Роль невербальних чинників в міжкультурній комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РАБОТА

з теми: «Роль невербальних чинників в міжкультурній комунікації»

Зміст

Вступ

Й. Міжкультурна комунікація

1.1 Історія виникнення міжкультурної комунікації

1.2 Напрямки дослідження міжкультурної комунікації

ЙЙ. Особливості невербального спілкування

2.1 Вербальні та невербальні компоненти комунікації

2.2 Роль невербальих чинників в міжкультурній комунікації

Висновки

Список використаних джерел

Додаток

ВСТУП

Для людини як суспільної істоти однією із найважливіших потреб є потреба в спілкуванні - міжособистісній та міжгруповій взаємодії, “основу якої становить пізнання один одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо)” [21, 9].

За своїм матеріальним вираженням спілкування реалізується у двох видах: вербальному, тобто словесному, і невербальному - несловесному.

Несловесні засоби, грають значну роль у процесі спілкування. Вони не тільки дублюють, підсилюють чи й замінюють мовну комунікацію, але й підтверджують або заперечують інформацію, доповнюють зміст висловлювання, акцентують особливо важливі моменти спілкування, контролюють і регулюють цей процес. Саме невербальні засоби дають можливість зрозуміти справжні почуття і думки співрозмовника, оскільки їх поява обумовлена імпульсами підсвідомості, і відсутність можливості підробити дані імпульси дозволяє довіряти цій мові більше, ніж вербальному каналу спілкування. За даними опитувань, ступінь довіри словам становить 20%, а невербальним засобам - 30%. Більш того, невербальна поведінка дає можливість пізнати людину, формує наше ставлення до неї.

Компетентність у спілкуванні має, без сумніву, загальнолюдські характеристики. Так, сильні, дійсно мотивовані емоції переживаються однаково всіма людьми, тому знаки-симптоми цих почуттів мають інтернаціональний характер. Але альтернативно існує інша невербальна поведінка - “культурна”, яка притаманна окремому народу чи етнічній групі й обумовлена культурними традиціями та національним характером. Подібність чи різниця моральних, етичних вимірів, звичаїв, мовних і немовних стандартів може призвести до багатьох проблем у міжкультурній комунікації. Тому в наш час стає важливим не лише оволодіння іноземною мовою, а й набуття навичок спілкування з представниками різних народів. Йдеться про існування національного стилю спілкування - типових, найбільш поширених, найбільш вірогідних особливостей мислення і стереотипів поведінки представників різних етносів. Використання невербальних засобів теж етнічно обумовлено, тому національна знаковість комунікативної поведінки може і повинна бути сприйнятою та вивченою так само, як і природня мова. Як бачимо, невербальне спілкування займає важливе місце в нашому житті. З цього і випливає актуальність проведеного дослідження. міжкультурна комунікація вербальний

Саме поняття міжкультурної комунікації виникає в середині ХХ століття і пов'язане з іменами таких вчених як Е. Голл, К. Клакхон, А. Кребер, Р. Портер, Д. Трагер, Л. Самовар. Теорії міжкультурної комунікації, що намагалися пояснити даний феномен з різних точок зору розробляли західні дослідники К. Бергер, С. Гантінґтон, Е. Гірш, Е. Голл, Г. Гофстеде, С. Даль.

Важливий внесок у вивчення міжкультурної комунікації як соціального феномену внесли такі російські вчені як Є. Верещагін, Т. Грушевицька, Б. Єрасов, Н. Іконнікова, В. Костомаров, В. Попков, А. Садохін, С. Тер-Мінасова, Н. Шамне. В контексті міжкультурної комунікації також розглядаються проблеми глобалізації культури та взаємодії цивілізацій, обговорення яких відбувається на науково-теоретичних конференціях та круглих столах. Варто також зауважити, що міжкультурна комунікація як навчальна дисципліна вже викладається в багатьох університетах США, країн Європи та в Росії.

В Україні предметне поле досліджень в рамках проблематики “міжкультурна комунікація” тільки формується. Цю проблему розробляють у різнопланових працях В. Андрущенко, Н. Висоцька, О. Гриценко, Л. Губерський, І. Дзюба, П. Донець, В. Євтух, А. Єрмоленко, Г. Касьянов, М. Кушнарьова, Л. Нагорна, А. Приятельчук, М. Обушний, П. Скрипка.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що низка теоретичних та практичних питань, які стосуються значення невербальних чинників в міжкультурної комунікації, є недостатньо дослідженими.

Об'єкт дослідження - міжкультурна комунікація.

Предмет дослідження - роль невербальних чинників у міжкультурній комунікації.

Об'єктом роботи є аналіз впливу невербальних (кінетичних, проксемічних) чинників на перебіг акту міжкультурної комунікації.

Метою курсової роботи є дослідження найбільш поширених несловесних знаків деяких підсистем, значення та функціонування яких національно або культурно обумовлено, оскільки культурні відмінності, як і семантичні бар'єри, при обміні невербальною інформацією можуть створювати значні перешкоди для взаєморозуміння.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- дослідити становлення поняття “міжкультурна комунікація”;

- з'ясувати основні форми міжкультурної комунікації;

- визначити значення невербальних чинників в міжкультурній комунікації

Структура роботи. Робота загальним обсягом 2222222 сторінки, складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу,загальних висновків, списку використаної літератури, додатку.

У вступі обгрунтовано вибір теми дослідження, актуальність обраної тематики, висвітлено мету та завдання роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, визначено предмет, об'єкт досліджень.

В першому розділі розкривається суть міжкультурної комунікації, досліджується становлення її як науки.

Другий розділ присвячений вивченню вербальних та невербальних компонентів комунікації, їх види, функції та взаємодію. Досліджується роль несловесних чинників у комунікативній діяльності. Особливу увагу звернено на специфічні невербальні знаки, які притаманні окремим народам і етнічним групам.

У загальних висновках підведено підсумки проведеного дослідження та окреслено перспективи подальшого дослідження.

РОЗДІЛ Й. МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ

1.1 Становлення поняття “міжкультурна комунікація”

Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації, як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світ книга Є. Хола і Д. Трагера “Culture as Communication” (“Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін “міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола “The Silent Language” (“Німа мова”, 1959р.) де автор показав тісний зв'язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв'язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі [18, 15].

Термін “міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в 1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера “Комунікація між культурами” (“Communication between Cultures”), вперше надрукованому в 1972 р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування [28, 10].

Другий важливий напрямок - це лінгвістичні дослідження, пов'язані з бурхливим розвитком в останні десятиліття вивчення дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності. Плідний підхід до дослідження дискурсу з метою міжкультурного зіставлення реалізується в роботах Рона і Сюзан Сколлон, зокрема в книзі “Міжкультурна комунікація: дискурсивний підхід” (“Intercultural Communication: A discourse approach”, 1995), що досліджують жанр професійної комунікації і намагаються дедуктивно обчислити по різних дискурсивних параметрах основні культурні протиставлення.

З 80-х років минулого століття дослідники США і Західної Європи у галузі соціології, культурології, психології, лінгвістики, філософії виявляють підвищений інтерес до проблематики міжкультурної комунікації. Серед найголовніших завдань теорії міжкультурної комунікації - попередження і усунення міжкультурних непорозумінь.

Дослідження особливостей функціонування невербальних засобів комунікації у процесі міжкультурного спілкування, а також аналіз терміну “міжкультурна комунікація”, який, незважаючи на активне вживання, досі залишається невизначеним. Більшість запропонованих визначень терміна “міжкультурна комунікація” базуються на протиставленні міжкультурного і внутрішньокультурного (інтракультурного) спілкування:

“міжкультурна комунікація включає безпосереднє спілкування людей з різних національних культур” [25, 15];

“міжкультурна комунікація має місце, коли виробник повідомлення - представник однієї культури, а отримувач повідомлення - іншої” [28, 17];

“міжкультурна комунікація - це обмін символічною інформацією між чітко визначеними групами з суттєво відмінними культурами” [26, 33].

На початку двадцять першого століття багато людей сприймають культурну ідентичність у мультиполярному просторі не як дещо гарантоване, а як суперечливе і процесуальне. Водночас сприймання розбіжностей між культурами веде до нагальної потреби міжкультурного діалогу. На фоні ісучасного глобального розвитку суспільства людство потребує нових прийнятних стратегій розвитку культур. Оскільки ми не можемо повернутисядо їх ігнорування, ми повинні прагнути до їх порозуміння. При цьому стає все більш безперечним необхідність розвитку такої ідентичності, яка сягає за межі рамок звичайної культурної ідентифікації і відрізняється високою мірою інтеркультуральності. Є певні підстави вважати, що сучасна культура перестає бути культурою якогось конкретного регіону і все більше стає культурою часу, що торкається кожного із нас [23,47].

Пітер Вінч, однак, критикує тезу про відмінність культур, зазначаючи, що частини “нашої” культури можуть для декого з нас бути абсолютно чужими, більш чужими, ніж культурні прояви, віддалені від нас географічно чи історично [30,34].

Іншими словами, носії однієї мови можуть бути “неподібними” за рядом ознак (за звичаями і традиціями, релігією), і, навпаки, носії різних мов можуть мати у цьому сенсі багато спільного. На основі цього М. Лін визначає спілкування як “діяльність, у якій люди впливають і реагують один на одного” і вважає, що таке визначення справедливе для будь-якого спілкування, і внутрішньокультурного, і міжкультурного. Таким чином, автор заперечує існування суттєвих відмінностей між спілкуванням носіїв однієї спільної мови і спілкуванням людей, які проживають на територіях, віддалених одна від одної [26,43].

На неоднорідність єдиної національної культури вказує і П.М. Донець, називаючи комунікацію між носіями різних субкультур (етнічних, регіональних, вікових, професійних і т.д.) у межах єдиної національної культури міжсубкультурною. При цьому Павло Миколайович зазначає, що “з когнітивної точки зору вона мало чим відрізняється від звичайної інтракультурної - спільний національно-культурний багаж виявляється цілком достатнім для досягнення взаєморозуміння”. Тому проблеми в межах такого спілкування є здебільшого прагматично зумовленими (оцінками, настановами, забобонами, тощо) [4,47].

Характерною рисою міжкультурної комунікації є усвідомлення відмінності самого партнера по комунікації, а також відмінності його мотивацій, інтенцій, фонових знань, коду (мови, жестики, символіки, умовних знаків, тощо): “Про міжкультурну інтеракцію і комунікацію ми говоримо у тих випадках, коли партнери по зустрічі належать до різних культур і коли вони усвідомлюють, що кожен відповідно є “іншим”, тобто, відбувається взаємне усвідомлення один одного як “чужого” [27,104].

Міжкультурна комунікація, в якій через мовлення взаємодіють культури і мови, базується на двох типах поведінки. Універсальна поведінка, спільна для всіх культур, базується на біологічній спадковості людини, яка передається від покоління до покоління. Крім того, різним етнічним групам притаманна специфічна поведінка, яка формується під впливом соціального і фізичного оточення. Специфічні моделі поведінки призводять до формування специфічної культури, оскільки культуру можна визначити як “менталітет” (система цінностей, ідей, звичаїв), тобто, сукупність конвенцій, які керують соціальними відносинами ... Культура охоплює “частину перетвореної ними природи” [29,35].

При взаємодії культур можуть виникати ненавмисні збої у процесі комунікації і навіть конфлікти, спричинені відмінностями вербальних і невербальних чинників у носіїв різних культур. Такі непорозуміння пов'язані з порушенням основної умови успішного спілкування: комуніканти мають однаково розуміти повідомлення (і вербальне, і невербальне) [4,255].

1.2 Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації

Сучасний світ все більше набуває глобалізованого характеру існування. Однією із характерних ознак глобалізації є взаємодія як окремих людей так і окремих цивілізацій. Особливого статусу набувають відносини між цивілізаціями, в основі яких лежить міжкультурна комунікація, адже потреба народів у культурному порозумінні, прагнення пізнати духовний світ одне одного призводять до інтенсифікації комунікативних процесів, що набувають системного характеру. Різнобічні міжнародні контакти на всіх рівнях показали, що успіх у будь-якій сфері міжнародної діяльності багато в чому залежить від ступеня підготовки в галузі міжкультурної комунікації. Тільки шляхом знаходження консенсусу людство зможе вирішити глобальні проблеми [2, 7].

Стаючи учасниками будь-якого виду міжкультурих контактів, люди взаємодіють із представниками інших культур, що найчастіше істотно відрізняються один від одного. Відмінності в мовах, національній кухні, одязі, нормах суспільної поведінки, відношення до виконуваної роботи найчастіше роблять ці контакти важкими, інколи неможливими. Але це лише поодинокі проблеми міжкультурних контактів. Основні причини їхніх невдач знаходяться поза межами видимих розбіжностей. Вони - у різному у світовідчутті, тобто іншому відношенні до світу і до інших людей. Головна перешкода, що заважає успішному вирішенню цієї проблеми, полягає в тому, що ми сприймаємо інші культури крізь призму своєї власної, тому наші спостереження і висновки обмежені її рамками. На жаль, ми не розуміємо значення слів, вчинків, дій, що не характерні для нас самих. Наш етноцентризм не тільки заважає міжкультурній комунікації, але його ще і важко розпізнати, тому що це несвідомий процес. Звідси напрошується висновок, що ефективна міжкультурна комунікація не може виникнути сама по собі, їй необхідно цілеспрямовано навчатися.

У своїй книзі Бацевич подає наступне значення міжкультурної комунікації - це спілкування носіїв різних культур, які послуговуються різними мовами [2, 53].

Коли людина опиняється в іншому культурно-мовному середовищі, вона відчуває так званий “культурний шок” через недостатнє знання національних цінностей і законів спілкування носіїв інших культур і мов. Щоб уникнути усіх непорозумінь потрібно мати вагомі знання тої чи іншої культури, потрібно,щоб відбувалася взаємодія між культурами.

Взаємодія культур - це особливий вид безпосередніх відносин і зв'язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес взаємодії культур, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть) [10, 98].

Глобалізація соціального розвитку обумовлена зростаючою інтенсивністю зв'язків і відносин -- еко номічних, соціально-політичних, культурних, науково-технічних, комунікаційних, які немов би “скріп люють” суспільства сучасного світу. Ці зв'язки, відносини, контакти і причетності додають планетарній цивілізації, що формується, якусь системну якість: збільшується всебічна взаємозалежність різних сус пільств, країн, регіонів, що все активніше впливають одне на одного [5, 258].

Внаслідок процесу інтеграції окремих етнічних культур у єдину світову культуру на засадах розвитку засобів комунікації, економічних зв'язків, соціальних перетворень тощо відбувається гло балізація культури. В міжкультурній комунікації це відбивається через розширення контактів між державними інститутами, соціальними групами й індивідами різних країн та культур, запозиченні культурних цінностей та зміні культурного середовища внаслідок міграцій [9, 200].

Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою [2,37].

На межі XX і XXI ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився “мовний смак епохи”: на зміну “тоталітарній мові” прийшла “вільна” мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості [17,45].

На перший план вийшли питання культури як універсального контексту, що спричиняє розмаї тість людства, а також - комунікації як найголовнішого й одного із самих фундаментальних видів взаємодії між людьми. Визнання абсолютної цінності розмаїтості світових культур, відмова від ко лонізаторської культурної політики, усвідомлення крихкості існування й погрози знищення величе зної більшості традиційних культур і мов зумовили бурхливий розвиток відповідних галузей знання з опорою на новий в історії людства феномен - інтерес народів Землі одне до одного.

Міжкультурна комунікація - це соціальний феномен, сутність якого полягає у конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних), субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму. У центрі міжкультурних взаємодій перебуває людина як носій загальнолюдських універса ли і культурних особливостей. Ця людина діє й взаємодіє з іншими на основі цих універсали і осо бливостей у великій кількості контекстів спілкування [17, 25].

При вступі у комунікацію носіїв різних культур є цілком вірогідною поява певних проблем, що від початку пов'язані з причетністю до різних культур. Проблемами такого роду можуть бути труднощі в порозумінні, нерозуміння, створення окремих упереджень, а у подальшому перебігу - відмежування, скривдженість або психічна чи соціальна ізоляція. Міжкультурна комунікація є такою комунікацією людей, при якій, наприклад, способи комунікації або функції мовних подій не є ідентичними, але є відмінності в їх реалізації та інтерпретації в певних ситуаціях, таких як, наприклад, входження в чужий дім, прояв респекту до старших за віком, замовлення напоїв, поводження в місцях спільного користування і т.ін [17, 27].

У дослідженнях міжкультурної комунікації можна виділити психологічні, соціологічні і лінгвістичні напрямки. Цей розподіл залежить як від об'єкта дослідження, так і від застосовуваних методик.

Лінгвістів насамперед цікавить, як саме відбувається процес комунікації. Що в мовному повідомленні сигналізує про наявність міжкультурної взаємодії? Що саме характеризує повідомлення, якими обмінюються представники різних культур? У яких комунікативних контекстах це проявляється? Як саме відбувається нерозуміння, неповне розуміння, які мовні особливості і механізми дозволяють або не дозволяють.

Ближче усього до психології з розроблюваних лінгвістичних тем знаходиться вивчення різних комунікативних стилів у їхньому використанні всередині і за межами своєї групи. Психологічне поняття акомодації застосовується до таких параметрів комунікації, як темп мови, вибір відповідної лексики, спрощена або ускладнена граматична структура. Акомодація може бути позитивною (підлаштування під співрозмовника) або негативною (використання максимально відмінного від співрозмовника стилю). Спрямованість акомодації при спілкуванні представників різних груп залежить від того, як одна група відноситься до іншої.

Другий важливий напрямок лінгвістичних досліджень пов'язаний з вивченням дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності [4,52].

ЙЙ. Особливості невербального спілкування

2.1 Вербальні та невербальні компоненти комунікації

Визначною рисою лінгвістичних досліджень останніх десятиріч є звернення лінгвістів до різноманітних проблем мовленнєвої діяльності. Через труднощі, пов'язані з вивченням мовлення, усне спілкування протягом довгого часу залишалось за межами дослідження. Тепер ця лакуна активно заповнюється. І тому, у зв'язку зі зверненням до мовленнєвого спілкування, разом з необхідністю опису вербальних засобів та умов їхньої реалізації, випливає проблема вивчення невер бальних засобів, які супроводжують вербальне висловлювання [6,15].

Мовленнєве спілкування -- засіб, у якому як знакову систему використовують мовлення (систему фонетичних знаків, що містить два принципи: лексичний та синтаксичний) [1,9].

Вербальні компоненти відіграють провідну роль у міжособистісному спілкуванні, оскільки саме вони є основними носіями значень повідомлень Цілком природним, таким чином, є той факт, що ця складова комунікативного акту є більш ґрунтовно дослідженою [2,17].

Поряд із словесними засобами -- мовленнєвими -- на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо. Якщо раніше як у теоретичному, так і в практичному аспекті невербальній комунікації відводилася допоміжна, другорядна роль порівняно з вербальною, то за останні десятиріччя інтерес різних наук і галузей психології до вивчення саме цього виду спілкування дедалі підвищується.

Невербальна (несловесна) комунікація -- це система знаків, що використовуються у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. Науковими дослідженнями, зокрема, доведено, що за рахунок невербальних засобів відбувається від 40 до 80% комунікації. Причому 55% повідомлень сприймається через вирази обличчя, позу, жести, а 38% -- через інтонацію та модуляцію голосу [12,17].

Невербальне спілкування займає важливе місце у житті кожного індивіда, оскільки, як зазначав Г. В. Колшанський, несловесні знаки - це не залишок, який виділяється з мовної системи, а особливий функціональний компонент парамовної системи, тобто та комунікативна підсистема, яка доповнює функцію вербальної комунікативної системи [7, 31].

У процесі комунікації людина ставить собі певні цілі і намагається їх досягнути, використо вуючи різні засоби спілкування, як вербальні, так і невербальні. І хоча участь невербальних компонентів у процесі спілкування не викликає сумніву, їхній статус і роль у ньому оцінюються по-різному. Домінуючою є точка зору, що невербальні компоненти є чимось другорядним, додатковим порівняно з вербальними засобами. Так, Г. В. Колшанський стверджує, що мова є єдиним універ сальним засобом вираження всього процесу мислення людини. На його думку, всі немовні фактори відіграють допоміжну роль у спілкуванні, а мова - головну, причому вона може використовувати для спілкування лише власні засоби [7, 346].

Інші ж (І. Н. Горєлов, Л. Є. Левонюк, Л. М. Шелгунова), не заперечуючи вторинності невербаль них засобів, підкреслюють важливість і значущість НВК в процесі комунікації. Вони вважають, що хоча мова і є достатнім засобом вираження мислення, це зовсім не означає, що вербальні засоби замкнені в звуковій матеріальній оболонці та ізольовані від всіх умов, з яких складається конкретна ситуація спілкування. Немовні фактори, згідно з І. Н. Горєловим, здатні виконувати і навіть заміщати лінгвістичний знак, що, на його думку, не узгоджується з вихідним положенням щодо універ сальності і повної самостійності мовної системи в усіх її функціональних проявах [3, 9]. Точку зору про те, що невербальна поведінка є одним із важливих компонентів побудови мовленнєвої поведін ки, поділяють й інші автори.

Навичка розподілу між вербальною та невербальною частинами комунікації формується в людині з перших днів життя. Комуніканти підсвідомо здійснюють облік інформативної цінності обох частин. Саме невербальні компоненти можуть сигналізувати про порушення постулатів мовленнє вого спілкування, зокрема, постулату якості, оскільки оцінка висловлювання в цьому плані полягає у зіставленні семантики вербальної інформації зі смислом, отриманим через інші канали. На думку Л. Л. Славової, саме омонімія та полісемія жестових знаків зумовлюють комінікативні невдачі, спричинені невербальними факторами [19, 19].

Отже, успіх або невдача процесу спілкування суттєво залежить і від невербальних компонентів.

Невербальні компоненти служать як для передачі додаткової інформації, незалежної від вер бального повідомлення, так і для підкріплення вербального висловлювання, повторення, посилання або ж, навпаки, нівелювання слів з метою економії вербальних засобів чи у разі їхньої відсутності. Щодо процесу поєднання власне мовних і немовних факторів, супутніх комунікації, то його можна пояснити двома причинами. По-перше, це громіздкість при конструюванні фраз, викликана появою надлишкового вибору вербальних засобів або складністю думки. По-друге, використання невербальних компонентів комунікації створює можливість передачі інформації більш ефективним способом. Саме в цій ситуації й приходить на допомогу паралінгвістична техніка.

Згідно з І. Н. Горєловим, за кожним видом невербальних компонентів комунікації закріплена певна роль. Так, вказівні значення реалізуються, як правило, за допомогою жестів; описові значення - жестами та пантомімікою; значення збудження, питання, ствердження та заперечення - різноманітними знаками, включаючи змішані; модальні значення - фонаційними засобами, а також деякими засобами та мімічними комплексами; складні значення, які містять вказівки та/або описи разом з вираженнями модаль ності,- змішаними засобами [3, 75].

Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система -- це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система -- це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколомовними прийомами, які доповнюють семантичне значущу інформацію. Зауважимо, що різні спеціалісти в термін “паралінгвістична та екстралінгвістична комунікація” вкладають різний зміст.

Серед невербальних засобів особливою є система організації простору і часу спілкування -- проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу.

Нарешті, специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт очей, який є основним засобом візуального спілкування.

Найвиразнішим і найуживанішим засобом невербаліки є жест. Саме класифікації і характеристиці жестів присвячено чи не найбільше праць з проблеми цього виду комунікації [8,147].

Встановлено, що жестикуляція збільшується при емоційному піднесенні. Вона підсилюється тоді, коли суб'єкти мають поганий зворотний зв'язок і певні труднощі при передаванні інформації один одному.

Щоб визначити, чи відвертий і чесний у розмові співбесідник, варто подивитися на його долоні. Коли людині нічого приховувати, долоні найчастіше відкриті (повністю чи частково). Для досягнення успіху при спілкуванні важливо, щоб долоні були відкритими. Це стимулюватиме інших довіряти вам і бути щирим.

Відомо також, що не лише долоні, а й взагалі руки в певному положенні підтверджують наше ставлення до співрозмовника. Так, якщо руки схрещено на грудях -- це знак захисту, бар'єру, спроба сховатися від інших, відгородитися від них. Дослідження показали, що той, хто слухає лекцію або промову зі схрещеними на грудях і міцно стисненими руками, засвоює на 35% менше інформації, ніж той, хто сидить розслаблено, вільно, склавши руки, не закинувши ногу за ногу. Якщо ми хочемо позитивно вплинути на співбесідника, треба подавати такі сигнали, які свідчили б про нашу відкритість [13,147].

Велику увагу серед усіх експресивних засобів приділяють посмішці. Посмішки бувають живі та мляві, сором'язливі та грайливі, хитрі та доброзичливі. Проте посмішка не завжди сигналізує про доброзичливе ставлення людини. Спектр посмішок, наприклад, у конкретної дитини залежить від її оточення. Позитивні експресії дітей, які виросли в дружніх, повних сім'ях, за інтенсивністю й багатством відтінків значно перевищують відповідні характеристики у тих дітей, які виховувалися без батьків, у притулках і дитячих будинках.

Окрім оптико-кінетичних засобів спілкування існує комплекс акустичних засобів -- екстралінгвістичних і паралінгвістичних сигналів. У першому випадку -- це швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон. Дослідженнями встановлено, що 60-90% правильних суджень про людину, її внутрішній стан ґрунтуються на вмінні розшифровувати характеристики голосу й манеру говорити.

Швидкість мови, як відомо, значною мірою залежить від темпераменту. Якщо у людини дуже швидкий темп мови, це свідчить або про її імпульсивність, пожвавленість, впевненість у собі, або про несміливість, невпевненість саме в цій ситуації. Спокійна й повільна мова є ознакою вдумливості, поміркованості. Якщо темп поступово уповільнюється, це є сигналом про те, що людина втомилася, замислилася, втратила впевненість. Той, хто хоче говорити переконливо, щоб вплинути на інших, намагається дещо сповільнити свою мову. Але все ж треба залишатися в межах природного діапазону свого голосу, бо можуть подумати, що особа виявляє нещирість і хитрує.

Якщо людина, яка опанувала культуру спілкування, хоче досягти взаєморозуміння з іншими, вона дивиться їм в очі, тобто пам'ятає про значення візуального контакту. Здавна відомо, що поглядом можна позитивно або негативно вплинути на іншу людину. Можна почути таке: “очі бігають”, “очі випромінюють блискавки”, “затьмарені очі”, “недобрі очі” і т. ін. Контакт очей є основою довірливого, культурного спілкування. З нього, як правило, починається ділова чи інтимна розмова.

Відомо, що зіниці в людини розширюються, коли її щось зацікавило Зміст такого сигналу знають давно. Цим, наприклад, користувалися ще купці Київської Русі [14,56].

Іноді під час спілкування з одними людьми ми почуваємося приємно, а з іншими -- відчуваємо роздратування, навіть тривогу. Дуже часто це пов'язано з “поведінкою” очей, з тим, як на нас дивляться: прямо, зверху вниз чи знизу вгору, короткочасним чи тривалим поглядом. Через погляд ми відчуваємо недоброзичливість, оцінювання, заздрість або ж, навпаки, інтерес, увагу, зацікавленість. Під поглядом однієї людини нам робиться тепло і приємно, а під поглядом іншої -- незручно, боляче, бо її очі нас начебто відштовхують.

Якщо людина нещаслива або хоче щось приховати, її очі зустрічаються з вашими рідко, десь близько третини часу спілкування. Довго (до двох третин всього часу) люди дивляться один на одного, якщо їм приємно бути разом. Таке буває й тоді, коли в них ворожі стосунки. Вважається, що для того, щоб взаємини були добрими, доцільно дивитися в очі одне одному 60--70% часу спілкування.

Щоб встановити або підтримати контакт з людиною, потрібно не лише дивитися їй в очі, а й триматись на певній відстані від неї. Відомий антрополог Є. Холл був першим ученим, який звернувся до просторових потреб людини. На початку 60-х років він увів навіть спеціальний термін для цього напрямку досліджень -- “проксеміка”. Виявилося, що кожна людина прагне мати як свою територію певний повітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони залежать від ряду факторів, передусім від соціокультурних відмінностей людей. Якщо територія, на якій живе та чи інша нація, густо заселена, то й люди під час спілкування перебувають близько один від одного. Якщо вони проживають на відносно малозаселеній території, то, навпаки, розміщуються на певній відстані.

Розрізняють чотири територіальні зони при спілкуванні [14, 199].

Перша зона -- інтимна (15-46 см). Це саме та зона, яку людина найбільше оберігає. У ній можуть розміщуватись окрім суб'єкта лише найближчі йому люди, тобто ті, з ким у нього тісний емоційний контакт. Друга зона -- особиста (46--120 см). Це відстань, на якій люди звичайно розміщуються на прийомах, вечорах, під час дружніх зустрічей. Третя зона -- соціальна (120-360 см). Таку відстань людина намагається зберегти в міжособистісному спілкуванні з малознайомими людьми, зокрема на роботі. Нарешті, четверта зона -- громадська (понад 360 см). Це відстань, на якій бажано триматися керівникові, промовцю. У переповненому громадському транспорті люди почуваються незручно і намагаються стати так, щоб інші не порушували їхню інтимну зону. Здебільшого люди в таких умовах майже не спілкуються, не розглядають одне одного, намагаються не виявляти своїх емоцій.

Американський антрополог Рей Бердвістелл, вивчаючи ступінь невербального спілкування між людьми, констатував, що середньостатистична людина говорить приблизно 10 - 11 хвилин щодня, а середнє речення триває усього 2,5 секунди. Вербальний компонент міжособистісного спілкування не перевищує 35 %, а 65 % інформації, яка передається у процесі спілкування, припадає на невербальні засоби. Учений також зазначив, що людина може відтворити і розпізнати біля 250 тисяч виразів обличчя [15, 217].

Отже, можна зробити висновок про значущість невербальних компонентів у процесі комунікації. Мову і невербальні компоненти слід розглядати як інтегральні елементи однієї системи. Однак, незважаючи на те, що комунікація являє собою інтегральний процес, невербальні елементи досліджені менше порівняно з вербальними. Так само мало вивчена і їхня взаємодія. Встановлено, що невербальні компоненти слугують: для передачі не вираженої вербально інформації; для підкріплення, уточнення, модифікації вербального висловлювання; для заміщення вербального повідомлення.

2.2 Роль невербальих чинників в міжкультурній комунікації

Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою.

Міжкультурна комунікація - це соціальний феномен, сутність якого полягає у конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних), субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму. У центрі міжкультурних взаємодій перебуває людина як носій загальнолюдських універса ли і культурних особливостей. Ця людина діє й взаємодіє з іншими на основі цих універсали і осо бливостей у великій кількості контекстів спілкування [17, 9].

Різні люди реагують неоднаково на невербальні сигнали. Одні чутливі до них, інші або нічого не знають про цю сферу комунікації, або не мають досвіду їх фіксації та розшифрування. Вважається, що жінки більш здатні до сприймання та інтуїтивного розуміння невербальних засобів, аніж чоловіки. Розвитку цієї здатності сприяє передусім спілкування матері з дитиною. Перші роки після народження дитини мати і малюк користуються переважно невербальними сигналами. З усіх засобів спілкування вони з'являються першими і стають важливою основою розвитку дитини [11, 158]. Проте більшість невербальних засобів набуті людиною за її життя і зумовлені соціо-культурним середовищем.

Доцільно зауважити, що невербальна комунікація справді залежить від типу культури. Існують, звичайно, жести, експресивні сигнали, які майже однакові в усіх народів (посмішка, сердитий погляд, насуплені брови, хитання головою тощо). Водночас досить багато невербальних засобів, звичок, що прийняті лише однією нацією. Відомі невербальні сигнали, що в різних народів несуть різну інформацію. Наприклад, більшість європейських народів передають згоду, хитаючи головою згори донизу. Болгари цим жестом передають незгоду, японці -- лише підтверджують, що уважно слухають співрозмовника.

Популярний жест “коло”, утворене пальцями руки, більшістю англомовних народів, а також в Європі та Азії застосовують з метою передавання інформації про те, що все гаразд, усе правильно. Але у Франції, наприклад, цей жест означає “нічого”, в Японії -- “гроші”. На особливості невербально символіки, як і вербальної, впливають окрім зазначених також інші фактори. Відомо, що соціальне становище людини, її престиж залежать від кількості жестів, якими вона користується. Якщо суб'єкт займає високе соціальне становище, він, як правило, користується переважно мовними засобами. Людина, яка менш освічена і має нижчий професійний статус, в розмові частіше покладається на жести, а не на слова. Загалом чим вище соціально-економічне становище людини, тим менше у неї розвинута жестикуляція й бідніші рухи тіла для передавання інформації [14, 265].

Сучасна наука розглядає невербальні засоби спілкування з декількох точок зору: (1) у контексті осмислення загальних програм і способів людської поведінки (Дж. Холл, П. Екман, А. Фрізен, А. Піз, Дж. Фаст, Е. Холл); (2) формальний та семантичний аналіз невербальних знаків у їх співвідношенні з мовними знаками (Т. Ніколаєва, К. Шерер, Ю. Цив'ян, І. Шаронов); (3) власне лінгвістичні, соціолінгвістичні, психолінгвістичні та ін. аналітичні розробки, направлені на розпізнавання за невербальними і вербальними знаками психологічних та емоційних станів, дослідження національної специфіки мовленнєвої й немовленнєвої поведінки, аналіз способів відображення невербальної поведінки в художній літературі (А. Вєжбицька, П. Екман, Г. Крейдлін, С. Павлова та ін.). Останні широко використовують спостереження культурологів, етнологів, антропологів для розв'язання проблем національної специфіки невербальної поведінки. У зв'язку з цим виникла окрема дисципліна - етнопсихолінгвістика, що спрямовує свою увагу на численні зіставлення моделей поведінки багатьох народів, аби поглибити уявлення про особливості культури спілкування в її мовленнєвих і немовленнєвих проявах різних етнічних спільнот. Подібні дослідження використовують поняття і методики семіотики, особливо при спробах створення словників і загальних каталогів жестів і міміки певної мови, однак переважно обмежують поле вивчення засобами мовленнєвого етикету.

Оскільки невербальні елементи з одного боку є антропологічно обумовленою системою, а з іншого, виступають культурно- історичним утворенням, вони становлять такі ж специфічні семіотичні системи, як і вербальна мова в кожному національному своєму вияві. Сьогодні в умовах підвищеного інтересу до проблем міжнаціональної, міжкультурної комунікації особливої актуальності набуває дослідження інтерпретації невербальних засобів, як стереотипів поведінки та елементів невербального культурного коду.

Компетентність у спілкуванні, зокрема у послуговуванні невербальними його засобами, має загальнолюдські характеристики. Так, сильні, дійсно мотивовані емоції переживаються однаково всіма людьми, тому знаки-симптоми цих почуттів мають інтернаціональний характер. Але альтернативно існує інша невербальна поведінка - “культурна”, яка притаманна окремому народу чи етнічній групі й обумовлена культурними традиціями та національним характером. Подібність або відмінність моральних, етичних вимірів, звичаїв, мовних і немовних стандартів може призвести до багатьох проблем у міжкультурній комунікації. Тому в наш час стає важливим не лише оволодіння іноземною мовою, а й набуття навичок спілкування з представниками різних народів. Зараз йде мова про існування національного стилю спілкування - типових, найбільш поширених, найбільш вірогідних особливостей мислення і стереотипів поведінки представників різних етносів. Використання невербальних засобів теж етнічно обумовлено, тому національна знаковість комунікативної поведінки може і повинна бути сприйнятою та вивченою так само, як і природня мова.

Невербальне спілкування займає важливе місце у житті кожного індивіда, оскільки, як зазначав Г. В. Колшанський, несловесні знаки - це не залишок, який виділяється з мовної системи, а особливий функціональний компонент парамовної системи, тобто та комунікативна підсистема, яка доповнює функцію вербальної комунікативної системи. Сукупність засобів невербального спілкування поділяють на кінесичну і некінесичну підсистеми. До кінесичної підсистеми, як до такої, що вивчає рухи тіла у процесі комунікативної взаємодії індивідів, відносять наступні категорії немовних символів: вираз обличчя, жести і позиції тіла. В свою чергу некінесична система розглядає невербальні одиниці у межах таких явищ як артефакти, парамова, хептика, хронеміка і проксиміка [22, 77].

Вираз обличчя, його міміка несуть інформацію про характер людини, її настрій, суб'єктивне ставлення до співрозмовника. “Кам'яний” вираз обличчя насторожує, викликає психологічний дискомфорт, небажання спілкуватися. Так, у Японії, де поширене обличчя-маска, представнику іншої культури важко зрозуміти співрозмовника. Французам, італійцям, іспанцям, навпаки, притаманна рухлива міміка; стриманіші у виявах невербальних символів фіни. Мімічні рухи мають у різних народів відмінне значення: українці підморгують аби на когось чи на щось звернути увагу, натякнути, покепкувати; англійці таким мімічним знаком супроводжують вітальні фрази або уживають його замість вітання; в багатьох східних культурах підморгування вважається поганою звичкою і може образити людину. Підняті брови в Германії означають захоплення, а в Англії - вираз скептицизму [40,198].

Етнографи навіть ділять нації на “контактні” та “неконтактні”. До перших відносять, наприклад, італійців, іспанців, латиноамериканців, арабів. У їхньому спілкуванні погляд має велике значення. Представниками “неконтактних” культур вважаються народи Скандинавії, Японії, Індії, Пакистану, де не прийнято прямо розглядати людину. Японці, наприклад, дивляться на шию співрозмовника, очі якого перебувають у полі периферійного зору. Знаючи про це, при зустрічах з людьми різних національностей важливо не лише користуватися загальнолюдською культурою спілкування, а й мати уявлення про їхню етнопсихологію, про особливості їхнього невербального спілкування.

Контакт очей є основою довірливого, культурного спілкування. З нього, як правило, починається ділова чи інтимна розмова.

На острові Фіджі корінні мешканці під час розмови взагалі відвертаються від співрозмовника, а в Малі молодші за жодних обставин не повинні дивитися в очі старшим. Японці у ході бесіди дивляться на шию співрозмовника, очі якого перебувають у полі периферійного зору. В суспільствах з ієрархічною традицією, спостерігаючи за рухами очей, можна легко визначити “табель рангів”. Люди з нижчим рангом намагаються слідкувати за тими, у кого ранг вищий, але які ігнорують їх, якщо тільки не розмовляють безпосередньо з ними [24, 153].

Посмішка відіграє ледь не найпомітнішу роль серед різноманітних знаків позитивного ставлення до співрозмовника практично у всіх європейських культурах. Відомий девіз “keep smiling”, запозичений у американців, знаходить широке визнання в різних культурах, зокрема у германців. Проте посмішка у американців далеко не завжди виражає дійсний стан людини, а лише показує його увагу та доброзичливість до співрозмовника; в той же час німцям нехарактерна надмірна усмішливість американців - усмішка є правилом ввічливості, що підкреслює доброзичливість і відсутність агресивності. Звідси, росіяни, культура яких взагалі не передбачає проявів безпричинної посмішки, часто сприймаються іноземцями як похмурі і непривітні. В російській культурі зовсім інше значення посмішки, прямо протилежне європейському і особливо американському, оскільки це зазвичай природня реакція російської людини на якісь позитивні події в її житті. Людина, що посміхається без очевидної мотивації, сприймається оточуючими як несерйозна, або наділена розумовими вадами. У певному контексті посмішка може бути навіть інтерпретована як зухвала пропозиція (у чоловіків) або як сигнал запрошення (у жінок), тому може викликати агресію чи іншу неадекватну поведінку. Таким чином, відсутність посмішки у росіян така ж нейтральна, як її присутність у американців [22, 134].

Жести, як виражальні рухи рук та інших частин тіла, є найбільш поширеними невербальними знаками. Доведено, що їх кількість і інтенсивність національно обумовлена. Так, наприклад, впродовж годинної розмови мексиканець жестикулює в середньому 180 разів, італієць - 120, француз - 80, фін - тільки 1 раз. Практично не жестикулюють представники Сходу та мусульманського світу, оскільки стримана поведінка засвідчує гідність людини.

Серед елементів проксеміки важливе місце займає простір організації процесу комунікації, оскільки відстань між співрозмовниками впливає на його “комфортність”. Але “комфортність” - національно обумовлене поняття. На близькій відстані прийнято спілкуватися в арабів, японців, французів, греків, італійців, іспанців, на середній - у шведів, англійців, німців, австрійців, швейцарців, на великій - у білого населення Північної Америки, австралійців, новозеландців. Ось чому азійці відгукуються про американців як про холодних і неприязних людей, а ті вважають їх занадто фамільярними, бо азійці ще мають звичку у процесі діалогу торкатися співрозмовника, тобто встановлювати тактильний контакт.

Особливо велике значення вони мають на початку і в кінці бесіди. Найбільш поширеним серед них є рукостискання - символ довіри та знак поваги. Кожна нація має свої традиції рукостискання: у США воно тверде і руку тиснуть 2-3 рази, у Німеччині - це один твердий потиск, у Франції та Бельгії - рукостискання легке й швидке. В арабських країнах чоловіки часто, перш ніж привітатися, накривають руку одягом. Тут при зустрічі обнімаються, злегка торкаючись щоками та поплескуючи один одного по спині та плечах. У Японії прийнято, вітаючись, вклонятися, а в ряді країн неодмінним елементом привітання є обійми та поцілунок.

Відповідне використання часу, яке розглядає така галузь невербаліки, як хронеміка, також залежить від соціальних і культурних традицій. Зокрема, такий елемент як пунктуальність є національно обумовленим. Так у Німеччині соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно у домовлений час. У Америці проявом ввічливості є прихід на п'ятнадцять хвилин раніше, в той час, коли у Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п'ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки у Італії, де традиційно дозволено запізнюватись на одну годину.

Говорячи про себе, європеєць вказує рукою на груди, а японець - на ніс. Коли француз чи італієць стукають себе по голові, це значить, що вони вважають якусь ідею безглуздою. Якщо британець чи іспанець стукнуть себе долонею по чолі, вони покажуть оточуючим, що задоволені собою. Тим же жестом німець виразить своє вкрай невдоволене ставлення до когось. Голландець, стукаючи по лобі і при цьому витягуючи вказівний палець, повідомляє, що ідея йому сподобалась, але він вважає її злегка божевільною. Там же, в Голландії, обертання вказівного пальця біля скроні означає, що хтось сказав розумну і дотепну фразу, тоді як аналогічний знак у більшості слов'янських культур інтерпретується як відсутність розумових здібностей у співрозмовника [16, 77].

Як бачимо, невербальні засоби комунікації зберігають етнічні особливості, незважаючи на глобалізацію інформаційних систем, розвиток міжнародних політичних, економічних та культурних зв'язків, що сприяє взаємодії національних стилів спілкування, формує єдині параметри комунікації, в тому числі й несловесної. Тому слід дуже обережно послуговуватися невербальними засобами, навіть якщо вони видаються природними й зрозумілими для всіх.

Звичайно, в межах даної роботи неможливо було охопити всю різноманітність національних особливостей несловесних засобів спілкування, оскільки кожна із систем невербальних знаків може бути предметом окремого дослідження. Ми намагалися звернути увагу на значущість оволодіння не лише іноземною мовою, але й ідіоетнічними невербальними засобами комунікації.

Отже, невербальні засоби комунікації зберігають етнічні особливості, незважаючи на глобалізацію інформаційних систем, розвиток міжнародних політичних, економічних та культурних зв'язків, що сприяє взаємодії національних стилів спілкування, формує єдині параметри комунікації, в тому числі й несловесної. Тому слід дуже обережно послуговуватися невербальними засобами, навіть якщо вони видаються природними й зрозумілими для всіх. Звичайно, в межах даної статті неможливо було охопити всю різноманітність національних особливостей несловесних засобів спілкування, оскільки кожна із систем невербальних знаків може бути предметом окремого дослідження. Ми намагалися звернути увагу на значущість оволодіння не лише іноземною мовою, але й ідіоетнічними невербальними засобами комунікації.

ВИСНОВКИ

Актуальність усіх проблем, пов'язаних з культурою, набула насьогодні небувалу гостроту. Підвищений інтерес до вивчення культур різних народів, висування на передній план культурології, що ще донедавна перебувала в напівзабутті; уже згадуване відоме пророцтво С. Хантінгтона про третю світову війну як війну культур і цивілізацій - усе це свідчить про дійсний бум, вибух інтересу до проблем культури.

У наш час науково-технічний прогрес і зусилля креативної частини людства відкривають все нові можливості, види і форми спілкування, головною умовою ефективності яких є взаємопорозуміння, діалог культур, терпимість і повага до культури партнерів по комунікації. Усе це разом взяте - і призвело до особливої уваги щодо проблем міжкультурного спілкування.