначеннями.

Предмет аналізу - властивості онімної семантики, у яких виявляється мотиваційний, концептуальний, образний, когнітивний потенціали, спрямовані на семантичну модифікацію власних назв.

Методи дослідження. У дисертації використано описовий метод, який уможливив здійснити синхронний аналіз інтер- та інтралінгвальної конотонімії, систематизацію складу української конотонімії в парадигматичному та синтагматичному аспектах, представити джерела її формування. Методику концептуального аналізу зорієнтовано на виявлення механізму семантичного розширення власних назв. Вона поєднує в собі аналіз мовної (загальна і часткова категоріальна семантика імені, з'ясування всіх можливих значень та способів уживання, встановлення узусного поширення, визначення словотвірного гнізда, парадигматичних та синтагматичних відношень концепту власної назви з іншими словами) і культурної (прецедентна ситуація, що породила конотонім; історична довідка про досліджуване явище; визначення місця й ролі онімного концепту в пареміях і фразеологічних зворотах, художніх та публіцистичних творах, у мовленні тощо) семантики. Концептуальний аналіз здійснювався із застосуванням дистрибутивного, компонентного, контекстуального, інтерпретаційного, етимологічного, зіставного й ін. методів аналізу. Для характеристики поняття «концепт» застосовано синкретичний метод і поєднано дві методики дослідження - когнітивну та лінгвокультурологічну. Методи ідеографічного опису, дедуктивного й індуктивного аналізу сприяли виявленню складу і структури українського конотонімікону, визначенню типології конотонімії; метод ступеневої ідентифікації значення співвіднесенню онімного значення з певною поняттєвою сферою і визначення етапів конотонімізації; методом семантично-поняттєвого поля та контекстуально-ситуативного інтерпретаційного аналізу досліджено кореферентні співзначення конотонімів.

Матеріалом дослідження стали узуальні та оказіональні конотоніми української мови, вибрані з фольклорних, художніх, публіцистичних та науково-популярних текстів різних часових зрізів, газет і журналів та їх електронних варіантів, із матеріалів Інтернету, лексикографічних джерел, з усного мовлення, радіо- та телепередач. Загалом було досліджено 1738 узуальних та оказіональних конотонімів та їх варіантів з активними та пригаслими конотемами в 11340 випадках слововживання. З метою зіставлення залучалися російські, білоруські, польські, чеські, англійські, грецькі та іспанські конотоніми, подані та проаналізовані в роботах дослідників.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що це перший досвід загального обґрунтування теорії конотативної онімії, а також комплексного опису конотативних власних назв у контексті положень цієї теорії на матеріалі української мови.

Уперше:

- визначено склад, структуру, джерела виникнення і чинники формування українського конотонімікону, семантичний простір конотативної власної назви в мові та мовленні; роль конотонімів у часово-просторовому моделюванні дійсності; словотвірний потенціал української конотонімії; її парадигматику та синтагматику;

- простежено ознаки системної організації української конотонімії; інтерлінгвальну та інтралінгвальну мінливість структури онімного значення; механізм конотонімізації; роль оказіональності та прецедентності в цьому процесі; умови та етапи конотонімізації;

- сформульовані поняття оказіонального конотоніма; конотонімного концепту; системи конотонімії, основних понять конотоніміки як науки про конотоніми;

- розроблено схему концептуального аналізу семантичної структури конотонімів;

- на лінгвістичному, когнітивному, семіотичному, концептуальному та лінгвокультурологічному алгоритмах дослідження представлено аналіз природи онімної семантики.

Удосконалено: систему положень теорії онімної номінації; визначення мовного статусу онімів образної номінації; обґрунтування провідної ролі конотації в семантичному збагаченні власних назв; характеристику ознак і властивостей конотонімів.

Дістали подальший розвиток термінологічний апарат ономастики; способи аналізу онімної семантичної структури; загальна характеристика конотонімів та їх типологія.

У науковий обіг уведено й проаналізовано новий онімний матеріал - українську конотонімію.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що репрезентований у ній фактичний матеріал, положення, узагальнення й висновки вводять нові знання про систему української конотонімії, розвивають і поглиблюють уже відомі постулати теорії конотативної онімії. Комплексний аналіз українського конотонімікону дав змогу зробити важливі узагальнення щодо системної організації конотонімії. Це дозволило окреслити місце конотонімів як окремого онімного класу в системі пропріальної лексики. Дослідження розкриває сутність процесу розвитку онімного значення, що лежить в основі збагачення лексики мови внаслідок конотонімізації власних назв. Результати дослідження поглиблюють розуміння семантичної структури онімів та процес її розширення. Комплексне вивчення українського конотонімікону в інтер- та інтралінгвальному аспектах забезпечує ґрунтовність висновків про конотонім як ономастичну універсалію.

Практичну цінність виконаної роботи визначає можливість застосування в дослідженнях із загальної теорії ономастики висунутих і обґрунтованих у ній положень теорії конотативної онімії та одержаних результатів щодо складу, структури та чинників формування українського конотонімікону. Матеріали й результати дисертаційної роботи можуть бути використані в практиці викладання лекційних курсів та спецкурсів з української мови; у створенні навчальних посібників, лекційних і семінарських занять з української ономастики, соціолінгвістики, етнолінгвістики, семіотики, лінгвокультурології, когнітивної ономастики для вищих навчальних закладів, а також в онімографічній практиці.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Донецького національного університету (2007-2010 рр.). Основні положення дисертації було висвітлено в доповідях на таких міжнародних та всеукраїнських конференціях: ХІ Міжнародна ономастична конференція „Традиційне і нове у вивченні власних імен“ (Донецьк, 2005 р.); ІХ Міжнародна наукова конференція „Семантика мови і тексту“ (Івано-Франківськ, 2006 р.); ІІІ Міжнародна наукова конференція „Русский язык: система и функционирование (к 80-летию профессора П.П. Шубы)“ (Мінськ, 2006 р.); Міжнародна наукова конференція „Актуальні проблеми філології та перекладознавства“ (Хмельницький, 2007 р.); І, ІІ, ІІІ Кримські Міжнародні Михайлівські читання „Власна назва в російській і світовій літературі“ (м. Саки-Євпаторія; Феодосія, 2007, 2008, 2009); І, ІІ, ІІІ, ІV,V Святогірські ономастичні читання (Святогірськ, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010 рр.); ХІІ Міжнародна ономастична конференція „Українська ономастика у загальнослов'янському контексті“ (м. Чернівці, 2007 р.); Міжнародна конференція „Ономастика і література“, присвячена 50-річчю літературної ономастики і 80-річчю В.М. Михайлова (м. Горлівка, 2008 р.); ІV Всеукраїнська науково-практична конференція „Василь Стус: життєві і творчі контексти“ (Донецьк, 2008 р.); Міжнародні науково-теоретичні Граматичні читання-V (Донецьк, 2009 р.); ХІІІ Всеукраїнська ономастична конференція з міжнародною участю (Ужгород, 2009 р.); ХVІІІ Міжнародна наукова конференція „Мова і культура“ ім. проф. Сергія Бураго (Київ, 2009 р.); Х Міжнародна наукова конференція „Семантика мови і тексту“ (Івано-Франківськ, 2009 р.); Міжнародна науково-практична конференція „Стратегии исследования языковых единиц“ (Тверь, 2010 р.); ІV Міжнародна науково-практична конференція „Проблеми прикладної лінгвістики“, присвячена 130-річчю від дня народження Л.В. Щерби (Одеса, 2010 р.); ІІ Міжнародна наукова конференція «Надзённыя праблемы лексікалогіі і анамастыкі славянскіх моў» (Мазир, Беларусь, 2010 р.); ІІІ Міжнародний науковий форум „Простір гуманітарної комунікації“ і І Міжнародна науково-практична конференція „Культурологія в просторі гуманітарної комунікації“ (Київ, 2010 р.); І Міжнародна наукова конференція „Мова і сакральність“ (Чернівці, 2010 р.); ІІІ Конгрес Асоціації російських культурологів (Санкт-Петербург, 2010 р.).

Результати дослідження обговорено на засіданнях кафедри загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету, а також на спільному засіданні відділу стилістики та культури мови й відділу ономастики Інституту української мови НАН України (протокол № 2 від 21 квітня 2011 року).

Публікації. З теми роботи опубліковано монографію „Актуальні питання української конотоніміки“ (2011р.), 31 наукову статтю, з них 22 - у виданнях, затверджених ВАКом України як фахові (усі статті одноосібні).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, Додатка А «Словник конотативних власних назв» (350 с.) із переліком графічних знаків та скорочень, списку використаної літератури (994 позиції), списку використаних джерел (105 позицій) та їх умовних скорочень. Повний обсяг дисертації - 862 с., текстова частина викладена на 413 с.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність і новизну обраної теми, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, подано джерела фактичного матеріалу й методи його аналізу, розкрито теоретичне значення й практичну цінність роботи, доведено наукову новизну дисертації, подано відомості про апробацію основних її положень та зазначено кількість публікацій, що відображають загальну концепцію, теоретичні й практичні результати роботи.

У першому розділі дисертації “Процес семантичного розширення власних назв у світлі теоретичних інтерпретацій природи значення” йдеться про основні аспекти дослідження онімної семантики. Складність огляду процесу семантичного розширення власних назв у контексті теоретичних інтерпретацій природи значення загалом та онімного значення зумовлена, по-перше, відсутністю загальної теорії значення, по-друге, загальнонауковістю проблеми та розмитістю онтологічних меж предмету аналізу. Така ситуація здебільшого характерна для досліджень, що перебувають на перетині різних наук.

Виявлено, що всі окреслені в роботі аспекти вивчення природи лексичного значення (семіотичний, когнітивний, лінгвокультурологічний, семасіологічний) мають спільні положення. З'ясовано, що у свідомості мовної особистості внаслідок її належності до певної культури існує стереотипне ядро знань (когнітивна база, або ядро культурного простору, або семіосфера) і складається воно з глобальних, національних та локальних елементів. Узагальнення знань пов'язане з поняттям концептуалізації світу (глобальні та національні елементи) й особистим сприйняттям дійсності (локальні елементи). Концептуальне осмислення категорій культури втілюється в системі образів, яка формується, повторюється і здатна відтворюватися в процесі соціалізації індивідуума. Образи мають денотативний та конотативний компоненти. Спілкування в певних ситуаціях передбачає актуалізацію спільної інформації. Тому важливо враховувати, щь відомо комунікантам про подію та ситуацію, яка виступає екстенсіоналом висловлення. Повторювана осмислена відтворюваність культурної інформації породжує поліденотатність.

Установлено такий алгоритм спільних позицій теорій природи лексичного значення: когнітивна база (глобальне, національне, локальне) > комунікативна ситуація (актуалізація спільної інформації) > повторюваний образ (концепт, культурна конотація, стереотип) > поліденотатність.

Жодна теоретична інтерпретація не може претендувати на статус абсолютної істини, проте поєднання кількох наукових парадигм висвітлює предмет дослідження з різних боків. Так, на засадах парадигмоцентричного підходу до явищ мови визначено традиційні напрями дослідження онімного значення і ставлення до природи значення на різних етапах розвитку наукової думки.

Проаналізовано один із варіантів моделювання семантики оніма, пов'язаний із розробкою концепту власної назви, концептуальну модель семантики топоніма М.В. Голомидової, доповнену О.Л. Березович. За цією схемою в роботі розглянуто семантику конотоніма Агасфер (Агасвер). У трьох рівнях згаданої концептуальної моделі (концептуальне ядро, прагматична зона і семантичні зв'язки) у конотонімі Агасфер насамперед визначено традиційне концептуальне ядро. Воно має сталу структуру і складається з таких компонентів: загальна категорійна семантика онім; особове ім'я; часткова категорійна семантика міфоантропонім; літературний антропонім; часткова характеризувальна та індивідуалізувальна семантика персонаж легенди ХIII ст., згідно з якою був приречений на вічне блукання за відмову Христові у відпочинку біля свого дому по дорозі на Голгофу.

Аналіз семантичних зв'язків передбачає встановлення синонімії: часто вживаний синонім конотоніма Агасфер Вічний Жид; контекстуальний синонім Мойсей: Я вічно безпритульний Агасфер, я Мойсей, який сорок років кружляє в пустелі, яку можна пройти за сорок днів (П. Загребельний) і Марко Пекельний, Марко Проклятий (на думку деяких дослідників, це український варіант міфологеми вічного блукальця Агасфера).

Лінгвістичний та філософський погляди на формування онімного значення засвідчили, що сучасний стан проблеми вивчення природи семантики і семантики пропріальних одиниць зокрема відзначено подальшим розвитком семасіологічного й ономасіологічного напрямів. У роботах із семасіології продовжують пошуки методів аналізу наявного значення в онімі. Усталеними традиційними поглядами цього напряму на онімну семантику в ономастиці вважають висновки О.В. Суперанської про те, що власна назва належить до спеціальної лексики і значення власної назви не дорівнює значенню апелятива та ніколи ним не обмежується. Значення власної назви - фактор суспільно-історичний; тому, крім лексичного компонента, власна назва містить екстралінгвальні складники (естетичний, афективний, морально-оцінний та ін.).

Теорії ономасіологічного напряму характеризуються спробами змоделювати процес появи значення в онімі. Для цього використовують досвід різних суміжних наук - когнітивістики, лінгвопсихології, етнолінгвістики, лінгвокультурології, семасіології тощо. На основі таких досліджень доведено, що власна назва містить інформацію, оскільки називає об'єкт. Будь-яка інформація про об'єкт входить до онімної семантичної структури. Семантична насиченість оніма різна в різних людей. Оскільки ім'я розширює свою інформаційну значеннєву базу із набуттям соціально-культурної вагомості, виявити механізм розвитку семантики насамперед допомагає застосування когнітивних критеріїв. Одним із основних компонентів онімної семантичної структури стає образний компонент як конкретно-чуттєве уявлення.

У дослідженнях обох напрямів закцентовано увагу на високій здатності оніма до семантичного розширення.

У цьому розділі розкрито сутність семіотичного методу дослідження онімного значення й доцільність його застосування для аналізу конотонімів. Відзначено, що переплетіння поняття `концепт' у когнітивній лінгвістиці й у лінгвокультурології спричинило поєднання когнітивного та лінгвокультурологічного методів дослідження. Тому в розробках концептів власної назви усталилося розуміння динаміки значення як співвідношення між рівнем уявлення (образом) та рівнем інтерпретації мовного вираження. Процес семантичного розширення власних назв породжується зміщенням думок про різні індивідуальні об'єкти. У семантичній структурі пропріальної одиниці важливе місце посідає образний компонент, який завдяки прагненню до інтелектуального розвитку, експресивного називання, здатності до відтворювання, повторюваності та впізнаваності в певних комунікативних ситуаціях стає основою для розвитку онімної семантики. Через це одиницею семантичного наповнення оніма запропоновано вважати конотонімний концепт.

Онімне значення та конотонімний концепт репрезентовано також і як одиниці мовної (та її частини - онімної) й концептуальної картини світу. Відзначено, що мові властивий як універсальний, так і національно-специфічний спосіб концептуалізації дійсності, а в проблемі семантичних змін виявляється діалектика взаємин мови зі світом та свідомістю людини. Міждисциплінарний синергетичний підхід до вивчення онімів уможливлює детальніший аналіз взаємозв'язку мови та культури.

У другому розділі “Конотонімізація як вияв семантичного розширення власних назв” розглянуто механізм виникнення конотонімів. Визначено, що семантичне розширення власних назв відбувається на основі раніше пізнаного знання, зміст якого може переосмислюватись у позачасовій та позапросторовій домінанті. Зміщення структури базового онімного значення починається тоді, коли якийсь об'єкт, названий іменем, стає інформаційно вагомим у соціумі. Власне ім'я ототожнюється з цією інформацією, може її замінювати, стає її знаком, одночасно виявляючи логічну та емоційну оцінку об'єкта. Саме так виникає конотонім - онім, збагачений новим значенням унаслідок асоціативно-образного мислення, передумовами сприйняття якого стають раніше пізнані чуттєві образи, інтелектуальний рівень та особистісне розуміння його суб'єктом.

Процес появи такого оніма названо конотонімізацією. З одного боку, він ототожнюється з апелятивацією, тобто переходом власних назв у загальні; з іншого з деонімізацією, втратою онімом своїх ознак. Дослідження етапів своєрідного „завмирання“ онімів на шляху семантичного перевтілення змушує звернути увагу на нову групу власних назв, які певний час перебувають у силовому полі дії цього процесу.

Типологія конотативних онімів спирається насамперед на основні положення теорії конотонімії. Типологія конотонімів Є.С. Отіна за класифікаційними критеріями є дуже широкою й охоплює традиційні просторові (у різних мовах) та часові (діахронні) координати. Зокрема це узуальні та оказіональні конотоніми. Узуальні конотоніми мають інтра- та інтерлінгвальний характер. Конотоніми розрізняються також за референтною основою: існують конотативні антропоніми, топоніми, артіоніми, бібліоніми, зооніми тощо. Залежно від семантичного обсягу й характеру смислової структури конотоніми можуть бути моно- й поліконотемні. За діахронною ознакою конотоніми мають або живу конотемну структуру, або складаються з елементів пригаслих значень. І зрештою, конотоніми можуть мати різну спроможність до деривації.

Наявна типологія поширена кількома моделями. Простежено вживання конотонімів за стилями, у яких вони слугують образними одиницями. Критерій стилістичної належності важливий для з'ясування конотативних компонентів онімного значення. Найпоширеніші публіцистичні конотоніми, оскільки мета публіцистичного стилю вплинути на читача (слухача - у телевізійних жанрах комунікації): Європа (`цивілізація'), Палестина (`рідна земля'), Мекка (`місце поклоніння святиням'), Атлантида (`світ, що безслідно зникає'), Палермо (`кримінальний район'), Клондайк (`місце, що приховує скарби'), Жанна Д'арк (`героїня, патріотка'), Дон Кіхот (`романтик'), Остап Бендер (`спритний шахрай'), Попелюшка (`незаможна дівчина'; `заробітчанка') тощо. Частотними є розмовні конотоніми: Абрам, Абрамович, Рабинович, Цукерман (`єврей'), Хвеська (`дурна та балакуча жінка'), Солоха, Химка, Хівря (`язиката, надто говірлива та дурнувата жінка'), Бобик, Барбос (`зневажливе звертання до особи'), конотоніми молодіжного сленгу Андерсен (`брехун, вигадник'), баунті (`буряковий самогон'), Армагеддон (`стан сп'яніння'). Белетристичні конотоніми найчастіше використовуються для характеристики персонажів художніх творів: Понтій Пілат (`злодій, нелюд'), Соломон (`мудрець'), Цицерон (`оратор'), Адам (`давня людина'), Квазімодо (`горбун, некрасива людина'), Казанова (`невгамовний коханець'), Асмодей (`носій зла') та ін.

Найменш уживаними є наукові конотоніми, які виникли з метою точніше означити комплексні поняття. Науковий стиль здебільшого звертається до так званих „штучних“ конотонімів, наприклад, коли йдеться про класифікацію психологічних типів людини за іменами історичних осіб або літературних персонажів: манілов, голохвастов, дон-кіхот тощо. Усталені назви відтінків кольорів автомобілів викликані асоціаціями, пов'язуваними з певним географічним об'єктом: альпи - це білий металік; вавилон - сіро-бежевий неметалік; балтика - холодний темно-синій неметалік, піцунда - неметалік зелено-блакитного кольору тощо.

Багато термінів наукового стилю є онімами, що деонімізувалися без конотонімізації. Це назви фізичних одиниць (ампер, ом, джоуль, рентген, кюрі), хімічних елементів (полоній, кюрій), медичні терміни (атлант, хвороба Боткіна), кулінарні назви (олів'є, наполеон, суп Лоррен. Пор.: українська назва запечених коржів хуми, в основі якої лежить конотонім Хома `проста людина'), назви предметів легкої промисловості (бостон, панама) тощо.

Стилістична обмеженість унаслідок чіткої прагматичної ролі характерна тільки для наукових конотонімів. Широкий діапазон використання інших типів стилістичних конотонімів не дозволяє віднести їх лише до одного стилю. Залежно від мети вживання різною стає конотонімна кореферентність, тому розмовні конотоніми можуть стати белетристичними або публіцистичним. Стилістична маркованість таких конотонімів залежить від їхнього призначення: якщо конотонім - типізатор особистих якостей, його прерогатива - художній текст; якщо конотонім набуває ситуативності і є квантором подійності - це публіцистичний стиль. Втрата урочистості, хитання між побутовістю й залишками патетичності найчастіше сигналізують про перехід до розмовного стилю. Різну стилістичну характеристику конотоніма залежно від амплітуди його прагматичної зони простежено на прикладі конотоніма Іуда (Юда).

За частотністю вживання конотоніми поділено на активні і пасивні. Активними є переважна більшість античних та християнських конотонімів (Одіссей, Ментор, Аріадна, Гермес, Нарцис; Голіаф, Марія, Лазар, Каїн); конотоніми депоетонімного походження (Дон Жуан, Робінзон; Добчинський, Держиморда, Плюшкін; Лоліта; Явдоха Зубиха, куркуль Калитка); імена з творів маскультури (Термінатор, Брус Лі, Рембо, «Маски-шоу», Барбі, Крюгер). Пасивними конотонімами стають ті, що виступають прецедентними іменами когнітивної бази інтелектуалів, ерудитів (Алеко, Сибарит, Сольвейг, Бенкендорф, Тамерлан, Алкид). Обмежено, лише окремими мовцями, вживаються конотоніми розмовного характеру: з негативною характеристикою особи (Альбіна, Альоша, Толік, Дуся, Андерсен), ситуації, предмета тощо (сленгові конотоніми). Пасивність конотонімів спричинена також фактором часу: референти конотонімів стали непопулярними, забутими, і основна конотема „пригасає“ («Аврора», Гаврош, Глитай, Гнучкошиєнко, Хома Гудзь, Жаботинський, Каменярі, Тузла). Активні конотоніми внаслідок частого вживання можуть стати деонімами, а пасивні - втратити конотативність і повернутися до звичайних власних назв.

Із певними застереженнями приймаючи термін „прецедентність“ (з огляду на факт його поширеності й необхідність позначити важливу ознаку), варто зважати на відносність понять „відоме ім'я“, „популярне ім'я“ для різних людей. Крім того ім'я, проходячи через свідомість людини, може набувати специфічних для кожного асоціацій та конотацій.

За бінарним принципом на противагу явищу прецедентності подано корелятивне йому поняття оказіональності. Оказіональними можуть бути збагачені образністю внаслідок семантичного перенесення конотативні імена, втілені в одномоментну, контекстуально зумовлену ономастичну метафору (рідше - метонімію), які не набули поширення Наприклад: новий Аркас, сучасна Евеліна Ганська, українська Спарта.

У другому розділі з метою окреслення метамови аналізу конотонімів запропоновано систему понять конотоніміки як науки про конотоніми і подано їх визначення та стисла характеристика. Насамперед це конотонімний концепт - форма плану змісту конотоніма як онімної одиниці поза прямою референцією, організована таким чином, що основним стає метафоричне (або символічне) значення, яке за нейтрального стилю висловлювання позначається загальною назвою. Конотонімний концепт одиниця семантичної наповненості конотоніма. Його структуру утворює ядро - конотативна архісема - архіконотема з типовою, архетипно спрямованою ціннісною культуроносною ознакою, а периферію - інші конотеми та денотативні семи.

Конотонімний концепт формується на основі архетипу конотоніма, тобто первісної значеннєвої форми для утворення конотоніма, яка виникла у найдавніші часи й визначає структуру моральної, естетичної та пізнавальної діяльності носія мови. На основі поняття `архетип' складається ціннісна система національно-культурного соціуму. Виявляючись як віртуальний образ, архетип має абстрактний характер і становить особливу матрицю для творення емоційно насичених образів (архетип жінки, архетип воїна, архетип злодія).

Сукупність архетипів становить культурний патерн - запозичення культурної моделі, культурного зразка, мовної одиниці (Афродіта, Венера, Нефертіті, Джоконда, Мерлін Монро, Бріджит Бордо - конотоніми, запозичені з різних культур за культурною моделлю (культурним кодом) `зразок жіночої краси'). Культурний код - сума способів переходу між формою і змістом оніма, який долає етапи конотонімізації; відповідність між значеннями набору стереотипів; тип універсального аналізу різних, але чимось подібних об'єктів (наприклад: код зовнішності; код їжі; код героїзму; код кохання). У наведеному далі тексті ключем до відтворення змісту конотонімів є код поведінки позначуваних ними осіб: Маємо шарикових і швондерів української політики, головною метою яких є «відібрати й розділити» повноваження і посади (Українська правда, 14.05.2008).

До основних понять конотоніміки віднесено стереотипізацію і стереотипи. Стереотипи - ментальні утворення, наслідок мовленнєвого мислення на базі патернів, крізь призму яких мовець бачить зміст об'єкта, відповідно до якого розчленовує його, виділяючи мотивовану ознаку і структурну базу нового імені. (`Отелло як ревнивець'; `Швейцарія як красива гірська місцевість'). За стереотипними референтними ознаками, що послужили семантичною основою творення конотонімів, виявлено елементні конотоніми та подійні. Елементними є ті конотоніми, які виникли внаслідок виділення певного елементу референта: риси характеру (мати Тереза - `готовність усім допомагати', Санчо Панса - ?вірність дружбі', Триндичиха - `балакучість', Мегера - `дратівливість, злоба',Тартюф - `лицемірство'), характерної особливості (Крез - `багатій', Шумахер - `любитель швидкої їзди', Хацапетівка - `віддалене місце', Шапокляк - `капосна бабуся') або іншої ознаки (Песталоцці - `талановитий вихователь', Пальміра - `місто дивовижної краси', Пенелопа - `вірна дружина'). Подійними названо конотоніми, в основу творення яких покладена подія, динамічна ознака чи особливість. Наприклад, Вандея -`повстання, бунт'; Вавилон - `руйнація'; Помпея - `катастрофа'; Одіссея - `мандри'.

Часто наслідуваний, загальноприйнятий спосіб конотонімізації, який спирається на суб'єктивну категоризацію явищ, традицію, повторюваність, прагматичну функцію знака, запропоновано називати стереотипізацією.

Як поняття конотоніміки потрактовано конотат, конотему, кореферентність, конотонімосферу і конотонімогенез. Так, конотат - це реальний об'єкт пізнавальної діяльності (людина, географічний або космічний об'єкт, літературний чи міфологічний персонаж, тварина, твір мистецтва тощо), образне уявлення якого збагачене змістовими компонентами вторинної природи. Це дає можливість йому стати основою для зіставлення з іншим об'єктом (наприклад, літературний персонаж Д'Артаньян; топоніми Ташкент, Сахара як об'єкти для появи конотонімів Ташкент,Сахара із значенням `спека'). Конотема - референтне співзначення конотоніма (у наведених прикладах це `шляхетний чоловік, лицар' та `спека' відповідно). Кореферентність - однакове предметне співвіднесення кількох конотонімів: О ціцерон районного масштабу! О демосфен в кольчузі із цитат! (М. Пшеничний). Конотонімосфера - концептуальна сфера, що позначає сукупність усіх вторинних значень конотоніма, які функціонують у мові й мовленні та реалізуються в усіх аспектах його семантики. Конотонімогенез - безперервний процес утворення й трансформації конотонімів у мовній діяльності. На початковому етапі перетворення оніма в конотонім (конотонімізації) він виступає як оказіональний конотонім. Терміни деантропонімний, детопонімний, дезоонімний, депоетонімний (конотонім) вказують на джерело його творення.

У дисертації представлено систему конотонімії як сукупність елементів, що перебувають у синтагматичних і парадигматичних відношеннях і зв'язках один з одним, утворюючи певну єдність і цілісність. Системні відношення у плані парадигматики найчастіше виявляються в бінарних протиставленнях. Принцип функціоналізму, застосовуваний до аналізу цієї системності, окреслює взаємозумовлені диспозиції сакрального / профанного (Єрусалим - Палермо), прецедентного / оказіонального (Отелло - Алеко), інтер- та інтралінгвального (Монблан - Говерла), моно- та поліконотемного (Харитон - Іван), «давнього» / «сучасного» (Аполлон - Шварцнеффер); визначає комунікативний статус конотонімів як закономірного і спорадичного, поширеного й непоширеного, центру й периферії, активу й пасиву, діахронії та синхронії.

Конотонімна система як єдність передбачає наявність певної структури, внутрішньої підпорядкованості всіх підструктур, які містяться в ній (наприклад, конотативних антропонімів, топонімів, зоонімів, поетонімів тощо). Система конотонімії - стійка, стабільна, але підпорядкована дії функціональної рухомості. Моделювання конотонімів відбувається як за мовними, так і за адаптаційно-діяльнісними моделями, на які впливають мовні та позамовні чинники.

Третій розділ “Інтерлінгвальна та інтралінгвальна мінливість семантичного простору української конотонімії” містить широкий аналіз складу й особливостей української конотонімії, її конотонімогенезу, здійснений у трьох параметрах. По-перше, взято до уваги, що концепт формується в «текстах культури», а конотоніми, накопичуючи багатий екстралінгвальний зміст, стають одиницями культури. Тому дослідження української конотонімії проведено на основі постулату «конотонім - концепт культури». Об'єкт, названий іменем, набуває інформаційної ваги в соціумі, а онім на його позначення виявляє за таких умов здатність вбирати в себе загальні та істотні ознаки концепту культури.

По-друге, з огляду на високу духовність української культури, загальні та національні ціннісні орієнтири, розвиток української конотонімії простежено в сакральній та профанній сфері семантичного поля конотонімів. Підставою для такого ракурсу дослідження стало положення про те, що в основі національно-культурної мовної картини світу лежить так звана «основна символічна система» - ціннісна мовна матриця, яка накладається на потоки сприймання відомостей про світ подібно координатній сітці.

По-третє, постульовано, що встановити особливості української конотонімії найдоцільніше в аспекті співвідношення конотонімів різних мов. Унаслідок такого зіставлення виявлено, що конотоніми - знаки християнського світу і світової культури - виступають конотонімними універсаліями як концепти світової культури та українського культурного тексту.

З'ясовано, що на конотонімогенез наклали свій відбиток час і простір як умови пізнання світу. У конотонімному просторі змішуються різні типи простору і часу: міфологічний, реальний, побутовий, вигаданий, абстрактний і відносний, соціальний, космічний, художній. Загальний же конотонімний простір і час виступає ієрархізованим та гармонійним унаслідок організації його за стрижневим ціннісним антропоцентричним орієнтиром. Просторово-часова концептуалізація конотонімії виявляє себе як хронотоп і становить специфічний каркас конотоніма як концепту культури.

За культурологічною моделлю мислення час і простір слугують координатами, або категорійними схемами, згідно з якими упорядковується світ. Онімний простір фіксує розподіл часу за релігійними святами, що виявляється в утворенні хрононімів за іменами святих. Переосмислення часу в конотонімах за вимірами релігійних свят засвідчено в приказці не до Петра, а до Різдва ? ?хто-небудь немолодий, похилого віку': Сергію Петровичу, не молодшаєм! Вже й нам, як то кажуть, не до Петра, а до Різдва! (Леся Українка). Вияв категорії неймовірного, того, що ніколи не здійсниться, спостерігається у приказках на Юра-Івана, на Рахманський великдень, на Юра, як рак свисне ? ?ніколи'.

Простежено, як час і простір відбився на онімогенезі конотонімії. Так, простір організовується навколо людини, яка себе ставить у центрі мікро- та макрокосмосу. За утилітарно-побутовим фактором, перші предмети, з якими людина стикається в дитинстві (іграшки, меблі, кімната, будинок), уже подають певні просторові уявлення. Міфопоетичний простір завжди речовий, інакше він не існує. На рівні конотонімів це підтверджують давні назви дитячих іграшок: укр. мотрійка, іван-покиван, іванець-киванець; рос. матрёшка, ванька-встанька. Іграшка-лялька, що вкладається одна в одну, набула імені матері-предкині Матрони (матрёшка / мотрійка) і характеризує міфологічне сприйняття світу давньою людиною: тут присутня ідея продовження роду, зв'язку поколінь і одночасно розуміння того, що людина - частина всесвіту, оскільки саме за принципом мотрійки вона живе: в собі має душу і “вкладає” себе спочатку в одяг, який її оберігає від негоди і від злих духів через оберегові елементи; потім “вкладається” в хатину, яка олюднюється через зв'язок із частинами тіла (вікно-очі, правий / лівий кут, долівка / сволок), хата “вміщена” у заселений простір, тобто “мій простір”, за межами якого все інше - чуже. Мотрійка стає ніби схемою устрою довкілля, спроектованою в простір.

Інша народна дитяча забавка, лялька, що внаслідок прикріпленого до її низу свинцю завжди встає, коли її покласти, - іван-покиван, іванець-киванець отримала свою назву від конотоніма Іван - `простий', `невибагливий'. У ній втілюється відчуття ритму, дроблення часу на певні рівнозначні відрізки, що дорівнюють часу погойдування іграшки. Паралельно це й сприйняття переміщення у просторі, що дає підстави проектувати таке переміщення на реалії сьогодення: „Іван-покиван“ української політики 63-річний ветеран спецслужб Євген Марчук втратив свою колишню посаду (Україна молода, 23.09.2009). Назва мотрійка не засвідчена як сучасний конотонім, можливо, завадило цьому сакральне значення імені Матрона, у той час як конотонім Іван із своїм значенням `проста людина', навпаки, міг сприяти подальшому розвиткові наведених референтних значень. Через територіальну непоширеність і самобутність назва іншої реалії ? саморобної ляльки з ниток у національному вбранні - мотанка-солоха теж не набула конотативності в сучасному онімному просторі.

Доведено, що інтерлінгвальна конотонімія українського конотонімікону характеризується двоплановістю. З одного боку, наявні інтерлінгвальні конотоніми мають подібний склад із однаковою чи дуже подібною в багатьох мовах конотонімосферою: наприклад, античні Зевс, Олімп, Лета, Атлант, Аріадна, Ойкумена; християнські Єрусалим, Сіон, Синай; знаки світової культури та їхні нові референтні співзначення: Моцарт (`талант, видатна особа'), Ейнштейн (`вчений'), Фальстаф (`життєрадісний товстун'), Жанна Д'Арк (`героїня, патріотка'); загальновідомі реалії зі стереотипними ознаками: Лондон, Париж (`культурні осередки'), Бастилія (`фортеця, бастіон'), Бермуди (`аномальне явище), Іванов, Петров, Сидоров (`пересічні люди'). Але, з іншого боку, певна кількість інтерлінгвальних конотонімів унаслідок специфіки національної ментальності, особливостей сприймання світу, впливу різних чинників позамовної дійсності набуває інтралінгвального змістового звучання. Специфічним набором конотем різняться від російських українські конотоніми Іванов, Мамай, Мазепа, Мойсей, Бандера, Переяслав, Конотоп, Майдан тощо.

Структуру української конотонімії розглянуто як багатошарове і як багатовимірне утворення. Кожен шар - це плід «осаду» культурного життя різних епох, що чітко простежується у встановленні джерел походження конотонімів. А кожен вимір - це новий аспект, напрям дослідження, можливість ґрунтовно вивчити структуру конотонімікону, наприклад, як поєднання в конотонімосферах колективного й особистого досвіду, універсального й національного, загальновживаного та авторського.

Зазначено, що аналіз конотонімікону підпорядкований традиційному в лексикології принципу поля. У будові його логічно виділяється ядро, або базовий шар, у якому відбилися стереотипні знання про Всесвіт, і периферія додаткові ознаки, що виникають унаслідок кумуляції світобачення кожного народу. Такий ракурс дозволяє структурувати в ньому глобальні, національні та локальні елементи. Основу української конотонімії, її найщільніший і найчисельніший сектор, утворюють інтерлінгвальні конотоніми, спільні для конотонімій багатьох мов, оскільки їх джерелами творення є світова культура із збереженими в ній загальнолюдськими цінностями.

Наступний шар - національна інтралінгвальна конотонімія, скарбниця національної культури. За укладеною картотекою із 1738 одиниць 345 конотонімів у 2,5 тис. випадках слововживання (з 11340) належать до власне українського конотонімікону. Отже, вона становить приблизно п'яту частину від числа інтерлінгвальної.

Третій шар національної конотонімії ? діалектні конотоніми та конотоніми локального зосередження. Вони посідають зовсім невелику її частку. Наприклад: Галка - `нижня спідниця'; Антон, Петро (на території східної частини України) і Шимон (західна її частина) - `двірник'; Клави - `зуби'; Горпина - `огрядна жінка'; Маланка - `молода дівчина'; Гамеричка - `чужа країна'.

Одним із вимірів дослідження інтралінгвального сектору українського конотонімікону стала його характеристика за джерелами творення, якими слугують практично всі онімні розряди: антропоніми та міфоантропоніми, топоніми та міфотопоніми, біблійні імена, поетоніми, різні знаки культури (домоніми, в тому числі назви храмів, фортець, інших відомих історичних будівель; назви мистецьких творів тощо, а також батальйоніми, історичні та фольклорні імена), ергоніми, хрематоніми, наутоніми, назви кіно- та телефільмів, зооніми й т. ін.

З'ясовано, що, базуючись на основних архетипах, власне українські конотоніми зберігають ознаки давнього сприйняття світу в міфоконотонімах, наприклад: Перун (`грім', `шум, стук'), Мара (`навіювання, маячня'), Берегиня (`жінка, яка береже і підтримує домашнє вогнище, виступає покровом усьому родинному колу, передусім жінка-мати'), Пан Господар (`в обрядових різдвяних піснях - хазяїн, господар дому'). Міфічна складова будь-якого конотонімогенезу повинна містити певний набір своєрідних національних легенд, які забезпечують глибинну характеристику власної назви, її архетипів. На жаль, українська міфологія збереглася мало, нових усталених і прийнятних для суспільства легенд міфотворчого ряду офіційною елітою запропоновано не було. Тому довго зберігають свій потенціал античні конотоніми. Так, показовим є використання античних імен у прагматонімах: «Геркулес» ?`в'язка каша', «Артеміда» ? `українська торгова марка з виробництва харчових продуктів і напоїв', «Антей» ?`літак-велетень'. В основі української конотонімії закріпилася сакральна православна онімія (Адам і Єва, Едем, Каїн та Авель, Єрусалим, Віфлеєм, Армагеддон та ін.). За ситуації, коли міцнішають позиції масової культури, яка руйнує культурні цінності та етику людських взаємин, і відсутня національна політика державного рівня, міфологічний і сакральний світ конотонімів допомагає зберегти орієнтацію на загальнолюдські цінності.