Українське словникарство виникло в Україні вже в XIII століття, з потреб перекладу або пояснення малозрозумілих грецьких та південнослов'янських слів у давньоукраїнських текстах. Приклади такої лексикографічної праці наших предків можна знайти в "Ізборнику Святослава" 1073 р., "Київському літописі" тощо. Створювалися словнички незрозумілих слів, які вживалися в церковних книгах. У другій половині XVI _н. були укладені словники іншого типу - двомовні перекладні, в яких церковнослов'янські слова передаються "простою мовою".

В історії формування лексикографії у різних народів виділяють 3 умовних періоди:

Дословниковий період. Основна функція - пояснення малозрозумілих слів. Перші словникові праці виникли на ранніх етапах розвитку писемності. Це були написані від руки списки іноземних і незвичайних слів, з якими доводилося стикатися. Вчений або просто переписувач, визначивши значення незнайомого слова, писав його між рядками або на полях.

Ранній словниковий період. Основна функція - вивчення літературної мови, відмінної у багатьох народів від розмовної мови: наприклад, одномовні лексикони санскриту, 6-8 ст., давньогрецькі, 10 ст.; пізніше з'являються перекладні словники пасивного типу, де лексика чужої мови тлумачиться за допомогою слів народної мови (церковно-слов'яно-російська).

Період розвиненої лексикографії, пов'язаний з розвитком національних літературних мов. Основна функція - опис і нормалізація словникового складу мови, підвищення мовної культури суспільства - з'являються тлумачні, синонімічні, фразеологічні, діалектні, термінологічні, орфографічні, граматичні та інші словники. На розвиток лексикографії впливали філософські концепції епохи. У 18-19 ст. стверджується, а в 20 ст. розвивається ще одна функція лексикографії - збір та обробка даних.

Перші словники східних слов'ян - їх називали "лексиконами", "алфавітами", "тлумаченнями" - було здебільшого зібранням іншомовних або застарілих слів. До часів Киівської Русі також належать невеликі рукописні словники - ономастикони, відомі з 18 ст., які призначалися для тлумачення біблійних та греко-візантійських власних назв, для пояснень окремих старослов'янських слів ("Толко неразоумных словесах псалтырных" та інші).

Глосографія залишається актуальною аж до другої половини 16 ст., але мотиви її використання змінюються: поставала потреба у поясненні неслов'янських слів, використаних у конфесійних текстах, живою народною мовою. Необхідність перекладу демонструє зокрема перший церковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора "Лексисъ толкованіємъ словенскихъ словъ просто" (896 вокабул), у якому зібрано глоси з різних джерел та праць попередників. Цей рукописний словник лише через три століття після написання був надрукований з передмовою архімандрита Амфілохія в "Чтениях в обществе истории и древностей российских при Московском университете".

Матеріали "Лексиса…" були згодом використані для створення перших друкованих словників в історії української лексикографії. Ними стали "Лексисъ реченія въкратцъ собраны на простый рускій діялектъ столъкованы" Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596 р.) та "Лексиконъ славенорусскій и именъ толъкованіє" Памви Беренди (вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 р.). Ці словники були водночас і перекладними, і тлумачними, нерідко автори заглиблювалися в етимологію слова або розширювали словникову статтю до рівня енциклопедичної, подавали загальні назви разом із власними тощо

У 1596 р. у Вільні вийшов у світ перший друкований словник, в якому церковнослов'янська мова теж перекладається "простою мовою". Це словник київського вченого Лаврентія Зизанія (Тустановського)"Лексис Сир?чъ Реченія Въкратъц? събранны из словенскаго на простый Русскій Діалектъ Истолкованы".

Складання словників - дуже складна робота. Крім загальнолінгвістичних положень про слово, його значеннях і вживанні, граматичних та фонетичних характеристик.

У теорії лексикографії існують кілька класифікацій наявних словників, що залежать переважно від складу й кількості представлених у словнику одиниць, характеру їх додаткових пояснень.

За кількістю представлених мов [Додаток 2.] словники поділяються на одномовні, двомовні й багатомовні, перші представляють лексикон однієї мови, інші є перекладними й подають еквіваленти мовних одиниць.

За функцією словники поділяються на дескриптивні й нормативні: перші спрямовані на повний опис проблемної галузі в розмаїтті всіх випадків слововживань (наприклад, діалектні словники, словники жаргонів, сленгу); другі орієнтовані на норму мови, з них вилучено все, що не відповідає літературній нормі.

Серед спеціальних словників виокремлюються словники крилатих слів, прислів'їв і приказок, скорочень; власних імен, географічних назв (ономастикони), назв мешканців міст, термінів різних галузей науки, асоціативні словники тощо. Останнім часом особливої ваги набувають комбіновані словники, які містять необхідну різнорівневу інформацію про слово. Одним зі способів укладання подібних словників є лексикографічне портретування, розроблене в межах Московської семантичної школи Ю. Апресяном.

За способом розташування слів словники поділяються на алфавітні та алфавітно-гніздові (абетковий порядок розташування словникових статей установлюється з XVI ст.): перші розподіляють словникові статті за абеткою від першої або останньої (зворотні словники) літери слів, другі - за абеткою непохідних слів, які служать базою для розгортання дериваційних ланцюгів похідності.

Залежно від соціальної та територіальної диференціації мови розрізнюються словники діалектні, арго, жаргонів, лайливих слів, професіоналізмів, сленгу тощо.

За походженням лексики окремо виділяються словники іншомовних слів (тлумачні, орфоепічні, орфографічні, комбіновані). Існують також словники мов письменників, у тому числі конкорданси, які фіксують приклади вживання слів у певному творі чи творчості письменника в цілому; словники літературного слововживання, орієнтовані на фіксацію лексикону певного майстра слова або літературних текстів певною мовою; словники труднощів, що відображають різноманітні складні випадки вимови й написання, вживання одиниць; словники епітетів, метафор, символів певної мови тощо.

Всі словники діляться на енциклопедичні і філологічні.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо. Вони описують світ, пояснюють поняття, дають біографічні довідки про відомих людей, відомості про країни та міста, про видатні події (війни, революції, відкриття). Енциклопедія описує світ, пояснює явища, дає довідки про відомих людей, відомості про міста і країни, про визначні події, про війни і революції. Енциклопедії - це наукові довідкові посібники, які містять відомості з різних галузей знань. Енциклопедії не містять в собі всього словникового багатства мови.

Енциклопедичні словники бувають:

- загальні (або універсальні);

галузеві (або спеціальні).

Прикладами загальних енциклопедій в українській мові є УРЕ (Українська Радянська Енциклопедія), яка вийшла двома виданнями: перше видання в 17-ти томах здійснено у 1959 - 1965 рр., друге - у 12-ти томах у 1977 - 1985 рр. українською та російською мовами; Український Радянський Енциклопедичний Словник у трьох томах виходив двома виданнями - 1966 - 1968 рр. та 1985 - 1987 р. р.

Спеціальні енциклопедії є зібранням і систематизацією знань, що стосуються певної галузі науки, техніки. Такими є: медична енциклопедія; педагогічна енциклопедія; сільськогосподарська енциклопедія; хімічна енциклопедія; фізична енциклопедія; астрономічна енциклопедія

Крім енциклопедичних словників є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні покажчики, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. Такі словники відіграють надзвичайно велику роль у навчанні, так як дають можливість при необхідності швидко знайти матеріал з певного предмету, який подається в такій літературі чітко і лаконічно. Це дає можливість швидко і якісно зорієнтуватися і організуватися для написання більш масштабної роботи - курсової, реферату.

У філологічних словниках міститься інформація про слова. Філологічні словники, які називають також лінгвістичними та мовними, служать для роз'яснення та систематизації слів мови відносно їх лексичних значень, граматичних, вимовних та інших власне мовних ознак. Філологічні словники, у свою чергу, розділяються на одномовні, багатомовні і перекладні [Додаток 1]. Перекладні словники призначені для вивчення іноземних мов і для роботи над перекладами. У перекладних словниках, як правило, не тільки даються переклади слів, але і наводяться деякі морфологічні, фонетичні та стилістичні їх ознаки (опис, кількість, форма).

Одномовні філологічні словники діляться на:

ь орфографічні;

ь тлумачні;

ь етимологічні;

ь орфоепічні;

ь словник іншомовних слів;

ь словники антонімів, омонімів, синонімів;

ь термінологічні;

ь фразеологічні;

ь діалектні;

ь історичні;

ь словотворчі;

ь словники мов письменників;

ь словники власних імен та прізвищ.

Найважливішим типом одномовного лінгвістичного словника є тлумачний словник, що містить слова з поясненням їхніх значень, граматичною і стилістичною характеристикою. Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (1970-1980 pp.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, у тому числі й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічні повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано "Короткий тлумачний словник української мови" (1978) за редакцією Л.Л. Гумецької.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", три томи якого уже вийшли (Т.1 - 1983; Т.2 - 1985; Т. З - 1989).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. В таких словниках слова подаються в алфавітному порядку. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання "Українського правопису" (1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, включаючи й найновіші запозичення.

У 2003 році вийшов "Великий зведений орфографічний словник української лексики" (Укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX - у перші роки XXI століть.

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос", "Орфоепічний словник" М. Погрібного (1984).

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. і доп., - 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст." (Т.1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони моясуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіяий словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (Т.1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д.І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А.П. Непокупний, О.С. Стрижах, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)"Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).

Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині 20 століття: Москаленко A. A. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко В.С. Словник полтавських говірок (1960); Лисенко П.С. Словник поліських говірок (1974) тощо.

Словники мови письменників фіксують лексичний склад творі певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний "Словник мови Т. Шевченка" за ред. B. C. Ващенка (1964). Створено також "Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка" (Т.1-3, 1978-1979 pp.).

Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк 1.1 Словник українських імен (2005); Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ (1986)

Морфемні словники, в яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник-довідник І.Т. Яценка "Морфемний аналіз" (1980, 1981) і "Морфемний словник" Л.М. Полюги (1983).

Частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру, наприклад: "Частотний словник сучасної української художньої прози" у двох томах (1981).

Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.

Таким чином, бачимо, що існує величезна різноманітність словників, які допомагають фахівцям з різних сфер підвищити не лише свій інтелектуальний рівень, але й рівень культури мови. Для кожної галузі науки, техніки та сфери життя існує відповідний словник, який щороку поповнюється у зв'язку надходжень нових слів.

2. Словники економічних термінів та їх роль у підвищенні мовної культури