Субстантивація як явище переходу в системі частин мови на матеріалі роману Марії Матіос "Нація"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Севастопольська міська державна адміністрація

Севастопольський міський гуманітарний університет

Філологічний факультет

кафедра української філології

Субстантивація як явище переходу в системі частин мови на матеріалі роману Марії Матіос "Нація"

курсова робота з української мови

студентки групи УА-3

Воронової Ангеліни Ігорівни

науковий керівник -

старший викладач Попова О. А.

Севастополь - 2011



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Історичні пошуки принципів виділення частин мови

1.2. Традиційна класифікація частин мови

1.3. Частиномовна транспозиція

1.4. Ступені частиномовної транспозиції

РОЗДІЛ 2. СУБСТАНТИВАЦІЯ В РОМАНІ М.МАТІОС "НАЦІЯ"

2.1. Субстантивація дієслова, її представлення у творі

2.2. Субстантивація прикметника та її вияв у романі

2.3. Субстантивація займенників, числівників та прислівників у романі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ



Вступ

В українській мові відбуваються переходи слів однієї частини мови в іншу. Відповідно, ці слова змінюють своє лексичне значення, граматичні властивості. Такі зміни виявляються у процесі, який підкреслює гнучкість системи частин мови,- у транспозиції, що розглядається (за О. Горпиничем[6], І.Коваликом[11], М. Плющ[24]) у межах морфолого-синтаксичного способу словотворення. Термін "транспозиція" позначає явища використання однієї мовної форми чи одиниці у функції іншою [19, с. 585].

Проблема перехідності в галузі частин мови - одна з найактуальніших у сучасній лінгвістиці. Вона виникла ще в XIX ст., але підвищена увага до неї з боку лінгвістів спостерігається лише в ХХ ст. Досліджуючи процес перехідності, вчені використовують різні терміни на його позначення: перехід (В. Виноградов, А. Востоков, Н. Греч, Г. Павський), перехідність (А.Бєдняков, Н. Каламова, М. Лукін), діахронна трансформація (В. Мігірін, Є. Сидоренко), транспозиція (О. Кім, В.Нікітевич), конверсія (О. Смирницький, В.Соболєва).

На сучасному етапі проблемою переходу однієї частини мови в іншу займаються О.Безпояско, І.Вихованець, К.Городенська, В.Русанівський та ін. І.Вихованець та К.Городенська у "Теоретичній граматиці української мови"[5] детально описують типи транспозиції та характеризують їх за семантичними, синтаксичними та морфологічними ознаками. Окремих аспектів проблем функціональної транспозиції в системі частин мови торкаються О.Земська, О.Жарких, О.Кубрянова.

Останніми роками з'явилися спеціальні роботи, присвячені теорії перехідності (роботи В.Бабайцевої, Є. Калечіц, В.Мігіріна, Т.Тихомирової та ін. вчених). Такий інтерес до цієї проблеми викликаний, по-перше, необхідністю дати теоретичне обгрунтування питанням, пов'язаним із взаємодією частин мови; по-друге, - практичними потребами, починаючи з визначення належності до частин мови омонімічних лексем і закінчуючи спробою визначити межі слова взагалі.

З історії мовознавчої науки відомо про неодноразове комплексне і часткове дослідження субстантивації.

Системному вивченню цього явища присвячені праці Д. Гринчишина [7],О.Сметанською [21] та ін., а побіжно його розглядають загальнонаукові лінгвістичні видання "Курс сучасної української літературної мови" за ред. Л. Булаховського [14], "Сучасна українська літературна мова: Морфологія" за ред. І. Білодіда [25], "Словотвір сучасної української літературної мови" за ред. М.Жовтобрюха [20] та ін.

Нагромаджений досвід з аналізу явища субстантивації дає можливість розглядати її сьогодні як окремий спосіб творення слів, що полягає в трансформації різних частин мови в іменники без змін їх зовнішньої форми, але зі зміною їх значення і граматичних ознак, та відносити його до морфолого-синтаксичної деривації [22, с.145], хоч йому відводять місце і в межах лексико-граматичної деривації [7, с.8], конверсії [25, с. 108] та інших різновидів деривації. А специфіка дериватів, що є результатом цього способу творення, їх поведінка і статус на сучасному етапі та в історичному розвитку зумовлюють постійне звернення до цього способу деривації й опрацювання його на рівні всіх словотвірних категорій іменників.

За І.Коваликом, словотвірною категорією вважаємо "загальне абстрактне поняття, до складу якого входить сукупність усіх підлеглих словотвірних розрядів, споріднених одним загальним значенням", наприклад, категорія назв осіб [11, с. 12].

Актуальність цієї теми полягає в тому, що в українській мові слова постійно переходять з однієї частини мови в іншу змінюючи своє лексичне, семантичне, морфологічне, синтаксичне значення і є не до кінця вивченими.

Об'єктом вивчення в курсовій роботі є субстантивація як семантично-синтаксичний перехід інших частин мови в іменник.

Предметом вивчення є частиномовний перехід - субстантивація у мові роману Марії Матіос "Нація".

Мета курсової роботи простежити та проаналізувати явище функціональної транспозиції, а саме субстантивовання частин мови в творі Марії Матіос.

У відповідності з метою дослідження ставляться такі завдання:

- проаналізувати наукову мовознавчу літературу та дослідити принципи поділу слів на частини мови;

- розглянути теоретичні аспекти функціональної транспозиції частин мови, зокрема субстантивації;

- зробити виборку репрезентативних цитат з роману;

- простежити субстантивацію на різних рівнях: синтаксичному, морфологічному, семантичному;

- визначити та охарактеризувати різні типи субстантивації у мові досліджуваного твору.

У курсовій роботі як у науковому дослідженні використовуються два типи методів пізнання - емпіричні для накопичення необхідної інформації та теоретичні для досягнення синтезу знань у формі наукової теорії. Це такі методи як спостереження, порівняння, аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, систематизація та метод класифікації.

Уперше частиномовна функціональна транспозиція розглядається в творах Марії Матіос, в чому і проявляється новизна роботи.

Щодо практичного значення, то робота може бути використана у сучасній школі, на уроках, які присвячені переходу слів однієї частини мови в іншу та при написанні підручників з української мови, а також у вищих навчальних закладах, зокрема на філологічних факультетах.

Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, три розділи, висновок, список використаних джерел із 26 найменувань, 4 додатків.

Загальний обсяг 33 сторінки. У першому розділі розглянуто різноманітні принципи виділення частин мови. У другому подаються наукові відомості про частиномовну транспозицію. У третьому розділі докладно проаналізовано такий вид транспозиції як субстантивація, а також її види на матеріалі роману М.Матіос "Нація".

транспозиція субстантивація дієслово прикметник роман



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Історичні пошуки принципів виділення частин мови

На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні розряди слів, що називаються частинами мови, які відрізняються один від одного своїм значенням, властивими йому граматичними категоріями, основними синтаксичними функціями та засобами словотвору [20, с. 186].

Поділ слів на частини мови має давню історію. М.Ломоносов у "Российской грамматике" виділяє основні частини мови - ім'я та дієслово і протиставляє їм всі інші, вважаючи їх допоміжними. О.Востоков із складу частин мови вилучає дієприкметник і розподіляє імена за їх значенням та формами, виділивши прикметник в окрему частину мови, а Ф.Буслаєв відокремлює від імені також і числівник [9, с.356].

Починаючи з другої половини XIX століття, традиційна система частин

мови зазнає серйозної критики. Основним її недоліком є те, що всі граматичні розряди слів розглядаються в одному плані, між ними не встановлюється взаємовідношення, їх зв'язок і взаємозалежність [10, с.76].

З гострою критикою традиційної системи частин мови виступив О.Потебня

у праці "Из записок по русской грамматике". Він усі слова поділяє на дві групи - слова лексичні і слова формальні. На думку Потебні, не всі слова можна вважати частинами мови, лише ті з них, які вживаються в функції членів речення, тобто слова з лексичним значенням (іменники, прикметники, числівники, дієслова, займенники, прислівники), а формальні слова (прийменники, сполучники, частки і допоміжні дієслова) - ті, які функціонують у мові як елементи аналітичних граматичних форм і не вживаються в функції членів речення, не можуть вважатися частинами мови. Потебня виходив з положення, що частини мови формуються і пізнаються тільки в оточенні, що вони співвідносні з членами речення [10, с. 78].

Ідеї Потебні розвивали його послідовники (Д.Кудрявський, Д.Овсянико-Куликовський), а частково і представники інших лінгвістичних напрямків (О.Пєшковський, П.Фортунатов та ін.), причому останні вирішального значення в поділі слів на частини мови надавали граматичним формам, характерові змінювання слів за тими чи іншими ознаками [9, с. 358].

У радянському мовознавстві перша цікава спроба класифікації частин мови належить академіку Л.Щербі. Розподіляючи слова на частини мови, Щерба вважав на їх значення, функції в реченні та зовнішні ознаки, причому під останніми він розумів не тільки флексії або форми слова [10, с. 79].

Найдокладніше опрацьованою та з наукового погляду найкраще обгрунтованою класифікацією частин мови є система, запропонована академіком В.Виноградовим. Він визначає частини мови за такими ознаками: а)синтаксичні функції слів; б)їх морфологічна будова і форми; в)лексичні значення; г)спосіб відображення дійсності; д)наявність особливих граматичних категорій у слова. Частини мови він насамперед поділяє на дві групи, які відрізняються одна від одної ступенем номінативної самостійності, системами граматичних форм і характером синтаксичного функціонування.

Між собою частини мови зв'язані по-різному. Осібну групу складають імена (іменники, прикметники і числівники), які протистоять дієсловам як наявністю специфічних граматичних категорій, так і характером словозміни.

Крім частин мови, існує ще система часток мови, яка включає до свого складу слова, які не мають власного лексичного значення, а відіграють у реченні службову роль, органічно поєднуючись з частинами мови і перебуваючи щодо них у залежному становищі. Окремі класи становлять у мові модальні слова та вигуки, які характеризуються своїми специфічними

структурно-семантичними ознаками [4, с. 149].

Отже, питання поділу слів на частини мови має давню суперечливу історію. Відомі мовознавці мали різноманітні підходи до принципів виділення частин мови, але найцікавіші ідеї були висловлені О.Потебнею, Л.Щербою та В.Виноградовим. До сьогодні ще вчені не прийшли до єдиної думки з приводу критеріїв виділення частин мови, таким чином, питання про класифікацію частин мови в сучасному мовознавстві залишається відкритим. Але найбільш продуктивним і універсальним представляється підхід до частин мови як до лексико-граматичних розрядів слів з урахуванням їх синтаксичної ролі.

1.2 Традиційна класифікація частин мови

Частини мови є формою узагальнення об'єктивної дійсності. Однак між частинами мови і фактами дійсності існують складні відношення (відповідно до природи наших уявлень). Об'єктивна дійсність, що стає матеріалом узагальнення, складається з предметів (явищ, подій), яким належать певні ознаки - якості, властивості, кількості, дії та стану - та відношень між ними. Відповідно до того, який матеріал дійсності узагальнюється, серед частин мови виділяються повнозначні, які узагальнюють (називають) факти дійсності (предмети та їх ознаки), розкриваючи, з чого складається дійсність, і службові що узагальнюють відношення між фактами дійсності, повідомляють, у яких стосунках між собою знаходяться факти дійсності [10, с. 78].

Отже, поділ на частини мови не остаточне угруповання слів. Частини мови ще об'єднуються у дві групи - повнозначні й службові [14, с. 263].

Питання про розподіл слів мови на певні класи завжди стояло перед лінгвістичною наукою. У різні часи воно розв'язувалось по-різному, проте й досі залишається ще не розв'язаним. У сучасному мовознавстві запанувала думка про виділення 10 класів слів, частин мови (з них вигук не кваліфікують частиною мови) [5, с. 86].

За Ю.О.Карпенко, оскільки предмет як основа всього існуючого (матерії), як субстанція займає центральне місце в об'єктивній дійсності, а ознака належить йому, то частина мови, що узагальнює предмет як носія ознаки й інші факти дійсності, підводить під предмет, - іменник - є найбільш багатогранною частиною мови. Іменник об'єднує навколо себе частини мови, що означають ознаки предметів в клас імен: прикметник, що узагальнює постійну якісну ознаку предмета; числівник узагальнює кількісну ознаку предмета, а особлива частину мови - займенник узагальнює не факти дійсності, а вказівку на них (предмет та його ознаки). Всі імена складають один клас слів за граматичною категорією відмінка, що в одних частинах мови виявляється морфологічно послідовна (іменник, прикметник), а в інших - морфологічно непослідовно (числівник, займенник), але всі імена змінюються за відмінками.

Іменам, що узагальнюють предмет, його ознаки та статичні факти дійсності протистоїть дієслово, що узагальнює також ознаку, але, на відміну від іменних частин мови, ознаку процесуальну (тимчасову), динамічну. Дієслово характеризується формальними показниками виду, стану, способу, часу, особи, числа, тобто формами дієвідмінювання та формотворення. Ознака дії (стану) знайшла своє узагальнення в прислівнику, що являє собою частину мови з незмінними формами.

Службові частини мови узагальнюють відношення між фактами дійсності, тому і виконують у мові допоміжну роль: служать для вираження різного типу зв'язків між словами у реченні та між реченнями. Службовими частинами мови є: прийменник, що узагальнює просторові, причинові, часові, цільові та інші відношення між фактами дійсності і виступає у поєднанні з формою непрямого відмінка іменника; сполучник, що узагальнює відношення між незалежними фактами або залежними і незалежними повідомленнями і як мовна форма сполучає слова і речення; частка, що узагальнює відношення носіїв мови до фактів дійсності і як мовна форма уточнює зміст висловлення чи утворює нову форму слова [10, с. 79-80].

Серед класів слів окремо стоїть вигук, що не узагальнює ні фактів дійсності (не дає їм найменування), ні відношень між ними, а виражає різні відчуття, емоції, через те й не належить ні до повнозначних частин мови, ні до службових та, власне, не є частиною мови, а лише класом слів, що співвідноситься з частинами мови [23, с.241]

Розглянута класифікація, що стала традиційною, та критерії виділення частин мови не знаходять одностайного визнання у сучасній лінгвістичній науці. Вона піддається критиці і в першу чергу за те, що грунтується, на думку тих, хто з нею не погоджується, не на однозначному, а багатозначному принципі, на трьох ознаках слова - лексичному значенні, морфологічному оформленні, синтаксичній функції. Однак ці ознаки є не різними, не зв'язаними та не залежними одна від одної, а фактично однією ознакою, що складається з трьох окремих граней. Адже у слові нерозривно, в єдності, як вияв його природи, співіснують лексичне і граматичне значення, виражене в граматичному оформленні і синтаксичній функції.

Інший план класифікації, коли класифікаційні елементи (граматичні категорії) не протиставляються, а накладаються один на одного, суміщаються в одній і тій же одиниці (словоформі). Такий спосіб зв'язку класифікаційних елементів приводить до співіснування в одиниці, словоформі, комплексу граматичних значень. Комплекс таких значень характеризує одиницю не лише з боку форми, а й з боку змісту відносить до певного факту дійсності. Співвідносність слова з фактом дійсності є його лексичним значенням. А це значить, що лексичне значення є провідним при виділенні частин мови. Через те частини мови - це не лише класифікаційні розряди граматичної якості, а цілі класи слів з лексичним та граматичним значеннями [22, с. 113].

Але в основу виділення частин мови має бути покладений принцип єдності лексичних і граматичних значень слова, тобто найістотніші його ознаки, що й визначають слово як граматичне явище. Незважаючи на те що частини мови є поняттям граматики, критерієм їх виділення і розрізнення стають не лише граматичні, а й лексичні значення з тих причин, що граматичні значення залежні від лексичного і формуються на їх основі [10, с. 77].

Згідно з цим можна виділити такі критерії поділу слів на частини мови:

1. Смисловий (сематичний, лексичний) - характеризує лексичне значення слова або його відсутність;

2. Морфологічний - своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова;

3. Синтаксичний - типова синтаксична функція слова та здатність поєднуватися з іншими словами;

4. Словотворчий - специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби [15, с. 46].

Критерії, за якими виділяються частини мови, неоднакової значущості. Між ними встановлюється певна ієрархія. Безперечно, на перше місце слід висунути лексичне значення слова, завдяки якому забезпечується найменування словом фактів дійсності і з яким пов'язується сама знакова специфіка слова. Лексичне значення визначає виконання словом певної синтаксичної функції, і позицію в реченні слово займає залежно від лексичного значення. Отже, синтаксичній функції належить друге місце. Лексичне значення і синтаксична функція зумовлюють морфологічне оформлення слова, його парадигму. А звідси третє місце в ієрархії ознак, що забезпечують виділення частин мови, відводиться морфологічному критерію [15, с. 47].

Отже, ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Поряд із загальновизнаними семантичним, синтаксичним і морфологічним критеріями варто назвати ще два критерії логічний і словотвірний, які можіть бути досить показовими при виділенні частин мови у спірних випадках. Логічний критерій спрямований на визначення співвідносності/неспіввідносності граматичного компонента з поняттям, а відзначений ще Г. Паулем словотвірний критерій (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах [12, с. 192].

Можна сказати, що частини мови як класи слів виразно відображають, складну взаємодію лексики і граматики. Постійна спрямованість граматики на лексику, яка, з одного боку, свідчить про семантичне підґрунтя формування граматичних категорій і, з другого боку, розкриває закономірності граматичної спеціалізації кожного слова, уможливлює функціонування мови і її взаємопов'язаних ярусів у процесі мовленнєвої реалізації.

1.3 Частиномовна транспозиція

Усі частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, але не є замкнутими розрядами слів - між ними існують певні взаємовідношення і тісні взаємозв'язки. Ці закономірні взаємозв'язки виявляються передусім у взаємопереходах і перетвореннях однієї частини мови в іншу. Це відбувається у зв'язку з різними змінами синтаксичного, рідше стилістичного функціонування частини мови в мовленні. При такому переході слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні властивості та синтаксичні характеристики, тобто все, що характеризувало слово, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, і слово набуває нового лексичного значення і граматичних властивостей, що призводить до появи нового слова [15, с. 45].

При цьому, як зазначає В.Ващенко, "…не можна заперечувати того, що в живій мовній структурі наявні такі елементи, які не вкладаються у типові визначені категорії. Такими й є явища переходу серед частин мови. Однак це не означає, що вони стоять за межами мовної закономірності. Навпаки, вони -- цілком закономірні. Перехідні явища характеризують перетворення в системі, розвиток мови, її життя. Сама система, як певна цілість, не тільки не руйнується наявністю перехідних категорій, а, навпаки, ще більше зміцнюється й урівноважується. Без них система застигла б, стала нерухомою, а через те й змертвілою. Перехідні лексико-граматичні явища скріплюють систему частин мови в процесі її розвитку… Отже, перехідні лексико-граматичні категорії - це носії нового… Без перехідних явищ немає … розвитку мови" [3, с. 14-15].

У мовознавстві перехід одних частин мови до розряду інших називають транспозицією. Теорію транспозиції вперше опрацював Ш.Баллі, а Л.Теньєр описав різновиди транспозиції, під назвою трансляція.

Транспозиція - використання одної мовної форми у функції іншої [19, с. 429]. Термін може використовуватися у вузькому та широкому значенні.

У вузькому розумінні транспозиція або функціональна транспозиція стосується переходу слова з однієї частини мови до іншої.

Розрізняють дві системи транспозиції:

1) неповна або синтаксична транспозиція, коли змінюється лише синтаксична функція вихідної одиниці без зміни її морфологічної належності до відповідної частини мови;

2) повна або морфологічна транспозиція, коли утворюється слово іншої частини мови.

У широкому розумінні транспозиція це будь-яке переносне вживання мовної форми. Термін транспозиція поширюють і на позначення метафоричного та інших перенесеннь значень слів [17, с. 16].

У сучасній українській літературній мові, як і в інших сучасних слов'янських мовах, перехідних явищ досить багато. Вони охоплюють сферу майже всіх повнозначних і службових частин мови.

Залежно від частини мови, в яку переходить слово, існують такі процеси переходу: субстантивація -- перехід слів з інших частин мови в іменник; ад'єктивація -- перехід слів з інших частин мови в прикметник; нумералізація -- перехід у числівник; прономіналізація -- перехід інших частин мови в займенник; вербалізація -- перехід у дієслово; адвербіалізація -- перехід у прислівник; препозиціоналізація -- перехід у прийменник; кон'юнкціоналіація -- перехід у сполучник; партикуляція -- перехід у частки; інтер'єктивація -- перехід у вигук [14, с. 331].

У лінгвістичній літературі поширена не цілком обгрунтована думка, що в процесі переходу однієї частини мови в іншу форма слова лишається незмінною. Проте треба визнати, що насправді в процесі взаємопереходу однієї частини мови в іншу відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і форми слова. Саме тому одним із важливих завдань морфології є з'ясування живих способів переходу з одного лексико-граматичного класу слів у інший. Адже ж з цими переходами органічно пов'язані зміни і в межах словозміни, і в сфері словотворення [24, с. 310]. Так, наприклад, в основі субстантивації прикметників лежить процес опредмечення ознаки. При цьому в процесі субстантивації прикметник набуває лексико-семантичних і граматичних ознак іменника: категорій роду, числа й відмінка. Субстантивація не лише охоплює лексико-семантичну сторону прикметника, але й поширюється на граматичні значення, а тим самим і на граматичну форму. У зв'язку з цим явище переходу слів із сфери однієї частини мови в іншу треба кваліфікувати і як зміну змісту слова, і як зміну його парадигматичної чи словотворчої форми [7, с. 43].

1.4 Ступені частиномовної транспозиції

Транспозиція однієї частини мови в іншу здійснюється під впливом функціональних потреб. Перехід частин мови реалізовується синтаксично, морфологічно, семантично. Це різні ступені переходу, початком якого слід вважати переміщення елемента в нетипову для нього синтаксичну позицію. Синтаксичний ступінь є початковим, за якого слово виступає в синтаксичній позиції іншої частини мови, не змінюючи формальних морфологічних ознак вихідної частини мови. Закріплюючись у новій (вторинній) для нього синтаксичній функції, вихідне слово може набувати морфологічного оформлення частини мови, в яку перейшло це слово. Морфологічний ступінь переходу є вищим порівняно із синтаксичним як початковим ступенем. Набуття синтаксичних і морфологічних ознак нової для вихідного слова частини мови іноді супроводжуване також семантичними зрушеннями -- частковим або повним зближенням семантичним з іншою частиною мови, до якої синтаксично й морфологічно це слово перейшло. Семантичний ступінь переходу частин мови є завершальним ступенем, ступенем найвищого рангу.

Лексеми при переході на семантичний рівень зазнають значних семантичних транспозицій і остаточно втрачають своє вихідне лексичне значення. Семантична транспозиція - це утворення фразеологічних конструкцій з тією різницею, що до уваги ми беремо лише транспоноване слово, ступінь творення якого ми визначаємо з мікроконтектсу [15, с. 47].

Умовно можна зобразити творення функціональної транспозиції схемою:

- семантичний ступінь

- морфологічний ступінь

- синтаксичний ступінь

У курсовій роботі розглядається триступенева функціональна транспозиція при переході частин мови в іменник.

Змішувана синтаксична позиція може набувати морфологічного закріплення або семантичного завершення. Синтаксичний ступінь переходу частин мови характеризується великою позиційною рухливістю слів, що спричиняє їхнє семантично-синтаксичне варіювання. За переміщення частин мови з властивої їм синтаксичної позиції в синтаксичну позицію властиву іншій частині мови, періодно відбуваються зміни в морфологічному або синтаксично пов'язаному з нею компоненті. Зміни, які при переході відповідної частини мови в іншу морфологічно не відображаються, можна назвати немофрологізованим синтаксичними змінами. Зміни, що за переходу одної частини мови в іншу морфологічно відображаються І.Вихованець називає морфологізованими синтаксичними змінами [5, с. 115].

На морфологічному рівні функціональної транспозиції більш розповсюдженим і продуктивним є афіксальний спосіб переходу в іншу частину мови. Крім того, більшість слів в українській мові є похідними, тобто таким, які утворилися від твірних приєднанням певних афіксів. Менш продуктивною є конверсія. Така низька продуктивність конверсії зумовлена тим, що єдиним засобом словотворення тут є система закінчень похідного слова, яке й відрізняє його від твірного [4, с. 186].

Афіксальний спосіб має більше компонентів словотворення. Це суфіксація, префіксація та інші. Спостерігається переважно конфіксальний спосіб творення похідної лексеми.

Конверсія - спосіб словотворення, при якому єдиним словотворчим засобом є система закінчень похідного слова, що відрізняє його від твірного [18, с. 176]. За принципом словотворення конверсія близька до безафіксного способу. Об'єктом вивчення конверсії є такі частиномовні переходи, як субстантивація, ад'єктивація, вербалізація, нумералізація, проміналізація.

При конверсії початкова форма твірного слова стає початковою формою похідного слова і за морфемною будовою нічим не відрізняється від нього. При конверсії лише початкова форма структури твірного і похідного слів збігається повністю, а всі інші парадигматичні форми розрізняються, виражаючи тим самим нове лексичне і граматичне значення похідного слова. За Е.Кубряновою конверсія - це спосіб, при якому дериваційне значення в похідніому виражається за допомогою специфіного перетворення словозмінної парадигми твірного. Е.Кубрянова також вважає, що конверсію можна визначити і як процес морфологічної трансформації основи, і, отже, як процес повної зміни парадигми у вихідній одиниці або, як наслідок, повної зміни її морфологічного оточення. Формантом при конверсії є зміна синтаксичної функції, а відтак і парадигми [13, с. 235].

Термін конверсія вживається у вузькому і широкому значенні. При вузькому розумінні конверсією називають лише випадки повного структурного збігу початкових форм твірного і похідного слів. Широке розумінні конверсії базується не лише на парадигмі словозміни, а й на суфіксальних або їм подібних явищах [18, с. 187].

Найґрунтовніше вмотивованим є вузьке розуміння конверсії, яке базується на функції словозмінної парадигми: вживання слова в повній синтаксичній функції, і супроводжується набуттям нового морфологічного значення та зміною засобів його вираження, тобто зміною парадигм. В.Виноградов та І.Ковалик називають цей спосіб морфолого-синтаксичним [4;11].

Конверсія набуває ознак синтаксичної та морфологічної транспозиції, то може виділятися як окремий ступінь - морфолого-синтаксичний або конверсійний [20, с. 127]. Він охоплює похідні слова, які виникають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.

Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно. Синтаксичні позиції, як певні значення в синтаксичних відношеннях, закріплюються за частинами мови. Якщо ту чи ту позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то воно поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні ознаки, перебуваючи у нетипових для нього синтаксичних зв'язках [25, с. 384]. Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу або предмет. Відповідно до виконуваної ролі в реченні субстантивований прикметник втрачає здатність змінюватися зовні від мотивуючого, але дістає нове значення.

Отже, морфолого-синтаксичний спосіб словотворення - це виникнення нових слів однієї частини мови в іншій.

Взаємопереходи в системі частин мови зумовлені змінами в синтаксичному фукнціонувані частин мови. Слова, належні до тих або інших функціонально-виконуваною синтаксичною функцією або є за кількома неоднорідними ознаками - за значенням, морфологічними категоріями та синтаксичними особливостями.

Граматичне подання певними частинами мови тих чи інших фактів дійсності, перехід слів з однієї частини мови в інші, а разом з тим і наявність периферійних слів у складі частин мови обумовлюються так званою синтаксичною деривацією, тобто утворенням слова як форми певної частини мови у зв'язку зі зміною його синтаксичної функції (отже, процес синтаксичної деривації супроводить процес словотвору, лексичної деривації) [17, с. 20].

Кожна частина мови відповідно до свого узагальненого лексичного значення (співвідносності слів з певним типом виділених мисленням фактів дійсності) одержує властиву їй синтаксичну функцію, яку можна назвати первинною, або вихідною, синтаксичною функцією частини мови. Наприклад, іменник позначає предмет і виконує синтаксичну функцію підмета й додатка; прикметник позначає якість предмета і виступає у функції означення при іменнику; дієслово має значення дії чи стану і функціонує як присудок; прислівник як носій ознаки ознак вживається у ролі означення при дієслові, прикметнику, іншому прислівнику, виконує функцію обставини. Крім того, слова тієї ж частини мови, за якими закріпилась типова функція, можуть набувати і невластивого синтаксичного вживання, яке можна називати вторинною, або похідною, синтаксичною функцією частини мови [21, с. 96].

Наприклад, слово, що позначає якість предмета, може виконувати функцію додатка: "А що людей тутешніх не знаєш, добре: й люди по селах тебе не знають, так, як і правдивого Василинчиного молодого не знають."; "Поруч із молодою ступав старший офіцер, притримуючи її за лікоть." [1, гл.7]; слово, що позначає дію, дістає функцію підмета: "У неділю, до сходу сонця, після сходу сонця й заходу, до служби Божої, під час читання Євангелія й після триразового панотцевого благословення, в Тисовій Рівні на повен голос і пошепки іншої бесіди, ніж про те, що або зачнеться нова война, або на край упаде яка інша кара..." [1,гл.3]. Отже, спостерігається залежність лексичного значення і синтаксичної функції слова. Сутність синтаксичної деривації полягає в тому, що слово пристосовується до нових синтаксичних умов [15, с. 48].

У частинах мови сходяться і вступають у взаємодію лексична й граматична система мови. Лексика подає матеріал для граматики, граматика ж весь час орієнтується на лексику, і всі граматичні явища (граматичні значення й граматичні форми) знаходяться у відповідності з лексичним значенням слів. Лексеми як функціональні одиниці знаходяться у розпорядженні граматики, граматика пристосовує їх до своїх потреб, граматично спеціалізує. Отже, частини мови -- це класи слів, у яких здійснюються граматичне групування і граматична спеціалізація лексичних одиниць мови.



РОЗДІЛ 2. СУБСТАНТИВАЦІЯ В РОМАНІ М.МАТІОС "НАЦІЯ"

Субстантивація є одним з видів міжкатегоріальної транспозиції, коли слова однієї частини мови вживаються у ролі іншої, і у цьому випадку прикметник перестає виражати ознаку і набуває предметного значення, тобто виконує функцію іменника [19, с. 399].

Відповідно до розрізнення трьох ступенів (синтаксичного, морфологічного і семантичного) переходу частин мови та концепції п'ятикомпонентної системи частин мови (іменника, дієслова, прикметника, числівника і прислівника) розрізняються чотири види субстантивації: віддієслівна субстантивація, відприкметникова субстантивація, відчислівникова субстантивація і відприслівникова субстантивація, а в поодиноких випадках відзайменникова субстантивація [23, с. 317]. Проаналізувавши фактичний матеріал, було виявлено 214 випадків переходу слів одного лексико-граматичного класу в інший. Уромані М.Матіос "Нація" представлені лише віддієслівна, відприкметникова та відзайменникова субстантивації.

2.1 Субстантивація дієслова, її представлення у творі

За І.Вихованцем, синтаксичний ступінь віддієслівної субстантивації буває тоді, коли дієслівна особова форма виступає в позиції підмета або керованого другорядного члена речення: "І Юр'яна вже збиралася висунутися в двері без "будь здоров"[1, гл. 2]. Дієслівна форма перемістилася у типову для іменника формально-синтаксичну позицію відповідно підмета і керованого другорядного члена речення, але не набула морфологічних змін у не типовій для неї синтаксичній позиції. Отже, тут маємо початковий ступінь віддієслівної субстантивації - синтаксичний. Віддієслівна синтаксична субстантивація у граматичній структурі сучасної української літературної мови є нехарактерним явищем, вона має оказіональний, мовленнєвий характер [7, с. 84].

Частіший і регулярніший вияв має віддієслівна морфологізована субстантивація. Переміщення дієслова в позицію теми за актуального членування речення і формально-синтаксичну позицію підмета звичайно супроводжуване морфологізацією транспонованої синтаксичної форми. У зв'язку з цим у системі сучасної української літературної мови наявна велика кількість віддієслівних іменників на позначення дії, процесу або стану. Вихідні дієслова й утворені в результаті віддієслівної морфологізованої субстантивації іменники мають тотожну лексичну семантику, але відрізняються частиномовними граматичними категоріями і формально-синтаксичними та семантико-синтаксичними функціями: "За столом закінчувалося повільне й вже не дуже веселе частування, коли Довгопол поклав на Грицькову скрипку гроші"; "Від думання можна заслабнути" [1, гл. 2]; "У неділю, до сходу сонця, після сходу сонця й заходу, до служби Божої, під час читання Євангелія й після триразового панотцевого благословення, в Тисовій Рівні на повен голос і пошепки іншої бесіди, ніж про те, що або зачнеться нова война, або на край упаде яка інша кара..."; "Починалося ще одне велике переселення люду, поріділого в нетривкі часи миру і в сповільнені часи воєн" [1, гл. 3]; "Чесання коси завжди вгамовувало нерви й давало ясність думки"[1, гл. 7]; "Я не вірю в повернення війська…"[1, гл. 8]; "… Оксана завагітніла після їхнього тритижневого перебування на морі"[1, гл. 25].

Перехід дієслів в іменники зрідка набуває повного (семантичного) вияву. Це відбувається тоді, коли морфологізований віддієслівний іменник вступає в нові асоціативні зв'язки, відповідно втрачаючи вихідну семантику дії, процесу або стану та набуваючи власне-іменникової семантики предметності, пор.: 1.Вбрання нареченої до шлюбу зайняло кілька годин. - 2. "Зроду-віку Юр'яна знала, що випране вбрання треба вішати, як і носити, по-людськи: грудьми до схід сонця, а штанинами до землі" [1, гл. 2]; 1. Повідомлення теми та мети важливий етап уроку. -2. "Вона застара, щоб носити в ліс штафетки - повідомлення" [1, гл. 6]; 1. Урочистий момент коронації це вінчання короною майбутнього монарха. - 2. "Вона й справді збиралася в місто, як до вінчання:…" [1,гл. 7]; 1. Поранення в область черева відбулося гострим предметом. - 1. "Тоді в своїй гарячці Коляй натворив такого, що надрайонова служба безпеки хотіла його віддати під суд, не зважаючи на його тяжке поранення" [1, гл. 7]; 1. Попередження захворювання краще за лікування. - 2."Як можна було так зробити з нею без попередження?" [1, гл. 7]; 1.Терпіння болю шкідливо для серця. - 2. "Не всі шофери терпіння мали їхати за похороном" [1, гл. 26]. У перших реченнях повністю відбувся морфологічний перехід дієслова в іменник, у результаті чого вихідне дієслово втратило морфологічні дієслівні категорії часу, способу та особи, проте зберегло в дещо модифікованому вигляді категорію виду, з одного боку, і набуло нових (іменникових) категорій відмінка, числа й роду, за якими ми й характеризуємо сидіння як іменник, з іншого боку. Морфологічні категорії віддієслівного іменника виникли і закріпилися в ньому під впливом синтаксичного функціонування, тобто виконання в реченні типових для іменника формально-синтаксичних функцій підмета або керованого другорядного члена речення та семантико-синтаксичних функцій суб'єкта, об'єкта та ін. У других реченнях маємо іменник за трьома параметрами - синтаксичним, морфологічним і семантичним.Функціонування морфологічного іменника в реченні та його взаємозв'язки з іншими іменниками спричинили набуття ним семантичних ознак іменникового класу, передусім семантики реальної предметності, що корелює із семантико-синтаксичною ознакою активності/пасивності [5, с. 115-116].



2.2 Субстантивація прикметника та її вияв у романі

Як зазначає І.Вихованець, прикметник транспонується в іменник синтаксичним способом за особливих умов. Для синтаксичного переходу прикметника в іменник потрібна вихідна синтаксична одиниця-конструкція - субстантивне словосполучення, в якому опорним компонентом виступає іменник, а залежним - прикметник, що транспонується. Часто в мовленнєвому контексті прикметник стає репрезентантом усієї іменниково-прикметникової структури і використовується у відповідній іменниковій позиції: "В Юр'яни випало з рук яблуко й покотилося просто до ніг прийшлого"; "На вас люди серця не будуть мати, як будете карати невинних"; "Це бандерівське кодло підстрелило його уповноваженого…" [1, гл. 2]; "Сандулякова витирала мокрі руки об фартух і гарячково згадувала юдейські свята, щоправда, не такі чисельні, як у них, православних"; "Потім Шльома читав юдейську молитву по убієнному, однак вона не мала в собі звичної для Тисової Рівні розпуки" [1, гл. 3]; "Двоє військових чухали голови" [1, гл. 4]; "Онде з Яблуниці й панотця з паніматкою забрали, як простих"; "Фрозина не з відважних, але й не з боязливих" [1, гл. 6]; "Наперед хвалиться лиш дурний…" [1, гл. 7]; "Ніхто не зрозумів, що мала на увазі начальниця, кажучи про добро, проте присутні на пошті схвально закивали головами" [1, гл. 24]; "Ото кажу тобі: якби в разі чого домашні не додивилися й я умерла без свічки, то не забудьте передати мені на той світ свічку" [1, гл. 26].

Основний тип відприкметникової синтаксичної (тобто морфологічно незавершеної) субстантивації реалізується шляхом редукції опорного іменника у вихідному словосполученні і перетворення залежного прикметника на позиційний (синтаксичний) іменник з одночасною заміною залежних від іменника граматичних категорій відмінка, числа й роду на власне-іменникові, незалежні. Проте такі частиномовні синтаксичні перетворення не завжди закріплюються в системі мови, а отже, позначені спрямуванням у мовлення [5, с. 116-117].

Субстантивовані прикметники виконують синтаксичні функції іменника (див. додаток 3):

I. вони є підметами (" Прийшлі відійшли вбік, тихо про щось радилися між собою" [1, гл. 4]; "Все одно минуле навідує його ночами" [1, гл. 7]; "Бувало, бідний прийде в хату та просить кусень хліба, а вона, як утвориться, та так, як та брама, що навстіж: "Було добре робити, то мали би'сте свій хліб, а ні по чужих хатах старцювати" [1, гл. 26]), додатками ("Але вона лихе про нього думає" [1, гл. 2]; "І від того наглого, непередбачуваного й неможливого відчаю єднання непоєднуваного, на подвір'ї Абрама Машталера, під нічним оборогом і хитрим світлом літнього місяця майже вимушено таки побраталися Аман із Мордехаєм…"; "Але говорив мало, та й то лише про теперішнє" [1, гл. 3]; "Не спіши долучатися до мертвих" [1, гл. 7]), означенням ("Хочу дивитися на тебе в весільному." [1, гл. 7]; "Марія в чорному стала на порозі Машталерової хати." [1, гл. 3]; "Фрозина не з відважних, але й не з боязливих." [1, гл. 6]), обставиною ("Її товаришка Марічка - дружина чотового "Остапа" - також думала бути до останнього" [1, гл. 7]; "Єдина правда полягала в тому, що Тимофій Сандуляк суботнього ранку таки вернувся з того світу, де нікому бути ще не доводилося, звідки живим ніхто ще не вертався." [1, гл. 3] ), іменними частинами складних присудів ("Вже вдовиць подивися скільки лише коло нас зробилося за цей рік. Високосний -- він і є високосний" [1, гл. 26]) та звертаннями (у романі не виявлено);

II. мають при собі залежні слова ("…мовчазна думка про кару Божу, що наздоганяє людину саме тоді, коли людина перестала думати навіть про можливість цієї кари"; "Наші звичаї дозволяють нам мати й такі свята -- з особливої вдячності комусь за добру справу" [1, гл. 3]; "Колись її прудкі ноги змагалися з прудкістю ніг лісової косулі..." [1, гл. 7]).

Субстантивовані прикметники середнього роду можуть утворювати складні форми найвищого ступеня, напр.: "А тепер прийшло гірше войни" [1, гл. 2]; "Тисову Рівню…цікавили лише дві речі. Перша - що буде з Сандуляками далі. Друга стосувалася обізнаніших із давньою й дивною історією цієї відлюдькуватої родини…" [1, гл. 3]; "Ось лист Вашого сина. А помилки в ньому - не найважливіше" [1, гл. 24] [7, с. 98].

Частіший вияв має морфологізована транспозиція прикметника в іменник, за якої похідна іменникова одиниця, зберігаючи попередню лексичну прикметникову семантику, набуває функціональної граматичної предметності й відповідно іменникових незалежних граматичних категорій відмінка, числа і роду. Проте треба зазначити, що відприкметникова транспозиція не відбувається безпосередньо, оскільки проміжну ланку між вихідним прикметником і похідним іменником становить предикативний прикметник, тобто синтаксична сфера дієслова. Таким чином, перетворення вихідного прикметника на похідний морфологічний іменник відбувається за моделлю дієслова, пор.: Хліб щойно дістали з печі, тому він був гарячій. - "Велика гарячість шугнула в мозок" [1, гл. 2]; Навіщо таке скоїла не знає, каже нечистий поплутав. - "Жодна відьма, ані чортиця, ані упириця, ні інша нечисть не залізуть уночі до корови й не зіп'ють її молоко, коли у дворі є осиковий прут"; Про того ченця казали що він був святий. - "Далі, зрозумілими для Марії словами, він казав про віру у Всевишнього, спокуту й порятунок, а ще далі - прославляв святість Бога" [1, гл. 3]; Сміливі були люди, які захищали свою Батьківщину у роки війни. - "Корнелія не має смілості заподіяти собі смерть…"; Народжена передчасно дитина дуже слабка. - "І свою нібито слабкість на голову, якщо погодитися на їхній план, вона має показувати перед Коляєм?!"; Килим добре зберігся, хоча був доволі старий. - "У літі би мольфарила від тучі, в зимі -- говорила з вітрами, та й так котила би дні до старості" [1, гл. 7]; Донька була дуже схожа на батька. - "…він бачив не осліплими очима все більшу й більшу схожість між обличчям своєї дитини й Петра Татарина" [1, гл. 25]; Треба вміти пробачати, навіть якщо це твій лютий ворог. - "Та так у своїй лютості й стала перед найпершим секретарем" [1, гл. 26]. Обов'язковою передумовою формування відприкметникових морфологізованих іменників є попереднє вживання прикметників у предикативній функції. Транспозиція відбувається у два акти: предикативний прикметник - відприкметниковий морфологізований іменник-синтаксичний дериват. Морфологічна субстантивація супроводжується появою в прикметникові шляхом афіксації або конверсії усіх структурно-морфологічних ознак іменника, що засвідчує повних перехід у категорію субстантива, при цьому похідне слово "набуває граматичної предметності та іменникових категорій роду, числа і відмінка [21, с. 79].

Часте вживання морфологізованих відприкметникових іменників породжує їхнє зближення з іменниками на позначення реальних предметів і завершальне входження до відповідного синонімічного або варіантного іменникового ряду [23, с. 225].

Порівняно з морфологізованою субстантивацією менші вияви має семантична відприкметникова субстантивація. Семантична субстантивація є рідкісним явищем у граматичному аспекті і ґрунтується на асоціативних зв'язках між ознакою, яку передає прикметник, і предметом, для якого ця ознака є основною, визначальною, наприклад: білизна снігу (від снігу білий) і постільна білизна (її колір білий). Цей іменник утворився від прикметника білий у предикативній функції. Іменник білизна, відірвавшись від власне-ознакових слів і позначаючи конкретний предмет, проте зберігаючи асоціативні зв'язки з білим кольором, належить до ядра іменникового класу. Про семантичне власне-іменникове вживання слова білизна сигналізує також відмінний від морфологізованого відприкметникового деривата білизна наголос. Даний вид субстантивації у романі не виявлений [22, с. 119].

Перехід прикметників в іменники не зв'язаний із зміною лексичного значення, він зв'язаний лише із звуженням і конкретизацією цього значення: будучи прикметниками, слова називають ознаку саму по собі, тобто таку ознаку, яка може відноситись до багатьох предметів або понять. У словосполученнях старий будинок, стара книга, старий друг відтінки значення прикметника різні. Перейшовши в розряд іменників, слово старий починає виражати не загальне поняття ознаки, а лише конкретний предмет, що має дану ознаку, тільки одне певне і вузьке поняття: "стара людина"; напр.: "Відтак невістка чи то сіла, чи то приклеїлася до підлоги, проте за мить схопилася й вилетіла в сіни так нагло, що застряглу, очевидно, в горлянці трубку, старий, таки більше схожий на мару, ніж на живого чоловіка, висмикував звідти довше, ніж моторошний жіночий крик розтинав порожнє вранішнє подвір'я" [1, гл. 3]; "Так що я тобі скажу, що непослухенство буде стілько, скілько світ буде. А старі будуть нарікати на молодіж"[1, гл. 26].

Виступаючи, таким чином, назвою предметів (а не назвою властивостей, ознак), субстантивовані іменники втрачають здатність відмінюватись за родами: кожний з них закріплюється за одним з трьох родів, напр.: за чоловічим родом - "І вона би запротоколила свою душу й нечистому, аби лиш їм нічого не грозило" [1, гл. 2]; "Бідний іде селом, ніхто не плює йому вслід, багатий іде - ніхто не скидає капелюха" [1, гл. 26]; "Підвівся з ліжка так несподівано впевнено, що сторонньому, коли б тоді такий нагодився в хаті, могло видатися: чоловік добре й не встиг задрімати, а вже невтихомирені хорти чи всюдисущий гонихмарник-дідько підбивають його зробити дрібну шкоду в господарці" [1, гл. 3]; за жіночим родом - "Та Штефуряки її вигнали, як пса. Тяжку вигнали, знали, що тяжка, що дитина в череві вже б'ється" [1, гл. 2]; за середнім родом - "Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…" [1, гл. 2]; "Марія в чорному стала на порозі Машталерової хати" [1, гл. 3]. Лише деякі слова мають і чоловічий, і жіночий рід, напр.: вожатий і вожата; старий і стара (подружжя) та ін.