Лексико-семантичне поле "час" в українській поезії другої половини ХХ ст.

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 811.161.2;81'373

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНЕ ПОЛЕ “ЧАС” В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

ПЕТРУШЕНКО Ольга Олександрівна

Київ - 2010

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі стилістики й культури мови Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Завальнюк Інна Яківна, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, завідувач кафедри стилістики й культури мови;

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, доцент Вокальчук Галина Миколаївна, Національний університет “Острозька академія”, доцент кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Сюта Галина Мирославівна, Інститут української мови НАН України, старший науковий співробітник відділу стилістики та культури мови.

Захист відбудеться 15.06.2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.062.14 Національного авіаційного університету (03058, м. Київ, Проспект Космонавта Комарова, 1).

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного авіаційного університету (03058, м. Київ, Проспект Космонавта Комарова, 1).

Автореферат розіслано 12.05. 2010 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцентС. В. Харченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідження категорійних ознак національної поетичної мови - пріоритетний напрямок сучасної української лінгвостилістики. Його пов'язують з обґрунтуванням та розробленням нових, а також активізацією традиційних, уже апробованих підходів до їхнього вивчення, оскільки на кожному етапі розвитку система мовних засобів, що є специфічною або ідентифікаційною для певного стилю, жанру, потребує адекватного лінгвістичного опису.

На сьогодні одним із найпродуктивніших є функціонально-стилістичний підхід, який забезпечує повноаспектне й різнорівневе вивчення семантичного потенціалу й комунікативних потенцій слова в художньому контексті. Продуктивізація цього напрямку досліджень в українській та зарубіжній лінгвостилістиці за останнє десятиріччя спричинила кількісне зростання робіт, у яких науково інтерпретовано особливості експлікантів мовної картини світу, специфіку реалізації цих одиниць у процесі творення художньої образності як репрезентативного рівня ідіостилістики твору, продемонстровано шляхи та засоби перетворення номінативних значень в образні, символічні тощо (Н. Д. Арутюнова, Ю. С. Степанов, О. С. Кубрякова, А. Вежбицька, С. Я. Єрмоленко, Л. О. Пустовіт, Н. М. Сологуб, Л. О. Ставицька, А. К. Мойсієнко, В.С. Калашник, Т. А. Космеда, Т. В. Радзієвська, Г. М. Сюта, О. О. Маленко, Л. В. Кравець та ін.). У таких працях слово, або лексико-семантичний варіант, інтерпретовані як регулярний чи оказіональний компонент цілісної системи - з погляду актуалізації знань у мові, постання способів реалізації в тексті, визначення його логіко-семантичних зв'язків тощо. Акцентовано, що особливості контекстних лексико-семантичних відношень найвиразніше виявляються у семантичному полі, модель якого уможливлює якнайповніший опис системи лексико-семантичних зв'язків між словами.

Незважаючи на відзначену активність лінгвостилістичних студій у царині вивчення основних полів лексики української поезії, недостатньо дослідженими поки що залишаються механізми лексико-семантичної та функціонально-стилістичної трансформації, які сприяють процесові концептуалізації та остаточного оформлення мовної одиниці як домінанти семантичного поля. Зокрема, в українському мовознавстві ще немає цілісного, систематизованого дослідження мовних одиниць різного рівня, згрупованих за семантико-тематичною ознакою навколо абстракту час, не продемонстровано закономірностей та особливостей його образно-естетичного й експресивного розвитку, характеру функціонування в українській поетичній мові другої половини ХХ ст. (за винятком часткового аналізу деяких аспектів цієї проблеми у працях Л. О. Пустовіт, С. Я. Єрмоленко, Т. М. Голосової, Г. М. Сюти, О. М. Задорожної, Л. В. Кравець, Л. М. Дзиковської, М. В. Цегельської). Ця обставина слугує вагомим мотиваційним чинником для обґрунтування актуальності дисертаційної праці.

На сучасному етапі розвитку національної поетики номінація час є однією з опорних одиниць художнього мовомислення та мововираження. У поетичному дискурсі вона формує потужне семантичне поле з широким арсеналом засобів лексичної реалізації в тексті. Ця польова структура охоплює не лише номінації часових відрізків (доба, вік, століття, рік, місяць, тиждень, день, ніч, година, хвилина, мить та ін.), пір року (зима, весна, літо, осінь), а й лексеми-орієнтири із семантичним компонентом час (наприклад, назви явищ природи з конкретною часовою віднесеністю на зразок місяць, сонце, сніг, бруньки, відлига; назви предметів, технічних приладів, пристроїв, що є фіксаторами плину часу (годинник, стрілка, таймер); лексеми, семантична структура яких контамінує семи `час' і `відлік стосовно теперішнього моменту' (вчора, сьогодні, завтра, нещодавно, досі, потім, минуле, майбутнє, давнина та ін.); мовні маркери віку людини та певних часових етапів її життя (юний, зрілий, літній, старий; молодість, юність, старість; дитя, юнак, юнка, молодиця, дідок, бабуся), а також яскраво конотовані індивідуально-авторські реалізатори темпоральної семантики. Крім того, важливо враховувати також функціонально-стилістичний аспект досліджуваної проблеми: художні тропи в різних виявах формальної структури (предикативна й генітивна метафора, епітет, порівняльний зворот, вокативні та прикладкові конструкції) актуалізують темпоральну семантику як на зовнішньому, формальному рівні (наявність у структурі тропа лексичного вербалізатора семи час), так і на внутрішньоформному, асоціативно-образному.

Отже, активність уживання номінацій часу в українській поетичній мові другої половини ХХ ст., неоднорідність їхньої семантичної структури, різний ступінь оцінності й експресивності, широка палітра стилістичних функцій, а також відсутність узагальнювальної праці з усебічним, комплексним описом структурно-семантичних та функціонально-стилістичних параметрів поетоніма час зумовлюють актуальність пропонованої дисертаційної праці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми кафедри стилістики й культури мови Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського “Стилістика мовних одиниць (науковий і методичний аспекти)”. Тему дисертації затвердила наукова координаційна рада „Українська мова“ Інституту української мови НАН України (протокол № 32 від 23 травня 2006 р.).

Мета дослідження - комплексно проаналізувати лексико-семантичне поле “час” в аспекті виявлення його дистрибутивних структурно-семантичних та функціонально-стилістичних характеристик в українській поезії другої половини ХХ ст. Відповідно до мети поставлено такі завдання:

1) узагальнити загальнотеоретичні підходи до вивчення лексико-семантичного поля як основної категорії функціонально-семантичного аналізу;

2) з'ясувати лінгвостилістичну значущість конституентів лексико-семантичного поля “час” як засобів моделювання національної мовної картини світу;

3) встановити корпус лексем, пов'язаних із номінацією час за лексикографічними джерелами і поетичними текстами;

4) описати загальні тенденції та індивідуально-авторські особливості стилістичної адаптації та структурно-семантичної трансформації темпоральних номінацій;

5) визначити за ключовим поняттям та описати структуру і моделі авторських тропів лексико-семантичного поля “час”.

Об'єктом дослідження слугували тексти української поезії другої половини ХХ ст.

Предметом розгляду визначено лексико-семантичну та функціонально-стилістичну природу авторських образів із темпоральною семантикою.

Матеріалом для дослідження слугувала картотека реченнєвих ілюстрацій з поетонімами час, що налічує близько 5 тисяч одиниць, дібраних з поетичних творів найвизначніших мовних особистостей 60-90-х років ХХ ст. (Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, І. Гнатюк, М. Руденко, І. Світличний, Д. Павличко, Б. Олійник, І. Драч, А. Пашко, Г. Безкоровайний, В. Махно, С. Жадан та ін.), а також синхронних їм за часом творчості авторів української діаспори (В. Вовк, Е. Андієвська, Ю. Тарнавський Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Коломиєць).

Основними методами дослідження були описовий і метод спостереження, якими послуговувалися, аналізуючи лексико-семантичне поле “час”. Окрім них, на різних етапах використано також методи компонентного аналізу (для конкретизації семантичної структури темпоральних номінацій), контекстного аналізу (для з'ясування виражальної та естетичної ролі часоназв у поетичному тексті), моделювання лексико-семантичного поля (для стратифікації лексичних засобів понятійної сфери час на системно організовані угруповання - лексико-тематичні групи та лексико-семантичні мікрополя).

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві цілісно досліджено лексико-семантичне поле “час”, доповнено й розширено загальнотеоретичні положення щодо його вивчення, визначено основні структурно-семантичні та стилістичні характеристики лексико-семантичного поля, з'ясовано лінгвостилістичну значущість темпоральних номінацій лексико-семантичного поля “час”, уточнено та встановлено корпус лексем, пов'язаних із номінацією час за лексикографічними джерелами і поетичними текстами, здійснено типологічне зіставлення темпоральних сем у реченнєвих ілюстраціях, дібраних з поетичних творів найвизначніших мовних особистостей 60-90-х років ХХ ст. та авторів української діаспори, описано найвиразніші і найпродуктивніші типи функціонально-естетичних трансформацій формантів відповідної образної парадигми.

Теоретичне значення праці полягає в поглибленому лінгвістичному аналізі проблем функціональної стилістики щодо природи, репрезентативності та функціональності мовного образу з урахуванням специфіки певного лексико-семантичного поля, структурно-семантичного варіювання його стрижневого компонента та периферійних (регулярних та оказіональних) формантів.

Практична цінність роботи визначається тим, що обґрунтовані в ній положення і проаналізований матеріал можуть слугувати підґрунтям для подальшого опрацювання поетичного корпусу другої половини ХХ ст., окреслення якомога повнішої картини традиційних та індивідуально-авторських образів, ресурсів національної художньої мови.

Матеріали роботи прислужаться у викладанні стилістики, лексикології, поетики, лінгвоаналізу художнього тексту, у читанні спецкурсів з когнітивної лінгвістики, психології творчості, а також у лексикографічній практиці - для укладання словників поетичної мови, лінгвостилістичних покажчиків, індексів сполучуваності тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення дисертації викладено в доповідях та апробовано на наукових конференціях різних рівнів, зокрема: Міжнародній науковій конференції “Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (29-31 березня 2006 р., Національний авіаційний університет, м. Київ); V Всеукраїнській науковій конференції “Етнос. Культура. Нація” (9-10 листопада 2006 р., Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, м. Дрогобич); VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Етнос. Культура. Нація” (14-15 листопада 2008 р., Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, м. Дрогобич); науково-практичній конференції “Українська лінгвостилістика у сучасній науковій парадигмі” (1-2 листопада 2007 р., Інститут української мови НАН України, м. Київ.); науковій конференції “Міжмовна взаємодія в культурному житті соціуму” (23-24 квітня 2009 р., Інститут мовознавства НАН України імені О. О. Потебні, м. Київ); ІІІ Міжнародній науковій конференції “Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі” (26-27 листопада 2009 р., Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, м. Кам'янець-Подільський), а також на звітних наукових конференціях Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (2005, 2007). Дисертацію обговорено на розширеному засіданні кафедри стилістики й культури мови Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (прот. № 10 від 25 лютого 2010 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 8 статей, із них 7 - у виданнях, визначених ВАКом України як фахові зі спеціальності 10.02.01 - українська мова.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списків використаної літератури (242 позиції) та використаних джерел (73 позиції), додатків, які вміщують словник сполучуваності ключових темпоральних лексем та покажчик частотності вживання темпоральних сем у межах лексико-семантичної групи.

Подано також перелік використаних у тексті роботи умовних скорочень та перелік умовних скорочень джерел. Загальний обсяг дисертації - 257 сторінок, обсяг основної частини роботи - 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та основні завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, його наукову новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність отриманих результатів, подано джерельну базу, відомості про апробацію основних теоретичних положень і практичних здобутків, зазначено кількість публікацій за темою виконаної дисертації.

У першому розділі “Лексико-семантична польова структура “час” у сучасній лінгвостилістичній парадигмі” з'ясовано зміст та ієрархічну упорядкованість понять лексико-семантична система, лексико-семантичне поле, семантичне поле, тематична група, лексико-тематична група і под.

Змістову цілісність розділу та його значущість як теоретичного підґрунтя дисертації забезпечує синтезований оглядовий виклад засадничих тез за такими напрямками:

а) розвиток теорії лексико-семантичного поля в лінгвістичних дослідженнях ХХ ст.;

б) філософський та етнокультурний аспекти рецепції часу в їх проекції на лінгвістичну теорію;

в) актуальні питання лінгвістичної репрезентації категорії часу;

г) теоретико-практичні засади вичленування лексико-семантичного поля “час” у мові української поезії другої половини ХХ ст.

Акцентовано увагу на тому, що в сучасній українській лінгвостилістиці поняття лексико-семантичного поля виступає ефективним інструментом дослідження й опису конститутивних ознак поетичної мови. Структурування лексико-семантичного поля дає змогу відтворити цілісність лексико-тематичних і лексико-асоціативних зв'язків слів між компонентами мови і тексту, простежити семантико-стилістичні зв'язки між лексичними одиницями - назвами концептуальних понять. Природно, отже, що попри наявність інших антропозорієнтованих методик функціонально-семантичного аналізу (пор. поняття концепт, образна парадигма, ключове слово, наскрізний образ, лексична домінанта і т. ін.) лексико-семантичне поле й досі залишається одним із найчастіше використовуваних методик дослідження мови поезії та художньої прози (Л. А. Лисиченко, С. Я. Єрмоленко, Н. М. Сологуб, Л. О. Ставицька, Л. Г. Савченко, Л. О. Пустовіт, Г. М. Сюта, О. М. Тищенко, Н. І. Грицик, О. М. Рудь, О. О. Маленко, В. А. Буда, О. І. Хом'як).

З'ясовано, що методика польового структурування виявляє ефективність при дослідженні різних рівнів мовної системи - фонетичного, лексико-фразеологічного, синтаксичного, семантичного (пор. праці Г. C. Щура, Ю. М. Караулова, О. В. Тарасової, А. А. Бурячка, В. С. Калашника, В. І. Іващенко, Н. О. Мех, Л. М. Мялковської, І. Л. Гоцинець, Л. М. Задорожної та ін.). Відповідно до цього, окрім згаданих уже лексичних полів, дослідники розрізняють граматичні, морфосемантичні, синтагматичні, а також асоціативні поля, які формуються на основі об'єднання слів-асоціатів навколо стрижневого слова-стимулу.

Основну увагу зосереджено на тих засадничих тезах і конкретних працях, які концептуально пов'язані з поглибленням теорії власне лексико-семантичного поля, конкретизацією уявлень про його синтагматично-парадигматичну організацію, з'ясовують внутрішньомовні механізми встановлення й розвитку структурно-семантичних відношень між його компонентами.

У багатьох сучасних теоретичних працях термін поле вживається недиференційовано поряд із поняттями лексико-семантична група та тематична група. Це свідчить про відсутність чітких критеріїв для виокремлення кожної окремої мікросистеми, унаслідок чого дослідники керуються власними мотиваціями й преференціями, послуговуючись термінами: лексико-семантичне поле (Г. Іпсен, Л. Вейсбергер, А. А. Уфімцева, О. В. Кузнєцова, В. І. Кодухов, С. Я. Єрмоленко, Н. О. Данилюк, Н. О. Мех.), семантичне поле (Л. А. Новиков, А. А. Бурячок та ін.). Отже, теоретико-практичне розмежування лексико-семантичного поля, лексико-семантичної групи та тематичної групи як різних видів об'єднання лексики належить до актуальних аспектів української лінгвостилістики.

Наголошено на тому, що в застосуванні до поетичної мови, до художнього дискурсу методика вичленування лексико-семантичного поля має свою специфіку. У поетичному тексті лексико-семантичне поле визначаємо через контекстну сполучуваність слів. Ці поля мають опорні лексеми, об'єднані тематично й семантично, з якими пов'язані образні словесні ряди (номінативні, епітетні, метафоричні, епітетно-метафоричні, перифрастичні тощо).

Акцентовано також на з'ясуванні філософського й етнокультурного аспектів рецепції часу в їхній проекції на лінгвістичну теорію. При цьому основні положення суміжних із мовознавством гуманітарних знань акцептують вибірково - відповідно до предмета й об'єкта фахового лінгвостилістичного зацікавлення.

Нині особливого концептуального звучання набула думка про те, що мова - це домінантний спосіб існування культури, код нації. З огляду на це увагу переорієнтовано на зв'язок етнокультурних уявлень про час та способи їх експлікації у мові, зокрема в поетичному дискурсі.

Отже, застосований у роботі функціонально-семантичний підхід до дослідження актуалізованої у мові української поезії другої половини ХХ ст. темпоральної лексики дав змогу презентувати її як структуровану систему, яка організовується й функціонує за певними законами, має чітко виражене ядро, навколоядерну зону й периферію, стратифікується на ряд лексико-тематичних груп (зокрема “назви пір року”, “назви частин доби”) та ієрархічно підпорядкованих їм лексико-семантичних мікрополів (“зима”, “весна”, “літо”, “осінь”; “ранок”, “день”, “вечір”, “ніч”). Вони відбивають віддзеркалені у колективній свідомості уявлення про умовне чи реальне членування часу за певним дистрибутивним параметром.

Другий розділ “Репрезентація часової семантики у домінантних лексико-семантичних полях” присвячено вибудовуванню лексико-семантичних парадигм ядерної номінації час та її семантичних сегментів - лексико-тематичної групи “назви пір року” (з виокремленням мікрополів (“зима”, “весна”, “літо”, “осінь”) та лексико-тематичної групи “назви частин доби” (з виокремленням мікрополів “ранок”, “день”, “вечір”, “ніч”).

Стилістична парадигма ядерної номінації час, окреслена в українському поетичному дискурсі другої половини ХХ ст., демонструє широкий арсенал традиційних та індивідуально-авторських способів текстової репрезентації базової темпоральної семантики, її експлікації засобами поетичної мови. Застосування визначального для художньої мови принципу контекстуальної синонімізації дало змогу визначити і структурно, і семантично різні типи контекстного зближення номінації час зі складниками інших когнітивних фрагментів національної мовно-поетичної свідомості. Встановлено, що найпродуктивніші типи метафоротворення, пов'язані з мовно-естетичним освоєнням поетоніма час, оформлюються при перетині поняттєвих сфер час - людина, час - природа (птах, тварина, рослина, вода, вітер), час - простір.

З'ясовано, що динамічно-процесуальну характеристику часу забезпечують традиційні дієслівні контактери, зафіксовані у “Словнику української мови” з конкретизувальною ремаркою про час:

- іти, минати: Чорний час іде, їй сльозу веде/ І пожарисько чорнобоке (М. Вінграновський); А час минав (Б. Олійник); На лезах час ішов ходою світла (Ю. Коломиєць);

- дієслова зі змістомоделювальною семою ?час минає повільно' - пливти, текти, повзти, чвалати: Час [..] пливе собі, як виводок качиний (І. Гнатюк); Блакитний час, прикинувшись водою, тече в піщаних тихих берегах (Л. Костенко); Чвалали дні повільно, як віки (Б. Олійник);

- дієслова зі змістомоделювальною семою ?час минає швидко' - бігти, летіти, мчатися, нестися і т. ін.: час біжить захланний, наближує мене до реченця (В. Стус); В неволі час невидимо несеться, як вітер, з ніг збиваючи мене (І. Гнатюк); Час завертівся в кратері одчаю (М. Руденко).

Тенденцію до опредметнення абстрактної часової семантики, надання їй художніх параметрів сприйнятності, відчутності простежено в контекстах, у яких номінація час поєднуючись з іменниками, дієсловами, прислівниками, унаслідок чого набуває конкретних рис в образах:

– зорових: Навколо нього час лежав навалом (Л. Костенко);

– слухових: Тепер мій час на мене кряче круком,/ Завихром падолистовим регоче (Б. Рубчак); Час тихо поцокує в тиші нічній (М. Осадчий); Час зупинявся, цокав і кульгав (Л. Костенко);

– смакових: марнували час,/ тримаючи його в роті довго,/ смакуючи його густу, як олія, рідину (Ю. Тарнавський);

– тактильних: Які ж то мали бути землетруси,/ Щоб так на мене обвалився час (Л. Костенко); Той недобутий час мене пече/ вогнем (В. Стус).

Виконане дослідження дає підстави стверджувати, що в мові аналізованих творів традиційний для української словесності поетонім час зазнає помітних функціонально-естетичних трансформацій в епітетних, метафоричних, порівняльних структурах, що спричинено індивідуально-авторським сприйняттям світу.

Аналіз компонентно закритих лексико-тематичних груп “назви пір року” та “назви частин доби”) дав змогу з'ясувати семантико-асоціативний потенціал часономенів зима, весна, літо, осінь, ранок, день, вечір, ніч, продемонструвати особливості їхнього образно-естетичного, асоціативно-семантичного й експресивного розвитку, здатність до нарощення нових типів контекстуальних зв'язків і вибудовування самостійних мініпарадигматичних комплексів.

Встановлено, що художнє зображення циклічності й динаміки часу (пір року та частин доби) детермінує актуалізацію дієслівної метафори. Зокрема, виявлено, що з дієслівними характеристиками пов'язана традиція зображення динамічності, інтенсивності:

- настання певних часових періодів: зима - йде, приходить, влетить; весна - приходить, підійшла, настала; літо - гряде; осінь - прийшла, зринала, вигнула крило і под. Наприклад: Коли горище вже аж прямо репає,/ Од того листя, і од тих пісень./ Тоді зима приходить навпрошки (І. Драч); До мого вікна підійшла весна, розтопилася на шибці квітка льодяна (Д. Павличко); Та невдовзі прийде осінь/ Ми усі розбіжимося/ По русифікованих містах (К. Москалець); … родиться ранок: з голубої мряки тече його крик (Ю. Тарнавський);

– перебігу певних часових періодів: весна - квітує, цвіте, ряхтить, празникує; зима - стоїть, упала і лежить, нависа, обступила; літо - прийшло, оживало; ранок - прийде, народжується, спалахне. Наприклад: Чого весна вже празникує, коли ще білими крильми/ завія й шпарки закоркує (І. Драч); А снігу, снігу випало в той рік./ Зима тоді стояла небувала (Л. Костенко); Бринять живою радістю ліси,/ Як ранок спалахне на небокраї (В. Симоненко); Туди ішли, як оживало літо./ Назад брели по мертвенній стерні (Л. Костенко);

– закінчення певних часових періодів: зима - перевелась, тане; весна - відвертається плечима; літо - кінчається, минає, вмирало, пробігло, відтьохкало, спеклося; дні - минають, спливають, облітають, гаснуть. Наприклад: Зима на потічки перевелась (Ю. Андрухович); … серце чує:/ вже минуло літо (Людмила Ромен); Відтьохкало літо (Б. Олійник); Гасне день і видно руку сонця (Д. Павличко); А день згасав (Б. Олійник); А дні облітають (Б. Олійник).

Дієслівні характеристики - це також продуктивний засіб маркування інтенсивності вияву характерних для них природних явищ: Та вже весна простягає/ до Бруньки змокрілі руки (І. Драч); Сіє осінь з розкритих долонь/ Позолітку на листя дубове (В. Стус); Зима старенькі стріхи залатала,/ Сніги рожево міняться в полях (Л. Костенко); Вечір перли вам до ніг казкові/ Буде сипать росами на діл (В. Симоненко).

Відзначено активність уживання образів зима, весна, літо, осінь (лексико-тематична група “назви пір року”) та ранок, день, вечір, ніч (лексико-тематична група “назви частин доби”) на всіх етапах розвитку української поетичної мови другої половини ХХ ст. І в мовостилях шістдесятників, і в поетичній практиці поетів 90-х рр. ці номінації розвивають свої асоціативно-образні та експресивно-оцінні потенції, розширюють межі лексичної сполучуваності, стають експлікантами національної мовно-часової картини світу.

Констатовано, що семантичне розгортання мікрополів, які формують лексико-тематичну групу “назви пір року”, відбувається на основі дистрибутивних ознак:

- `температура' - холод, тепло, спека, наприклад: А ляже сніг на похололі дні. - / жагучий сон закоханого літа/ в холодну зиму бродить у вині (Л. Костенко); Всім назло знову я розвогнюся,/ Теплим літом впаду в спориші (Людмила Ромен);

- `метеохарактеристики' - дощ, туман, вітер, сніг, мороз, наприклад: Привіт, мій друже, я, здається, помираю./ В країні цій, як я приїхав, все зима./ Юпітер мідний, що поставив я в цім краї,/ вже тріснув від морозів./ З амфори вина/ не вилити - замерзло... (С. П'ятаченко); У баби Онисі синів нема/ На кожній її волосині морозами тріщить зима (В. Симоненко);

- `колір' - зелений, червоний, жовтий, золотий, багряний, білий, наприклад: Чорно-біла весна між крижин, рябуватих охвиль (В. Стус); Красива осінь вишиває клени/ червоним, жовтим, срібним, золотим (Л. Костенко).

Парадигму конкретно-чуттєвих образів у цьому сегменті словника репрезентують метафори із змістомоделювальними семами:

– `звук? - весна дзвенить, весни трембітна гра; дзвенить багрянцем осінь, пор.: Весна … дзвенить лісними закамарками (Л. Костенко); Реве повесіння в оглухлім яру (В. Стус); І осінь захрипла шерехом криги (Людмила Ромен);

– `запах? - весни пахучі згустки, сумний запах осені, день фіалками запах; вечір пахне м'ятою, наприклад: Гасне зелень, блідне синь./ Щось відходить в далечінь./ Спогади непрошені./ Сумний запах осені (А. Пашко); … вечір пахне м'ятою (Л. Костенко).

Визначено систему стійких асоціативно-образних зв'язків аналізованих часономенів. Установлено, що в мові української поезії другої половини ХХ ст. номінації весна, зима, літо, осінь реалізують такі асоціації: весна - відродження природи, життя, час цвітіння, кохання; літо - розквіт життя, дозрівання плодів; осінь - пора, коли жовкне й опадає листя, відлітають у вирій птахи, випадають дощі; пора збирання урожаю; зима - пора сезонного завмирання природи, час, коли випадає сніг тощо. Вони засвідчують стійкість поетичних канонів, за якими відбувається естетичний та функціонально-семантичний розвиток.

Мовно-естетична динаміка номінацій ранок, день, вечір, ніч як фрагментів лексико-тематичної групи “назви частин доби” і - ширше - лексико-семантичного поля “час” доповнює загальний опис репрезентованої в аналізованій поезії мовно-часової картини світу. На рівні текстів актуалізаторами цих системних угруповань лексики виступають образи, які: - вибудувані на прямому, номінативному значенні часоназв: завтрашній день, дні осінні, темні вечори осінні, місячна ніч, зоряна ніч, довга ніч, наприклад: В гірчичнім світлі днів осінніх/ На літо старша ти ідеш (М. Вінграновський); Коли згоряють ночі місячні,/ А ніч і місячна сліпа,/ Коли навколо голок тисячі/ Під світлом місяця-серпа (І. Драч);

- пов'язані з метафоричним зображенням частин доби:

а) антропормофізованим: Вже ніч на небі вишила узори (І. Гнатюк); … вечір гріє сині руки/ над жовтим вогнищем кульбаб (Л. Костенко);

б) зооморфізованим: Зимовий день стоїть, як білий віл, і лоскотно мені обличчя лиже (Д. Павличко); А вечір пасеться, хвостом вимахує (І. Драч);

в) фітоморфізованим: Та щоб росли дубами дні,/ Не рюмсали, мов верби (М. Осадчий); Гойдається вечора зламана віть,/ як костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді (В. Стус);

г) побутовизованим: фальшиві монети днів; вечір сипав золоті монети, наприклад: Вечір сипав золоті монети в його потертий сірий капелюх (Л. Костенко); … перебираю в пальцях/ фальшиві монети днів (Ю. Тарнавський);

д) з акцентуванням етномаркованості темпоральних номінацій: Днi для мене довгі, мов коноплі (Б. Бойчук); … божий день хилить голову/ соняшником до заходу (В. Вовк).

Асоціативно-образний та експресивно-оцінний потенціал, які повноцінно реалізують номінації ранок, день, вечір, ніч у мові української поезії другої половини ХХ ст., не тільки засвідчують тяглість традиції поетичного слововживання, але й демонструють новітні напрямки образно-естетичних модифікацій через актуалізацію дистрибутивних сем:

- `колір': : Та встає перламутровий ранок/ Крізь холодний і злобний рев (В. Симоненко); І я радію ночі … і п'ю її уста,/ і ніжними чуттями гладжу чорні коси (Б. Бойчук); … вечорів підсинені заграви (М. Руденко); … сірі дні навпотемки ідуть (І. Гнатюк).

- `запах': В грудях набубнявіла тривога/ Світла, ніби ранок запашний (В.Симоненко); День ледь фіалками запах (І. Драч);

– `звук': Вібрує ночі контральто (Б. Рубчак); Сідало сонце. Тихе надвечір'я/ Потьмарило будівлі, верби, став (М. Руденко).

Спостережено також конкретизацію абстрактної часової семантики в метафоричних структурах персоніфікаційно-опредметнювального характеру.

Функціонально-семантичну розбудову аналізованих мікрополів забезпечує уведення стрижневих номінацій до складу епітетних, метафоричних, антитетичних, порівняльних, персоніфікаційних структур. Це сприяє повнішій реалізації внутрішньоформної семантики темпорлексем, умотивуванню їх ролі як конституентів національної мовно-часової картини світу. поетичний мова метафора часономен

У третьому розділі “Тропеїчні моделі естетизації часономенів у мові української поезії другої половини ХХ ст.” описано загальні тенденції функціонально-семантичної розбудови лексико-семантичного поля “час”, з'ясовано особливості реалізації внутрішньоформної семантики його компонентів у мові української поезії другої половини ХХ ст. у складі епітетних, метафоричних, антитетичних, порівняльних, персоніфікаційних структур.

Одним із продуктивних тропеїчних засобів, які характеризують і членують загальне поняття часу, є епітет. Для оформлення й розвитку епітетного поля лексико-семантичного поля “час” значущими виявляються релятивні семи:

- ?тривалість': Воскресали давні ікони,/ що спали в павутинному мороці/ довгими віками (І. Калинець); Вона була як мрія, що жила/ В моєму серці довгі-довгі дні (Л. Костенко); Майнула, наче в кіно, сорокалітня мить (Д. Павличко);

- `швидкість, вчасність настання': Розкрилися палітурки/ зеленої книги/ закоханих днів/ у раптове літо (Ю. Коломиєць); … скоро-скоро літо переможе/ цю весну забарну (В. Стус);

– ?температура': Ти прийдеш, як гаряче літо/ Тільки грозами обпечеш (В. Симоненко);

– ?метеохарактеристика': Коротшають повільно гожі дні,/ Видовжуються тіні на стіні (К. Москалець); … сутінки мутні, немов солоні,/ Десь виповзали з лісу чи ярів (В. Симоненко);

– ?колір': В моє серце задивились твої очі/ Синім ранком, синім квітом, синім сумом (Б. Олійник); Такий червоний червень, така червона воринь,/ таке черлене сонце, таке червове серце (І. Калинець);

– ?звук': Ранок дзвінкобрукий/ Тріщав возами (Б. Рубчак); Надалі я чорнозему дитина,/ Де сонце із тризубом ходить полем/ І де стосурма родиться година (В. Вовк);

– ?запах': В грудях набубнявіла тривога/ Світла, ніби ранок запашний (В. Симоненко).

Зафіксовані антропоморфні епітети засвідчують кілька типів персоніфікаційних перенесень на підставі актуалізації ознак:

- `вік': Учоренько тут басувало літо,/ Тепер дивися: молода зима (М. Вінграновський);

- `зовнішність': Окуталась ніч у тузі/ В жалобний серпанок,/ Щоб не бачив її горя/ Русочубий ранок (А. Пашко); Листя продав я за золота жменьку/ бо пригощав я осінь руденьку (Д. Павличко);

– `фізична вада': І тільки в оглухлі, замучені ночі/ Лелекою спогад у серці клекоче (А. Пашко); Кульгавий день/ увійде в темінь (В. Стус);

– `фізичний стан': А осінь хвора. Розлилася жовч./ Мені потрібне слово, а не слава (Л. Костенко); … виснажений присмерк співатиме/ Про хвилі на тому березі (Б. Рубчак);

- `емоційно-психологічний стан': Налякана ніч тремтіла у чорному склі балконів (В. Стус); … тихо тулиться до ніг самотня ніч (Б. Бойчук); Солов'єм розстріляна божевільна мить (І. Драч);

- `риса характеру': Тануть залишки впертої … зими (Ю. Коломиєць); За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня (Л. Костенко).

З'ясовано, що структурування універсуму художнього часу в мові української поезії другої половини ХХ ст. продуктивно забезпечує метафоризація, зокрема моделі іменникової (генітивної) та дієслівної метафор, у межах яких відбувається:

- динамізація часу: а) за ознакою `минущість, змінність': роки ідуть, літа минають, спливають дні, мить повзе, дні волочать тіло, роки-козаки летять, дні мчать і под., наприклад: І так спливають дні, немов дощі (Б. Олійник); Так минають літа, так століття минають (Д. Павличко); З льодовика віків на зябрах/ Мить повзе (Е. Андієвська); Роки-козаки летять/ В бунті вишневої колотнечі (І. Драч); б) `настання, перебіг, закінчення часового періоду': починався ранок, йде весна, підійшло світання, надходить вечір, зима влетить, зринала осінь, зима обступила місто, дні облітають, час гасне, остигають роки, наприклад: Зринала осінь на столітні мури,/ І довшала старого Юра тінь (В. Вовк); Зима обступила місто,/ для тих, хто тягається від самого ранку/ без жодних справ/ не найкраща пора (С. Жадан); Навшпиньки підійшло світання (Д. Павличко);

– антропомофізація часу: залози весни, нерви століть, долоні ночі, кров століть, пальці хвилин; ніч засина, осінь дихає, день говорить, думають весни, літо спить, зима позіхне, день сміється, наприклад: Набряклі залози весни/ над стінами районних центрів (С. Жадан); Кров століть проступить на ранах (В. Махно); Осінь дихає у плече./ По розмитих її клавірах/ Дощова соната тече (М. Савка);

– фітоморфізація часу: часу остюки, стовбур дня, стебло годин; дні ростуть між тобою і мною, наприклад: Як часу остюки/ устрягти в серце спрагли,/ коли прозріння нагле/ торкається щоки (В. Стус); Стебло годин, що гирі на ходу,/ вже прочиняє в грудях світлий берег (Е. Андієвська);

– опредметнення часу: папірус літ, вітрила вечора, ранку шовк, скло століть, світанку хітон, мантія літа, наприклад: Ім'я його калиновим уставом/ В папірус літ вписали журавлі (Б. Олійник); Сонце, намальоване циноброю,/ на вітрилах вечора пливло (Д. Павличко); Стигла пісня на крилах - / остання молитва лісу/ скинула мантію літа (Ю. Коломиєць);

– побутовизація часу: хмиз століть, білизна днів, монети днів, парасольки вечора, наприклад: Так хмиз століть упав на інший хмиз (І. Драч); В дубову скриню споминів складала/ на кладці випрану білизну днів (Б. Бойчук);

– сакралізація часу: корогви весни, година причастя, наприклад: Бо за сурмою пророчою/ Під корогвами весни/ Підуть у вічність вони/ Прямо з Параду урочого (Б. Олійник); Шалені цвіркуни лящали/ В годину причастя/ В монастирському саду (В. Вовк).

Парадигму конкретно-чуттєвих генітивних метафор, що сприяють розгортанню лексико-семантичного поля репрезентують також звукові (дзвони літа, гомін століть, шепіт віків, мелодія грудня, ночі контральто; весна дзвенить, присмерк співатиме, осінь курличе), одоративні (весни пахучі згустки, сумний запах осені) та колоративні (золота оскома осені, чорна стіна ночі, білий казан зими) образи.

Визначальною стилетвірною характеристикою поетичної мови другої половини ХХ ст. є її насиченість індивідуально-авторськими порівняннями, у яких номінації часу виступають і суб'єктом, й об'єктом порівняння.

Розгляд семантичних моделей порівнянь дав змогу констатувати контекстне зближення лексико-семантичного поля “час” зі складниками:

– лексико-семантичного поля “людина”: осінь, наче в'юнка кокетка; день, наче акробат; ніч протовпиться, мов п'яниця, наприклад: Осінь, наче в'юнка кокетка з далеких днів (Б. Рубчак); Ніч протовпиться, мов п'яниця,/ по кімнатах, по стінах шастає (В. Стус);

– лексико-семантичного поля “природа”: осінь пливе, як медуза; ніч вилазить, як ховрах; посмерк повз, немов їжак; ніч блукає, наче кінь, наприклад: Пливе над світом осінь, як медуза,/ і мокре листя падає на брук (Л. Костенко); Колючий посмерк повз, немов їжак (В. Стус); Ніч блукає, наче кінь стриножений (В. Стус);

– лексико-тематичної групи “побутовизми”: Морями пшениці у пахощах м'яти, де літо стоїть, як мальований глек (Л. Костенко); … лютий нині надворі холодний, як ніж (В. Махно); … протинаєш ніч, немов папір (В. Махно);

– лексико-тематичної групи “сакральна лексика”: День сьогодні світлий, як молебень (І. Гнатюк).

Із структурного погляду переважають звороти з порівняльними сполучниками як, мов, наче, ніби, наприклад: Час тікав, як риба із-під каменя,/ з кожним кроком душу коротав (І. Андрусяк); На лижах вирвусь я за полустанок,/ Де горло річки булькотить, мов ніч (І. Драч). Водночас група безсполучникових конструкцій орудного порівняльного теж досить репрезентантна: Мамо, мамо, а в твоїх казках/ День жар-птицею згоряти мусив (А. Пашко); Спалахнуло літо ватрою востаннє./ Журавлі журились. Журавлі... мовчіть (Б. Олійник).

Результати дослідження функціонально-семантичного розвитку складників лексико-семантичного поля “час” систематизовано в Додатку А “Словник сполучуваності ключових темпоральних лексем” та Додатку Б “Покажчик частотності вживання темпоральних сем у межах відповідної лексико-семантичної групи”.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати виконаного дослідження.

Поняття лексико-семантичне поле - це ефективний інструмент дослідження й опису конститутивних ознак поетичної мови. Його застосування до дослідження вербальних явищ підтверджує системність лексико-тематичних і лексико-асоціативних зв'язків слів між компонентами мови і тексту, забезпечує ідентифікацію, упорядкування й опис поетичної лексики чи її фрагмента за семантико-тематичними ознаками, експлікацію семантичної динаміки слова, встановлення специфіки функціонування тієї чи тієї одиниці в художньому дискурсі з погляду її естетичних функцій та текстової реалізації узуальних і оказіональних зв'язків.

Час - це фундаментальна й універсальна філософська категорія зі значним ступенем узагальнення й абстрактності, базове поняття філософії та культури. На рівні мови відповідна категорія стає одним із способів лінгвального віддзеркалення об'єктивної реальності, і водночас константою національної мовної свідомості, носієм етномаркованих уявлень про навколишню дійсність, про протяжність і послідовність зміни станів усіх матеріальних систем і процесів у світі.

Лінгвістична інтерпретація часу генетично пов'язана з філософською, природничою та етнокультурною концепціями часу, проте не повторює, а специфічно акцептує їх, екстраполюючи не тільки на мовний матеріал, але й на засадничі принципи мовної репрезентації дійсності.

Структуру лексико-семантичного поля “час” визначає система різноманітних внутрішніх і зовнішніх зв'язків та опозицій, які показово характеризують і членують загальне поняття часу. Зовнішня структура поля “часу” детермінована його зв'язками з іншими семантичними полями. Ці зв'язки простежуються у взаємонакладаннях поняття часу з іншими поняттями, у семантичних взаємопереходах, які виявляються в багатозначності темпоральних слів, у значеннях фразеологічних одиниць із темпоральними словами тощо.

Понятійна категорія часу, що реалізується в часовій лексиці, відбиває об'єктивну організацію зовнішнього світу; ідентифікатор час семантично підпорядковує собі низку лексико-тематичних груп (напр., “назви пір року”, “назви частин доби”) та включених до їхнього складу лексико-тематичних мікрополів (“зима”, “весна”, “літо”, “осінь”; “ранок”, “день”, “вечір”, “ніч”), які перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції. Внутрішня організація аналізованого мікрополя демонструє також певну кількість периферійних угруповань лексики (номінацій обмеженої тривалості, невизначеної тривалості, визначеної тривалості, назв свят тощо). Модельовані за таким принципом тематичні групи та мікрополя забезпечують цілісну лексико-семантичну систему часопозначень.

Стилістична парадигма ядерної номінації час, окреслена в мові української поезії другої половини ХХ ст., демонструє традиційні та новітні, індивідуально-авторські засоби текстової репрезентації. Найпродуктивніші типи метафор, пов'язані з мовно-естетичним освоєнням словесного знака час, оформлюються при перетині поняттєвих сфер час - людина, час - природа (птах, тварина, рослина, вода, вітер), час - простір. Динамічно-процесуальну характеристику часу забезпечують дієслова, зафіксовані у “Словнику української мови” із конкретизувальною ремаркою про час (іти, минати), дієслова із семами ?повільно' (пливти, текти, повзти) та ?швидко' (летіти, мчатися, нестися).

Типи й напрямки лексико-семантичного розгортання номінацій лексико-тематичної групи “назви пір року” засвідчують систему стійких асоціативно-образних зв'язків та експресивно-оцінних функцій. Найтиповіші ракурси їх текстового вживання - пейзажна й інтимна лірика, змалювання картин природи і відтворення настрою, почуттів та переживань ліричних суб'єктів. У відповідних контекстах актуалізуються домінантні опозиційні семи ?відродження' / ?завмирання', ?розквіт' / ?згасання', ?радість' / ?сум', ?кохання' тощо.

У тропеїчних (епітетних, метафоричних, порівняльних, антитетичних структурах) із образотвірними центрами - назвами пір року вербалізуються температурні (теплий, гарячий, холодний, студений), колірні (білий, срібний, зелений, синій, блакитний, червоний, жовтий, багряний, золотий), звукові (дзвінкий, тихий) та одоративні (запашний, пахучий) параметри - асоціати відповідних часових періодів.

Антропоморфізація пір року, приписування їм рис і властивостей людини - це вияв загальної для мови української поезії другої половини ХХ ст. тенденції до конкретизованого осмислення абстрактної темпоральної семантики. Численні контексти підтверджують взаємонакладання мікрополів “зима”, “весна”, “літо”, “осінь” та лексико-семантичного поля “людина”.

Виявлені в мові української поезії другої половини ХХ ст. типи метафоричного осмислення понятійної сфери лексико-тематичної групи “назви пір року” та підпорядкованих їй мікрополів підтверджують стійкість поетичних канонів, за якими відбувається їхній естетичний та функціонально-семантичний розвиток. Багато метафор пов'язано з текстовим втіленням мотивів початку, тривання та закінчення певної пори року.

У системі мовних засобів актуалізації часової семантики важливою є лексика, яка покриває понятійну сферу “доба” - ранок, день, вечір, ніч. Семантико-асоціативний потенціал згаданих часономенів, здатність до нарощення нових типів контекстуальних зв'язків слугують запорукою формування самостійних мініпарадигматичних комплексів, у межах яких простежують поетичну динаміку кожної з названих одиниць як активних експлікантів мовно-часової картини світу в мові української поезії другої половини ХХ ст.

Понятійна сфера лексико-тематичної групи “назви частин доби” типова для всіх авторських мовостилів, належить до активного пласта поетичного словника. Зазнаючи багатовекторних функціонально-естетичних трансформацій, відповідні образи модифікують загальномовну й усталену поетичну семантику, актуалізують нові напрямки асоціативно-семантичних співвіднесень, відбивають особливості авторського світосприйняття та формують розгорнуті лексико-семантичні мікрополя.

Часові відтинки ранок, день, вечір, ніч автори актуалізують у регулярно відтворюваних асоціативних співвіднесеннях (наприклад, день - сонце, ніч - місяць, зорі, ніч - тиша і под.).