Літературна мова та її стилі

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНОТАЦІЯ

У проекті розкрито питання про функціональні стилі української літературної мови. Проаналізовано їх особливості та функції. Зроблено спробу визначення місця конфесійного, інформаційного та епістолярного стилів у літературній мові.

Ключові слова: літературна мова, стиль, науковий стиль, офіційно-діловий стиль, публіцистичний стиль, художній стиль, розмовний стиль, конфесійний стиль, інформаційний стиль, епістолярний стиль.

ЗМІСТ

Вступ

1 Літературна мова та її особливості

2 Стилі української літературної мови

2.1 Офіційно-діловий стиль

2.2 Науковий стиль

2.3 Розмовний стиль

2.4 Публіцистичний стиль

2.5 Проблема виділення інформаційного стилю

2.6 Художній стиль

2.7 До питання про конфесійний стиль

2.8 Статус епістолярію в стильовій диференціації сучасної української мови

Висновки

Список використаної літератури

Додаток 1

ВСТУП

Поліфункціональність найповніше виявляє самобутність і перспективу розвитку кожної національної мови. Поділ мови на функціональні стилі - наслідок її історичного розвитку. Системи функціональних стилів неоднакові не тільки в різних мовах, але і в різні історичні епохи. Кількість функціональних стилів національної мови та їх диференціальні ознаки залежать передусім від функціональної природи мови, використання її у суспільних умовах і від підпорядкованості певній меті спілкування. В стилістиці української мови питання про кількість функціональних стилів досі залишається відкритим і потребує вирішення.

Тема дослідження - «Літературна мова та її стилі».

Мета проекту аналіз функціональних стилів та визначення їх кількості в сучасній українській мові.

Метою передбачено вирішення таких завдань:

- висвітлення диференційних ознак функціональних стилів української мови;

- вирішення питання про статус конфесійного, інформаційного та епістолярного стилів української мови;

- зіставлення поглядів вчених на стильову диференціацію української мови;

- визначення ознак функціональних стилів української мови;

Предметом дослідження є особливості функціональних стилів української мови, об'єктом - стилі української мови;

Для реалізації мети проекту було використано такі методи: аналіз, описовий метод, пошуковий та гіпотетико-дедуктивний.

Теоретичне та практичне значення роботи визначається можливістю використання матеріалів дослідження у роботі наукових гуртків, спецкурсів та факультативів на практичних заняттях зі стилістики сучасної української мови.

1 ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова - це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова - це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV - першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

- створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

- ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує:

- у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;

- у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма - літературна мова - творилась митцями слова.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. (Приведіть приклади використання літературної мови.).

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський - автор перших високохудожніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...» Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники. В основу української літературної мови деякі письменники й до Т. Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: - мова І. Котляревського спиралася на полтавську говірку; мова Г. Квітки-Основ'яненки - на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим «піднісся до розуміння синтетичності і соборності літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді).

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість - основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації..

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

2 СТИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Літературна мова поділяється на стилі. Слово «стиль» - багатозначне, воно походить від латинського stylus - «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму і середньовіччя.

Стиль - це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів.

«Термін «стиль» - основне поняття стилістики. Стилістика мовлення є продуктом історичного розвитку національної мови і змінюється відповідно до поступу суспільства. За часів Київської Русі було три стилі: писемно-діловий, слов'яноруський літературний і літературно-художній - на руській основі. До другої половини ХVІ ст. мова змінилась, утворивши різні стилі, що їх класифікував у своїй теорії М. Ломоносов. на кінець ХХ ст. розвинулась функціональна різноманітність української мови» [14, 32].

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Стилістика мовлення є продуктом історичного розвитку національної мови і змінюється відповідно до поступу суспільства. За часів Київської Русі було три стилі: писемно-діловий, слов'яноруський літературний і літературно-художній - на руській основі. До другої половини ХVІ ст. мова змінилась, утворивши різні стилі, що їх класифікував у своїй теорії М. Ломоносов. На кінець ХХ ст. розвинулась функціональна різноманітність української мови.

Словник лінгвістичних термінів дає визначення стилів мови як сукупності мовних прийомів і засобів, що їх мовець обирає залежно від мовної ситуації. Основною ознакою стилю є його функція, якою зумовлюється вживання, вибір і поєднання мовних засобів. Отже, стиль мовлення - це різновид літературної мови, що характеризується системним об'єднанням мовних одиниць різних рівнів, функції яких зумовлені суспільною сферою використання мови, настановами й умовами спілкування.

З одного боку визначити кількість функціональних стилів відповідно до функцій мови визначити не складно. З іншого - це питання і досі є дискусійним у мовознавстві.

У процесі розвитку лінгвістичної науки подавались різні класифікації стилів. Наприклад, О. Гвоздев розрізняє два стилі: публічної мови та побутової. Водночас у межах публічної (книжної) виділяє ще інші: діловий, художньої та публіцистичної мови.

В. Перебийніс виокремлює чотири стилі: наукового викладу, офіційно-діловий, публіцистичний, художньо-белетристичний. А. Коваль дотримується цієї ж думки, але дає інші термінологічні визначення: науковий, публіцистичний, художній і діловий.

І. Чередниченко визначає такі стилі: мова живого усного національного спілкування, офіційно-діловий стиль, мова наукової і технічної літератури, стиль масової преси та агітаційно-масової публіцистики ораторський стиль, мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики. [18].

І. Білодід називає шість стилів мовлення: художньо-белетристичний, суспільно-публіцистичний, наукового викладу, виробничо-технічний, офіційно-документальний, епістолярний [17].

Традиційно в українській мові виділяють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, кожний з яких ділиться на підвиди залежно від мовленнєвої ситуації. Останнім часом сформувалася думка про виділення ще трьох функціональних різновидів мови: конфесійного, інформаційного та епістолярного.

На думку І. Мамчур, «Усі ці класифікації в основі своїй мало чим різняться між собою. Розбіжності у визначенні стилів мовлення мають переважно термінологічний характер, бо спільних рис у встановлених стилях більше, ніж розходжень» [14, 32].

2.1 Офіційно-діловий стиль

«Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI-XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру» [15, 315].

Цей стиль настановляє та інформує громадян і суспільство - у цьому й полягає його основна комунікативна функція. Визначальними рисами є точність і стандартність, однозначність викладу й адекватність розуміння, чіткість і послідовність. Здебільшого офіційно-діловий стиль має писемну форму, тому належить до книжних стилів.

Для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

- Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під змісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

- Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

- Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

- Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

- Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

- У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

- Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

Слід наголосити, що стиль ділових паперів і стиль офіційних документів відмінні. Та хоч канцелярське мовлення істотно різниться від мови державних законодавчих актів, функцію вони виконують одну й ту саму - настановчо-іформативну, а це дає підстави відносити їх одного стилю мовлення.

2.2 Науковий стиль

«Науковий стиль - різновид літературної мови, що використовується в науці, освіті й виконує пізнавально-інформативну функцію. Поняття наукового стилю об'єднує мову різних наукових галузей. Спільною для суспільної, природничої, технічної та інших галузей знань є орієнтація на книжну лексику, логічний виклад інформації, застосування класифікаційного підходу до опису наукових об'єктів, використання абстрактних понять, формулювання дефініцій (визначень)» [15, 315].

Науковий стиль у сучасному його розумінні (формування окремих терміносистем відповідно до різних галузей знань) веде свій початок з XIX ст., з популярних публікацій у журналі «Основа» (1861-1862) та брошур товариства «Просвіта», заснованого у Львові 1868 р. Свідома, цілеспрямована праця над створенням української термінології розпочалася тоді, коли були засновані «Наукове товариство імені Шевченка» у Львові (1892) і «Українське наукове товариство» у Києві (1907). Науковий стиль розвивали своєю мовною практикою І. Франко, М. Драгоманов, С.Подолинський, К. Михальчук, М. Грушевський, А. Кримський, В. Гнатюк, І. Верхратський, І. Свєнціцький, М. Сумцов та ін.

Україномовна наука, а отже, й науковий стиль української літературної мови активізувалися в 1917-1920 рр. За три роки, 1917-1920, коли існувала УНР, вийшло 59 українських граматик, протягом 1920-1924 рр. їх було видано тільки 13. Словників було створено в зазначені роки відповідно 45 і 15. Інститут української наукової мови (1921) видавав перекладні загальні й термінологічні словники; щодо літературної нормативності ця доба характеризується помітними пуристичними тенденціями в галузі створення української термінології.

Періоди українського відродження, зокрема початок XX ст., 50-60-ті і 80-90-ті рр. XX ст., супроводжувалися особливою увагою до наукового стилю, до вироблення й усталення наукової термінології. Функціонування повноправного наукового стилю сучасної української літературної мови безпосередньо залежить від становища української мови у вузах, наукових установах, від створення українських підручників і посібників з усіх спеціальностей.

Науковий стиль займає вагоме місце як у писемному, так і в усному мовленні. Дослідження мовознавців (І. Чередниченка, В. Никонова, А. Коваль, Г. Шелехової) дали змогу зробити висновок, що основною функцією цього стилю є пізнавально-інформативна: добути знання, з'ясувати й пізнати їх, повідомити про них, передати й аргументувати їх. Науковий стиль представлений у підручниках, статтях, монографіях, фахових журналах. Метою наукових праць є точний, логічний і однозначний виклад думок автора. Необхідність аналізу для отримання синтезу пояснює характерні риси розгляданого стилю: логічність і точність викладу, абстрактність і узагальнення.

Основна форма мислення в науковій галузі - поняття й терміни. Залежно від мети й адресата мовлення вчені (І. Чередниченко, В. Перебийніс) розрізняють кілька стилів (споріднених) у самому науковому. Власне науковий інформує про досягнення автора вузьке коло людей певної галузі науки чи техніки. Науково-популярний повідомляє, впливає, зацікавлює широкий загал досягненнями науки. Науково-навчальний дає систему знань на певному етапі розвитку особистості.

Характерні ознаки наукового стилю - наявність слів-термінів і термінологічних словосполучень; використання загальновживаних слів тільки в одному із кількох відомих значень, тобто функціональна однозначність слова; в галузі морфології - узагальнене значення граматичної форми однини іменників, за якою стоїть не окремий предмет, а поняття про клас предметів; позачасове значення форм дієслова, зокрема, теперішній час постійної дії; абстрактний теперішній або абстрактний майбутній час; в галузі словотвору - стильова вага абстрактних іменників із суфіксами -ість, -ств(о), -от(а), -аці(я), -изм та ін.; в галузі синтаксису - використання іменників у дієслівній функції як іменних частин складеного присудка.

Для наукового стилю показове оформлення тексту - членування останнього на розділи, підрозділи, параграфи і под., введення формул, діаграм тощо. Логічні зв'язки в науковому тексті знаходять вираження в різнооформлених причинно-наслідкових зв'язках та відношеннях.

Лексичні, граматичні, текстові одиниці наукового стилю підпорядковані загальному спрямуванню стилю на точність, логічність, узагальненість, аргументацію, доведення висловлених положень. Мовне оформлення наукового викладу видозмінюється залежно від жанру твору (монографія, стаття, посібник та ін,), а також від ступеня популярності викладу, що залежить, зокрема, від насиченості тексту загальнонауковою і спеціальною термінологією. У різних жанрах своєрідно виявляється дія характерного для наукового стилю принципу діалогічності мовлення.

Звичайно розрізняють власне науковий стиль, а також науково-популярний і науково-навчальний підстилі. У кожному з них різне співвідношення спеціальної, книжної і загальновживаної нейтральної лексики, свої відмінні засоби логічної аргументації, доведення тощо.

Специфіка терміносистем у кожній галузі знань спричиняється до витворення спеціальних мов, зрозумілих фахівцям тільки певної галузі. У зв'язку з цим науковий стиль вважають штучним, вигаданим жаргоном, далеким від природної мови спілкування. Якщо науковий стиль XIXст. існував переважно в писемній формі, то збільшення кількості в наш час форм усного обміну науковою інформацією (конференції, дискусії і под.) активізує вироблення спеціальних мовних засобів, розрахованих на сприймання наукового повідомлення широкою аудиторією, на діалог із слухачами тощо.

Отже, науковий стиль - це чітко виражений функціональний різновид мови, який має своєрідну структуру на всіх рівнях, починаючи з фонемного й закінчуючи текстом. Кожний різновид цього стилю має особливий характер, але всі вони виконують основну функцію стилю - пізнавально-інформаційну.

Проте на сучасному етапі науковий стиль зазнає змін. А саме спостерігається зловживання іншомовними термінами в науковому стилі, тобто там, де доречно вжити власне українське зрозуміле слово, деякі науковці вдаються до складної термінології. За словами Н.В. Зелінської «чим ширшим стає світ наших знань, чим вищі вершини наукового пізнання здатні ми подолати, тим складніше ознайомитися з кожним новим досягненням. А простіше кажучи читати, сприймати наукові, загалом спеціальні, праці дедалі важче.

Збільшилась кількість видань? - так, і значно. Розвинулась, термінологія? - безперечно, і продовжує розвиватися. Поскладнішав математичний апарат? - та це ж веління часу! На кожне з питань про причини «нечитабельності» наукових видань можна знайти цілком аргументовану відповідь, однак читачеві від того не легше. Стоїть він, як кажуть, «перед Гімалаями книг», і біда його не в тому, що ці «Гімалаї» такі високі, а в тому, що стежки до їхніх вершин заплутані, покручені, завалені камінням. Як пише відомий учений Д.С. Данін, «читач просто не дійде до авторських знахідок, коли шляхи до них смутні й нічого не віщують». І справді, те, що називають зразковим науковим викладом, часто лякає читача страхітливою витонченістю свого наукового апарату та замудрованою мовою.

Наукові тексти останніх 25-30 років засвідчують, по-перше, загальний низький рівень мовної культури наукових публікацій; по-друге, паразитуючий на цьому тлі так званий вербально-термінологічний снобіз - свідоме, навмисне ускладнювання стилю мови науки, за яким відчувається бажаний зробити її недоступною для непосвячених, через що ускладнюються очевидні і прості речі» [9, 13]. Стаття авторки датована 1988 роком. Що ж маємо тепер, вже у ХХІ ст.? Замість спрощення, доступності ще більше ускладнення. Один з найяскравіших прикладів - новий підручник із «Загальної біології» за 11 клас за ред. Кучеренка, Вервеса (2000), обов'язковий для усіх загальноосвітніх шкіл України. Замість того, щоб пояснити, розтлумачити автори подають набір іншомовних термінів, які важко запам'ятати, не те що зрозуміти. Не кажучи уже про деякі вузівські підручники. Часом складається враження, що автори статей, підручників та інших жанрів наукових стилів самі не розуміють, про що пишуть.

На нашу думку, сучасна наука повинна тяжіти до спрощення і доступності, а також використовувати власне українські терміни (за умови їх наявності), а не замінювати їх іншомовними без вагомої причини.

стиль мова інформаційний епістолярний

2.3 Розмовний стиль

Дослідники (В. Барнет, М. Кожина, І. Чередниче О. Пономарів, М. Пентилюк) довели, що найпершим у мові виник розмовний стиль, бо основна його функція спілкування, обмін думками. Цей стиль застосовують в побутовому мовленні та повсякденному спілкуванні. Для нього характерні непідготовленість, автоматизм, участь мовців; емоційність, експресивність, конкретне мислення, оцінний характер повідомлення, ідіоматичність; міміка, жести. Існує два різновиди стилю літературне і побутове мовлення. Перше додержує норм літературної мови, друге має діалектні особливості, позамовні елементи, жаргонну лексику. Основною формою є усна, хоч можлива й писемна (особисте листування, щоденники).

Автори висловлювань вільні у виборі мовних засобів. Що ж до лінгвістичних рис розмовного стилю вони такі;

- редукція голосних, асиміляція приголосних і неповна мова звуків унаслідок швидкого мовлення;

- використання загальновживаних, експресивно забарвлених, просторічних слів, конкретної лексики, неологізмів, синонімів, фразеологізмів;

- широке використання суфіксів суб'єктивної оцінки;

- переважання дієслів над іменниками, займенниками, числівниками; відмінювання абревіатур і невідмінювання першої частини імен по батькові; використання одного часу дієслів у значенні іншого;

- стислість синтаксичних конструкцій, уживання простих неповних, інфінітивних, розірваних речень, різних за метою висловлювання, вставних слів-речень.

Основна сфера функціонування цього стильового різновиду національної мови - щоденне неофіційне спілкування, тобто діалоги, полілоги, монологи в різних комунікативних ситуаціях. Тут використовується не лише лексика, що має в словниках стилістичну позначку «розмовне», а й стилістично нейтральні слова як назви звичних предметів побуту, дій, станів людини, характеристик навколишньої природи, стосунків між людьми тощо. Відповідними синтаксичними конструкціями, фразеологічними зворотами, словами-реченнями, словами-частками передається безпосередня реакція співрозмовника, наприклад, прохання, здивування, радість, схвалення, заперечення, відмова, обурення, незадоволення і под.

Типові для розмовної мови слова-характеристики людей типу тюхтій; мазунчик, лопух, перевертень. У розмовній мові поширені слова, що вживаються у переносному значенні для вираження позитивної або негативної оцінної характеристики людей. Це здебільшого переносне вживання назв птахів, тварин тощо, напр.: голубонька, зайчик, ластівочка, котик, орел, баран, гадюка, свиня, цап, мавпа та ін.

Синтаксисові розмовної мови властиві слова-речення, неповні, еліптичні конструкції, повтори дієслів-присудків як засіб досягнення експресивної мови типу другий біга, біга, а толку ніякого, використання згорнених, конденсованих висловів, що заступають цілі фрази: «Чого ж ви хто куди?»; пор.: «Чого ж ви розбіглися так швидко - невідомо хто й куди подався?» До речі, зворот хто куди - поліфункціональний у розмовній мові. Він звичайно вживається як відповідь на запитання типу Куди ви зібралися (йти)? Не випадково цей зворот звучить у жартівливій приказці: Хто куди, а ми з кумом на село.

Стильово навантажені в розмовній мові конструкції із службовими словами воно, собі, його, ото, напр.: Воно вже й осінь настала; Що б його зробити?; Надумав ото собі поїхати до брата.

Розмовністю позначені емоційно-експресивні дієслівні форми типу попобігати, попоплакати, попосидіти, попосміятися. Фразеологізовані усталені вислови, стійкі порівняння на зразок як рак, як стіна, як дзвін, як муха, як оса, як стрша, як вітер, як вогонь не лише надають висловлюванню експресивності, а й відтворюють автоматизм, узагальненість характеристик, стійкість народнорозмовних асоціацій. Розмовна мова - джерело потенційного індивідуального словотворення, характерних номінацій, що заступають однослівні назви, пор.: Тут є на чому доїхати? (тобто - транспорт).

Звичайно розмовна мова реалізується в усній формі, проте ці явища - розмовна і усна мова - не тотожні. Розмовність стосується не лише зовнішнього вияву спілкування, а й лексико-фразеологічної структури діапогів, полілогів, фонетичного оформлення слів тощо. Відома істина - не все, що говориться, можна відтворити на письмі, і не все, що пишеться, можна висловити в усно-розмовній формі, зберігаючи зміст думки. Часом те, що з погляду писемної практики сприймається як алогізм, порушення синтаксичних правил, у ситуації усно-розмовного спілкування виявляється самодостатньою формою, природною конструкцією.

Отже, розмовний стиль є окремим функціональним різновидом мови, який мас характерні функції, мовні засоби, підстилі.

Проте не усі вчені визнають розмовний окремим функціональним стилем (В. Перебийніс, А. Коваль). На нашу думку, розмовний стиль один з найважливіших стилів української мови і найбільш змінний. Отже, на кожному етапі історичного розвитку мови потребує детального вивчення.

2.4 Публіцистичний стиль

«Публіцистичний стиль - термін, яким позначають:

- функціональний стиль літературної мови, що використовується у сфері масової інформації (мова преси; мова радіо і телебачення);

- емоційно забарвлену, піднесену мову з ознаками вольової оцінності; в цьому другому значенні названий стиль виступає синонімом до понять «ораторський стиль», «риторичний стиль» [15, 306].

Публіцистичний стиль виник разом із художнім, але досить довго перебував у зародковому стані, оскільки україномовна преса в Україні повноцінно не розвивалася. Лише на рубежі ХІХ-ХХ ст. публіцистика зробила значний крок уперед. Дослідження цього стилю з'явилися в середині XX ст. ( І. Білодід, А. Костомаров, М. Кожина).

Публіцистичність як властивість суб'єктивно-вольового оцінного висловлювання співвідноситься з полемічною мовою. В історії української літературної мови XVI-XVII ст. важливу роль відіграла полемічна література, твори письменників-полемістів. Жанр полеміки виробив особливі прийоми побудови тексту, добору експресивних лексичних, фразеологічних засобів із «високої» старослов'янської та «простої» буденної мови.

Публіцистичний стиль нової української літературної мови реалізувався у мовотворчості письменників, культурних, політичних діячів XIX-XX ст. Ознаками публіцистичності позначені літературно-критичні статті, листи, промови, твори гострого політичного спрямування, наприклад, у роки відстоювання української національної ідеї та виборювання української державності на початку XX ст. (публіцистика І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, М. Грушевського, В. Липинського, В. Винниченка, С.Петлюри та ін.).

Основна функція стилю - інформативно-пропагандистська.

Мета публіцистичного стилю - агітувати, інформувати, організовувати маси. Завдання - пояснювати й переконувати слухачів, робити їх учасниками розв'язання актуальних суспільних проблем. Призначення стилю - формування громадської думки - зумовлює визначальну його рису - поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням.

Публіцистичний стиль - поняття ширше, ніж мова засобів масової інформації. Воно відбиває уявлення мовців про засоби виразної мови, призначеної для емоційного впливу на читача, слухача. Об'єднуючи писемну й усну форми літературної мови, публіцистичний стиль виробляє лексичні, граматичні засоби стилістичного увиразнення мови, актуалізує певні стилістичні прийоми, серед яких, зокрема, використання заперечних конструкцій у функції ствердження, варіювання часовими формами дієслова для підкреслення образності опису, розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних), інверсійна будова речення та ін. стилістичні фігури, які виконують сугестивну функцію, тобто спричиняють емоційний вплив слова на читача, слухача. Відверта, неприхована оцінність міститься у риторичних питаннях, закликах-зверненнях до адресатів, у виборі тих лексичних, фразеологічних одиниць, з якими нерідко асоціюється пишномовність, патетичність, спонукальна експресія. З публіцистичним стилем пов'язується колорит високого, небуденного вислову, що протистоїть нейтральним формам словесного вираження.

Публіцистичність тексту досягається завдяки влучним характеристикам, епітетам, нагнітанням оцінок, лексично-семантичним повторам. Це універсальні засоби, що ними послуговуються й автори сучасних публіцистичних текстів.

Основна сфера використання сучасного публіцистичного стилю - мова засобів масової інформації, причому в різних жанрах мови преси, радіо і телебачення стильова вага публіцистичності різна, пор. мову фейлетону і спортивної хроніки, дискусію за круглим столом і літературно-критичну статтю із суб'єктивними авторськими оцінками.

Виділяють кілька підстилів у публіцистичному стилі: науково-публіцистичний, художньо-публіцистичний, публіцистично-ораторський, інформаційно-публіцистичний. Вони характеризуються певним добором мовних засобів залежно від мети висловлювання. Одні жанри (теоретичні та науково-популярні статті, рецензії, інтерв'ю) подібні до художньої мови, деякі містять лише повідомлення. Та кожний із них має публіцистичний, експресивний, впливовий, оцінний елемент.

Поєднуючи в собі логіку й експресію, емоційне забарвлення, кожний жанр чергує ці елементи по-своєму, але в цілому для стилю характерне однакове співвідношення їх. Отже, публіцистичний стиль - чітко окреслений і функціонально дійсний різновид мови.

2.5 Проблема виділення інформаційного стилю

Політичні, культурно-духовні процеси, розвиток засобів масової інформації зумовили виникнення думки серед лінгвістів про існування інформаційного стилю мовлення та спричинили дискусії між прибічниками різних поглядів на класифікацію функціональних стилів та різновидів їх. І. Чередниченко у «Нарисах з загальної стилістики сучасної української літературної мови» виокремлює стиль масової преси, у якому розмежовує стиль масової інформації та агітаційно-публіцистичний стиль [18]. Швидкий розвиток і великий вплив радіо, телебачення та преси на населення України спонукали дослідників порушити питання щодо виділення інформаційного стилю в окремий функціональний різновид мови. Він характерний для повідомлень про суспільні, культурні, наукові, державні, зарубіжні новини. Його мета - повідомити читачам або слухачам основні події життя. Тексти цього стилю характеризуються стислістю, точністю, об'єктивністю. Основним у них є інформація про події, а не аналіз їх, передбачення чи прогнозування. Водночас статті в засобах масової інформації мають не просто висвітлювати окремі, розрізнені факти, а узагальнювати їх, оцінювати, робити висновки, розкривати суть. Наявні в інформаційному стилі й лінгвістичні особливості:

- використання загальновживаної лексики, термінів, суспільно-політичної лексики (залежно від змісту тексту);

- тексти будуються з простих і коротких речень;

- недоречні емоційність, експресивність, образність.

Треба сказати, що цей новий різновид стилів у традиційній класифікації розглядався як підстиль публіцистичного - інформаційно-публіцистичний. Адже він теж виконує його основну функцію - інформативно-пропагандистську, хоч і функція повідомлення в ньому виражена досить чітко. Тексти цього стилю, як зазначив І.Чередниченко, є «малими формами» публіцистичного стилю (статті стислого викладу, невеликі за обсягом у періодиці).

Ю.О. Арешенко зазначає, що «ряд учених звертали увагу на якісну відмінність власне публіцистичних та інформаційних текстів, що знаходило своє відображення в термінах, якими позначався розглядуваний функціональний стиль: газетно-публіцистичний (А. Васильева, О. Троянська), газетно-інформаційний (Д. Шмельов), стиль масово-політичної інформації (І. Білодід), інформаційний стиль (Д. Баранник)». Дослідник визначає ряд особливостей цього стилю: «він функціонує у сфері масової комунікації, має за мету повідомити про найважливіші актуальні події насамперед громадсько-політичного життя і реалізується за допомогою ряду специфічних мовних засобів:

- організація інформаційного тексту за чіткими стандартними схемами («де-коли-що» відбулося, хто про це інформує, які передумови та перспективи описуваної події, явища тощо);

- висока частотність вживання мовних засобів оцінного характеру, насамперед оцінної лексики;

- активне функціонування форм персональності, особливо в коментар них текстах;

- широке використання експресивних засобів - різних тропів і синтаксичних конструкцій у поєднанні зі звичайними, стандартними для цього стилю засобами мовного вираження» [1,]

Д. Баранник теж виділяє інформаційний стиль як окремий. Дослідник визначає жанри цього стилю - замітка, газетний звіт, деякі види репортажу, кореспонденції. «Інформаційний стиль української літературної мови має вже розвинену систему внутрішньоструктурних засобів й існує в кількох ситуативних варіантах: газетному (писем6на форма), радіотелевізійному та аудиторному (усні форми)… Інформаційний стиль (передусім у газетному та радіотелевізійному варіантах) постійно взаємодіє з публіцистичним, художнім та іншими стилями, які урізноманітнюють і збагачують мовностилістичну систему інформаційних матеріалів. Ця взаємодія, однак, припустима лише у таких кількісних і якісних характеристиках, які не порушують функціональної специфіки інформації» [4, 10].

На нашу думку, новий стиль мовлення з різновидами публіцистичного стилю має більше спільного, ніж відмінного. Відповідно до принципів традиційної класифікації в мовознавстві структура цього стилю не є достатньою для виділення його в окремий функціональний різновид, Тому його потрібно розглядати як підвид публіцистичного стилю - інформаційно-публіцистичний.

2.6 Художній стиль

Особливим у лінгвостилістиці є художній стиль мовлення. Він використовує елементи всіх стилів, проте вони виконують естетичну функцію. Художньому стилю приділяли увагу багато дослідників: С.Чавдаров, Г. Винокур, І. Чередниченко, В. Перебийніс та інші. Основна його комунікативна функція - естетично-інформативна. Інформація передається тут не через повідомлення фактів, авторську оцінку, а через образи. Саме за допомогою образів у творах художньої літератури змальовують яскраві картини життя, зображують предмети чи явища, передають почуття й емоції, впливають на уяву читача або слухача. Завдання стилю - передавати зміст тексту образно, синтетично, конкретно. Водночас реалізується естетична функція - вплив на чуттєвість читача, його емоції, уяву, почуття, створення асоціацій

О.Ю. Арешенко заперечує включення мови художньої літератури до складу функціональних стилів. На його думку, аргументи захисників функціонально-стилістичної «повновартості» цього мовлення зводяться до того, що у мові художніх творів можна відшукати (при бажанні) елементи будь-якого стилю. «Отака електричність і становить, на думку деяких учених, основну стилетворчу ознаку художнього мовлення». Натомість переконливішими він вважає аргументи тих, хто заперечує існування художнього стилю: «Річ у тому, що мово поезії та художньої прози розглядається як вторинна моделююча система, утворена на основі первинної системи - природної людської мови. Через те художні тексти не слід плутати з текстами нехудожніми, а отже - художній стиль як такий не може бути включений до класифікаційної системи функціональних стилів» [1].

Однак дозволимо собі не погодитись з цією думкою.

Художній стиль (художня мова, мова художньої літератури) - мова, яка моделює світ через конкретно-чуттєві образи й виконує естетичну функцію. Естетична функція художньої мови передбачає вплив мовних образів на емоції реципієнта, здатність розкривати вторинний зміст слова. До позамовних чинників художнього стилю належать естетичні, соціальні, психічні та ін. засади мовно-художньої творчості. Художній стиль - це особливий спосіб мислення й усвідомлення дійсності. На думку О. Потебні, кожне слово здатне передавати живе наочне уявлення, збуджувати фантазію, тобто служити художнім мінітвором. Вчений зауважував: «Мова є не тільки матеріал поезії, як мармур - скульптури, але сама поезія, а тим часом, поезія в ній неможлива, якщо забути наочне значення слова». Специфіка художнього мислення, образне бачення світу засвідчуються функціями мовних одиниць, якими володіє автор, створюючи свою мовну картину дійсності й висловлюючи певну ідею.

Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу. Мистецтво художнього слова полягає в збудженні потенційних можливостей національної мови, які завдяки довершеності мовного матеріалу, його незвичності, оригінальності, художній доцільності досягають ефективного емоційно-естетичного впливу на читача, розвивають його мовний смак. Порівняймо слова Ліни Костенко: «Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

Художній стиль, об'єднуючи мовні жанри художньої літератури (поезію, прозу, драму), а також усі індивідуально-авторські стилі, становить певне узагальнення щодо прийомів і засобів створення художньої образності. Образна мова вирізняє твори художньої літератури з-поміж інших текстів. Вона не обмежується традиційними тропами й фігурами, а наповнює естетичним змістом безобразні мовні елементи, перетворює їх у систему художньо-мовного бачення світу.

Художній стиль має свої норми, що змінюються, модифікуються залежно від літературних традицій, течій, напрямків, мистецьких шкіл та індивідуальних стилів. Мовно-виражальні прийоми, засоби змалювання, наприклад, портрета у творах І. Нечуя-Левицького відрізняються від портретної характеристики персонажа в сучасній художній літературі, зокрема, в творах Євгена Гуцала, Гр. Тютюнника, Валерія Шевчука. Те саме стосується пейзажних та ін. описів, тобто існує мовно-художня образність, типова для певної доби.

Вбираючи в себе компоненти усіх інших функціональних стилів, художній стиль трансформує, переосмислює їх: він не обмежений у використанні мовних одиниць, які належать до різних часових зрізів, до соціальних та територіальних видозмін національної мови. Щодо відкритості стилістичної системи мова художньої літератури найближче стоїть до розмовного стилю, вона активно послуговується мовою фольклору.

І.Я. Франко наголошував на тому, що письменник має добре володіти мовою свого народу, і то не тільки мовою одного села, одного повіту або однієї губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства.

В історії української літературної мови художньому стилю належить особливе місце. З мовотворчості І.П. Котляревського започатковується нова українська літературна мова. Художній стиль тривалий час залишався єдиним повнокровним стилем у писемно-літературній практиці, оскільки інші стилі через обмежені державою суспільні функції української мови не мали природного розвитку. Художньо-мовна практика витворювала зразки норм літературної мови. У ній модифікуються, оновлюються експресивні засоби, передається національний колорит емоційного сприймання дійсності, український характер образного мовомислення. Мова художньої літератури не тотожна поняттю літературної мови. Вона послуговується позанормативними, некодифікованими мовними засобами. Архаїзми, історизми, діалектизми, неологізми (загальномовні та авторські), некодифіковані розмовні вислови - все має право на використання у художньому стилі, якщо відповідає вимогам естетичної міри, стилістичної доцільності. Позалітературні явища в мові художній використовуються свідомо, з настановою на створення індивідуального стилю. їхня стилістична функція й художньо-образна дія виявляються тільки на тлі загальнолітературної норми.

У художніх текстах формується й розвивається поетичний словник української мови, народжується символічне значення лексем, усталюються асоціативні зв'язки слів, характерні для мовно-національної свідомості. Естетичні функції семантично багатовимірного художнього слова розкриваються на тлі його текстових і позатекстових, мовокраїнознавчих конотацій. Художній стиль, багатий на тропи, стилістичні фігури, протиставляється нехудожнім стилям, а серед останніх найвиразніше - офіційно-діловому книжному стилеві.

Художній стиль української літературної мови привертає увагу дослідників як індивідуальна реалізація мистецтва слова, як стиль, у якому взаємодіють книжні та розмовні джерела стилістичного урізноманітнення мови, активно використовується практика мовного варіювання. Тому виключати його із системи функціональних стилів недоречно.

2.7 До питання про конфесійний стиль

«Відродження церкви зумовило широкий потік богословської літератури. До якого ж стилю відносити такі тексти? Мовознавці схиляються до думки про виділення в сучасній лінгвістиці ще одного функціонального різновиду мови - конфесійного. Проте в питанні про його назву існують розбіжності: церковний, сакральний, богословський, церковно-релігійний, релігійний, стиль церковної мови.

Як зазначає І. Павлова, конфесійний стиль - це не новий, а відроджений забутий, що сформувався ще в дохристиянських, прадавніх віруваннях українців. О. Єфимов церковні твори, промови залічує до публіцистичного стилю, а саме до його різновиду - ораторського мовлення. Залежно від змісту ораторська мова має ще підвиди, а конфесійний стиль у ньому займає своє місце - «духовне красномовство» [14, 42].

У результаті досліджень О. Горбача, В. Німчука, Н. Дзюбишиної-Мельник конфесійний стиль виділений в окремий «стильовий різновид української мови, який обслуговує сферу релігійної потреби суспільства» [7, 17], стиль культової й оригінальної літератури».

На нашу думку, є достатньо підстав виокремити конфесійний стиль як один з повноправних функціональних стилів української мови. Конфесійний стиль має свої функції, зокрема, він уможливлює спілкування представників певної конфесії між собою, парафіян і священнослужителів, а також кожного мовця з Богом. Отже, визначальними функціями цього стилю є комунікативна (її особливість в тому, що ми маємо специфічний тип адресатів) і функція впливу.

Аналізований стиль обслуговує сферу релігій, культу. У процесі розвитку він пережив тривалі періоди свого становлення: дохристиянський і християнський. Тексти цього стилю в основному мають специфічну організацію на лексичному рівні: значна кількість маркованих релігійних слів, численні лексичні запозичення, широке використання синонімів, антонімів, тропів. Частотне вживання складних номінацій, які посилюють урочистість конфесійного мовлення. Усе це свідчить про багатство й своєрідність лексичної системи конфесійного стилю. Для синтаксису характерний інверсійний порядок слів, який підкреслює урочисту піднесеність мови. Поширені повтори слів, словосполучень і речень, за допомогою яких наголошується певна думка. Конфесійний стиль вирізняється символічними назвами.

Крім того можна виділити специфічні жанри конфесійного стилю: молитва, послання, проповіді, акафіст.

Підстилями конфесійного стилю сучасної української мови називають науково-богословський, молитовний, підстиль піснеспівів. З. Куньч виділяє ще один підстиль конфесійного (релігійного) стилю сучасної української мови - проповідницький підстиль або підстиль церковної проповіді[11].

Усе це дає підстави говорити про окремий стиль української мови - конфесійний.

2.8 Статус епістолярію в стильовій диференціації сучасної української мови

Функціональний статус епістолярного стилю на сьогодні не чітко окреслений у мовознавчій літературі. Існує кілька точок зору на цю проблему:

1. епістолярій вважають стильовим різновидом розмовного стилю;

2. заперечення наявність самостійних особливостей диференційних ознак епістолярного стилю, тому стверджують, що залежно від змістового наповнення і структурно-семантичних одиниць розподіляється між різними функціональними стилями;

3. визнання окремішності епістолярного стилю, зазначаючи наявність особливої сфери використання епістолярних текстів. (К. Ленець, Л. Мацько, С.Єрмоленко, М. Пилинський, В. Передрієнко) [12], [15], [8]. Дослідники визначають жанрами епістолярного стилю листи, щоденники, мемуари, дорожні нотатки.

Проте, на нашу думку, недостатньо підстав для визначення епістолярного стилю як окремого функціонального стилю. Доцільнішою є твердження, що залежно від змістового наповнення і структурно-семантичних одиниць тексти вищеназваних творів розподіляються між різними функціональними стилями. Для прикладу візьмемо листи Лесі Українки: як-от листування з бабусею - це яскравий приклад розмовного стилю, листи до І. Франка чи М. Павлика - публіцистичного або наукового. Щоденник Шевченка вивчають як окремий художній твір.

Варто взяти до уваги й те, що, на жаль, не набувши чітко окреслених рис, на сучасному етапі епістолярій дещо примітивізується, що може призвести до його зникнення. Сучасні засоби комунікації витісняють листування. Листи замінюються смс-повідомленнями чи спілкуванням за допомогою Інтернету. Отож, на нашу думку, немає достатньо підстав називати епістолярний стиль окремим функціональним стилем

ВИСНОВКИ

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Традиційно в українській мові виділяють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, кожний з яких ділиться на підвиди залежно від мовленнєвої ситуації. Останнім часом сформувалася думка про виділення ще трьох функціональних різновидів мови: конфесійного, інформаційного та епістолярного.