Категорія суб'єктивної модальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук: "КАТЕГОРІЯ СУБ'ЄКТИВНОЇ МОДАЛЬНОСТІ"

Спеціальність - Загальне мовознавство

Ткачук Вадим Миколайович

Донецьк - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Донецького національного університету.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Загнітко Анатолій Панасович, Донецький національний університет, професор, завідувач кафедри української мови

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Глущенко Володимир Андрійович, Слов'янський державний педагогічний інститут, професор кафедри загального та російського мовознавства;

кандидат філологічних наук, доцент Теркулов В'ячеслав Ісайович, Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов, завідувач кафедри російської мови та мовознавства.

Провідна установа: Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, кафедра української філології та загального мовознавства

Захист відбудеться 29 травня 2002 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04 при Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська 24, гол. корпус, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Донецького національного університету.

Автореферат розісланий 26.04.2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради д.ф.н., проф. М.Г .Сенів

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається недостатнім і суперечливим вивченням питань, які стосуються суб'єктивної модальності (СМ), її типології, статусу і місця у структурі модальності, закономірностей вияву у слов'янських і германських мовах, потребами вдосконалення комплексного аналізу речення як багатоярусної одиниці та уточнення особливостей функціонування і взаємозв'язку мовної та метамовної субстанцій. Незважаючи на те, що проблемам модальності загалом та СМ зокрема приділяли увагу Н.Д.Арутюнова, Ш.Баллі, О.В.Бондарко, В.В.Виноградов, Н.В.Гуйванюк, Т.І.Дешериєва, Г.О.Золотова, В.Б.Касевич, Г.П.Нємец, Ф.Р.Пальмер та ін., на сьогодні немає узагальнювальних монографічних праць СМ. У силу цього важливою постає необхідність системного опису категорії СМ як функціонально-семантичного поля (ФСП), як мовної універсалії, розгляду та експлікації форм СМ, її значень, взаємозв'язків з предикативністю, темпоральністю, комунікативністю, парадигмою речення, предикативним / номінативним мінімумом речення, виявлення закономірностей внутрішньокатегорійної і міжкатегорійної взаємодії, визначення специфіки внутрішньопольового та міжпольового взаємопроникнення. Все це мотивує актуальність реферованого дослідження.

Мета роботи полягає в дослідженні архітектоніки категорії СМ, встановлення її типологічних виявів у різних мовах, виявленні структурних особливостей ФСП СМ та з'ясуванні засобів вербальної реалізації значень СМ в українській, російській, англійських та німецькій мовах.

При цьому ставились і вирішувались такі завдання: 1) розглянути теоретичні аспекти експлікації ФСП та закономірності його ієрархічної будови; 2) детермінувати узагальнену семантику концепту модальності та з'ясувати семантику ФСП СМ; 3) здійснити таксономію значень СМ; 4) простежити основні закономірності її знакової репрезентації в українській, російській, англійській та німецькій мовах; 5) систематизувати засоби вираження СМ в індоєвропейській сім'ї мов; 6) встановити ядро / напівпериферію / периферію ФСП СМ; 7) визначити типи СМ та виявити типологію її форм і значень; 8) простежити напрями і тенденції взаємодії, взаємовпливу, взаємовияву, взаємозумовленості, взаємокорелятивності складових частин СМ.

Методологія дослідження ґрунтується на розумінні мови як складної системи, що містить значну кількість по-різному взаємопов'язаних між собою підсистем. Важливе значення надається положенням семіотики про знак і його структуру, твердженням про існування опозицій і їхню значущість для творення смислу, зв'язку форми та змісту, про змістове диференціювання форм. Використовуються положення структурної, функціональної, функціонально-комунікативної та контрастивної лінгвістики.

Методи дослідження : 1) теоретичні: а) загальнонаукові та логічні; б) розгляд внутрішньої структури семантики модальності методом конструкції зі значним використанням абдукції; 2) емпіричні: синхронне й порівняльне дослідження засобів вираження модальних значень різних мов; спостереження над мовним матеріалом, кількісний та якісний аналіз і пошук підтверджень гіпотез, застосування процедур дистрибутивного, трансформаційного, контекстуального і компонентного аналізу.

Вірогідність та об'єктивність результатів наукової праці забезпечується методологічними принципами, покладеними в основу дослідження, достатнім обсягом матеріалу, його широтою та репрезентативністю.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження пов'язаний з комплексними науковими темами кафедри української мови Донецького національного університету “Функціонально-когнітивні процеси в українській граматиці” (0197U014053) та “Українська мовно-національна картина світу: семантико-граматичні, соціолінгвістичні й емотивні аспекти” (0001U001962) і схвалений фаховою координаційною радою Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України.

Об'єкт дослідження -- функціонально-семантичне поле модальності.

Предмет вивчення -- суб'єктивна модальність і типологія її форм та значень. Сюди входять її архітектоніка, типологія, особливості внутрішньої ієрархічної структури та засоби її вираження, що належать фонетичному, морфологічному, лексичному, лексико-синтаксичному, синтаксичному і текстуальному рівням мовної системи.

Матеріалом для дослідження стали окремі речення і цілісні тексти українською, російською, англійською й німецькою мовами, дібрані з творчого доробку видатних письменників і публіцистів ХІХ-ХХ ст. (загальним обсягом 7000 речень). Перевага надавалася усталеним літературно-нормативним варіантам мови. Усне мовлення спостерігалося з радіо- й телепередач (близько 1000 одиниць).

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше на широкому фактичному матеріалі української, російської, англійської та німецької мов здійснюється узагальнювальний монографічний опис СМ як окремої категорії та розглядається структура ФСП СМ, проаналізовано специфіку вияву і репрезентації в українській, російській, німецькій і англійських мовах окремих значень СМ, розкриваються мовні засоби реалізації СМ значень у досліджуваних мовах, встановлюються теоретичні засади функціонування форм СМ, розглядається типологія її форм і значень.

Теоретичне значення дисертації визначається тим, що вона являє собою комплексний аналіз категорії СМ з урахуванням особливостей структурування ФСП СМ та простеженням закономірностей внутрішньопольової і міжпольової взаємодії, взаємовпливу, взаємовияву і взаємозумовленості семантики, встановлює особливості типології форм і значень СМ, уточнює й поглиблює архітектоніку категорії СМ з послідовним визначенням її ієрархічної структури, пропонує нову експлікацію її будови та з'ясування площин активної / пасивної імплікації СМ, детермінацію її складових та особливостей функціонування форм СМ в українській, російській, англійській та німецькій мовах.

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані 1) при читанні курсу загального мовознавства у ВНЗ, 2) для створення контрастивної, функціонально-контрастивної граматик слов'янських і германських мов; 3) укладання навчальних посібників із загального мовознавства і теоретичних курсів слов'янських і германських мов; 4) опрацювання курсу стилістики слов'янських і германських мов у ВНЗ; 5) написання курсових і дипломних робіт і лінгвістичних досліджень узагальнювального типу. Матеріали дослідження можуть залучатися під час підготовки спеціалістів-філологів, допомогти у створенні навчальних спецкурсів і спецсемінарів з актуальних проблем функціонально-контрастивної граматики, у проведенні семінарських занять, при написанні студентами курсових та дипломних робіт.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані дисертантом самостійно. Праць, написаних у співавторстві, що безпосередньо стосуються теми дисертації, немає.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи та уся дисертація загалом обговорювалась на засіданнях кафедри загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету. За темою дослідження прочитані доповіді на Всеукраїнських Гнатюківських читаннях “Українська мова: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Тернопіль, 1999), міжнародній науковій конференції “Внесок української еміграції в розвиток національної та світової культур” (Тернопіль, 1999), щорічних конференціях Тернопільського державного педагогічного університету за 1999, 2000, 2001 рр., Всеукраїнських науково-теоретичних граматичних читаннях (І) (Донецьк, 2000), засіданнях міжвузівського граматичного семінару (Донецьк, 2000, 2001). Основні результати дисертації опубліковано у 7 статтях, уміщених у фахових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Структура роботи визначена її метою й завданнями, складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що нараховує 259 позицій. Загальний обсяг роботи 220 сторінок. Список літератури містить перелік використаних у роботі наукових джерел. Окремим списком подаються джерела, з яких добирався фактичний матеріал.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано його мету, завдання, наукову новизну роботи, визначено теоретичне й практичне значення, прокоментовано об'єкт і предмет дослідження, подано методи та апробацію роботи, а також зазначено публікації з теми дисертації.

У першому розділі “Структурно-граматичні й семантико-парадигматичні особливості макрополя модальності” з'ясовуються концептуальні характеристики модальності (та її складової - СМ), окреслюється структура ФСП. Розглядаються аспекти походження терміна модальність, його зв'язок з іншими науковими дисциплінами й особливості тлумачення.

У підрозділі 1.1. “Модальність логічна і лінгвістична та їх кореляція” арґументується, що історично термін “модальність” не є суто лінгвістичним конструктом. Перші згадки про поняття, яке він позначав, знаходяться ще в Аристотеля при простеженні взаємозв'язку мови і логіки, окреслюються семантичні сфери, що охоплюються логічними модальностями: алетичною, деонтичною, темпоральною й епістемічною. Стверджується, що лінгвістика і логіка розглядають модальність як відношення до дійсності, але сутність логічної модальності швидше полягає у різновидах структури “S є P”.

У підрозділі 1.2. “Лінгвістичні тлумачення модальності” групуються погляди лінгвістів на сутність категорії модальності, її статус. Внаслідок досить значної кількості семантичних трансформацій і понятійної дивергенції (віддаленні значень слова) погляди вчених стосовно тлумачення модальності можна об'єднати в такі групи: 1) невизнання терміна, ствердження існування сукупності понять, що під ним приховуються; 2) логічний підхід, який виступає за тісну інтеграцію понять логічної та лінгвістичної модальностей (суто логічний підвид, логіко-семантичний, логіко-граматичний); 3) диктумно-модусна теорія Ш. Баллі з її сильною опорою на семантичний аспект, яку слід кваліфікувати як синтаксичну чи семантико-синтаксичну; 4) теорія модальності В.В. Виноградова -- модальність як предикат, дієслівна категорія, граматична категорія; 5) функціонально-семантичне бачення (функціонально-семантична категорія, поле). Проаналізувавши слабкі та сильні аспекти цих теорій, приходимо до висновку, що найпереконливішим і відносно викінченим є розуміння модальності як ФСП, в основі якого перебуває поняття оцінки.

Підрозділ 1.3. “Концепт функціонально-семантичного поля” присвячений розкриттю сутності (подальший розвиток понять граматичної категорії й поля) і доцільності використання цього концепту (інтегрувальний характер) ФСП, яке схематично можна мислити як певну сукупність {m1 -> f1, f2,...; m2 -> f1, f2,...; m3 -> f1, f2,...}, де m1, m2, m3... -- це певні семи, а f1, f2... -- відповідно форми їхнього вираження. Отже, ФСП визначається як семантичне поле в єдності семантики із засобами формального вираження компонентів цього поля. Опис конкретного ФСП включає в себе деталізацію m1, m2, m3... і їхніх відповідників -- f1, f2... ФСП дозволяє охопити засоби вираження певної семантики незалежно від їхнього рівня мовної належності. Макрополем називається ФСП, яке містить у собі ще певне поле.

У підрозділі 1.4. “Структура макрополя модальності, його статус у граматичній системі” модальність позиціонується як категорія, властива основній комунікативній одиниці мови: реченню (тексту). Логічно подальший розгляд і специфікація її особливостей констатують взаємозв'язок останньої з предикативністю, складовою якої вона і є (відтак стверджується наявність категорійного вираження модальності в кожному висловленні), та вказують на необхідність відмежування її від таких конституентів предикативності, як темпоральність, аспектуальність, та від категорій комунікативності. Корелятивність модальності як певної операції (Ш. Баллі, В.Б. Касевич) на рівні мовлення як її визначальна особливість заперечується неможливістю її здійснення на прикладі односкладних речень. Семантична категорія, на якій ґрунтується макрополе модальності і яка забезпечує його єдність, являє собою категорію оцінки, що виявляється багатогранним феноменом на рівні мови. Диференціація оцінок породжує членування модальності й перетворення його в макрополе, в якому складовою частиною виступає і СМ. Окремим аспектом розглядається функціональність модальності й доводиться можливість її висвітлення в телеологічному аспекті (використовується поняття мети) і як корелятивного відношення на рівні мови. Модальність так само аналізується як основа мовно-моделювальної дійсності. На мовному рівні семантичний аспект модальності (систему метамовних позначень -- дескрипторів) можна спробувати репрезентувати через відповідні номінативні одиниці (лексеми) мови, що входять до знакової системи метамови. З-поміж найпоширеніших такі (для зручності сприйняття їх подано у субстантивній -- іменниковій формі чи у вигляді фрази): повинність, вимушеність, примус, обов'язок, потреба, необхідність, час (у значенні: вже час щось робити), необхідність, можливість, гіпотетичність, реальність, ірреальність, оптативність, кондиціональність, бажаність, небажаність, наказ, прохання, доведеність, недоведеність, сумнів, невизначеність, позитивна і негативна оцінка та багато інших їхніх відтінків. Частина з них похідні від інших, простіших за семантичною структурою.

Підрозділ 1.5. “Статус модальності стосовно інших лінгвістичних понять” зосереджує увагу на розгляді модальності як компонента предикативності, простежується співвідношення понять модальності і предикативності, експлікується сутність зв'язків із комунікативністю, темпоральністю, аспектуальністю.

Підрозділ 1.6. “Підполе суб'єктивної модальності” розкриває семантичну основу ФСП СМ, яка являє собою вираження у висловленні позитивного чи негативного ставлення мовця до об'єктів позамовної дійсності: “Ой,-- кричу,-- що робиш, кравче?” / “Маєш! Щоб ти знав назавше: / Чоловіка не займай!” -- /”Ой, не буду, поки жити!” (І. Франко), “'You would like to be a lady?' I said. Emily looked at me, and laughed and nodded 'yes'” (Ch. Dickens), “Welcher Idiot brьllt da Faierabend?” (H. Baierl). СМ -- це компонент семантики предикативності, який утворює ФСП та містить у собі чи передає емоційно-раціональне відношення / ставлення (оцінку) мовця, реалізованого у висловленні / реченні. Категорійними частинами визначеної таким чином СМ виступають СМ+, СМ-, СМ0, СМ+-. Ці узагальнені складові категорії ґрунтуються на широкому діапазоні мовних відповідників, яким часто притаманні й додаткові семи. Типи СМ значень можна згрупувати у такі класи: 1) семантика, що явно позначає оцінку, групується навколо оцінних слів, наявних у мові і включає в себе три підгрупи. Всі вони можуть бути емоційними чи раціональними за характером. Ця група часто найбільш прямо співвідноситься з позитивною (СМ+), негативною (СМ-) та нейтральною (СМ0) суб'єктивною модальностями: позитивна оцінка репрезентується у мовах прикметником / прислівником / предикативом: добрий / добре; негативна закріплена у словах типу поганий / погано; нейтральна оцінка виявляється у відсутності вираження іншої з двох попередніх оцінок: “Так-то Лис сміється з мене! / На таке письмо мерзенне / Цап йому ще раду дав! / Га, кленусь на царську гирю, / Що вже більше не повірю / Клятим Лисовим брехням! / Гей, біжіть в тюрму щосила, / Вовка, і Кота, й Бурмила / Увільніть з тяжких кайдан! / О безсовісний брехачу! / Через тебе то я, бачу, / Дурно мучив вірних слуг! / Та за те даю їм плату: / Цапа й всю рідню патлату, / Щоб із неї дерли смух! / А поганий той Лисюра, / Що так вибрехавсь від шнура, / Він є винятий з-під прав: / Хто де здибле сю облуду, / Може вбить його без суду / І не буде кари мав” (І.Франко); 2) другу значну велику групу становлять емотиви, що корелюють з назвами почуттів та емоцій: “ -- Хе, хе, хе!..-- весело засміявся Юхим, одхиляючи трохи назад свою лису голову” (В. Винниченко), “The light, bold, fluttering little figure turned and came back safe to me, and I soon laughed at my fears, and at the cry I had uttered; fruitlessly in any case, for there was no one near” (Ch. Dickens). Повної класифікації емоцій та почуттів (зважаючи на їхній складний та комплексно-взаємозалежний характер) психологія не дає, проте стверджується, що всі вони ґрунтуються на атракції та їх можна систематизувати як позитивні й негативні, як амбівалентні (поєднання першої та другої групи), що дозволяє згрупувати їх навколо СМ+, СМ-. Беземоційний стан за усіма своїми функціональними виявами належить до СМ0. У межах виділених груп так само деколи спостерігається градація від позитивного ставлення до негативного: схвалення, згода, підтвердження; несхвалення, незгода, відмова (часто з відтінком іронії), засудження, спротив; здивування, здивування з відтінком іронії, зчудування, зачудування, подив, ошелешеність, приголомшеність; досада, обурення, прокляття, незадоволення, розчарування, гіркота, прикрість, неприємність; презирство, огида, зневага, відраза, образа, погорда, зневажання, неповага; радість, задоволення; прохання, мольба, благання, моління; клятва, прокляття, присяга, проклін; боязнь, страх, легкодухість, полохливість, несміливість, острах, жах, переляк, моторошність; відчай, сум, смуток, хандра, зневіра, журба, нерадість, невеселість, скорбота, жалоба, засмученість, журливість, зажуреність, прикрість, жалюгідність, плаксивість; охота, жадання, хотіння, прагнення, жага, потяг, хіть, воля, пристрасть, побажання; сумнів: непевність, вагання, страх, побоювання; прощення, вибачення, помилування; 3) третя група пов'язується з імперативно-спонукальною семантикою: схвалення, дозвіл, позитивна відповідь; заборона, протест, спротив, табу, вето; виклик, виклик з погрозою, заклик до чогось, спонукання до певної дії; побажання; попередження: “1-ий чоловік (до нього). А ти чого тут? Зараз же геть звідси, вошивець!” (І. Кочерга), “LaЯ mich in Ruhe!” (розм.). Їхня структура прозоро засвідчує співвіднесеність з відповідними типами мовленнєвих актів. Позитивним аспектом залучення результатів психологічних досліджень є те, що вони приводять до важливого методологічного висновку про небезпеку використання мовних позначень різних емоційних станів та власне емоцій, оскільки за ними закріплено цілі емоційні комплекси. Їхнє використання може призвести до простої класифікації слів мови. Основними критеріями класифікації різновидів СМ постають: знак оцінки (позитивний, негативний, нейтральний чи амбівалентність), імпліцитність / експліцитність вираження, опосередкованість / неопосередкованість (використання непрямої мови та опису), інші критерії зумовлює структура мовної ситуації. Екзистенція знакових репрезентацій на різних рівнях мови ФСП СМ створює його поліцентричність. Аналіз поняття оцінки й залучення досягнень психології вказують на спорідненість раціональної та емоційної оцінок. Розгляд взаємозв'язку різних мовних категорій дозволяє відмежувати модальність від експресивності й експресії та вказує на її зв'язок з емоційністю.

У підрозділі 1.7. “Структурні види СМ” розглядаються спроби побудови типологій модальності з урахуванням особливостей формального вираження та рівнорядності / нерівнорядності значень. Відштовхуючись від внутрішньої структури комунікативної одиниці, можна стверджувати існування загальної партитивної (одне модальне значення, що стосується цілого речення) чи загальної комплексної модальної оцінки (кілька модальних значень, співвіднесені з усім реченням). Наступне членування полягає у тому, чи співвідносяться виділювані модальні значення з тим самим об'єктом чи різними, тому можна виділяти часткову партитивну (одне модальне значення, що стосується окремого елемента речення) і часткову загальну (кілька модальних речень, що стосуються окремого елемента речення). Суть розрізнення полягає у виявленні комплексної оцінки. В цих диференціаціях частково виявляють себе типи логічних модальностей de dicto і de re. За специфікою свого вияву СМ у реченні поділяється на експліцитну й імпліцитну, що випливає із контекстуальних особливостей. Залежно від будови речення, закономірностей організації його будови і внутрішніх семантичних відношень розрізняються пряма й опосередкована СМ. Реченням з прямою СМ називаємо таку одиницю, в якій мовець збігається із суб'єктом СМ: “”I don't like to say,” I stammered” (Ch. Dickens); “Щось мені це не подобається” (розм.). Опосередковану (непряму) СМ спостерігаємо у випадках, коли мовець не збігається із суб'єктом СМ: “When I became Joe's 'prentice, Orlick was perhaps confirmed in some suspicion that I should displace him; howbeit, he liked me still less” (Ch. Dickens). Це часто наявне у реченнях з прямою та непрямою мовою, які й служать для передачі чужого мовлення. Агентивна СМ виявляється в реченнях з СМ, де виражений суб'єкт дії, неагентивна -- у реченнях без СМ суб'єкта. Власне, засоби вираження СМ слід диференціювати на регулярні й нерегулярні (оказіональні), або авторські.

У другому розділі “Засоби вираження суб'єктивної модальності” вивчаються маркери СМ. Структура ФСП СМ, якій властива принципова відмінна від морфологічних категорій внутрішня організація, зумовлює велику варіативність її репрезентантів, що виявляють себе на всіх рівнях мови: фонетичному, лексичному, морфолого-синтаксичному та текстуальному, що взаємодіють між собою і часто утворюють площини максимального наповнення СМ значеннями.

Фоном, на якому виявляються СМ+ та СМ-, постає нейтральна модальність (СМ0). Засоби вираження байдужості поділяються на дві групи: 1) ті, що не виражають ніякої модальності; 2) ті, що явно вказують на байдужість. Прагматика нейтральної модальності досить складна: залежно від ситуації оператори байдужості тлумачаться як такі, що тяжіють до СМ+ або до СМ-. Водночас байдужість також може набувати афективної форми. Таке явище має місце внаслідок вибору експресивних засобів вираження СМ0. При цьому воно позначає не стільки саму нейтральність, скільки заперечення ситуації, негативне ставлення до неї внаслідок втрати впливу на неї.

У підрозділі 2.1. “Репрезентація СМ особливостями вимови” встановлюється, що фонетичними засобами вираження СМ стають особливості артикуляції та звучання, які передають одне зі значень СМ. Наявність власне фонетичних засобів вираження модальних засобів підтверджується розрізненням мовцями та слухачами інтонаційних конструкцій з модальним значенням. Бінарність форм (або варіативність) виступає необхідною та достатньою ознакою для виникнення смислорозділення та існування граматичного значення. Фонетична сторона мовлення членується на просодію й наголос, вираження СМ останнім є досить рідкісним і мислиться як вторинна його функція. У ФСП СМ просодія виступає саме тим засобом, який реалізовує практично всю гаму СМ та об'єктивної модальності (ОМ). Вагомими реалізаторами СМ виступають шкала, передшкала, ядро, мелодика, тембр, темп, гучність мовлення. Важливість і вплив фонетичних засобів вираження значно послаблюється їхнім несамостійним характером щодо лексико-граматичного наповнення висловлення, без якого вони практично самі мало що можуть виражати. Характерною їхньою особливістю є глибший рівень вкорінення у свідомість: якщо людина ще задумується над вибором певного слова, то інтонаційне оформлення практично відбувається за межами “екрану свідомості”, і на нього більшою мірою діють підсвідомі чинники: емоційний стан, бажання і т.д. Поряд з іншими засобами вираження СМ фонетичні займають особливе місце, які набувають своєрідної останньої інстанції, що визначає СМ значення всього речення. Якщо у висловленні вже наявні лексичні, синтаксичні чи інші засоби вираження СМ і вони суперечать тому значенню, яке додають фонетичні, то слухач визначає СМ значення на слух: фонетична сторона домінує і вказує на кінцеву модальність висловлення. Саме у фонетичних репрезентаціях СМ найяскравіше виявляє себе мовна специфіка, яка полягає у притаманних досліджуваним мовах ритміко-інтонаційних конструкціях. На фонетичному рівні центри ФСП утворюють мелодика і тембр, периферію -- шкала, темп, гучність мовлення і видозміни звуків.

У підрозділі 2.2. “Маркування СМ лексично” стверджується, що лексичними маркерами СМ слід вважати такі лексичні компоненти, які беруть участь у творенні СМ значення висловлення. Критерієм відбору подібної лексики служить здатність виражати хоча б одне з категорійних значень СМ: “Не сумуй, брате, -- прошепотіла вона, -- мені важче буде помирати, коли ти сумуватимеш... Бачиш, я весела. То вчора я так...” (В. Підмогильний), “-- М-мальчишка! -- прошептал Ипполит Матвеевич и, негодуя, направился к своему столу” (И. Ильф, Е. Петров). Лексичні виразники СМ часто будують марковані СМ+, СМ- чи СМ0 опозиції слів, але ряд таких опозицій буває неповним -- не має протилежного члена: пор.: “добре - недобре” та “болячка”, яка не має відповідника з позитивним СМ значенням, а лише відносно нейтральне “біль”. Не слід відокремлювати від цих слів їхні лексико-семантичні варіанти, словотвірні елементи, що структурують опозицію маркованого й немаркованого СМ слова -- морфеми, аналітично (за допомогою заперечень), створених для потреб мовлення номінативних одиниць. Отже, семантична категорія СМ виявляє себе в лексико-семантичних категоріях, побудованих на антонімічних відношеннях. Семантична основа “добре” -- “нейтрально” -- “погано” перебуває в контрарному антонімічному відношенні, проте вона може редукуватись у ряді лексем до комплементарного відношення: “добро -- зло”. Такі опозитивні пари відносно регулярно виявляються в синонімічних рядах й антонімічних опозиціях, окремим випадком виступає енантіосемія. Антонімія служить ефективним і простим способом комплементації наявного елемента, до якого висовується одна вимога: виражати одне з категорійних СМ значень. Слова, що безпосередньо корелюють з операторами метамови, деколи явно використовуються у висловленні, утворюючи найяскравіше виражену оцінку (хоча не завжди експресивну). Лексична реалізація СМ, особливо з використанням модальних операторів, прозоро і чітко кваліфікує вид модальності.

Основою СМ лексики виступає бінарна група предикативів оцінки, що співвідносяться з семами “добре” та “погано”. Всі інші СМ слова виникають з використанням коренів цих прикметників або їхньої семантики. Семи “добре” та “погано” виявляють себе в різних лексемах саме внаслідок зіставлення з цими словами. Похідні нараховують цілі словотвірні ряди (гнізда), які включають різні частини мови. Утворення таких слів відбувається переважно афіксальним способом: "добрий - добрість, доброта, подобрішати". Префіксація використовується майже виключно для оформлення опозитивних пар (категорійних відношень): “добрий - недобрий”, “kind -- unkind”, “proper -- unproper”, “Glьck -- Unglьck”; суфіксація -- для визначення граматико-морфологічної належності слова та витворення нової семантики. Деколи використовується складання коренів чи основ, яким притаманні функції, подібні до суфіксальних (визначають частину мови): “добровільно”, “добродушний”. Окремі елементи з СМ лексики не мають похідних і самі є непохідними (дериваційні похідні від таких слів завжди оказіональні), як-от: “радість”, “щастя”. Частина лексики набуває здатності виражати СМ значення за допомогою наявних у її структурі конотативних елементів: “п'яничка”, “шкапа”, “злидота”, “прусак”, англ. “greener”, “fogey”, “Narr”, “Dummkopf”. модальність мова семантичний український

Лексикон мови диференціюється на стилістично різні групи слів. Основу вокабуляру мови утворюють найчастотніші слова так званої нейтральної лексики. Елементи нейтрального лексикону здебільшого виступають серединним членом лексичної тернарної групи слів СМ-маркерів. Вони внаслідок своєї частотності та постійної вживаності не викликають у людей емоцій і, як правило, втратили оцінне значення, оскільки служать фоном для інших слів. Частину СМ забарвлених слів залежно від мовної специфіки становлять елементи просторіччя, діалектизми, застарілі слова, архаїзми, варваризми, слова ідеологічної лексики: “шваркотіти”, “шкапа”, “ректи”, “комуняка”. Метафора дуже часто використовується як лексичний засіб вираження СМ, оскільки метафоричне вживання слова характеризується підвищеною експресивністю. СМ маркованість метафори випливає з динаміки (утворення) метафоричного значення -- компонент, ознаки (чи сукупності ознак) якого переносяться на основне лексичне значення, що може містити негативні чи позитивні конотації і денотативне значення пов'язується з об'єктом, що викликає негативні чи позитивні асоціації в адресата й адресанта. Найчастіше для передачі СМ значення у розмовній та літературній мові використовуються такі типи метафоричного переносу, як-от: тварина -- людина, людина -- людина, предмет -- людина, інші типи -- значно рідше, зате вони частіше знаходять використання в художньому мовленні, особливо поезії, та носять яскраво виражений когнітивний характер, відбиваючи особливості світопізнання та світосприйняття поета, хоча їх так само можна використати для передачі СМ. Знак СМ у таких випадках залежить від конкретного лексичного наповнення, пор. метафоричне вживання: “собака”, “орел”, “змія”, “ведмідь”; англ. “hyena”, “jackal”; нім. “Schwein”. Окрему групу як засоби реалізації СМ становлять звуконаслідувальні слова, які часто використовуються для вираження негативної оцінки: (метафорично) “бекати”, “гавкати”, “мекати”, “ревіти”; рос. “блеять”, “каркать”, “шипеть”; англ. “gobble”, “murmur”, “brьllen”.

Лексичні засоби вираження СМ постають найпростішим способом реалізації СМ значень. Вони заразом дозволяють точно ідентифікувати вид ставлення, вказати на емоційність, прямо називаючи його. Згідно з проведеним дослідженням з-поміж лексичних засобів вираження СМ різних мов спостерігається значний ізоморфізм, проте важливим чинником залишається, окрім того, мовна специфіка (внутрішні форми слів, асоціативні зв'язки, семантико-морфологічні обмеження, традиція). У використанні афіксальних елементів для творення слів з СМ значенням чітко простежується спеціалізація суфіксів у сфері надання СМ значення слову, серед префіксів -- зміна знака СМ чи, іншими словами, творення опозитивних компонентів. Функціонально демінутиви і пейоративи, аугментативи в досліджуваних мовах майже завжди еквівалентні, або можна знайти певний їхній відповідник у сфері основного шару лексики, серед діалектних лексем чи слів сленгу, що підтверджується практикою перекладу. Яскравою відмінністю є те, що в слов'янських мовах утворення демінутивів і слів на позначення згрубілості та збільшення є морфологічним та досить систематизованим на рівні мови явищем, а в германських мовах, навпаки, слова-демінутиви є часто суплетивними й належать до сленгу чи розмовної мови: "doggy - собачка", "cloudlet - хмаринка". Наслідком більшої систематизації на рівні мови постає часте вживання таких слів. Вони практично належать до загальновживаної лексики. Іншою особливістю лексичних засобів вираження СМ виступає здатність маркувати, на відміну від інших засобів, певні частини речення. Так, можна говорити про модально-маркований підмет, присудок, додаток, обставину, означення: “This poor creature wants to do that” (розм.), “He trudged along” (розм.), “She has brought that infamous ring” (розм.), “It happened during that unlucky time” (розм.). Всередині самого лексичного рівня немає чітко вираженого центру (за винятком, очевидно, суфіксальних похідних), статус вербальних маркерів СМ є периферійним. Розглядаючи їх у мовній системі загалом, слід відзначити їхню високу частотність та здатність до чітких диференціацій СМ значень.

У підрозділі 2.3. “Морфолого- та лексико-синтаксичні засоби вираження СМ” розглядаються словоформи, синтаксичні та лексико-синтаксичні конструкції, що маркують СМ у реченні. Морфологічними засобами вважаються ті словозмінні форми, які одним із значень виражають СМ. Центри таких форм утворюють наказовий та умовний способи (у германських мовах значна роль відводиться модальним дієсловам, які і формують ці конструкції). Синтаксичні засоби вираження СМ являють собою синтаксичні конструкції, які повинні виражати СМ без використання відповідних фонетичних, лексичних та інших чинників. Лексико-синтаксичні засоби вираження СМ займають проміжне місце, оскільки являють собою утворення, що не існують інакше, як поєднання лексики та синтактики і не виявляються як окремі лексеми. За такою дефініцією, до лексико-синтаксичних засобів також належать фразеологізми й інші сталі фрази. Розгляд одночасно морфологічних, лексичних та синтаксичних засобів в їхньому взаємозв'язку зумовлений тісним поєднанням морфологічної й синтаксичної форми. Засоби вираження СМ можна бачити як плавний перехід від власне морфологічних, лексичних зі спеціалізованими синтаксичними функціями до суто синтаксичних.

СМ у сфері синтаксису й словозміни перебуває у межах імперативно-кон'юнктивної семантики, що виражає бажання й різні його різновиди. Імперативні й подібні до них форми імпліцитно відбивають наявну ситуацію (стан, дію), а також ситуацію (стан, дію), яка може виникнути чи настати. Якщо їх розцінити як невдоволення наявною ситуацією, а іншу, закладену в ньому ситуацію, як бажану для мовця, то їх можна вважати носієм амбівалентної суб'єктивної модальності -- СМ+-. Подібне стосується й кон'юнктивів, що виражають бажання. Семантика волевиявлення (імперативів) є основоположною для морфолого-синтаксичних форм, що реалізують СМ. Засоби її вираження структурно переходять від власне морфологічних до синтаксичних і включають способи дієслова, інфінітив, синтаксичні конструкції, модальні дієслова, частки та вигуки, що існують фактично на синтаксичному рівні й виявляють певну спорідненість з лексичними репрезентантами СМ.

Умовний спосіб, якому притаманна широка амплітуда значень, постає поліфункціональним утворенням. Основу становлять комунікативно спрямовані висловлення, які характеризуються подібною до імперативної семантикою, здебільшого виражаючи значення бажання. Семантика волевиявлення поділяється на здійснену та нездійснену (можливе та неможливе бажання), причому вона не корелює з імперативом та умовним способом. Специфіка вираження нездійснених бажань полягає в тому, що їм властива власна комунікативно і синтаксично зумовлена структура, яка оформлюється своєрідною реченнєвою конструкцією. Умовний спосіб дієслів багатий на омонімічні форми (наприклад, в англійській мові часто використовуються модальні дієслова для вираження й умовного способу, й модальності, внаслідок чого інколи дуже важко розрізнити умовний спосіб та використання модального дієслова): “She curtseyed again, and would have blushed deeper, if she could have blushed deeper than she had blushed all this time” (Ch. Dickens); “'I wish I could collect all the Facts we hear so much about,' said Tom, spitefully setting his teeth, 'and all the Figures, and all the people who found them out: and I wish I could put a thousand barrels of gunpowder under them, and blow them all up together!” (Ch. Dickens).

Одним із засобів вираження СМ служать модальні дієслова, несамостійний характер яких свідчить про їхню належність до синтаксичного рівня мови. Кількість модальних дієслів різних мов коливається внаслідок нерівнорядних критеріїв щодо їхнього виділення. Слід констатувати, що використання семантичних ознак для їхнього виокремлення утворює найчисельніші групи таких лексем, а застосування формальних зумовлює виділення найменшої кількості груп. Вторинна функція класичних модальних дієслів, використовуваних для утворення форм деонтичних, епістемологічних та алетичних висловлень, полягає у вираженні СМ. Водночас таким дієсловам властиво зберігати свою первинну функцію у висловленнях, в яких маркером СМ семантики може виступати інший мовний знак. У таких випадках спостерігається поєднання двох модальностей в одному висловленні. Модальні дієслова і конструкції з ними (приєднання різних типів інфінітива) можуть виражати СМ+ і СМ-. Сам інфінітив так само часто використовується для вираження імперативної семантики. Поряд з цим одним із активно використовуваних засобів вираження СМ виступають форми граматичних часів: ряд з них спроможні виражати імперативи, напр.: “You will go!” (розм.), інші здатні диференціюватися стилістично як більш чи менш ввічливі, емфатичні форми: “I'll have one beer”, “I'd like one beer”, “I want one beer” (розм.).

Морфологічні засоби вираження належать до найбільш граматикалізованих репрезентантів СМ. Це зумовлено тим, що вони визначаються як сукупності форм з різними значеннями. СМ не репрезентується однозначно як час чи вид у вигляді відповідних словоформ, а існує переважно як додаткові функції у вже наявних форм (подібне характерно і для вираження модальних значень інфінітивом та ін.). Поліфункціональність форм при слабко вираженому формальному розрізненні між ними веде до посилення ролі контексту та лексичного наповнення висловлення (особливо яскраво це виявляється в англійській мові, де контекст, по суті, і визначає часто значення граматичної форми): “'Well, sister of mine,' said Tom, 'when you say that, you are near my thoughts. We might be so much oftener together - mightn't we? Always together, almost - mightn't we? It would do me a great deal of good if you were to make up your mind to I know what, Loo. It would be a splendid thing for me. It would be uncommonly jolly!'” (Ch. Dickens).

Маркерами СМ на синтаксичному рівні мови (на різних рівнях синтагматики) постають: 1) неузгодженість з підметом присудка у формах особи або числа; 2) повна і неповна інверсії; 3) окличні речення; 4) риторичні запитання чи висловлення; 5) конструкції з наказовою семантикою, основну групу яких становлять поєднання з некласичними модальними дієсловами (словами); 6) деякі інтерогативи (розділові питання, повтори питань); 7) етикетні висловлення; 8) речення з модальними рамками; 9) неповні речення (власне неповні, еліпси); 10) еліптичні відповіді на запитання; 11) односкладні (номінативні) речення; 12) частки; 13) вигуки (завдяки їхній яскраво вираженій синтаксичній природі); 14) звертання; 15) окремі складнопідрядні речення; 16) повтори; 17) паралелізми; 18) вставні слова та конструкції; 19) парцеляція та відокремлені частини висловлень; 20) комунікативи; 21) фразеологізми; 22) прийменникові фрази. З-поміж яскраво вираженої мовної специфіки слід відзначити широке використання часток у німецькій мові, майже граничну поліфункціональність синтаксичних конструкцій англійської, досить значну позиційну свободу слов'янських мов. Яскраво вираженими центрами СМ у всіх мовах виступають умовний та наказовий способи, інші засоби реалізації СМ формують її структурну і семантичну периферії.

Синтаксичні засоби вираження СМ вважаються прерогативою виключно писемного мовлення. Об'єктивною причиною цього є відсутність фонетичних репрезентацій і потреба виразити все різноманіття відтінків значення: їхнє використання дозволяє певним чином компенсувати відсутність мовця, не спілкуючись з ним безпосередньо, і зробити своє мовлення жвавішим та емоційнішим.

У підрозділі 2.4. “СМ на текстуальному рівні” досліджено, що семантика СМ може виникати на текстовому рівні внаслідок взаємодій складових тексту (взаємодія смислів комунікем). Остання зумовлена неможливістю (недоцільністю з погляду комунікації) описати (відобразити) всю складність думки в одному короткому повідомленні (частково обмеження накладається лінійністю висловлення). Зміст речення, яке змінює модальне значення іншого, завжди тісно пов'язаний з ним. Воно, як правило, уточнює якусь деталь або повністю змінює його значення. Взаємодія смислів може бути анафоричною, катафоричною чи оточувальною. Суть розрізнення полягає в положенні модифікувального висловлення. Найпоширенішою постає анафорична, дві інших зустрічаються значно рідше. Матеріальною основою екзистенції СМ у тексті (комунікативний аспект) виступає реактивний регістр (інколи зустрічається як суміш, поєднання з іншими). Текстуальна специфіка реалізації СМ полягає також у тому, що суб'єктом СМ може бути як автор тексту, так і один з персонажів твору, оскільки кожне висловлення будь-якої мови має свого автора, а мовець (який на текстовому рівні інколи виступає протагоністом) окремо від думок продуцента тексту може висловлювати свою чи передавати чиюсь СМ. Ускладнювальним чинником виступає СМ позиція наратора, який чинить вплив на мову персонажів.

Конкретними текстуальними засобами вираження СМ виступають речення з прямою мовою (останні набувають такої властивості внаслідок використання лексем та словосполучень, що описують голос людини або манеру мовлення), авторські ремарки, взаємоузгодження смислів, художні тропи: порівняння, протиставлення; попередні описи, що впливають на конструювання художнього образу, повтори; стилістичні фігури: синтаксичний паралелізм, каламбур, а також сама стратегія розгортання текстів (особливо діалогів), структурна варіативність типів речень, їхня семантична модифікація тощо. Писемна реалізація текстів породжує явище “суб'єктивної псевдомодальності”, яке виникає внаслідок двоякої інтерпретації мовних знаків: вони можуть мислитися такими, що передають СМ. Мовним джерелом суб'єктивної псевдомодальності є інтонація, часто залежна від екстралінгвістичних чинників (культурного та соціального контексту: соціального статусу мовців, їхніх міжособистісних стосунків; особливостей передачі діалогу). Іншим генератором суб'єктивної псевдомодальності (тісно пов'язаними із просодією) найчастіше виступають частки, вигуки та модальні слова і деякі конструкції, які характеризуються значною поліфункціональністю, що не завжди нейтралізується в контекстах. Системи графічного запису мовленнєвого потоку, за винятком фонетичних транскрипцій, не передають зазвичай повністю просодійних особливостей мовлення, але вони внаслідок асоціативних зв'язків часто актуалізуються у свідомості реципієнта в ситуаціях, які можуть ідентифікуватися як схожі до тих, що пережив мовець. За умови досить сильного закріплення у свідомості мовця інтонацій, які супроводжують такі ситуації, ймовірність сприйняття графічного тексту як специфічно інтонаційно забарвленого зростає. Ось чому суб'єктивна псевдомодальність змушує звернути увагу на те, що не всі звичні засоби вираження СМ такими насправді є. Деякі з них набули таких значень завдяки своєрідному узусу. Один із способів підвищення точності передачі інформації СМ являє собою застосування різних графічних засобів. Вони завдяки своєму регулярному використанню є певною мірою стандартизованими й адекватно сприймаються більшістю мовців. Функціонування та становлення знаків пунктуації пов'язано з вторинністю писемного тексту. Для вказівки на СМ значення найчастіше використовуються знаки оклику та питання, тире та три крапки. Крім кодифікованих, наперед визначених випадків їх вживання, існують ситуації, коли ці знаки виступають у ролі так званих “авторських” та передають СМ: найчастіше це здивування, сильний емоційний стан, захоплення, гнів, роздратування, крик, який асоціюється з афектом протагоніста та ін. Іншим засобами реалізації СМ постає використання великої літери, інтервалів між літерами, різні види запису слова, лапки, курсив, дужки різної конфігурації (пор. художню прозу О.Забужко, С.Толстої, В.Єрофеєва та ін.) і под. Усіх їх можна віднести до периферійних маркерів СМ значень. Отже, дослідження поведінки та функціонування мовних засобів реалізації СМ на вищих рівнях ускладнюється великою кількістю варіацій та можливостей, закладених у семіозисі. Текст завжди являє собою утворення рівня комунікації й прагматики і є виключно комунікативною одиницею. Його інтегрувальна природа пояснює використання одиниць різних рівнів для передачі тих чи інших смислів і водночас уможливлює простір для варіабельності при вираженні певної семантики внаслідок дублювання одиниць значення на різних рівнях мови. Особливістю текстового рівня є те, що, незважаючи на різну внутрішню будову мов та специфіку їхнього функціонування, всі вони виявляють значний ізоморфізм у вираженні СМ на текстуальному рівні, який розкривається, якщо не у схожості, то у тотожності засобів вираження. Текстовий рівень дозволяє за допомогою описовості при перекладах компенсувати деякі специфічні засоби вираження СМ.

У третьому розділі “Взаємозв'язок різнорівневих засобів вираження суб'єктивної модальності” розглядається взаємодія засобів вираження СМ, що структурно належать до різних рівнів мовної системи і його призначення полягає у спробі цілісно охопити взаємодію, взаємовиявлення цих засобів, простежити специфіку останнього та визначити основні комбінації засобів СМ у реальному мовленні (синтез).

Спеціалізованість засобів вираження певної семантики відносно рідко спостерігається в мові (асиметрія мовного знака). Типовішим виступає використання тієї самої форми для передавання кількох значень; актуалізовано у висловленні діють лише окремі з них -- виявляються первинні чи вторинні функції. Структура мовленнєвої діяльності накреслює особливість використання субординованих елементів, яка полягає в тому, що мовні одиниці вищого рівня інтегрують у собі властивості своїх складових. Так, наприклад, аломорфи виникають виключно через особливості алофонів та фонем у мовленнєвих потоках. Як вершинні акумулятивні одиниці, що користуються практично всією специфікою нижчих одиниць, виступають речення (висловлення) та текст. Оскільки значення мовної форми залежить від двох семасіологічних поглядів: адресанта та адресата, то інтерпретація мовного повідомлення базується на тезаурусах, якими володіють вони обоє. Незбіг кодів шифрування та дешифрування не дозволяє підтримувати адекватну комунікацію, якщо комунікатор частіше вибирає у процесі обміну неадекватні повідомлення, тобто такі, які не мають такого ж значення у слухача, мовні засоби, що не відповідають комунікативній ситуації.

Кожен мовний рівень виконує свою функцію при побудові значення висловлення. Морфеміка та словотвір здебільшого обслуговують номінативні потреби, синтаксис та фонетика концентруються на комунікативних. При вираженні категорійних значень СМ мовець має особливо широкий вибір засобів, але конкретний вибір мовних форм зумовлюється ідіолектом індивіда, метою та умовами спілкування. Фонетичні засоби вираження СМ становлять основу ФСП СМ. Вони економні, і тому стають домінувальним та вичерпним засобом у розмовній комунікації та в ситуаціях з обмеженим часом для узгодження позицій комунікаторів. Морфологічні засоби обслуговують номінативні потреби, переважання парадигматичних зв'язків у сфері морфології робить вираження СМ за їх допомогою економним та негнучким. Парадигми словоформ -- це результати граматикалізації узагальнень. Словотвір дозволяє будувати номінативні одиниці зі специфічними властивостями: яскраво вираженими конотативними чи оціночними семами. Такі слова легко інтегруються у висловлення та в комунікативному акті диференційовано висловлюють оцінку окремих компонентів денотативної ситуації. Первинною функцією синтаксису є комунікативна, але синтаксичні конструкції часто використовуються з номінативною метою. Це відбувається у випадках, коли недостатньо лексем. Синтагматичні зв'язки використовуються для побудови складних комплексів, що виражають СМ. Текстуальний рівень як ієрархічно найвищий можливий рівень мови в основному виконує комунікативну функцію. Водночас його структурні частини можуть використовуватися для виділення та найменування складних об'єктів. Засоби вираження СМ, якщо це можливо, часто дублюють одне одного: тут виявляє себе закладена в структурі мови надлишковість, що захищає повідомлення від можливих спотворень у каналі зв'язку. В усному мовленні фонетична сторона знака (переважно просодія) редуплікує суб'єктивно-модальне значення висловлення поряд з уже наявними в ньому лексичними чи лексико-синтаксичними засобами. Як допоміжні чинники застосовуються засоби невербального спілкування, що деколи знаходить відображення у художніх текстах. Проте в комунікації, яка позбавлена безпосереднього звукового вираження (письмо), більша увага приділяється дублюванню модальних значень лексичними чи лексико-синтаксичними та просто синтаксичними засобами й графічному оформленню. Окрім дублювання різнорівневих засобів вираження СМ, зустрічається і конкуренція між ними. Особливо велику роль у взаємодії вираження модальних значень відіграють текстуальні засоби, контексти, які часто актуалізують приховані значення. Інтонація як обов'язковий компонент кожного висловлення відіграє важливу роль у взаємодії різнорівневих засобів вираження СМ й активно взаємодіє з лексичним та синтаксичним ярусами мови. Кореляція смислів часто служить меті підсилення, дублюванню чи наданні більшої виразності висловленню. Дисгармонія яскраво вказує на зміну смислів і, як правило, результує у зміні знака СМ чи створює іронію, сатиру. Лексичні засоби вираження СМ слугують конструктивним матеріалом для контекстів, які у свою чергу створюють умови для актуалізації й однозначної ідентифікації синтаксичних та текстуальних структур.