Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПОТЕБНІ

УДК 811.161.2'373.6:159.942

ВНУТРІШНЯ ФОРМА НАЗВ ЕМОЦІЙ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10. 02. 01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СЕЛІГЕЙ Пилип Олександрович

Київ 2001

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дисертація є рукописом.

Працю виконано у відділі загальнославістичної проблематики та східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

Науковий керівник: член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор ПІВТОРАК Григорій Петрович, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, завідувач відділу загальнославістичної проблематики та східнослов'янських мов.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ТАРАНЕНКО Олександр Онисимович, Інститут української мови НАН України, завідувач відділу лексикології та комп'ютерної лексикографії.

кандидат філологічних наук, доцент МОСЕНКІС Юрій Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, докторант кафедри сучасної української мови.

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, кафедра української мови, м. Київ.

Захист відбудеться 3 жовтня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 172. 01 для захисту докторських (кандидатських) дисертацій при Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН України.

Автореферат розіслано 1 вересня 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філол. наук, професор Н.Г. Озерова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика дисертації

Сучасна лінгвістика виявляє незмінний інтерес до проблем взаємозв'язку мови, культури та свідомості. Нині перед дослідниками постає завдання - на матеріалі щонайширшого кола мов показати, як мовна картина світу відбивається в тих чи інших рисах мовної структури, в різних мовних одиницях. Важлива роль у цьому контексті відводиться внутрішній формі слова (ВФС), або семантичній мотивації. Хоча ВФС глибоко досліджувалася в працях Б. О. Серебренникова, О. Ф. Лосєва, В. Г. Вариної, В. В. Бібіхіна, О. П. Єрмакової та О. А. Земської, В. М. Русанівського, Б. О. Плотникова, загалом цьому явищу поки що приділяється не настільки багато уваги, як вимагає очевидна його важливість. Про це свідчить, наприклад, відсутність цілісної й несуперечливої теорії ВФС, відсутність прийнятного визначення ВФС, повна відсутність словників семантичних переходів. Ґрунтовне й усебічне вивчення цієї проблеми ще тільки починається.

У сучасному мовознавстві посилюється також інтерес і до семантичного розвитку лексики. Стало цілком очевидним, що етимологічні розвідки обов'язково повинні містити відомості про ВФС та про послідовність семантичних змін, яких слово зазнало протягом усієї своєї історії. Крім того, увагу етимологів дедалі більше привертають назви непредметних сутностей - абстрактних понять, суспільних відносин, психічних явищ (І. А. Стоянов, Т. А. Харитонова). А втім глибоких розвідок про походження й принципи номінації такої лексики все ще небагато. Їх створення лишається насущним завданням етимологічної науки, бо вони дозволять наочно показати великий і поки що недооцінений потенціал порівняльно-історичного методу суголосно новітнім антропоцентричним і когнітивним тенденціям у лінгвістиці.

Однією з груп непредметної лексики є назви емоцій. Ю. Д. Апресян, Н. Д. Арутюнова, В. І. Шаховський, Л. Г. Бабенко, Л. І. Шахова та ін. різнобічно вивчали ці назви на синхронному рівні, проте спеціальний комплексний аналіз їхньої внутрішньої форми досі ще не проводився. Окремі спостереження з цього приводу можна знайти лише в деяких працях М. М. Покровського, Л. А. Булаховського, Ю. В. Откупщикова. Реферована дисертація є спробою системного підходу до цієї проблеми з прагненням дослідити матеріал по можливості вичерпно. У ній зібрано всі (або майже всі) лексичні назви емоцій у сучасній українській літературній мові, проаналізовано їхню ВФ, і при цьому встановлені закономірності підкріплено семантичними паралелями з деяких інших європейських мов, а також даними синтаксичної сполучуваності лексичних назв емоцій і даними фразеології. Залучення психологічних знань про емоції дозволило ці закономірності правильно систематизувати й пояснити.

Безпосередній аналіз ВФС та інтерпретація його результатів мають обов'язково спиратися на певне теоретичне підґрунтя. Оскільки одні аспекти явища ВФС на сьогодні досліджено краще, а інші - гірше, виявилося також необхідним окремо зупинитися на деяких дискусійних, остаточно не вирішених питаннях загальної теорії ВФС.

Таким чином, актуальність дослідження полягає в тому, що обрана тема відповідає важливим тенденціям сучасної лінгвістики, а саме: прагненню до вивчення мовних картин світу, інтересу до історичного розвитку лексичної семантики слів та до лексики, яка позначає непредметні сутності; актуальність теми зумовлена ще й недостатньою вивченістю деяких питань теорії ВФС, а також підвищеним суспільним інтересом до внутрішнього світу людини та її емоційної сфери.

Зв'язок праці з науковими планами. Обрана тема тісно пов'язана з етимологічними дослідженнями, які тривалий час проводяться у відділі загальнославістичної проблематики та східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

Об'єктом дослідження стали назви емоцій у сучасній українській літературній мові, а предметом - їхня внутрішня форма (семантичні мотивації).

Наукова новизна дисертації визначається тим, що в ній:

- розроблено нові підходи до деяких нерозв'язаних проблем загальної теорії ВФС;

- уперше цілісно відтворено етимологію та семантичні мотивації більшості лексичних назв емоцій;

- виявлено номінативні моделі, відповідно до яких іменуються емоції;

- на основі психологічних знань про емоції вперше пояснено семантичні мотивації їхніх назв у мові.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно:

– пропонує вирішення деяких остаточно не розв'язаних загальнотеоретичних проблем ВФС;

– показує, як робота свідомості відбивається у ВФС, і цим доводить тісний зв'язок між пізнавальною і номінативною діяльністю людини;

– доповнює, уточнює та узагальнює дотеперішні етимологічні пояснення назв емоцій;

– на матеріалі етимології назв емоцій підтверджує наявність закономірностей в історичному розвитку лексики;

– на матеріалі ВФС показує, як в українській мовній картині світу інтерпретується емоційна сфера людини;

– відтворює уявлення давньої людини про свій внутрішній світ.

Практична цінність дисертації. Зібраний фактичний матеріал, результати й висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані:

– у загальних працях з етимології, історичної та порівняльної лексикології, теорії номінації, історії психології та міфології, у працях з проблеми взаємозв'язку мови й свідомості;

– при створенні й удосконаленні етимологічних та історичних словників, зокрема в тій їхній частині, де йдеться про семантичну мотивацію та семантичний розвиток аналізованого слова, а також при створенні словника семантичних переходів;

– при етимологізуванні назв емоцій неясного походження;

– у дослідженнях семантичних мотивацій інших груп лексики (як зразок);

– у вузівських курсах, спецкурсах і підручниках із загального мовознавства, етимології, лексикології, лінгвокраїнознавства, а також у шкільному навчанні - для підвищення інтересу учнів до рідної мови та її історії.

Апробація. Основні теоретичні положення та результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні відділу загальнославістичної проблематики та східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, на Міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя з дня народження М. Ф. Наконечного” (Харків, 2000 р.), на Наукових читаннях, присвячених пам'яті акад. Л. А. Булаховського (Київ, 2000 р.), на ІХ Міжнародній конференції “Мова і культура” (Київ, 2000 р.) і на Міжнародній науковій конференції “Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, 2001 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 6 наукових статей.

Структура. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (208 назв), переліку лексикографічних джерел (27 назв), списку умовних скорочень і додатку. Повний обсяг дисертації - 231 с.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми, сформульовано мету й завдання дослідження, його новизну, теоретичне та практичне значення, визначено методологічну основу праці, подано перелік використаних у ній методів, розглянуто попередні дослідження, дотичні до обраної теми.

У першому розділі “Місце ВФС у загальній системі мови” розглядаються загальнотеоретичні проблеми ВФС, а також обґрунтовуються лінгвістичні підходи до цього явища, застосовані в другому розділі - при безпосередньому аналізі ВФ назв емоцій та інтерпретації його результатів.

Перший підрозділ першого розділу “Аспекти вивчення ВФС” присвячений нинішнім підходам до ВФС у низці лінгвістичних дисциплін - загальному мовознавстві, лексикології та словотворі. У ньому також простежуються джерела сформування лінгвістичного поняття внутрішня форма.

У сучасному мовознавстві спостерігається кілька різних підходів до явища ВФС. Номінативний підхід наголошує на тому, що основу ВФС становить назва певної ознаки денотата, покладена в основу його номінації. Уже відома в мові назва однієї ознаки використовується для позначення предмета загалом, хоч він становить сукупність різних ознак. Мотиваційний підхід трактує ВФС передусім як зв'язну ланку між новим словом і словом, від якого воно було утворене. Когнітивний підхід підкреслює встановлений свідомістю номінатора зв'язок між двома різними поняттями. У процесі пізнання нове поняття формується на основі давнішого, вже відомого поняття; ВФС фіксує цей зв'язок і тим самим зберігає підхід думки до денотата, яким він був на момент створення слова. Звідси зароджується розуміння мовного знака як інтерпретації відповідної реалії. Образний підхід убачає у ВФС образно-мотивований зв'язок між денотацією і конотацією, який дозволяє створювати різноманітні експресивно-стилістичні ефекти.

Кожен із названих чотирьох підходів відбиває різні етапи того самого когнітивно-номінативного процесу. Справді, щоб дати ім'я новій реалії, треба відібрати якусь одну з її ознак, що вже має в мові свою назву, тобто номінативну ознаку, і використати цю назву як твірне слово для створення нового слова. Ця номінативна ознака пов'язує похідне слово з твірним словом, і між ними виникають відносини семантичної і структурної (або словотвірної) мотивації. Відносини семантичної мотивації між двома словами в мові вказують і на когнітивний зв'язок між двома відповідними поняттями в мисленні, так що за ВФС можна визначити, на основі якого давнішого поняття виникає нове поняття. Когнітивний зв'язок між двома поняттями - зв'язок асоціативний, і відбувається він у формах метонімії чи метафори. У випадку метафори реалізується образний потенціал ВФС, і вона тим самим збагачує експресивні можливості мови. У єдності цих чотирьох сторін і полягає суть ВФС як мовного явища.

Ґрунтовна теоретична розробка поняття внутрішня форма щодо мови належить В.Гумбольдту. Його традиційно вважають насамперед кантіанцем, проте ця його концепція стає зрозумілішою, якщо її розглядати в контексті філософської системи Г. Гегеля. Постулюючи тотожність буття й мислення, Г. Гегель, як відомо, розглядав реальний світ як проявлення ідеї - духовного й розумового начала, а історію - як процес пізнання абсолютною ідеєю самої себе. Ця абсолютна ідея лежить в основі всіх явищ природи й суспільства (в тому числі й мови). Так само як реальність, за Г. Гегелем, - результат діяльності абсолютного духу, так і у В. Гумбольдта матеріально виражені мовні форми - результат діяльності духу мови. Дух мови, матеріалізуючись в устах мовців, створює мову за законами певного глибинного принципу, який визначає всю її своєрідність і який В. Гумбольдт назвав внутрішньою формою мови (ВФМ). Мова - зовнішній прояв абсолютного (або народного) духу. ВФ кожної мови по-особливому членує навколишній світ на лексичному та граматичному рівнях, унаслідок чого постає мовна картина світу. Вона є не дзеркальною копією цього світу, а його інтерпретацією. Різні мови не просто по-різному позначають ту саму реалію, але подають її різне бачення. Отже, кожна мова втілює в собі оригінальний світогляд. Звідси стає цілком зрозумілою методологічна вимога В. Гумбольдта вивчати мову в тісному зв'язку з духовним життям людини, тобто у зв'язку з його свідомістю, мисленням та культурою.

Гумбольдтівське вчення про ВФМ далі розвинув О.О.Потебня, який досліджував один з її конкретних виявів - внутрішню форму слова. За О. О. Потебнею, це внутрішня мовна здатність за допомогою наявних у мові ресурсів створювати нові слова й виражати нові значення. Вона проявляється щоразу, коли необхідно уявити, зрозуміти й закріпити в мові нове явище, тобто виразити словом новий зміст. Прикметно, що нині дедалі яснішим стає органічний зв'язок між поглядами О.О. Потебні та ідеями неогумбольдтіанства, і це добра нагода для поєднання традицій українського та зарубіжного мовознавства.

Чому ВФС називається власне формою? У філософії ще з часів античності намітилося розуміння ВФ як певного принципу, який формує, організує все суще й зокрема зовнішні форми речей. Якщо зовнішні форми речей з плином часу змінюються, то їхні внутрішні форми лишаються незмінними. Так, протягом багатьох віків може істотно змінитися звукова оболонка слова (його зовнішня форма) та його лексичне значення, натомість ВФ цього слова (походження, етимон) лишається незмінною.

Поглиблено взаємозв'язок категорій змісту і форми розроблявся в німецькій класичній філософії. І. Кант розрізняв матерію - розмаїття чуттєвого досвіду, і форму - те, що певним чином синтезує, уніфікує це розмаїття. Г. Гегель, прояснюючи взаємозумовленість матерії і форми, додатково запровадив категорію змісту, яка охоплює собою обидві ці категорії. Найголовніше ж те, що матерія стає змістом лише будучи оформленою. А оскільки термін матерія пізніше був замінений виразом зовнішня форма, то тепер є підстави говорити про подвоєння форми, про два її види: форма міститься в змісті - це внутрішня форма - й одночасно становить щось зовнішнє щодо нього - зовнішня форма. Внутрішня форма наближається до поняття структури - внутрішньої організації змісту, а зовнішня являє собою спосіб матеріального існування і вираження змісту.

У наш час під формою (опускаючи при цьому визначення зовнішня) розуміють передусім звуковий склад мови. Через це слово форма в терміні внутрішня форма слова призводить до плутанини, неясності, адже ВФС вважається насамперед явищем семантичним. Насправді ж у терміні внутрішня форма слова прикметник внутрішня протиставляє це явище формі зовнішній, тобто звуковій оболонці слова, а іменник форма підкреслює ту семантичну оболонку, на базі якої з'являється, а потім починає розвиватися лексичне значення слова. Отже, явище ВФС належить водночас і плану мовного вираження, і плану мовного змісту. Вона явище і формальне, і семантичне, тобто формально-семантичне.

Як і про мистецтво, про мову доречно говорити як про художнє, образне освоєння дійсності. У ній, поряд з основною функцією (комунікативною) та похідними функціями (пізнавальною, сугестивною, експресивною), доцільно виділяти ще й окрему образотворчу функцію, яка виявляється саме у ВФМ. Термін мовна картина світу свідчить сам за себе: це певний погляд на світ, певна його інтерпретація. Тому щодо мови цілком прийнятні естетичні підходи, якими оцінюються мистецькі, і зокрема літературні твори.

ВФС, як одну зі складових елементів семантичної структури слова, слід чітко відрізняти від лексичного значення слова (ЛЗС), навіть якщо вони збігаються. Це розмежування, у свою чергу, дає підстави стверджувати, що коли слова-відповідники у двох мовах мають різну ВФ, то це не завжди означає, ніби носії цих мов мислять поняттями з різним змістом. ВФ відповідників у кількох мовах може бути різною, але їхні лексичні значення, а отже, й поняття - однаковими. У дисертації на матеріалі низки слів демонструється явний незбіг між ВФС і ЛЗС. На прикладі слова город показана довільність ознаки, покладеної в основу ВФС, на прикладі слова кохання показано, що в основу ВФС може потрапляти другорядна, неістотна ознака позначуваної реалії, а на прикладі слова демократія доводиться, що ВФС інколи може викривлювати суть денотата і що незбіг між ВФС і ЛЗС далі виливається у проблему “називати речі своїми іменами”.

Відмінність між словотвірною та семантичною мотиваціями полягає в тому, що перша визначається словотвірними послідовностями, а друга зумовлюється близькістю ЛЗС і можлива навіть між словами, які не входять до одного словотвірного ланцюжка: вода видра, вечір повіки. Зазначена відмінність дає підстави стверджувати, що, наприклад, слово горе семантично мотивоване дієсловом горіти, хоч безпосередньої словотвірної мотивації між ними може й не бути.

ВФС виникає разом із появою нового слова, і щоб краще з'ясувати її сутність, необхідно взяти до уваги перебіг номінативного акту. Через це другий підрозділ першого розділу “ВФС як результат процесу номінації” розглядає явище ВФС з позицій ономасіології.

Момент зародження ВФС - це вибір номінативної ознаки. При цьому денотат своєю природою, зовнішнім виглядом, своїми функціями попередньо лімітує або визначає наперед цей вибір. Щоправда, етимологічний аналіз лексики поряд із закономірними номінативними ознаками виявляє також ознаки випадкові, а інколи й зовсім неймовірні. Це пояснюється тим, що на ранніх етапах розвитку мови предмет міг іменуватися не за власними посутніми ознаками, а за ознаками, які приписувала йому давня людина відповідно до своїх донаукових уявлень (міфологічних, релігійних тощо).

У радянському мовознавстві серед чинників, які впливають на процес номінації, особливо підкреслювалась активна роль мовця і мовної спільноти. Така позиція частково має підстави. Проте вона спричинила недооцінку не менш важливої ролі, яку в процесі номінації відіграє сама мовна система та закріплені в ній номінативні моделі. Натомість неогумбольдтіанство підходить до мови як до символічної системи, котра сама активно впливає на сприйняття людиною світу. Хоч мовці для своїх потреб і створюють нові назви, але цей процес все одно перебуває “під контролем” мови. Не людина творить мову, а навпаки, мовна система створює світогляд людини. Так, у дитини досвід фактично залежить від рідної мови: які слова вона почула, такі й поняття в неї сформувалися, які граматичні категорії представлено в мові, такими шляхами й розвиваються в неї навички мислення. Отже, в онтогенезі слово передує поняттю, й у мовців із самого дитинства картина світу складається не лише під впливом культури, в умовах якої вони живуть, а й під безпосереднім впливом лексичної та граматичної системи мови, якою вони розмовляють.

“Влада” мовної системи над процесом появи нового слова та вибором ВФС виявляється в тому, що номінатор реально може запропонувати лише такий новотвір, який йому “дозволять” створити морфемні, дериваційні, фонетичні можливості мови, наявний лексичний склад, а також мовні традиції, закони та норми. Закріплені в мові номінативні моделі при творенні нових слів до певної міри зумовлюють вибір саме такої, а не іншої ВФС. Вони активно регулюють процес номінації і тим самим дають підстави розглядати семантичний розвиток лексики не як хаотичний, а як закономірний процес.

Досліджуючи ВФ назв емоцій, необхідно взяти до уваги істотну закономірність, яка спостерігається в мовній номінації непредметних явищ. Вона полягає в тому, що етимологія різноманітних назв психічних явищ, так само як і назв абстрактних понять і суспільних відносин, урешті зводиться до лексики, яка позначає цілком конкретні, матеріальні предмети і дії - ті, з якими людина мала справу в процесі практичного освоєння реальної дійсності.

У реферованому дослідженні напрямок мотивації “матеріальне, конкретне психічне, абстрактне, узагальнене” пояснюється тим, що аналогічним шляхом розвивалося й самй мислення давньої людини. Спочатку вона звертала увагу на предметну реальність і оперувала з матеріальними речами, а вже потім починала замислюватися над абстрактним і психічним. Пізнаючи й називаючи непредметні сутності, вона використовувала для цього вже наявну і звичну для себе лексику предметного світу. Звідси випливає така закономірність: якщо в етимологічному гнізді одне слово (значення) позначає матеріальне, а друге - соціальне чи психічне, то перше з них, як правило, давніше від другого, а друге, отже, семантично мотивується першим. Це цілком стосується й назв емоцій, які загалом з'являються дещо пізніше, ніж назви різноманітних природних та культурних реалій, більш звичних і наочних для давньої людини. Дослідники синтаксичної сполучуваності назв непредметних явищ у мовленні також дійшли висновку, що ці назви мають таку дистрибуцію, ніби вони позначають цілком матеріальні речі. Інакше кажучи, непредметний світ у синтаксисі моделюється за образом і подобою предметного світу.

У номінації непредметних сутностей активну роль відіграють метафора й метонімія. Тому типологія ВФС передбачає розрізнення метонімічної ВФС, яка відображує реальну ознаку денотата: укр. жінка (букв. “та, що народжує”), лат. femina (букв. “годувальниця”), укр. ненависть (букв. “небажання бачити”), англ. tremble “страхатися” (букв. “тремтіти тілом”) і метафоричної ВФС, яка через переносне значення образно характеризує денотат, відбиває ставлення до нього мовця, міфологічні та поетичні вимисли: укр. сяяти “радіти”, нім. Donnerstag “четвер” (букв. “день бога грому”), фр. troubler “хвилювати” (букв. “мутити воду”).

У дисертації відзначається, що оскільки ВФС передає певну інформацію про денотат, вона тим самим закріплює в мові результати пізнання людиною цього денотата. Через це згадане розмежування ВФС на метонімічну та метафоричну загалом збігається з розрізненням у процесі пізнання двох послідовних етапів - емпіричного й теоретичного. Метонімічна ВФС відбиває перший “споглядальний” етап, коли фіксуються ознаки предмета, які лежать “на поверхні” і які можна побачити з першого разу: зовнішній вигляд, функції, поведінка, обставини тощо. Натомість метафорична ВФС містить порівняння певного денотата з якимось іншим предметом або явищем і відбиває первісні спроби дати цьому денотатові якесь пояснення.

Етимологічний аналіз показує: практично всі назви емоцій виникають відповідно до цих закономірностей. Метонімічні назви емоцій відбивають якусь ознаку, що так чи інакше пов'язана з емоційним переживанням. Так, псл. *ћalь “жаль”, яке зводиться до іє. *g^Узl- “колоти, жалити, тортури”, первісно означало лише фізичне ушкодження, болісний вплив на тіло - тобто те, що може викликати неприємні відчуття. Потім відбулася ситуативна або часова метонімія, і *ћalь стало позначати вже страждання від цього ушкодження. Невдовзі значення розширилося далі, і словом жаль стали називати смуток і страждання взагалі, не обов'язково від фізичного болю. Метафорична ВФ у слові депресія “пригнічений психічний стан” ( лат. dзpressere “притискати, тиснути вниз”) виникла на основі елементарної розумової операції - порівняння невідомого з уже відомим і відбиває образне розуміння цієї емоції як великої ваги, як того, що тисне.

Можна впевнено стверджувати, що активна роль метафори й метонімії при номінації емоцій, як і в розвитку лексики взагалі, випливає з особливостей міфічного мислення. Первісна людина, як відомо, не дуже чітко розрізняла такі категорії як суб'єкт і об'єкт, річ та її атрибути, просторові та часові відношення, походження й сутність, сутність і явище тощо. Через це її мислення оперувало зовнішніми вторинними якостями предметів, а об'єкти зближувало не за суттю, а за суміжністю в просторі й часі. За таких умов назви конкретних предметів легко ставали знаками непредметних явищ, тобто символічно їх замінювали. Звідси стає зрозумілим, чому найменування емоцій здебільшого мотивуються не назвами посутніх ознак цих емоцій, а назвами зовнішніх, вторинних якостей, назвами предметів і дій, з якими емоції виявляються суміжними в просторі й у часі, або назвами явищ, з якими давня людина порівнювала свої емоції.

З'ясування ВФ слів невідомого походження - одне із основних завдань етимології. Через це в третьому підрозділі першого розділу “ВФС як об'єкт вивчення етимології” розглядаються закономірності в історичному розвитку лексики та методи його аналізу в етимологічному дослідженні.

Етимологія як наука про походження й історію слова покликана, поміж іншим, реконструювати його первинне значення, пояснити дальший зв'язок і розвиток значень. Щоправда, донедавна етимологи, встановлюючи генетичні зв'язки слова, звертали увагу переважно на фонетичні відповідності, і в результаті семантика виявилася чи не найслабшим місцем в етимології. Нині ж стало цілком очевидним, що етимологічні розвідки повинні обов'язково містити відомості про ВФС та про послідовність семантичних змін, яких слово зазнало протягом дальшого періоду свого розвитку. Звернення етимології до семантичної історії слова приводить до її зближення з історичною лексикологією.

На сьогодні нагромаджено вже чимало прикладів однакового семантичного розвитку в різних, і зокрема неспоріднених, мовах світу на кшталт: “данина, метал, худоба” “гроші”, “тримати, схопити” “розуміти”, “різати” “час”, “смертний, земний” “людина”, “керувати конем” “керувати країною” тощо. Ці та інші приклади достеменно засвідчують наявність в історичному розвитку лексики явних закономірностей і тенденцій. Проте, щоб ці останні поставали більш рельєфними, їх дослідження повинно відповідати методичній вимозі системності, яка передбачає вивчення зміни значень у кожному конкретному слові не ізольовано, а в контексті лексичної системи мови в цілому. А оскільки кінцева мета наукового дослідження - встановлення причин, то випадки семантичних змін повинні не просто збиратися й систематизуватися, а ще й діставати пояснення відповідно до загальних закономірностей семантичного розвитку лексики, особливостей людського мислення й рис культури.

Системність у реферованому дослідженні досягається послідовним застосуванням низки спеціальних методів, які зменшують гіпотетичність і підвищують достовірність віднайдених закономірностей. За методом семантичного поля пропонована етимологія обґрунтовується посиланням на регулярні принципи номінації, притаманні лексико-семантичному полю в цілому. В результаті закономірності, уже виявлені на матеріалі більш-менш прозорої лексики, дають ключ для пояснення етимологічно непрозорих слів. Метод “слова і речі” передбачає врахування того факту, що значення слів відбивають світ реалій і чимало семантичних переходів можна пояснити природою денотатів, матеріальною та духовною культурою носіїв мови. Позначаючи реалію, слово своєю ВФ передає її зв'язки з іншою реалією, як їх розуміли в момент номінації. Тому цей метод вимагає залучати інформацію про денотати, позначені етимологізованою лексикою. Знання природи емоцій дозволило пояснити і правильно покласифікувати семантичні мотивації назв емоцій. За методом семантичних паралелей вірогідність пропонованої етимології підтверджується схожою ВФС у відповіднику з іншим коренем. Тобто для доказу гаданого розвитку значення в дослідженні наводяться випадки аналогічного розвитку значень в інших українських словах або в словах з інших мов - слов'янських і неслов'янських.

Оскільки мова як найголовніше знаряддя мислення з плином часу закріплює у своїх лексичній та граматичній системах ті чи інші його риси, вона фактично зберігає в собі історію думки. Промовистим прикладом ґрунтовного опису історії мислення за даними граматичного рівня мови може слугувати логіко-філософський коментар О.Ф.Лосєва до контенсивної типології мов. На лексичному рівні надійним джерелом таких реконструкцій виступає ВФС. Відбиваючи розвиток первісних сем і семантичні переходи, вона тим самим надає досліднику вірогідні відомості про історію матеріальної та духовної культури, про розвиток первісного мислення й панівні в минулому ідеологічні уявлення. З не меншою достовірністю ВФС відбиває і результати усвідомлення давньою людиною самої себе, свого психічного світу, і зокрема - своїх емоцій.

У другому розділі дисертації “Семантичні мотивації назв емоцій” спочатку з'ясовуються сутнісні ознаки емоцій як явищ психічного світу, історія та структура ЛСП “Емоції” в українській мові, а потім аналізується внутрішня форма назв емоцій.

У психології емоції визначаються як суб'єктивні психічні стани, які у вигляді безпосередніх переживань приємного або неприємного відображають ставлення людини до навколишнього світу, інших людей і самої себе. Чимало дослідників підкреслюють істотну роль емоцій у регуляції поведінки. Діяльність людини в кінцевому підсумку зводиться до задоволення потреб - фізіологічних, матеріальних, соціальних, духовних. Людина поводиться також відповідно до суспільних норм, цінностей та ідеалів, які вона прийняла і сповідує. Основна функція емоцій - сигналізувати людині про те, наскільки зовнішні обставини та її вчинки відповідають цим потребам, цінностям та ідеалам. Якщо така відповідність є і потреба задоволена, то людина зазнає приємних емоцій: задоволення, захоплення, радість, насолоду, блаженство, щастя, надію, довіру, повагу, приязнь, кохання, гордість, упевненість, цікавість тощо. Якщо ж такої відповідності немає і потреби лишаються незадоволеними, то з'являються неприємні емоції: гнів, ненависть, злість, образа, досада, сум, горе, депресія, фрустрація, хвилювання, тривога, ревність, боязнь, відчай, нудьга, зніяковіння, сором, заздрість, відраза, презирство тощо.

Щоб зрозуміти і правильно систематизувати метонімічні назви емоцій, виявилося необхідним взяти до уваги перебіг емоційного переживання. У найзагальніших рисах воно відбувається так. Поряд з людиною міститься чи складається причина емоції - якась річ або життєва ситуація. На них людина звертає свою увагу. Від органів відчуття (рецепторів) сигнали про ці предмети передаються доцентровими нервовими волокнами до кори головного мозку, де вони перекодовуються в психічні образи, й у свідомості виникає відповідне уявлення. Сприйняті предмет або ситуація оцінюються відповідно до потреб людини, і це викликає в неї на ідеальному рівні приємне чи неприємне переживання (власне емоцію). Емоційне переживання нерідко супроводжується певними фізіологічними змінами в організмі та змінами в зовнішній моториці тіла. Далі пережита емоція позначається на вчинках людини, тобто на поведінці.

Етимологічний аналіз метонімічних назв емоцій показує, що їхня ВФ фіксує якийсь один з етапів цього перебігу.

Чимало назв емоцій виникає від найменувань якихось “емоціогенних” предметів і явищ, типових життєвих ситуацій, приємних або неприємних подій, - тих, що не залишають людину байдужою, неодмінно викликають у неї ті чи інші переживання. Напрямок семантичного розвитку: “предмет або ситуація” “емоція, яку вони викликають”; згодом ця нова назва поширюється на схожі емоції від інших явищ: огида “відраза” гид “нечисть, бруд” - бруд викликає відразу; приїстися “набриднути” приїстися “набридати від частого споживання” - їжа, яку споживають зачасто, втрачає свій приємний смак; щастя псл. *sъикstьje “гарна частина, гарна доля” - людина задоволена, якщо їй при розподілі (напр., якогось майна) перепадає гарна частина. Пор. ще семантичні паралелі з інших мов: лат. fзlоcitвs “щастя” лат. fзlоs “успішний, багатий, плодючий”; рос. ликовать “радіти” ликъ “співи, танці, свято” - на святі люди радіють; фр. embarras “збентеження” embarras “перепона” - несподівана перепона викликає розгубленість; нім. gefallen “подобатися” fallen “падати, випадати” - мотивація пояснюється ситуацією вдалого випадіння жереба або гральної кості.

Багато назв неприємних емоцій розвинулися від лексики, яка первісно позначала болісний дотиковий вплив на тіло людини або якесь ушкодження. Згодом значення цих слів розширюється, і вони починають вживатися й тоді, коли емоція зумовлена якимись іншими причинами - не обов'язково болісним фізичним впливом на організм: афект лат. affiсere “завдавати, уражати, впливати”; боязнь псл. *bojati sк, споріднене з псл. *biti “бити”; гризота “душевні муки” псл. *gryzti “гризти”; досада псл. *saditi “садити”, споріднене із садно “поранення”; образа разити “вдаряти, пошкодити”; пристрасть псл. *stradati “страждати” псл. *strada “напруження сил”; щем “тривога, неспокій” щем “тупий біль”. Пор. ще: рос. удручать “засмучувати” друкъ “палиця”, семант. розвиток: “ударити палицею” “засмутити”; пол. frasunek “смуток” нім. fressen “роз'їдати”; лат. offзndere “ображати” offзndere “вдаряти, пошкоджувати”; фр. blesser “ображати” blesser “завдати болю”; нім. Krдnkung “образа” kranken “хворіти, страждати”; англ. hurt “образа” hurt “ушкодження, рана, травма”. Пор. ще сталі вирази: сердечна мука, душа болить, убитий горем, з'їдають заздрощі, уколи сумління.

Емоційне ставлення досить виразно відбивається в очах під час споглядання предмета або людини, що викликають емоцію, і звідси семантична мотивація деяких назв емоцій дієсловами зі значенням зорового сприйняття: заздрість псл. *zьreti “бачити”, семант. розвиток “дивитися” “заглядатися недоброзичливо” “заздрити”; ненавидіти псл. *videti, семант. розвиток: “дивитися” “не хотіти бачити” “неприхильність”; презирство *презирати “оглядати, дивитися звисока” псл. *zьreti, семант. розвиток: “дивитися” “оглядати” “дивитися спогорда” “зневажати”. Пор. ще: лат. dзspicere “зневажати” “дивитися звисока” “дивитися вниз”; лат. invidзre “заздрити” invidзre “дивитися недоброзичливо” vidзre “дивитися”; англ. gloating “зловтіха” gloat “пасти очима, підглядати”. Пор. ще укр. фразеологізми: очі завидющі, очі мої не бачили б, дивитися зизом, упритул не бачити.

Назви приємних і неприємних емоцій можуть з'являтися від лексики, що позначає смакові відчуття в роті під час споживання їжі: гіркота “горе, прикрість” гіркий; кислий “невдоволений, похмурий” кислий; насолода солодкий. Пор. ще: рос. брезгать “гидувати” псл. *brezgъ “кислий смак”; фр. savourer “насолоджуватися” savourer “смакувати”; нім. Erbitterung “злоба” bitter “гіркий”; англ. be sweet on “бути закоханим” sweet “солодкий”.

Звичайно емоційні переживання супроводжуються моторними змінами в зовнішній поведінці людини: змінюються міміка обличчя, темп, гучність та інтонації мовлення, активізуються або притлумлюються жестикуляція і рухи тіла. Через метонімію за часовою суміжністю назви цих зовнішніх виявів стали позначати відповідні емоції. Хоч насправді саме емоції викликають ці моторні реакції, проте в мові семантичний розвиток відбувається навпаки: від назви зовнішнього вияву емоції до назви самої емоції. Напр.: дутися “сердитися” дутися “наповнюватися повітрям”; емоція лат. movзre “рухати”; зворушення рушити “рухати”; пишатися псл. *peu- “пухнути, роздуватися”; потрясіння потрясати “трясти, примушувати здригатися”; червоніти “соромитися” червоніти “ставати рум'яним”. Пор. ще: біл. калаціцца “боятися” калаціцца “тремтіти”; лат. dзplфrвre “горювати” plфrвre “кричати, плакати”; фр. allйgresse “веселощі” лат. alacer “спритний, жвавий”; нім. Freude “радість” іє. *preУ- “стрибати”; нім. Verzьckung “захоплення” zucken “здригатися”; англ. stir “хвилювати” stir “ворушитися”. Чимало фразеологізмів також фіксують ті чи інші епізоди зовнішньої моторики під час емоційного переживання: рвати й метати, повісити носа, роззявити рота з подиву, стрибати від задоволення, кусати лікті, лізти на стінку, нерівно дихати тощо.

Пережиті емоції спонукають людину до певних дій, що їх можна узагальнено передати через ідею відстані між людиною і тим предметом (або іншою людиною), який викликає в неї цю емоцію. Приємні предмети притягують до себе людину, а неприємні - відштовхують. Через це назви приємних емоцій можуть мотивуватися лексикою зі значеннями короткої відстані, зближення, контакту, а неприємних - лексикою зі значеннями довгої відстані, відторгнення: близькість “почуття симпатії, дружби” близький; прив'язаність “симпатія” прив'язувати; прихильність прихиляти; приємність псл. *prijкti “приймати”; вернути безос. “відчувати огиду, презирство” від виразу вернути носа. Пор. ще: рос. отвращение “відраза” отвратить “відвертати” - неприємне примушує відвертатися; лат. dзtestвrо “ненавидіти” dзtestвrо “відхиляти, видаляти, відганяти”; нім. Neigung “симпатія” neigen “нахиляти”.

Емоційні переживання часто супроводжуються внутрішніми фізіологічними змінами хімізму крові, частоти дихання і пульсу, тонусу артерій та артеріального тиску, діяльності потових залоз, травного апарату тощо. Через відсутність достовірних наукових знань давня і середньовічна людина не могла правильно пояснити причини такого свого душевного та фізіологічного дискомфорту і через це номінувала емоції через метафору, тобто прирівнювала їх до більш знайомих для себе явищ.

Назви неприємних емоцій регулярно мотивуються лексикою зі значеннями тиснути, важке. Зазнавати прикрощів - це значить відчувати на собі якийсь тягар, бути чимось притиснутим додолу: пригніченість гнітити “давити, стискувати”; тягар “пригнічений настрій” тягар “велика вага, тяжка ноша”; тривога нім. Wвga, пол. waga “вага”. Пор. ще: пол. dіawi№cy “гнітючий” dіawiж “тиснути, душити”; болг. потиснатост “пригніченість” потисна “придавити”; англ. grief “горе” лат. gravis “важкий”.

Натомість приємні почуття асоціюються з верхом і легкістю: піднесеність “запал, натхнення” підносити “переміщати знизу догори”; окрилення “натхнення” крило “орган, за допомогою якого пташки злітають”; розважати “заспокоювати, веселити” ? букв. “позбавляти ваги”. Бінарна опозиція низ - верх відбилася й у сталих словосполученнях і фразеологізмах: глибокий смуток, занепадати духом, впадати у відчай; вище задоволення, неземна радість, відчувати себе на сьомому небі.

У бінарній опозиції темрява - світло відбилося християнське розуміння темряви як символу нечистої сили, а світла - як сили божественної. З темрявою асоціюється поганий настрій, а зі світлом - радісний: похмурість “поганий настрій” хмурий “непогідний, хмарний”; темний “безрадісний, сумний” темний; просвітленість “радість, задоволення” світло; сонячний “радісний” сонце. Пор.: нім. Heiterkeit “веселощі” heiter “ясний, світлий”; англ. bliss “блаженство” іє. *bhlei “світити”; англ. umbrage “образа” umbrage “тінь”.

Метафори, в яких утілилося порівняння емоцій з явищами природи, походять із фольклору та давньоруської літератури. Людина, охоплена сильними почуттями, уподібнюється якомусь стихійному природному явищу: обурення “роздратування” буря; гроза “сильні душевні переживання” гроза. Натомість назви приємних почуттів мотивуються назвами стану спокою в природі: погідність “безтурботність, урівноваженість” погідність “гарна погода”; спокій “душевна рівновага” спокій “відсутність руху і шуму”; утіха “задоволення” псл. *tіхъ “тихий”.

Пристрасні або неприємні емоції давні слов'яни нерідко асоціювали з вогнем, про що свідчить семантична мотивація відповідних назв лексикою горіння: горе псл. *gorэti “горіти”; запал “завзяття” палкий “який добре горить”; печаль псл. *реktі “пекти”; пожежа “сильне почуття” пожежа “полум'я”. Пор. ще: гаряча симпатія, горіти бажанням, нетлінне кохання, заздрощі печуть душу і т. д.

Вода відігравала важливу роль у житті архаїчної людини і через це також потрапила до числа метафоричних моделей. Образом шумливої або каламутної води передається душевний неспокій, розгубленість: баламутитися “нервуватися” баламутити “каламутити (воду)”; замішання мішати (воду); кип'ятитися “сердитися” кип'ятитися (про рідину). Пор. ще болг. забърканост “розгубленість” бъркам “мішати”; нім. Trьbsal “горе” trьben “каламутити”.

ВФ деяких позначень душевного стану робить емоцію схожою на якийсь механізм, що його можна настроювати, налагоджувати, уладнувати або, навпаки, псувати, розладнувати: настрій настроювати; розстроювати “засмучувати” розстроювати; рівновага “спокійний душевний стан” рівновага “стан нерухомості, спокою”. Пор. ще нім. Stimmung “настрій” stimmen “настроювати інструмент”.

Семантичні мотивації окремих слів представляють емоції як якусь зовнішню силу, що “з'являється” і “захоплює”, “полонить” людину: завзяття взяти “захопити рукою”; захват захватити “взяти силою”; одержимість держати “тримати, не випускаючи з рук”. Пор. ще: рос. восхищение въсхьщати “хапати, забирати”; фр. ravir “зачаровувати” ravir “викрадати, забирати”; нім. Ergriffenheit “схвильованість” ergreifen “хапати, брати”; англ. thrill “хвилювання” ср.-англ. thrillen “проколювати, проймати”. Пор. ще сталі словосполучення: нудьга бере, закрадаються ревнощі, журба обступає душу, радість сповнює серце, і що на мене найшло?