Види епітетів у англомовному художньому дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

31

Міністерство освіти України

Житомирський державний університет ім. Івана Франка

Науково-навчальний інститут іноземної філологія

Кафедра англійської мови

Курсова робота

на тему: «Види епітетів у англомовному художньому дискурсі»

Виконала: Лантвойт Наталія

Житомир - 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Епітет як предмет тропіки та його основні диференційні ознаки. Класифікація епітетів

1.1 Термін «епітет», суть, поняття, особливості епітетів

1.2 Семантичні та структурні особливості епітетів

1.3 Класифікації епітетів. Вживання певних видів епітетів у художньому тексті

Висновки до розділу І

Розділ ІІ. Епітети у англомовному художньому дискурсі

2.1 Поняття дискурсу. Художній дискурс

2.2 Вживання різних видів епітетів у англомовному художньому тексті

2.2.1 Епітети в поетичній збірці Томаса Еліота «Old Possum's Book of Practical Cats»

2.2.2 Епітети в художніх творах Френсіса Скотта Фіцджеральда

Висновки до розділу ІІ

Загальні висновки

Список використаної літератури

Вступ

Важливим об'єктом дослідження сучасної лінгвостилістики є епітет як мовно-виразовий засіб, що відіграє значну роль у творенні мовної картини окремого індивіда і певної спільноти людей (територіальної, соціальної, професійної тощо), а також відображає мовні традиції певної епохи загалом. Епітети засвідчують значні можливості мови у сполучуваності слів, є одним із виявів мовного багатства. Вони допомагають вирізнити певний предмет чи явище з ряду однорідних, точніше передати думку, надають мові образності та емоційності. Власне тому вивчення епітета має певні традиції в лексикології, лінгвостилістиці, теорії літератури.

Роздуми про роль, призначення епітетів, їхні джерела і виникнення з'являються ще в творах античних мислителів (Арістотеля, Деметрія та ін.). З'ясування природи епітетів цікавило видатних філологів XIX-XX ст., зокрема О.М. Веселовського, В.С. Ващенка, В.В. Виноградова, В.М. Жирмунського, О.О. Потебню. Проблему епітетів принагідно досліджували Л.А. Булаховський, І.Є. Грицютенко, Л.І. Тимофєєв та інші вчені. Епітет як засіб вираження індивідуально-авторського стилю певного письменника активно вивчають у сучасному мовознавстві, зокрема в українському. Це дослідження С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсієнка, Н.М. Сологуб, Н.Г. Сидяченко, С.П. Бибик, Л.О. Ставицької, В.В. Красавіної, М.Ф. Братусь, О.М. Сидоренко, Л.І. Шутової, Л.Я. Аврахової та ін.

Хоч епітети тривалий час є об'єктом наукового зацікавлення філологів, проте залишається ще багато проблем, які потребують детального вивчення. Дотепер епітети досліджують переважно на матеріалі художньої літератури з традиційним поділом на логічні та художні (власне епітети) означення, на постійні (фольклорного походження), загальномовні та індивідуально-авторські. Без сумніву, саме в художніх текстах епітети найповніше реалізують свої функції, виявляють особливо високий образний потенціал.

Предметом дослідження є епітети в англомовному художньому тексті, їх види, структура та семантика.

Об'єктом дослідження є епітет як мовно-виразовий засіб у художньому англомовному тексті.

Мета дослідження: проаналізувати структурно-семантичні особливості епітетів в художньому англомовному тексті, дослідити класифікації епітетів за різними ознаками та способи їх перекладу з англійської мови на українську.

Актуальність теми дослідження зумовлена важливістю вивчення стильового й стилістичного статусу епітетної системи окремого функціонального різновиду, що сприятиме глибшому обґрунтуванню його диференційних ознак на лексико-семантичному рівні.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані для подальших і глибших досліджень у перекладознавстві, а також у навчальному процесі під час підготовки лекцій з лексикології, теорії перекладу, стилістики та ін.

Головні завдання курсової роботи:

Розглянути епітети та їх основні диференційні ознаки.

Проаналізувати структуру та семантику епітетів.

З'ясувати вплив жанрової належності художнього тексту на функціонування епітетів.

Дослідити різні класифікації епітетів.

РОЗДІЛ І. Епітет як предмет тропіки та його основні диференційні ознаки. Класифікація епітетів

1.1 Термін «епітет», суть, поняття, особливості епітетів

епітет художній дискурс еліот фіцджеральд

Надзвичайно бурхливий, по-справжньому ренесансний період вивчення епітета у слов'янській філології припав на кінець ХIХ -- початок ХХ ст. Експресивно-художні можливості цього тропа привертали увагу О.Потебні, О.Веселовського, Б.Томашевського, В.Жирмунського та інших. Аналіз особливостей функціонування епітета в літературному творі став обов'язковим складником дослідження поетики (як загальної, так і окремих). Почалося системне вивчення епітета, докладний аналіз окремих його різновидів, визначення закономірностей і ознак функціонального використання цього тропа в поезії та прозі.

Однак векторні тенденції в дослідженні тропіки принципово змінюються на певних етапах розвитку філології. Загальна парадигма наукового зацікавлення тими чи тими тропами досить строката й динамічна. Скажімо, на кінець ХХ ст. припадає посилення науково-теоретичного інтересу до порівняння, метафори, метонімії.

Епітет (від грец. ЭрЯиефпн -- додаток) -- це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін визначався так: «Одним з найдійовіших засобів посилення картинності й емоційності мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак -- саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача». [4, 61]

Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів.

Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних. [14, 357]

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні», оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника». «Як майстер пензля, -- пише М. Рибнікова, -- тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети». [26, 29]

У широкому розумiннi епiтет - це будь-яке означення, що вживається для характеристики предмета думки, для називання ознаки - чи то постiйної, узвичаєної, що часто повторюється i вiдома мовцям, чи то особливої, оригiнальної, яку помiтив тiльки автор, яка пов'язана з конкретним текстом, з iндивiдуальним авторським стилем. Друге, вужче, розумiння епiтета охоплює лише художнi, емоцiйно-образнi означення, яким властива оригiнальнiсть, нечасте вживання, індивідуальне змiстове наповнення. Межа мiж цими двома епiтетами-означеннями досить умовна: нерідко звичайне, широковживане означення набуває в художньому контекстi нових асоцiацiй, нового естетичного змiсту, перетворюючись на оригінальний словесний образ.

1.2 Семантичні та структурні особливості епітетів

В стилістиці й поетиці під тропом розуміється семасіологічно двопланове вживання слова, при якому його матеріальна форма реалізує одночасно два значення - пряме і переносне. Зв'язок прямого і переносного значень базується на різних принципах (суміжності, подібності й т.ін.), що зумовлює існування різних видів тропів.

Положення античної риторики про “однослівність” тропів потребує суттєвого уточнення. Дійсно, в тропі семантична транспозиція торкається лише одного слова. Проте троп може реалізуватися лише в контексті, в бінарному утворенні, яке пропонується назвати тропеїчною конфігурацією. В тропеїчній конфігурації один компонент (актуалізатор тропа) завжди вживається в прямому значенні (І), тоді як другий (ядро тропа) - в переносному значенні (II), наприклад: the stars (I) look down (II); her sunny (II) smile (I); a chick (II) of a girl (I); sorrowful (II) bushes (I); the roses (II) of her cheeks (I); tiny (II) skyscrapers (I) і т.ін.

Якщо раніше вивчення тропів було предметом поетики і зводилось до опису створюваних ними художніх ефектів, то починаючи з 60-х років XX ст. простежується новий підхід до тропів, пов'язаний з розвитком структурної лінгвістики і семіотики. [27, 29]

Серед найбільш характерних рис сучасної теорії тропів потрібно відзначити: розуміння сукупності тропів як ієрархічної системи; постановку питання про генезис тропів і гіпотетичний “першотроп”; розподіл тропів за двома вісями мови - парадигматичною, на якій відбувається вибір елементів, і синтагматичною, де комбінуються відібрані елементи.

Для того, щоб сприйняти сукупність тропів як певну систему, необхідно знайти в ній ознаки, що притаманні будь-якій системі. До них належать:

1) цілісність системи при елементному складі (у даному випадку цілісність системи забезпечується семантичним інваріантом різних тропів - елементів системи); 2) закріплене за системою середовище застосування (у даному випадку - мова); 3) наявність сталих зв'язків, що утворюють структуру системи (сталість зв'язків у даному випадку розуміється як можливість взаємних трансформацій тропів у межах усієї тропіки); 4) можливість характеристики структури системи як по вертикалі (парадигматичні відношення), так і по горизонталі (синтагматичні відношення), причому в першому випадку визначаються різні рівні системи і встановлюється ієрахія цих рівнів (морфологічного, лексичного, словотвірного, синтаксичного).

Значний інтерес являє собою діахронічний аспект тропіки і питання про гіпотетичний “першотроп”, що послужив джерелом усього розмаїття тропів, існуючих нині в мові. На думку ряду лінгвістів, “першотропом” можна вважати метонімію (особливо її різновид - синекдоху), тому що в її oснові лежить асоціативна суміжність контексту (ситуації й референта). Так,

Ц. Тодоров вважає, що подвоєння синекдохи створює метафору. Тієї ж позиції дотримується й А.Анрі, визначаючи метафору як подвійну метонімію.

Проте метонімія навряд чи може вважатися вихідною в становленні тропів. Не підлягає сумніву та обставина, що основною функцією метонімії є ідентифікуюча за відношенням до окремих конкретних предметів і аж ніяк не характеризуюча. Метонімія найменш експресивна зі всіх тропів.

Є вагоміші підстави вважати вихідним тропом епітет. Людина з давніх-давен намагалася пізнати різні предмети оточуючого світу, перш за все пізнаючи ознаки й властивості цих предметів, зіставляючи їх з ознаками та властивостями інших предметів, а згодом даючи їм словесні визначення. Первісна мова передає враження від предметів і явищ зовнішнього світу або елементарно, подібно до перших слів дитини, або більш змістовно, за допомогою слів-епітетів, кожне з яких називає певну чуттєво-сприйняту ознаку (А.Шахнарович). [31, 123]

Епітет може розглядатися не тільки як першотроп, але й як системоутворюючий центр тропіки, тому що в нього можуть трансформуватися інші тропи, наприклад:

The sea was smiling (метафора) ? the smiling sea.

His chest is like a barrel (порівняння) ? his barrel chest.

His finger accused us (метонімія) ? his accusing finger.

Her beauty seemed ugly (оксюморон) ? her ugly beauty.

В сучасній теорії тропів останні розподіляються за двома вісями мови - парадигматичною та синтагматичною. Тут протиставляються метафора як творча трансформація схожості й метонімія як творча трансформація суміжності. Згідно з думкою Є.Куриловича, метафору можна розглядати як зміну семантично різних знаків у однакових синтаксичних позиціях (вісь парадигматики), тоді як при метонімії змінюється сама синтаксична позиція знака (вісь синтагматики). Це твердження не викликає заперечень. Проте воно не дає відповіді на питання, до якої з двох осей мови треба відносити інші тропи, зокрема епітет.

Є підстави вважати, що епітет належить до двох осей, парадигматичної та синтагматичної, одночасно. В наведеному вище прикладі the smiling sеа парадигматичний аспект полягає у виборі експресивного знака, а синтагматичний - у зміні синтаксичної позиції знака, вираженого іншою частиною мови: The sea was smiling(v.-) ? the smiling sea (adj.)

Макрополе тропіки, яке потрібно розглядати у взаємозв'язку парадигматичного і синтагматичного аспектів, становить собою утворення, близьке до фрейму - когнітивної інформації, що використовується для відображення ситуацій у предметно-пізнавальній антропонімічній сфері. Однак треба зважити на те, що фрейм в основному функціонує в сигніфікативній площині, забезпечуючи вибір адекватного способу відображення ситуації, в той час як тропеїчне макрополе, являючи собою ієрархію тропів з урахуванням їх інгерентних та диференційних ознак, забезпечує референційний план описання ситуації.

Виходячи з системного підходу до тропіки, сукупність тропів і місце, яке займає серед них епітет, можна представити у вигляді схеми трьох функціональних полів: подібності, суміжності, протилежності.

- ПОЛЕ ПОДІБНОСТІ (FIELD OF LIKENING): порівняння (simile); метафора (metaphor); епітет (epithet) літота/гіпербола (litotes/hyperbole).

- ПОЛЕ СУМІЖНОСТІ (FIELD OF CONTIGUITY): метонімія (metonymy); перифраза (periphrasis).

- ПОЛЕ ПРОТИЛЕЖНОСТІ (FIELD OF CONTRAST): іронія (irony); оксюморон (oxymoron).

Окремі поля тропіки перетинаються, в результаті чого утворюються тропи-гібриди:

1. Іронічний епітет (a bright idea) /про дурну думку, нісенітницю/.

2. Оксюморонний епітет (a tiny skyscraper).

3. Літотний/гіперболічний епітет (a mammoth doodad).

4. Компаративний епітет (a lamplike face).

5. Метафоричний епітет (a threatening cloud).

6. Перифразний епітет (a green friend - "ліс" ).

7. Метонімічний епітет (kind fingers).

8. Літотне/ гіперболічне порівняння (her eyes are like a bottomless abyss).

9. Безмодульне порівняння (метафора-порівняння) (her eyes are ripe plums).

10. Метафора-перифраза (the rhinocerіs of the business world).

У свою чергу, узуально-асоціативні епітети представлені двома підкласами - постійними й описово-оцінними.

1.3 Класифікація епітетів. Вживання певних видів епітетів у художньому тексті

Останнім часом відчувається деякий спад інтересу до вивчення різновидів епітетів та їх стилістичних функцій. Імовірно цьому сприяє нечітке усвідомлення статусу епітета як тропа, змішування його з будь-яким означенням у синтаксисі і з прикметником у морфології, обмежене розуміння епітета як метафоричного прикметника. Існують значні розбіжності в кількості семантичних і структурних класів епітетів, часто порушується їх однорідність, не враховується той незаперечний факт, що в системі тропіки поле епітета перетинається також з полями й інших тропів.

Існує багато класифікацій епітетів як семантичних, так і структурних, які значно відрізняються за своїм складом і принципами, що лягли в їх основу.

У сучасній слов'янській філології найбільш повними можна вважати класифікації епітетів, репрезентовані у працях В. Москвіна та Т. Онопрієнко. Ці дослідники враховують позитивний досвід попередників у створенні класифікаційних систем епітетів і вносять необхідні, на їхній погляд, зміни та доповнення.

В.Москвін пропонує класифікувати епітети за способом позначення відповідної прикмети (метафоричний, метонімічний, зміщений), за семантичними параметрами (колористичні, оцінні), за структурою (прості, складні), за рівнем засвоєння мовою (загальномовні, індивідуально-авторські), за стійкістю зв'язків з означуваним словом (вільні, постійні; окремий різновид -- антономазія), за стилістичним забарвленням (розмовні, газетні, книжні, поетичні, народнопоетичні, фольклорні), за кількісними характеристиками (ланцюжок епітетів, виделка, трійчатка), за поєднанням із фігурами повтору (тавтологічний, наскрізний). У класифікації В.Москвіна відчувається прагнення максимально повно окреслити систему різнобічних параметрів, за якими можна здійснювати розмежування епітетів не лише в художньому мовленні, а й в інших мовленнєвих стилях.

Класифікація, запропонована Т.Онопрієнко, ґрунтується на врахуванні місця епітета в системі семантичних полів інших тропів.

Згідно з дослідженнями Т. Онопрієнко, досить чітко прослідковується тенденція до розподілу епітетів на дві основні категорії. До першої з них відносять узуальні (звичні, традиційні) епітети, до другої - не узуальні, оказіональні. І.Р. Гальперін і Л. Турсунова позначають ці категорії такими термінами як асоціативні і неасоціативні епітети. Другий термін, однак, є невдалим, тому що неасоціативні епітети взагалі не існують. Будь-який епітет виникає на базі певної асоціації. Не слід змішувати два види різних за характером асоціацій. Узуальні (звичні) асоціації лежать в основі епітетів, що належать до першої категорії, і тому самі ці епітети також сприймаються як звичні. Не узуальні, часто унікальні семантичні асоціації складають основу епітетів другої категорії, що мають оказіональний характер. У зв'язку з цим пропонується користуватися термінами узуально-асоціативні та оказіонально-асоціативні епітети.

Звертаючи увагу на позитивні сторони існуючих класифікацій епітетів та вносячи необхідні, з нашої точки зору, зміни й уточнення, ми пропонуємо наступну семантичну класифікацію епітетів з урахуванням їх місця у польовій системі тропів:

УЗУАЛЬНО-АСОЦІАТИВНІ ЕПІТЕТИ (USUALLY-ASSOCIATED EPITHETS)

1. Постійні (constant)

2. Описово-оцінні (descriptive-estimative)

ОКАЗІОНАЛЬНО-АСОЦІАТИВНІ ЕПІТЕТИ (OCCASIONALLY-ASSOCIATED EPITHETS)

А. ПОЛЕ ПОДІБНОСТІ

(FIELD OF LIKENING) 1. Компаративні

2. Метафоричні.

3. Літотні / гіперболічні

В. ПОЛЕ СУМІЖНОСТІ

(FIELD OF CONTIGUITY) 1. Метонімічні

2. Перифразні

С. ПОЛЕ ПРОТИЛЕЖНОСТІ

(FIELD OF CONTRAST) 1. Іронічні

2. Оксюморонні

Ця класифікація дозволяє визначити статус компаративних епітетів і виділити їх відмінні особливості. Компаративні епітети належать до поля подібності оказіонально-асоціативних епітетів та є результатом перетинання поля епітета з полем порівняння. Перш за все, потрібно розрізняти метафоричні та компаративні епітети, які часто змішуються.

Метафора є компаративним тропом, в якому лише одне з імен, що зіставляються, (найчастіше - суб'єкт), виражене експліцитно, а друге (об'єкт) - імпліцитно. Виходячи з цієї категорії ознаки, тільки епітетні конфігурації з імпліцитним об'єктом порівняння повинні бути віднесені до метафоричних епітетів:

Meg pushed/…/ a salt-cellar to the left of the yawning remains of a rabbit pie (A. Coppard). The sea was a wonderful cool refuse from the stickly, headachy day (J. Wain).

Порівняння, на відміну від метафори, є тропом уподібнення, в якому як суб'єкт порівняння (N1), так і його об'єкт (N2) обов'язково виражені експліцитно. Отже, будь-яка епітетна конфігурація з експліцитними N1 і N2 повинна бути віднесена до компаративних епітетів: a bird-like girl > the girl (N1) is like a bird (N2); a banana nose > the nose (N1) is like a banana (N2); a rabbit of a woman > the woman (N1) resembles a rabbit (N2).

Існують два підкласи компаративних епітетів: прямий (direct) і непрямий (опосередкований) (indirect). Різниця між ними чітко виступає в такому прикладі:

She had long ape-like arms that were covered with dark fuzz, and there was a wart on her chin, and decorating this wart was a single antenna-1ike hair (T.Capote).

Епітетна конфігурація antenna-like hair може бути трансформована в звичайну компаративну конструкцію: the hair was like an antenna, що є прямим компаративним епітетом. Проте неможливо трансформувати епітетну конфігурацію ape-like arms у конструкцію the arms were like an аре. Отже, це непрямий компаративний епітет. У цьому випадку суб'єкт порівняння знаходиться за межами епітетної конфігурації: She was like an ape. Компонент arms виступає тут у функції модуля порівняння.

Крім кореневої морфеми -like найбільш типовими оформлювачами компаративних епітетів є:

-ish:

Mr. Scogan, solemnly buffoonish, shuffled round the room with Mary (A. Huxley). “Well, she was handsome in a way”, admitted Frankie. “A sort of bold, coarse, vampish way” (A. Christie).

-y:

Mrs. Strickland's face was all swollen with tears. Her skin, never very good, was earthy (W.S. Maugham).

You can do anything with a harmonica: thin reedy single tone, or chords, or melody with rhythm chords (J. Steinbeck).

-ly:

“How are you, Edward?” said Mr. Lindley, trying on his side to be fatherly (D. Lawrence).

Постійні епітети (constant epithets), багато з яких належать фольклору чи виходять від нього, характеризуються максимальною узуальністю (пор. укр. чорні брови, сірий вовк, широке поле, зелений гай тощо):

In that pleasant district of merry England there extended in ancient times a large forest (W.Scott). And now I'm in the world alone upon the wide, wide sea (G.G.Byron). All love is sweet (P.B.Shelley).

Описово-оцінні епітети (descriptive-estimative epithets) вказують на яку-небудь ознаку, що не є інгерентною для всього класу даних предметів, або є суб'єктивною оцінкою означуваного:

That delicately-bronzed skin, /.../ the large liquid eyes, the full but exquisite lips - all the stigmata of passion were there (A.C.Doyle). The water was divine (K.Mansfield.). It was a horrible evening (D.Du Maurier).

Оказіонально-асоціативні епітети є “гібридами”, що виникли в результаті перетинання поля епітета з полями інших тропів.

Перш за все, потрібно розрізняти метафоричні та компаративні епітети, які часто змішуються.

Літотні/ гіперболічні епітети (litotіc/hyperbolic epithets) можна трактувати як зіставлення двох гетерогенних (різнорідних) понять, засноване на якій-небудь спільній для них рисі, причому ця риса представленa в об'єкті значно більшою чи меншою мірою, ніж у суб'єкті:

There were other guests, of course, who were not Europeans, а gigantic stockbroker from New York with a huge wife and three immense children (E.L.Doctorow). The little woman, for she was of pocket size, crossed her hands solemnly on her middle (J.Galsworthy).

В метонімічних епітетах (metonymical epithets) так само, як і в метафоричних, має місце “накладання” прямого значення слова на його переносне значення, але з тією різницею, що означаюче і означуване зіставляються на основі суміжності, а не подібності:

We were at a particularly tipsy table (P.S.Fittgerald). They sucked /peppermints/ for a long time with toothless and dumb solemnity (H.B.Bates). Vivian stared at him with /.../ disbelieving eyes (A.Edwards).

Перифразні епітети (periphrastical epithets) виражають будь-які властивості не за допомогою звичайних у цьому випадку слів, а інакомовно, часто з використанням евфемізмів:

Jean nodded without turning and slid between two vermilion-coloured buses so that two drivers simultaneously used the same qualitative word (J. Galsworthy). She sat by me knitting a shawl for her youngest of nine daughters, who was in that very interesting, frail condition(K.Mansfield).

Оксюморонний епітет (oxymoronic epithet) являє собою єдність протилежностей - своєрідну епітетну конфігурацію, що містить слова зі взаємовиключаючим значенням:

The boy was short and squat with the broad ugly pleasant face (G.Greene). The more solicitous of the two was Nurse Cramer, a shapely, pretty, sexless girl with a wholesome unattractive face (J.Heller).

Іронічний епітет (ironic epithet) характеризується контекстуальним оцінним значенням слова, що є протилежним його прямому оцінному значенню. Контекст створюється таким чином, що модифікуюче оцінне слово завдяки іронії виражає не позитивну, а негативну оцінку:

Не's had an innocent crush on my wife for over twenty years. If there's such a thing as innocent crush (R.Russo).

Іронічний епітет може мати глузливо-зневажливий характер, наприклад при характеристиці чогось дрібного, незначного, що претендує на значеність, поважність:

So the Night Flier had come into the little mom-and-pop operation that was the Duffrey airfield. /.../ At this, the bustling height of season, it (airport) employed a mind-dazzling array of four еmployers (S.King).

З точки зору структурної організації епітети поділяються на прості (simple epithets), виражені прикметниками, дієприкметниками, іменниками-ад'юнктами (pearly beauty, smiling admiration, spider arms); складні (compound epithets), виражені складними прикметниками або складними іменниками-ад'юнктами (sour-sweet smile, moon-faced woman, apple-blossom colouring), а також фразові епітети (phrase epithets) зі структурою словосполучень (harps-and-honey afterlife; run-of-the-mill person; gone-to-ruin farmhouse); епітети-речення (sentence epithets), виражені інтегрованими реченнями: Those innocent I-don't-know-what-you're-talking--about eyes! (A.Wesker).

Узуально-асоціативні й оказіонально-асоціативні складні епітети відрізняються великою кількістю різноманітних структурних моделей:

1. N + - like (-wise) (flower-like charm, cow-like look, rabbit-wise absorbing).

2. N + P II (N + N + - ed) (panic-stricken heap, rain-loaded wind, tow-haired face).

3. N + P I (eye-shirking talk, money-grubbing town, colonel-looking gentleman, blood-curdling novel).

4. N + A (turkey-red carpet, slate-blue eyes, cabbage-green sky, women-hungry sailors).

5. N + N (oat-straw hair, rock-bottom neutrality, love-nest proposition, mud-hole airport).

6. A + N (blue-bowl sky, grey-flannel fog, strong-arm copper, cast-iron pride).

7. A + A (bricky-dry throats, pasty-white features, electric-blue lightning, crude-Christian moral).

8. A + PI (ferrety-looking youngster, quick-breathing dark, low--burning intoxication, sweet-smelling pine).

9. A + P II (A + N + -ed) (clean-cut profile, dead-eyed stars, tight-lipped intensity, deep-seated distrust).

10. A + -wise (despiteful-wise treatment, crab-wise retreat).

11. PI + A (leading-figure certitude, boring-ass things).

12. PI + A (suffocating-hot room).

13. PI + N + ed (bulging-legged table, thinning-haired professor).

14. PII + N (bent-pin way).

15. PI I + A (blanked-blank country).

16. PII + PI (boiled-looking glare).

17. PII + PII (broken-stocked glass).

18. Adv. + N (almost-Chablis wine).

19. Adv. + V inf. (never-give-up lust).

20. Adv. + PII (hard-bitten Ford).

21. Adv. + P I (ever-changing violet).

22. G. + Adv. (nagging acid-sweetly).

23. V + A (rake-helly look).

24. Prep. + N (out -of-style coat).

25. Ord.Num. + N (first-class brain).

З таблиці 1 видно, що найбільш поширеними є описово-оцінні, компаративні та постійні складні епітети, які можуть бути представлені більшістю структурних моделей. Ці структурні моделі істотно відрізняються за ступенем продуктивності й за кількістю репрезентованих семантичних класів складних епітетів. Наприклад, модель N + -like, в найвищому ступені частотна і продуктивна, представляє лише два класи складних епітетів - компаративні та постійні, тоді як менш частотні і продуктивні моделі N + A і A + Р II можуть представляти, відповідно, шість і п'ять класів складних епітетів.

Таблиця 1. Найбільш поширені структурні моделі семантичних класів складних епітетів

Семантичні класи складних епітетів	Найбільш поширені структурні моделі
	N+like	N+PII	N+PI	N+A	N+N	A+N	A+A	A+ PI	A+ PII
1. Постійні	+	+	+	+	-	+	-	-	+
2. Описово-оцінні	-	+	+	+	+	+	+	+	+
3. Компара-тивні	+	+	+	+	+	+	+	+	-
4. Метафо-ричні	-	+	+	+	-	+	-	+	+
5. Метонімічні	-	-	+	+	-	-	-	-	+
6. Іронічні	-	+	-	-	-	+	-	-	-
7. Літотні/ гіперболічні	-	+	-	+	+	-	-	-	-
8. Оксюмо-ронні	-	-	-	-	-	-	+	-	+
9. Перифразні	-	-	-	-	-	+	-	-	-

Надслівні фразові епітети є інтегрованими словосполученнями, шо складаються з трьох і більше компонентів. Серед трикомпонентних фразових епітетів (всього - 15 моделей) найбільш поширеними є моделі з прийменником, який займає центральну позицію в структурі:

N + Prep. + N (edge-of-the-chair suspense);

Ger. + Prep. + N (going-to-bed sounds);

РІІ + Prep. + N (groomed-to-perfection woman);

A + Prep. + A (close-to-quiet, close-to-dark city);

Pr. + Prep. + N (yours-till-death woman).

В сучасній англійській мові інтегровані фразові епітети можуть складатися більше ніж з трьох компонентів. Все більшого розповсюдження набувають різноманітні багатокомпонентні комплекси, що тяжіють до цільної номінації.

Субстантивні комплекси (з ядром-іменником):

It (her hair) smelled just the way it always had, a good, clean, well-washed, little-girl-ready-for-a-party smell (R.P.Warren).

Then they all three of them went up the cat-and-dog-food-breakfast-cereal-macaroni-rice-raisings-spreads-spaghetti-soft-drinks--craсkers-and-соokies aisle (J.Updike).

Вербальні комплекси

а) з ядром-інфінітивом:

How happy she was, even as she sacrificed her career, her never-to-be-questioned future as a prima ballerina (J.Krantz).

б) з ядром-дієприслівником або герундієм:

І could not equate it with the face I remembered with the eyelids drooping and the damp, starlight-or-moonlight-glistening lips (R. P. Warren). "Claude is a journalist," Ginnette said, in her hostessy, introducing-the-guests-at-a-party voice (I.Shaw).

В оказіональні надслівні епітети можуть також інтегруватись комунікативні одиниці мовлення - речення різних типів.

1. Прості речення

а) розповідні:

He was one of those ever-so-cultured types with a plum in their throat. The І'm-a-friend-of-the-boss type (R. P. Warren).

б) питальні:

And he had a ''Where-is-Mary?" expression on his features so plain that you could almost see the wool growing on him (O.Henry).

в) наказові:

We've been living in a queer hectic get-on-with-it -quickly atmosphere (A.Christie).

г)окличнi:

There саmе the dreadful, the bright deadly moment, the high-spirited oh--what-mad-men-are-we moment when he broke Eve's future (W.Sansom).

2. Складносурядні речення:

He supposed he had to chalk the rest up to that unspoken smalltown credo of you-mind-your-business-and-I'll-mind-mine (S.King).

3. Складнопідрядні речення:

The only explanation for Polly's I-know-what-you've-been-up-tо 1оok was that she was congenitally suspicious (J.Krantz).

4. Складні речення з різними видами зв'язку - сурядним і підрядним:

There is a sort of oh-what-a-wicked-world-this-is-and-how-I-wish-I-could-do-something-to-make-it-better-and-nobler expression about Montmorency that has been known to bring the tears into the eyes of pious old ladies and gentlemen (J.K.Jerome).

Вирішальна роль у формуванні єдності тексту належить задуму його автора. Задум охоплює текст в цілому - від початку до кінця, здійснюючи вплив на його структурні особливості. Змістові зв'язки проникають не тільки в структуру речень, але й єднають речення між собою.

Загальновизнаним є положення про те, що для тексту конструюючим фактором виступає не стільки тема, скільки комунікативне завдання, тобто мета автора, або, інакше кажучи, прагматичний аспект. Прагматично-орієнтованими лексичними одиницями в тексті насамперед виступають аксіологічні прикметники в стилістичній функції епітета.

Прагматичні можливості епітета використовуються по-різному, в залежності від стилю автора художнього твору. В художній прозі важливою складовою стилю є авторський аналітичний коментар, який розкриває перед читачем зовнішність і характер персонажу, його психологічний стан у даному епізоді.

Прикладом авторського коментаря з прагматикою позитивної ознаки може слугувати уривок з роману Р.Олдінгтона "Смерть героя":

... When they were together it was pure happiness. Priscilla was a very demure and charming little mistress... Sometimes he dared to touch her childish breasts. And the feeling of friendliness from the clasp of Priscilla's hands, the pleasure of her short childish kisses and sweet breath, the delicate texture of her warm childish-swelling breasts never quite left him; and to remember Priscilla was like remembering a fragrant English garden. Like an English garden, she was a little old-fascioned and self-consciously comely, but she was so spring-like and golden.

Реалізація прагматичної спрямованості тексту засобами аналітичного авторського коментаря є характерною для реалістичної прози ХІХ і частково ХХ століть. Однак у ХХ столітті в стилістиці художньої прози починає інтенсивно розвиватися так званий авторський синтез - організація художньої оповіді, при якій психологічний стан персонажа, причини окремих дій і вчинків не аналізуються безпосередньо в тексті, а лише імплікуються. Художній синтез створює образ, що не підлягає членуванню і деструктивному “роз'ясненню” за частинами.

В романі “Прощавай, зброя!” Е.Xeмінгуей широко використовує прийом авторського синтезу-лейтмотиву. Образ дощу використовується письменником для створення загальної тональності твору - смутку, передчуття біди, безвиході, трагізму. У цьому лейтмотиві найважливішу роль грають епітети, що характеризують негоду (wet, muddy, slushy, dripping ), вмирання природи (dead, bare, low, thin, dismal loоking), відповідну колірну гаму (black, brown, gray).

Реалізація епітетами прагматичної спрямованості тексту приймає різноманітні форми в залежності від стилю художнього твору. Так, в англійських і шотландських народних баладах переважають узуально-асоціативні епітети. В їх основі лежать звичні, “готові” асоціації, що зумовлює їх традиційний характер і сферу вжитку- народну творчість. Виразність узуально-асоціативних епітетів часто підсилюється додатковими експресивними засобами - алітерацією (stout and stalwart sons); синонімічним повтором (strong and sturdy thief ); стилістичною інверсією (proud was а lily of the morn).

І навпаки, в творах художньої літератури переважають оказіонально-асоціативні епітети, які майстерно вживаються письменниками при портретизації персонажів (О.Гакслі “Жовтий Кром”), при створенні певної колірної насиченості твору (Ф.С. Фітцджеральд “Великий Гетсбі”, Е.Хемінгуей “Мати й не мати”), при вираженні потоку свідомості (В.Фолкнер “Авессалом, Авессалом!”). Аналіз художніх творів свідчить про те, що цілісність художнього образу створюється, як правило, завдяки взаємодії епітетів з іншими тропами: метафорами, порівняннями тощо.

Висновки до розділу І

У першому розділі були наведені різні визначення епітету, узагальнюючи які, можна дійти висновку, що епітет - це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. У широкому розумінні епiтет - це будь-яке означення, що вживається для характеристики предмета думки, для називання ознаки - чи то постiйної, узвичаєної, що часто повторюється i вiдома мовцям, чи то особливої, оригiнальної, яку помiтив тiльки автор, яка пов'язана з конкретним текстом, з iндивiдуальним авторським стилем. Вужче розумiння епiтета охоплює лише художнi, емоцiйно-образнi означення, яким властива оригiнальнiсть, нечасте вживання, індивідуальне змiстове наповнення. Межа мiж цими двома епiтетами-означеннями досить умовна: нерідко звичайне, широковживане означення набуває в художньому контекстi нових асоцiацiй, нового естетичного змiсту, перетворюючись на оригінальний словесний образ. У даному розділі були також представлені класифікації епітетів відносно вживаності та значення. У класифікації В.Москвіна відчувається прагнення максимально повно окреслити систему різнобічних параметрів, за якими можна здійснювати розмежування епітетів не лише в художньому мовленні, а й в інших мовленнєвих стилях. Класифікація, запропонована Т.Онопрієнко, ґрунтується на врахуванні місця епітета в системі семантичних полів інших тропів.

РОЗДІЛ ІІ. Епітети у англомовному художньому дискурсі

2.1 Поняття дискурсу. Художній дискурс

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв'язаних сторін мови - мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності - мовленнєву діяльність та її продукт - дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) - мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника”.

У сучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов'язаний із творенням мовленнєвої поведінки.

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв'язаних висловлювань, об'єднаних спільністю цільового завдання.

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня.

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв'язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія.

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу. Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, пов'язаних між собою смисловими зв'язками.

Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здійснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з'єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв'язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв'язності дискурсу є причиою схеми розгортання тексту.

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. Ван Дейком, - це складна комунікативна подія, ”суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої - інтереси, цілі та стилі.[40, 168].

Дискурс також розуміється як текст, ”представлений у вигляді особливої соціальної даності”[40,44] і ”утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту”.[40,262].

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити наступний висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальнене визначення дискурсу. Дискурс - це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозв'язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Дискурс розглядають і як підсистему тексту. Текст - більш загальне поняття, ніж дискурс. Дискурс - це “мовлення, занурене у життя”, тому термін “дискурс”, на відміну від терміна “текст”, не застосовується до древніх текстів, зв'язки яких із живим життям не відновлюються безпосередньо. Якщо під текстом розуміють “абстрактну, формальну конструкцію, то під дискурсом - різні види її актуалізації, що розглядаються з точки зору ментальних процесів і в зв'язку з екстралінгвістичними факторами.” [15, 136-137]. І, якщо дискурс - категорія, яка постає як особлива соціальна даність, то текст - категорія, яка належить і черпає свої сили у мовній сфері. Як про дискурс можна говорити про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь граматичне явище. Дискурс - це текст, що містить роздуми, тобто текст, у якому фіксується деякий хід думок.[15,171]. Більше цього, дискурс можна уявити як таке складне комунікативне ціле, у якому мовлення - осмислені роздуми, представлені у вигляді тексту і звернене до іншого, виступає у єдності об'єктивних та суб'єктивних сторін, а знання, об'єктивуючи інтерсуб'єктивний досвід, замкнуте на суб'єкт комунікації і включає інтенційні структури останнього.[18, 108-112].

У цьому значенні дискурс може бути охарактеризованим як витвір мовлення і як знакове утворення, план вираження якого включає, у крайньому випадку, два шари: трансфастичний, що реалізується як впорядкована та інтегрована в єдине ціле послідовність утворюючих полотно тексту висловлювань, синтаксис і семантика яких залежить від синтаксису і семантики сусідніх висловлювань, і текстономічний. Останній реалізується через семантичні і формально - граматичні відносини і зв'язки між словами чи сукупностями слів як компонентів тексту, в о снові співвідношення яких лежить загальність їх функціонально - семантичної значимості в рамках дискурсу.[40,121-127].

Продовжуючи аналіз дискурсу, вважаємо за потрібне виділити наступні його аспекти: мовленнєвий та комунікативний, а також його дискурсивність.

Мовленнєвий аспект дискурсу регулюється правилами міжфразового синтаксису, що включає прономінальну співвіднесеність, форичні зв'язки, узгодження часів, функціональну перспективу, пресупозитивну залежність та ін., котрі допускаючи варіювання, відносно жорстко обумовлені особливостями граматичної будови конкретної мови, характером дискурсивної залежності того чи іншого елемента і канонами побудови певного типу тексту.[40, 320].

Комунікативний дискурс - текст, що містить взаємозалежні роздуми кількох суб'єктів.[18,117].

Що стосується дискурсивності, то це логічна послідовність у рамках арістотелівської логіки. Якщо ж говорити більш конкретно, то це логічно обумовлена думка, тобто суворий перехід від одного твердження до іншого, що прослідковується у мисленні за допомогою логічних правил, що має за мету послідовне і систематичне розгортання думки.[15, 240-241].

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не є хаотичним утворенням; маючи певні особливості і характеризуючись певними аспектами, дискурс регулюється певними правилами. Вони повинні застосовуватись не до самих висловлювань, а до відносин між діями, що виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточній мовній інтеграції акти співвідносяться з актами, часто, хоча не виключно маніфестованими в реальних висловлюваннях, і звідси витікають три типи правил: слідування, інтерпретації і породження.[15,134-135].

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс - це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його якісною ознакою.На нашу думку, доцільним буде розглянути його просторовість, що допоможе ще більш детально зрозуміти таке явище як дискурс.

Художній дискурс поєднано з іншими типами дискурсів, але водночас він відрізняється від них. Йому, як і іншим культурно позначеним дискурсам, є властивим латентний і дійсний плани буття/функціонування, що виявляється зокрема як нефіксована імпровізація, написання твору, його реалізація при колективному чи індивідальному читанні чи акторському виконанні. Ці плани визначають засади художньої комунікації, які в свою чергу зумовлюють методи суб'єктивного чи об'єктивного спрямування у творенні художньої дійсності, настанову мовця, що втілюється в "образі автора", функцію і роль адресатів тощо. Предмет художнього повідомлення існує в умовно реальному чи вигаданому світі уяви автора та його адресата, відтворюючи основні риси мовленнєвого структурування як дійсного способу, який включає елементи пізнання, пропису, аргументації та інтерпретації. Проте докорінна відмінність художнього дискурсу від побутових та інших культурно визначених дискурсів полягає, по-перше, у його цілеспрямованій вторинності відносно первинних жанрів мовлення і, по-друге, у його основоположній здатності до творення багаторівневої структури смислів на засадах вапоризації тих чи інших механізмів означення.

Художній дискурс формується і функціонує в безперервному процесі становлення, де різні форми і види мовлення утворюють ціннісно марковані парадигми на основі суспільно, культурно обумовлених принципів вибору, закріплення, стереотипізації, руйнації і реструктурації вихідних стереотипів. У звичайній побутовій чи суспільно, професійно спеціалізованій ситуації спілкування всі її складові відіграють переважно типологічно належну їм роль. Коли відбувається перехід до мовлення художнього, ці складові набувають нового значення, яке є, по-перше, знаком переходу до іншого, непобутового поетичного виміру, а, по-друге, стає носієм нових, невластивих йому початково смислів.

Явище поетизації, яке веде до утворення художнього образу, полягає в цілісному, в просторі експліцитно-імпліцитного вираження, представленні екзистенційності в категоріях конкретного, синкретичного, синестезійного чуттєвого сприйняття/самосприйняття, призначеному для невизначено широкого кола адресатів. При цьому утворюється особливий план художньої референції, побудованої як модель певної дійсності, яка існує лише в мовному вираженні. У такій перспективі поетичний вимір мови не є чимось привнесеним, штучним, існуючим поза мовою і мовленнєвою діяльністю в цілому. Він визначає всі типи художніх дискурсів та існує в різних станах, від латентного до основоположного, у найрізноманітніших видах мовлення. По суті, поетична функція являє собою своєрідну рефлексію, обернену до різних аспектів процесу породження, функціонування та сприйняття мовлення.

Основною особливістю художнього образу є його спорідненість із основоположними, вихідно побутовими структурами сприйняття і відтворення дійсності суб'єктом, реалізованими в мовленєвому акті, з одного боку, і вивільнення в цих структурах тих механізмів, які виводять сприйняття на рівень надпобутовий, культурно визначений в акті творення світу уявного, віддаленого, незримого, з іншого. Таким чином, безліч перехідних моментів поєднують реальність існування й уявний, ігровий, творчий світ фантазії, сприйняття і переживання повсякденної дійсності і дійсності уявної, що зумовлено актуалізацією в художньому творі суб'єктивних психоемоційних процесів, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю. При цьому відбувається прирощення, розширення, трансформації смислів, формування, зсув, перетворення значення, що створює поле напруги між очікуваним і непередбаченим, актуальністю тексту і віртуальністю контактних, дистантних, асоціативних, внутрішньотекстових, міжтекстових, міжкультурних відношень.

2.2 Вживання різних видів епітетів у англомовному художньому дискурсі

2.2.1 Епітети в поетичній збірці Томаса Еліота «Old Possum's Book of Practical Cats»

У даному підрозділі розглядаються особливості епітетної системи, що зустрічається у збірці Еліота «Old Possum's Book of Practical Cats» з метою чіткого встановлення функціонального навантаження тих чи інших різновидів.

Томас Еліот - один з найвизначніших поетів в історії англомовної поезії ХХ століття. Творчість Т. Еліота є надзвичайно багатогранною в жанровому аспекті.

З усього написаного Т. Еліотом найбільшу художню привабливість зберігають його поетичні твори. Саме поезія Т. Еліота є тим локомотивом, який витягає його із драговини невідомості та підносить на п'єдестал законодавця літературних смаків. Пряме, безпосереднє перенесення соціального досвіду в художній світ Т. Еліот гаряче заперечував. І цілком справедливо С. Павличко закликала «розглядати головні параметри художнього світу Т.С. Еліота» з огляду на міф і архетип. З такої точки зору й привертає дослідницьку увагу твір «Old Possum's Book of Practical Cats» (1939), що лише в останні часи обирається в якості об'єкта філологічного вивчення.

Серед наукових праць, автори яких безпосередньо чи побіжно розглядають ідейно-художні особливості «Old Possum's Book of Practical Cats», немає таких, що були б присвячені вивченню особливостей епітетів та специфіки їхнього функціонування в текстовому просторі еліотового твору. Іншими словами, ретельне дослідження епітетів в «Old Possum's Book of Practical Cats» створює всі підстави для аргументованого визначення глибинної художньої сутності цього твору.

Феєричність, міфологічна символіка, нерозривність світу фантастичного та реального реалізується в підсистемі метафоричних епітетів. З поміж інших виділяємо цілу низку таких, що привертають увагу підвищеною експресивністю: he was baggy at the knee, cruel carving knives, moonlit eyes, her Woolworth pearls, his sentimental side. Наведені приклади слугують чудовою ілюстрацією до особливостей метафоричного мислення Еліота, що ґрунтується на принципах абстрагування, подібності та конкретизації. Однак «якщо основними закономірностями власне метафори є подібність і абстрагування, то в метафоричному епітеті головним стає принцип конкретизації» [46, 180]. В поетичних текстах Еліота ця загальна роль завдяки метафоризації епітетів супроводжується посиленням ефекту одивнення.

З-поміж семантично забарвлених епітетів, що зустрічаються в збірці «Old Possum's Book of Practical Cats», особливу увагу привертають колористичні епітети: tiger stripes, a ginger cat, In his coat fastidious black, the Blue Bonnets. Саме такі означення роблять художній світ Еліота яскравим, різнобарвним, блискучим. Колористичні епітети також стають засобом конкретизації рис чи манери поведінки окремих персонажів, констатації зовнішніх проявів в художній організації просторово-часових координат.