Проблеми лінгвоукраїністики в науковій спадщині В. Ягича

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут української мови

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

УДК 811. 161. 2' 42 = 163. 42

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

АВТОРЕФЕРАТ

ПРОБЛЕМИ ЛІНГВОУКРАЇНІСТИКИ В НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ В. ЯГИЧА

Маньковська Тетяна Олександрівна

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі рідної мови та методики її викладання Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, МОН України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент ГУЗАР Олена Володимирівна, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри рідної мови та методики її викладання.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ПОЛЮГА Левко Михайлович, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, провідний науковий співробітник відділу української мови;

кандидат філологічних наук, доцент ПЕРЕДРІЄНКО Віталій Аркадійович, Київський славістичний університет, доцент кафедри української філології.

Провідна установа: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника МОН України, кафедра української мови, м. Івано-Франківськ.

Захист відбудеться “ 29 ” березня 2005 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “ 26 ” лютого 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук І.А. Самойлова

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

До сонму “патріархів славістики”, таких як Й. Добровський, В. Копітар, П. Шафарик, Ф. Міклошич, безперечно, належить і В. Ягич - один із найавторитетніших славістів останньої третини XIX - початку XX ст., який не тільки усе життя самовіддано працював для розвою слов'янознавства як науки, але й вивів його - завдяки редагованому ним часопису “Архів слов'янської філології” - на європейський рівень.

Беручись за вивчення лінгвоукраїністичного сегмента в науковій спадщині В. Ягича, ми насамперед спробували з'ясувати, чому вкрай зайнятий професор, який не жив в Україні і не володів українською, завжди жваво цікавився українською мовою та дослідженнями українських мовознавців, зокрема О. Потебні, П. Житецького, К. Михальчука, О. Огоновського, І. Франка й багатьох інших, неодноразово виступаючи з ґрунтовними рецензіями на їхні праці.

Українська мова була однією з ланок у слов'янській етнокультурній цілісності, як її розумів Ватрослав Ягич. Він був славістом у найширшому розумінні цього слова і мріяв про культурне об'єднання слов'янства. Його конкретні кроки до втілення цієї мрії - засновані й редаговані ним “Архів слов'янської філології” та багатотомна “Слов'янська енциклопедія”. Для українського мовознавства ці авторитетні всеслов'янські видання були, без перебільшення, настіж розчиненим “вікном у Європу”, інша річ - наскільки повно і якісно воно себе в ньому продемонструвало.

Багатьом українським ученим В. Ягич дав доступ до свого “Архіву”, багатьом допоміг із стипендією та “працевлаштуванням”, декотрим сприяв у кар'єрному зростанні, а всім, хто бажав з ним спілкуватися - чи то в листах, чи то особисто, - ніколи не відмовляв у цьому. Цілком очевидно, що в названому контексті вплив В. Ягича на українське мовознавство - настільки ж незаперечний, наскільки й малодосліджений.

Окремі питання, пов'язані з особистістю В. Ягича, його внеском в українське мовознавство і його взаєминами з українськими ученими, вже розглядалися вітчизняними мовознавцями. Так, сучасники Ватрослава Ягича: І. Зілинський, В. Дем'янчук, І. Свєнціцький, І. Велигорський, А. Степович та К. Студинський є авторами біографічних спогадів, у яких більшою чи меншою мірою торкалися й питань впливу В. Ягича на українське мовознавство. Роль В. Ягича як першого історика української філологічної науки вперше відзначив М. Возняк. Д. Дорошенко та В. Щурат були першими (і практично єдиними) критиками маловідомих Ягичевих статей про культурно-історичний розвиток українців та статус їхньої мови в Російській та Австро-Угорській імперіях.

Із сучасних авторів найактивнішим дослідником зв'язків В. Ягича з українськими ученими (насамперед через листування) є Й. Дзендзелівський. Це питання було предметом аналізу також у студіях В. Франчук, М. та Є. Гуців (особливу увагу вони приділяли аналізові взаємин В. Ягича та І. Франка).

Науковий доробок В. Ягича цікавив і зарубіжних дослідників. Маємо на увазі праці О. Архангельського, Б. Ляпунова, М. Сперанського, В. Корабльова, С. Обнорського, С. Бернштейна, І. Арбузової; статті Ф. Пастрнека, М. Мурка, М. Якубця.

Актуальність нашої роботи зумовлена насамперед тим, що переклад українською мовою лінгвоукраїністичних статей з німецькомовного “Архіву слов'янської філології” В. Ягича дає нам низку нових мовознавчих фактів, які потрібно зафіксувати й проаналізувати. Також на часі - оприлюднення маловідомих листів, документів та призабутих свідчень його сучасників, що дозволяє по-новому оцінити деякі події та явища в українському мовознавстві кінця XIX - початку XX століть. На важливість роботи впливає й те, що цілісне, концептуальне дослідження лінгвоукраїністики в науковій спадщині В. Ягича відсутнє.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри рідної мови та методики її викладання Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тематично дисертація пов'язана з науковим проектом “Динаміка української народнорозмовної та літературної мови ХІ - ХХ ст.” Інституту української мови Національної академії наук України.

Основними джерелами фактичного матеріалу стали німецькомовні статті та рецензії “Архіву слов'янської філології”, праці Ватрослава Ягича, його листування.

Мета дисертаційної роботи - з'ясувати обсяг, зміст і характер лінгвоукраїністичних зацікавлень Ватрослава Ягича, визначивши їхній вплив на розвиток та становлення українського мовознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Відповідно до поставленої мети в роботі передбачено розв'язати такі завдання:

1) висвітлити життєвий шлях та напрями наукової діяльності В. Ягича, що дасть змогу виявити ставлення хорватського ученого до України;

2) з'ясувати культурно-ідеологічні засади інтерпретації В. Ягичем проблем української мови;

3) дослідити, як оцінював В. Ягич на зламі XIX - XX століть статус і перспективи розвитку української мови;

4) розглянути лінгвоукраїністичні дослідження В. Ягича та висвітлити їх зміст;

5) проаналізувати взаємини В. Ягича з українськими ученими-лінгвістами кінця XIX - початку XX століття;

6) простежити, які галузі української мовознавчої науки та якою мірою репрезентовано в “Архіві слов'янської філології”;

7) укласти додатки: “Українські кореспонденти В. Ягича”, “Українські адресати В. Ягича”, “Бібліографічні покажчики”.

Об'єктом дослідження є славістичні та культурно-історичні студії В. Ягича, німецькомовні лінгвоукраїністичні статті й рецензії в “Архіві слов'янської філології” В. Ягича, листування вченого з українськими та російськими науковцями, спогади його колег та учнів.

Предмет дослідження - проблеми лінгвоукраїністики, зокрема історії української мови, її стану та статусу, в науковій спадщині Ватрослава Ягича.

Основні методи дослідження: описово-аналітичний, порівняльно-історичний, структурно-типологічний. У роботі застосовано також лінгвогеографічний та статистичний методи.

Наукова новизна дисертації полягає в застосуванні комплексного підходу до дослідження лінгвоукраїністики в науковій спадщині В. Ягича. Вперше в Україні висвітлено й проаналізовано матеріал, який досі не був у науковому обігу (або використовувався лише частково): усі лінгвоукраїністичні статті в “Архіві слов'янської філології”, а також деякі маловідомі архівні матеріали та неопубліковані листи. Здійснений нами переклад українською мовою статей і рецензій з “Архіву слов'янської філології” та оприлюднення їх дасть змогу по-новому оцінити окремі факти історії українського мовознавства.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в поглибленому вивченні поглядів В. Ягича на стан та статус лінгвоукраїністики в контексті розвитку та функціонування славістичних студій кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Практичне значення дослідження зумовлене тим, що його результати можна використовувати для створення нового академічного курсу історії української мови, у викладанні навчальних курсів з історії українського мовознавства, з історичної граматики та української діалектології. Переклад лінгвоукраїністичних статей, які були опубліковані близько ста років тому в німецькомовному “Архіві слов'янської філології”, дасть змогу ознайомитися з ними усім, хто цікавиться відповідною проблематикою.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати роботи обговорено на наукових семінарах кафедри рідної мови та методики її викладання Тернопільського державного педагогічного університету імені В. Гнатюка (2000 - 2003 рр.); наукових та науково-практичних конференціях Тернопільського державного педагогічного університету імені В. Гнатюка (2001 - 2002 рр.); Всеукраїнській науковій конференції “Наукова спадщина професора А.А. Москаленка й сучасне українське мовознавство”, присвяченій 100-річчю світлої пам'яті А.А. Москаленка (Одеса, 2001 р.); Міжнародній науковій конференції “Мова в слов'янському культурному просторі” (Умань, 2002 р.); VIII Міжнародній Кирило-Мефодіївській конференції (Одеса, 2003 р.); засіданні відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України (Київ, 2004 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображено в шести статтях та одних тезах, опублікованих у фахових журналах та збірниках наукових праць.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 201 позицію, і трьох статистично-бібліографічних додатків. Загальний обсяг дисертації 232 сторінки, з них 203 сторінки основного тексту, 16 сторінок переліку використаних джерел та 13 сторінок додатків.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначена мета роботи та основні напрямки її дослідження, показані наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про публікації та апробацію роботи.

У першому розділі - „Ватрослав Ягич - світоч слов'янської науки” - висвітлено життєвий шлях і наукову, викладацьку та організаційну діяльність Ватрослава Ягича; окреслено головні напрями його наукових досліджень, а також визначено частку лінгвоукраїністичних студій у його науково-літературній спадщині; змальовано особистісний і громадянський портрет В. Ягича, з'ясовано його національно-політичні погляди.

В. Ягич був славістом у найширшому розумінні, яке він сам не раз пояснював у передмовах до своїх друкованих праць. На його думку, поняття славістики включає в себе три галузі, а саме: граматику (тобто мовознавство в нинішньому значенні цього терміна й історичну граматику), літературну історію (у т.ч. палеографічні дослідження) та етнографію (насамперед народну творчість).

Проте основним полем наукових зацікавлень В. Ягича була церковнослов'янська мова й ще декілька пов'язаних з нею напрямів: видання старовинних слов'янських пам'яток із зразковим науковим апаратом (особлива увага - фонетичним та морфологічним особливостям давніх текстів), окремі дослідження з церковнослов'янської мови на підставі цих пам'яток, а також ґрунтовні студії кирило-мефодіївської тематики - в цій царині думку В. Ягича вважали найавторитетнішою.

Не менш значущим є внесок В. Ягича в історію слов'янської філології. Підсумком багаторічних досліджень з цієї галузі стала його майже 1000-сторінкова монографія „Історія слов'янської філології” (1910), третій випуск ЕСФ (Енциклопедія слов'янської філології), - красномовне свідчення неймовірної працездатності та енциклопедичних знань ученого, що дозволяли йому втілювати грандіозні наукові задуми.

В. Ягич постійно цікавився слов'янськими мовами в їх сукупності та кожною зокрема. У АСФ (Архів слов'янської філології) та „Rad'і”, інших академічних виданнях маємо безліч статей, заміток і рецензій, присвячених і порівняльному слов'янському мовознавству, і окремим мовам - насамперед, що закономірно, сербохорватській, а також російській, українській, болгарській, чеській, польській, навіть литовській та її взаєминам із слов'янськими мовами. Ці праці торкаються практично всіх лінгвістичних галузей: фонетики, морфології, етимології, лексикології, синтаксису, діалектології.

Однак найповніше розмаїття Ягичевих досліджень у різних ділянках славістики відбито в „Архіві слов'янської філології”. Тільки з 1876 по 1911 рр. тут було опубліковано майже 300 праць самого В. Ягича: близько 30 монографій, присвячених давньослов'янським пам'яткам (нерідко із самими текстами), понад 100 студій літературно-історичних, лінгвістичних, фольклорних, із порівняльної граматики слов'янських мов; а ще рецензії: близько 100 - на граматичні праці, 20 - на етнографічні, 5 - на археологічні, 40 некрологів. Вочевидь, лінгвоукраїністичні студії безпосередньо не входили до кола основних зацікавлень В. Ягича, проте були з ними тісно пов'язані. Так, зокрема, хорватський учений, досліджуючи тексти давньоруських пам'яток, доходив висновку про давність та автохтонність сучасних йому українських говорів. Крім того, він зробив вагомий внесок у історію українського мовознавства, змалювавши в своїй „Історії слов'янської філології” 15 колоритних портретів наших лінгвістів, зусиллями котрих якраз і розвивалася мовознавча наука в ХІХ ст.

Що ж до питання про ідеологію та національно-політичні уподобання академіка В. Ягича, то воно є доволі суперечливим та неоднозначним. Щоб уникнути однобокості при висвітленні цієї важливої для нас теми, ми брали до уваги як свідчення та оцінки відомих учених, які були особисто знайомі з хорватським славістом (В. Корабльов, М. Сперанський, В. Істрін, І.Зілинський), так і власні висловлювання В. Ягича з його листів та спогадів.

Обстоюючи право кожного слов'янського етносу на самостійний, вільний від сторонніх політичних впливів національний розвиток - мовний, освітній та культурний, В. Ягич, заради „монолітного слов'янства”, ніколи не схвалював самостійницьких прагнень українців, хоча водночас був переконаний, що слов'янство тільки тоді може успішно боротися за своє рівноправне з іншими європейськими народами існування, коли за ним стоїть потужна, могутня нація.

Ватрослав Ягич, самовіддано пропрацювавши на ниві славістики усе своє життя й обійнявши своїм талантом та ерудицією культурне життя всього слов'янського світу, не міг не сказати свого авторитетного слова і в українській лінгвістичній науці, оскільки сприймав Україну як невід'ємного й повноправного складника слов'янства. Його дослідницьке завзяття, його натхненна праця, його цілеспрямованість та об'єктивність - чудовий приклад для всіх учених - надихали і його українських колег на нові наукові пошуки.

У другому розділі - „Проблеми української мови в студіях В. Ягича” - проаналізовано, як оцінював хорватський славіст на межі ХІХ - ХХ ст. статус і перспективи розвитку української мови; схарактеризовано спрямованість його лінгвоукраїністичних досліджень; висвітлено зміст Ягичевих студій про українську мову. Позиція В. Ягича в „українському питанні” двояка: з одного боку - ліберальна (український народ, як і його мова та культура, цілком відмінний від російського та інших слов'янських, а отже, має право на вільний, самостійний розвиток), з другого - категорично радикальна (слов'янська єдність - понад усе; відтак українці як представники східної гілки слов'янського світу не мають права дробити цей світ, їм краще залишатися в складі могутньої Росії - „глави слов'янства”, дарма що вона придушує найменші прояви іншонаціонального мислення). Вочевидь, що така двовекторність не могла не впливати і на позицію В. Ягича щодо питання про статус та перспективи української мови.

Зауважимо, що ставлення В. Ягича до української мови, так само як і його позиція в „українському питанні”, не були однозначними. З одного боку, В. Ягич дуже цінував факти мовної дійсності та історії, а вони промовляли за окремішність, відрубність української мови від російської ще від давньоруської доби, а отже, і за самодостатність творця та носія цієї мови - українського народу; а з другого - „міраж політичної єдності Росії засліпив був і його”, як влучно висловився В. Дем'янчук, а тому В. Ягич виступав за спільну для росіян та українців офіційну літературну мову - російську; українська (малоруська) мова, на його думку, має „вільно розвиватися”, але тільки в галузі шкільної освіти, письменства та культури (зрідка В. Ягич говорив і про науку). Питання про самостійний розвиток українського народу, а відтак і його мови „як вияву народного духа”, В. Ягич вважав, щонайменше, передчасним.

Серед лінгвістичних дисциплін славіста найбільше захоплювала граматика. Першою розвідкою, а тому великою мірою компілятивною, у якій він досліджував питання української мови, є „Лекції з історичної граматики російської мови”.

Описуючи фонетичні риси української мови, В. Ягич цілком спирається на дослідження О. Потебні, П. Житецького та О.Огоновського. Серед явищ малоруського вокалізму він називає такі: тверда вимова голосного е (несе); вимова дуже м'якого і замість о та е в закритому складі, а також там, де в інших слов'янських наріччях з'являється протяжність (конь - кінь; вол - віл); відсутність акання; наявність середнього и замість давніх и та ы; звук вимовляється як м'який, тонкий и (пишеться і). В. Ягич підсумовує, що характерною рисою української мови є середні звуки (і замість о та е; і замість ; середнє и, в якому зливаються и та ы).

Властивими рисами українського консонантизму В. Ягич називає такі: дзвінкі приголосні в кінці слів не стають глухими; в у закритому складі перед приголосним вимовляється як звук, середній між у і в (усе, у біді); г вимовляється як “грецьке густе придихання (або як h)”; зберігається давній перехід гортанних звуків у свистячі (руці - російське руке); м'яка вимова звука ц (отець - вітця); перехід з у дз, ж у дж (дзвін, нуджу) .

Серед морфологічних ознак української мови В. Ягич виділяє ті явища, що зберегли давнішу форму, ніж у російській, наприклад, кличний відмінок (чоловіче, старче, королю, жено тощо).

Очевидно, що Ягичеві “Лекції з історичної граматики російської мови”, виявляючи неабияку зацікавленість автора українським мовознавством, є успішною спробою систематизації в навчальному курсі головних його питань. Ця перша лінгвоукраїністична розвідка В. Ягича стала теоретичною основою для пізніших аналогічних студій хорватського славіста (насамперед “Критичних заміток з історії російської мови” 1889 р.).

До теми тернистого історичного шляху української мови В. Ягич звернувся 1898 року - тоді він започаткував в “Архіві слов'янської філології” цикл власних статей, об'єднаних під промовистою загальною назвою “Деякі спірні питання” (АСФ, т. 20, 22, 23, 27).

Серед таких “спірних питань” - питання спорідненості й стосунків окремих слов'янських мов між собою (південнослов'янських у зв'язку з церковнослов'янською; словацької і чеської; кашубської та полабської стосовно польської). Але на першому місці у В. Ягича - непрості взаємини руських (східнослов'янських) мов між собою, що їх автор, фактично, виніс на суд усієї освіченої Європи.

Завершивши критичний огляд, В. Ягич висловлює власне розуміння спільності східнослов'янських мов: “Усі руські наріччя порівняно з іншими слов'янськими наріччями... багатьма замітними рисами своїми утворюють в цілому одну внутрішню єдність - це не становить спірного питання в мовознавстві”. Далі В. Ягич перелічує - в прикладах російською мовою - 14 найважливіших, на його думку, ознак спільності руських діалектів (східнослов'янських мов): 1) одинъ, олень, осень; 2) сонъ, день, огонь, сестеръ; 3) торгъ, гордый, держати, кровь, крестъ; 4) волкъ, блоха, слеза; 5) городъ, голосъ, дорога, голова; 6) береза, дерево, молоко, жолобъ; 7) мясо, пять, святый - святой; 8) межа, свча; 9) двинуть, везъ, могъ (з двигнути, везлъ, моглъ); 10) городамъ - городами - городахъ; 11) доброго (добраго), доброе; 12) той - тотъ; 13) береть - беретъ, беруть - берутъ; 14) рухомий наголос без подовження голосного.

Усередині цієї спільності залишається достатньо місця для діалектних відмінностей, найбільше ж типових рис, на думку автора, має малоруська мова: 1) вітер, ліс (і з ); 2) ніс, нарід, біб (і з о); 3) лід, мід (і з ё); 4) бик, язик, мило, крити (и з ы); 5) бути, був (у з ы); 6) ствердіння е та і: несу, беру, тихо (без пом'якшення приголосних); 7) повний кінцевий склад інфінітива -ти.

Називає В. Ягич і риси схожості українського наріччя з білоруським, що відсутні у великоруському (у переліку в-р.): 1) збереження складу -ый, -ій (у в-р. -ой, -ей): дорогий, пий, шия, крию, мию; 2) вживання -ір- для -оръ- (з давньоруського -ър-) та -ри- для -ро- (з д-р. -ръ-): гірло, задрижати, яблычка; 3) ґ із h; 4) вимова v як ?: ўнук; 5) дж із ж: уроджай, меджа; 6) утримання переходів г, к, х у з, ц, с у формах флексій: руц (руці), человц (чоловіці), пороз (порозі); 7) збереження кличного відмінка: куме, жоно (жано); 8) закінчення давального відмінка на -ови: чоловікови, лисови; 9) закінчення першої особи множини на -мо (- мъ); 10) наявність середнього майбутнього часу на -иму (-му): робитиму. Ознак схожості української та російської мов автор не наводить.

Якщо ж говорити загалом про українознавчі студії Ватрослава Ягича, можемо констатувати, що його найбільше цікавили дві галузі української лінгвістики, в яких він і сказав своє авторитетне слово: 1) історія розвитку української мови у зв'язку з драматичною історією України; 2) історична граматика української мови (на основі дослідження давньоруських писемних пам'яток). І хоча В. Ягич не присвятив українцям та їхній мові окремих праць, завжди аналізуючи її у “зв'язці” чи порівнянні з російською та іншими слов'янськими мовами (за винятком меморандуму про рутенську мову), та все ж ці розвідки, з огляду на величезний авторитет їх автора, в часи національного розмежування та найбільшої антиукраїнської реакції мали чимале значення і в українському мовознавстві, і загалом у славістиці.

У третьому розділі - „Ватрослав Ягич та українські мовознавці: рецензії, листування” - висвітлено ставлення В. Ягича до українських мовознавців ХVII - XIX ст.; показано розвиток стосунків В. Ягича з видатними українськими вченими кінця ХІХ - початку ХХ ст. - лінгвістом О. Потебнею та славістом-літератором І. Франком; проаналізовано, як В. Ягич оцінював їхню наукову діяльність; досліджено питання участі українських мовознавців у „Енциклопедії слов'янської філології” В. Ягича і разом з тим - його ставлення до їхніх наукових осягів; на основі листування та критичних відгуків проаналізовано причини неоднозначного ставлення В. Ягича до О. Огоновського, Т. Флоринського, С. Смаль-Стоцького.

Важко стверджувати напевне, коли В. Ягич уперше познайомився з українськими ученими-філологами. Однак нам відомо, що наприкінці 50-х років XIX ст. він учився у Віденському університеті разом з М. Осадцою, восени 1873 року написав з Одеси першого листа до О. Потебні, а перші знайомства, очевидно, зав'язалися 1874 року в Києві, на III археологічному з'їзді, - з П. Житецьким, М. Драгомановим, О. Костомаровим, О. Кочубинським. Проте найбільше знайомств В. Ягича з українцями - майбутніми філологами-славістами - відбулося усе-таки після 1886 р., коли В. Ягич приступив до викладання у Віденському університеті.

Українська наука завдячує В. Ягичеві цілою плеядою молодих учених - філологів, славістів, істориків, які були слухачами слов'янського семінару, писали під керівництвом В. Ягича дисертаційні роботи. П'ятнадцять з двадцяти п'яти його українських студентів після закінчення навчання листувалися із своїм учителем. Найактивніше підтримували стосунки з ним І. Зілинський (в епістолярному архіві В. Ягича в Загребській університетській бібліотеці зберігається 70 його листів до В. Ягича, що охоплюють період 1904 - 1923 рр.), І. Свєнціцький (23 листи, 1904 - 1920), І. Франко (17 листів, 1900 - 1915), а також Ю. Яворський, В. Мількович, Є. Перфецький тощо. Загалом у фондах Загребської бібліотеки зберігається уся “вхідна” кореспонденція В. Ягича - 13 553 (!) листи. З них 350 листів, за нашими підрахунками, - від українських філологів (мово- та літературознавців, етнографів). Чимало з них опрацював та опублікував Й. Дзендзелівський.

Варто пам'ятати й про те, що, незважаючи на свої проросійські погляди, В. Ягич чимало допоміг багатьом українським ученим та письменникам. Як відомо, упродовж певного часу В. Ягич був радником австрійського уряду з питань надання стипендій для слов'янських літераторів, художників і композиторів. За його рекомендацією, наприклад, 1906 р. було призначено літературну стипендію О. Кобилянській (на основі відгуків І. Франка та О. Барвінського; вдруге, 1914 р., - на підставі прихильної оцінки від І. Зілинського), 1898 р. - О. Маковею (за оповідання “Оферта”; “талант, гідний похвали”, - так писав про нього В. Ягич у листі до О. Барвінського від 8 грудня 1898 р.). Історикові Є. Перфецькому, що його заслано в Архангельську губернію (1910 р.) та звільнено клопотанням О. Шахматова, В. Ягич допоміг стати студентом Віденського університету й отримати стипендію від Петербурзької АН; згодом 1922 р. завдяки В. Ягичеві Є. Перфецький очолив кафедру історії в Братиславському університеті.

Будучи цілковито переконаним і переконуючи інших, що самостійність і самобутність будь-якої мови повинна бути доведена не політичними гаслами, а ґрунтовними науковими дослідженнями, В. Ягич завжди вітав усі наукові починання слов'янських націй: заснування філологічних кафедр та наукових товариств, видання наукової літератури й часописів тощо. Вважав, що Петербурзька АН замало робить для вивчення української мови, але оптимістично стверджував, що створення кафедр української мови в російських університетах - то тільки питання часу.

Отже, джерельний матеріал, проаналізований нами в третьому розділі, переконливо свідчить про прихильне ставлення В. Ягича до української філологічної науки та її представників, особливо тих, хто у важкі часи утисків та заборон “мав сміливість займатися українською мовою”, хто власним талантом і працьовитістю розвивав українську лінгвістику, хто своїми студіями безнастанно доводив самостійність української мови. Серед цих учених - О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко. Зацікавленість В. Ягича українською філологією демонструє також його “Історія слов'янської філології”, в якій автор подав численні огляди-характеристики діяльності українських учених XVII - XIX століть, тим самим здійснивши перше дослідження такого напряму щодо української філологічної науки. Ще один доказ серйозного ставлення В. Ягича до української лінгвістики як до самостійної галузі славістики - намагання гідно представити цю галузь в “Енциклопедії слов'янської філології”, що вилилося в багаторічне листування хорватського професора з українськими ученими - учасниками ЕСФ, а також спонукало їх до нових досліджень (І. Зілинський, О. Богуміл).

У четвертому розділі - „Лінгвоукраїністичні розвідки в „Архіві слов'янської філології” В. Ягича” - проаналізовано лінгвоукраїністичні статті, опубліковані в „Архіві”, попередньо перекладені з німецької мови на українську; скласифіковано ці статті за окремими мовознавчими рівнями залежно від питань, які в них розглядаються; з'ясовано, які саме мовознавчі галузі й якою мірою репрезентовано в „Архіві слов'янської філології”.

Усього в 42 щорічниках „Архіву” (1876 - 1929) було вміщено близько 60 українознавчих (або таких, що торкалися цієї тематики) статей та рецензій, половина з яких присвячена питанням української лінгвістики: фонології, граматики, лексикології та діалектології.

Звертаємо увагу на дослідження акцентологічних особливостей української мови, яких торкаються на сторінках „Архіву” К. Ганкевич, І. Верхратський, І. Гануш. лінгвістика мовознавець діалектологія граматика

У дослідженні “Внесок до вчення про малоруський акцент” К. Ганкевич зауважує, що раніше до наголосу ставилися як до другорядного елемента мови. Окрім того відзначає, що в українській мові акцент не пов'язаний з місцем слова в реченні (як, наприклад, у німецькій) і не залежить від подовження голосного, оскільки усі склади мають однакову довготу. Український наголос є непостійним, рухомим: наголошення основи вмд зберігається в словах увмдомити, вмдомость, по свмдому, але може переходити і на кінець (увдомлямти) або на початок слова (вымвдати, замповдь, помвсть). Є відмінність в уживанні слів свобомда, наромд, вемсело в східній Україні (так само, як у великоруській мові) і в Галичині - свободам, намрфд, весемло. Та й взагалі в Галичині через сильний вплив польської та німецької мов - “жахлива” акцентуація, особливо в лемків.

У праці „Про наголос у малоруській мові” К. Ганкевич характеризує шість основних правил наголошування українських дієслів (подаємо їх у прикладах). 1) Страмшити - тепер. ч.: страмшу, страмшитъ, страмшите, страмшивши, страмшеный. 2) Наклонимти - накланямти, накланямю, накланямете, накланямй, накланямлъ, але накламняный. 3) Закимнути - закимдовати, закимдую, закимдуете, закимдуйте, закимдованый, але закидамти. 4) Писамти - тепер. ч.: пимшу, пимшете, пимшучій, але пишим; мин. ч.: писамвшїй, писамлъ, але пимсаный. 5) Брамти - берум, береммо і береммъ, беремте, але хвалимти - хвалюм, хвалимом і хвалиммъ, хвалитем. 6) Набрамти - наберум, наберемте, набрамвшїй, але намбраный, так само як замспаный, примдбаный.

І. Верхратський у статті “Ще один внесок до наголосу в малоруській мові” переконує, що українська мова складає органічне ціле, і, щоб повністю її опанувати, потрібно пильно студіювати мову народу. Тоді ніхто не стверджуватиме, що малоруська мова є сумішшю інших слов'янських мов. Наприклад, уживання -є- замість -я- в словах шємпка, жєль, жємловати, чєс, мємсо, тємжко аж ніяк не спричинено польським впливом, оскільки поляки говорять czapka, џal, czac. Водночас у гуцулів чуємо: жабє, ємвір (замість явір), ємк (замість як). На думку І. Верхратського, така діалектна вимова зумовлена тільки фонетичною близькістю цих звуків.

Праця І. Гануша “Про наголос іменників в малоруській мові” привертає увагу міркуваннями та висновками автора про українську акцентуацію у зв'язку з російською та іншими слов'янськими. Між ними є чимало і спільного, і відмінного, а нехтування обома цими факторами призводить, з одного боку, до поверхового аналізу й недостовірних висновків (наприклад, що в давні часи малоруська акцентуація цілком відрізнялася від російської), а з другого - до фактичного ігнорування українського наголосу в реконструкції праслов'янської системи акцентуації.

Автор вважає, що систематизувати явища наголошування в українській та російській мовах - “майже неможливо”, тому він робить спробу з'ясувати “стосунки” наголосу цих двох мов хоча б в іменниках, опираючись на літературні твори (в яких відображено акцентуацію), а також на власні спостереження над “галицькою народною мовою”. Предмет аналізу І. Гануша, за його ж словами, - східногалицьке та південномалоруське наріччя, оскільки вони найкраще зберегли діалектні відмінності, і частково - давні писемні пам'ятки, “у яких є ознаки наголосу”.

Розглянуто в „Архіві слов'янської філології” й морфологічно-формотворчі явища в українській мові.

Вплив аналогії на формотворчі процеси української мови відзначає С. Смаль-Стоцький у статті “Вид інтенсивної дії в українській мові”. Автор підкреслює, що ні в граматичній літературі, ні в порівняльних славістичних працях немає й згадки про те, що в українській мові добре розвинений “вид інтенсивної дії” (аctio intensiva) дієслів, який є “надзвичайним явищем” у мові російської України, меншою мірою - австрійської. С. Смаль-Стоцький наводить чималий перелік дієслів, що можуть утворювати згаданий вид, із словника Б. Грінченка, як-от: грюкати - грюкнути - грюконути, дмухати - дмухнути - дмухонути, стрибати - стрибнути - стрибонути, шарпати - шарпнути - шарпонути й багато інших. На основі аналізу цього матеріалу дослідник стверджує, що в українській мові існують дієслова "аctio intensiva", що виражають “одноразову, сильну, енергійну, раптово виконувану дію”, цей вид має два варіанти наголосу: -онумти та -омнути.

На сторінках „Архіву” публікувано студії, що торкалися проблем історичної граматики. Так, у праці О.Колесси “Діалектологічні ознаки південноруської пам'ятки “Житіє св. Сави”” зазначено, що, починаючи з другої половини XI ст., давньоруські пам'ятки виявляють чіткі ознаки розмежування руських наріч на дві групи - південну і північну, що в основних фонетичних та морфологічних рисах завершилося в XV столітті.

Південноруські пам'ятки XI - XIV ст. відрізнялися від інших руських пам'яток такими ознаками (усього 20): -ти-и замість -ть-и; жч замість жд; замість е (а також и замість ); чергування в- з у-; заміна ы на и; ги, ки, хи замість гы, кы, хы; о замість е після ж, ч, ш, щ; о замість е в словах тоб, соб; ж, ч, ш, щ, ц в дієсловах з , , ; ы замість ъ після плавних (блыко дрыва); ер (з ьр) замість ръ (скербь); вставне о перед плавним (золоба); о замість ъ перед о (изо олтар); кде, сде для північноруського кд, зд; -ь, -ь, -ь, -ьи замість -и, -и, -и, -ии; Н. мн. чол. р. на -ове; дієслівні закінчення 3 ос. без -ть; наказова форма на -мъ, -те замість -имъ, -ите; закінчення минулого часу -шеть, -хоуть замість -ше, -хоу; дієслівні закінчення -мо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Маньковська Т. Українознавчі студії на сторінках „Архіву слов'янської філології” В.Ягича // Мандрівець. -Тернопіль, 2000. - №5-6. - С. 64-70.

2. Маньковська Т. Українознавчі студії В.Ягича // Записки з загальної лінгвістики. - Одеса: Астропринт, 2002. - №4. - С. 86-91.

3. Маньковська Т. Науково-педагогічна діяльність В.Ягича в Україні // Слов'янський збірник. - Одеса: Астропринт, 2002.- №9.- С. 186-192.

4. Маньковська Т. Кирило-Мефодіївське питання в науковому доробку В.Ягича // Слов'янський збірник. - Одеса: Астропринт, 2003.- №10.- С. 96-102.

5. Маньковська Т. Ватрослав Ягич: життя, присвячене славістиці // Українська мова. - Київ, 2005.- №1. - С.72-84.

6. Маньковська Т. До взаємин В.Ягича з українськими вченими // Ucrainistica.- Кривий Ріг, 2003.- С. 88-96.

7. Маньковська Т. Ватрослав Ягич та становлення і розвиток української мови //Мова у слов'янському культурному просторі: Тези доповідей і повідомлень Міжнародної наукової конференції (Умань, 23-25 травня 2002 року).- Умань: Графіка, 2002.- С. 30-31.

АНОТАЦІЇ

Маньковська Т.О. Проблеми лінгвоукраїністики в науковій спадщині В.Ягича. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 - українська мова. - Інститут української мови НАН України, Київ, 2005.

У дисертації досліджено проблеми лінгвоукраїністики в науковій спадщині В.Ягича. Як джерельну базу використано німецькомовні статті та рецензії „Архіву слов'янської філології”, праці В.Ягича, його листування. У роботі схарактеризовано напрями досліджень лінгвоукраїністичних зацікавлень В.Ягича. Насамперед це власне лінгвоукраїністичні розвідки вченого, його широкі та багатогранні зв'язки з українськими вченими-мовознавцями, на яких він мав, без сумніву, вплив, і численні статті лінгвоукраїністичного змісту українських та зарубіжних учених у часописі „Архів слов'янської філології”, заснованому й упродовж 38 років редагованому В. Ягичем (1876 - 1914). З'ясовано, що позиція В. Ягича в „українському питанні” - двояка. З одного боку - ліберальна, з іншого - категорично радикальна. Проаналізовано лінгвоукраїністичні студії В.Ягича, у яких він вважав українську мову самостійним і самодостатнім складником східної гілки слов'янської мовної єдності. Виявлено, що В. Ягича найбільше цікавили дві галузі української лінгвістики: історія розвитку української мови та історична граматика (на основі дослідження давньоруських писемних пам'яток). У результаті проведеного дослідження з'ясовано, що усього в 42 щорічниках „Архіву слов'янської філології” В.Ягича (1876 - 1929) було вміщено близько 60 українознавчих статей та рецензій, половина з яких присвячена питанням української лінгвістики - фонології, граматики, лексикології та діалектології.

Ключові слова: журнал, характерна риса, наріччя, граматична форма, лінгвоукраїністика, епістолярій.

Маньковская Т.А. Проблемы лингвоукраинистики в научном наследии И. Ягича. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Институт украинского языка НАН Украины, Киев, 2005. В диссертации исследованы проблемы лингвоукраинистики в научном наследии И. Ягича. Фактическими источниками исследования стали немецкоязычные статьи и рецензии „Архива славянской филологии”, работы И. Ягича, его письма. В работе дана характеристика направлений в исследованиях лингвоукраинистических интересов И. Ягича. Прежде всего, это собственные изыскания ученого, его широкие и многосторонние связи с украинскими учеными - языковедами, на мировоззрение которых он имел большое влияние, и многочисленные статьи лингвоукраинистического содержания украинских и зарубежных ученых в журнале „Архив славянской филологии”, который основал и на протяжении 38 лет редактировал И. Ягич. В диссертации продемонстрирована двойственность отношения Ягича к „украинскому вопросу”. С одной стороны - либеральное, с другой - категорически радикальное. Проанализированы лингвистические изыскания И. Ягича, в которых он считал украинский язык самостоятельной и самодостаточной составляющей восточной ветви славянского языкового единства. В исследовании определены два наиболее интересных для И. Ягича раздел украинской лингвистики: история развития украинского языка и историческая грамматика (на основе исследования древнерусских письменных памятников). В результате проведенного исследования определено, что всего в 42-х ежегодниках „Архива славянской филологии” (1876 - 1929) около 60 украиноведческих статей и рецензий, половина из них посвящена вопросам украинской лингвистики - фонологии, грамматики, лексикологии, диалектологии.