Перекладацький метод Григорія Кочура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перекладацький метод григорія кочура

Вступ

В історії українського перекладу ХХ століття є постаті, які визначили його розвиток на багато років наперед. До них належить і Григорій Кочур. Виступаючи 2000 р. в Києві на міжнародній конференції «Мови, культури і переклад у контексті європейського співробітництва», відомий російський перекладознавець, у минулому дисидент, Є. Еткінд сказав: «Україна може пишатися тим, що вона має таких стовпів художнього перекладу, як Григорій Кочур і Микола Лукаш. Жодна європейська країна не може похвалитися перекладачами такого штибу, які б перекладали з понад трьох десятків мов. Тут Україна тримає першість» [с. 51].

Для Григорія Порфировича Кочура - одного з керманичів української школи художнього перекладу минулого сторіччя, джерелом його теоретичних обґрунтувань та напрацювань були як погляди інших видатних перекладачів, так і власний аналіз художніх перекладів - чи то українців, чи то чехів, словаків тощо, але передусім, звісно ж, - власна творча манера та стиль перекладання, які втілювалися у його майстерно виконаних перекладах вершин світової поезії. Саме тому при докладному аналізі перекладацьких поглядів Г. Кочура аж ніяк не можна обійти увагою жодного з аспектів його діяльності: ані дослідницьких його статей, ані перекладів чи поезії, які він створив. Хоча, попри все, Г. Кочур не вважав свій стиль єдино правильним, усвідомлюючи, що кожен підходить до свого завдання по-різному, і чимало шляхів можуть привести до бажаних результатів.

Теоретичні ідеї Г. Кочура можна умовно поділити на ідеї, які стосуються етапів процесу перекладання, перекладацьких засобів, проблем співвідношення літератури і перекладу, і на погляди щодо окремих суто перекладознавчих проблем.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного вивчення творчості Г. Кочура для її цілісного осмислення, системного аналізу, який дозволив би виявити своєрідність перекладацького методу Г.Кочура, а також визначити місце перекладача в українському літературному процесі XX ст. Важливою залишається проблема художньої майстерності перекладу та його ролі у збагаченні й розвитку української мови. Оскільки творчість Г. Кочура вирізняється надзвичайним мовним багатством, стилістичною майстерністю, дослідження його перекладів не лише дозволить виявити основні риси індивідуально-авторського стилю перекладача, а, що найважливіше, продемонструє багатство української мови, яке реалізовано у перекладах Г. Кочура.

Мета дослідження полягає в осмисленні творчої спадщини Г. Кочура як унікального феномену української культури, вивчення концепції перекладача як головної ознаки його індивідуального стилю. Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:

· Узагальнити та систематизувати внесок Г. Кочура в історію українського художнього перекладу.

· Розглянути основні аспекти творчості майстра та їхній зв'язок із його перекладацькою діяльністю.

· Виявити основні принципи перекладацької концепції Г. Кочура.

· Дослідити особливості перекладів англійської поезії у виконанні Г.Кочура.

· Проаналізувати кочурівський переклад трагедії В. Шекспіра «Гамлет».

Об'єктом дослідження є переклади та науково-публіцистичні твори Г.Кочура.

Предмет дослідження - перекладацька концепція Григорія Кочура.

Матеріалом дослідження слугували перекладацькі розвідки та переклади Г. Кочура, зокрема його інтерпретація англомовних поетів Дж.Байрона, Е. Діккенсон, П. Шеллі, Т. Еліота та трагедія В. Шекспіра «Гамлет».

Методи дослідження. В даній дипломній роботі використовуються такі методи як зіставний, описовий, методи порівняльного, порівняльно-історичного аналізу та перекладознавчого аналізу.

Теоретична новизна дослідження полягає в тому, що в ньому всебічно висвітлено питання мовної та стилістичної майстерності перекладача, його перекладацького методу, особливості мови його перекладів.

Практичне значення роботи - результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі: теоретичних та спеціальних курсах з історії та теорії перекладу, зокрема, художнього перекладу, лексикології, лексикографії, стилістики, культури мови, бібліографознавства. Окрім того, матеріал дослідження буде корисним при написанні історії українського художнього перекладу та укладенні окремих бібліографічних покажчиків.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Місце і роль Григорія Кочура в українському перекладознавстві ХХ ст.

1.1 Формування перекладацького методу Г. Кочура та його творча спадщина

Дивовижне поєднання в одній особі поета, перекладача, історика, теоретика і критика перекладу дало можливість Г. Кочуру залишити глибокий слід в українському перекладознавстві. Серед численних поетичних перекладів майстра, які увійшли до збірки «Третє відлуння» [2], - твори античних літератур (давньогрецької та римської) та сучасних літератур світу (англійської, німецької, французької, іспанської, італійської, румунської, польської, російської, білоруської, словацької, чеської, естонської, латиської, литовської тощо). Саме вони є найкращим і найповнішим виявом творчої манери перекладача, зразком втілення його концепції поетичного перекладу. Однак аналізувати її можна також на основі глибокого вивчення теоретичних і літературно-критичних праць Г. Кочура, які зібрано у щойно виданій книжці «Література і переклад» [3].

Тим не менш, вважаємо за необхідно перед безпосереднім вивченням перекладної та наукової спадщини видатного перекладача, розглянути особливості його життєвого та творчого шляху, які вплинули на формування творчого методу майстра.

Р. Зорівчак відзначає, що вже у дитинстві Г. Кочур добре опанував церковнослов'янську мову. Самі собою увійшли в життя російська мова та література, французьку мову вивчав в університеті, всі інші -- самостійно. Навчаючись у Каліській гімназії у Мені, Григорій розпочав літературну діяльність: видавав тиражем в один рукописний примірник журнал «Зоря мистецтва». Водночас був і найактивнішим дописувачем до нього: уміщав там своєрідні літературознавчі статті, власні вірші, а також переклади [с. 12]. Згодом Г. Кочур так опише свої перші перекладацькі спроби: «Ніхто мене до цього не заохочував, ніхто з моїх колег-віршописців не перекладав нічого. Ніякого досвіду в мене, ясна річ, не було; про теорію не мав я найменшого уявлення: просто гортаю якийсь український "Декламатор" і вірш Надсона, відомий мені російською мовою, бачу в українській версії; беру до рук твори Мея -- знаходжу там у російському вбранні Шевченкові поезії. Отже, у людей таке є, то й мене потягло робити те саме» [31, с. 171].

Прагнення перекладати Г. Кочур відчував усе життя. Умів у перекладі долати неперекладне, робити його доступним для свого читача, знав велику радість творчості.

Згідно М. Василенко, у Мені, де Григорій Порфирович працював упродовж року після закінчення школи, відкрили книгарню «Книгоспілки», і там він придбав перші збірки М. Зерова, М. Рильського та П. Тичини. Після цього він став палким почитувачем раннього П. Тичини та неокласиків, зокрема М.Зерова. Цей визначний літературознавець пореволюційної України, критик і полеміст, незрівнянний (для свого часу) перекладач античної поезії бачив культурно-історичну місію українського відродження у тому, щоб переймати й розвивати далі найліпші скарби світового письменства [2]. «Антологія римської поезії» (К., 1920) М. Зерова, його книжка оригінальних віршів і перекладів «Камена» (К., 1924), том літературно-критичних статей «До джерел» (К., 1926), опубліковані в журналі «Червоний шлях» уривки з поеми «Про природу речей» Лукреція (п'ять уривків, приблизно третина твору, 1925, № 10) у його перекладі мали величезний вплив на молодого Г. Кочура, тому він 1928 р. вступив до Київського інституту народної освіти (статус університету було поновлено лише 1933 р.) передусім для того, щоб слухати лекції М. Зерова [60, с. 137]. Чимало теплих спогадів збереглося в нього про роки навчання, але найяскравіші враження залишилися від лекцій з історії української літератури, що їх читав М. Зеров. На здібну молодь М. Зеров мав величезний вплив. «Блискучий промовець, поет, критик, перекладач, людина енциклопедичних знань, він був, безперечно, найяскравішою постаттю серед загалом дуже сильного колективу педагогів факультету», -- писав про Миколу Костьовича Г. Кочур [5, с. 36--37; 45, с. 22].

Лекціями спілкування з М. Зеровим не обмежувалося. У той час були позалекційні студентські гуртки різного типу, серед них ГУКУС -- Гурток культури українського слова, яким керував М. Зеров. На його засіданнях виступали студенти з літературними доповідями або з власними спробами перекладу [60, с. 138].

Р. Зорівчак відзначає, що незабаром Григорієві Порфировичу поталанило ближче познайомитися з метром. Коли він навчався на першому курсі, професор С. Савченко, що вів факультативний курс французької мови, запропонував здібному юнакові перекласти дещо для антології французької поезії, яку він редагував разом із М. Зеровим. Після того як Григорій Порфирович вдало переклав вірші поета-парнасця Ф. Коппе «Перша» і «Теслярева родина», його було залучено до участі в антології. З відомих причин світу вона не побачила, частину перекладів утрачено, серед них і хрестоматійний вірш С. Малларме «L'Azur» у перекладі Григорія Порфировича (під назвою «Блакить»), Але він мав змогу особисто познайомитися з усіма неокласиками, учасниками антології -- «гроном п'ятірним нездоланих співців», і з А. Кримським [с.16]. Це знайомство сприяло професійному становленню Григорія Порфировича як літератора і перекладача. Адже неокласики, що творили поезію різьблено чітку, гранично відшліфовану, суворо продуману, уособлювали раціоналістичну течію, якої не вистачало загалом романтичній українській літературі. Від М. Зерова починається раціоналістичний відлік в українському художньому перекладі, що остаточно покінчив із травестіями, бурлесками, пародіями. С.Гординський так охарактеризував неокласиків: «М. Зеров і його послідовники не допускали ґвалтування законів української мови і її граматичних правил та вимагали абсолютної ясності стилю, добірного словника, правильної граматичної складні, логіки словесної конструкції» [4, с. 416--419]. Наведеними вище словами можна охарактеризувати й поетику Г. Кочура -- перекладача й автора оригінальних творів.

Як стверджує Ю. Лавріненко, ще одна співпраця була пов'язана з хрестоматією О. Білецького і М.Плевака. Працюючи в Харкові, тодішній столиці України, ці професори 1929 р. задумали випустити україномовну хрестоматію у п'яти томах, що мала відбити в найкращих її зразках увесь багатовіковий розвиток західноєвропейської поезії від античності до найновіших часів. 1931 р. з'явився третій том (література XVII--XVIII ст.), працювали над першими двома (античність, середні віки та доба Відродження). М. Зеров, як найавторитетніший латиніст, активно готував латинську частину, Г.Кочур (на той час уже знайомий з О. Білецьким) також перекладав для цієї хрестоматії. А часи ставали все важчі, все безжальніше знищувалися здобутки нашої культури. Однотомна хрестоматія античної літератури вийшла друком 1938 р., але в ній уже навіть не згадували ні М. Зерова, ні М. Плевака. Однак переклади М. Зерова побачили світ у хрестоматії анонімно [73, c. 8].

У студентські роки Григорій Порфирович працював у Лексичній картотеці української мови, заповнюючи картки для двох словників: загального українсько-російського та словника Шевченкової мови. Завдяки цій роботі він досить близько познайомився з академіком А. Кримським та з мовознавцями О. Синявським, В. Ганцовим, Г. Голоскевичем [Зорівчак, с. 19].

Як син селянина-незаможника, Г. Кочур спершу одержував стипендію, якої його позбавили, коли він був другокурсником: він з осудом відгукнувся про так званий процес над міфічною «Спілкою визволення України», від якого почалося катастрофічне винищення української інтелігенції. Як наслідок «інакодумця» не залишили в аспірантурі, хоча успіхи Григорія Порфировича в навчанні давали на це повну підставу. Він одержав призначення до Молдови, працював у Балті й Тирасполі. Згодом був завідувачем кафедри західної літератури та теорії літератури у Вінницькому педінституті й викладав ці дисципліни. Добра обізнаність зі здобутками світової культури, знання мов слугували важливими чинниками становлення Г. П. Кочура як перекладача. У той час він активно перекладав «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна. Писав також кандидатську дисертацію про творчість Е. Вергарна під керівництвом проф. С. Савченка.

На початку війни 1941 р. Педагогічний інститут було евакуйовано з Вінниці, а родину Кочурів відрядили до Полтавського педінституту, і через декілька тижнів вона опинилася на окупованій території. Коли ж німців вигнали з Полтави, подружжя Кочурів було заарештовано, їх звинуватили в «укрбуржнаці» (звична формула для тих часів) і засудили на десять років таборів і п'ять років поразки у виборчих правах [Зорівчак, с. 20].

Але й там, як доводить Б. Христинич, у страхітливих умовах ГУЛАГу, Г. Кочур крадькома працював над перекладами, залучав молодь до перекладацтва (зокрема, це стосується Д. Паламарчука, М. Василенка, Є. Дацюка, І. Савича). Протестом цій наджорстокій дійсності була його титанічна праця на ниві поетичного перекладу, його постійне студіювання європейських мов. З-за колючого дроту з високою напругою, після непосильної фізичної праці, він перекладав Й. В. Ґете, П. Верлена, Дж. Байрона.

У час хрущовської відлиги подружжя Кочурів було звільнено з таборів, згодом прийшла й реабілітація. 1962 р., повернувшись в Україну, вони оселилися в Ірпені. У тому ж році він став членом Спілки письменників України. Незабаром він поновив зв'язки з П. Тичиною, М.Бажаном, О. та А. Білецькими, Є. Дроб'язком та багатьма іншими діячами української культури. З'явилися й нові друзі та учні: Б.Антоненко-Давидович, І. Дзюба, М. Коцюбинська, І.Стешенко, М. Лукаш, Є. Сверстюк, І. Світличний, Л. Череватенко, М. Новикова, Б.Довгань, 3. Ґеник-Березовська, В. Вовк-Селянська та чимало інших. Іноді навідувався до Житомира, щоб поспілкуватися з Борисом Теном та Є. Кудрицьким, який наполегливо перекладав на сучасну українську мову «Граматику словенскую» І. Ужевича [1]. Загалом, як зазначає М. Коцюбинська, такі люди, як Б. Антоненко-Давидович і Г. Кочур, кожен по-своєму, були неоціненними у створенні середовища духу опору для шістдесятників, дисидентів, інакодумців. їхній авторитет був величезним [25, с. 377].

Історія перекладу щільно пов'язана з історією шістдесятництва. «Ця нова для України хвиля постала на погромі сталінщини, принаймні символічному, -- пише Лесь Танюк, -- ейфорійно вірилося, хотілося вірити, що найгіршому -- кінець, бо ж не може повторитися колишній ідіотизм масового душогубства й самогубства тепер, коли все названо своїми іменами, коли впала "залізна завіса" й протяги західної культури принесли нам Ремарка, Екзюпері, Гемінґвея, Камю, Кафку, заборонені раніше кордони навально перетнули до нас Ван Ґоґ, Модільяні і Пікассо, коли почала лунати нова музика, коли, нарешті, з чорного мороку таборів і забуття масово почали повертатися викреслені з життя люди» [93, с. 26].

У післякультівську відлигу, коли почалося поступове розкріпачення думки, коли покоління шістдесятників зайнялося «випростовуванням себе» (вислів В. Стуса) як мислячих істот, у літературному житті небувало активізувалося перекладацтво -- як надійний засіб залучення до світової культури. Водночас перекладацьке відродження політизувалося, набувало зовсім небажаних з погляду тоталітарного режиму форм.

Шістдесяті та початок сімдесятих років були дуже плідними у творчості Г. Кочура. Його переклади друкувалися у збірках вибраних поезій Ю. Тувіма (1963), Д. Гофштейна (1965), Я. Райніса (1965), М. Богдановича (1967), П. Верлена (1968), Ю. Словацького (1969), П.-Ж. Беранже і П. Безруча (обидві збірки -- 1970), Ц. К. Норвіда (1971). У 1964 р. разом із М. Рильським він видав антологію новітньої чеської поезії (від доби національного відродження -- початку XIX ст.). Того ж року, за редакцією М. Рильського, Леоніда Первомайського та Г. Кочура, вийшла антологія новітньої словацької поезії XIX--XX ст. Григорій Порфирович переклав чимало творів для обох антологій.

Г. Кочур боляче відчував вироблену віками неволі покірливість свого народу, тому чимало його перекладів таять у собі гостре вістря убивчої іронії й сатири, як, приміром, вірші К. Кавафіса «Чекаючи варварів» [65, с. 96], Я. Ріцоса «Останній обол» [65, с. 101], В. Шимборської «Діти епохи» [65, с. 243-244].

У тойже час Г. Кочур переклав трагедію «Hamlet, prince of Denmark» для шекспірівського тритомника, що мав вийти до чотирьохсотріччя від дня народження великого драматурга [38].

У 1965 р. видавництво «Дніпро» опублікувало Дантову книгу у віршах «Vita nova» («Нове життя») у перекладі М. Бажана, Д. Павличка, В. Житника, В. Коротича, А. Перепаді та І. Драча за редакцією Г. Кочура.

Науково-літературна громадськість Києва тих часів знала Г. Кочура і як ерудованого майстра усних виступів. Навколо його беззаперечного авторитету утворювалася молода когорта перекладачів, здатних споруджувати мости між українською і світовою культурою. Його виступи, зокрема на засіданнях Комісії перекладу в Спілці письменників, збирали небачено численну фахову аудиторію інтелектуалів, перетворюючись на свято поезії та вільної думки. І в цьому, як і багато в чому, Г. Кочур був гідним продовжувачем традицій М. Зерова.

1969 р. побачила світ перша збірка перекладів Г. Кочура «Відлуння», що охоплювала зразки поезії давньогрецької і давньоримської (перекладач завжди був творчо відданий античності), італійської, англійської, німецької, російської, білоруської, єврейської, литовської, латиської, грузинської; французької поезії Канади; поезії Сполучених Штатів та Латинської Америки; французької, польської та чеської (останні три літератури завжди були сферою особливого зацікавлення перекладача) [30]. У 1972 р. за редакцією Г. Кочура видавництво «Веселка» публікує збірку «Співець» -- із світової поезії кінця XVIII -- першої половини XIX ст. [88].

Після смерті М. Рильського (1964), у дуже важкий час, коли лютувала цензура, Г. Кочур став, по суті, керманичем школи українського художнього перекладу, центру морального опору тоталітаризмові. Попри планове замовчування та переслідування протягом декількох останніх десятиріч, він був причетний до кожної серйознішої ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Спершу, подібно до свого вчителя М.Зерова, а далі побратима М. Рильського, він доклав неймовірних зусиль як практик і теоретик перекладу, як вихователь перекладачів та перекладознавців, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу до національної культури. І це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову та літературу обмежували «домашнім ужитком», а масовий читач бездумно зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож українські перекладачі в Україні й за кордоном -- М. Лукаш, М. Бажан, М. Терещенко, В. Барка, І.Стешенко, Б.Тен, І. Качуровський, О. Зуєвський, В. Стус, Є.Дроб'язок, Д. Павличко, В. Мисик, Д. Паламарчук, О. Тарнавський, Т. Осьмачка, Й. Кобів, А.Перепадя, А. Содомора, В. Маслюк, М. Стріха, В. Лучук, І. Світличний, Л. Череватенко, Р. Лубківський, М. Габлевич, О. Сенюк, Є. Попович, М.Москаленко, Я. Кравець та багато інших -- переймалися не лише тим, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й тим, щоб ствердити повноцінність рідної мови, І ось у таких умовах, коли перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого оточення, а в Україні до політичних цькувань долучалася майже цілковита відсутність літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет [Зорівчак, с. 23]. Склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови значною мірою перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. «І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по "відлизі", якби її не підживлював -- невидимо, та все ж незмінно -- художній переклад такого рівня й такого самозречення?» -- ставить слушне риторичне запитання М. Новикова [75, с. 6].

Г. Кочур та його соратники продовжують і вдосконалюють перекладацькі принципи, що їх випрацювали І. Франко, М. Зеров, В. Державин та О. Фінкель. Вони домагаються оптимальної перекладацької інформації, уникають зайвої українізації перекладів, що в минулому набувала іноді рис бурлеску. За словами Р. Зорівчак, Григорій Порфирович був, зокрема, обережним щодо реалій -- не лише лексичних, а й структурно-конотативних, наприклад, стосовно демінутивних суфіксів у перекладах англомовної поезії. Мав якесь особливе відчуття щодо семантичних відстаней між синонімами [c. 34]. М. Новикова справедливо зазначала: «Просто та українська мова і в такому обсязі, в такій якості, розвиненості, витонченості, якою володів Кочур, сама собою уже кидала виклик і чиновницькому "канцеляритові", і безпам'ятному щодо власних коренів "суржикові"» [75, с. 6].

І ось у сімдесяті роки, у час горезвісних репресій проти «інакодумців» владні сили вирішили повторно відлучити Г. Кочура від літератури. Його почали обливати брудом у пресі, зокрема, 13 березня 1973 р. у газеті «Радянська Україна» -- органі ЦК КПУ, Верховної Ради і Ради Міністрів Української РСР -- було опубліковано статтю «Турист за дорученням» (авторами значилися Я. Радченко та Б. Чабан). У ній ішлося начебто головно про родину Горбачів з Німеччини (внесок якої до української культури значний), але своїм вістрям стаття була скерована проти Г. Кочура та І. Стешенко, їх названо літераторами похилого віку, що мають зв'язки з українськими буржуазними націоналістами з-за кордону [Зорівчак, с. 35].

Незабаром Григорія Порфировича виключили зі Спілки письменників, позбавили можливості друкуватися, заборонили листуватися з фахівцями з-за кордону. Водночас почалися гоніння на І.Стешенко й М. Лукаша. Довелося власні переклади друкувати під прізвищами друзів, зокрема Д. Паламарчука. Так, в антології «Світанок» Кочурові переклади сонетів Петрарки: 35-го («В полях, де тиша й самота німа...») та 132-го («Як нелюбов, то що ж це бути може?») -- опубліковано під прізвищем Д. Паламарчука [83, с. 27--28]. Коли 1979 р. вийшла двотомна антологія польської поезії, прізвища Г. Кочура там взагалі не було, хоча самого лише Ю. Тувіма він переклав 35 творів.

Але здолати Г. Кочура, примусити його перекреслити себе самого можновладцям було не під силу. Він пережив лиху годину хоч і в скруті, але з гідністю. Була в нього впевненість, що від літератури його відлучити не можна, бо література -- завжди там, де він. Майстер і далі працював, по-своєму керуючи перекладацьким процесом в Україні. В його, за виразом Р. Зорівчак, «Іртиському університеті» -- вільній академії українського художнього перекладу -- здобуло вишкіл чимало серйозних українських перекладачів та перекладознавців» [с. 40]. Сюди часто приїжджали дослідники з інших республік.

Терпеливо, не жаліючи часу, Г. Кочур допомагав початківцям оволодівати складними принципами науки. Застерігав, що перекладознавча стаття -- не реєстр перекладацьких курйозів, а глибокий філологічний аналіз із розкриттям своєрідностей у сприйманні світу, характерних для носіїв різних мов і культур; нагадував, що перекладач мусить якнайчутливіше дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око; учив позбуватися панегіричного тону, уникати кучерявих висловів -- тієї зайвої красивості; уважно стежити за власною мовою, яка повинна бути чіткою та прозорою; завжди пам'ятати, що поезія -- це мистецтво слова, і слово в перекладі повинно бути мистецьким; що до власних перекладів треба ставитися критично й учитися самому відчувати, де переклад, так би мовити, недотягує. Радив частіше заглядати до словників, наголошував, що словник можна читати як захопливу книжку, що художня література -- це мислення в образах, що мова повинна бути не доповненням до життя, а самим життям, що її можливості -- безмежні [Зорівчак, с. 45].

Григорій Порфирович постійно листувався зі своїми численними учнями, детально аналізував у листах їхні перші теоретичні дослідження, їхні перші строфи й цезури, знайомлячи їх із секретами перекладацької та загалом поетичної майстерності.

Поступово цензурний терор послаблювався. Від 1979 р. можна було публікувати переклади Г. Кочура, але на літературно-критичні та перекла- дознавчі статті заборона негласно тривала до другої половини 80-х років. Коли 1980 р. було опубліковано україномовну збірку віршів О. Блока, а в 1982-му -- Л. Новомєського та Янки Купали, там уже були переклади Г.Кочура. Чимало перекладів було опубліковано в збірці античної поезії «Золоте руно» 1985 р., включено до збірки вибраних поезій І. Волькера 1986 р., а в 1988р. -- Дж. Леопарді.

Наступного року Г. Кочур стає лауреатом перекладацької премії імені Максима Рильського Спілки письменників України. Ця премія, започаткована 1972 р., присуджується за найвищі досягнення в галузі перекладу українською мовою творів світової літератури, що збагачують скарбницю національної культури, сприяють її активнішому інтегруванню в загальнолюдський духовний процес.

Того ж 1989 р. у видавництві «Молодь» вийшла перша збірка власних віршів Григорія Порфировича «Інтинський зошит. Вірші 1945--1953 років» [46]. Р. Зорівчак характеризує її як «одну з великих сторінок нашої «невольничої музи» найвищого інтелектуального рівня, один з найзначніших осягів нашої поезії останніх десятиріч» [с. 47]. 1991 р. видавництво «Дпіпро» публікує збірку «Друге відлуння», куди ввійшла більшість віршових перекладів Г. Кочура, а також «Гамлет, принц данський».

У березні 1993 р. Наукове товариство імені Шевченка обирає Г.Кочура своїм дійсним членом і в серпні цього ж року, під час Другого конгресу Міжнародної асоціації україністів, нагороджує його медаллю імені Михайла Грушевського. 9 березня 1995 р. Указом Президента України Г. Кочуру присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка. На жаль, -- посмертно, але це присудження стало належним (хоча й запізнілим) визнанням його величезних заслуг перед українською культурою, його вагомого внеску до світової літератури.

Як згадує М. Стріха, за два дні до смерті, підключений до апарату штучної нирки, перемагаючи напади болю, Григорій Порфирович розпитував, чи не вийшов «Дон Кіхот» у перекладі М. Лукаша та А.Перепаді, турбувався, що не встиг написати передмови до збірки В. Вовк-Селянської [91; 92].

2000 р. виходить найповніша збірка його перекладів «Третє відлуння». Вона засвідчує, що її автор подарував українській перекладній літературі «здоровий корм духовий» (вислів І. Франка [97, т. 13, с. 121] -- поезії понад 130 авторів, перекладені з 28 мов, які репрезентують 33 національні літератури. Вона обіймає значний часовий період (двадцять сім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, VII--VI ст. до н. е.) та географічний простір -- Європу, Північну та Південну Америку, Азію. Як слушно писав М. Москаленко, це «унікальна в українській літературі енциклопедія поетичних стилів, у якій багатоголосся світової поезії відтворене адекватним розмаїттям звукових багатств та художніх засобів української мови» [20, с. 1272]. Усе це охопила своїм генієм одна людина з енциклопедичними знаннями, блискучою перекладацькою інтуїцією та винятковим працелюбством. Неабияку роль відіграла також перекладацька винахідливість та досконала віршова техніка.

З юних років закоханий в античність, Г. Кочур звертає велику увагу на переклади античних авторів. Уже цим він ставив себе в повну опозицію до тогочасного режиму. Адже, за секретною вказівкою комуністичної партії, слід було по всій країні «...обмежити публікацію оригіналів і припинити викладання латинської і старогрецької мов, загальної філософії, логіки» [85]. Г. Кочур всебічно досліджував творчість античних письменників та історію рецепції їхніх творів в Україні, зокрема Софокла («Століття української Антігони»), Езопа («Езоп українською мовою»), Менандра («Вперше в Радянському Союзі»), Вергілія («Літературна доля Вергілія»), Арістофана («Арістофанів сміх»).

Дослідник глибоко вивчав історію українських перекладів з французької літератури («Про новітню французьку поезію», «Етапи розвитку»), рецепцію творчості Данте і Шекспіра в Україні («Данте в украинской литературе», «Данте в українській літературі», «Шекспир на Украине»). В окремих працях він подає загальну характеристику історії українського художнього перекладу («Здобутки й перспективи»), у хронологічному порядку характеризує тих чи інших перекладачів -- від М. Зерова до М. Лукаша («Майстри перекладу»). Деякі розвідки присвячено, зокрема, П. Филиповичу («З неопублікованих перекладів Филиповича», «З перекладів Павла Филиповича»), М. Драй-Хмарі («Рік Михайла Драй-Хмари», «З французької класики»), Є. Дроб'язку («Триватиме любов»), М. Лукашеві («Феномен Миколи Лукаша», «Із спадщини Миколи Лукаша»), В. Мисику («Кілька уваг про Василя Мисика та його переклад "Ромео і Джульєтти"», «Перші кроки»), М. Рильському («Верленове "Мистецтво поетичне"», «З перекладів Максима Рильського», «З останніх перекладів Максима Рильського»), Чимало допоміг Г. Кочур (разом з Є. Дейч) у коментуванні епістолярію М. Рильського для поетового 20-томника [Зорівчак, с. 54].

Г. Кочур писав про видання творів М. Бажана польською мовою («Зразкове видання»), про українські переклади творів чеської і словацької літератури («Кілька порівнянь»), творів Ю. Словацького («Двотомник Юліуша Словацького»), про пісні П.-Ж. Беранже в українських перекладах, про «Криваві сонети» П. Орсага-Гвєздослава в українських перекладах А. Патруса-Карпатського («Видано в Пряшеві»), про видатного українського бібліографа Ю. О. Меженка («Неординарна особистість»), про відомого перекладача української літератури французькою мовою Ж. Максимович («Відтворено французькою»). Останню статтю написав Григорій Порфирович у зв'язку з висуненням кандидатури Ж. Максимович на здобуття премії імені Максима Рильського.

Г. Кочур -- автор праць «Шевченко в польських перекладах», «Бібліографія французької шевченкіани», «З французької шевченкіани», «Добрі переклади англійською мовою», «Видано в Пряшеві» [68, 28, 42, 37, 29] --досліджував англомовну, французьку, чеську, словацьку та польську шевченкіану. Цікавими є розлогі рецензії на ювілейні видання французької шевченкіани, зокрема на збірку перекладів Е. Гільвіка (Париж, 1964), книжку «Тарас Шевченко. Його життя і творчість» (Париж, 1964), де, зокрема, уміщено бібліографію французької шевченкіани, укладену А. Жуковським; на шевченкознавчу статтю М.Шерер («Revue des etudes slaves», 1965); на бібліографічний покажчик М. Греська «Т. Г. Шевченко французькою мовою» (Львів, 1967). Під заголовком «Добрі переклади англійською мовою» Г. Кочур опублікував солідну рецензію на англомовну збірку вибраних поезій Т. Шевченка у перекладі Джона Віра з передмовою перекладача (Торонто, 1961), У ній автор висловив чимало цікавих думок щодо Шевченкового естетичного такту відчуття мови, принципу «найсуворішої ощадності» у висловах та щодо якості перекладів Джона Віра. Окремо зупиняється рецензент на необхідності показати чужомовному читачеві справжнє ритмічне розмаїття творів нашого поета.

Англомовний збірник «Тарас Шевченко -- співець народної волі» (Нью-Йорк, 1962) Г. Кочур оцінив у рецензії, де акцентував на вагомості різномовних перекладів творів Т. Шевченка (Всесвіт, 1963, № 5). У рецензії на монографію М. Мольнара «Шевченко у чехів і словаків» (Пряшів, 1961) Г. Кочур відзначає як дуже позитивну рису те, що автор намагається подати історію виникнення перекладу чи критичної праці й не обмежується лише літературою, а розглядає також музику, графіку, скульптуру. На думку рецензента, було б доречно проаналізувати детальніше тему юнацької зустрічі О. Бржезіни, одного з найвидатніших представників чеського символізму, з творчістю Т. Шевченка (йдеться про два ранні вірші О. Бржезіни на українську тематику -- «Пісня про Хоруженка» і «Брати»). У розвідці «Шевченко в польських перекладах» стисло викладено понад столітню історію польської шевченкіани, від першого (незбереженого) перекладу поеми «Катерина» Антонія Сови (Е. Желіговського), що датується 1856 р. Характеризуючи переклади та шевченкознавчі статті й коментарі Л. Совінського, Владислава Сирокомлі (Л. Кондратовича), П. Свєнціцького, С. Твердохліба, Б. Лепкого та ін. Г.Кочур стверджує, що і кількістю перекладів з Т. Шевченка, і художньою вартістю чималої частини їх польська література стоїть на одному з перших місць [Р. Зорівчак, с. 56]

Отже, Г. Кочур суттєво доклався до процесу ознайомлення українського читача з перекладами з іноземних літератур. Він виховав ціле покоління перекладачів. Без його внеску українське перекладознавство виглядало б зараз цілком інакше. Цінні ідеї та погляди Г. Кочура потрібно простежувати у його критичних працях та перекладах, аналізуючи кожну деталь. Це сприятиме поліпшенню роботи молодих перекладачів - послідовників принципів Григорія Порфировича.

1.2 Основні дослідження Г. Кочура в галузі історії та теорії перекладу

Переклади Г. Кочура -- окремий етап в історії українського художнього перекладу, в засвоєнні світової літератури нашою. Він залишив яскраві зразки перекладацького мистецтва. Творча індивідуальність Г. Кочура ніколи не тяжіє над поезією, яку він перекладає: глибинне знання світової культури, філологічна компеїентність га повага, з якою він ставиться до автора, творять це чарівне перевтілення. Очевидно, це не значить, що переклади Г. Кочура є абсолютним еталоном і удосконаленням перекладених шедеврів. Має слушність С. Гординський, який у розвідці про українські переклади французької поезії наголошував на тому, що, при всіх позитивних рисах Кочурового перекладу «Осінньої пісні» перекладач не врахував, що оточенням, у якому виник Верленів шедевр, була паризька вулиця. У вірші на це є натяки: поет чує гру скрипок, дзвін годинника на вежі, можна навіть здогадуватися, що час був пізній, бо вулиця була безлюдна. В уяві виринає образ поета, який блукає містом і якого жене лихий вітер, наче мертве листя, що покриває вулиці. Але цього «міського клімату» в перекладі Г. Кочура немає [3, с. 425--427].

Кочур-перекладознавець невіддільний від Кочура-перекладача. Цитуючи П. Куліша, Г. Кочур багато в чому був «піонером з сокирою важкою» [Р. Зорівчак, с. 49]. Він досліджував історію перекладу світової літератури українською мовою й української літератури -- різними мовами світу. Довелося йому писати і про дуже складні проблеми, і про абеткові істини, приміром, про значні відмінності між античним і нашим віршуванням -- стаття «Арістофанів сміх» [27].

Теоретичний доробок Г. Кочура -- широкомасштабні дослідження з ґрунтовними, виваженими оцінками, численні статті для «Української літературної енциклопедії», рецензії, коментарі, інтерв'ю -- згідно з його біобібліографічним покажчиком, налічує 373 позиції [6, с. 193--224, 611 -- 612]. Як слушно стверджує С. Захаркін, перекладознавчі та літературознавчі статті Г. Кочура одні з перших в Україні ознайомили сучасний читацький загал із доробком П. Куліша, М. Зерова, В. Підмогильного, Юрія Клена, Т. Осьмачки [12, с. 75]. Перші три статті -- про художні майстерні Полтавщини, про П. Верлена та Марка Черемшину -- датовані 1942 р. і опубліковані в газеті «Голос Полтавщини», що виходила в Полтаві під час фашистської окупації.

Після 15-річної перерви з'являється стаття Г. Кочура про співця Моравської Сілезії -- П. Безруча -- в «Літературній Україні» 1957 р. [63]. Крім опублікованих матеріалів, є чимало внутрішніх видавничих рецензій, виступів, неопублікованих розвідок

Г. Кочур не залишив окремих праць, присвячених методології та концепції дослідження історії українського художнього перекладу, але на основі його численних статей та розвідок можна дійти висновку, що він частково дотримувався історико-літературної концепції художнього перекладу з увагою до індивідуальності перекладача, що її випрацювали російські дослідники Ю. Левін, Ю. Еткінд, М. Алексєєв, В. Россельс, В. Жирмунський. Водночас Г. Кочур не поділяв поглядів деяких російських дослідників з приводу того, що історія перекладу повністю збігається з історією оригінальної літератури. Очевидно, історію художнього перекладу не можна цілком розчинити в історії літератури попри їхній безсумнівний зв'язок. Знаменна щодо цього його стаття «Здобутки й перспективи», де дослідник розглядає художній переклад як особливий вид літературної творчості, пов'язаний з поняттям прогресу, і виділяє в історії українського художнього перекладу такі стадії: 1) початковий період, що перебуває під знаком «Енеїди» І. Котляревського, -- травестування, зниження тону перекладува- ного твору; 2) другий період, пов'язаний з харківською школою романтиків, коли запанував інший тип перекладу, заснований на фольклорних пісенних зразках, до того ж зукраїнізований; 3) загальноєвропейський рівень [43, с. 92].

М. Стріха вважає, що своїми працями Г. Кочур підносив авторитет перекладної літератури, застерігав від її недооцінки. Високохудожня перекладна література -- повноправна частина національної, хоча й зберігає властиві перекладу специфічні жанрові відмінності -- жанрові, але не якісні. Розмах і рівень перекладної літератури в Україні другої половини XX ст. дозволяють розглядати цю ділянку словесності в одному масштабі з літературою оригінальною як органічну частину національної літератури. Авторитетний перекладач і перекладознавець, Г. Кочур уважав, що національну літературу неможливо вивчати в усьому її обсязі, зрозуміти повністю її суспільне значення, ігноруючи факти перекладної літератури. З іншого боку, перекладну літературу можна зрозуміти лише розглядаючи її в єдності з оригінальною творчістю письменників. Теорія не може існувати без історії, а історія перекладу і досі не розроблена в жодній національній культурі.

«Ідеальним чи принаймні близьким до ідеалу було б таке становище в царині художнього перекладу, коли, по-перше, можна рідною мовою прочитати, якщо не в досконалих, то хоча б в добрих перекладах, пайвидатніше, що створено в світовій літературі. І, по-друге, коли є такі кадри перекладачів, що спроможні охопити своєю увагою і своєю працею відтворити те, що було і з'являється в світовій літературі вартого уваги», -- ось які завдання ставить Г. Кочур [43, с. 92]. Цю думку повторював дослідник у численних своїх працях. Статтю про рецепцію творчості Арістофана в Україні він завершує так: «На закінчення скажу, що "Комедії" Арістофана -- одне з найсолідніших видань серії "Вершини світового письменства". Але надрукованими в книзі перекладами доробок Арістофана не вичерпується. Збереглося одинадцять його комедій -- приблизно чверть того, що він написав. Читач уже має більше половини. Чекаємо, що невдовзі буде перекладено решту -- п'ять комедій, і друге видання цієї книги буде вже повним українським Арістофаном» [27, с. 186]. Статтю про творчість Данте в Україні дослідник завершує міркуванням: «Можна сподіватися, що в майбутньому-- гадаю, уже недалекому, -- з'являться і такі переклади, що міцно ввійдуть у читацьку свідомість і справедливо посядуть місце поруч з класичними зразками рідної літератури. Завдання цього майбутнього -- публікація усіх творів Данте українською мовою в перекладах, гідних цього генія» [36, с. 203].

Г. Кочур писав у статті «Здобутки й перспективи»: «В курсах історії української літератури та навіть і в статтях чи монографіях, присвячених окремим письменникам, аналізу їх перекладів майже ніколи не знаходимо. В кращому разі справа обмежується переліком перекладів та кількома загальниками» [43, с. 92]. На жаль, попри значний розвиток перекладознавства в Україні, ситуація й нині не дуже змінилася.

Досить цікавим видом перекладів є авторські переклади. Ставлення Г. Кочура до них бачимо зі статті, присвяченої століттю з дня народження Рабіндраната Тагора. Автор зазначає, що уперше поезії Р. Тагора з'явилися в перекладах англійською мовою в першому десятиріччі XX ст. -- і таким чином відбувся прорив Тагора, а з ним і своєрідний прорив поезії Сходу на Захід. Цікаво, що ці переклади частково зробив сам автор. Г. Кочур висловлює думку, що, можливо, однією з причин того, що «критика й читачі були вражені надзвичайною своєрідністю цих поезій», було те, що переклади здійснив сам автор, який якраз на своєрідності та особливостях цих поезій розумівся, як ніхто інший («Всесвіт», 1961, №5, с. 137 --139). Принаймні очевидно, що проти автоперекладу як своєрідного методу Г. Кочур не заперечує.

На думку теоретика, при перекладі доречно послуговуватися порадами людей, для яких мова оригіналу -- рідна. Так, автор схвалює те, що Бажанові вірші чеською мовою перекладав Вацлав Данек за співробітництвом О.Зілинського. Г. Кочур зазначає, що це звичайна в Чехословаччині практика: фахівець (у даному випадкові історик української літератури і знавець української мови) консультує перекладача в питаннях, пов'язаних із творчістю поета, і допомагає краще зорієнтуватися в складних місцях тексту.

Г. Кочур своїми працями значно розвинув критику художнього перекладу в Україні, а ця критика необхідна для обґрунтування теорії. Вона потребує солідного теоретичного оснащення, вироблення методологічних принципів і наукових критеріїв оцінки якості перекладу, а це можливо лише за умов дальшої розробки фундаментальних проблем теорії.

Ключовою у працях Г. Кочура є проблема множинності перекладів. «Звичайно, переклад тим відрізняється від оригіналу, -- пише він у статті "Майстри перекладу", -- що оригінал -- один, він існує в остаточній і незмінній формі, а єдино можливого перекладу не буває, як не буває, скажімо, єдиного виконання музичного твору: кожен виконавець надає своїй інтерпретації власних відтінків, своєрідних рис» [51, с. 17]. Автор стверджує, що в кожній багатій і розвиненій літературі виникнення кількох, а часом і багатьох перекладів -- нормальне явище. Підкреслюючи вагомість перекладної літератури, Г. Кочур зазначає як позитивну рису В. Мисика те, що він -- один з небагатьох поетів, які включають до своїх оригінальних збірок власні переклади [51, с. 23]. У цій же статті автор зазначає, що появу «Декамерона» М. Лукаша було сприйнято як свято українського художнього слова [51, с. 24]. кочур переклад трагедія шекспір

Множинність перекладів обґрунтовує Г. Кочур ще одним чинником -- зміною поколінь і їхніх поглядів на мораль, на ключові мотиви твору. Аналізуючи «Дон Кіхота» Сервантеса, він стверджує, що сучасники насамперед сприймали пародійний бік твору, його спрямованість проти лицарських романів, а згодом, переважно завдяки німецьким романтикам, було зроблено акцент на шляхетності вдачі й намірів Дон Кіхота («Роман Сервантеса на Україні» -- «Всесвіт», 1967, № 1, с. 86--87).

Про вагомість перекладів творів В. Шекспіра Г. Кочур чітко пише в статті «Шекспир на Украине», опублікованій в «Мастерстве перевода». Коментуючи неприязні відгуки на «Гамлета» в перекладі М. Старицького, він стверджує, що проблема українського перекладу загалом і Шекспіра зокрема перестала бути тільки перекладознавчою, а переросла в проблему української мови й літератури, шляхів їхнього розвитку [69, с. 33].

Г. Кочура дуже гнітив той факт, що кваліфікованих кадрів перекладачів в Україні недостатньо, і тому він застерігав проти розпорошування сил на твори, які не заслуговують на переклад. Так, дуже негативно поставився він до перекладу польського пригодницького роману Л. Тирманда, відзначаючи, що в самому тексті роману -- безліч мовних неточностей, та й узагалі, мова бідна, а стиль -- недоладний. Знайшовши свого читача, цей роман лише псуватиме смаки наших читачів, у той час як безліч творів, вартих уваги перекладачів, і далі не стануть надбаннями української культури [49, с. 215].

Г. Кочур стверджував, що вибір твору для перекладу не повністю повинен бути зумовлений спільністю поглядів автора і перекладача. У статті «На перекладацькі теми» він стверджував, що не можна розглядати літературний процес за такою схемою: на одному боці -- прогресивне та демократичне крило літератури, на другому -- поспіль самі реакціонери, а між ними або глухий непрохідний мур, або стан перманентної війни [54, с. 133 -- 134]. У цій же статті Г. Кочур констатує, що нема необхідності адаптувати мовні ресурси під читача: і читач несподівано переріс рівень няньки і не хоче визнавати перекладу, пристосованого до цього няньчиного рівня, і зникає модна колись недуга, що примушувала лякатися слів [54, с. 131].

Про першочергові завдання, які стоять перед дослідниками українського художнього перекладу, науковець пише у багатьох своїх розвідках, зокрема в рецензії на науковий збірник кафедри класичної філології Львівського державного університету, присвячений 2000-й річниці від часу народження Овідія: «Час уже розпочати працю над історією українського перекладу, видати хрестоматію теоретичних висловлювань і зразків перекладного мистецтва від його початків до сучасності» [62, с. 158].

Г. Кочур був переконаний, що необхідно перевидати недоступні для ширшого читача тексти майстрів українського художнього перекладу попередніх епох. Так, у статті «Здобутки й перспективи» він уболіває, що переклади часто не включають у збірки поетів. Приміром, у восьмитомнику М. Старицького не знаходимо ні «Гамлета», ні Андерсенових казок. Далекий від повноти навіть перекладацький доробок І. Франка, представлений у п'ятдесятитомнику. З року в рік -- унаслідок якоїсь інертності -- до зібрання творів Лесі Українки не потрапляє її переклад драми Метерлінка «Неминуча» [43, с. 93]. «Просто-таки необхідно, -- пише він, -- на 1969 рік (це буде ювілейний рік -- 150 років з дня народження П. Куліша) -- видати однотомник його перекладів. Таке видання могло б покласти початок цілій серії аналогічних збірок, присвячених видатним діячам українського перекладу» [43, с. 94].

Так само високо цінував Г. Кочур і Франкові переклади. Пишучи про окремі хиби Франкових перекладів з Данте, він усе ж зазначав: «Переклади Франка можуть багато в чому допомогти, підказати не одну розв'язку сьогоднішнім та майбутнім перекладачам Данте» [36, с. 192].

Дуже широко розуміє Г. Кочур проблему рецепції літератури у цільовому середовищі, включаючи сюди переклади не лише рідною, а й іншими мовами, згадки у творчості письменників. Так, у статті «Данте в украин ской литературе» він не тільки пише про згадки і вільне цитування з Данте у творах Т. Шевченка та П. Тичини, а й висловлює дуже цікаві думки про можливість впливу Данте на українських композиторів Д. Бортнянського та М. Березовського [36, с. 183].

Людина колосальної ерудиції, Г. Кочур був надзвичайно вимогливий до перекладача художньої літератури: «Перекладач мусить бути освіченою людиною, знати якнайбільше -- хтозна, з чим йому доведеться зустрітися в тому чи іншому перекладі. Беручись перекладати один твір якогось письменника, бажано знати всю його творчість та й біографію, та все те ще й на тлі епохи. Та щоб критична література теж не була книгою за сімома печатками. Та щоб особливості творчої індивідуальності письменника, його місце в літературі національній та в контексті літератури світової не були секретом для перекладача... Перекладаєте історичний роман -- не будьте профаном в питаннях історії, зокрема тої епохи, про яку йдеться у творі. Письменник пов'язаний з фольклором свого народу? Нехай це буде і для перекладача не несподіванкою. Перекладаєте з античних літератур? Не забувайте, що без знання міфології не варто й рипатись» [31, с. 175].

Г. Кочур завжди давав реальну оцінку перекладам, але намагався висловлюватися коректно, делікатно, бо знав випадки, коли негативна оцінка могла позбавити перекладача охоти до праці взагалі. Так, у дантознавчій статті Г. Кочур зазначає, що В. Самійленко, можливо, і продовжив би роботу над перекладом «Божественної комедії» Данте, якби не категорично негативний відгук М. Драгоманова, що несправедливо перекреслив роботу перекладача. Г. Кочур також критично ставиться до не дуже вдалого перекладу В. Самійленка, одначе стверджує, що це була така перша велика його робота; працювати з оригіналом Данте дуже складно, тим більше, що поетична індивідуальність В. Самійленка не повністю відповідала особливостям поезії Данте. В. Самійленко -- поет м'якого гумору -- значно пізніше знайшов себе в іншій ділянці -- як перекладач Мольєра і Беранже. Свій аналіз Самійленкового перекладу Г. Кочур завершує словами: «Необхідний був не рознос, що його вчинив М. Драгоманов, а серйозний, детальний аналіз і недостатків, і позитивних рис перекладу. Але не було кому написати таку рецензію. І В. Самійленко більше до Данте не повертався» [36, с. 187].

У статті «Вперше в Радянському Союзі» йдеться про перший опублікований переклад А. Содомори -- комедії «Відлюдник» видатного давньогрецького комедіографа Менандра, текст якої 1958 року було віднайдено в Єгипті. Зазначивши, що історія українського Менандра пов'язана зі Львовом, бо І. Франко переклав 1908 р. з французької мови фрагменти Менандрової комедії «Третейський суд», Г. Кочур детально аналізує працю А. Содомори. Відзначає її позитивні риси, але водночас звертає увагу на недоліки у віршуванні та на засмічення мови перекладу [32]. Рецензія майстра для тодішнього початківця А. Содомори була важливим дороговказом. За його власним свідченням, вона надзвичайно допомогла йому, навчила по-справжньому працювати над словом. В інтерв'ю Я. Коваль О. Содомора так оцінить значення цієї рецензії для свого професійного росту: «Відразу з'явилася рецензія Григорія Кочура, яка містила багато зауважень, хоча й доброзичливих. Конструктивна рецензія, яка заохочувала і водночас була ніби відром холодної води на голову перекладача. Відтоді на всю свою працю я почав дивитися критично» [86].

Щодо проблем перекладності / неперекладності, цікавий Кочурів вступ до збірки перекладного сонетарію М. Стріхи. На прикладі сонета Анни Ахматової «Тебе покорной?..» Григорій Порфирович стверджує, що є випадки, коли стилістику оригіналу відтворити неможливо [34].

Головне для Г. Кочура -- культура вірша у перекладах. Аналізуючи переклад «Кривавих сонетів» П. Орсага-Гвєздослава українською мовою, дослідник критикує перекладача А. Патруса-Карпатського за те, що строгі канонічні сонети оригіналу в українських перекладах він перетворює на сонетоїди чи, принаймні, на вільні сонети шекспірівського зразка, і додає: «Якщо вже існують якісь закони віршування, то, мабуть, треба таки їх дотримуватись, а надто в канонічних формах, як-от сонети, бо порушення цих законів інакше не можна пояснити, як недбалістю чи недостатньою майстерністю» [29, с. 74].