Поетонімосфера художнього твору: лінгвальні та екстралінгвальні аспекти дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

УДК 81'373.2+81'42

Спеціальність 10.02.15 - загальне мовознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ПОЕТОНІМОСФЕРА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ: ЛІНГВАЛЬНІ ТА ЕКСТРАЛІНГВАЛЬНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Буєвська Марина Володимирівна

Донецьк - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Калінкін Валерій Михайлович, завідувач кафедри української, російської мов Донецького національного медичного університету імені М. Горького Міністерства охорони здоров'я України.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Пахомова Світлана Миколаївна, завідувач кафедри словацької філології Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

- кандидат філологічних наук, доцент Чуб Тетяна Вікторівна, доцент кафедри практики романо-германських мов Інституту філології Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Захист відбудеться "7" квітня 2011 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.10 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Донецького національного університету за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розіслано "4" березня 2011 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент М.О. Вінтонів

Анотація

Буєвська М.В. Поетонімосфера художнього твору: лінгвальні та екстралінгвальні аспекти дослідження. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.15 - загальне мовознавство. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2011.

У дисертації подано цілісний теоретичний аналіз поетонімосфери як складно організованої системи.

Під час синтагматичного розгортання тексту літературного твору поетонімосфера перетворюється, підсилюється виразність її компонентів, видозмінюється сукупна семантика поетонімів. Завдяки актуалізації семантичних зв'язків та відношень між компонентами в ній з'являються нові риси та властивості. Цей процес у загальному підсумку перетворює поетонімосферу на особливий конструкт у складі художнього цілого твору.

Рухливість семантики онімів у межах поетонімосфери, динамічність її складових можливі лише за умов відносної стійкості кожного з її елементів. Компоненти поетонімосфери зазнають впливу з боку найближчого контексту, лінгвальних та екстралінгвальних факторів. Унаслідок цього в процесі поетонімогенезу стають помітними різноманітні "стани" онімів, що складають поетонімосферу.

Ключові слова: зв'язок, контекст, поетика, поетонім, поетонімосфера, семантика, система.

Буевская М.В. Поэтонимосфера художественного произведения: лингвальные и экстралингвальные аспекты исследования. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.15 - общее языкознание. - Донецкий национальный университет. - Донецк, 2011.

В диссертации представлен целостный теоретический анализ поэтонимосферы как множества, состоящего из компонентов различного уровня сложности, простых элементов, а также связей и отношений между ними. В основу рабочей гипотезы исследования легло утверждение о принципиальной несводимости поэтонимосферы как организованной по законам художественного творчества системы поэтонимов ни к семантической, ни к образной "сумме" компонентов. Семантическая активность поэтонимосферы, её особое положение в структуре литературного текста, её значимость для реализации художественных целей творца превращают проприальную систему произведения в своего рода "новообразование", принципиально отличное от моделируемых поэтонимосферой свойств онимного пространства любого языка. Для изучения поэтонимосферы был разработан специальный метод трехступенчатого анализа и поэтапного синтеза.

Поэтонимосфера художественного произведения является сложно организованной системой, в которой совокупность компонентов различного уровня сложности и интегративный результат их взаимодействия порождают качественно новое с точки зрения семантики и лингвистической поэтики образование. Между элементами поэтонимосферы и словесной тканью художественного произведения осуществляется не простая функциональная связь, а возникает и развивается значительно более сложная система разнокачественных зависимостей.

Подвижность семантики онимов в рамках поэтонимосферы, динамичность ее компонентов гарантируются относительной устойчивостью семантики каждой из ее составляющих. Находясь на границе взаимодействия читательского и авторского сознаний, поэтонимы испытывают влияние со стороны ближайшего контекста, со стороны всего текста, от затекстовых лингвальных и экстралингвальных факторов, вследствие чего актуализируются разнообразные "состояния" поэтонимов.

Синтагматическое развертывание текста произведения постепенно усиливает выразительность, видоизменяет совокупную семантику поэтонимов, придаёт каждому из компонентов поэтонимосферы новые черты и свойства. Под влиянием контекста, понимаемого, по А.Ф. Лосеву, как "широчайший принцип", в каждом компоненте в отдельности и в поэтонимосфере в целом формируются уникальные свойства. Этот вначале внутритекстовый процесс с течением времени культурной жизни произведения выводит его и, естественно, представленную в нем поэтонимосферу в круг интертекстуальных отношений и, в конечном итоге, в семиосферу мировой культуры.

Сознание автора, "руководимое" стремлением как можно точнее передать творческий замысел с помощью художественных образов, преобразует присущие бытовой речи отношения между компонентами онимного пространства языка в характерные только для поэтонимосферы свойства. Так в структуре поэтонимосферы формируются выявленные нашим исследованием и проанализированные поэтонимы-ключи, поэтонимные "оси", разного уровня сложности и качества микросистемы поэтонимов, их подсистемы и, по-видимому, множество других качеств, свойств и явлений, изучать которые следует, о чем свидетельствует эффективность уже применявшихся приемов, с учетом динамики накопления смыслов и преумножения граней значения.

Иными словами, поэтонимосфера превращается в специфический конструкт в составе художественного целого произведения, отдельные стороны и общие свойства которого еще предстоит изучать не одному поколению исследователей.

Ключевые слова: связь, контекст, поэтика, поэтоним, поэтонимосфера, семантика, система.

Buievska M. V. Poetonymosphere of literary work: lingual and extralingual aspects of reserch. - Manuscript.

The dissertation to obtain the degree of the candidate of philological science, major 10.02.15 - general linguistics. - Donetsk National University. - Donetsk, 2011.

The complete theoretical analysis of poetonymosphere as a complicated system is presented in the dissertation.

Poetonymosphere changes, expressiveness of its components transforms, cumulative semantics of poetonym amplifies during the syntagmatic unfold of the text of a literary work.

New lines and properties are appeared in it due to actualization of semantic links and relations between its components. This process finally transforms poetonymosphere into an especial construct of literary text.

Mobility of onyms' semantics in frameworks of poetonymosphere, dynamism of its components are possible only on the assumption of relative stability of each of its components. Components of poetonymosphere come under influence from the nearest context, lingual and extralingual factors. Thereof various "conditions" of poetonims as components of poetonymosphere are became noticeable pending the poetonymogenesis.

Keywords: relationship, context, poetics, poetonym, poetonymosphere, semantics, system.

Загальна характеристика роботи

З моменту захисту В.М. Михайловим (1956 р.) першої дисертації з літературної ономастики протягом більше п'ятдесяти років проблеми функціонування власних імен у художньому тексті розроблялися багатьма дослідниками, що сприяло виокремленню цього напряму ономастичних досліджень у самостійну наукову дисципліну, яку ми, підтримуючи пропозицію В.М. Калінкіна, називаємо "поетонімологія".

Однією з проблем, вирішенням якої переважно останнім часом займаються ономасти, є осмислення статусу, природи та особливостей сукупності власних імен у межах літературного твору. Разом із загальнотеоретичними розвідками в цьому напрямі (Ю.О. Карпенко, Є.С. Отін, В.М. Калінкін, Т.В. Чуб, Н.В. Усова, Н.В. Мудрова та ін.) існує багато описових праць, автори яких досліджують власні імена художнього тексту як множину (В.В. В'язовська, Т.І. Крупеньова, Г.П. Лукаш, С.А. Нагачевська, О.Д. Петренко, С.А. Скуридіна, О.О. Усова, Г.В. Шотова_Ніколенко та ін.).

Реферована дисертація присвячена пошуку істотних формальних і змістових ознак поетонімосфери як множини власних імен художнього твору, що складається зі взаємодіючих компонентів різного рівня складності (від окремих поетонімів до певним чином організованих мікросистем), розуміння яких просто як суми елементів призводить до втрати найсуттєвіших рис цієї художньої цілісності.

Актуальність. Для сучасного етапу розвитку поетонімології характерним є експоненціальне зростання кількості досліджень, у яких вивчаються сукупності власних імен конкретних художніх творів. Проте, як відомо, збільшення кількості однотипних розвідок мало що додає до теоретичних узагальнень. У той же час у поетонімосфері як об'єкті дослідження існують аспекти й феномени, які досі не були предметом зацікавленості поетонімологів. Поява праць, присвячених поетонімогенезу, динамічній природі синергетичної семантики та конгенеративної поетики власних імен у художньому творі, актуалізували необхідність дослідження сукупності власних імен літературного тексту як системи, вивчення зв'язків між компонентами поетонімосфери та факторів її систематизації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов'язане з науковими розробками кафедри загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету в межах тем "Актуальні проблеми сучасної лексикології та ономастичної лексикографії" (номер державної реєстрації ДР 0100 005070) та "Лексикографічні аспекти вивчення ономастики" (номер державної реєстрації ДР 0196 WO 3133). Тема дисертації затверджена вченою радою Донецького національного університету (протокол № 3 від 29.02.2008 року).

Матеріал дослідження становили вибрані художні твори різних родів і жанрів з української, російської, англійської, іспанської, французької, туркменської літератур.

Об'єктом дослідження стали поетонімосфери дібраних для аналізу творів, у яких функціонують різноманітні власні імена й інші засоби номінації, характерні для різних часів розвитку національних літератур.

Предмет аналізу - лінгвальні та екстралінгвальні чинники, що зумовлюють формування поетонімосфери як особливим чином "сконструйованої" художньої цілісності.

Метою роботи є дослідження (з урахуванням мовних та позамовних аспектів) функціонуючих у межах літературного твору поетонімів, зв'язків та відношень між компонентами поетонімосфери, що забезпечують її якості як художньої цілісності специфічного типу.

У зв'язку із зазначеною метою виокремлені такі завдання:

- сформулювати методологічні засади вивчення поетонімів з урахуванням їх динаміки в межах поетонімосфери;

- розробити методику аналізу синергетичної семантики сполучень з поетонімами із урахуванням характеристики кожного зі сполучуваних елементів;

- дослідити, яким чином творча свідомість автора регулює формування сукупностей поетонімів в естетично значущу організовану єдність;

- довести, що складові поетонімосфери, моделюючи реальну онімію і її структури, відрізняються від неї наявністю внутрішніх семантичних сил, що зумовлюють художню цілісність поетонімосфери та визначають характер її взаємодії з текстом твору;

- виявити лінгвальні та екстралінгвальні чинники впливу на механізми формування зв'язків і відношень між компонентами поетонімосфери;

- на основі спостережень за "розгортанням" поетонімосфери в різноманітних творах художньої літератури знайти ознаки універсальності в механізмах формування поетонімосфери в системно організовану множину;

- сформулювати принципи комплексного аналізу поетонімосфери окремого художнього твору.

Наукова новизна полягає: 1) у виявленні й подальшому аналізі нового предмета дослідження - формальних і змістових зв'язків та відношень між компонентами поетонімосфери, - щодо якого дослідницької традиції не існує; 2) в адаптації описового та функціонального способів дослідження до потреб вивчення названого предмета; 3) у підпорядкуванні інтерпретацій науковому принципу або аксіомі, згідно з якою визнання того або іншого компонента невід'ємним елементом поетонімосфери допускається лише за умови наявності зв'язку між ним та іншими одиницями, результатом спільної дії яких є синергетична семантика та конгенеративна поетика онімії твору.

Новизна дослідження підтверджується не лише відсутністю в українському мовознавстві взагалі та поетонімології зокрема відповідно скерованих розвідок, а й спрямованістю праці на подолання традиційного сприйняття онімного простру художніх творів як довільної множини імен.

Методологічну базу дослідження становили теоретичні погляди В.M. Михайлова, О.В. Суперанської, Е.Б. Магазаника, Ю.О. Карпенка, Є.С. Отіна, В.М. Калінкіна і деяких інших вчених. Найбільш широко й послідовно в дисертації використані такі методики та прийоми дослідження: 1) відбір та систематизація контекстів з поетонімами; 2) аналіз контекстів, що поширюються; 3) метод комплексного філологічного аналізу тексту; 4) описовий метод. Для пізнання поетонімосфери був спеціально розроблений метод трисхідчастого аналізу та поетапного синтезу. При необхідності застосовувались й деякі інші прийоми філологічних досліджень.

Теоретична значущість роботи визначається поглибленням наявної теоретичної бази поетонімології як наукової дисципліни в аспектах подальшої розробки уявлень про: 1) системні, структурно-семантичні, семіотичні та естетичні риси поетонімосфери як художньої цілісності; 2) синергетичну семантику поетонімів; 3) конгенеративну поетику власних назв у художньому тексті.

Практична цінність дисертації: здобуті результати можуть бути використані під час викладання мови та літератури в школі, у вузівських курсах стилістики мов, історії літератури, спецкурсі з поетонімології, у коментуванні художніх творів, у перекладацькій діяльності.

Особистий внесок здобувача. Положення, викладені в дисертації, статтях та доповідях, що відбивають зміст дисертації, добуті одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації висвітлені в доповідях і тезах на 24 міжнародних конференціях, серед яких найбільш значущі: Міжнародна ономастична конференція "Традиційне і нове в вивченні власних імен" (Донецьк - Горлівка - Святогірськ, 2005); XII Всеукраїнська ономастична конференція "Ономастика України у загальнослов'янському контексті" (Чернівці, 2007); XIII Всеукраїнська ономастична конференція (Ужгород, 2009); I-V Святогірські ономастичні читання (Святогірськ, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010); "Гриновские чтения" (Феодосія, 2006, 2008, 2010); XVI-XIX Міжнародні наукові конференції імені проф. Сергія Бураго "Мова і культура" (Київ, 2007, 2008, 2009, 2010); Кримський міжнародний симпозіум "Крим та світова література" (Саки-Євпаторія, 2006); I-IV Кримські Міжнародні Михайловські читання "Собственное имя в русской и мировой литературе" (Саки-Євпаторія, 2007, 2008, 2010; Феодосія, 2009); Форуми русистів України (Ялта, 2009; Алушта, 2010) та ін.

Публікації. Основні результати дисертації викладені в 11 публікаціях, 9 з яких - статті у фахових виданнях, що наявні у відповідному переліку ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, основної частини, яка містить три розділи з висновками, загальних висновків, списку використаної літератури (212 позицій), списку джерел ілюстративного матеріалу. Загальний обсяг роботи - 250 сторінок, основний текст - 221 сторінок.

Основний зміст роботи

У Вступі відзначено, що суто лінгвістичний підхід до розглядуваної проблеми здебільшого зводився до аналізу онімії як простої сукупності імен, яка тим або іншим чином віддзеркалює стан реальної онімії. При цьому поза межами розгляду залишались певні якості поетонімосфери, релевантні не лише літературним творам, а й художньому в широкому сенсі слова мовленню. У дослідженні пропонується, уникаючи спокус еклектичного підходу, доповнити цей погляд суто поетонімологічним зверненням до художнього тексту, забезпечивши цілісний аналіз об'єкта. Визначені актуальність, своєчасність роботи, зв'язок її з науковими програмами, мета дисертації, завдання дослідження, об'єкт, предмет, методологічна база, теоретична значущість та практична цінність розвідки. Подано інформацію про апробацію результатів дослідження та структуру роботи.

Перший розділ "Передумови та вихідні положення системного дослідження сукупності власних імен у художньому творі" відображає основні етапи розвитку уявлень про множину власних імен у художньому творі, починаючи від інтуїтивного використання поетичних можливостей пропріальної лексики й сукупностей імен майстрами художнього слова до цілеспрямованого вивчення властивостей та якостей множини власних імен філологами. Інформація про первинні уявлення подана в підрозділі 1.1. "Вступна ретроспектива". У ньому відображено процес становлення наукового підходу до власних імен у художньому творі, вибірково представлені позиції Аристотеля, Н. Буало, М.В. Ломоносова, В.Г. Бєлінського та ін. щодо використання власних імен та їхніх стилістичних якостей. Підрозділ 1.2. "Історія виникнення і розробки ідеї "ономастичного (онімного) простору"" містить інформацію про початковий етап теоретичної розробки топономастичного простору, про трансформування терміна й змісту поняття "топономастичний простір" спочатку в "ономастичний", а потім в "онімний простір". Усвідомлення того, що певним чином організовані сукупності власних імен на відміну від поодиноких онімів зазнають впливів, що сприяють систематизації відношень між елементами, почалося з праць В.М. Топорова. Він першим у славістиці вивів базові теоретичні твердження щодо топономастичного простору й перспектив його теоретичного вивчення. Головні положення наукової праці В.М. Топорова "Из области теоретической топономастики", першої наукової спроби семіотичного опису сукупності власних імен, містять методологічно важливі висновки про амбівалентну природу множини імен, що побудована на основі головних антиномій (життя / смерть, добро / зло, свій / чужий, далеко / близько й т. ін.).

Поява роботи В.М. Топорова дозволила всім подальшим розвідкам у цьому напрямі вийти на якісно новий рівень. Огляд дисертацій останніх двадцяти років показав, що відбулися значні зміни в уявленні про можливість та доцільність вивчення саме сукупностей власних імен.

З 80-х років XX ст. частіше почали використовувати поняття "ономастичний простір", яке пізніше деякі дослідники стали називати "онімним". Зміни в терміні не є формальними. Вони відображають моменти переосмислення та уточнень його змісту. На жаль, і сьогодні в ономастичних центрах України (Київ, Одеса, Львів, Донецьк, Ужгород та ін.), так само, як і в поглядах окремих дослідників, не досягнуто остаточного порозуміння щодо окремих термінів і погодженості в деяких аспектах метамови ономастики.

Далі представлено історіографічний нарис шляху українських та російських поетонімологів до розуміння сенсу поетонімосфери: від опису окремих імен через поняття "ономастичний (онімний) простір" до усвідомлення специфіки конструкта "поетонімосфера". Головним чином це був шлях подолання уявлень про сукупність власних імен у художньому тексті як про неструктуровану множину.

Підрозділ 1.3. "Проблеми метамови теорії поетонімосфери" присвячений питанням гетерогенності термінології в галузі літературної ономастики й пропозиціям щодо уніфікації метамови цього напряму досліджень.

Якими б різноманітними не здавалися спроби осмислення "ономастичного (онімного) простору", вони загалом ілюструють процес змін у стані поетонімології, перехід до цілісного осмислення, яке почалося з праць В.М. Калінкіна, що й висвітлено в підрозділі 1.4. "Формування системного підходу до поетонімосфери". У параграфі 1.4.1. "Системні дослідження в лінгвістиці" показано, що системний підхід до мовних явищ має свою історію, видається плідним, дає можливість віднайти ті факти, які при іншому погляді на явище можуть бути випущеними. Параграф 1.4.2. "Погляди В.М. Калінкіна на поетонімосферу" розкриває, як напрацювання й досягнення попередніх поколінь учених-ономастів були осмислені, оцінені, по-своєму інтерпретовані та екстрапольовані на нові факти В.М. Калінкіним, який у низці праць послідовно розробляє ідею поетонімосфери як системи. На сучасному етапі його підхід поступово формується в самостійну теорію. У розумінні В.М. Калінкіна, системні риси сукупності власних імен є не лише формальною, але й змістовою характеристикою поетонімосфери. Системний підхід дозволяє осягнути сукупність досліджуваного об'єкта, бо впевнено робити висновки щодо окремих поетонімів можна тільки за умови розгляду всієї системи імен художнього твору.

Термін "поетонімосфера", запропонований В.М. Калінкіним, використовується й іншими вченими для позначення сукупності власних імен у художньому творі. Він є відображенням не тільки метамовної детермінації, але й принципово нового усвідомлення змістовної природи множини імен у художньому тексті.

У підрозділі 1.5. "Методологічні засади дослідження поетонімосфери як системи" стверджується, що системне дослідження починається з визнання цілісності системи, яка вивчається. У параграфі 1.5.1. "З історії формування поглядів на категорії частини й цілого" представлено еволюцію уявлень про співіснування відповідних категорій, починаючи з механістичного (Демокрит, Епікур, Т. Лукрецій Кар, Р. Декарт, Ф. Бекон та ін.) через ідеалістичний (Аристотель, Г.В. Лейбніц, І. Кант, Г.В. Гегель) до матеріалістичного (Б. Спіноза, Д. Дідро та ін.) підходу.

"Частина" й "ціле" відбивають відношення та зв'язки між сукупністю предметів, що призводить до появи нових інтегративних властивостей та закономірностей, які до того не були притаманні елементам сукупності. Завдяки зв'язкам між поетонімами як частинами утворюється ціле - поетонімосфера. Отже, поетонімосферу як ціле не можна звести до елементарного набору власних імен. Як семантично активне явище вона може мислитися лише у вигляді новоутворення, що принципово відмінне від простої "суми" поетонімів.

Загальновідомо, що діалектика взаємовідношень між "частиною" й "цілим" знайшла відображення в так званих антиноміях. Чотири головні антиномії виглядають так: 1) Теза - ціле є сумою частин. Антитеза - ціле більше суми частин. 2) Частини передують цілому. Ціле передує частинам. 3) Ціле причинно зумовлене частинами. Цілісний підхід протилежний причиновому та виключає його. 4) Ціле пізнається через знання частин. Частини як продукт розчленування цілого можуть бути пізнаними лише на засадах знання про ціле.

Поетонімосфера є водночас сукупністю компонентів та інтегративним результатом їхньої взаємодії. Між частинами поетонімосфери існує не просто функціональна залежність, а набагато складніша система різноякісних зв'язків. Взаємозв'язок між частинами поетонімосфери як продуктом людської творчої діяльності та людського естетичного ставлення забезпечує формування своєрідного замкненого кола, всередині якого кожен із поетонімів є умовою інших та зумовлений ними.

У параграфі 1.5.2. "До принципів і логіко-методологічних засад дослідження поетонімосфери" представлені головні методологічні принципи і водночас методи дослідження цілого - аналіз і синтез. Під час аналізу поетонімосфери в поетонімі виділяються ті властивості, що роблять його частиною цілого, в той час, як при синтезі поетонімосфера усвідомлюється як ціле, що складається з певним чином пов'язаних між собою поетонімів та їх груп.

Засоби пізнання поетонімосфери обумовлені типами зв'язків між поетонімами, природою складових як лексичних елементів, законами синтаксичної організації художнього тексту, принципами, що забезпечують міжфразову єдність (текстотвірними, циклотвірними), а також місцем художнього твору в інтертекстуальному культурному просторі людства.

Розділ 2 "Функціональна релевантність поетоніма структурі та змісту поетонімосфери" присвячений висвітленню робочої гіпотези дослідження, згідно з якою врахування не тільки особливостей елементів, що складають поетонімосферу як ціле, а й характеру взаємодії між цими елементами є необхідним, доцільним та перспективним у вивченні поетонімосфери як системи. У підрозділі 2.1. "Контекст як середовище зародження зв'язків між компонентами поетонімосфери" доводиться, що лише в контексті поетоніми можуть реалізовувати свої кумулятивні властивості. Cинергетична семантика та конгенеративна поетика кожного з компонентів і художнього цілого постають специфічними особливостями поетонімосфери як системи. У кожному конкретному мікроконтексті поетоніми реалізують лише якусь частину своєї семантичної сутності. Тому до класичних антиномій частини та цілого запропоновано додати ще одну антиномію: ціле менше суми частин / ціле більше суми частин. На наш погляд, вона відображає реальний стан поетонімосфери як системи та уточнює характер різнорівневої взаємодії елементів у її межах.

Уже в мінімальних контекстах поетоніми здатні виявити свої істотні властивості. Найближчий компонент, який супроводжує поетонім, стоїть поряд із ним, стає другою складовою наймення, що призводить до породження нової або додаткової семантики. Так, наприклад, у контексті, де поетонім функціонує у формі орудного відмінка зі значенням порівняння, сукупна семантика висловлювання інтегрується зі значень одиниць, що його складають, та із семантичного "додатка", який виникає в момент поєднання слів у вираз. У дослідженні доведено, що у створенні нового значення щоразу бере участь лише частина семантики діючого компонента. Наприклад, у вірші М. Цвєтаєвої нададитивний смисл виникає як результат взаємодії лексики двох рядків / Лермонтовым по Кавказу / Прокрасться, не встревожив скал / (М. Цвєтаєва) У тексті дисертації кожна ілюстрація має вичерпний бібліографічний опис. . Своєю появою він "зобов'язаний" кумулятивній здатності онімів Кавказ та Лермонтов, багатству їх конотативно-інформативної сфери. Додатковий зміст виникає від контактного розташування поетонімів, синтаксичної семантики антропоетоніма Лермонтов у формі орудного відмінка порівняння-ототожнення та наявних в онімів дотекстових і допоетонімних конотацій. Ще один (і не останній) змістовий додаток формується в наведених віршах за рахунок дієслова "прокрасться", відокремленого дієприслівникового звороту "не встревожив скал". Від сукупної взаємодії усіх названих факторів активізується семантична аура і наведених рядків у цілому, і використаних у віршах поетонімів. Інтегральна семантика двох онімів істотно перевищує ефект кожного окремо взятого компонента та їх "простої" суми.

Залучення широкого контексту іноді сприяє кращому розумінню мовленнєвих процесів та змістових тонкощів. Поетапне "додавання" нових мовних фактів дозволяє читачеві під час сприйняття тексту, а досліднику в процесі аналізу простежити перебіг авторських роздумів та довести природну пов'язаність поетоніма й контексту, а також поетоніма із іншими пропріальними одиницями як частинами контексту, що поширюється. У вірші М. Цвєтаєвої "Голуби реют…" антропоетонім Лермонтов ужитий у називному відмінку в функції прикладки. Контактне розташування з поетонімом Бонапарт - / Было еще двое / … / Лермонтов, Бонапарт / - виразно вказує на їхню спорідненість в авторській свідомості. Характеристика контексту, що поширюється, тобто поступове втягування до аналізу поетонімів супутніх апелятивних та пропріальних одиниць, є відбиттям реального процесу сприйняття твору і водночас доказом необхідності виділення поетонімосфери в особливий субстрат.

Параграф 2.1.3. "Контекстна омонімія поетонімів: формальна схожість та змістова відмінність" ще раз доводить, що реалізація того або іншого варіанту семантичного наповнення поетонімів стає можливою лише в контексті. Тільки за умов урахування контексту (у широкому розумінні слова) можна повно охарактеризувати поетонімосферу художнього твору. Кожне з уживань поетоніма привносить до його семантичної аури нові відтінки, які збагачують первинне уявлення про те або інше ім'я. Винятково показовим є п'ятнадцятиразове вживання поетоніма Крути у вірші Богдана-Ігоря Антонича "Крутянська пісня". З формального боку кожне з уживань характеризується однаковою синтаксичною позицією, анафорою та паралелізмом у використанні поетонімів. Але аналіз змісту доводить, що кожна нова поява в тексті змінює семантичне наповнення власного імені.

У підрозділі 2.2. "Поетика выдношень як неодмінна умова існування поетонімосфери" показано, що зв'язки між елементами призводять до формування специфічних структурних утворень - компонентів поетонімосфери, які регулюють функціонування всього цілого. Компоненти поетонімосфери входять в ієрархічно організовану структуру зв'язків всередині поетонімосфери. Параграф 2.2.1. "Поетонім-ключ як фактор виникнення міжонімних зв'язків" містить докази того, що серед множини власних імен художнього твору або навіть усієї творчої спадщини того чи іншого автора можна визначити ключові поетоніми, що несуть на собі найбільше семантичне навантаження та репрезентують глибинні якості авторської свідомості. У творчості Марини Цвєтаєвої одним із них є поетонім-ключ Марина. Він пронизує значну частину поетичної спадщини і демонструє здатність власної назви до формування семантично насиченої аури, яка створюється поступово, синхронно з розгортанням творчого процесу.

У параграфі 2.2.2. "Поетонімна "вісь" художнього твору як структуротвірний елемент поетонімосфери") йдеться про ще один тип семантичних відношень, які не лише беруть участь у побудові поетонімосфери, а й певною мірою визначають характер та якість і її складників, і структуру оповіді загалом. Теоретичні уявлення щодо "поетонімної вісі" ілюструються фактами з роману О. Гріна "Дорога никуда". Словосполучення-оксюморон, майже нонсенс "дорога никуда" (тобто шлях, що не має мети, до якої ним можна прямувати) двічі (назвою самого роману й - підкреслено - назвою живописного полотна) визначає сенс руху сюжету. Водночас воно визначає характер оказіональних оксюморонних сполучень: готель "Суша и море"; ресторан "Отвращение"; страви: "Консоме "Дрянь"", "Бульон "Ужас"", "Камбала "Горе"" й т. ін. Оксюморон як принцип побудови поетонімосфери впливає на сюжетну організацію твору.

Розмаїття поетонімів, що "збираються" навколо одного персонажа, становить не просто набір, але й формує онімну парадигму, активну, водночас самостійну і залежну від усієї поетонімосфери (параграф 2.2.3. "Множина наймень, що стосуються одного персонажа, як мікросистема поетонімосфери"). Така властивість власних назв ілюструється колом іменувань головного героя роману О. Гріна "Золотая цепь" - Санди Пруэля. Нараховується більше десяти варіантів іменування (Санди Пруэль, Санди, Пруэль, Сандерс, Сандерсончик, ди-Сантильяно й т. ін.). Поетоніми, що стосуються одного персонажа художнього твору, створюють підсистему, яка здатна брати участь у породженні синергетичної семантики і, вступаючи у відношення з тими елементами, які перебувають за межами підсистеми, породжувати нові семантичні відношення та генерувати поетику твору в цілому. поетонімосфера онім семантика лінгвальний

Антропоетонімна складова розгалуженої системи власних імен роману Г. Маркеса "Cien Aсos de Soledad" ("Сто років самотності") ілюструє здатність поетонімів однієї категорії створювати окремі компоненти підсистеми, які організуються за тими ж принципами, що й уся поетонімосфера (параграф 2.2.4. "Підсистема певної категорії поетонімів як компонент поетонімосфери"). Так, окрему підсистему створюють наймення членів родини Буендія. Головною особливістю, притаманною родині, є "la tenaz repeticion de los nombres Наполегливе перетасування одних і тих самих імен. (Тут і далі підрядкові переклади наші. - М.Б.). " - наполегливе повторення одних і тих самих імен із покоління в покоління. Цей прийом підсилює іронічну складову в згасаючого зображенні роду, який не робить ніяких кроків назустріч якісним змінам і порушує закони природи. Він постає найважливішим засобом виразності в одному з основних мотивів роману. Прізвище родини - Buendia (Буендія) - складене з основ двох слів "buenos" та "dias", що разом у перекладі з іспанської означають "доброго дня!". Члени родини з кожним новим поколінням начебто символічно "вітають" нове коло існування, яке не відрізняється від попереднього. Усім хлопчикам, що народжувались, давали ім'я Aureliano (Ауреліано) або Jose Arcadio (Хосе Аркадіо). До того ж, "mientras los Aurelianos eran retraidos, pero de mentalidad lucida, los Jose Arcadio eran impulsivos y emprendedores, pero estaban marcados por un signo tragico Якщо всі Ауреліано були відлюдькуватими, але дуже кмітливими, то всі Хосе Аркадіо були поривчастими та рішучими, але позначеними відбитком трагізму. ". Але "залежність" від імені та неможливість повернути хід історії були сильнішими. Брати-близнюки, які в дитинстві були настільки схожими, що помилково переплутали імена, зберегли первинні риси. Кілька разів герої роману робили спробу розірвати коло, назвавши дитину іншим ім'ям: "<…> Rodrigo y Gonzalo, y en ningun caso Aureliano y Jose Arcadio, <...> Virginia, y en ningun caso Remedios <…> Родриго та Гонсало, але ні в якому разі ні Ауреліано та Хосе Аркадіо, <…> Віргінією, але тільки не Ремедіос. ". Але ж і першого, і останнього представника роду звали Aureliano (Ауреліано). До того ж, усі Ауреліано були схожими один на одного: "<…> muy pronto se vio que era un legitimo Aureliano Buendia, con sus pomulos altos, su mirada de asombro y su aire solitario <…> і невдовзі всім стало зрозуміло, що хлопчик - викапаний Ауреліано Буендія, вилицюватий, насторожений, схильний до самотності.". Проаналізований компонент підсистеми поетонімосфери характеризується тими ж ознаками, що й поетонімосфера загалом. Зв'язки, встановлені в підсистемі, між підсистемою та окремими її компонентами, між підсистемою та поетонімосферою свідчать про поліструктурність та ієрархічність "споруди", що є найбільш показовим проявом її системності в цілому.

У підрозділі 2.3. "Функціональна роль зв'язків між елементами поетонімосфери художнього твору" викладено результати спостережень за тим, як поетонімна складова реалізує текстотвірну, циклотвірну та інтертекстуальноутворювальну функції. Це стає можливим завдяки кумулятивним властивостям поетонімів та їх груп.

Параграф 2.3.1. Функція поетоніма як параметр онімографії. Про наявність у поетонімів специфічних функцій писали майже всі дослідники. Але що стосується лексикографічної практики, то в багатьох випадках онімна лексика взагалі залишалася за межами словників мови письменника. А якщо та або інша частина онімів усе ж опинялася в складі словника, мало хто замислювався навіть над тим, яким чином можна зафіксувати в словнику певну функцію поетоніма в конкретному контексті. Незважаючи на те, що спроба фіксації функцій поетонімів у словнику нам все ж таки відома (В.М. Калінкін), питання про відображення наявних між компонентами поетонімосфери зв'язків та відношень в онімографії до цього часу навіть не ставилося.

У наступному параграфі 2.3.2. "Текстотвірна функція поетонімосфери" вперше в українському мовознавстві обговорюється питання текстотвірної ролі поетонімосфери в художньому тексті. На прикладі вірша туркменського поета Махтумкулі "Jan istдr" ("Бажання") проаналізовано, як компоненти поетонімосфери виконують текстотвірну функцію. За допомогою чотирьох світового значення образів закоханих, представлених у вірші парами поетонімів (Mejnun (Меджнун) і Leўli (Лейла), Perhat (Фархад) і Єirin (Ширін), Wamyk (Вамик) і Yzra (Азра), Yusub (Юсуп) і Zыleўha (Зюлейха)), які втілюють загальнолюдську ідею всепоглинаючої сили кохання, поет створює інтертекстуальне тло, на якому його любов до Туркменії постає як почуття вселенського значення. Сила зв'язків між поетонімами в парах, що виникає за рахунок позалінгвальної інформації про історію пристрасного кохання між героями національних епосів, перетворює пари на єдине та неподільне ціле. Поетика переліку об'єднує і поетоніми Pyragy (Фрагі) (поетичне ім'я класика туркменської літератури XVIII ст. Махтумкулі) й Tыrkmen (Туркменія) на подібне неподільне ціле. Наявність передуючих завершальній строфі пар поетонімів не лише виправдовує зв'язок між поетонімами Пырагы (Фрагі) та Туркмен (Туркменія), а й, по суті, вибудовує композицію й зумовлює змістову силу вірша в цілому.

Зв'язки та відношення між компонентами поетонімосфери здатні формувати навіть інтертекст (параграф 2.3.4. "Функція, що забезпечує формування інтертексту"). У романі М. Сервантеса "El Ingenioso Hidalgo Don Quijote de la Mancha" ("Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський") поетонім Senor Quijana (Сеньйор Кіхана), перетворений героєм роману на don Quijote (Дон Кіхот), постає потужним засобом іронії стосовно низки персонажів лицарських романів: "Senor Quijana (que asi se debia de llamar cuando el tenia juicio y no habia pasado de hidalgo sosegado a caballero andante) Сеньйор Кіхана, - так звали Дон Кіхота, поки він не збожеволів та зі статечного ідальго не перетворився на мандрівного лицаря <…>. <…>". Поетонім don Quijote органічно входить до системи поетонімів лицарських романів і забезпечує, таким чином, інтертекстуальний зв'язок між ними та романом Сервантеса. До новоутвореної підсистеми входить і прізвисько ідальго el de la Triste Figura (Лицар Засмученого Образу). Ім'я зброєносця, вірного джури хитромудрого лицаря Sancho Panza (Санчо Панса) також входить до підсистеми, яку формує центральний поетонім. Внутрішня форма цього поетоніма (ім'я Sancho (Санчо) походить від ісп. sancho, що означає `баран, боров, ручна тварина', а прізвисько Panza (Панса) - від ісп. panza - `пузо, пузо тварини') підтримує комічну антиномію товстий / худий, бо про Дон Кіхота сказано: "Frisaba la edad de nuestro hidalgo con los cincuenta anos: era de complexion recia, seco de carnes, enjuto de rostro <…> Вік нашого ідальго наближувався до п'ятдесяти років; був він міцної статури, сухорлявий тілом, худорлявий лицем <…>. ". До "світу Дон Кіхота" входить також ім'я коханої Dulcinea del Toboso (Дульсінея Тобосська), яка в іншому "реальному" вимірі світу роману мала ім'я Aldonza Lorenzo (Альдонса Лоренсо).

Найбільш потужним засобом зв'язку з позатекстовим (як літературним, так і взагалі культурним) середовищем постають численні порівняння, які використовує головний герой. Серед об'єктів порівняння (майже всі вони поіменовані) є і персонажі лицарських романів (Ринальд Монтальванський, Балдуїн, Роланд, Абіндарраес, Амадіс Гальський), і Дев'ять Мужів Слави, серед яких три язичники, три іудеї та три християнини (Гектор, Цезар, Олександр; Ісус Навин, Давид, Іуда Маккавей; Артур, Карл Великий, Готфрид Бульонський). " - Yo se quien soy <...> y se que puedo ser no solo los que he dicho, sino todos los doce Pares de Francia y aun todos los Nueve de la Fama, pues a todas las hazanas que ellos todos juntos y cada uno por si hicieron se aventajaran las mias - Я сам знаю, хто я такий, <…> і ще знаю, що маю право називатися не тільки тими, про кого я вам розповідав, але й усіма Дванадцятьма Перами Франції, а також всіма Дев'ятьма Мужами Слави, бо подвиги, які вони здійснили разом та нарізно, не йдуть ні в яке порівняння з моїми. " - вигукує в захопленні Дон Кіхот.

Функціонування поетонімів роману вже "після тексту", яке зафіксовано в "Словнику конотативних власних імен" Є.С. Отіна, доводить, що роман, а разом із ним і наймення головного героя, стали дійсно культурною спадщиною людства, входження до якої було зумовлене і поетонімною складовою твору. Поетонімосфера художнього твору - потужний естетичний засіб, здатний брати участь у "втягуванні" тексту твору до культурної спадщини людства.

Третій розділ "Поетонімосфера як специфічний конструкт художнього твору" присвячений розгляду поетонімосфери як недоступної для безпосереднього спостереження цілісність, висновки щодо характеру якої можливі на основі непрямих, опосередкованих ознак.

У підрозділі 3.1. "Кількісні ознаки поетонімосфери" зазначається, що поетонімологічний аналіз, за традицією, закладеною Ю.О. Карпенком, варто розпочинати з підрахунків. Однак разом із позитивними результатами використання кількісних прийомів аналізу зазначені й негативні факти таких "спостережень", наприклад, коли в деяких роботах вираховується міфічне "середнє", що відбиває "кількість поетонімів на сторінці". Виходячи з того, що поетонімосфера - це множина, яка складається із певних компонентів, ті або інші підрахунки можуть бути використані при поетонімологічному аналізі з великою користю для досліджуваного матеріалу без будь-якої дискредитації самого принципу. Наприклад, емоційно насичений текст поезії любовного характеру М. Цвєтаєвої "Федра. Жалоба" містить більшу кількість антропоетонімів, ніж будь-який раціонально зважений текст (ім'я Ипполит у названому вірші М. Цвєтаєвої при порівняно невеликому обсязі використано 15 разів). У підрозділі проаналізовано граничні випадки кількісного "наповнення" поетонімосфери: від творів, у яких практично відсутні поетоніми, до твору, який суцільно складається з власних імен.

Твори Богдана-Ігоря Антонича демонструють мінімальний набір засобів, достатній для формування поетонімосфери. У його поезіях він представлений іноді навіть одиницями дейксису в функції поетонімів. Так, функціонування займенників ти та він (у відмінковій парадигмі) у деяких віршах поета дає можливість кваліфікувати їх (за функціональними та істотними показниками) як поетонімосферу. Наприклад, у поезії "Шевченко" (поетонім Шевченко використаний лише в назві) займенники створюють саме поетонімосферу. Щодо вірша Жака Превера "Les belles families", у якому налічується 18 антропоетонімів - від Людовіка Першого до Вісімнадцятого (Louis I, Louis II, Louis III й т. д.) та одне прізвисько le Hutin, - представлених шляхом перерахування (яке, до речі, також має свої семантичні особливості), зазначається, що в його поетонімосфері активуються семантичні процеси та відношення, зумовлені взаємодією з позалінгвальним середовищем. Зазначене прізвисько з формального боку не займає в тексті домінантної позиції, воно подане в дужках, наче випадково було згадано, що Людовік Х мав прізвисько Сварливий. Але в змістовому відношенні поетонім le Hutin виконує дуже важливу роль - він оживляє змістовний шлейф національних французьких конотацій щодо історичних постатей, бо майже всі французькі монархи залишилися в пам'яті нащадків із прізвиськами, що характеризують їх і як державних діячів, і як особистостей. Кількісний показник, одержаний незацікавленим спостерігачем, буде дорівнювати лише 19 поетонімам. Але насправді текст імпліцитно містить ще багато домислюваних пропріальних одиниць, існування яких експлікується за умов урахування зв'язків між елементами поетонімосфери.

Однією з прикмет поетонімосфери є наявність внутрішніх семантичних "рухів", про які йдеться в підрозділі 3.2. "Внутрішня динаміка поетонімосфери". У параграфі 3.2.1. "Варіанти поетонімів у чернеткових копіях твору" зазначається, що художній твір не з'являється відразу, а "проживає тривале життя" в чернетках, рукописах та різних редакціях. Змінюється і склад поетонімосфери. Тому семантична активність окремих поетонімів та всієї поетонімосфери, її образотворчий імпульс виникає ще в процесі конструювання художнього цілого. Розгляд поетонімосфери комедії М.В. Гоголя "Ревизор", чернеткові копії якої дали змогу віднайти "зерно, "ембріон" образу" (В.М. Михайлов), дав змогу наочно побачити процес утворення поетонімосфери. Наприклад, спочатку М.В. Гоголь чиновнику з Петербурга дав прізвище Хласков, пізніше змінив його на Хлестаков. Ім'я та по батькові також не відразу далися М.В. Гоголю. Збереглися варіанти: Александр Васильевич Хлестаков, Иван Григорьевич, Иван Александрович, Александр Иванович. Інший приклад. Публікація незавершеного роману В.В. Набокова "Лаура та її оригінал" у вигляді копій карток, на яких Набоков писав усі свої твори, дала змогу побачити, що навіть на початковому етапі сукупність власних імен виявляє риси системності та особливої організації, адже вживання того чи іншого імені зорієнтоване на контекстне середовище. У параграфах 3.2.2. ""Зустріч" автора й читача як фактор "здійснення" поетонімосфери" та 3.2.3 "Семантична "рухомість" поетонімосфери". зазначено, що сучасне розуміння складної системи мовних елементів враховує не тільки традиційні мову та мовлення, але й комунікацію, що регулює функціонування перших. Тому стає можливим урахування не лише лінгвальних, а й екстралінгвальних чинників, що зумовлюють формування та функціонування поетонімосфери. На наш погляд, автор і читач є тими "позалінгвальними" чинниками, які впливають на "кодування" і "декодування" інформації, "прихованої" поетонімосферою. На прикладі аналізу поезії М. Цвєтаєвої "Федра. Жалоба" доводиться, що семантична відкритість поетонімосфери зумовлена взаємодією тексту художнього твору із читачем, який вступає у "зв'язок" також із письменником. Використані автором засоби передачі почуттів та емоцій (анафора поетоніма Ипполит, залучення алітерації, засобу анаграми імені Ипполит: болит, плеч, опилки, плакать, пыль, слепну, пепла, слепень, плещущей, в склепе, палит, плен, лепесткового, пить, плит, плащ; наполегливий повтор поетоніма) втягують читача у сферу твору та роблять поетонім Ипполит засобом підсилення почуття кохання. Далі розкрито ще одну ознаку сукупності поетонімів. На прикладі поетонімосфери ліричного циклу М. Цвєтаєвої "Федра" показано, що поетонімна складова кожного з поезій циклу ("Жалоба" та "Послание"), по-перше, представляє собою дві повноцінні поетонімосфери, по-друге, у межах циклу вони виступають як підсистеми загальної поетонімосфери. При цьому виявляються такі особливості сукупності, як формальний і семантичний дисбаланс та асиметрія. Наскрізь емоційний перший вірш відрізняється функціонуванням поетоніма Ипполит, який є звертанням Федри (у внутрішньому мовленні) до самої себе як до вмістилища всепоглинаючого кохання. У другому вірші виявляється дистанція між образами. Нею зумовлюється поява поетоніма Федра. Змінюється й кількість поетонімоужитків: двадцятиразове використання поетоніма Ипполит у першому творі проти чотириразового в другому. З'являються займенникові та апелятивні заміни кожного з центральних поетонімів. Внутрішньо неврівноважений змістовний стан циклу, який балансує між раціональною вивіреністю та емоційним поривом, позначається й на характері поетонімосфери. Вона і підпадає під вплив синтаксичної організації тексту, і забезпечує її. У параграфах 3.2.4. "Семантичний "дрейф" у межах поетонімосфери" і 3.2.5. "Відцентрові та доцентрові сили в межах поетонімосфери" міститься інформація щодо "спрямованості" семантичних процесів у межах поетонімосфери. Під семантичним "дрейфом" розуміється можливість сукупності власних імен організовувати семантичні рухи всередині всього твору (на прикладі "Попытки ревности" М. Цвєтаєвої). Метаболи клімаксу та антиклімаксу, які відбивають еволюцію ставлення ліричної героїні до свого обранця, підкріплені функціонуванням поетонімів Каррара, Синай, Лилит, які актуалізують своє етимологічне та енциклопедичне значення. Іншою характеристикою семантичних рухів є кваліфікація їх як доцентрових та відцентрових. Можливість такого погляду пов'язана з виділенням поетоніма-ключа як елементу поетонімосфери, про що йдеться в попередніх параграфах. Одним із ключових поетонімів у творчості М. Цвєтаєвої є топопоетонім Москва. З образом Москви лірична героїня віршів поета вступає в своєрідний діалог, завдяки чому в семантиці топопоетоніма Москва вибудовуються нові оказіональні конотеми. Первинне ставлення до столиці відбиває дитячі враження, далі погляд ліричної героїні "з певної дистанції" змінюються на внутрішній погляд і внутрішній діалог. Час, події особистого життя поета, історичні зміни обумовили нове ставлення ліричної героїні до Москви, появу нових граней змісту в топопоетонімі (`втрачена значущість руської землі', `червона Москва', `політичний режим' та ін.), навічну втрату єдності між ліричною героїнею та образом Москви. Топопоетонім Москва, таким чином, постає як точка концентрації семантичних рухів і показник семантичних змін.