Міфологема в українській поетичній моделі світу першої третини ХХ століття (на матеріалі творів В. Свідзінського і М. Драй-Хмари)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ

10.02.01 - українська мова

УДК 811. 161. 2'373 ??19”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Міфологема в українській поетичній моделі світу першої третини ХХ століття

Белевцова Світлана

Олександрівна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі української мови Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент

Варич Наталія Іванівна,

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Одним із пріоритетних напрямів українського мовознавства другої половини ХХ ст. - початку ХХІ ст. є аналіз мови як найважливішого засобу вираження етносвідомості, національного характеру, духовної культури народу, його різних картин світу - концептуальної, мовної, міфологічної, поетичної та інших. Для гуманітаристики означеного періоду важливими стали проблеми, пов'язані з уключенням міфу у свідомість сучасної людини, у національну культуру й мову. У гуманітарних науках міф як експлікатор національної ментальності, як феномен, як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів належить до найбільш аналізованих фрагментів. З огляду на це значно активізувалися дослідження мови художнього тексту, що допомагає зрозуміти особливості культури етносу з урахуванням його міфологічних уявлень.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена важливістю дослідження проблем мовної картини світу (МКС), яку розглядають у зв'язку з концептуальною картиною світу. Дослідження МКС передбачає звернення до внутрішнього світу носіїв окремої культури й спрямоване на визначення специфіки відбиття культурних цінностей і стабільних структур у мові, до яких зокрема належить і міф, відповідно детермінує поглиблення наукових зацікавлень в антропоцентричних аспектах лінгвістики.

Базовими для розвитку нових напрямів є надбання попередників (В. Гумбольдта, О. Потебні) і сучасних мовознавців (Ю. Апресяна, Н. Арутюнової, А. Вежбицької, В. Жайворонка, С. Єрмоленко, Ю. Лазебника, Л. Лисиченко, Л. Мацько, А. Мойсієнка, Т. Радзієвської, В. Русанівського, О. Селіванової, Н. Слухай, В. Постовалової, В. Телії, О. Урисон, Т. Цив'ян та ін.). Для сучасної лінгвопоетики, когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології важливим є питання про вияв механізмів узаємодії всієї сукупності знань про світ, відбитих у МКС, і тієї моделі, яка ґрунтується на поетичному світобаченні, особливостях мовомислення й репрезентована в поетичних текстах. Однак і механізми введення й передачі закладеної в міфах історичної та культурної інформації в авторських моделях світу, і форма, що найбільш адекватно відображає світогляд автора та його естетичне кредо, вивчені недостатньо.

Вітчизняні мовознавці (Л. Бублейник, Ю. Вишницька, І. Грицютенко, Л. Дударенко, І. Богданова, В. Калашник, Л. Лисиченко, А. Мойсієнко, С. Єрмоленко, Л. Пустовіт, Л. Савченко, Н. Сологуб, Л. Ставицька та ін.) досліджують особливості поетики художнього тексту, визначають його стильові домінанти, з'ясовують сутнісні ознаки мовомислення митця в контексті мовно-художніх і світоглядних пошуків відповідного літературного напряму й історичної доби.

Погляди науковців значною мірою спрямовані й до стилістико-мовленнєвої специфіки поетичних текстів першої третини ХХ ст., у яких виразно відбито процеси розвитку художнього слова, тенденції до оновлення й збагачення художньо-виражальних засобів, маніфестовано новітні образи й символи. Вивчення мови художніх творів цього періоду еволюціонувало від оглядових статей до студій, у яких репрезентовано результати глибокого аналізу з позицій різноманітних лінгвістичних підходів.

Талановитими представниками українського самобутнього письменства перших десятиріч ХХ ст. є Володимир Свідзінський і Михайло Драй-Хмара, які вже з перших публікацій репрезентували високе мистецтво слова.

Більшість дослідників уважає В. Свідзінського символістом, однак підкреслює своєрідність авторського символізму: ретельною й філігранною роботою над мовою поезій він наближався до київських неокласиків. Сучасні літературознавці (В. Моренець, Е. Соловей, І. Андрусяк) наголошують на міфософському характері поезій лірика, його майстерності в метафоричній новизні. Поезії М. Драй-Хмари, як відзначають дослідники (О. Ашер, І. Дзюба, Ю. Лавріненко, О. Томчук, Ю. Шерех та ін.), зорієнтовані на класичну довершеність і витонченість художньої форми, вирізняються з-поміж творів інших неокласиків індивідуальним міфомисленням і поліваріантністю стильової системи.

Тривалий час творчий доробок авторів, які закладали підмурок національної культури нової доби, замовчувався, а тому їхня поетична мова не могла бути об'єктом спеціального лінгвістичного дослідження. Останніми роками з'явилася низка праць, у яких принагідно схарактеризовано й особливості творчого почерку В. Свідзінського й М. Драй-Хмари, зокрема Л. Ставицька здійснила спробу мовознавчого опису естетики символізму, а М. Кудряшова - системного аналізу поетичного словника українських неокласиків. Утім, історіографія питання змушує в цілому констатувати, що у вітчизняній лінгвостилістиці, лінгвокультурології практично не з'ясованою залишається проблема ідіостильових ознак поетичної творчості В. Свідзінського й М. Драй-Хмари, мовно-художньої зумовленості стильових домінант, типологічних зв'язків із мистецькими напрямами вітчизняного та європейського літературного процесу означеного періоду. Найменше вивчена семантика мовних одиниць, які експлікують у ліриці названих поетів міфологічні уявлення, що відіграє першорядну роль у структурно-семантичній організації поетичних моделей світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари. Усе вищесказане дає підстави стверджувати, що обрана для дослідження тема є актуальною.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови «Закономірності розвитку і функціонування української мови». Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Харківського національного педагогічного університету імені Г.C. Сковороди (протокол № 3 від 29.06.2004) та бюро Наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності» НАН України (протокол № 1 (131/24) від 19.02.2009).

Об'єктом дисертаційної роботи є поетичні твори В. Свідзінського й М. Драй-Хмари, у яких виявляється індивідуально-авторська специфіка мови митців.

Предмет аналізу - модель світу, що реконструюється через систему міфологем як репрезентантів авторського сприйняття дійсності.

Мета роботи - виявити й системно описати основні структурні одиниці тексту, що характеризують модель авторського уявлення дійсності крізь призму міфософського світогляду; з'ясувати функціонально-стилістичні особливості міфологем-образів у поетичних моделях світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- визначити базові поняття, принципи й процедури дослідження міфологем у поетичній моделі світу з урахуванням міждисциплінарного характеру сучасних лінгвістичних підходів до аналізу мовних явищ;

- виокремити базові міфологеми-образи, що слугують засобом експлікації міфологічних уявлень у поетичних моделях світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари;

- описати визначені міфологеми як лексико-семантичні одиниці й одиниці, що відбивають індивідуально-авторські мовні картини світу;

- експлікувати архетипну інформацію, вміщену в структуру міфологем, і визначити особливості її авторської інтерпретації;

- виявити специфіку актуалізації міфологем у поезії В. Свідзінського та М. Драй-Хмари з урахуванням належності авторів до різних літературно-мистецьких течій.

Методологічною основою дослідження є праці з теорії міфу й міфопоетики в галузях філософії, психології, літературознавства, антропології Я. Голосовкер, М. Еліаде, Е. Кассірера, С. Кримського, О. Лосєва, К. Леві-Строса, Є. Мелетинського, В. Мусій, В. Топорова, О. Фрейденберг, К.-Г. Юнга, М. П'ятигорського та ін., студії в галузі когнітивістики, лінгвокультурології та структурно-семіотичної інтерпретації, присвячені вивченню генетики мови крізь призму ментальних архетипних уявлень і міфологем, А. Вежбицької, Ю. Вишницької, С. Воркачова, В. Жайворонка, В. Кашкіна, О. Левченко, Ю. Лотмана, Н. Слухай та ін., концепції картин світу й мовної свідомості Ю. Апресяна, І. Голубовської, О. Колесника, О. Корнілова, Л. Лисиченко, Н. Сукаленко, В. Телії, Т. Цив'ян, базові положення загального мовознавства й теорії мови, окреслені в дослідженнях Й. Вайсгербера, В. фон Гумбольдта, О. Потебні, Е. Сепіра, Б. Уорфа та ін.

Вибір предмета й об'єкта дослідження спонукав поєднати методи, притаманні як лінгвістиці, так і суміжним дисциплінам. У роботі використано такі методи: суцільної вибірки матеріалу дослідження, описовий (під час характеристики значеннєвих і смислових рівнів досліджуваних одиниць), контекстно-логічний (під час з'ясування символічних, метафоричних тощо значень мовних одиниць), семантичного аналізу (під час з'ясування семантики досліджуваних одиниць із опертям на словникові дефініції), концептуальний (під час виявлення загальнолюдського й національно специфічного змісту символу й міфологеми), реконструкції (під час актуалізації поетичних моделей світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари), а також деякі прийоми стилістики декодування.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що реконструйовані в дисертації поетичні моделі світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари, що відображають особливості міфопоетичного мислення самобутніх авторів, подані як системи, структуровані міфологемами. Уперше проведено зіставне комплексне дослідження міфологем-образів на матеріалі малодосліджених творів символіста й неокласика в контексті мовно-художніх шукань першої третини ХХ століття для виявлення особливостей використання міфологічного потенціалу в поетичних картинах світу В. Свідзінського та М. Драй-Хмари.

Теоретичне значення роботи полягає в подальшому розвитку лінгвістичних стратегій дослідження міфопоетики й поетичних моделей світу в аспекті реалізації в них міфологемних конструктів, поглибленні уявлень про механізм узаємодії мови й культури, функції поетичного тексту як конденсатора пам'яті культури. Мовні механізми функціонування й модифікації в тексті міфологеми відкривають нові шляхи етнолінгвістичних, лінгвокультурологічних досліджень у сфері художньої літератури.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані в практиці викладання історії та стилістики української літературної мови у ВНЗ, для підготовки наукових семінарів і спецкурсів із лінгвокультурології, етнолінгвістики, поетики. Описи міфологем будуть корисними для вивчення конкретних ідіостилів, для порівняльного аналізу поетичних моделей світу митців першої третини ХХ ст. та авторів інших періодів розвитку української поетичної мови. Фактичний матеріал дисертації може бути використаний для розробки словника міфологем української мови й поетичного словника ХХ століття.

Апробація результатів дослідження. Основні положення репрезентовано в доповідях на VII Міжнародних людинознавчих філософських читаннях (Дрогобич, 2005), ІІІ і ІV Міжнародних наукових конференціях «Лексико-граматичні інновації в сучасних східнослов'янських мовах» (Дніпропетровськ, 2007, 2009), ХІІ Міжнародній конференції з актуальних проблем семантичних досліджень «Текст та його одиниці в аспекті різних лінгвістичних парадигм (на матеріалі української та російської мов)» (Харків, 2007), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 120-річчю від дня народження академіка М.Я. Калиновича «Рецепція наукової спадщини академіка М.Я. Калиновича в сучасній філології» (Київ, 2009), а також обговорено на семінарах аспірантів кафедр української мови й українознавства Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.

За темою дисертації опубліковано 6 одноосібних статей, 5 із яких - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить 264 позиції. Загальний обсяг дисертації - 198 сторінок, із них 166 сторінок основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, завдання, предмет і об'єкт, окреслено методологічну базу, визначено наукову новизну, теоретичну й практичну значущість досягнутих результатів, подано відомості про апробацію й публікації.

Перший розділ «Теоретичні основи дослідження міфопоетичної картини світу» присвячено висвітленню теоретичних і методологічних засад роботи.

У підрозділі 1.1. «Когнітивна лінгвістика й лінгвокультурологія як провідні галузі сучасного мовознавства» порушено питання взаємозв'язку мови й культури, їх спільної онтологічної платформи, вивчення мовних одиниць як засобу збереження й передачі ментальності (саме вона задає смислові й емоційні контексти, визначає правила слововживання і дискурсивної поведінки людини) мовців, а також як засобу, що продукує цю ментальність. Лінгвістика ХХІ століття, за визначенням дослідників (Р. Кісь, А. Самігулліна), фіксує сформований погляд на мову як ретранслятор культурних цінностей, у зв'язку з чим і програмує подальші дослідження на вибудовування моделей інтрепретації явищ мови, ставить за мету не лише здійснення суб'єктивації дослідницьких методів, а й досягнення об'єктивації дешифрування таких смислів, які сформувалися в процесі вторинного семіозису, проте перебувають у радіусі дії раціональної інтуїції.

У підрозділі 1.2. «Основні одиниці когнітивної лінгвістики» здійснено аналіз поняттєвої бази сучасних досліджень мови з позицій когнітивної лінгвістики та суміжних із нею новітніх лінгвістичних галузей із метою формування відповідного терміноапарату для дослідження експлікації міфологем у поетичних моделях світу.

Формування нових міждисциплінарних дослідницьких парадигм вивчення мови у ХХ - ХХІ ст. зумовило значне ускладнення лінгвістичної терміносистеми. Так, у сучасному науковому дискурсі поряд із традиційними співіснують такі терміноодиниці, як «концепт», «лінгвокультурема», «міфологема», «логоепістема», поняттєвий обсяг яких часто доволі нечіткий, зумовлений тим, що термінологічна система нових мовознавчих галузей ще перебуває на стадії формування базових понять, намагаючись віднайти якнайточніше найменування центральному.

На сьогодні можна стверджувати, що найбільш поширеним із протермінологічних новоутворень виявився «концепт», що свідчить про його життєздатність (Н. Арутюнова, С. Воркачов, В. Карасик) як базової для когнітології аксіоматичної категорії, невизначеної й сприйманої інтуїтивно, як гіпероніма поняття, уявлення, фрейма, сценарію, гештальта (А. Бабушкін, Й. Стернін), як позначника ключових слів культури. При цьому дослідники наголошують на необхідності врахування етнічної й культурологічної специфіки концептів, адже що багатші культура, історичний досвід, релігія нації, то багатша концептосфера народу як упорядкована сукупність його концептів, інформаційна база його мислення.

У межах лінгвокультурологічного підходу В. Воробйов уводить у науковий обіг термін «лінгвокультурема», яким пропонує позначати одиниці, що поєднують мовні й культурологічні уявлення про предмет мови. За основну одиницю опису об'єкта дослідник обирає лінгвокультурологічне поле. Такі поля створюють етнічну картину світу, а їх зіставлення дає можливість виявляти подібність і відмінність у мовах і культурах. Поряд із цим В. Костомаров і Н. Бурвикова вводять в обіг термін «логоепістема», яку розуміють як мовне вираження дійсності у свідомості мовців унаслідок освоєння ними духовних цінностей вітчизняної й світової культури.

Водночас аналіз наукових праць засвідчує, що все більшої ваги в новітній мовознавчій науці набуває термін «міфологема», який поки, щоправда, не зафіксовано у лінгвістичних словниках, що зумовлює необхідність використання здобутків суміжних наукових галузей.

У підрозділі 1.3. «Картини світу: типологія та структура» на підставі критичного аналізу поглядів попередників (Ю. Апресяна, Й. Вайсгербера, А. Вежбицької, І. Голубовської, В. фон Гумбольдта, В. Даниленка, Л. Даниленко, Л. Лисиченко, О. Потебні, Ю. Степанова та ін.) з'ясовано співвідношення низки понять сучасної лінгвістичної парадигми, як-от: «картина світу», «мовна картина світу», «модель світу». На підставі цього вдалося окреслити сутність поняття поетичної моделі світу. Останню тлумачать як наслідок поетичної інтерпретації знань і про світ, і про людину як центр цього світу.

Поетична модель світу акумулює естетичні цінності й наочно демонструє розвиток мови в естетичному аспекті. Більшість науковців розглядає феномен поетичної моделі світу як чуттєвий компонент світогляду, тісно пов'язаний із конкретним поетично-художнім досвідом і специфікою творчої лабораторії митця. Творчим началом поетичної моделі світу є художня свідомість суб'єкта, у якій вирізняються такі інтегральні механізми: світовідчуття, світорозуміння, морально-етична оцінка явищ дійсності. Оскільки поет є особистістю, яка тяжіє до духовного суверенітету й самовизначення, то ці механзіми не є статичними. Ураховуючи міфопоетичні потенції митця, поетичну модель світу здебільшого визначають як міфопоетичну.

У підрозділі 1.4. «Засади лінгвістичного опису й аналізу міфологеми» на ґрунті вивчення наявних на сьогодні наукових досліджень, присвячених проблемі міфологеми (А. Вежбицька, Ю. Вишницька, О. Колесник, Н. Слухай, Е. Рахматулліна, О. Рощенко, Л. Фоміна та ін.), питанням міфу й міфологічної свідомості (М. Бодкін, Р. Вейман, Д. Зеленін, О. Лосєв, Ю. Лотман, Є. Мелетинський, В. Мусій, В. Півоєв, Я. Поліщук, В. Пропп, М. П'ятигорський, В. Райков, Б. Рибаков, Н. Фрай, Ф. Фергюсон, Р. Барт, К. Хюбнер, К.-Г. Юнг) здійснено спробу окреслити сутність, структуру, ієрархію міфологем й відповідно до цього схарактеризувати процедуру їх аналізу як особливих лінгвістичних об'єктів, у яких семантичний склад ускладнений прагматичною інформацією, пов'язаною з експресивною функцією міфологеми, елементами етимологічної або культурної пам'яті слова, пов'язаними з його первинним значенням, національним менталітетом і системою духовних цінностей мовців. Унаслідок цього визначено основні ознаки міфологеми в поетичній моделі світу, урахування яких є необхідним у процесі лінгвістичного дослідження творчого доробку того чи того митця (див. висновки).

У підрозділі 1.5. «Поняття міфологеми, поетичного образу, архетипу, метафори в зіставному аспекті» здійснено аналіз сутності та співвідношення названих понять з огляду на необхідність відмежування міфологеми як самостійного об'єкта лінгвістичного опису, що тісно пов'язаний із літературознавчими й культурологічними категоріями поетичного образу, архетипу, символу, метафори. Відповідно з'ясовано, що міфологема є своєрідним художнім образом, що конденсує в собі архетипну інформацію, відбиту в міфах і трансльовану протягом тривалого часу за допомогою символів і метафор як їх специфічних варіантів, опосередковану історичною та поетичною традицією.

Другий розділ «Міфологеми першоелементів буття в поетичних моделях світу В. Свідзінського та М. Драй-Хмари» присвячений дослідженню міфологем ВОДИ, ЗЕМЛІ, ВОГНЮ, ПОВІТРЯ в контексті творчості названих поетів з огляду на їх індивідуально-авторські, опосередковані відповідно естетичними традиціями символізму й «неокласики» методи вибудовування елементів змісту в єдине ціле для створення своєрідних міфопоетичних моделей світу.

У підрозділі 2.1. «Особливості реалізації міфологем у межах естетики символізму й неокласицизму» висвітлено питання специфіки творчих манер В. Свідзінського як символіста й М. Драй-Хмари як представника «п'ятірного ґрона неокласиків», яка позначилася на особливостях актуалізації смислових рівнів міфологем в авторських моделях світу. Аналіз засвідчив, що об'єктивація поетами названих мистецьких течій своїх переживань (і переживань ліричного героя) зазвичай відбувається одним зі способів експлікації міфологеми: відбиття «доприродного», первісного буття, «експозиції сюжету» світового розвитку; новітнє постання Хаосу, руйнування єдності світобудови; нарешті, синтез земного й небесного, утілення «божественної ідеї у світі». Опрацьований матеріал дає змогу стверджувати, що однією з центральних для авторів є міфологема-ідея ЖИТТЯ-ДІЯННЯ, зреалізована значною мірою через своєрідне розгортання таких міфологем-образів, як ВОДА, ЗЕМЛЯ, ВОГОНЬ, ПОВІТРЯ й ЛЮДИНА.

Підрозділ 2.2. «Індивідуально-авторські втілення міфологеми ВОДИ» репрезентує результати аналізу потенціалу міфологеми ВОДИ в поетичних моделях світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари.

Серед символічних значень міфологеми-образу ВОДИ, що зафіксовані в різних джерелах, удалося виокремити такі: першопочаток, вихідний стан усього сутнього, еквівалент первісного хаосу; жива одухотворена стихія, плинна й мінлива; медіатор між реальним та ірреальним світами; ніша міфологічних світів; андрогенний початок життя, утілення чоловічої або жіночої сили запліднення; еквівалент усіх життєвих соків людини; метафора смерті, небезпеки, щезання, іноді забуття; початок і кінець усіх речей; символ незримої, безособової мудрості.

Міфологема ВОДИ як першостихія більшою мірою представлена в поетичній моделі світу В. Свідзінського. Переважно вона експлікується через метафорично-символічні образи вод, туману, озера, актуалізація яких відбувається через зорові й слухові асоціації, часто репрезентовані метафоричними переосмисленнями, суголосними народнопісенній традиції: Клекотять і плещуть хвилі І з неоглядних далин буйно котять срібні гриви До бережних стромовин. Тяжко в камінь ударяють, Рясно сиплять синій блиск, Обливають білим шумом Темних скель безладний тиск; З-під весла нечутно змійки Розбігаються з піснею півчутною. Анімальні аналогії В. Свідзінського вирізняються свіжістю й оригінальністю, наприклад, «ручай - журавель», «імла - птах»: Курличе і ропче ручай; Тонка імла від сходу простяглась, Двома крильми обнявши поле. Часто вода чи водойма в поетичному доробку В. Свідзінського наділені певними властивостями істоти, при цьому образ водної стихії переосмислюється завдяки семантичному зрушенню «психічний стан людини - стан води»: Хмурне небо ще горійше похмурніло; Сірий дощик зранку брів, Прихищаючись туманом; не спинився за парканом - поволікся по дворі. У наступному контексті властивість води бути межею між світами (земним і потойбічним, реальним та ірреальним) підкреслено словами на позначення сну, мрії: Черет і осока обняли сонний став; Застигла ріка лежить, чи то спить, чи не спить. У вірші «Ледве позначені сонця сліди ...» внаслідок поєднання міфопоетичних значень міфологеми ВОДА автор досягає персоніфікації сакрального образу озера, яке «повне дрімоти, Вправлене в сім огнів», і це не «свічадо. Ні, моє ім'я Час. Я око чарівника»; воно і є одухотвореною стихією світобудови, віщою чарівною силою, і першопочатком світу, а може стати і його кінцем.

Міфологема ВОДИ у творчості В. Свідзінського осмислюється як вища сутність, жива одухотворена стихія, регулятор змін у світі, показник оновлення психічного стану людини, медіатор між реальним та ірреальним світами, еквівалент первісного хаосу й спосіб повернутися до нього.

М. Драй-Хмара послуговується переважно персоніфікованим образом хмар, що виконує функцію маркера соціальної дійсності і є втіленням первісного хаосу, деміургійного початку, про що свідчить, наприклад, рядок Хмеліють хмари, хвилюють в трансі. Традиційне антропоморфне зрушення (хмеліти - «п'яніти; ставати збудженим, піднесеним, доходити до стану самозабуття від чого-небудь», хвилювати - «бути збудженим; робити неспокійним кого-небудь//викликати піднесення») увиразнюється введенням слова із сугестивно-містичним компонентом (транс - «підвищене нервове збудження, стан екстазу»). Буремний час (вірш датований 1921 р.) виборювання країною кращої долі (своєрідне переживання первісного хаосу) і сподівання ліричного героя на перемогу «титана молодого» дозволяють говорити про актуалізацію таких символічних значень образу хмари: утілення амбівалентної (нервове збудження може мати різні наслідки) стихії, первісного хаосу; деміург (творча сила).

Для М. Драй-Хмари, як і для В. Свідзінського, притаманне наділення водної стихії віщою силою, до якої людина дослухається: Дивлюся й слухаю: прозоро Співає струмінь битія (М. Драй-Хмара). Поети використовують і такі символічні значення образу води: джерело гармонії, засіб споріднення: І поріднив мене з тобою Святий гармонії напій (В. Свідзінський), джерел поетичного натхнення: Як солодко вечірньою добою, Коли ще моря гомін не затих, чекати ритмів іншого прибою (М. Драй-Хмара), зцілюща життєдайна сила, мета життєвих пошуків: І довго шукав я живущої води (В. Свідзінський), зосереддя страждань, мук людини: І гіркоту цієї муки пили ми з повного відра (М.Драй-Хмара). Репрезентуючи міфологему першостихії, слова групи «вода» співіснують у єдності номінативного значення й асоціативно-символічного смислів.

У підрозділі 2.3. «Поетичні репрезентації міфологеми-образу ЗЕМЛІ» досліджено специфіку смислового наповнення слів групи «земля» в контексті міфопоетичного образотворення В. Свідзінського й М. Драй-Хмари.

Вивчення способів переосмислення міфологеми-образу ЗЕМЛІ показало, що В. Свідзінський здебільшого спирається на архетип матері-землі, актуалізацію образу землі як сакральної основи Всесвіту. Земля в розглядуваній поезії має кілька переосмислень, найбільш частотними є антропоморфні: І любо там південною порою, З утоми млосною припавши самотою До лона свіжого пахучої землі, розплинутись в якійсь гарячій млі (В. Свідзінський). Бінарма лоно землі є традиційною, з актуалізацією семеми «живіт, утроба як символ материнства». Епітети «свіжа», «пахуча» не тільки увиразнюють позитивну конотацію «любо», а й указують на безсумнівний зв'язок із субстанцією води з її полісемантикою, основу якої складає плідне начало. Свіжість, вологість у міфопетичній свідомості - це та особлива консистенція води, у якій є щось, придатне для запліднення. Із залученням макротексту стає очевидною також притаманна лише цьому мовно-художньому просторові одночасна актуалізація переносного значення «джерело особливого стану», вода не тільки місце для дії, а й спонука до неї. Так трансформується світовий мотив антеєвого міфу. Уведення людини в простір природи відбувається цілком органічно: особливий стан природи в особливий час спонукає до взаємодії.

Для образу матері-землі в аналізованій ліриці характерна певна інтимність, зумовлена особистісними переживаннями. Так, утрата ліричним героєм (і самим поетом) матері навіює рядки: Лежала (земля) тихо, як мама в лікарні. Звільна заходила в тінь (В. Свідзінський): особисте горе такого рівня, що позначається й на стані землі. Рух Землі навколо Сонця зіставляється із життям людини. Автор завдяки переосмисленню земля - мама в лікарні порушує узвичаєне розуміння того, що земля є непорушною основою світобудови.

У поетичній моделі світу М. Драй-Хмари метафорично-символічний образ землі соціалізований, вона є маркером суспільних змін, засобом передачі сакральної інформації, оживлення історичної пам'яті. Індивідуально-авторської новизни поет досягає через уведення в семантичний простір українського вірша термінів, бібліонімів, наприклад: Прощайте, товтри круглогруді, і ти, гніздо Кармелюка; Був там гроз кривавий подих, Дощ топив людей, звірят, - Та із нурт із темноводних вирнув новий Арарат; І знов горбатіла Голгота Там, де всміхалися лани, Вилазив ворог на ворота, Кричав: розпни її, розпни! Образ України (вгадуваний) змальовується й крізь призму міфу про всесвітній потоп, і через сакралізацію простору (лани України перетворються на Голготу).

Такий підхід (підкреслено етнічний образ України на тлі світового рівня катаклізмів) є прикметною ознакою поезії 10-30 рр. ХХ ст. Для митців означеного періоду, зокрема й для В. Свідзінського та М. Драй-Хмари, існувало кілька причин для часового звернення до образу України, відтворення його традиційних чи побудови індивідуальних інтерпретацій, а саме: необхідність самоідентифікації, потреба втілити патріотично-визвольні мотиви, необхідність актуалізувати ідею розбудови нового життя.

Підрозділ 2.4. «Метафорично-символічні переосмислення міфологеми ВОГНЮ» присвячений аналізу метафорично-символічних варіантів інтерпретації міфологеми ВОГНЮ на рівні поетичних моделей світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари.

Під час дослідження встановлено подібність позицій названих авторів у переосмисленні першостихії вогню. Цей першоелемент буття здебільшого об'єктивується в астронімах і набуває символічного значення одухотвореної стихії, джерела й рушія сили, атрибута оновлення, очищення. Метафоризація відбувається завдяки перетину парадигми «вогню» з парадигмами «людина», «селянський побут», «речовина». Наприклад, в обох авторів репрезентоване традиційне зображення зорі як позначника зміни дня й ночі, плинності життя, відліку життєвих змін у бутті людини, природи, соціуму з відповідними конотаціями (сподівань на краще чи смутку від усвідомлення скінченності життя): Підбилась високо зірниця І гасне, міниться ген-ген - І раптом: огняна зірниця Новітній озирає день (М. Драй-Хмара), Спопеліє, застигне смутно жовтава зоря в імлі. Ніч надійде нечутно І не знайде мене на землі (В. Свідзінський). міфологема лінгвістичний мовний образ

Оновлення традиційного образу зорі автори досягають через його поєднання з образом грози: Ти розпліскувала цебра передсвітанної грози (М. Драй-Хмара), Із бур, о молода гонице, Ти пролила своє дання - і світом гомін і стрілиці дзвінкокопитного коня (М. Драй-Хмара). Образ коня як посередника між світами, атрибута верхнього світу був давнім символом грози. Здатність копит викрешувати іскри стала однією із функціонально-зорових підстав для такого перенесення. Необхідність початку нового дня автор мислить як промисел Божий, на що вказує слово зі сфери замовлянь - дання.

Позитивна семантика активного діяння сонця відбивається й в антропоморфних метафорах: На лузі, на березі Буде сонце метати стіг (В. Свідзінський), Вмочає сонце в сонну потязь Золототкане полотно (М. Драй-Хмара). Уживання поетами солярних образів засвідчує їх єдність із уподобаннями, естетичними смаками й основами світовідчуття як національного, так і загальнолюдського рівня, із настроями епохи. Динамічність образу сонця в поетичній моделі світу М. Драй-Хмари значною мірою простежується в громадянській ліриці, натомість В. Свідзінський «розгортає» цю міфологему в площині осмислення духовного й природного. Дослідники (М. Костомаров, Т. Цив'ян) підкреслюють, що за давньою вірою слов'ян люди як нащадки Дажбога мають сонячну сутність, їхнє життя пов'язане із сонцем, звідси й саме сонце наділене антропоморфними ознаками: Засвітилися руки сонця: «Миром, світлосте, миром, земле!»; На лузі, на березі Буде сонце метати сніг (В. Свідзінський); А сонце жалить голками І прискає золотом синь (М. Драй-Хмара). Хоча окремі ознаки денотата можуть викликати в різних людей різні асоціації, метафоризація та символізація новоутворень із компонентом сонце в поезії В. Свідзінського й М. Драй-Хмари відбувається на основі загальнонародних асоціацій. У цьому разі спостерігається надзвичайна ємність і точність рис, покладених в основу семантичного перенесення.

Підрозділ 2.5. «Ідіостилістичні вектори розвитку міфологеми ПОВІТРЯ» дав змогу зафіксувати незначну кількість негативних конотацій міфологеми-образу повітря (вітру), здебільшого в поетичній моделі світу М. Драй-Хмари. Вітер як природну стихію обидва автори характеризують за дією на що-небудь чи кого-небудь, за родом і враженнями, які справляє на людину. Серед символічних значень продуктивними є такі: медіатор між світами, жива одухотворена стихія, спонука до оновлення і його засіб, локус життя, місце перебування душ, маркер колообігу в природі. Залежно від того, що переживає людина, такими ж почуттями наділяється вітер: І ввечері шепоче вітер печалі сповнені слова (В. Свідзінський), Ах, вітер, вітер, сам над містом тужить (М. Драй-Хмара). Емоційного напруження додає характеристика за різновидом вітру: Опускає крила млявий суховій, Дзвенить і б'є колючий суховій, Ах смутен, вітре, вічний голос твій! (М. Драй-Хмара). В. Свідзінський збагачує поетику українського вірша іншим прийомом: персоніфіковано показує силу вітру, який не в змозі згуртувати (традиційний символ погонича для позначення природних реалій, найчастіше астронімів), лише розвіює, ослабляє (при збереженні ядерної семи «розносити, роздувати, розсіювати що-небудь у різні боки»): Криваво-темний цвіт зорі розвіяв вітер по блакиті (В. Свідзінський). Міфологема-образ ВІТРУ зазнає змін залежно від розвитку світоглядної та творчої позиції авторів.

Розділ 3. «Символіко-метафоричний образ людини в поетичній мові В. Свідзінського та М. Драй-Хмари» присвячений розглядові проблеми інтерпретації образу людини крізь призму міфологічної свідомості в поетичних моделях світу названих авторів.

У підрозділі 3.1. «Образи серця й душі як репрезентанти духовної сфери» здійснено спробу простежити особливості втілення поетами ідеї про серце й душу як центральні компоненти духовної сфери людини.

Типовими репрезентантами метафор і символів, що описують ментальну сферу, є конструкції з компонентами «серце» і «душа». Для українського символізму характерне зближення цих образів або вживання їх як синонімів.

Ідіостилі В. Свідзінського й М. Драй-Хмари, як засвідчує проведений аналіз, містять низку метафор і символів, пов'язаних із переосмисленням серця «як джерела почуттів» чи «символу зосередження настроїв, переживань, почуттів». У слові душа залишається актуальною ядерна сема «внутрішній психічний стан людини». Зазвичай у таких висловлюваннях спостерігається семантичне перенесення «серце (душа) - вмістилище (посудина)»: Коли отрутою гіркою Налита вщерть душа моя (М. Драй-Хмара), Довірливих надій в юнацтві серце повен (В. Свідзінський). «Матеріалізація» душі та серця часто супроводжується семантикою руху, виходу за межі, а через це нерідко поєднується з одночасним «оживленням», зокрема додаванням орнітальної символіки відповідно до давніх міфологічних ототожнень душі з птахом. У змалюванні образів душі й серця однією з центральних фізіологічних ознак є голос: Чуєш радісне квіління Несамотньої душі (М. Драй-Хмара), Цілий день із серця рвалась пісня (В. Свідзінський). У творчості обох поетів репрезентовано процес одухотворення душі (серця) - душа (серце) палає, пломеніє, завмирає, стигне, холоне. І М. Драй-Хмара, і В. Свідзінський, створюючи образи серця й душі, використовують так званий весняний код для символічного опису процесу оновлення, одуховторення та зимовий код для передачі почуттів байдужості, стриманості: Стигло серце опечалене, Хрусткий на серці стигне лід (В. Свідзінський), І розтанув серця глетчер В дивних пахощах землі (М. Драй-Хмара).

Тенденція до матеріалізації духовних субстанцій, притаманна М. Драй-Хмарі, виявляється в метафоризації фізіологічних ознак, центральними серед яких є рух, спокій, голос. Однак в поетичній моделі світу митця серце не стає таким предметом, щоб його (чи якоїсь його частини) можна було символічно позбутися. Для В. Свідзінського такий спосіб творення образно-символічного значення теж є непродуктивним. Репрезентуючи власне розуміння сутності людини, обидва автори створюють особливу етичну й мовно-художню концепцію, яка представляє національну традицію світовідчуття й менталітету.

У підрозділі 3.2. «Метафоризація зв'язку людини й Усесвіту» проаналізовано поетичні варіанти переосмислення В. Свідзінським і М. Драй-Хмарою міфологічних уявлень про зв'язок людини й Всесвіту.

Місце людини у світобудові, на думку митців, визначається переважно через її переживання, почуття, стан, що автори й засвідчили різними способами метафоризації зв'язку людини та Всесвіту. До найбільш поширених метафоричних образів належать самота (самотність), сум (смуток). Однак природа переживань такого стану в поетичних моделях світу В. Свідзінського й М. Драй-Хмари відмінна.

Метафоризація почуттів ліричного героя В. Свідзінського відбувається через ототожнення особи з деревом - ліричний герой постійно шукає зв'язок із космосом, урешті й сам є одним із проявів цього зв'язку. Почуття самотності, що його переживає особистість у віднайденні внутрішньої гармонії, може мати різноманітні характерні ознаки, різні орієнтири. Досліджуваний матеріал дає змогу визначити такі символічні види самотності: джерело самозаглиблення, спосіб усвідомлення та реалізації життєвої програми, прозирання у вічність: Довіку б тут, на полі юності моєї На сугробі, стояти самотою І бачити круг себе тільки ніч, надихану земною теплотою; можливість потрапити в особливий стан спілкування з Богом, відмовившись від власного «Я»: Але стояти не живому і не безумному, а так, як дерево у темряві стоїть, Звелівши всім листочкам: тихо! І слухати в самотині, Як там в височині, де в зор насипана дорога, приходять вічні каравани Бога; психологічний стан готовності зустріти й прийняти іншого в час найбільшої в тому потреби (в координатах духовного виміру): Як тебе утомить місто, як знесилишся в борні, навісти мене, коханий, у моїй самотині; спосіб подолання відчуженості: Іду я самітно, леле! Забуті руки ломлю. Чи зрине казковий шелест, світющий шелест «люблю».

На підставі аналізу матеріалу з доробку М. Драй-Хмари можна зробити висновок, що самотність у поетичній моделі світу неокласика не виступає самостійним об'єктом. Окрім того, поет значно менше послуговується художнім зображенням почуттєвої сфери; це пов'язано насамперед із тим, що самі поети шукали відмінні зв'язки із середовищем і переживали їх по-різному. Серед образних інтерпретацій психічних станів у поетичній моделі світу М. Драй-Хмари переважають нудьга, сум. Емоційно-оцінне, як і семантичне навантаження метафоричних образів зі складником сум відбувається в річищі традиційного встановлення зв'язку між цим почуттям і порами року, психічною реакцією людини на зміни в довкіллі: З гарману сонце золоте скотилось на пухку солому, А сум вертається додому, мій сум, що восени росте (М. Драй-Хмара). Проте можливий перетин емоційно-чуттєвої парадигми з історичною, наприклад: Нудьга морочна і стара, Немов історія Вкраїни, Смоктала серце... то - мара, то демон сивої руїни. Застосовуючи прийом нагромадження епітетів із семантикою старості, жахливого вигляду, поет досягає розширення меж психічного стану руйнівності. З одного боку, такий стан видається песимістичним, а з іншого, - ліричний герой може врятуватися через мару (богиня зла, приходить уночі й лякає, а потім зникає), адже через міфологему МАРИ автор оживляє ментальну пам'ять українського народу). На думку автора, тільки через руїну, ледве не до повного знищення, можна відродити гармонійний зв'язок людини зі Всесвітом. Семантика метафори передає взаємозв'язок історичного існування людини з її особистісним душевним світом.

Здійснений аналіз ідіостилів В. Свідзінського та М. Драй-Хмари в аспекті реалізації міфологеми-ідеї ЖИТТЯ-ДІЯННЯ свідчить про доречність виокремлення проблеми людина-творчість, якій присвячено підрозділ 3.3. «Людина-творець і людина від Творця: два символи творчості».

Спосіб життя й характер мовно-художніх пошуків зумовили відмінності в репрезентації митцями символу творчості, який постає у вигляді творця-деміурга в ідіостилі М. Драй-Хмари й людини від Творця в ідіостилі В. Свідзінського.

В. Свідзінський утілює означений символ-міфологему ЖИТТЯ-ТВОРЧІСТЬ через образ саду в різних модифікаціях: Едем, спонука до творчості; внутрішній сад, перебудована людина-творець; сила духовної енергії, творчості; сподівання на відновлення втрачених творчих можливостей Поета, наприклад: У тьмі, як море, сад шумів. Десь билися огненні крила, Вода лилась і плюскотіла, і грім розкотисто гримів. Але затихло все поволі. Між хмарами, в височині. З'явились галяви ясні, і осріблилися тополі. Контекст засвідчує, що В. Свідзінський зображує стан первісності не через атмосферу спокою, а через збурення, збентеження, тривогу. Привертає увагу різка зміна настрою, передана переходом від шуму до тиші, і підкреслення наявності Вищої волі. За зовнішньої простоти текст насичений дієвістю, зреалізованою значною кількістю використаних дієслів на позначення руху; наявністю одиниць зі значенням «переповнення»; поступовим уведенням у контекст елементів першопростору, що разом створюють образ саду, який є уособленням Едему. Автор через стани природи, ліричного героя передає силу духовної енергії, творчості.

М. Драй-Хмара репрезентує символ творчості через деміургійний початок у самому митцеві, переважно використовуючи бібліоніми. Наприклад, у рядках Люблю слова ще повнодзвонні, як мед пахучі та п'яні слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки для позначення присутності творця-деміурга поет актуалізує метафоричні значення слів «повнодзвонні», «медвяні», приписуючи їм ознаки музичного інструмента, фізичних тіл. Таким чином, порожнеча, утілена в образі глибини бездонної, стає знаком наповнення духовної енергії, умістилищем життя та творчості. У такому амбівалентному варіанті семантика порожнечі імплікує смисли біблійного тексту, що робить органічним уживання М. Драй-Хмарою бібліонімів. Наприклад, для підкреслення особливої ролі поета в переломний для України час використано образ Ноя: Став ковчег посеред гір, І, як Ной, я жду голубки: хочу вийти на простір. Можна сказати, що міфологема ЖИТТЯ-ДІЯННЯ представлена в поетичній моделі світу неокласика через символ творчості як деміургійний початок у самому митцеві, а в поетичній моделі світу В. Свідзінського - як образ саду, пов'язаний із реалізацією міфологеми САД-РАЙ у таких модифікаціях.

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз наукових праць засвідчив, що в сучасному мовознавстві актуалізовано зацікавлення специфікою міфопоетичного світосприйняття, покликане науково осмислити нову, відповідну сьогоденню, модель світу, а своєрідною лінгвістичною одиницею стала міфологема, у якій поєднуються міф, культура, текст.

Пошуки міфологічних схем і їхніх інтерпретацій пов'язані з поняттями картини світу як системи знань про дійсність; мовної картини світу як сукупності зафіксованих у мовних одиницях уявлень народу про дійсність; поетичної моделі світу, що опосередкована мовою й відображує картину світу у свідомості митця.

На підставі проведеного дослідження визначено роль міфологеми в системі протермінологічних одиниць (концепту, міфологічного концепту, етноконцепту, лінгвокультуреми, логоепістеми) і з'ясовано, що міфологема є багатовимірним утворенням, вивчення якого має здійснюватися відповідно до різних типів вимірів реальності. Крім того, запропоновано визначення терміна «міфологема»: міфологема - це образ, що відображує конкретний фрагмент дійсності крізь призму індивідуальних міфологічних уявлень, які опосередковані особливостями етнічного світосприйняття або культурним мегаконтекстом і можуть бути інтенсіонально структуровані.

У роботі визначено сутнісні характеристики міфологеми: це одиниця міфологічної картини світу, конкретно-історичне вираження міфу; відображує міфопоетичну дійсність у дзеркалі індивідуальних уявлень; культурно марковане явище, яке виявляє ціннісні орієнтації носіїв конкретної культури; мовний етнокод, що під час дешифрування проходить процес відтворення закладеної культурологічної інформації; належить до плану змісту мовної одиниці й співвідноситься з категоріями значення та смислу, хоча інформація, закріплена за нею, долає межі цих категорій; має складну «багатошарову» будову, прошарки якої по-різному сприймаються людьми визначеної культури; наявні вербальні маніфестанти (уся сукупність мовних засобів, використовуваних для вираження значення), серед яких чітко виділяються індивідуально-авторські та загальномовні; семантично відкрита, динамічна; здатна вступати в семантичні зв'язки з іншими міфологемами, що зумовлено її поліфункціональністю.

Усебічне вивчення авторських ідіостилів - актуальне завдання сучасної лінгвістики - неможливе без урахування поетичного контексту відповідного літературного напряму. Одним із адекватних прийомів ідіостилістичного аналізу є встановлення системи домінант, зумовленої особливостями поетичної моделі світу. Насичення поетичного контексту значною кількістю метафор і символів як експлікаторів міфологем - характерна риса ідіостилів В. Свідзінського та М. Драй-Хмари як представників відповідно символізму та неокласицизму першої третини ХХ ст.

Урахування відмінності метафори й символу здійснюється через структуру образу як провідний чинник (у метафорі спостерігається збереження цілісності образу) і співвідношення образів із трансцедентним (метафора - явище синхронне, не обтяжене трансцедентністю, символ завжди прагне до зображення вічного). Дослідження метафор і символів у контексті поетичних моделей світу не обмежено компонентним аналізом, тобто визначенням характеру й напрямків семантичних зрушень при образотворенні, принагідно з'ясовувалися причини й спрямованість асоціацій, що лежать в основі міфологем-образів. На підставі аналізу будови поетичних моделей світу В. Свідзінського та М. Драй-Хмари визначено їх центральну міфологему-ідею - ЖИТТЯ-ДІЯННЯ, втілену в символіко-метафоричних образах першоелементів буття й людини.

У поетичних моделях світу В. Свідзінського та М. Драй-Хмари, як засвідчив аналіз, об'єктивуються всі першоелементи буття: вода, земля, вогонь, повітря.

Установлено, що міфологема ВОДИ як першостихії більшою мірою представлена в поетичній моделі світу В. Свідзінського. Переважно вона есплікується через метафорично-символічні образи води, туману, озера як вища сутність, жива одухотворена стихія, регулятор змін у світі, показник оновлення психічного стану людини, медіатор між реальним та ірреальним світами, еквівалент первісного хаосу й спосіб повернутися до нього. Натомість М. Драй-Хмара послуговується переважно персоніфікованим образом хмар, що виконує функцію маркера соціальної дійсності та є втіленням первісного хаосу, деміургійного початку.