Етимологія та семантика латинських омонімічних іменників

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Івана ФРАНКА

10.02.14 - Класичні мови. Окремі індоєвропейські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Етимологія та семантика латинських омонімічних іменників

Третьякова Катерина Володимирівна

Львів - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент

ЧЕРНЮХ Богдан Васильович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

доцент кафедри класичної філології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

СЕНІВ Михайло Григорович,

Донецький національний університет,

професор, завідувач кафедри

класичної філології і світової літератури

кандидат філологічних наук, доцент

СМОЛЬСЬКА Лариса Юріївна

Львівський національний медичний університет

імені Данила Галицького,

доцент, завідувач кафедри латинської мови

Захист відбудеться “18” лютого 2010 року о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.15 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано “14” січня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шпак О. А.

Загальна характеристика роботи

“У нашому столітті, - писав у середині минулого сторіччя С. Ульман, - ще не було такої галузі мовознавства, яка могла б зрівнятися блискавичністю своєї кар'єри з вивченням омонімів. Наскільки багата література, присвячена цій проблемі, настільки несподівані отримані результати, застосовані методи настільки специфічні, що виник цілий підрозділ лінгвістики, який можна назвати омонімікою”. Ullmann S. The Principles of Semantics / S.Ullmann. - Glasgow, 1951. - P. 125

Це пояснюється передусім підвищенням інтересу до лінгвоментальної природи процесів номінації й активізацією досліджень мовних явищ як різновиду когнітивної діяльності людини. Сьогодні дослідження в галузі омоніміки залишаються перспективними і розвиваються у нових підходах. Погляд на омонімію як на вихідний продукт роботи часткових (лексико-семантичних) та основних механізмів розвитку мови, що враховує не лише лінгвістичні, а й позалінгвістичні чинники (зокрема, антропоцентричний), дає змогу, з одного боку, вивчати омонімію на глибинному семантичному рівні як когнітивний феномен, а з іншого - з'ясування особливостей внутрішньої семантичної структури допомагає визначити продуктивні джерела творення омонімів у мові. Це, своєю чергою, уможливлює використання методів і напрацювань психолінгвістики, етнопсихолінгвістики, психосемантики, функціональної та комунікативної лінгвістики, історії, культури.

Хоча інтерес до омонімії можна визначити як сталий, безліч кардинальних питань залишається нез'ясованою. Учені приділяють увагу таким питанням теорії омонімії: 1) поняття омонімів та їхня класифікація (М. Маліновські); типи омонімів (Л. В. Малаховський); розмежування полісемії та омонімії (К. А. Аллендорф, В. В. Коптілов); генезис омонімії (Дж. Мартіне); присутність омонімії в ономастиці та топоніміці (О. М. Скляренко, О. В. Суперанська); експресивність омоутворень (Н. В. Журавель); лексична сполучуваність слів-омонімів (М.-Д. Муноз-Нунез).

Лексичну омонімію латинської мови досліджували у ХХ сторіччі вчені Ф. Гердеген, А. Гарбіні, Е. Гейч, Ф. Десборде, М. Фрют, І. Розьє, Л. Валенте. Вони розглядали латинську омонімію однобічно, зосередившись переважно на історії термінів “омонім” та “омонімія”, їхній інтерпретації й тлумаченні в античності. Омонімам у латинській мові присвячено лише окремі наукові розвідки, в яких проблеми омонімії порушено побіжно: Й. У. Кобів вказує на існування омонімії в латинській мові задля уникнення двозначностей при перекладі, М. М. Покровський - у контексті розвитку багатозначності в процесі історичного розвитку та інтеграції двох мов - латинської та давньогрецької, К. С. Андрєєва - у спробі аналізування та класифікування латинських лексико-граматичних омонімів, Г. А. Краковецька - у дослідженні метафоризації як засобу формування медичної термінології, зокрема на матеріалі латинської мови.

Актуальність дисертаційної роботи визначається особливим інтересом сучасної лінгвістики до проблем системності лексичного рівня мови, лексичної семантики, процесів номінації, методології лексикологічних досліджень.

Досі залишаються суперечливими лінгвістичний статус омонімів, критерії диференціації полісемії та омонімії. Не існує однозначної відповіді на питання щодо місця та ролі омонімів у системі мови. Подальшого ретельного вивчення вимагають різноманітні структурні типи омонімів, шляхи їхнього виникнення та розвитку, умови існування та функціонування у мові.

Розв'язання проблеми омонімії у латинській мові прямо залежить від правильного розуміння комплексу питань історичної фонетики, лексикології, семасіології та граматики. Безперечно, позитивне вирішення цих питань, які передбачають з'ясування природи омонімії, можливе лише за умови єдності теорії та лексикографічної практики.

Мета дисертаційного дослідження - виявити основні типи омонімів латинської мови та встановити їхні генетичні, структурно- та лексико-семантичні особливості.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- з'ясувати місце омонімії в лексико-семантичній системі латинської мови;

- визначити критерії диференціації полісемії та омонімії у латинській мові; омонімія латинський власний назва

- виявити та інвентаризувати джерела походження лексичних омонімів у латинській мові;

- встановити причини та шляхи творення омонімів загальних і власних назв;

- здійснити типологічну класифікацію лексичних омонімів латинської мови;

- з'ясувати кількісну характеристику кожного типу омонімів.

Об'єктом дослідження слугують омоніми (понад 750 одиниць), відібрані шляхом тотальної вибірки з таких лексикографічних джерел: “Thesaurus Linguae Latinae”, “Lexicon Totius Latinitatis” за редакцією Ф. Форчелліні, “Oxford Latin Dictionary”, “Латинско-русский словарь” Й. Х. Дворецького, “Латинсько-український словник: 10 тисяч найуживаніших латинських слів з максимальним відтворенням їхніх значень українською мовою” В. Д. Литвинова, “Латинсько-український словник” М. С. Трофимука та О. П. Трофимук, “Латинсько-український словар” Ю. Кобилянського.

Предметом дослідження є лексична семантика омонімів-субстантивів латинської мови, їхні типологічні та кількісні характеристики й механізми виникнення.

Матеріалом дисертаційного дослідження є фактичний мовний матеріал, відібраний шляхом тотальної вибірки із таких лексикографічних джерел, як “Thesaurus Linguae Latinae”, “Lexicon Totius Latinitatis” за редакцією Ф. Форчелліні, “Oxford Latin Dictionary”, “Латинско-русский словарь” Й. Х. Дворецького, “Латинсько-український словник: 10 тисяч найуживаніших латинських слів з максимальним відтворенням їхніх значень українською мовою” В. Д. Литвинова, “Латинсько-український словник” М. С. Трофимука та О. П. Трофимук, “Латинсько-український словар” Ю. Кобилянського. З метою якісної та кількісної оцінки омонімів, встановлення ступеня частотності їхнього вживання і функціонування у латинській мові досліджено твори різної тематики римських авторів класичного періоду.

У дисертації використано методи лексикологічних досліджень, розроблені як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами. Описовий метод використано як загальний, а методики структурно-семантичного методу - як часткові. Зокрема, структуру плану вираження омонімів визначено за допомогою валентно-дистрибутивних методик, а структуру плану змісту - за допомогою методики компонентного аналізу та контекстологічного методу (прийомів тезаурусного опису). З огляду на специфіку досліджуваного матеріалу, латинську мову розглянуто як застиглу статичну систему на синхронному зрізі, але, оскільки повне розкриття процесів історичних змін у мові можливе лише на підставі порівняння різних етапів її розвитку, синхронний аналіз у роботі поєднується із діахронним.

Для отримання об'єктивних даних щодо частотності різних типів омонімів у дослідженні використано статистичний метод.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що воно є першою у вітчизняному мовознавстві спробою ґрунтовного висвітлення та комплексного аналізу омонімів-іменників латинської мови. У роботі здійснено типологізацію омонімів з огляду на їх походження та структурно-семантичні особливості, проведено квантитативне дослідження омонімії на основі авторитетних лексикографічних джерел, вивчено системно-динамічні закономірності виникнення омонімів у процесі розвитку мови та кількісні характеристики значень омогруп.

На захист винесено такі положення:

1. Омоніми - універсальне закономірне і поширене явище у латинській мові.

2. Типологічний поділ омонімів латинської мови ґрунтується на формально-смислових відношеннях між окремими формами слів.

3. Структурно серед омонімів латинської мови виокремлено різноетимонні, одноетимонні та словотвірні, генезис яких прямо не залежить від їхнього типу.

4. Ономасіологічній системі латинської мови притаманна розгорнута омонімія слів із міфологічним компонентом, антропонімічним і топонімічним значеннями.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що вона становить певний внесок у вирішення деяких проблем лексикології та семасіології, а саме - у формулювання законів лексичної семантики та її термінологічного апарату. Отримані результати збагачують напрацювання у галузі латинської лексикології, лексикографії та етимології. Спостереження над механізмами розвитку іменників-омонімів доповнюють існуючі дослідження зі словотвору та історичної граматики латинської мови і можуть екстраполюватись на вивчення лексичної омонімії у інших індоєвропейських мовах.

Практичне значення роботи визначається можливістю використання його результатів і висновків у викладанні курсу лексикології латинської мови, при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт з класичних мов. Отримані результати можна використовувати: при створенні підручників, посібників та укладанні методичних рекомендацій з лексикології латинської мови; під час формування словників; у спецсемінарах з питань перекладу; при текстовому аналізі оригінальних латинських творів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Порушена у дисертації проблема органічно вписується у комплексну наукову тему “Вивчення структурно-контенсивної еволюції та чинників функціонування германських, романських та класичних мов (номер державної реєстрації 0108U006466), що розробляється на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка.

Апробація результатів дисертації. Базові положення дисертації висвітлено та обговорено на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2001-2003), а також представлено як доповіді на: науково-практичній конференції “Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, травень 2001); звітних науково-практичних конференціях викладачів, співробітників, студентів, магістрантів та аспірантів Рівненського державного гуманітарного університету (Рівне, 2004-2009); міжнародній науковій конференції “Класична філологія на сучасному етапі”, присвяченій 70-річчю професора кафедри класичної філології Андрія Олександровича Содомори (Львів, лютий 2008); ІІІ міжнародній науковій конференції “Пріоритети германського та романського мовознавства” (Луцьк (Світязь), червень 2009). Результати дисертації відображено у шести публікаціях: 3 статті у провідних фахових журналах, 3 статті в збірниках праць.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів оригінальних досліджень, висновків, списку використаних джерел та додатків. Вона містить 246 сторінок, із них 152 сторінки основного тексту, список використаних джерел з 375 найменувань на 37 стор., 4 додатки на 54 стор.

У вступі обґрунтовано тематику, предмет та об'єкт дослідження, окреслено мету, завдання, теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи; акцентовано увагу на актуальність теми дослідження та її новизну, описано потенційні сфери використання упорядкованого лексичного матеріалу, представлено форми апробації результатів.

У першому розділі здійснено хронологічний огляд історії вивчення омонімії - з часу появи інтересу до неї в античній науці до поступового і закономірного перетворення на одне з найактуальніших та найдискусійніших питань сучасного мовознавства. Підкреслено існування вже традиційної дихотомії полісемія / омонімія (зокрема, в латинській мові), визначено результативні та об'єктивні критерії виокремлення лексичних омонімів у латинській мові; укладено класифікацію лексичних омонімів латинської мови, подано їхнє визначення.

Другий розділ присвячено розгляду основних структурних типів латинських омонімів, проаналізовано їхній ґенезис та шляхи творення, укладено детальну типологію омонімів, виконано статистичні підрахунки.

Ступінь проникнення омонімії до прошарку латинської ономастики досліджено у третьому розділі. Проаналізовано шляхи появи омонімічних пар “апелятив - онім” та “онім - онім” в античній міфології, латинській антропоніміці та топоніміці.

У загальних висновках зроблено підсумок дисертаційного дослідження, продемонстровано ступінь продуктивності всіх класифікаційних типів лексичних омонімів, окреслено можливості застосування описаної методики дослідження для виокремлення омонімів у лексикографічній практиці.

До списку використаних джерел внесено праці видатних теоретиків з проблем полісемантизму, семасіології та ономастики, а також оригінальні праці античних науковців, критиків, коментаторів античної наукової спадщини. До переліку увійшли тлумачні та етимологічні словники, тексти давньогрецьких і латинських авторів.

У додатках зібрано та впорядковано за абеткою опрацьований фактичний матеріал.

Основний зміст

У першому розділі “Омонімія: шлях від наївно-інтуїтивного спостереження до новітніх семасіологічних теорій” передусім розглянуто становлення омоніміки в античній науковій традиції.

Вивчення історії дослідження омонімії засвідчує суттєві розбіжності у розумінні цього мовного явища, що прямо залежало від часу появи аналізованих концепцій, і дає змогу виокремити такі періоди у її вивченні:

1. Перший період визначається прикладним характером праць з цього питання. Враховуючи певну “залежність” римської науки від грецької та панівну в античності тріаду наук - діалектику, риторику та граматику - дослідження омонімії в Римі, з одного боку, завдячує поширенню “категоріальної” доктрини Арістотеля, з іншого - її розглядають з позицій трьох перелічених наук.

Римські вчені, адаптуючи грецькі здобутки, не створили, проте, власної термінології, переклавши грецький термін oмюнхмйб як “aequivoca”, хоча найчастіше вживався транслітерований термін “homonyma”.

Незважаючи на суттєві зміни у термінологічному апараті, основні положення античної науки постулюються лінгвістами й сьогодні.

2. Подальша розробка омонімії завдячує середньовічній традиції тлумачення її як “еквівокації” (equivocatio), під якою розуміли двозначність, яка є наслідком зовнішньої подібності різних за змістом слів і приділяли їй увагу як “омані”, що затемнює зміст контексту. Показовим у цьому плані є трактат П'єра Шантре “De tropis loquendi” (“Про способи висловлювання”), автор якого вперше робить спробу ізольовано підійти до розгляду “оман”: aequivocatio (рівнойменності) та amphibologia (двозначності). Усунення двозначностей біблійних і літургійних текстів, теологічних постулатів було типовим для тієї епохи, властиво як і залучення риторики та граматики для трактування Святого Письма.

3. Велика прогалина у вивченні омонімії періодично заповнюється появою лінгвістичних трактатів вже у XVII ст. Серйозного дослідження омонімії не здійснювали, по суті, і протягом XIX ст., причиною чого є панування тенденції до ізоляції окремих мовних явищ у їхній історичній перспективі та відсутність інтересу до питань загального мовознавства. Важливим досягненням лінгвістики XIX ст. стало виявлення фонетичних змін, названих “фонетичними відповідниками”, наслідком яких може бути збіг та утворення омонімів.

4. Розвиток лексикографії у другій половині XIX ст. поставив перед лексикографами завдання правильної подачі та впорядкування омонімів у словниках на науковому ґрунті. Домінування історичного принципу в лінгвістичній науці цього періоду висуває на перше місце етимологічний критерій пошуку та фіксації омонімів. В основу виокремлення омонімів покладено принцип генетичної неспорідненості фонетично співзвучних слів.

5. Виникнення нових галузей лінгвістики (зокрема, семасіології та лінгвістичної географії) на початку ХХ ст., насамперед поява друком праці Ж. Жильєрона та його численних послідовників, сприяли зростанню інтересу до омонімії та пожвавленню у сфері досліджень, присвячених проблемам походження, “конфлікту” і деетимологізації омонімів.

Системність у підході, поряд із інтересом до різних мовних явищ і суто теоретичних аспектів мови, пробуджується в середині ХХ ст. за спроби розв'язання проблеми знаку, діахронії / синхронії, відношення між означувачем та означуваним. Саме завдяки подібним працям вперше усвідомлено теоретичне значення дослідження омонімії. Стало зрозумілим, що “вивчення взаємодії омонімів пов'язане з усією проблемою слова як сутності і проливає світло на деякі фундаментальні принципи семантики”.

Сьогодні коло завдань, окреслене перед дослідниками, суттєво не змінилося. У цьому полягає феномен зазначеного мовного явища: пройшовши шлях від наївно-інтуїтивного спостереження та практично-утилітарного підходу, омонімія на правах мовної універсалії потрапила до кола найголовніших проблем новітніх семасіологічних теорій.

Значну увагу приділено також сучасному стану теорії лексичної омонімії - визначенням критеріїв диференціації полісемії та омонімії, проблемам створення термінологічного апарату омоніміки, класифікування та типологізації лексичних омонімів у латинській мові.

У праці викладено погляди лінгвістів на природу мовної багатозначності, причини її виникнення. Тут розглянуто і критично оцінено дискусійні теоретичні питання щодо співвідношення полісемії та омонімії, у розв'язанні яких досі немає одностайності серед вчених.

У праці проаналізовано відомі критерії диференціації полісемії та омонімії. Вважаємо, що жоден з наведених критеріїв не є універсальним, а всі вони певною мірою необ'єктивні. Ми орієнтуємося на методики компонентного аналізу слів із огляду на їхню популярність та результативну достовірність у семантичних дослідженнях.

Досліження лексичної омонімії (зокрема, омонімів латинської мови), неможливе без залучення історико-порівняльного методу, а, отже, без діахронічного аналізу, свідчень документальних письмових джерел. Всебічність, синтез, узагальнення, застосування найдоцільніших у кожному конкретному випадку підходів, пошук та розробка нових методів дає потенційно вичерпну та об'єктивну картину дійсності. За умови суворого семантичного підходу до явища омонімії необхідно зважати як на факти етимології та історії слів, так і на різницю суто граматичну: морфо- та формотворення, відмінкову, родову і т.п.

У дослідженні наведено класифікаційні засади щодо аналізу омонімічних утворень, визначено основні принципи їхнього творення, подано власне визначення лексичних омонімів.

Детальний аналіз визначень омонімів у науковій літературі дає підстави зробити висновок про різнобій та суттєві протиріччя у термінологічному апараті омоніміки, змішанні критеріїв їхнього виокремлення, розмаїття підходів до їхньої класифікації. На основі всебічного аналізу фактичного матеріалу запропоновано двоаспектну класифікацію омонімів латинської мови:

1) з позиції генезису (план діахронії / синхронії): різноетимонні (гетерогенні); одноетимонні (гомогенні; семантичні);

2) на рівні мовної структури: фонологічні; лексичні; граматичні; лексико-граматичні.

Формальні ознаки, покладені в основу визначення омонімів більшості сучасних мов, притаманні і для латинських лексем. Базовою у виокремленні лексичних омонімів латинської мови ми вважаємо різницю у лексичному значенні слів, а врахування формально-смислових відношень між окремими формами слів дає змогу зачислити до лексичних омонімів слова як цілковито, так і частково тотожні лексично та граматично.

Нами з'ясовано чотири головні ознаки омонімії: у плані вираження - тотожність фонетична і тотожність графічна; у плані змісту - відмінність у лексичних і/або у граматичних значеннях слів. При виокремленні різних типів омонімів - гетеро- чи гомогенних, повних чи часткових - важливими є усі ці ознаки.

Отже, омонім - це таке слово, для якого на певному історичному зрізі мови є інше слово або слова у мові: вони тотожні фонетично / графічно і граматично - належать до однієї частини мови, граматичні категорії яких цілковито або частково збігаються, але протистоять семантично.

У межах лексичних омонімів на основі формально-смислових відношень між окремими формами слів простежуються випадки повної (абсолютної) лексичної й частково-лексичної омонімії: вони співпадають фонетично і графічно, проте нетотожні граматично (у роді, числі, відмінку).

Типологічний поділ омонімів латинської мови дає змогу виокремити в межах класу лексичних омонімів повні та часткові, серед останніх, своєю чергою, вирізняють: а) часткові парадигматичні; б) частково-родові; в) часткові “змішані”.

У другому розділі реферованого дослідження “Генезис основних структурних типів латинських омонімів” розглянуто найпродуктивніші джерела лексичної омонімії іменників латинської мови.

Чітке розмежування структурних і лексико-семантичних ознак, покладених в основу класифікації лексичних омонімів, зумовлює диференційний підхід до різних видів омонімів у мові. В основу типології омонімів покладене також їхнє генетичне джерело.

Виокремлено три основні групи:

а) омоніми, які виникли в результаті регулярних фонетичних перетворень і фонетичної адаптації запозичених слів у різні періоди їхнього функціонування;

б) омоніми, які виникли внаслідок дивергентної еволюції розриву смислового зв'язку значень багатозначного слова та появи двох або більше самостійних лексичних одиниць;

в) словотвірні омоніми.

Перший підрозділ “Різноетимонні омоніми” присвячено розгляду омонімів, причиною виникнення яких є фонетична конвергенція і фонетична адаптація запозичених слів.

До найпродуктивніших фонетичних перетворень, які спричинили появу омонімів у латинській мові, належать: монофтонгізація дифтонгів; синкопа (метатеза); історичні процеси в системі латинських приголосних.

Констатовано, що поштовхом для появи такого типу різноетимонних омонімів стали еволюційні фонетичні зміни архаїчного прошарку латинської лексичної системи, серед яких найпродуктивнішими є зміни в системі латинських консонантів (7 зафікованих пар, тоді як частка омонімічних пар, утворених унаслідок монофтонгізації, синкопування та метатези, становить, відповідно, 4 і 3 пари). Омонімів, утворених унаслідок фонетичної конвергенції, зафіксовано близько 14 пар із превалюванням типологічно повних омонімів - 12 пар.

Частина омонімів латинської мови різної етимології є результатом фонетичної адаптації запозичених слів. Виникнення подібних омоутворень можна пояснити регулярними фонетичними, графічними або навіть структурно-морфологічними кореляціями у контактуючих мовах. Підраховано - статистично кількість омонімів такого типу не перевищує 13% (31 пара) сукупного фонду. Співвідношення повних і часткових омонімів становить приблизно1:1, (21 пара - повні омоніми, 10 пар часткових омонімів, з яких 3 пари - частково-родові, 2 пар - частково-парадигматичні, 5 пар - частково “змішані”).

Другий підрозділ “Одноетимонні омоніми” присвячено з'ясуванню закономірностей виникнення одноетимонних (гомогенних) омонімів, за якими традиційно закріпився термін “семантичних”. Під одноетимонними семантичними омонімами ми розуміємо такі лексичні одиниці, які виникли внаслідок різко дивергентного розвитку різних значень полісемантичного слова шляхом порушення його змісту й форми, тобто семантичної цілісності.

Аналіз засвідчує, що найпродуктивнішим є метафоричний та метонімічний переноси найменування і спеціалізація одного зі значень багатозначного слова.

Семантико-порівняльний аналіз метафоричного перенесення значень дає змогу розрізняти такі типи та підтипи переносів, які становлять більш чи менш значні за обсягом тематичні групи, серед яких можна виокремити антропоморфну, зооморфну, побутову та інші види метафори.

Особливістю та характерною рисою побутової, антропоморфної та зооморфної метафори є наявність у семантичній структурі полісемів переносних (вторинних) значень, у той час як відповідні слова-омоніми утворилися на ґрунті базового (первинного) значення.

Другим за значенням об'єктивним чинником творення семантичних омонімів є метонімічний перенос найменування, в основу якого покладена матеріальна суміжність речей та їхня приналежність до того самого концепта.

Найрозповсюдженішими видами метонімії, які породжують семантичні омоніми, є перенесення: 1) найменування матеріалу на виготовлений з нього предмет; 2) назви предмета на стан, процес, пов'язаний із його використанням; 3) найменування з одного на інше, як наприклад, вживання знаряддя замість особи, яка ним користується у своїй професійній діяльності.

Зауважено, що кількісно омоніми, утворені внаслідок як метафоричного, так і метонімічного переносу, розподілились однаково (по 14% від сукупної кількості). Однією з причин незначної продуктивності цього способу творення омонімів слугують численні переносні значення слів, які вживали для створення ліричної образної мови. Визнавати ж кожне з таких значень омонімічним немає суттєвих підстав, передусім з огляду на їхню семантику та особливості функціонування.

Поліфункціонально-стильова структура мови зумовлює можливість спеціалізації одного зі значень полісемантичного слова, відособлене його вживання та утворення омонімів (Т. С. Коготкова, О. О. Реформатський, Ю.Д. Апресян, О. В. Суперанська, Н. В. Васильєва та ін.).

Визначено випадки: 1. Омонімії за сигніфікатом, яка характеризує відношення між загальновживаним словом і спеціальним терміном в різних галузях знань та людської діяльності.

2. Омонімії за денотатом, яка містить ідентичні у плані вираження лексичні одиниці, що позначають один і той самий предмет (денотат), однак виражають різні поняття про нього, наприклад, омонімічні групи слів, що охоплюють побутове, загальновживане слово та декілька термінів (однієї або різних галузей діяльності).

3. Повної омонімії термінів, ідентичних у плані вираження, але нетотожних за змістом. Повні омоніми-терміни латинської мови є найпростішими та очевидними з погляду визначення їхнього лінгвістичного статусу: pвla, ae, f лопата, заступ; анат. лопатка; бот. пізанг, райський банан тощо.

Окремо в переліку потенційних шляхів творення лексичних омонімів розглянуто омоніми, утворені шляхом еліпсису. Виокремлено близько десятки таких омонімічних пар, що є свідченням незначної продуктивності та нерегулярності явища еліпсису на ґрунті латинської мови: calva “черепна коробка” та calva “горіх із гладкою шкарлупою”, основі яких є прикметник calvus, a, um “лисий, позбавлений рослинності”, поєднаний зі словами testa та nux.

Усі омоніми цієї групи належать до повних, винятки становлять омоніми-терміни, вживання яких у множині є неприйнятним. Підрахунок кількості омонімічних лексем, що виникли внаслідок термінологізації значень, ускладнений самою історією латинської мови - латинська мова припинила свій історичний розвиток, однак латинські слова-форманти продовжують використовувати для позначення нових понять.

У третьому підрозділі “Словотвірні омоніми та їхні типи” визначено суть словотвірних омонімів і досліджено шляхи їхнього творення.

Розуміння словотвірних омонімів зводиться до визнання словотвірними таких омонімів, які виникли внаслідок будь-якого словотвірного способу.

Вивчення семантичних і структурних особливостей словотвірних латинських омонімів дає змогу встановити, що, окрім походження, їх розрізняють ще й за характером твірної основи, за морфологічною будовою та внутрішньою структурою. Наявність цих розрізнювальних ознак уможливлює типологію “похідної” омонімії у 3-х класифікаційних групах:

1) омонімія похідних, яка продовжує омонімію кореневих лексем;

2) омонімія дериватів, основи яких містять у своєму складі омоморфеми;

3) омонімія слів, які виникли в результаті випадкового збігу похідної та непохідної лексеми (проста деривація), абревіатури.

У першій групі простежується “спадковість” омонімічності. Твірні слова складали омонімічну пару, отож цілком природно, що й похідні від них є омонімічними. Найчастіше такі випадки омонімії спостерігаються у віддієслівних імен, рідше - у відіменних. У другій групі виділено: а) омонімію дериватів, утворених від різних слів за допомогою одного й того ж суфікса, зокрема, суфіксів -men, -io; -tor; -tu < *to; б) омонімію дериватів, утворених за допомогою одного й того самого префікса (цей спосіб творення омонімів у латинській мові був малопродуктивним); в) омонімію дериватів, утворених від різних слів за допомогою омонімічних афіксів; г) омоніми, спричинені випадковими співпадіннями слів із нерозчленованою морфологічною будовою та слів, що утворились у процесі словотворення.

З погляду лексичного змісту похідних слів латинської мови встановлено також факт появи омонімічних відношень між власне демінутивами, тобто словами, які виражають ідею зменшеного об'єкта, та “неправдивими” демінутивами, похідними твореннями іменників (М. Г. Сенів). Найпродуктивнішим демінутивним суфіксом творення омонімічних дериватів є суфікс -lo- / -la-, який реалізується у демінутивах -culus/ -cula, -ellus / -ella, -eolus / -eola, -iolus / iola та -ulus / -ula: fыrunculus№, о, m “дрібний крадій, злодій” (demin. до fur, furis, m “злодій”) та - fыrunculusІ, о, m “чиряк, фурункул”; malleolus№, о, m “маленький молоток, молоточок” (demin. до malleus, о, m “молот, молоток”) - malleolus2, о, m “саджанець”. Зафіксовано також групи омонімів-демінутивів, у яких ідею здрібнілості містить або один із компонентів, або обидва члени омонімічної групи, наприклад: vallus№, о, m “кіл” - vallusІ, о, m “маленька віялка” (demin. до vannus, i, f “віялка”).

До третьої класифікаційної групи зачислено омоніми, що є наслідком випадкового збігу похідного та непохідного слова (проста деривація).

Типологічно серед словотвірних омонімів засвідчено 72 пари повних омонімів, 2 пари частково-родових (parens, flamen) та 2 пари частково-парадигматичних омонімів (lateraria, avia).

Підсумовано, що нетотожність морфемного членування та відсутність єдності словотвірної структури особливо прозоро простежуються у випадку опосередкованих мотивацій. Отож похідні з різною словотвірною структурою, хоча й поряд із відмінностями у дериваційній структурі, комутують відмінності в семантиці, можуть без перешкод бути об'єднані в межах одного словотвірного типу дериватів, поєднаних, окрім того, спільністю інваріантного значення.

У третьому розділі “Омонімія власних імен” розглянуто семантичні можливості власних імен (антропонімів і топонімів) вступати в омонімічні відношення,

У першому підрозділі “Міфологія як джерело творення омонімічних лексем” присутність омонімії у пропріальній лексиці латинської мови визнається нами з огляду на присутність у мові омонімів-апелятивів, та у зв'язку зі здатністю латинських онімів вступати в специфічні омонімічні відношення, що характеризуються: 1) тісним зв'язком з денотатом (місто, ріка і т. п.); 2) різною об'єктно-номінативною співвіднесеністю; 3) приналежністю до різних лексико-семантичних полів і підсистем. Ідентичні назви в межах одного класу онімів визнаємо як однойменні, тоді як здатність оніма ідентифікувати об'єкти або особи різних класів чи у їхніх зв'язках із відповідними апелятивами говорить на користь омонімії.

У латинській мові виділено випадки омонімії: “апелятив - онім”, “онім - онім”. Омонімія власних і загальних імен у латинській мові здебільшого є наслідком переходу загального імені (апелятива) у власний (онім) та навпаки - у результаті переносу значення. Поява омонімічної групи “апелятив - онім” можлива за умови повного перетворення загального імені у власне (або навпаки), якщо денотат залишається актуальним і його продовжують вживати у низці відповідних (загальних або власних) імен.

Покладена в основу творення переносність найбільше виявилася у творенні антропонімів, виникнення і функціонування яких найчастіше пов'язане з іменами людей, міфічних осіб та істот, характер, риси, поведінка або рід діяльності яких були доволі визначальними в історії. У латинській мові частка антропонімів-апелятивів є досить вагомою.

У другому підрозділі “Омонімія в антропонімічній і топонімічній системах латинської мови” розкрито мотиваційні основи проникнення явища омонімії всередину пропріальної лексики, зроблено аналіз можливості онімів вступати в омонімічні відношення, доведено існування омонімії між апелятивними та / або пропріальними назвами.

Відповідно, усі антропоніми скомпоновано у 5 класифікаційних груп. Утворення імен групи І стосується лексики, пов'язаної з фізіологією людини, її суспільною, трудовою або фаховою діяльністю. У межах цієї групи виокремлюємо такі моделі: 1) “назва людина за фахом, родом діяльності - антропонім”(camilla1, ae, f (< кбумЯлпт (кбдмЯлпт) “каміла” -- хлопчики та дівчата із шляхетних родин, які прислуговували під час жертвоприношень) - Camilla2, ae, f, Каміла (донька царя Метаба)); 2) “назва частини тіла людини - антропонім” (scapula1, ae, f “плече; плечова лопатка” - Scapula2, ae, f, Скапула (римський cognomen); 3) “назва речовини - антропонім” (arvоna№, ae, f “жир, сало,тук” - ArvоnaІ, ae, m, Арвіна (nomen диктатора Корнелія Косса)); 4) “назва людини за певними фізичними та косметичними вадами, особливими прикметами, хворобами - антропонім” (pвnsa№, ae, m “людина із широкими і пласкими стопами” < pandere “дугоподібно вигинати що-небудь” - PвnsaІ, ae, m, Панса (cognomen у роді Вібіїв)); 5) “назва людини за віком, спорідненістю - антропонім” (senecio1, фnis, m арх. старий - SenecioІ, фnis, m, Сенеціон (cognomen у роді Гереніїв); nepфs№, фtis, m “онук” - NepфsІ, фtis, m, Непот (cognomen роду Корнеліїв)).

Омоніми групи ІІ - це імена людей, що походять від назв предметів побуту, матеріальної культури, метонімічно переосмислені за такими моделями: 1) “назва предметів одягу, взуття, аксесуарів - антропонім” (pзro№, фnis, m “перон (чобіток з сириці)” - PзroІ, us, f, Перо (донька Нелея)); 2) “назва продуктів харчування, їжі - антропонім” (granea1, ae, f “юшка з товченого зерна, каша” _ Granea2, ae, m, Гранеа (nomen)); 3) “назва ритуальних предметів, атрибутів, зброї - антропонім” (scipio№, фnis, m гр. “посох, жезл” - ScipioІ, фnis, m, Сціпіон (cognomen у роді Корнеліїв)); 4) “назва предметів релігійного культу, побуту, будівель, частин будівельних споруд тощо - антропонім” (acerra1, ae, f “кадило” _ Acerra2, ae, m, Ацерра (старовинне місто осків у Кампанії).

Продуктивною основою для творення власних назв групи ІІІ слугувало образне переосмислення, метонімізація зоонімів за зовнішньою подібністю, манерами або поведінкою.

Виокремлено випадки подібності до: 1) свійських / диких тварин (dama1 (damma), ae, f “дика коза; сарна” - Dama2, ae, m, Дама (ім'я раба)); 2) птахів (вnser№, eris, m / f “гусак / гуска” - ВnserІ, eris, m, Ансер (римськ. еротичний поет)); 3) різноманітних риб, молюсків (chromis1, is, m гр. “вид морської риби” - Chromis2, is, m, Хромій (nomen)); 4) комах (lфcusta№, ae, f 1) “сарана”; 2) “лангуст” - LфcustaІ, ae, f, Локуста (відома отруйниця часів Нерона)).

До групи IV зачислено випадки образного переосмислення флористичних назв: lзda№, ae, f гр. “чист” (бот. Cistus creticus) - Lзda2, ae / Lзdз, ae, f, Леда (дружина спартанського царя Тиндара, кохана Юпітера, мати Єлени, Клітемнестри, Кастора і Полукса, яку спокусив Юпітер у вигляді лебедя).

Група V - це імена людей, що походять від назв матеріальних і нематеріальних предметів: flamma1, ae, f “вогонь, полум'я” - Flamma2, ae, m, Фламма (cognomen в роді Волумніїв) тощо.

Не менш важливою категорією власних назв є топоніми - узагальнений термін для всіх слів, які слугують для позначення будь-яких географічних об'єктів, що поділяються на окремі топонімічні класи: гідроніми, ойконіми і т. п. (Ж. Вандрієс, О. В. Суперанська, Н. В. Подольська та інші). Поява такого виду омонімії, що отримала назву “екстратопонімічної”, спричинена переносом найменування загальної назви на позначуваний об'єкт.

Екстратопонімічні омоніми латинської мови впорядковано у чотири групи.

У групі І виокремлено такі моделі екстратопонімічних гомогенних омонімів: 1) “апелятив - гідронім” (eurоpus (os)№, i, m гр. “протока, канал” -- Eurоpus (os)І, i, m, Евріп (протока між Евбеєю та Європейським материком)); 2) “апелятив - оронім” (petra1, ae, f гр. “скеля; камінь” - Petra2, ae, f, Петра (пагорб на узбережжі Ілірії)); 3) “апелятив - ойконім” (saxum1, i, n “скеля” - Saxum2, i, n (sc. Tarpeium) Тарпейська скеля).

До екстратопонімічних гетерогенних омонімів - група ІІ _ належать омоніми, “дотопонімічне значення” назви яких втрачене, забуте або жодним чином не виводиться зі значення апелятива. Вірогідним видається випадковий збіг фонетичних комплексів власної та загальної назв за такими моделями: 1) “апелятив - гідронім” (calor№, фris, m “жара; спека” - CalorІ, фris, m, Калор (ріка в Самнії, притока Вултурна)); 2) “апелятив - оронім” (alburnus1, i, m “риба уклейка” або “білуга” - Alburnus2, i, m, Альбурн (гора в Луканії на схід від Песта)); 3) “апелятив - полісонім (власна назва міського поселення)” (ardea1, ae, f “чапля” - Ardea2, ae, f, Ардея (столиця рутулів (на південь від Рима)); 4) “апелятив - назва острова” (cфs№, cфtis, f “точильний камінь” - Cфs / Coфs (Cous)І, Coо, f, острів Кос (Кой) (один зі Спорадських островів)); 5) “апелятив - рівнина” (thymbra1, ae, f гр. бот. “чаберник” - Thymbra2, ae, f, Тімбра (рівнина в Троаді зі святилищем Аполлона); 6) “загальні назви - етноніми, демоніми” (cзphзnes№, um, m гр. “трутні” - CзphзnesІ, um, m, кефени (міфічний народ в Ефіопії)).

У групі ІІІ розглянуто омонімічні оніми, утворені за моделями:

1) “антропонім - топонім” (Cassiopз1, зs, f, Кассіопея (дружина Кефея, мати Андромеди) - Cassiopз2, зs / Cassiopa, ae, f, Кассіопея (місто на острові Коркіра)); 2) омоніми-імена, які утворюють пари із власних імен та назв мешканців міста / країни (Colchis1, idis, f, Колхіда (країна на південь від Кавказького хребта) - Colchis2, idis, f, колхідіянка (переважно Медея)).

Група IV - багаточленні омонімічні опозиції, найрізноманітніші за своїм складом: 1) “апелятив - онома (1) - онома (2)” (lysis1, is, f гр. архіт. каблучок, поясок - Lysis2, idis, m, Лісид (родом із Теренту, піфагорієць, учитель Епамінонда) - Lysis3, is, m, Лісіс (ріка в малоазійській Іонії)); 2) “апелятив - тезоіменні топоніми” (melвs1, вnos, m гр. “чорнота, чорна пляма” - Mзlвs2, anis, m, Мелан (назва рік у 1) Сіцілії; 2) Беотії; 3) Фесалії; 4) Фракії)); 3) омонімія декількох онімів (Lamia1, ae, f, Ламія (місто у південній частині Фессалії) - Lamia2, ae, f, Ламія (чудовисько, чарівниця, потвора, перевертень) - Lamia3, ae, m, Ламія (cognomen у роді Еліїв)).

Аналіз матеріалу латинської мови засвідчує неабияке проникнення явища омонімії в систему власних імен. Переносність (метафоричне та метонімічне переосмислення), результатом якої є утворення вторинних щодо однойменних власних імен омонімів-епонімів, визнаємо регулярним джерелом творення такого типу омонімів у латинській мові. Визнано присутність “особливої” (на відміну від апелятивів) семантики в онімах.

Висновки

Виконане дослідження лексичної омонімії в латинській мові дало змогу дійти таких висновків:

Омонімія в латинській мові є розповсюдженим і закономірним явищем, властивим як загальним, так і власним іменам, поява якої зумовлена здатністю одного мовного знака мати декілька позначуваних. Виникнення нових та збереження існуючих омонімів та омонімічних груп у латинській мові дає підстави стверджувати про незначущість тенденції до їхнього усунення.

Чітке розмежування структурних і лексико-семантичних ознак, покладених в основу класифікації омонімів, зумовлює необхідність диференційованого підходу до їх різних типів.

Лексичними омонімами у праці визначено слова, для яких на певному історичному зрізі у мові існує співзвучне слово або слова. Вони тотожні фонетично / графічно і граматично - належать до однієї частини мови, граматичні категорії яких цілковито або частково збігаються, але нетотожні семантично.

У межах лексичних омонімів-іменників латинської мови на основі формально-смислових відношень між окремими формами слів виділяємо повні та часткові омоніми. Серед останніх розрізняємо: а) частково-родові; б) часткові парадигматичні; в) часткові “змішані” омоніми. Здебільшого зафіксовані нами загальні імена-омоніми є повними (203 омонімічні пари / групи, що становлять 82% від загальної кількості), решта - 18% - 43 опрацьовані пари / групи часткових омонімів, з яких частково-парадигматичними є 12 пар / груп (5%), частково-родовими - 9 пар / груп (4%) частковими “змішаними” - 21 пара / група (9%). Омоніми в антропонімічній і топонімічній системах латинської мови реалізуються у такому співвідношенні: з 307-ми пар / груп 78% омонімічних одиниць є повними, 22% від сукупної кількості - частковими.

5. З генетичного погляду омоніми латинської мови можна поділити на: а) різноетимонні (гетерогенні) або так звані етимологічні (30 пар / груп, або 12%); б) одноетимонні (гомогенні) або семантичні (216 пар / груп, або 88%).

6. Джерелом виникнення омонімів були: а) регулярні фонетичні зміни у первісно відмінних за походженням словах та фонетична адаптація запозичень; б) розрив смислового зв'язку між значеннями багатозначного слова, що супроводжувалось появою двох або більше самостійних лексичних одиниць.

7. Тенденція до омонімізації простежується в усіх групах одноетимонних семантичних омонімів, сукупна кількість яких становить 88% від усіх загальних іменників-омонімів, з яких частка словотвірних сягає 30%. Відповідно, омонімів, поява яких спричинена метафоризацією, нараховано 14%, метонімічним переносом - 14%, термінологізацією значень - 29%; частка різноетимонних омонімів становить 13%.

8. Структурне розмаїття омонімів латинської мови диктує необхідність визнати омонімами слова, які виникли в результаті морфологічних процесів (78 пар / груп, або 46%). Словотвірні омоніми латинської мови представляють майже всі способи словотворення, проте різний ступінь продуктивності. Питома вага словотвірних омонімів латинської мови припадає на просту деривацію лексем (46% від усіх словотвірних омонімів, тоді як абревіатури становлять лише 6%, випадки “рефлекторної” омонімії - 19%).

Типологічно серед словотвірних омонімів засвідчено 72 пари повних омонімів, по 2 пари частково-родових (parens, flamen) і частково-парадигматичних омонімів (lateraria, avia).

Зафіксовано стале проникнення явища омонімії в систему власних імен: (307 пар / груп омонімічних одиниць належить до галузі пропріальної лексики (пор. 246 пар / груп омонімів загальних імен), третина яких припадає на групу “антропонім - апелятив” (близько 65%), в той час як групі “апелятив - топонім” належить 35%. Типологічно омоніми - власні імена характеризуються як повні (78%). Розподіл за підтипами часткових омонімів виглядає так: 12% - частково-родові омоніми, 3% - частково-парадигматичні, 7% часткові “змішані”. Передбачуваність такого розподілу по групах полягає у тому, що при творенні омонімів-онімів та омонімічних онімів й апелятивів відбувався перехід слова із одного класу в інший переважно зі збереженням морфологічних характеристик. Подальше автономне функціонування онімів та апелятивів могло спричинити певні зрушення у морфології слова під впливом римської ономасіологічної традиції.

Отже, вперше із застосуванням методу компонентного аналізу глибинної семантичної структури описано, типологізовано й класифіковано латинські лексичні омоніми, виконано їхній кількісно-статистичний аналіз. Результати дослідження дають змогу доповнити існуючі напрацювання з питань омонімії, а систематизований матеріал можна використати для створення словника латинських лексичних омонімів.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Третьякова К. Метафоризація власних та загальних імен як засіб творення омонімів / Катерина Третьякова // Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія : зб. наук. праць : у 2 ч. / упоряд. В. Ф. Чемес. - К. : Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2001. - Ч. 2. - С. 475-480.

2. Третьякова К. В. Функціонально-тематичні групи омонімів-метафор власних імен (на матеріалі класичних мов) / К. В. Третьякова // Актуальні проблеми менталінгвістики : наук. збірник. - Ч. 2. - Черкаси, 2001. - С. 93-94.

3. Третьякова К. Джерела лексичної омонімії в латинській мові / Катерина Третьякова // Вісник Львівського університету. Сер. іноземні мови. - Вип. 10. - Львів : Львівський нац. ун-т імені І. Франка, 2002. - С. 264-269.

4. Третьякова К. В. Психолінгвістичний аспект утворення омонімів (на матеріалі латинських іменників) / К.В. Третьякова // Слов'янський вісник : зб. наук. праць. Серія “Філологічні науки” Рівненського державного гуманітарного університету та Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету. - Вип. 5. - Рівне : РІСКСУ, 2004. - С. 257-261.

5. Третьякова Катерина. Проблеми омонімії в античному мовознавстві / Катерина Третьякова // Вісник Львівського університету. Сер. іноземні мови. - Вип. 12. - Львів : Львівський нац. ун-т імені І. Франка, 2005. - С. 262 -266.

6. Третьякова К. В. Омоніми-ад'єктиви в латинській мові / К. В. Третьякова // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Сер. Філологічні науки. Мовознавство. - Луцьк. - № 5. - 2009. - С. 536_539.

Анотація

Третьякова К. В. Етимологія та семантика латинських омонімічних іменників. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.14 - класичні мови. Окремі індоєвропейські мови. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2009.

Дисертацію присвячено дослідженню етимологічних та структурно-семантичних особливостей латинських омонімів. Об'єктом аналізу є понад 750 омонімічних апелятивів та онімів (зокрема, антропонімів і топонімів). Визначено основні періоди розвитку омоніміки, викладено причини її появи, проаналізовано відомі критерії диференціації дихотомії полісемія / омонімія. Наведено класифікаційні засади для аналізу омонімічних утворень, встановлено основні принципи їхнього творення, подано власне визначення лексичних омонімів.

Розглянуто найпродуктивніші джерела: різноетимонних етимологічних омонімів латинської мови, причиною появи яких є фонетична конвергенція і фонетична адаптація запозичених слів; одноетимонних семантичних омонімів, утворених у результаті різко дивергентного розвитку та спеціалізації значень полісемантичного слова. Визначено суть словотвірних омонімів і шляхи їхнього творення. Розглянуто семантичні можливості власних імен (антропонімів і топонімів) вступати в омонімічні відношення.

Ключові слова: етимологічні різноетимонні (гетерогенні) омоніми, одноетимонні (гомогенні, семантичні) омоніми, повна (абсолютна) лексична омонімія, дихотомія полісемія / омонімія, фонетична конвергенція, дивергенція значень полісемантичних слів, апелятивна лексика, пропріальна лексика, онім, екстратопонімічна омонімія.

Annotation

Tretyakova K. V. Etymology and semantics of Latin homonymic substantives. - Manuscript.

Thesis for a Candidate Degree of Philology, speciality 10.02.14 - Classic languages. Separate Indoeuropean languages. - Ivan Franko L'viv National University, L'viv, 2009.

The thesis is dedicated to the research of etymological and structural-semantic features of Latin homonyms. The object of the analysis constitutes more than 750 homonymic appellatives and proper names, in particular anthroponyms and toponyms. In the work the basic periods of development of the theory of homonyms, the views of the linguists on the nature of language multivalence, reasons for its occurrence are on focus. The known criteria of differentiation of dichotomy polysemy / homonymy were analyzed. There were given the classification bases for the analysis of homonymic formations, basic principles of their creation were also determined. The own definition of lexical homonyms was submitted.

The most productive sources of Latin heterogeneous etymological homonyms, reasons of which occurrence as phonetic convergence and phonetic adaptation of the borrowed words were examined in the research. Homogeneous semantic homonyms formed as a result of divergence development and specialization of meanings of a polysemantic word; the essence of word-building homonyms and ways of their creation were also defined. The semantic opportunities of proper names (anthroponyms and toponyms) were analysed according to their oppotunity to enter homonymic relations.

Key words: etymological heterogeneous homonyms, homogeneous (semantic) homonyms, complete (absolute) lexical homonymy, dichotomy polysemy / homonymy, phonetic convergence, divergence of meanings of polysemantic words, appellative lexics, proprial lexics, onim, extratoponymical homonymy.

Аннотация

Третьякова Е. В. Этимология и семантика латинских омонимичных существительных. - Рукопись.