Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

УКРАЇНСЬКА ЕКСПРЕСИВНА ЛЕКСИКА: ПРОБЛЕМИ СЕМАНТИКИ І ФУНКЦІОНУВАННЯ

Спеціальність: Українська мова

Бойко Надія Іванівна

Київ, 2006 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська мова кінця ХХ - початку ХХІ ст., зазнала активного впливу науково-технічних, суспільно-економічних та культурних змін, якими позначені останні десятиріччя. Особливо чутливою виявилася її лексико-семантична система, яка не лише збагатилася низкою реабілітованих слів та лексико-семантичних варіантів, а й значно розширила ресурси своїх експресивних засобів, відкинувши домінантні емоції минулого cтоліття з їхніми соціальними акцентами, героїчною патетикою та дещо штучним пафосом.

Відбулися досить помітні зміни й у розвитку сучасної лінгвістичної науки, яка набула нових, таких важливих рис, як антропоцентризм, когнітивізм та функціоналізм, що пов'язує її з психолінгвістикою та соціолінгвістикою. Розвиток сучасного мовознавства рухається від моделювання мови як самодостатньої системи до інтерпретації її підсистем у широких антропологічних парадигмах, які актуалізували комплекси нових підходів до осмислення мови не як системи “в самій собі й для себе”, а як національно-культурного феномена, що відтворює душу, менталітет народу, зберігає його глибокі національні традиції, надбані віками.

Антропоцентрична лінгвістика зосереджує увагу на комунікативній ролі мови, функціональних можливостях її одиниць, зв'язках із ментальністю народу, виявленні в мові та мовленні найрізноманітніших інтенцій суб'єкта мовлення, проявів людських чинників, що продукуються й існують у зв'язку з такою прагматично орієнтованою й загальною суперкатегорією, як експресивність, яка реалізується в ряді субкатегорій, має свої механізми, способи та засоби суб'єктивного увиразнення мовлення. Саме тому антропоцентричний підхід став визначальним у процесі вивчення передусім лексичного складу мови, оскільки слово займає центральне місце в мові, воно тісно пов'язане з одиницями всіх інших мовних рівнів. Лексичний шар виступає не тільки засобом пізнання та репрезентації національної картини світу, а й служить для вираження широкої палітри емоцій, почуттів, оцінок, усього того, що пов'язане зі сферою емоційно-психічної діяльності людської свідомості.

Цілком природно склалося так, що експресивно нейтральна (номінативна) лексика української мови (як загальновживана, так і термінологічна) вивчалася значно активніше (праці Д.Х. Баранника, І.К. Білодіда, А.А. Бурячка, В.С. Ващенка, В.О. Винника, С.І. Головащука, Л.Л. Гумецької, С.Я. Єрмоленко, В.В. Жайворонка, М.А. Жовтобрюха, Г.П. Їжакевич, В.С. Калашника, В.Л. Карпової, І.М. Кириченка, В.Т. Коломієць, В.І. Кононенка, М.П. Кочергана, Л.А. Лисиченко, Л.І. Мацько, О.С. Мельничука, А.К. Мойсієнка, О.Г. Муромцевої, В.В. Німчука, Л.С. Паламарчука, Т.І. Панько, М.М. Пилинського, Л.М. Полюги, В.М. Русанівського, І.А. Самойлової, Л.Г. Скрипник, Н.М. Сологуб, О.А. Стишова, Л.В. Струганець, О.О. Тараненка та інших учених), ніж виявлення складу й аналіз експресивного лексичного фонду, який не був об'єктом спеціального монографічного висвітлення.

Нинішній стан вивчення української експресивної лексики зумовлений закономірними причинами:

1) нейтральній лексиці традиційно відводять провідну роль у комунікативних актах;

2) експресивну лексику послідовно зараховують до периферійної, рідковживаної та додаткової в комунікативних процесах.

Проте досить плідно цей шар лексики досліджувався у зв'язку з комплексним вивченням стилістичних засобів української мови. Прикладом є праці В.А. Чабаненка (1984, 2002), у яких основи мовної експресії проаналізовано на базі різнорівневого фактичного матеріалу та які є надійним підґрунтям для спеціального вивчення проблем лексичної експресивності. Крім того, сучасні спеціальні українські періодичні видання, зокрема “Культура слова”, традиційно містять багато цікавих і ґрунтовних розвідок про різнорівневі експресивні одиниці, аналіз яких здійснюється в основному зі стилістичного погляду. Актуальність теми пропонованого дослідження зумовлена об'єктивною потребою вивчити експресивну лексику української літературної мови в семантичному та функціональному аспектах, виявити її кількісний та якісний склад, специфічні ознаки та межі, з'ясувати особливості семантичних структур експресивів, їхні парадигматичні та синтагматичні зв'язки.

До складу експресивної лексики входять слова з різними типами експресивності, проте вони об'єднані основною метою - виявити та дослідити особливості лексичної семантики в таких планах:

1) парадигматичному - ідентифікація лексичних одиниць, у семантичній структурі яких виділяються конотативний та образний компонент;

2) синтагматичному - установлення закономірностей функціонування експресивної лексики в межах контексту та виявлення особливостей експресивних значеннєвих планів на рівні індивідуально-художньої синтагматики. Актуальність роботи полягає й у тому, що вона відповідає важливим антропоцентричним тенденціям сучасної лінгвістики, яка зосереджує увагу на зв'язках мови з внутрішнім світом людини, сферою суб'єктивних емотивно-оцінних інтенцій мовця, прагне глибше розкрити сутність самої мови, проникнути в її природу через вивчення семантичної структури слова на рівні його конотацій, здійснити аналіз мовних явищ у контексті національної культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової проблеми кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова "Теоретичні і лінгводидактичні проблеми граматики і лексикології української мови".

Робота входить також до комплексної теми "Граматичні й семантичні аспекти функціонування лексики української мови", над якою працюють члени кафедри української мови Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з'ясування семантичних і функціональних особливостей експресивної лексики української літературної мови.

Для реалізації поставленої мети виконано такі конкретні завдання:

обґрунтовано теоретичні засади витлумачення основних категорій, пов'язаних з експресивністю; розмежовано поняття “експресія” та “експресивність”, запропоновано новий підхід до їх вивчення;

визначено основні критерії виділення експресивної лексики, розмежовано лексику, яка тільки називає чи повідомляє про емоції й почуття і яка виражає, викликає й передає емотивно-оцінні реакції мовця;

виокремлено п'ять семантичних типів лексичної експресивності (денотативно-конотативний, конотативно-денотативний, власне конотативний, функціонально-семантичний, функціонально-стилістичний);

здійснено семантико-типологічну класифікацію експресивів української літературної мови, виділено сім семантичних класів (І - емотиви-афективи, ІІ - емотиви-оцінки, ІІІ - конотативи-оцінки, ІV - інтенсиви-емотиви, V - інтенсиви-оцінки, VІ - емотиви-символи, VІІ - емотиви-образи);

з'ясовано ступінь відображення експресивної лексики в Словнику української мови (К., 1970-1980);

виявлено й схарактеризовано особливості семантичних структур експресивів української літературної мови, зважаючи на теоретичну концепцію експресивності, витлумачення її як семантичної суперкатегорії; розкрито специфіку семантики експресивних лексичних одиниць, зумовлену денотативним, конотативним та образним макрокомпонентами;

розроблено основні принципи категорійно-семантичної типологізації експресивних лексичних одиниць української літературної мови;

з'ясовано залежність семантики експресивної лексичної одиниці від контексту, визначено функції експресивів у межах висловлень, проаналізовано механізми формування лексичних одиниць;

виділено й описано засоби вираження експресивності лексичних одиниць, їхні формальні ознаки та неформальні показники;

виявлено лексико-семантичні закономірності функціонування експресивних слів у художньому мовленні та чинники, що забезпечують актуалізацію експресивної семантики, зумовлюють процеси внутрішньої та зовнішньої експресивізації узуальні нейтральних лексичних одиниць.

Об'єктом дослідження є експресивна лексика української літературної мови, репрезентована трьома основними лексико-граматичними класами (експресивними іменниками, прикметниками та дієсловами), що належать до лексичних або семантичних експресивів.

Предметом дослідження є семантичні і функціональні особливості експресивної лексики української літературної мови, специфіка інтерпретації емотивно-оцінних значеннєвих планів у словнику та шляхи реалізації в художньому мовленні.

Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об'єкта зумовила використання в дисертації комплексу методів аналізу фактичного матеріалу: описового, компонентного, контекстуального, дефініційного аналізу; ідентифікації, а також елементів статистичного аналізу.

Джерельною базою фактичного матеріалу послугували художні тексти (прозові, поетичні та драматичні) української літератури - від творчості І. Котляревського до 80-х років ХХ ст. Використані твори широкого кола авторів, а також матеріали одинадцятитомного Словника української мови, чотиритомного Словаря української мови за ред. Б. Грінченка, шеститомного Українсько-російського словника, двотомного Частотного словника сучасної української художньої прози, словників синонімів, антонімів, фразеологізмів та ін., матеріали лексичної картотеки Інституту української мови НАН України. Проаналізовано близько 20 тисяч експресивних лексичних одиниць та їхніх слововживань.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві на широкому фактичному матеріалі комплексно розглянуто:

- проблеми семантики і функціонування експресивної лексики української літературної мови;

- обґрунтовано теоретичні засади витлумачення основних категорій, пов'язаних з експресивністю;

- запропоновано чіткі критерії виділення експресивної лексики, новий підхід до вивчення таких понять, як "експресія" та "експресивність";

- визначено роль конотативного, денотативного та образного компонентів у формуванні експресивних значеннєвих планів лексичних одиниць;

- виявлено склад, установлено межі та специфічні ознаки експресивного лексичного шару на підставі запропонованої концепції експресивності як семантичної суперкатегорії;

- проаналізовано основні класи лексичних експресивів на основі їхньої семантико-типологічної характеристики;

- з'ясовано особливості функціонування експресивних слів у художньому мовленні;

- виділено експресивну енантіосемію як чинник функціональної модифікації емотивно-оцінних значень і засіб експресивізації нейтральних лексичних одиниць.

Теоретичне значення виконаного дослідження полягає у створенні концепції лексичної експресивності, в обґрунтуванні її як семантичної суперкатегорії, змодельованої на основі низки субкатегорій (емотивності, оцінності, параметричності, інтенсивності, образності). Концептуальні засади, узагальнення й висновки роботи поглиблюють уже відомі та формують нові знання про особливості семантики і функціонування української експресивної лексики. Комплексний аналіз експресивів дав змогу зробити нові, теоретично важливі узагальнення щодо типів лексичної експресивності, шляхів інтерпретації української експресивної лексики в тлумачному словнику, засобів вираження емотивно-оцінних значеннєвих планів експресивних слів (їхніх формальних ознак та неформальних показників), механізмів актуалізації експресивної семантики та експресивізації нейтральних лексичних одиниць у художньому мовленні.

Практичну цінність виконаної роботи визначає насамперед те, що висунуті й обґрунтовані в ній положення та одержані результати щодо семантичних та функціональних особливостей української експресивної лексики можуть бути застосовані в теоретичних дослідженнях із лексичної семантики. Матеріали та висновки дисертації можна використовувати:

- в практиці вищої школи під час вивчення лексикології та стилістики сучасної української літературної мови, лінгвістичного аналізу художнього тексту, читання спецкурсів, проведення спецсемінарів;

- для написання курсових, дипломних та магістерських робіт;

- у лексикографічній практиці для укладання чи доповнення загальномовних або спеціальних словників експресивної лексики.

Зібраний фактичний матеріал, результати й висновки дослідження впроваджені в навчальний процес кафедри української мови Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя - у спецкурсі "Лексичні виражально-зображальні засоби українського художнього мовлення", прочитаному на філологічному факультеті Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя в 1998-2006 рр.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження здобувач отримав самостійно. Уперше в українському мовознавстві виконано монографічну роботу, у якій здійснено системне дослідження української експресивної лексики. Наукових праць із теми дисертації, написаних у співавторстві, немає. Апробація роботи. Дисертацію обговорено на спільному засіданні кафедр української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова та Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Основні положення й результати дослідження апробовано на міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях, а також у доповідях на щорічних звітно-наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дослідження висвітлено в 42 друкованих працях, з-поміж яких індивідуальна монографія "Українська експресивна лексика: семантичний, лексикографічний і функціональний аспекти", навчальний посібник для cтудентів філологічних спеціальностей "Українська експресивна лексика в словнику, мові та мовленні", 26 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, п'яти розділів, висновків, списків використаної літератури (651 позиція), основних лексикографічних праць та їх умовних скорочень (42 позиції), джерел фактичного матеріалу та їх умовних скорочень. Основний текст викладено на 445 сторінках, загальний обсяг дисертації - 501 сторінка комп'ютерного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, сформульовано його мету і завдання, схарактеризовано предмет, об'єкт, методи та джерела фактичного матеріалу, указано на зв'язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, подано форми апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають загальну концепцію, теоретичні й практичні результати роботи.

У першому розділі - "Теоретичні аспекти семантико-функціонального аналізу експресивної лексики" - розглянуто експресивну лексику як об'єкт лінгвістичних досліджень, визначено найефективніші методи її вивчення та критерії виділення, з'ясовано межі експресивів та їхні специфічні ознаки, обґрунтовано теоретичні засади витлумачення основних категорій, пов'язаних з експресивністю, розмежовано поняття “експресія” та “експресивність”, запропоновано новий підхід до їх вивчення, виявлено й схарактеризовано типи лексичної експресивності та семантичні класи експресивних слів в українській літературній мові, проаналізовано ступінь відображення української експресивної лексики в Словнику української мови (1970-1980), запропоновано нову лексикографічну схему тлумачення експресивних значеннєвих планів.

Аналізована лексика як особливе та специфічне явище української літературної мови принагідно досліджувалася із соціолінгвістичного (В.М. Русанівський, Л.О. Ставицька, В.А. Чабаненко, О.Г. Тодор та ін.), лексикологічного (М.А. Жовтобрюх, Л.П. Жаркова, Г.М. Сагач, О.О. Тараненко та ін.), національно-культурологічного (С.Я. Єрмоленко, Н.М. Сологуб, А.К. Мойсієно, І.В. Кононенко та ін.), стилістичного (В.С. Ільїн, В.С. Калашник, В.П. Ковальов, В.А. Чабаненко, Л.О. Пустовіт та ін.) поглядів. Наявні досягнення експресології - новітньої спеціальної галузі мовознавства, яка сформувалася в межах антропоцентричної парадигми, поки що не дають підстав уважати, що всі проблеми, пов'язані з експресивністю, уже розв'язані. Найменш дослідженою залишається семантика українського експресивного слова та його функціональні особливості.

Лексична експресивність належить до найпродуктивніших, оскільки основне навантаження вербального вираження почуттєвих інтенцій мовця, пов'язане із суб'єктивним баченням і оцінюванням фрагментів картини світу, виконують лексичні одиниці та їхні лексико-семантичні варіанти. Маркований лексичний шар орієнтований не на номінацію типових денотатів, а на те, щоб виділити окремі об'єкти серед низки подібних, передати їхні особливості на тлі однотипних. Значущість експресивів для носіїв мови виявляється лише в певний конкретний період комунікації або зумовлюється мовленнєвою ситуацією, інтенціями мовця.

У сучасному мовознавстві існують різні підходи до витлумачення категорії експресивності. У роботі вона кваліфікується як семантична суперкатегорія, як феномен мови та мовлення, що становить поєднання статичних та динамічних явищ, пов'язаних із внутрішніми (поняттєвими) і зовнішніми (функціональними) аспектами дослідження експресивних лексичних одиниць. Експресивність слова як сукупність його семантико-функціональних ознак реалізується насамперед через експресивну функцію мови. Виконуючи одночасно дві функції, експресивне слово перебуває у зв'язках із денотацією і широким спектром аксіологічних, емотивних, образних, модальних інтенцій мовця, які репрезентують конотативний та образний компонент його семантики.

Маркована лексика є безпосереднім виявом експресивної функції мови, реалізація якої пов'язана зі специфічними рисами, ознаками, властивостями предметів і явищ, що певним чином відображаються в семантиці слова, закріплюються за окремими звуковими комплексами та виступають стійкою основою відтворення аксіологічних висновків та емоційних станів мовців. Виділена експресивна функція слова не може вступати в субординаційні відношення з номінативною та іншими функціями, оскільки їхня ієрархічна система не передбачає поділу на важливіші, соціально значущіші та другорядні, додаткові, “нижчі”.

Будь-яка функція взаємодіє з іншими, вони доповнюють одна одну. Важливість кожної з них буває різною в конкретних комунікативних актах, що зумовлюється низкою як мовних, так і позамовних чинників. Аналіз лексичного експресивного складу, вибудуваного на принципі антропоцентризму й активно вживаного в його первинній та вторинній експресивних функціях, дозволяє говорити про наявність універсальних і національно-специфічних рис у позначенні конкретних фрагментів картини світу.

Різноаспектний аналіз експресивної лексики передбачив використання комплексу методів і прийомів із метою якнайповнішого з'ясування її складу та специфічних ознак. Ефективними у випадках розмежування експресивів та нейтральних слів є два методи - інтуїції та ідентифікації, які дозволили здійснити первинний збір лексичного матеріалу. Не менш важливими є й такі методи:

- дефініційного аналізу, що виявляє в семантичній структурі лексеми конотативний та образний компоненти, їхню співвіднесеність із денотативним;

- компонентного аналізу, який передбачає виділення інтегральних та диференційних, потенційних сем, виявлення ядерного та периферійного статусу емотивно-аксіологічних сем, розмежування різних типів конотативних структур лексичних значень експресивів; метод контекстуального аналізу, ефективність якого особливо помітна у випадках дослідження експресивів, значеннєві плани яких характеризуються багато компонентів, а також залежністю від суміжних лексем.

Ці поняття не тотожні: перше мислиться як невизначеність денотата (референта) слова чи його лексико-семантичного варіанта або як нечітке розрізнення значень у полісемічному слові (лексемі), а друге - як багато компонентів семантичної структури експресива, яка поєднує кілька компонентів. Експресиви, належні до різних семантичних типів, характеризуються неоднаковим ступенем дифузності. Найвищий ступінь властивий експресивно-дейктичним лексичним одиницям із надто розмитою семантикою (недотепа), другу позицію займають експресиви з менш розмитою семантикою (шугати), на третьому місці метафоричні експресивні лексико-семантичні варіанти (голуб).

Експресивний словниковий шар виокремлено на тлі нейтрального й кваліфіковано як дещо периферійний щодо центру лексичної системи - складу нейтральних загальновживаних лексем. Експресивність слова виявляється через протиставлення: нейтральна (номінативна) лексема - експресивна (емотивна, оцінна, образна).

Наявність опозиційних пар (бінарних протиставлень: чиста номінативність - оцінність, нейтральність - емотивність, поняттєвість - образність, нормативність - інтенсивність, питомість - чужорідність, узуальність - оказіональність тощо) є підставою для виділення експресивної лексики в окрему підсистему. Критеріями розрізнення нейтральних та експресивних лексичних одиниць (лексико-семантичних варіантів) на семантичному рівні є такі чинники:

1) домінантна функція слова (номінативна чи експресивна);

2) специфіка семантичної структури (відсутність/наявність конотативного та образного компонентів);

3) відсутність/наявність формальних показників експресивності;

4) відсутність/наявність впливу контекстуально суміжних слів на семантичний план лексеми;

5) специфіка словникових тлумачень (відсутність/наявність метамовних лексем і висловів, що інформують про домінування емотивно-оцінних елементів, а також власне експресивних та стилістичних ремарок чи їхніх поєднань).

Експресивна лексика - це якісно й функціонально своєрідний тип номінації, що репрезентує широкий і різноманітний діапазон варіювання та імпровізації семантики мовних одиниць, їхніх емотивно-оцінних планів, напр.:

- військо, армія та воїнство, рать;

- боєць, воїн, вояк і витязь, звитяжець, войовник, ратник, ратоборець, вояка, воячисько, воячня;

- одяг й облачення;

- збори, зібрання та збіговисько, збіговище;

- товариство, компанія та братія, шатія, шатія-братія;

- хитрощі й викрутні;

- розумний і розумака, розумаха, мудрагель, розумник;

- прибулий і приблуда;

- просити й благати;

- грати й триндикати;

- умовляти й уговкувати;

- величатися, пишатися й бундючитися, заноситися, пиндючитися, приндитися, індичитися, чванитися, кокошитися, гороїжитися;

- зрозуміти й втелепати;

- наслідувати й мавпувати;

- смакувати й облизуватися тощо.

Одночасно слід констатувати, що експресивам властиві (повністю або частково) майже всі ті риси та ознаки, якими традиційно характеризується передусім нейтральна лексика. Найважливішими серед них є:

1) органічний зв'язок із позамовними фрагментами національної картини світу;

2) вплив науково-технічних, суспільно-економічних та культурних змін, які відбуваються в суспільстві;

3) першорядна роль людського чинника;

4) належність до однієї лексико-семантичної системи;

5) максимальна відкритість;

6) постійне активне поповнення новими словами та лексико-семантичними варіантами;

7) належність до активного лексичного шару;

8) сталість лексичних значень;

9) багатство парадигматичних, асоціативних та синтагматичних відношень і зв'язків.

Однак експресивні слова мають низку специфічних рис та ознак, які лежать в основі критеріїв їхнього виділення й виступають вагомими чинниками розмежування нейтральної номінації й експресивної, з-поміж них:

1) експресивна функція, з якою співвідноситься лексична одиниця;

2) компоненти семантичної структури;

3) наявність формальних ознак та неформальних показників експресивності слова;

4) особливості контекстуального оточення та ін.

До елементів контексту, чинників, що посилюють та увиразнюють емотивно-аксіологічні семантичні структури, актуалізують експресивний значеннєвий план, належать:

1) “присутність” у межах контексту суб'єкта мовлення, що виявляється у вживанні лексики, яка забезпечує емоційне оцінювання фрагментів картини світу;

2) уживання вигуків у поєднанні зі вказівними займенниками та частками;

3) лексичні повтори;

4) уведення експресу до складу синонімічних рядів, антонімічних пар, градаційних конструкцій, порівняльних зворотів, індивідуально-авторських метафор, трансформованих фразеологічних одиниць тощо;

5) типові синтаксичні позиції, у яких виступають передусім іменники: звертання, означення, присудок;

6) стилістичне та семантичне контрастування експресу у межах висловлення (контексту);

7) особливе інтонаційне оформлення, яке передбачає залучення паралінгвістичних засобів (жестів, міміки) у живому афективному мовленні. Визначаючи критерії виділення експресивів та їхні межі, важливо враховувати, що лексична експресивність може бути не лише явищем мовним (системним, узуальним, інгерентним), а й мовленнєвим (ситуативним, тимчасовим, контекстуальним, адгерентним), і розрізняти експресивність двох видів:

1) експресивність мовлення;

2) експресивність мовних одиниць, а у зв'язку із цим і відповідно зміст понять “експресія” та “експресивність”.

Усі критерії виділення маркованих слів сконцентровані навколо трьох основних параметрів, які визначають стійкість експресивної семантики:

- лексико-семантичного;

- морфемно-семантичного;

- контекстуально-семантичного.

У роботі виділено п'ять основних типів лексичної експресивності (денотативно-конотативну, конотативно-денотативну, власне конотативну, функціонально-семантичну та функціонально-стилістичну), що дозволило здійснити розмежування понять "експресія" та "експресивність". Експресія слова з'ясовується у висловленні, через контакти з іншими лексичними одиницями, це спеціально створений мовленнєвий ефект, особливий ситуативно-контекстуальний статус лексеми. Вона сприймається як зовнішній маркер, який пов'язаний з уживанням слова в стилістично нетиповому для нього контексті, невластивому мовному оточенні, що виявляється у зв'язку із закріпленістю відповідної лексеми за певною системою (напр., українською літературною (нормованою) мовою, з одного боку, і українськими соціальними та територіальними діалектами, з іншого), стильовою сферою, національно-культурними, часовими маркерами, якими позначені окремі групи лексичного складу мови. Експресія слова може мотивуватися чи зумовлюватися експресивністю суміжної лексичної одиниці, несподіваними асоціаціями, що є відображенням динамічних процесів у мовленні, вона потенційно властива всім повнозначним словам, необхідні лише умови для її актуалізації. Отже, експресія - це функціонально-стилістичний аспект експресивності.

Експресивність являє собою семантичну (внутрішню) суперкатегорію, своєрідну “призму”, через яку осмислюються емотивно-оцінні значеннєві плани, пов'язані з певними звуковими комплексами, тоді як експресія - явище власне функціональне (зовнішнє), яке належить, відповідно, до категорій стилістичних. Експресивність може ґрунтуватися або на основі денотації та конотації, або тільки конотації. У зв'язку із цим остання кваліфікується як явище первинне (у лексемах із власне конотативним типом експресивності) і вторинне (у лексемах із денотативно-конотативним типом експресивності).

На основі п'яти типів лексичної експресивності виділено сім семантичних класів експресивів (І - емотиви-афективи (лебідонька, бузувір), ІІ - емотиви-оцінки (бурса - про ПТУ), ІІІ - конотативи-оцінки (базіка, неотесаний), ІV - інтенсиви-емотиви (несосвітенний, страшенний), V - інтенсиви-оцінки (сонько, верства3П), VІ - емотиви-символи (калина, барвінок), VІІ - емотиви-образи (зірка 2П, піщинка 2П)), які здатні утворювати велику кількість частиномовних семантичних типів та підтипів.

Значна частина експресивних слів (І, ІV і V класи) вирізняється дифузністю семантики, яка є наслідком зневиразнення денотативного макрокомпонента. Це суттєво впливає на статус експресивного слова, яке часто сприймається як універсальний засіб вияву найрізноманітніших емотивно-оцінних висновків або як маркований інтенсив. Стрижневим компонентом, виділеним в ієрархічній типології семи семантичних класів, є емотивний, якому відведені домінантні позиції в шести з них. Другу позицію займає оцінний компонент (відповідно три із семи), третю - інтенсивно-параметричний (два із семи).

Семантика експресивів у Словнику української мови (далі - СУМ) розкривається різними методами й способами. До найважливіших належить описовий метод, який передбачає використання формул на зразок "про людину, яка…", "той, хто…", "дуже...", "виконувати які-небудь дії з особливою силою..." тощо. Сприяють лексикографічній інтерпретації синоніми та антоніми, дібрані до експресивів, семні конкретизатори експресивного значення, орієнтація на синтагматичні зв'язки та наявність/відсутність формальних показників експресивності. Особливо актуальною є проблема ілюстративного матеріалу, який повинен конкретизувати дифузність значення експресивів, розкрити їхній денотативний, конотативний та образний плани. Аналіз експресивної семантики слів, належних до різних частин мови, виявив як загальні, так і специфічні основи лексикографічної інтерпретації. Перші репрезентовані емотивним та оцінним компонентами, а другі - образним компонентом та інтенсивно-параметричним компонентом.

Словникова стаття передбачає структуризацію - виділення денотативної та конотативної частин. Важливим складником останньої є позначки, які маркують семантику експресивної лексеми, дають їй емотивно-аксіологічну кваліфікацію, а не лише вказують на функціонально-стильову належність слова. Експресиви основних трьох класів являють собою значну частину узуального експресивного фонду, тому вони повинні мати повноцінне лексикографічне відображення. Це можливе через використання довгих ланцюжків ремарок до окремих експресивних слів та через залучення достатньо інформативного ілюстративного матеріалу, який повно передає денотативний і конотативний плани та ієрархічні відношення між компонентами семантичної структури експресива.

Видається доцільним лексикографічну схему експресивів у новому спеціальному словнику маркованої лексики репрезентувати шляхом поєднання не менше чотирьох зон, а саме:

1) заголовне слово;

2) семантична;

3) дистрибутивна;

4) ілюстративна.

Найважливішою є друга, яка містить відомості про кількість експресивних семем у складі заголовної лексеми, систему експресивних ремарок (на зразок експрес., емот., емот.-афект., оцін., емот.-оцін., підсил., емот.-підсил., підсил.-оцін., емот.-образн., емот.-символ., схвал., несхвал. тощо). Третя зона передбачає інформування щодо кого (чи про кого (що)) уживається експресив або його лексико-семантичний варіант (про людину..., про жінку..., про дитину..., той, хто..., про дуже... та ін.) та наводяться слова, з якими найчастіше сполучається заголовне слово. Четверта містить цитати художніх, публіцистичних контекстів або розмовної мови, які слугують додатковим чинником з'ясування експресивних значень. Вважаємо, що сучасний досить високий рівень розвитку української лексикографії забезпечить усі необхідні умови для створення словника експресивної лексики української літературної мови, якого поки що немає.

Другий розділ - "Особливості семантики експресивних лексичних одиниць" - присвячений аналізові конотативного, денотативного та образного компонентів семантичної структури експресивного слова. Установлено, що основою семантики експресива є емотивний компонент конотації, розкрито статус оцінного компонента конотації, виділено новий інтенсивно-параметричний компонент як показник експресивності лексичної одиниці, обґрунтовано образний компонент як факультативний складник семантики експресивного слова.

Лексична експресивність як семантична суперкатегорія репрезентована в мові та мовленні такими субкатегоріями, як емотивність, оцінність, інтенсивність та параметричність. До головних і визначальних, проте факультативних категорій належить образність. Складники експресивності, що формують поняттєвий план конкретної семеми, представляють його як самостійно (дуже рідко), так і в найрізноманітніших комбінаціях (зазвичай). Межі між компонентами ледь помітні, оскільки експресивні семантичні плани знаходяться в безперервному русі, зазнають модифікації від одного суб'єкта мовлення до іншого, від контексту до контексту, від ситуації до ситуації, а тому не завжди чітко відчутні й сприймані.

Розмежування експресивів та номінативів часто здійснюється не на словесному, а на лексико-семантичному рівні. Особливості значеннєвих планів експресивів полягають у тому, що вони поєднують аспекти номінації і емотивної оцінки, є неоднорідними. До них належать лексеми, які позначають денотати, що сприймаються як “експресивна” (нетипова, незвичайна, нерегулярна) реальність. Мовним досвідом така експресивність "переноситься" на слово - фіксується і відтворюється в семантичній структурі, ускладнюючи її конотативними або образними семами. І перші, і другі виникають не самостійно, а на ґрунті складників денотативного макрокомпонента, тому й належать до похідних явищ. Інша експресивна лексична підсистема репрезентована експресивами, що є наслідком вербального відображення суб'єктивних намірів мовця. Конотацію таких експресивних слів слід кваліфікувати як домінантну й первинну.

Семантична структура експресивного слова зазвичай поєднує кілька макрокомпонентів, безпосередньо пов'язаних зі значеннєвим планом та його ідентифікацією. Їхня значущість у семантичній структурі конкретного експресива неоднакова. Вершину експресивності становить конотативний макрокомпонент, репрезентований емотивним та оцінним компонентами, які можуть належати до первинних і самостійних елементів або актуалізованих, похідних, вторинних. Інтенсивно-параметричний компонент належить або до денотації, або до денотації й конотації одночасно. У семантиці експресивного слова він виступає стимулом конотативних сем `емотивність' та `оцінність', що формують експресивний значеннєвий план.

Семантика експресивного слова суттєво відрізняється від семантики нейтрального завдяки обов'язковості та значущості насамперед конотативного компонента, який завжди поєднується з денотативним і рідше - з образним. Двох або трьох компонентів семантичної структури експресивного слова - типова його ознака, яка є виявом злиття денотативної сутності з емоційно-аксіологічним та образним світом мовця. Отже, специфіка семантики експресивів, пов'язана передусім із полікомпонентністю їхніх семантичних структур та різною частиномовною належністю, дає підстави стверджувати: семантичний план експресивними семами являє собою комплексне утворення, яке найчастіше репрезентоване поєднанням емотивного та оцінного компонентів, до яких можуть додаватися інтенсивно-параметричний та елементи, належні до образного макрокомпонента. Емотивний та образний компоненти передбачають наявність один одного, вони взаємно доповнюються, увиразнюються, збагачуються. Стимулами емотивно-оцінних значеннєвих планів є інтенсивно-параметричний компонент та образний макрокомпонент.

Формування семантики експресивів відбувається на основі поєднання онтологічно різних складників. На рівні об'єктивної дійсності сполучаються елементи почуттєвої сфери (емотивний компонент), раціонально-логічної (критерії, які моделюють аксіологічний план (оцінний компонент)), денотативної (семи, які передають силу, міру ознаки й інтенсивність перебігу дії тощо (інтенсивно-параметричний компонент)) і виразники образно-символічної (атрибути духовного (колективного чи індивідуального)) та асоціативно-емпіричної інформації (образний макрокомпонент)). Усі складники семантики експресивного слова виконують свої функції: слугують експлікації емоцій, почуттєвих реакцій, оцінок, виявляють специфічність денотатів, їхніх інтенсивно-параметричних показників, арсеналу образно-символічних екзистенцій. Згадувані інгредієнти можуть бути по-різному представлені в ієрархічній структурі експресива. Стилістичне забарвлення є лише тим тлом, яке сприяє максимальній реалізації емотивно-оцінних та образних планів.

Непорушної межі між елементами денотативного й конотативного планів немає. Зміни в семантичних структурах найвідчутніші на рівні діахронії. Зіставний аналіз матеріалів двох словників (Б. Грінченка та СУМу) виявив, що емотивно-оцінні семи можуть зневиразнюватися, навіть зникати або переходити до денотації. І навпаки - нейтральні за походженням семантичні структури лексичних одиниць здатні розвивати експресивний потенціал.

У семантичній структурі експресива стають очевидними такі параметри емотивного компонента:

1) види (схвалення/несхвалення);

2) характер емотивно-оцінного ставлення (ласка, замилування, захоплення, співчуття, доброзичливість, фамільярність, іронія, осуд, зневага, презирство тощо);

3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний)/вторинний (похідний));

4) поєднання з іншими складниками семантичної структури слова;

5) типи вираження (слово, основа, демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні суфікси, лексико-семантичні варіанти, паралінгвістичні засоби тощо);

6) походження (узуальний/оказіональний, інгерентний/адгерентний);

7) способи вияву опозиції:

а) емотивне - нейтральне;

б) позитивне - негативне;

в) денотативні семеми - конотативні семеми;

г) узуальний (загальномовний, актуальний, позатекстовий) - потенційний (контекстуальний).

Важливу роль у моделюванні семантичних структур експресивів відіграє оцінний компонент, який маркує їхній поняттєвий зміст, виділяє серед низки інших. Оцінний компонент може репрезентувати різні аксіологічні плани, виступати чинником, який бере участь у структуруванні лексичних значень, де взаємодіють логічні та емотивно-оцінні плани. Оцінні семи найчастіше перебувають у зв'язках з емотивними. Поєднання двох компонентів в одній семантичній структурі передбачає виділення трьох типів оцінки - раціональної (логічної), емоційно-раціональної та власне емоційної. Частка раціонального й емотивного в семантиці лексичних одиниць та ступенювання аксіологічної ознаки чітко виявляється на тлі їхнього зіставлення (зрадник - запроданець - іуда).

Оцінному компонентові в семантичній структурі експресива властиві такі суттєві ознаки:

1) різновиди (позитивний/негативний);

2) зміст (раціонально-логічний, емоційно-раціональний, власне емоційний);

3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний)/похідний);

4) комбінування з іншими складниками семантичної структури слова;

5) засоби вираження (слово, основа, демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні суфікси, лексико-семантичний варіант, паралінгвістичні засоби тощо);

6) походження (узуальний/оказіональний, інгерентний / адгерентний);

7) характер вияву опозиції:

а) оцінне - нейтральне (Д1К1 - Д1);

б) позитивне - негативне (Д1К1 ("+") - Д1К1 ("-"));

в) денотативні семеми - конотативні семеми (Д1, Д2 - К1, К2);

г) узуальний (загальномовний, актуальний, позатекстовий) - потенційний (контекстуальний).

Емотивний та оцінний компоненти кваліфіковано не як доповнення (семний додаток) до денотативного макрокомпонента, а як збагачення останнього новими семантичними елементами.

Значущість інтенсивно-параметричного компонента виявляється у зв'язку з денотатом, який належить до нетипових, специфічних. Експресиви фіксують відхилення від норми з погляду інтенсивно-параметричних особливостей об'єктів, ознак, дій, станів тощо. Інтенсивно-параметричний компонент у семантиці експресивного слова зазвичай ускладнюється додатковими емотивно-оцінними й образними семами, які досить часто передають не реальні (об'єктивні) показники, а суб'єктивне уявлення про них окремої особи чи всього колективу.

Характеризуючи інтенсивно-параметричний компонент у семантичній структурі експресива, виділяємо такі його позиції:

1) різновиди (підсилення (інтенсивність)/ослаблення);

2) зміст (характеристика особи, ступеня вияву ознаки, темпу протікання дії тощо);

3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний));

4) комбінування з іншими складниками семантичної структури слова;

5) засоби вираження (слово, основа, демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні суфікси, лексико-семантичні варіанти, паралінгвістичні засоби тощо);

6) походження (узуальний/оказіональний, інгерентний/адгерентний);

7) характер вияву опозиції:

а) інтенсивність/екстенсивність;

б) інтенсивне - нормативне, екстенсивне - нормативне;

в) денотативні семеми - конотативні семеми;

г) загальномовний (актуальний, позатекстовий) - потенційний (контекстуальний).

Виявлено безпосередні впливи на формування експресивних значеннєвих планів образного компонента, який забезпечує емпіричну характеристику денотатів.

Сутність змодельованих почуттєво-оцінно-образних намірів мовця виявляється через семантику тих лексичних одиниць, які передають оцінку-ставлення суб'єкта до фрагментів картини світу або вказують на сукупність ціннісних ознак референта, або визначають відповідність/невідповідність його кваліфікації загальноприйнятим соціальним нормам із залученням образних елементів. Почуттєво-образна оцінність ґрунтується на антропоцентричних засадах категоризації денотативного світу й залежить від намірів суб'єкта мовлення. Визначення статусу образного компонента у семантичній структурі експресивного слова зазвичай пов'язане з проблемою інтеграції оцінності, емотивності та образності (горіховий погляд, іржавий сміх, горобиний крок).

Семантика експресивів із домінантним образним компонентом виявляється через призму внутрішньої форми або семантичної мотивованості. Специфічність цих показників з'ясовується на підставі зв'язків фонетичного комплексу з етимологічним значенням, внутрішньою формою, її здатністю моделювати почуттєво-образні значеннєві плани лексеми, вказуючи на зв'язки з найближчими попередниками. Образний макрокомпонент відбивається в семантичних структурах лексем двох груп:

1) із семантичною внутрішньослівною мотивацією (пряме значення пояснює (мотивує) метафоричне (вихор 2П, кислий 3П));

2) із міжслівною мотивацією (у ролі мотиватора виступає однокорінне слово (остовпіти - стовп, підбрехач - брехати).

Емотивно-оцінної неузгодженості між мотиватором і мотивувальним словом здебільшого не буває, оскільки аксіологічний план у них зазвичай однополюсний. До ознак, на ґрунті яких відбуваються перенесення (семантична внутрішньослівна мотивація) в іменних формах, належить зовнішня схожість (колір, розмір, форма, функція) та внутрішні властивості; у дієслівних - абстраговані характеристики дій, процесів, станів тощо.

Образний макрокомпонент у семантичній структурі експресива має такі показники (ознаки) функціонування:

1) різновиди (конкретність, картинність, яскравість);

2) зміст (метафора (зообрази, ботаобрази та ін.), метонімія, синекдоха);

3) статус у семантичній структурі слова (первинний (домінантний));

4) комбінування з іншими складниками семантичної структури слова;

5) засоби вираження (слово, лексико-семантичний варіант);

6) походження (узуальний/оказіональний, інгерентний/адгерентний);

7) характер вияву опозиції:

а) образне - безобразне;

б) мотивоване - немотивоване;

в) жива внутрішня форма - мертва внутрішня форма;

г) загальномовний (актуальний, позатекстовий) - потенційний (контекстуальний).

Фактичний матеріал дає підстави виділити такі різновиди експресивних значень:

1) прямі (задрипаний, прибрьохати);

2) переносні (ягідка, зубр);

3) прямі зв'язані (безпросвітний, нестерпний);

4) переносні зв'язані (собачий (холод), вовчий (апетит)).

В експресивах першої групи емотивний компонент злитий з оцінним, відповідно другої - з образним макрокомпонентом, третьої - з параметричним компонентом, четвертої - з інтенсивно-параметричним компонентом та образним макрокомпонентом. Усвідомлення та виявлення експресивного значеннєвого плану лексичної одиниці відбувається на тлі зіставлення його з семантичною структурою нейтрального слова. Експресивні та нейтральні значення перебувають у двох відношеннях:

1) семантичного мотивування;

2) синонімії.

Цим зумовлена вторинність емотивних значень у семантиці експресивів і загалом у мовній системі, яка фіксує не лише думки, а й усю психічну діяльність людини.

У третьому розділі - "Засоби вираження експресивної семантики лексичних одиниць" - виокремлено формальні показники експресивності лексичних одиниць (їхні фонетичні та словотвірні ознаки) і неформальні (лексичні та семантичні маркери експресивності слова).

Лексична експресивність - явище марковане й певним чином мотивоване. Аналіз засобів вираження лексичної експресивності виявив, що для неї характерні такі різновиди мотивації: фонетичний, словотвірний, лексичний та семантичний, які залучають до свого складу одиниці трьох мовних рівнів - фонетичного, морфологічного та лексико-семантичного. Кожен різновид мотивації має у своєму розпорядженні показники, які виступають безпосередніми вербальними засобами реалізації експресивного значення слова. До них належать: фонетичні (звукові повтори, звуконаслідування, звуковий символізм, наявність специфічних звукосполук, фонетична екзотичність слова тощо), словотвірні (афікси суб'єктивної оцінки), лексичні (виразна експресивна внутрішня форма, мотивована зазвичай на словотвірному рівні), семантичні (образно-переносні (метафоричні та метонімічні) значення, що виникли внаслідок експресивної (передусім оказіональної) номінації).

Механізми, що забезпечують реалізацію експресивних значень лексем, ґрунтуються на фонетичних, словотвірних та семантичних контрастах (нейтральне - експресивне). Для експресивів характерне порушення фонетикного закону врівноваження голосних і приголосних, їх повтори та специфічні сполучення, що забезпечують незвичайність звукового оформлення. Словотвірний контраст виявляється у випадках наявності/відсутності експресивного лексичного або структурного мотиватора: використання експресивних твірних основ, афіксів суб'єктивної оцінки, модифікація та трансформація фразеологічних одиниць і творення на їх базі експресивів-композитів, функціонування специфічного складу лексем - оказіоналізмів, які своєю формальною інновацією чітко виокремлюються на тлі узуально нейтральних. На семантичному рівні контраст експресивних і нейтральних значеннєвих планів з'ясовується на основі складників їхніх структур. Семантика експресива значно багатша, вона вирізняється у зв'язку з наявністю емотивного, оцінного, інтенсивно-параметричного компонентів та образного макрокомпонента, які входять до семантичних структур як самостійно, так і в найрізноманітніших поєднаннях. Специфічність експресивного змісту передбачає специфічність форми.

Особливий, національно маркований експресивний ефект забезпечують демінутивно-мейоративні (меліоративні) суфікси, механізми, що зумовлюють порушення усталених норм сполучуваності морфем та лексичних одиниць і ведуть до розвитку нових переносних значень. Повне узгодження експресивної форми й експресивного змісту підтверджують оказіональні інновації та слова, утворені від експресивних основ, які зберігають відношення: мотивувальне (твірне) і мотивоване (похідне). За такої умови експресивність мотивувального маркує нове мотивоване значення лексичної одиниці, яка зберігає позитивну/негативну емотивну оціненість мотиватора.

Різнорівневі засоби вираження лексичної експресивності не лише активно взаємодіють між собою, а й компенсують або посилюють один одного. У зв'язку із цим вибудовується шкала лексичної експресивності, що бере свій початок від слів, у яких відсутня кореляція позначуване - означальне (семантичні експресивні деривати на зразок мімоза 2П), і завершується лексемами з чітко виявленими специфічними формами (словотвірні деривати на зразок хлопчисько), з властивою їм кореляцією між планом змісту й планом вираження.

Серед засобів вираження "кількісної" експресивності іменників виділяються демінутивно-меліоративні й аугментативно-пейоративні суфікси, які тільки умовно можна вважати носіями денотативних сем `дрібність' або `збільшеність' речі. Вони виступають не самостійними складниками семантичних структур, а поєднуються з емотивним та оцінним компонентами, аксіологічний діапазон яких досить широкий, тому що пагони емотивно-оцінних значень виходять далеко за межі інваріантних сем `схвалення/несхвалення', `добре/погано'.

Нейтральна семантика, закладена в значеннєвому плані вихідних іменників (мотивувальних слів, основ), досить легко трансформується, поєднуючись з окремими суфіксами або префіксами, які надають похідним словам не лише нового звукового оформлення, а й експресивного значення, інколи зовсім несподіваного. Префіксальне вираження емотивно-оцінних значеннєвих планів помітно поступається суб'єктивній суфіксації не тільки на рівні семантики, а й із погляду формально-граматичного. Словотвір прикметників та дієслів за допомогою експресивних суфіксів - явище хоч і менш характерне для української мови, проте досить яскраве, самобутнє, специфічне й національно марковане.

Значний експресивний потенціал властивий складним словам, які органічно поєднали стислість емотивно-оцінних висновків і семантичну багатоплановість та влучність, яскравість. Експресиви, утворені шляхом слово-, осново-складання, виявляють зв'язки з метафоричними словосполученнями або трансформованими чи згорненими (утвореними шляхом компресії) стійкими сполуками.

Серед аналізованих експресивів виділяються деривати, які є наслідком лексико-семантичного способу словотворення, тобто різних типів перенесень, що репрезентують семантичні показники лексичної експресивності. До найтиповіших належить метафоризація та метонімізація. Для експресивів характерне досить широке поле переносних значеннєвих планів, основу яких становлять зазвичай семи, зафіксовані в прямих номінативних значеннях, оскільки похідні експресивні семеми не можуть виникати самостійно. Їхній характер мотивується семантичним інваріантом (денотативним макрокомпонентом), який визначає позицію певного слова в лексичній системі. Зрозуміти експресивну метафору або метонімію допомагають національні стереотипи, на ґрунті яких змодельовані такі перенесення.

Виникнення експресивних лексико-семантичних варіантів - явище специфічне, воно не завжди збігається з процесом розвитку звичайної (нейтральної) багатозначності слова, оскільки маємо не традиційне називання (позначення) нових денотатів за допомогою вже наявної в мові форми (фонетичного комплексу), а появу або трансформацію образних емотивно-оцінних значеннєвих планів, спрямованих насамперед до антропосфери. Розвиток експресивних значень проходить шлях від називання до емотивного оцінювання, тобто від конкретного до абстрактного, від широкого до вузького (чи навпаки), від цілого до часткового, фрагментарного або від перенесення часткового на загальне тощо. Стійкі стереотипні уявлення щодо спроможності експресивів передавати певний характер оцінки (добре/погано) за допомогою різних лексико-семантичних варіантів зумовлюються як позамовними чинниками, так і суб'єктивними намірами мовців, індивідуально-авторською творчістю.