Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 81'373.2+81'342:82-1(043.3)

ФОНЕТИЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЗНОСТІ ОНІМІВ У ЗВУКОВОМУ ЛАДІ ПОЕТИЧНОГО ТВОРУ

Спеціальність 10.02.15 - загальне мовознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисерації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

УСОВА Ніна Василівна

Донецьк - 2006

Дисертацією є рукопис

Науковий керівник:доктор філологічних наук, професор Калінкін Валерій Михайлович, завідувач кафедри мовознавства і російської мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор Ковальов Геннадій Філіппович, завідувач кафедри слов'янської філології Воронезького державного університету

кандидат філологічних наук, доцент Карпенко Олена Юріївна, докторант кафедри лексикології і стилістики англійської мови Одеського національного університету

Провідна установа:кафедра германського, загального та порівняльного мовознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України, м.Чернівці

Захист відбудеться 23 жовтня 2006 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.10 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24.

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24.

Автореферат розіслано “_____” вересня 2006 року.

Учений секретар спеціалізованої

вченої ради, к. філол. н., доц. М.О. Вінтонів

лінгвістичний поетика композиційний фонетичний

Останнім часом помітно зростає увага лінгвістів до питань ономастики і до явища імені власного в художній літературі зокрема. Сучасні принципи дослідження онімних одиниць у художній літературі вимагають поглибленого розгляду формальної, матеріальної та смислової сторін імені, аналізу їх реалізації в умовах конкретного твору як цілісності, що виконує естетико-інформаційну функцію у сфері художньої комунікації та характеризується формальною й смисловою завершеністю. У ряді робіт останніх років простежується поворот у поглядах дослідників поетонімії до вивчення онімного простору цілісного художнього твору як його структурно-семіотичного компонента. Це закономірно веде до розвитку поетики оніма як “комплексного філологічного дослідження явища імені в художньому творі” (В.М. Калінкін). Оскільки будь-який продукт словесно-художньої творчості є деякою звуко-буквеною послідовністю, що становить єдине ціле з ритмо-просодичною і лексико-семантичною стороною, дослідження проблем оніма й художнього твору не може бути повним без урахування звукової та графічної сторони поетоніма як естетично дієвого елемента тексту. Проте проблема значущості звукової і графічної сторони поетоніма для здійснення авторського задуму представлена в сучасній ономастичній науці в основному роботами, що лише торкаються кола цих питань без докладного їх вивчення.

У вітчизняній ономастичній науці аналізу звучання імені в поезії не приділялося достатньої уваги, і звукова та графічна сторони поетоніма не були до цього часу предметом спеціального розгляду.

Дисертаційна робота спрямована на дослідження змістовності звукової форми онімів як мовних знаків й елементів художнього твору.

Актуальність теми обґрунтована зверненістю дослідження до проблем естетичної актуалізації фонетичної та графічної сторони поетонімів у параметрах поетичного тексту, відсутністю типологічних досліджень онімів як звукових комплексів, що входять до структури твору і взаємодіють з іншими елементами і засобами організації художнього мовлення.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тема роботи пов'язана з одним із напрямків наукових досліджень кафедри мовознавства і російської мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов і кафедри загального мовознавства та історіі мови Донецького національного університету “Актуальні проблеми сучасної лексикології та ономастичної лексикографії” (№ державної реєстрації 00-1 вв/39) та “Лексикографічні аспекти вивчення ономастики” (0196 № 013133).

Метою роботи є дослідження лінгвістичних механізмів взаємодії фонетичної складової поетонімів з системою засобів виразності поезій.

Відповідно до зазначеної мети окреслене таке коло завдань:

1.З'ясування еволюції поглядів на проблему змістовності звукової форми мовних знаків.

2.Визначення теоретичних засад дослідження звукової форми поетонімів як складової звукової матерії та образності поетичного твору.

3.Виявлення й опис комплексу фонетичних засобів виразності поетонімії.

4.Аналіз лінгвістичних механізмів та встановлення закономірностей взаємодії фонетичної складової поетики онімів із фонетичною, ритмо-просодичною та композиційною структурою поетичного контексту.

5.Розкриття особливостей функціонування та ролі фонетичної складової поетики онімів у звуковому ладі, системі образів й художніх засобів твору як цілого.

Об'єктом дослідження є онімні одиниці поетичного твору як цілісної системи.

Основний корпус досліджуваного матеріалу складають поетичні твори російської, української, англійської, німецької літератури, в яких функціонують поетоніми.

Предмет наукового аналізу - фонетичні засоби виразності онімів як одиниць художнього мовлення.

Методи дослідження. Методологічну основу складають теоретичні погляди дослідників ономастики Е.Б. Магазаника, В.М. Михайлова, Ю.О. Карпенка, Є.С. Отіна, В.М. Калінкіна та ін., досвід, викладений у роботах з поетики Р.О. Якобсона, К.Ф. Тарановського, В.П.Григор'єва, а також у фоносемантичних дослідженнях О.П. Журавльова, С.В. Вороніна, В.В. Левицького та інших лінгвістів. У процесі роботи ми зіткнулися з певними труднощами, пов'язаними, з одного боку, з відсутністю ефективного прийому розмежування просодичних і суто фонетичних засобів структурування поетичного тексту, і, з іншого боку - з неможливістю чітко розділити форми актуалізації звукових властивостей онімів через їх нерозривне сплавлення, взаємопроникнення. Прагнення подолати названі суперечності відбилося у спробі поєднання диференційованого підходу з цілісним аналізом фоніки поетоніма як явища.

Для досягнення сформульованої мети й розв'язання конкретних завдань застосовуються методи і прийоми дослідження, що враховують системний, комплексний характер мови: 1) метод відбору й систематизації онімних одиниць і поетичних контекстів; 2) метод лінгвістичного спостереження й опису, 3) фонетичний аналіз вокалізму й консонантизму досліджуваних онімів; 4) метод контекстного аналізу.

Як робоча гіпотеза перевіряється твердження про те, що звукам поетонімів притаманні певні властивості, які закономірно мають актуалізуватись в конкретних формах і засобах інтеграції на різних рівнях поетичного тексту як цілого.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві на матеріалі англо-, німецько-, російсько-, україномовних поетичних текстів проведений детальний аналіз фонетичних засобів виразності поетонімії та процесів їх взаємодії з внутрішньою організацією віршованих творів. Виявлений ряд не встановлених раніше спільних для поезії на різних мовах закономірностей взаємодії семантики й звучання оніма зі звуковим, просодичним і лексико-семантичним рівнем організації художніх структур.

Теоретичне значення роботи визначається спрямованістю на пошук загальномовних закономірностей взаємовідношень між фонетикою і графікою художніх текстів і включених до них онімів, а також у застосуванні комплексного підходу до вивчення фоніки імені в контексті поетичного мовлення. Дисертаційне дослідження є внеском у розвиток поетики оніма, зокрема, розкриває багатогранність фонетичних можливостей поетоніма й відбиває погляд на звукову сторону оніма не тільки як на засіб створення евфонії, але й як на один із важливих чинників формування смислової сторони твору.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її результатів не тільки для теорії ономастичної науки, але й у літературознавстві, а також у вирішенні проблеми відтворення фонетичних властивостей поетонімії у перекладах поетичних текстів. Матеріали дослідження можуть бути використані під час викладання мов і літератур в школі, вузівських курсів загального мовознавства, стилістики окремих мов, спецкурсів і семінарів з поетики онімів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження були висвітлені в доповідях і повідомленнях на засіданнях міжнародного ономастичного семінару (Горлівка, 2002-2005); на науковому семінарі “Просодія й семантика дискурсу” (Горлівка, 2004); на І та ІІ Міжнародній науково-методичній конференції “Проблеми загальної, германської, романської та слов'янської стилістики” (Горлівка, 2003; 2005); на міжрегіональній конференції молодих учених (Горлівка, 2003); на V Регіональній науково-практичній конференції “Мови у відкритому суспільстві” (Чернігів, 2004); на Міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету” (Харків, 2004); на міжнародній науковій конференції “Ономастика в колі гуманітарних наук” (Єкатеринбург, 2005); на Міжнародній ономастичній конференції “Традиційне й нове у вивченні власних імен” (Донецьк - Горлівка - Святогірськ, 2005), на всеукраїнській науково-практичній конференції “Комп'ютерні технології у навчанні іноземних мов” (Горлівка, 2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у десяти публікаціях, три з яких - статті у фахових виданнях ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (277 найменувань), списку джерел ілюстративного матеріалу і додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначено мету й завдання, предмет і об'єкт дослідження. Зазначається наукова новизна отриманих результатів, їх практична значущість і дані про апробацію.

Перший розділ “Звукова форма як засіб виразності: до історії питання” складається з шести підрозділів. У підрозділі 1.1. “Пролегомени” простежуються передумови виникнення й первинний розвиток наукового інтересу до звука й звучання у мові й у поетичному мовленні.

Джерела зародження ідей, пов'язаних із `взаємозалежністю' звука і смислу в імені, стосуються періоду архаїчного мислення на ранньому етапі розвитку людського суспільства, коли безпосереднє та наївне розуміння природи виявлялося в анімізмі. Свідчення цього збереглися до наших днів у міфології багатьох народів, що відбила, наприклад, в імені бога-громовержця наслідування звуків бурі й гуркотів грому: у міфології Центральної Америки це Гуракан, у стародавніх слов'ян - Перун Громовержець, у литовських регіонах - Перкун, у стародавній германській і скандинавській релігії - Donar, Thor.

У підрозділі 1.2. “Формування поглядів на властивості звука в перших працях з поетики й риторики” розглядається еволюція поглядів на властивості звука, починаючи з античності до наукових узагальнень пізніших часів. Філософам античності належать перші думки про асоціації між окремими звуками й тими чи іншими якостями речей, які знайшли відображення в ідеї вмотивованості значення слова його звуковою формою. Уважне ставлення до властивостей звукової сторони творів увійшло в традиції західноєвропейського та східнослов'янського риторичного мистецтва. Особливий внесок в розвиток наукових поглядів на значення звуку належить М.В.Ломоносову, який не тільки наголосив на символічних властивостях звуків, але й розробив рекомендації щодо використання цього явища в художньому мовленні.

Підрозділ 1.3. “Еволюція поглядів на співвідношення звучання та смислу слова у філології XIX - XX ст.” присвячений узагальненню досвіду філологічних досліджень ХІХ-ХХ ст. у галузі взаємозв'язку звучання й значення. Здобутки етнолінгвістики, ідеї В. фон Гумбольдта, учення Б. де Куртене про фонему як про “уявлення звука” підготували ґрунт для формування нового погляду на співвідношення звучання і значення в мові. Учення О.О. Потебні про зовнішню й внутрішню форми, про те, що зовнішня форма слова є звук, “уже сформований думкою”, який задається, вимагається змістом, утверджувало символізм слова. Його ідеї були прийняті й підхоплені практичними “поетиками” течій формалістів початку ХХ століття, і перш за все символістів. Еволюція поглядів на вмотивованість знака призвела до формування теорії про знакову систему мови (Ф. де Соссюр), що є в сучасній лінгвістиці основоположною. Утвердження двобічності мовного знака, своєрідно відбите і в записах про анаграми Ф. де Соссюра, намітило шлях до нового розуміння взаємовідношення звучання й значення у поетичному тексті.

У підрозділі 1.4. “Звукова сторона поетичного тексту в теорії поетики” простежується розвиток поглядів на змістовність звукової сторони віршованого твору. Поетична творчість як практика використання (хай і неусвідомленого) особливостей акустичних властивостей звуків мови, їх здатності впливати на сприйняття зумовила виникнення поетики як вчення про поетичну майстерність. Спочатку це була теорія самих поетів про закони поезії, що розвивалася тією або іншою мірою в усі часи. Уже в мові найдавнішої індоєвропейської поезії присутній не тільки семантичний, але й звуковий паралелізм (Ф. де Соссюр, Ю.С. Степанов, С.В. Воронін), а також спроби аналізу звукової субстанції, що реалізуються самим поетом.

Поетика як теорія була усвідомлена лише в символізмі - течії мистецтва, що здійснила значний вплив на подальший розвиток самої практики віршування, а також на становлення науки про поезію.

Переламним моментом у підходах до вивчення словесних знаків виступає система поглядів Р.О. Якобсона, що утверджувала “єдність звука і значення”, “позначувального й позначуваного” у слові. Поділяючи точку зору Р.О. Якобсона на слово як двосторонню сутність, що має одночасно і матеріальну, звукову сторону, і змістову, “духовну”, ми також бачимо основне завдання досліджень фонетичних явищ у вирішенні питання, “яким чином звуки справляються з функцією “носія” смислу”.

У підрозділі 1.5. “Фоносемантика і фоносимволізм у сучасних теоріях і концепціях” розглядаються та узагальнюються спроби встановити гармонійний зв'язок між ідеєю, звуковим знаком якої є слово, і його фонетичною структурою. Експериментальні дослідження й теоретичні розробки останніх десятиліть ХХ століття у сфері звукозображальної (тобто звуконаслідувальної та звукосимволічної) системи мови призвели до утвердження семантичності звука, яке ґрунтується на “здатності звука викликати незвукові уявлення” (С.В.Воронін, О.П.Журавльов та ін.). Транспозиція одних видів відчуттів у інші (моторних в акустичні, акустичних у зорові й т.ін.), тобто синестезія, що психофізіологічно обумовлює звукосимволізм, об'єктивно притаманна людській природі. Універсальність звукосимволізму, підтверджена встановленням універсальних зв'язків між певними смисловими й акустико-артикуляторними елементами (В.В. Левицький), дозволяє використовувати загальні закономірності символізування тих або інших понять у лінгвістичному аналізі поетичних текстів різними мовами.

У підрозділі 1.6. “Уявлення про звучання імені: аналітичний огляд” розглядаються теоретичні передумови виникнення наукового інтересу до проблеми звучання імені в художньому творі. Виявлені у структурі стародавніх поетичних текстів анаграмні співзвуччя, призначенням яких було виділення сакральних зв'язків слів з іменем оспівуваної особи або божества, є, згідно з гіпотезою Ф. де Соссюра, головним принципом індоєвропейської поезії. При цьому фонетичні явища пов'язувалися зі “словотемою вірша” (В.В. Іванов). Ключем до розуміння взаємовідношень звучання та значення виступало власне ім'я. Поети й філософи античності приділяли серйозну увагу благозвучності словесних творів, що містять, як правило, власні імена. Діонісій Галікарнаський вважав ознакою високої майстерності досягнення звучання, у якому й “немилозвучні” імена так майстерно вплетені у поетичну мову, що стають благозвучними. Вже в найдавнішій російській “Риториці” зверталася увага на поетичне використання імен. Відомо, з якою увагою автор “Науки про віршування” Н. Буало ставився до звучання імен у віршованому творі.

Особливе місце в розвитку поглядів на ім'я та його звукову сторону належить “Філософії імені” О.Ф. Лосєва. У результаті феноменологічного розгляду природи слова, яке має, з одного боку, специфічну плоть і є, з іншого боку, проявом духу, О.Ф. Лосєв підходить до уявлення про сутність слова як до синтезу форми й майбутньої думки. Вчений стверджував, що “справжня сутність імені” полягає в структурі його значення. “Всяке ім'я щось означає, і звуки, які входять до складу його фонеми, щось позначають”. Феноменологічний розгляд слова й імені починається з аналізу звукової оболонки - фонеми імені, у структурі якої виділяється “значення фонеми” як сукупність певних звукових явищ, за допомогою яких розуміється й висловлюється “особливе значення”.

Питання про значущість звучання власних імен у художньому творі на новому рівні висвітлювалося в роботі П.О. Флоренського “Імена”. Духовна сутність імені для П.О. Флоренського полягає в його звуковій плоті. Звуки імені, що розкривають цю сутність “тому, хто має вуха чути”, є предметом, гідним пильної уваги дослідника.

Дослідження звукових процесів у поетиці взагалі й у поетиці оніма зокрема не є послідовним, прямолінійним напрямом. Діалектика цього процесу якраз і полягає в неоднозначності й суперечливості. Незважаючи на наявність певних традицій вивчення звукової символіки, все ще залишаються проблеми, що не мають безперечного вирішення або що залишилися поза увагою лінгвістів. Сфера вивчення власних імен з погляду фонетичного символізму виявляється найменш дослідженою. Питання, чи має звукова сторона поетоніма певне значення, спроможне впливати на організацію поетичного мовлення, залишається нез'ясованим.

Другий розділ “Фоноема в художньому просторі твору” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу й узагальненню досвіду дослідження звукової сторони онімів в ономастиці.

У підрозділі 2.1. “Фонетична сторона оніма: результати й перспективи дослідження” викладаються погляди на проблему звучання імені в ономастичній науці. Багато дослідників ономастики відзначали важливість звукової сторони власних імен (В.А. Ніконов, Е.Б. Магазаник, Ю.О. Карпенко, Є.С. Отін, В.М. Калінкін, Г.Ф. Ковальов, О.Ю. Карпенко та ін.), зокрема, в поезії. Як правило, зверталася увага на експресивність фонетичного ладу імені (В.М. Михайлов, О.І. Фонякова, Л.М. Буштян), його благозвучність (або “звучність”) (В.А. Ніконов, Б.С. Шварцкопф), на використання “звукопромовистих” імен як стилістично найбільш виразних і дієвих антропонімів (Е.Б. Магазаник, Р.У. Таїч, О.Д. Петренко й ін.). Фонетична форма оніма розглядалася як головний засіб виявлення емоційно-стилістичної функції літературних власних імен (Ю.О. Карпенко), у низці питань стилістичної ономастики (К.Б. Зайцева). Функції поетоніма як звуко-буквеного комплексу, а також найбільш поширені прийоми використання звукової матерії імен у художньому творі розглядалися В.М. Калінкіним, який приділив увагу аналізові особливостей побудови художнього мовлення з участю онімних одиниць.

Ми вивчаємо звуко-буквений комплекс поетоніма з урахуванням його структурно-мовної та функціональної специфіки. Услід за В.М. Калінкіним звертаємо увагу на ту частину змістової структури онімних одиниць, “яка не пов'язана ні з речовинним значенням (етимологією) імені, ні з семантикою некореневих морфем, а стосується сфери звуко-буквеної або графічної форми поетоніма як естетичного знака”. З огляду на те, що в ономастичній науці відсутній термін, відповідний адекватному позначенню цього компонента структури оніма, пропонується використання терміна фоноема.

У підрозділі 2.2. “Фонетична структура імені як джерело змістовності звукової форми поетоніма” аналізується природа фонетичних властивостей пропріальних одиниць і можливості їх реалізації. Особливості експлікації фонетичних властивостей будь-якого поетоніма обумовлені, з одного боку, його конкретно-матеріальним вираженням, а, з іншого, специфікою конкретних контекстуальних умов.

Подана спроба систематизації поетонімів з погляду особливостей їх звучання. За природою значущості звукової форми пропонується розрізняти, по-перше, імена, звукова форма яких має виражену семантику безвідносно до художнього контексту, тобто в парадигматиці, і, по-друге, імена, звучання яких набуває значущості тільки усередині певного художнього цілого, тобто в синтагматиці. Оніми першого типу входять до структурно-семантичної та образної системи художнього твору вже зі своїм фоносемантичним потенціалом, наявність якого обумовлена рядом причин, що наводяться далі.

У другому випадку реалізація імплікованих можливостей власних імен як певного класу слів повністю залежить від контекстуальних умов. Залишаючись прихованим, незрозумілим поза семантикою твору, значення фонетичної форми експлікується тільки у процесі заглиблення у фоносемантичні зв'язки з художнім контекстом (а іноді вимагаючи розкриття й осмислення семантичних зв'язків, що виходять за межі твору).

Реалізація фонетичного потенціалу поетоніма можлива на різних рівнях художнього тексту: по-перше, в мікроконтексті (під мікроконтекстом розуміється розширений склад іменної форми - двокомпонентний (ім'я + ім'я, ім'я + по батькові, ім'я + прізвище, подвійне прізвище), трикомпонентний (ім'я + по батькові + прізвище), а також найближче синтаксичне оточення); по-друге, у макроконтексті, яким вважаємо повний текст твору.

У підрозділі подаються способи реалізації фонетичних властивостей поетонімів у межах мікроконтексту, тобто такого типу відношень, що визначаються як внутрішньоіменні фонетичні взаємодії і систематизуються за типом взаємодій:

1)інверсії імені й прізвища (Кифа Мокиевич - Мока Кифович);

2)повтори: а) голосних /асонанси/ (Mr ChОlmОndley; Agatha the Angular), б) приголосних /алітерація/ (LureLei, Paul Pennyfeather); в) складів (РOдион РOманович РAскольников, NICHolas NICKleby); г) дво- й тризвуків (ЛаЗаРь ЕЛиЗаРыч ПодхаЛюЗин); ґ) повторення фонетичного складу імені у прізвищі: Гумберт Гумберт, Акакий Акакиевич; д) анаграматичне повторення імені у прізвищі (АрлекинТарелкин, Евгений Онегин);

3)використання паронімів: а) як іменних пар (Добчинский і Бобчинский, Lord Boodle і Lord Goodle); б) створення паронімів на основі реальних імен і прізвищ з використанням їх фонетико-орфографічних видозмін (Волконский>Болконский, Трубецкой>Друбецкой);

4)імена, “сконструйовані” для конкретного твору з урахуванням звукопису: а) що “натякають” своєю звуковою формою на характеристику носія поетоніма (А.П. Шерер - від мон шер, ма шер); б) зашифрована ономастична номінація /криптонім/ (Аidenn; Ассоль); в) анаграматичні зашифровки звукової структури відомого поетоніма в онімі іншого твору (Мефистофель>Мефодий Исаевич Тоффель).

Підрозділ 2.3. “Поетичний твір і звучання оніма” присвячений розгляду першопричин складних типів взаємовідношень звукової організації поетичного твору як цілісності й включених до нього власних імен як одиниць мови, що мають матеріальну форму (“позначувальне”) і смислове “позначуване”. Частина розділу містить висвітлення погляду на художній текст як цілісне утворення, який ґрунтується на теоретико-літературній концепції цілісності літературного твору.

Далі в розділі визначаються методологічні основи наукового розгляду поетичних творів й онімних одиниць, які є об'єктом цього дослідження. Говорячи про мову як складну систему взаємопов'язаних елементів, Ф. де Соссюр наполягав на вивченні мовних явищ від загального - до часткового, від системи - до її елементів. Поділяючи цю думку, а також враховуючи відношення еквівалентності між фонетичним, діахронним й індивідуальним, що утворює сферу мовлення, та граматичним, синхронним і колективним, що стосується сфери мови (Ф. де Соссюр), ми вважаємо художнє мовлення однією з форм існування мови, конкретним її вираженням. У своєму дослідженні ми прагнули йти від поетичного тексту як цілого, такого, що є одночасно окремим, індивідуальним вираженням конкретної мовної системи.

Поетичний текст ми вважаємо структуровано впорядкованою системою, керованою внутрішньою зв'язністю. Всі рівні й елементи його організовані таким чином, щоб максимально повно втілювати авторський задум. Будучи мовною структурою з особливою звуковою організацією, поетичний текст неминуче виявляє символічні властивості звука як стилістичного засобу.

Онімні одиниці у поетичному тексті ми розглядаємо, з одного боку, як мовний знак, що має свою фонетичну форму і входить до структури конкретної мови, з іншого боку - як елемент художнього мовлення, що інтегрується до структури тексту й виявляє свої властивості на різних його рівнях: звуковому; морфемному; лексико-семантичному; просодичному; смисловому.

Третій розділ “Діалектика співіснування звукової форми оніма й поетичного тексту” містить аналіз способів експлікації фоноеми в умовах конкретного художнього твору.

У підрозділі 3.1. “Фонетичні засоби стилістичної організації поетичного твору” подається визначення основних способів звукової та просодичної організації віршованого тексту. Паралелізм, будучи фундаментальною особливістю поетичного мовлення, виявляється, зокрема, в особливостях ритму, розміру, рими, у звукових повторах, які й створюють у поєднанні повторюваність, що визначає своєрідність структури вірша. Розглядаються основні прийоми та засоби фонетичної організації поезій, до яких належать алітерація, рефрен, асонанси, дисонанси, анафора, епіфора, парономасія, а також рима, що виконує й організуючу функцію у строфічній композиції.

У підрозділі 3.2. “Фоноема в системі вокалізму поетичного твору” стверджується, що у поетичному творі звуки поетоніма невіддільні від усієї системи виражальних засобів, підпорядкованих створенню художнього образу. На матеріалі “Сонетів до Орфея” Р.-М. Рільке, циклу “Кармен” О. Блока, поеми Л. Костенко “Маруся Чурай”, віршів Е. По та інших поетів в результаті докладного аналізу експлікується онімна природа асонансу. На прикладі віршів англійської, німецької, російської та української поезії детально аналізуються механізми взаємодії голосних звукобукв поетонімів із звуковою і просодичною організацією віршованого твору.

Домінувальним звуком, що організує звучання першого сонета циклу Рільке у певним чином настроєну, гармонійну єдність, виявляється голосний-домінант О в звуковій оболонці поетоніма. З'являючись двічі в заголовку “Die SОnette an Orpheus”, ця звукобуква повторюється у першій строфі 8 разів (усього в сонеті - 13 разів). Сім разів упродовж чотиривірша на неї падає наголос, що, за О.П. Журавльовим, посилює фонетичне значення, подвоюючи його. При цьому три вживання з чотирьох припадають на позицію фразового наголосу, що підкреслює просодичну значущість цього сегмента. Заслуговує на увагу звукобуква О, що становить вигук, вжитий у першій строфі першого сонета тричі. Передаючи радісні емоції (Е. Шток), він створює мажорний настрій, що зберігається потім упродовж всього циклу сонетів. Подовженість звучання О в поетонімі за рахунок додавання вигукового O - (O Orpheus...) - підсилює емоційно-експресивне звучання сонета. Артикуляційно-акустичні характеристики цього голосного, і перш за все лабіалізованість, у комплексі з акцентним виділенням його в складі ключового слова-оніма обумовлюють переважання в ударному вокалізмі першого сонета лабіалізованих голосних: O O - Orpheu/шs - O - hОher - Ohr - vОr (перша строфа); sОndern - HЦren - BrЬllen - GerЦhr - HЬtte (третя строфа); UnterschlUpf - dUnkelstem - ZUgang - PfOsten - schUfst dU - GehЦr (четверта строфа). Компоненти дифтонгів eu [ш] (Orpheus), au [ao] (Baum) є ще одним варіантом звука O, що характеризується огубленістю артикуляції. Оскільки для німецької мови інструментовка на O дещо незвична, вона має особливо важливе естетико-інформативне значення. Враховуючи описане уподібнення, а також можливе змішання на рівні слухового сприйняття голосних O - U в результаті гармонії голосних можна зробити висновок, що з кількісним збільшенням цих звукобукв і створюється онімний асонанс. Це явище виступає додатковим засобом виразності, підсилюючи різноманітними звуковими “перегуками” семантичну значущість поетоніма Orpheus.